Значення церковних канонів і державного впливу в процесі проголошення автокефалії помісних церков

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК 348 : 261.7

Значення церковних канонів і державного впливу в процесі проголошення автокефалії помісних церков

С. Колот,

магістр релігієзнавства Національного університету «Острозька академія»

У статті проаналізовано церковні канони які затвердили певні моделі розвитку церковної організації, а також розглянуто роль державної влади в процесі інституалізації вселенського православ'я.

Ключові слова: передання, канони, автокефалія, помісна церква.

В статье проанализированы церковные каноны, которые утвердили определенные модели развития церковной организации, а также рассмотрена роль государственной власти в процессе институализации вселенского православия. Ключевые слова: передаваемая, каноны, автокефалия, поместная церковь.

In the article church canons are analysed that confirmed the certain models of development of church organization, and also the role of state power is considered in the process institutionalizations of universal Orthodoxy.

Keywords: transferrableness, canons, autocephaly, local church.

Одним з найважливіших полемічних питань міжхристиянського і, зокрема, внутрішньо-православного діалогу в кінці ХХ - початку ХХІ ст. стали дебати навколо поняття автокефалії та джерел її походження. Особливої актуальності цьому питанню додає ситуація в Україні, де на сьогоднішній день діє три православні церкви зареєстровані державою. Проте, не дивлячись на бажання досить великої частини населення, державна влада поки що нечітко формулює ідею створення помісної церкви. В суспільстві ця полеміка продовжується з моменту утворення незалежної України. На цьому фоні різко поля-ризуються дві позиції: Константинопольського і Московського патрі-архатів, які абсолютно по-різному дивляться на джерела дарування автокефалії.

В науково-богословському і правовому контексті найгостріше це питання постало, на початку 30-х рр. ХХ ст., у зв'язку з повторним даруванням Російською православною церквою автокефалії Польській православній церкві. Точніше кажучи, виникла полеміка між Москов-ським і Вселенським патріархатами, в яку були залучені і представни-ки інших помісних церков. Проте по-справжньому великим сплеском дискусії навколо питання про правові основи автокефалії послужила ситуація в США, також пов'язана з даруванням автокефалії єпархіям Російської православної церкви, що одержали назву православна церкви в Америці. Ця ситуація буквально перевернула церковний порядок, що склався, і викликала негативне ставлення Константи-нопольської кафедри, яка відмовилася визнати нову церкву і, навіть, зважати на її існування [21]. Великого резонансу набувають спроби винести питання автокефалії на всеправославний собор, порядок ден-ний якого обговорюється на передсоборних засіданнях.

Теоретико-методологічною основою для написання статті стали праці таких дореволюційних та сучасних вчених як: М. Заозерський, І. Соколов, М. Глубоковський, О. Лєбєдєв, В. Мишцин, В. Болотов, М. Суворов, М. Зизикин, О. Саган, Н. Филипович, А. Колодний, С. Жилюк, С. Здіорук, Ю. Чорноморець, О.Литвиненко, В. Бондаренко, Л. Григорович та ін.

Наявність різних історичних прецедентів утворення автокефальних церков, зокрема за сприяння державної влади, ставить перед нами мету наукового розгляду поняття автокефалії та способів її проголо-шення. У зв'язку з цим виникає питання хто уповноважений надавати автокефалію і як це узгодити з канонами та переданням церкви?

Розглядаючи автокефалію православні церкви користуються осно-вними принципами канонічного передання та практики, позаяк екле- зіологічні передумови автокефалії є фактами цього ж церковного передання. Немає нічого дивного, що вибір канонічних або історич-них критеріїв у кожної помісної церкви свій, особливо враховуючи тенденції функціонування даного інституту (автокефалії) в новітній час, наприклад, в рамках створення православними народами націо-нальних держав. За таких умов сформувалися однакові і протилежні концепції і тлумачення, які складають специфічну проблематику пи-тання про єдину позицію помісних православних церков щодо про-голошення автокефалії [2, с. 12].

Протилежні концепції помісних церков торкаються в основному, способу проголошення автокефалії, а однакові - канонічного змісту і значення цього інституту для єдності православної церкви. Слід за-значити, що основним загальновизнаним критерієм в православ'ї за-вжди є передання. Отже, цілком допустимо, що правові та історичні доводи приймають форму посилань на передання. Дивно, що ці поси-лання і доводи часто приводять до суперечливих вимог і тверджень, немов тлумачаться абсолютно різні передання [6, с. 174]. церковний канон автокефалія

Перш за все, слід розуміти, що зводити поняття передання церкви до текстів і ухвал, які можна просто цитувати з будь-якого приводу і при будь-якій суперечці є неправильним. По-перше, канонічне пере- дання не вичерпується тільки канонами, тобто обов'язковим для всіх православних церков зведенням текстів загального застосування. Це твердження є по-особливому важливим оскільки слова «автокефалія» або «юрисдикція» не застосовуються ні в одному зі священних ка-нонів, що дозволяє звертатися тільки до історичних посилань. Таке звернення до минулого вважалося також цілком законним, з право-славної точки зору, позаяк передання, поза сумнівом, включає нарівні з текстами і факти. Водночас дуже важливо пам'ятати, що не всі ці прецеденти слід ототожнювати з переданням церкви. У XVIII столітті Вселенський престол скасував сербську автокефалію. У ХІХ ст. Ро-сійська церква скасувала автокефалію Грузинської церкви [21].

Тлумачити передання, не означає цитувати, але співвідносити всі факти, тексти, традиції, форми з сакраментальною сутністю церкви і розуміти їх зміст і значення у світлі незмінної природи церкви. Всі православні каноністи і богослови завжди були згодні, що для кано-нічного передання цим внутрішнім критерієм є священні канони, тоб-то зведення, що включає апостольські правила, правила вселенських і помісних соборів і правила святих отців. Цей нормативний пласт є нормою всього подальшого розвитку церковного законодавства, внутрішньою міркою, контекстом, зсередини якого має одержувати оцінку все церковне життя: минуле, сьогодення, майбутнє [2, с. 13].

В розгляді цього непростого питання важливо уникнути тенден-ційності і упередженості при посиланнях на ті історичні факти, які лише допомагають лобіювати найбільш вигідні докази власної пози-ції. Досліджуючи джерела церковного права ми практично не зустрі- немо правил які безпосередньо вказують на терміни «автокефалія» і «церковна юрисдикція». Але якщо поняття «автокефалії» з'явилося після встановлення нормативного передання, це не означає, що немає необхідності співвідносити це поняття з останнім, осмислювати і оцінювати його в церковному контексті. Не можливо осмислено обговорювати питання про те, хто має «право давати автокефалію», якщо спочатку не прийти до основного церковного значення цього «права» і «автокефалії». Неможливо говорити про «канонічність» або «не канонічність» автокефалії, не розглянувши її попередньо в світлі канонів, тобто основного і всезагального канонічного передання. Якщо такі поняття як «автокефалія» або «юрисдикція» відсутні в ка-нонічному переданні, то сама ця відсутність і є важливим фактором яка свідчить про необхідність правильного розуміння і оцінки цих по-нять [21].

Першохристиянське розуміння структури церкви відобразилося в правилах вселенських і помісних соборів, а також в правилах святих Отців. Стосується це в першу чергу і правил святих апостолів. Сум-ніви відносно часу останньої редакції правил не послаблюють їхньої сили, так ці правила дають вказівки на більш давню практику церкви ніж правила соборів четвертого століття.

Першою і фундаментальною церковно-правовою підставою ство-рення помісних-автокефальних церков є 34-те апостольське правило: «Єпископам усякого народу слід знати першого у них, і визнавати його як главу, і нічого, що перевищує їхню владу не чинити без пого-дження з ним. Робити ж кожному тільки те, що стосується його єпар-хії і місць (селищ) що належать до неї. Але і перший нічого нехай не робить без погодження з усіма, бо так виявиться однодумність, і про-славиться Бог через Господа у Святому Духові, Отець, і Син, і Святий Дух». Для того, щоб з'ясувати дійсний зміст і значення цього правила необхідно звернутися до тлумачень правової спадщини церкви вихо-дячи з хронологічного порядку їх виникнення, а також враховуючи тенденційність даних тлумачень.

Характерною особливістю церковного права візантійської епохи, було тлумачення раніше виданих правил. Такими давніми тлумачен-нями канонів - схоліями користувалися відомі візантійські тлумачі церковного законодавства Зонара, Аристин і Вальсамон. Спільною рисою їхніх тлумачень на 34-е Апостольське правило є чітка вказівка на існування незалежної церковної організації на чолі з першим єпис-копом і врегулювання взаємовідносин між предстоятелем та ієрархами [15, с. 75-76]. Видатний сербський каноніст єп. Никодим (Мілаш) розглядаючи більш детальніше дане правило говорить, що: «В цьому правилі йде мова про існування в кожного народу помісних церков, які мають декілька єпископів серед яких один визнавався усіма як перший або як глава усіх; іншими словами в ньому говориться про митрополичі області і про подальше зміцнення їхнього устрою у !V і наступних століттях, а також про взаємні відносини єпископів цих областей» [16, с. 69].

Більш ґрунтовніше досліджує 34-те апостольське правило дорево-люційний професор Московської Духовної Академії М. Заозерський. Зокрема, його наукова розвідка торкається значення слова «народ» єпископам якого слід знати першого серед них. Для розтлумачення контексту цього слова, він звертається до тієї літературної сфери якої воно найбільше стосується, тобто новозавітної мови Священного Писання.

В Новому Завіті слово 89Voq вживається тільки в двох значеннях: в племінному, національному і релігійному (в розумінні язичників - народу, чужого за віросповіданням для християн і юдеїв, але ніколи в розумінні провінції або єпархії. Наприклад: «Отже, йдіть і навчайте всі народи, хрестячи їх в ім'я Отця і Сина і Святого Духа» (Мт. 28, 19); «У Єрусалимі ж перебували юдеї, люди побожні, з усякого народу під небесами...» (Діян.2, 4); «Як же ми чуємо кожен свою рідну мову, в якій народилися. Парфяни, Мідяни...» (Діян. 2, 8); «Бо коли язичники (в слов'янській Біблії - язици, в грецькій - 8ф\% тобто на-роди) стали учасниками в їхньому духовному, то повинні і їм послу-жити в тілесному» (Рим. 15, 27) [9, с. 344].

Тільки в двох значеннях вживається слово 8фvoq і в канонічному праві. Так у 71-му апостольському правилі згадується «капище язич-ницьке» ^spov 8фvov) у 80-му - про наверненого «від язичницького життя» (є^ 8фv^,кou Рюи); в 2-му правилі другого вселенського собору, міститься постанова про церкви Божі і іноплемінних народів; ця постанова повторюється далі у 28 - му правилі четвертого вселенського собору. «А під єпископствами у іноплемінних народів - говорить Вальсамон - розумій Аланію, Русь та інших: бо Алани належать до Понтійського округу, а Роси - до Фракійського». Можна вказати і другі правила, які вживають слово 8фvoq у вказаних двох значеннях, але немає жодного, яке б вживало це слово в значенні провінція, ді- оцез, тобто в контексті територіального поділу [10, с. 771].

Для порівняння також використовується і незалежне джерело «Ис-тория Рима» Кассія Діона, римського письменник ІІ - ІІІ ст. Поява 34 - го апостольського правила також датується кінцем ІІІ ст. Професори М. Заозерський і М. Глубоковський аналізуючи дане джерело, з цього приводу, відзначають, що слово 89Voq вживається Діоном Кассієм в значенні народу і в значенні провінції (єпархії). Насправді ніякого подвійного значення і протиріччя тут не існує. Справа в тому, що в епоху Діона Кассія Римська імперія підкоряла собі окремі народи заходу і сходу, які являли собою за мовою, релігією і звичаями самостійні національності, а за суспільним устроєм такі самі само-стійні республіки і монархії. Переможці - римляни надавали підко-реним народам повне самоуправління, залишалися недоторканими ті форми і порядки, які сформувалися внаслідок періоду національної історії. Римляни забирали тільки військову силу - роззброювали їх, зосереджуючи її в своїх руках і брали данину в казну. З цією метою здійснювався поділ підкорених народів на провінції» і призначалися воєначальники. Отже переможців цікавило не місце (xonoQ, а про-живаючий на ньому народ «89V09> - платник, тобто останній доміну-вав в них в системі керівництва і в юридичному розумінні «провінції. Внаслідок такого стану речей було нормальним колонії, або провінції в політичному значенні - вважати і називати «народами» - в етнічно-му розумінні [5, с. 731].

Практику ототожнення слів «народ» і «провінція» підтверджує 9-те правило антіохійського помісного собору, яке за тлумаченням Зонари, Аристина і Вальсамона [16, с. 75-76] та єп. Никодима гово-рить про одне і те саме, що і 34 - те апостольське правило: «У кожній області (в грецькому тексті - єпархії; лат. провінції) єпископам слід знати єпископа, який керує у митрополії та має опікування про всю область, оскільки до митрополії звідусіль стікаються усі, хто має якісь справи. Тому вирішено, щоб він і за честю переважав, і щоб інші єпископи нічого особливо важливого не робили без нього, за здавна прийнятим від отців наших правилом, крім того тільки, що стосується єпархії, яка належить кожному із них, і поселень, що знаходяться у її межах. Бо кожен єпископ має владу у своїй єпархії, і нехай керує нею, з пристойною кожному обережністю, і нехай має опікування про всю територію, що знаходиться у залежності від його міста, і нехай поставляє пресвітерів та дияконів, та нехай розглядає усі справи помірковано. А поза цим нехай не насмілюється творити щось без єпископа митрополії, а також і цей без згоди інших єпископів» [15, с. 70]. Дане порівняння показує, що в «канонічній» мові тих часів було тісне ототожнення термінів. Тому в юридично-канонічній, правовій свідомості іноді «народ» і «єпархія» покривали себе взаємно в суто технічному значенні. Зі значенням слова «8ф№9> у ІІ-ІІІ ст. не від-булося перетворення, «89Voq» стало означати не «народ» в розумінні племінного союзу, а в розумінні платоспроможної маси визначеної території.

На питання про те, до чого застосовувалась християнська місіо-нерська і організаторська діяльність, до політичної римської центра-лізації чи національних складових? На має двох відповідей: вона за-стосовувалась по відношенню до першого і останнього. Особливо це слід сказати про Азію - колиску християнства і в етнографічному від-ношенні населеної багатьма народами. Тут і з'явилися Апостольські правила, окремі з яких носять на собі чіткий відбиток епохи перших трьох століть [9, с. 347].

Християнство розповсюджувалося згідно з заповіддю Спасителя в народах. Апостоли і їх послідовники діяли серед народів, між іншим і в тих, в яких діяли послані Римським кесарем і Сенатом воєна-чальники. Перші вченням і життям проповідували духовне царство Христа, другі - військовою силою охороняли владу кесаря і римського народу. Принципова різниця в характері діяльності тих чи інших загострилась ще сильніше у зв'язку «імператорським культом». Звідси не було нічого більше несумісного в цей час, як військова «римська» зобов'язаність кесарю і духовне служіння Христу. Яскравим відображенням такого ставлення служить 83-тє апостольське правило: «Єпископ, або пресвітер, або диякон, які у військовій справі вправляються, і хочуть утримати дві речі, тобто, римське начальство і священичу посаду, нехай будуть позбавлені священничого сану. Бо «кесареве кесареві, а Боже - Богові» (Мф. 22, 21)». Середньовічні ві-зантійські тлумачі апостольських правил, з'ясовуючи тільки прин-циповий їх зміст і випускаючи з вигляду історичне їх висвітлення, губляться в припущеннях стосовно змісту цього правила. Так Зонара говорить: «думаю, що тут військовою справою правило називає не носіння і діяльність зброєю, або керівництво над воїнами, але розпо-ряджання військовим майном. Наприклад роздача військової платні, або видача визначеного фуражу і т. п.». Проте правило говорить про «римське начальство»: в часи Зонари така термінологія була незро-зумілою, бо тоді і самі греки любили називати себе ромеями. Інша справа ІІ-ІІІ ст., коли державна служба була привілеєм тільки римлян. Тоді терміни «римське начальство» і «військова справа» були цілком зрозумілі. Термінологія 83-го апостольського правила є незгладимим відбитком епохи, як національності серед якої воно виникло - без сумніву не римської [10, с. 772].

Те саме слід сказати і про термінологію 34-го апостольського пра-вила. Термін 89Voq в дійсному значенні народу (а не провінції) є та- кож відпечатком часу як і - «римське начальство». Автокефальними або автономними церквами були тоді саме народні церкви, як були автономними народи, серед яких вони виникли. Співвідноситися з політичним розподілом народів за провінціями, часто випадковим і змінним, для церкви того часу не було ні принципових, ні практичних підстав. Згідні з професором М. Заозерським інші російські кантоністи - проф. М. Суворов, І. Бердников [18, с. 138; 4, с. 38].

Таким чином, з історичної точки зору, походження і зміст 34-го апостольського правила (ІІ - ІІІ ст.) стає цілком зрозумілим і доціль-ним. Так воно має розумітися в наш час і застосовуватися як до тієї національної церкви, яка по обширності території і великій кількості людей потребує відповідних інстанцій - митрополитів, екзархів, так само і по відношенню до Церкви незначної за кількістю віруючих, на-приклад: Кіпрська, Сербська, Болгарська, Грузинська церкви та ін. Як не титулувався б її перший єпископ (митрополитом, архієпископом, патріархом, папою).

Етнографічне тлумачення даного правила подають і вітчизняні до-слідники церковного права та історики. Зокрема О. Лотоцький вказує, що це правило поєднує певний адміністративний церковний поділ з територією кожного народу, на основі чого утворюються Помісні Церкви, які дотримуються й надалі назви провінцій та об'єднуються біля головних міст, як осередків даного народу [14, с. 4].

Сучасне російське церковне право репрезентоване в особі прот. В. Ципіна з відомих причин не враховує напрацювань своїх попере-дників в даній галузі і під словом 89Voq розуміє територію на якій проживає той чи інший народ [20, с. 201]. На основі 38-го правила П'ято-Шостого вселенського собору: «Отцями нашими встановлене, і ми зберігаємо правило, яке говорить так: якщо царською владою збудоване нове, або колись буде побудоване місто, то адміністратив-ним та земельним розподілам нехай відповідає і розподіл церковних справ» це підкріплено аргументами, відповідності територіального розмежування помісних церков з державними кордонами і адміні-стративними межами. Все це так, але тут слід додати, що до того як державно-адміністративний поділ остаточно співпав з устроєм церкви (кінець FV, початок V століть) і був взятий в якості зразка як най-більш зручний, церковна організація ділилася за етнічним принци-пом. Кожен народ мав певні межі свого проживання звідси виникло, як державне так і церковне територіальне розмежування. Про таку територію говорить 9-те правило Антіохійського собору, коли розділяє межі помісних церков, які співпали з межами областей провінцій підкорених народів; 6-те правило першого вселенського собору, го-ворить про збереження, за звичаєм, прав єпископів Рима, Олександрії і Антіохії, як предстоятелів помісних церков, те саме на думку проф. А. П. Лєбєдєва стосується предстоятелів Церков інших областей, які в правилі не уточнюються [13, с. 318].

Існування чималої кількості помісних церков у другій половині !V ст. підтверджує 2-ге правило другого вселенського собору. Повторю-ючи по суті 6-те правило першого вселенського собору, це правило уточнює деякі окрім вищеназваних церков, церкви Асії, Понту, Фракії і це далеко не всі. У тлумаченні на це правило Феодор Вальсамон говорить наступне: «Отже зауваж з даного правила, що всі митро-полити в давнину були автокефальними, і рукопокладались своїми власними соборами» [16, с. 86].

8-ме правило третього вселенського собору підтверджує і захищає недоторканість автокефалії в особі Кіпрської церкви проти зазіхань Антіохійського єпископа. Архімандрит Іоанн (Соколов) тлумачачи це правило говорить наступне: «В церковному управлінні не повинно бути переважання влади, так щоб одна якась місцева влада підносила-ся над всією іншою, рівною по священній важливості своїх прав вла-дою, а тим більше відповідно над усіма помісними церквами, права яких за визначенням отців, мають бути самостійними в своїх межах і недоторканими» [19, с. 115].

Прийняті церквою вище зазначені канонічні правила відображають вирішення питань церковно-адміністративного розподілу виходячи з умов практичного життя окремих автокефальних церков. Ситуація в розвитку церковного устрою дещо змінюється з того часу, коли християнство поступово стає офіційною релігією Візантійської імперії і крок за кроком відбувається рух до «симфонічних» стосунків церкви і держави. Якщо на початку IV ст. церковна організація здебільшого співпадає в адміністративному розподілі з державною, це підтверджує 6-те правило першого і 2-ге правило другого вселенських соборів, то 17-те правило четвертого вселенського собору вже узаконює таку звичаєву практику: «Але якщо царською владою нове збудоване, або в майбутньому збудоване буде місто: то розподіл церковних парафій нехай відповідає адміністративному й земському порядку». Феодор Вальсамон в тлумаченні на дане положення з вказаного правила говорить наступне: «Зауваж з дійсного правила, що царю (тобто державній владі) дозволено скасовувати церковні переваги. Бо якщо їм дозволено робити які їм завгодно розпорядження про парафії в містах тільки збудованих; то тим більше на мою думку, вони можуть підносити єпископію в достоїнство митрополії...» [16, с. 216].

Цікавий парадокс взаємодії канонічних правил доводиться спосте-рігати в процесі існування в єдиній державі кількох помісних церков і виникнення нових, внаслідок поступового ослаблення і звуження кордонів Візантійської імперії. Єпископи і народи нових державних утворень в силу 34-го апостольського правила потребують першого єпископа - предстоятеля помісної церкви. Держава, в свою чергу, згідно з вище згадуваним 17-им правилом прагне бачити церковну організацію відповідною своєму статусу. І причини для таких ви-сновків полягають далеко не в тому, що суспільство і держава були глибоко ознайомленими з правовим наслідцям церкви, а в тому, що життєві реалії самі вказували на них. Відповідно до яких обставин ці правила виникали в минулому до таких самих вони застосовувались і в майбутньому.

Таким чином 17-ий канон четвертого вселенського собору офіцій-но визначив за державою перспективу впливати на адміністративний устрій церкви. 38-ме правило шостого вселенського собору підтвер-джує це, коли пов'язує заснування державою нових міст з церковним поділом.

Вже перший християнський імператор Костянтин розглядався не тільки як «зовнішній єпископ» [7, с. 23], але як Богом поставлений «загальний єпископ» [8, с. 75], який має перевагу піклуватися про церкву Божу і при виникненні суперечок скликає собори з служителів Божих. Безумовно таке ставлення до релігії в імперії носило на собі відбиток релігійної політики попередніх римських імператорів і вплинуло на ставлення до церкви наступних. Процес сформування «візантійського богослов'я державної влади», започаткований Євсевієм Кесарій- ським, був остаточно сформований вже за часів імператора Юстиніа- на, який титулував себе «імператором, Цезарем, переможцем, зажди Августом, загально обраним з благословення Всемогутнього Бога». З іменем цього імператора пов'язане офіційне прийняття церковного законодавства в область державного, зокрема постанови чотирьох вселенських соборів стали загальнообов'язковими на рівні державних законів [3, с. 11].

На фоні цих особливостей церковної політики візантійських ім-ператорів не дивним виявилась і їхня участь в церковно-адміністра-тивних справах, і навіть в утворенні нових автокефальних Церков. Імператор Юстиніан яскраво підкреслив це, коли дав статус окремої області своїй батьківщині з новозбудованим центральним містом

Нова Юстиніана, і водночас надав їй статус автокефальної архієпис- копії. Ця подія не знаходить свого підтвердження в джерелах церков-ного права, а історія не фіксує офіційної реакції збоку вищої ієрархії. Подібна ситуація повторилася при імператорі Костянтині ІІ (641-668 рр.), який відповідним законом затвердив автокефалію за Равенською Церквою [14, с. 130, 135].

Діяльність державної влади візантійських імператорів стала в май-бутньому прикладом для наслідування в інших державах, зокрема на Балканах протягом ІХ-XIV ст. Державна незалежність Болгарії та Сербії зіграли провідну роль в проголошенні автокефалії національної церкви. Болгарська Церква, спочатку у ІХ ст., а потім й у ХІІІ ст. внаслідок державних переговорів між болгарським царем і візантій-ським імператором стає автокефальною, навіть і без згоди Констан-тинопольського Патріарха. Те саме ми бачимо в історії Сербської Церкви, коли її незалежність відбулась завдяки старанням сербського князя Стефана Первовінчаного у 1218 р. а при допомозі короля Сербії Стефана !V душана Сербська церква із рангу архиєпископії перехо-дить у 1346 р. до статусу патріархату [11, с. 152].

Ініціаторами автокефального устрою була не лише державна влада православного сповідання. Іноді враховуючи свої далекоглядні полі-тичні інтереси, автокефалію для православних Церков проголошували правителі католики і навіть мусульмани. Наприклад, статути Бу- ковинсько-Далмаційської, Карловацької та Сибинської (румунської) православних церков, які розташовувалися в межах Австро-Угорської імперії, було затверджено декретами імператорів-католиків. Про ре-форми церковного устрою у східних патріархатах, що запроваджува-лися фірманами султанів-мусульман, теж широко відомо [17, с. 154].

Дані приклади, які вказують на роль державної влади в набутті автокефалії помісними церквами в комплексі з церковно-правовими основами автокефалії можна розглядати як передання церкви у вирі-шенні питання становлення помісних церков. Виходячи з цих преце-дентів про них можна говорити, як про звичай, тобто джерело права. За відсутності необхідних канонів церква керується досвідом життя. Така практика існує також у світському законодавстві. Отже, державна влада не торкаючись природи і сакраментального життя церкви може приймати участь в становленні церковної організації.

Акти визнання органами державної влади автокефалії церкви, наприклад в Болгарії, Грузії, Сербії, Греції, Румунії, виявляли оста-точну волю народу і влади. Причиною їх появи були: утворення, або відродження незалежних держав; небажання позитивно вирішити це питання з боку церкви в юрисдикції якої перебувала новоутворена помісна церква; соборна ініціатива місцевого єпископату; усвідом-лення державою національної безпеки в контексті незалежності міс-цевої церкви. Існування таких помісних церков, через деякий час де факто визнавалося «церквою-матір'ю» або Константинопольським Патріархатом.

Опираючись на вищезазначені факти можна сказати, що логічним завершенням вікових змагань за автокефалію Української православ-ної церкви було прийняття Закону Директорії УНР про незалежність УАПЦ від 1 січня 1919 р. Факт здобуття, за сприяння уряду, авто-кефалії Польською православною церквою промовисто свідчить, що здобуття незалежності УПЦ було на початку ХХ ст. лише справою часу [12, с. 87].

Виникнення нових помісних церков за активного сприяння дер-жавної влади в цілому разом з церковно-правовими основами автоке-фалії можна розглядати як досвід церкви у вирішенні питання станов-лення незалежних церков. З точки зору церковного права історичні події можна розглядати як прецедент, який за відсутності визначених канонів стає джерелом права. В такому випадку набуття Помісними церквами автокефалії за активного сприяння державної влади є ціл-ком виправданим.

З історико-канонічної точки зору проблема автокефалії претендує на вирішення шляхом скликання вселенського собору, який за сьо-годнішніх умов не вдається зібрати. В такому разі можливим виходом з ситуації було б проведення Всеправославної наради або собору за участі предстоятелів і представників усіх помісних православних церков. Якщо б відповідну грамоту (томос), який би зафіксував новий правовий порядок, підписали би всі учасники цього собору, питання про механізм визнання автокефалії вирішилося б саме собою. Скли-кавши такий собор, світове православ'я продемонструвало б свою життєвість, повноту і вміння вдаватися до конструктивних рішень.

Отже, поки такий Всеправославний собор не відбувся проблеми в житті вселенського православ'я будуть виникати постійно. Особливо це стосується питання автокефалії та способу її проголошення. В умовах сучасних глобалізаційних процесів, церковна організація продовжує стрімко розвиватися. Якщо не вжити відповідних заходів щодо уніфікації церковного законодавства, зважаючи на сучасність в контексті наболілих проблем, надалі все вирішуватиметься за допо-могою тих самих, для кожного правильних, «передань» і геополітич- них механізмів.

Список використаних джерел

1. Біблія: книги Священного Писання Старого та Нового Завіту / пер. Патріарха Філарета (Денисенка). - К. : Видання Київської Патріархії Укра-їнської Православної Церкви Київського Патріархату, 2004. - 1416 с.

2. Алексеев Д. Источники автокефалии православных церквей [Текст] / Д. Алексеев // Религия и право. Информационно-аналитический журнал. - М., 2005. - № 1. - С. 12 - 15.

3. Андрушкевич И. Доктрина св. Юстиниана Великого о доброй симфо-нии между священством и государством [Текст] / И. Андрушкевич // Право-славная Русь. - М., 1995. - № 4. - С. 9 - 23.

4. Бердников И. Краткий курс церковного права Правосланой Греко-Российской Церкви с указанием главнейших особенностей католического и протестантского церковного права [Текст] / И. Бердников. - Казань : Тип. Императорского Университета, 1888. - ІІ+Х+488 с.

5. Глубоковский Н. Точный смысл 34-го Апостольського Правила [Текст] / Н. Глубоковский // Богословский Вестник. - М., 1907. - № 7-8 (июль-август). - С. 731-784.

6. Дамаскин (Папандреу). Православие на пороге третьего тысячелетия [Текст] / Дамаскин (Папандреу). - К. : Видавничий дім Альтернативи, 1999. - 288 с.

7. Деяния Вселенских Соборов. Изданныя в русском переводе при Ка-занской Духовной Академии. - Казань : Типография губернского правле-ния, 1892-1910. - (Т. 1 - 401 с.; Т. 2 - 198 с.; Т. 3 - 287 с. ; Т. 4 - 287 с. Т. 5 - 323 с.; Т. 6 - 309 с.; Т. 7 - 336 с.).

8. Евсевий Памфил. Церковная История [Текст] / Евсевий Памфил. - М. : Православный Свято-Тихоновский Гуманитарный Университет, 2006. -604 с.

9. Заозерский Н. Топографический смысл 34-го Апостольского правила [Текст] / Н. Заозерский // Богословский Вестник. - М., 1907. - № 6 (июнь). - С. 343-356.

10. Заозерский Н. Точный смысл и значение Апостольского 34-го пра-вила [Текст] / Н. Заозерский // Богословский Вестник. - М., 1907. - № 12 (декабрь) - С. 770-784.

11. Йосифчук М. Проблема автокефалії Української православної Церкви в часи правління Директорії Української Народної Республіки у 19181922 р.: Дис. канд. богосл. наук. - К, 2001 [Бібліотека КПБА УПЦ КП]. -224 с.

12. Ковальчук Д. Суверенітет та автокефалія: аспекти співвідношення [Текст] / Д. Ковальчук // Всеукраїнська християнська міжнародна асамблея. - К., 1998. - С. 85-87.

13. Лебедев А. Духовенство Древней Вселенской Церкви (от времен апостольских до IX века): Исторические очерки. [Текст] / А. Лебедев. - М. : Печатня Снегиревой, 1905. - 494 с.

14. Лотоцький О. Автокефалія: У 2-х т. [Текст] / О. Лотоцький. - Вар-шава : Праці Українського наукового інституту, 1935-1938. (Т. 1. - 208, Т 2. - 562 с.). - репринт: К, 1999.

15. Никодим (Милаш). Правила Правосланой Церкви с толкованиями: В 2-х т. [Текст] / Николим (Милаш). - М. : Отчий дом, 2001. - (Т. 1 - 654 с.; Т 2 - VTII+645 с.) / Репринт: СПб., 1912.

16. Правила Святыхъ Апостолъ и Семи Вселенскихъ Соборовъ с толкованиями. - М.: Изд. Московского Общества любителей духовного просви- щения, 1886-1887. - 912 с.

17. Саган О. Вселенське православ'я: суть, історія, сучасний стан [Текст] / О. Саган. - К. : Світ Знань, 2004. - 912 с.

18. Суворов Н. Учебник церковного (Вып. 2 - й) [Текст] / Н. Суворов. - Прага : Комитет по обеспечению образования русских студентов в ЧСР, 1926. - 275 с.

19. Соколов И. Из лекций по церковному праву [Текст] / Н. Соколов. - М. : Университетская типография, 1874. - Вып. 1: Введение в Церковное право. - 220 с.

20. Цыпин В. Курс церковного права [Текст] / В. Цыпин. - М. : Изд- во МФТИ, 1996. - 442 с.

21. Шмеман А. Знаменательная буря. Несколько мыслей об автоке-фалии, церковном предании и экклезиологии: [Електронний ресурс] / А. Шмеман. - Режим доступу : http://bogoslov-club.org.ua/?p=3556

Размещено на Allbest.ru