Особливості сучасних трансформацій міжконфесійних та державно-церковних відносин

Размещено на http://www.allbest.ru/

ОСОБЛИВОСТІ СУЧАСНИХ ТРАНСФОРМАЦІЙ МІЖКОНФЕСІЙНИХ ТА ДЕРЖАВНО-ЦЕРКОВНИХ ВІДНОСИН

В. Бурмістрова

Анотація

Досліджено трансформації державно-церковних та міжконфесійних відносин під час подій, що мали місце в Україні у листопаді 2013 - березні 2014 рр., їх передумови та наслідки для публічного адміністрування. На підставі аналізу багатьох вітчизняних джерел стверджено думку щодо необхідності переформатування взаємин між державою і релігійними об'єднаннями. Висловлено пропозиції стосовно врахування досвіду європейських країн при виробленні сучасної моделі державно-церковних відносин у нашій країні.

Ключові слова: державно-церковні відносини, міжконфесійні відносини, релігійні організації, концепція державно-конфесійних відносин, свобода совісті та віросповідання, громадянське суспільство, публічне адміністрування.

церковний релігійний конфесійний волевиявлення

Annotation

V. Burmistrova

PECULIARITIES OF MODERN TRANSFORMATIONS OF INTERFAITH AND CHURCH-STATE RELATIONS

The article examines the transformation of state-church and interfaith relations during the events that took place in Ukraine in November 2013 - March 2014, their prerequisites and consequences for public administration. Based on the analysis of a wide range of native sources, the opinion about the necessity of reformatting the relationship between the state and religious organizations is formed. It is suggested to consider the experience of European countries in the development of the contemporary model of church- state relations in our country.

Key words: church-state relations, interfaith relations, religious organizations, concept of church-state relations, freedom of conscience and religion, civil society, public administration.

Події, що відбувались в Україні в останні місяці, істотно вплинули на стан державно-церковних відносин, а також змінили акценти у міжконфесійних відносинах та загалом у трикутнику “церква - держава - суспільство”, окреслили нові виклики до публічного адміністрування у цій сфері.

При підготовці цієї статті було використано численні публікації у засобах масової інформації щодо подій, які мали місце у згаданий період, думки експертів у царині державно- церковних відносин, зокрема О. Сагана, Ю. Решетнікова, Л. Филипович, а також офіційні заяви представників різних конфесій, що так чи інакше впливали на досліджувану проблему.

Ми не ставимо за мету дослідити причини масових протестів громадян у листопаді 2013 - лютому 2014 рр. чи з'ясувати доцільність або не доцільність тих чи інших дій державних інституцій стосовно протестуючих.

Метою статті є аналіз участі у згаданих протестах представників різних церков та міжцерковних інституцій, а також ті виклики до публічного адміністрування, які постали нині у відносинах держави, церкви та громадянського суспільства.

Коротко зупинимось на змінах у державно-церковних відносинах, що передували подіям у листопаді 2013 - лютому 2014 рр.

Із початком каденції на посаді Президента України В. Януковича відбулось істотне зміщення акцентів у державно-церковних відносинах. Попри декларації у продовженні діалогу із церквами різних конфесій та рівного ставлення до усіх церков та релігійних організацій, реальні кроки Глави держави свідчили радше про протилежне. Своїми діями він, по суті, порушив задекларовану рівність. Протягом усієї каденції президентства В. Януковича було здійснено чимало кроків на зближення держави винятково із однією церквою - УПЦ МП за показового ігнорування інших українських церков [1]. При цьому така поведінка була некоректною, оскільки, обіймаючи посаду Глави держави, особа має демонструвати державну політику стосовно процесів чи явищ у суспільно- політичному житті, а не власні уподобання.

Така ситуація у сфері державно-церковних відносин викликала досить негативну реакцію релігійної спільноти, політиків, експертів, громадськості. На противагу таким реакціям у 2011 - 2013 рр. було проведено кілька зустрічей керівництва держави із представниками Всеукраїнської ради церков і релігійних організацій (далі - ВРЦіРО), однак діалог під час цих зустрічей мав суто формальне спрямування [2].

Таке ставлення В. Януковича до державно-церковних відносин знайшло своє відображення у процесі оптимізації державних органів влади, коли у грудні 2010 р. було ліквідовано Державний комітет України у справах національностей та релігій. Його функції з реалізації державної політики у сферах міжнаціональних відносин, захисту прав національних меншин України, релігії було передано Міністерству культури України [3], а функції щодо реєстрації релігійних громад - до Державної служби реєстрації України. Саме цей крок, на думку О. Сагана, відіграв позитивну роль у збільшенні незалежності ВРЦіРО від держави у подіях 2014 р. у порівнянні з подіями 2004 р. [4].

Необхідно зауважити, що церква долучилася до подій, пов'язаних із Майданом у ніч з 29 на 30 листопада. Тоді, на світанку 30 листопада, Михайлівський монастир дав притулок мирним мітингувальникам, яких переслідував “Беркут”. Наступного дня було оприлюднено звернення Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета щодо подій 30 листопада 2013 р. у Києві, у якому він засудив жорстокі дії силовиків та зазначив, що “розгортання великого громадянського конфлікту та розколу країни, знищення нашої державності добиваються ті сили, які за будь-яку ціну прагнуть не допустити інтеграції України з об'єднаною Європою”. Водночас Патріарх зауважив, що Церква буде разом з українським народом у всіх його випробуваннях [5]. Також із подібним зверненням виступив кардинал Любомир Гузар, що засвідчило позицію УГКЦ. Пізніше вже до українського народу та влади колективно звернулися Всеукраїнська Рада Церков і релігійних організацій та інші міжконфесійні об'єднання, які підтримували євроінтеграційний курс України. Не залишилися байдужими до подій 30 листопада й окремі протестантські церкви. Вони озвучили, що ніхто не має права посягати на життя, права і свободи. “Церква стала на захист Людини. І цим вона виконала своє основне призначення, - відзначає керівник відділу історії релігії та практичного релігієзнавства Відділення релігієзнавства Інституту філософії НАНУ, доктор філософських наук, професор Л. Филипович. - “Не вбий” переважило всі політкоректні стратегії і тактики. Релігійні організації відмовилися вважати, що “всяка влада на землі від Бога”, відмовилися виправдовувати деспотичний режим і засудили його політику” [6].

Така позиція церков і релігійних організацій у підтримці народного волевиявлення, на думку О. Сагана, стала можливою через кількарічну децентралізацію впливу держави на кліриків і формування у них практичних навиків функціонування в умовах необхідності самоорганізації для вирішення тих чи інших церковних, суспільних чи громадських проблем. Це особливо помітно проглядалось у діяльності ВРЦіРО, яка самостійно почала проводити навіть міжнародні заходи на високому дипломатичному рівні [7].

Тут складно з ним не погодитись, адже, аналізуючи діяльність департаменту у справах релігій Міністерства культури України, можемо констатувати, що вона фактично зведена до позиції статиста або ж виконавця чужої волі. Яскравим прикладом цього став лист Міністерства культури України до Предстоятеля УГКЦ від 3 січня 2014 р., який, за словами тодішнього керівника профільного департаменту цієї установи, був написаний під тиском Служби безпеки України [8]. До того ж навіть функції статиста (реєстрація статутів релігійних організацій) цього держоргану у справах релігій, як ми вже зазначали раніше, дублювалася Міністерством юстиції України. Про це на експертному рівні зазначалось неодноразово.

Представники ВРЦіРО у період з листопада 2013 до лютого 2014 рр. постійно закликали сторони протистояння до діалогу, брали участь у загальнонаціональному круглому столі “Об'єднаємо Україну”, ініційованому екс-Президентами України Л. Кравчуком, Л. Кучмою та В. Ющенком, де проявляли достатньо жорстку позицію, засуджуючи дії чинної на той момент влади [9].

Показовою на згаданих засіданнях була позиція УПЦ МП: вона трансформувалась від відвертої підтримки дій влади, до якої на засіданні 12 грудня 2013 р. згаданого круглого столу вдався митрополит Вишгородський і Чорнобильський УПЦ (МП) Павел (Лебідь) [10], до повного засудження дій чинної влади у дні коли, протистояння спричинило сутички та трагічну загибель громадян (коли Синод УПЦ МП на засіданні 24 лютого 2014 р. прийняв звернення до державної влади про те, що “злочинні дії тієї державної влади, що спровокувала кровопролиття на вулицях та майданах золотоверхого Києва”, не мають виправдання [11].

Ми не будемо зупинятись на детальному розгляді у хронологічному порядку подій, якими був насичений період, що розглядається. Констатуємо лише той факт, що представники практично усіх конфесій - від їх лідерів до звичайних священиків - були присутні на Майдані. Їх місія бути провідниками своїх вірних була гідно виконана. Події останніх місяців, на нашу думку, істотно вплинули на здебільшого двовимірні відносини Церкви з державою. Церкви почали усвідомлювати, що цієї двовимірності недостатньо, тому що є ще один потужній вимір, який став самодостатнім у відносинах із державою, - суспільство.

Це своєю чергою ставить низку завдань перед публічним адмініструванням, адже у достатньо короткий термін необхідно вибудувати ефективну систему взаємодії у трикутнику церква - суспільство - держава.

Окремо потрібно зауважити, що досить серйозну і потужну ініціативу з боку УПЦ КП неодноразово підгримували протестуючі під час подій листопада 2013 - лютого 2014 рр. щодо створення в Україні єдиної помісної православної церкви. Ця ініціатива була озвучена уже по завершенні активної фази протистояння, наприкінці лютого 2014 р. [12]. Саме тоді Синод Української православної церкви Київського патріархату запропонував духовенству УПЦ Московського патріархату невідкладно розпочати діалог про об'єднання. Усвідомлюючи, що цей діалог буде непростим через низку внутрішніх і зовнішніх обставин, подолання розколу між цими двома церквами матиме величезне значення для майбутнього України. Адже подолання поділу у духовній площині сприятиме єднанню українців. Відтак роль державних інституцій як майданчика для переговорного процесу між ієрархами церков є надзвичайно важливою - і це ще один виклик для публічного адміністрування.

Процес трансформації державно-церковних відносин у площині публічного адміністрування передбачає, окрім згаданих викликів, урахування європейської практики у цій царині.

Аналіз європейської системи цінностей у питаннях відносин між владою та церквами дає змогу виділити кілька фундаментальних підходів:

- більшість європейських країн відмовилися від спеціального органу з урегулювання державно-церковних відносин, оскільки там ці відносини вписуються у систему відносин між державою та громадськими організаціями;

- практично всі європейські країни чітко і постійно відслідковують порушення законодавства у сфері свободи совісті та мають дієві механізми впливу на ситуацію в разі порушення цих свобод (суд, рішення профільних міністерств, зміни до чинного законодавства тощо);

- існує міжнародний механізм гарантування прав людини у сфері свободи совісті на рівні ООН (Комісія з прав людини Економічної і Соціальної ради; Комітет ООН з прав людини тощо), європейських структур (Європейська Комісія з прав людини, Європейський Суд з прав людини, Комісар Ради Європи з прав людини), національних структур (Бюро демократії, прав людини та праці Державного департаменту США, яке веде щорічний міжнародний моніторинг стану свободи совісті в різних країнах світу; омбудсмени; профільні міністерства) [13].

Нинішній курс Української держави на європейську інтеграцію передбачає узгодження з європейськими базових принципів функціонування національного законодавства. Тому природним буде ліквідація окремої інституції на рівні центрального органу виконавчої влади, яка б займалася проблемами державно-церковних відносин, а також внесення змін до профільного закону для зняття статті про існування окремого державного органу у справах релігій.

Однак необхідно зауважити, що лідери деяких Церков нині підтримують ідею реанімації окремого центрального органу виконавчої влади у справах релігій. Цілком очевидно, що це швидше данина традиції - зі сталінських часів Церкви звикли мати державний орган, що виступав посередником у вирішенні своїх побутових чи адміністративних негараздів. Крім того, радянська методологія, що й надалі сповідується відповідальними державними органами, допомагає окремим церквам маніпулювати свідомістю людей та отримувати фінансові й моральні преференції, оскільки в Україні не вироблено більш-менш наближеного до нинішніх реалій принципу обрахування кількості віруючих тих чи інших Церков чи релігійних організацій. Обліковуються статути зареєстрованих чи діючих без реєстрації громад, але не враховується той факт, що в одній громаді може бути більше тисячі мирян, в іншій - лише ті десять, які необхідні для реєстрації.

Такої думки дотримується Ю. Решетніков у статті “Дещо про міжцерковні та державно-конфесійні відносини”, яка написана в дусі звернення від УПЦ МП із приводу подій в Україні. Автор, зокрема, стверджує, що панацеєю у гармонізації сфери державно-церковних відносин в Україні є “відновлення діяльності окремого державного органу у справах релігій та його належного кадрового комплектування” [14].

Однак, на нашу думку, безпомічність державного органу у справах релігій в останні роки змусило Церкви швидко віднайти інші важелі впливу на вирішення спірних ситуацій, і вже очевидно, що департамент (чи будь-яка інша інституція) у справах релігій і надалі буде розглядатися ними як зайва ланка у вирішенні питань із лобіювання законів чи вирішення майнових проблем.

Події листопада 2013 - лютого 2014 рр. довели, що на цьому етапі державотворення у системі публічного адміністрування необхідно відмовитися від адміністративних і силових методів вирішення проблем, пов'язаних із порушенням свободи совісті громадян. А отже, переформатування існуючого або реанімація у будь-якій формі колись діючого державного адміністративного органу втрачає будь-який сенс. На нашу думку, на його заміну має прийти системний моніторинг порушень у сфері свободи совісті та здійснення практичних кроків із неадміністративного реагування на ці порушення з боку об'єднань представників громадянського суспільства, правозахисних та релігійних організацій. Такі об'єднання, і це останнім часом доведено на практиці, є більш ефективним чинником впливу як на владу, так і на суспільство загалом, аніж пошуки преференцій з боку влади через профільні державні органи.

Запровадження в Україні європейських підходів у чинному законодавстві на перше місце поставить не чиновницькі, а судові рішення у принципових питаннях, зокрема й пов'язаних із функціонуванням у країні релігійних організацій. У цьому контексті зростає роль ВРЦіРО, яка є унікальним утворенням не лише на пострадянському, а й у європейському просторі, оскільки дає змогу мати спільний майданчик для обговорення і віднайдення шляхів вирішення спірних питань.

За останній період часу ВРЦіРО перебирає на себе роль координатора міжцерковних ініціатив і могла б ефективно зайнятися моніторинговими функціями щодо виявлення й реагування на порушення у сфері свободи совісті. Для цього їй потрібно відпрацювати механізм поступового розширення та врахування у своїй діяльності й позиції інших міжцерковних утворень, що діють в Україні: Ради Євангельських протестантських церков України, Наради представників християнських Церков України, Всеукраїнської Ради Християнських Церков та Ради представників Духовних управлінь і центрів мусульман України.

Значно покращують сутність державно-церковних та міжконфесійних відносин, зокрема, налагодження партнерських відносин громадських об'єднань та інституцій громадянського суспільства, які часто об'єднують експертів та фахівців і кліриків різних релігійних напрямів. Зокрема, йдеться про відомі на теренах нашої держави Українську асоціацію релігієзнавців, Українську асоціацію релігійної свободи, Інститут релігійної свободи, Центр релігійної інформації і свободи, Постійно діючий при Центрі Разумкова Круглий стіл “Релігія і влада в Україні: проблема взаємовідносин” тощо.

Роз'яснення і дотримання базових принципів чинного законодавства у релігійній сфері, специфіки міжцерковних відносин дає змогу представникам цих організацій бути не лише успішними посередниками, а й часто модераторами ефективного державно-церковного діалогу.

Потрібно зазначити, що зі зміною влади наприкінці лютого 2014 р. значно активізувався діалог влади і представників Церков та релігійних організацій. Так, зокрема, у перші ж дні перебування на посаді виконувача обов'язків Президента України, Голови Верховної Ради України О. Турчинова відбулись його зустрічі з представниками ВРЦіРО, а 4 квітня 2014 р. у Національному заповіднику “Софія Київська” відбулось чергове зібрання представників ВРЦіРО, на якому був присутній Міністр культури України Є. Нищук [15]. Під час спілкування було обговорено низку актуальних тем. Зокрема, учасники зустрічі зазначили, що одним із першочергових завдань на нинішньому етапі наближення підходів розвитку державно-церковних відносин в Україні до європейських стандартів є поновлення роботи над законопроектом “Про концепцію державно-конфесійних відносин в Україні”, започаткованої ще 10 років тому.

Ця концепція підготовлена спільними зусиллями конфесій та експертами, неодноразово підтримана ВРЦіРО й громадськими організаціями. Поза сумнівом, вона потребує доопрацювання з урахуванням викликів сьогодення. Однак, на нашу думку, без цього кроку будь-які зміни у базовий Закон України “Про свободу совісті та релігійні організації” можуть мати непередбачувані наслідки, адже при відсутності концептуальних направляючих у сфері державно-церковних відносин була і залишається небезпека внесення в нову редакцію закону лобістських змін, що можуть зашкодити стану свободи совісті у країні.

На сьогодні очевидним є зростання практичних наслідків співпраці українських Церков та релігійних організацій із міжнародними організаціями й інституціями, які займаються проблемами свободи совісті. Спостерігається навіть очевидний запит українського суспільства на думку кліриків при вирішенні власне політичних питань. Доказом цього є як неодноразові візити членів ВРЦіРО до США, Канади, Брюссельської штаб-квартири Євросоюзу, так і звернення ВРЦіРО до українського суспільства з приводу доленосних для країни рішень, як то підписання Угоди про асоціацію із Європейським Союзом, вирішення проблеми кризи влади наприкінці 2013 - початку 2014 рр. тощо.

Потребує змін і позиція Церков на внутрішньополітичному рівні - очікується об'єднання зусиль кліриків та віруючих у їхній щоденній роботі з усіма вітчизняними інституціями, які впливають на вирішення практичних питань у сфері свободи совісті. Для цього повинна бути змінена нинішня філософія взаємодії багатьох Церков із зовнішнім світом - вони мають стати більш відкритими і комунікабельними. І це буде одним із найважливіших кроків до європейської системи цінностей як цих Церков, так і суспільства загалом.

Отже, у сфері державно-церковних та міжконфесійних відносин публічному адмініструванню необхідно вирішити такі завдання:

- вибудувати ефективну систему взаємодії у трикутнику “церква - суспільство - держава”;

- узгодити з європейськими базові принципів функціонування національного законодавства у сфері свободи совісті та віросповідання, прийнявши передусім Концепцію державно-конфесійних відносин в Україні;

- сприяти об'єднавчим процесам в українському православ'ї;

- забезпечити налагодження системного моніторингу порушень у сфері свободи совісті та здійснення практичних кроків із неадміністративного реагування на ці порушення з боку об'єднань представників громадянського суспільства, правозахисних та релігійних організацій.

Література

1. Церковно-релігійна ситуація і державно-конфесійні відносини в Україні: підсумки десятиліття, тенденції і проблеми // Національна безпека і оборона [Текст]. -- 2011. -- № 1/2. -- С. 2--78.

2. Україна - 2013: державно-конфесійні відносини // Національна безпека і оборона [Текст]. -- 2013. -- № 1. -- С. 2--14.

3. Про оптимізацію системи центральних органів виконавчої влади [Електронний ресурс]: Указ Президента України № 1085 від 09.12.2010 р.

4. Саган О. Формування нової парадигми державно-церковних відносин у нових реаліях пост-майданівської України [Електронний ресурс] / О. Саган.

5. Заява Патріарха Київського і всієї Руси-України Філарета щодо подій 30 листопада 2013 р. у Києві [Електронний ресурс] / Свято-Михайлівський чоловічий монастир.

6. Филипович Л. Майдан і Церкви [Електронний ресурс] / Л. Филипович.

7. Саган О. Формування нової парадигми державно-церковних відносин у нових реаліях пост-майданівсьюї України...

8. Мінкульт “попередив” УГКЦ на прохання СБУ [Електронний ресурс].

9. Філарет застеріг від розв'язання громадянської війни

10. Владика Павел (Лебідь) похвалив “Беркут” і поцікавився скільки платять студентам на Євромайдані

11. У Філарета закликали православних “невідкладно” об'єднатися

12. Міжнародні нормативно-правові акти з питань забезпечення свободи совіті // Національна безпека і оборона [Текст]. -- N° 1. -- 2013. -- С. 58--68.

13. Решетніков Ю. Дещо про міжцерковні та державно-конфесійні відносини [Електронний ресурс] / Ю. Решетніков.

14. Обговорено стратегічне партнерство Церков та релігійних організацій з українським суспільством та державою

Размещено на Allbest.ru