Софіологія Сергія Кримського на тлі української філософії етнокультури

Размещено на http://www.allbest.ru/

софіологія сергія кримського на тлі української філософії етнокультури

В. А. Личковах

Чернігівський національний технологічний університет

Автор здійснює реконструкцію вчення С. Кримського про Софію і софійність, надаючи йому цілісного і систематизованого характеру сучасної софіології. Підкреслюється зв'язок останньої з філософією етнокультури, з універсаліями, архетипами, сигнатурами української етноментальності, світовідношення, мистецтва.

Ключові слова: Софія, софійність, софіологія, філософія етнокультури, архетип, екзистенціал, сигнатура, Сергій Кримський.

кримський софія етнокультура архетип

На відміну від суто теологічних і релігійно- філософських концепцій софійності, софіологія С. Б. Кримського, маючи біблійні, святоотцівські, православні корені, екстраполюється на онтологічні й теоретичні контексти історії української культури. Мабуть, це пояснюється зверненням філософа- культуролога до «сигнатури Софії» під час святкування 1000-ліття хрещення Русі, здобуття Україною незалежності, дослідження духовної топоніміки Києва як сакрального центру української Землі і Неба. Вивчення особливостей української етноментальності органічно пов'язалося з архетиповою тріадою «Дім-Поле-Храм», яку наскрізно просякає принцип софійності як духовно-світоглядний і етнокультурний принцип мудрого лаштування українського буття в його історико-політичних, етико-раціональних та художньо-естетичних вимірах.

Як колись Іларіон Київський, що у «Слові про закон і благодать» уводив Русь-Україну в християнські контексти світової історії та цивілізації, так і Сергій Кримський опікується входженням незалежної України й молодої української нації до планетарної сім'ї народів, що вимагає чіткої культурної ідентифікації. Адже людство, за С. Кримським, - це «сполучення етнічних архіпелагів» [3, с. 207], а етнос у ньому з'являється як репрезентант універсального в індивідуальному. Прилучення до вселюдської спільноти відбувається, перш за все, онтологічно, зокрема через культуру, етноетику та етноестетику. Ще Гоголь відзначав прагнення українців органічно увійти у склад буття, з чим пов'язані практичні аспекти філософської етики, архетип етнічної цінності особи в українському способі життя та етностилі світовідношення.

Говорячи про «національний ренесанс», С. Кримський шукає інваріантні змісти досвіду нації, звертаючись до універсалій, архетипів, сигнатур інваріантного, які виявляються в метаісторичних ситуаціях, при «зіставленні всіх часів». Філософ намагається знайти й визначити національний стиль думки, ментальності, культури, мистецтва, літератури.

Відтак він звертається до розбудови концепції софійності як архетипу української духовності, виводячи його з «опозиції хаосу, степу та розумної ойкумени; чи то міста, чи то хутора як довкілля особисто обробленої землі» [3, c. 324]. Тобто софійність закладена в самій географії, історії, культурі Україні, пов'язуючись з етноментальними принципами життя-в-істині та антеїзму. Та найвищим рівнем зародження буттєво-софійного є сфера Sacrum'y, зокрема «святе довкілля» людини - «Дім-Поле-Храм». У своїх архетипових іпостасях ці екзистенціали відтворюють світ як Книгу, як Текст Бога.

З цієї точки зору людський, створений, тварний світ є просякнутим енергією софійності, що по-материнськи переводить Слово у Текст, небесне у земне, ейдоси в речі. Завдяки Софії, «енергейя» еманує в «ергон», відбувається рух від «ієрарха» до «ієрархії», світ і людина стають втіленням (у буквальному сенсі) творчого Духу. Тому реальні речі виступають як символи, знаки Божої Премудрості, а українська людина живе у софійному просторі та часі, в сакральному хронотопі, який наразі розгортається в Києві - столиці української землі, як і в інших «світових містах».

Становлення і розвиток концепції софійності в українській культурі С. Кримський розглядає на прикладах Софії Київської, «Слова» Іларіона, «Ізборника» 1077 р., «Слова про Ігорів похід» та інших пам'яток києворуської культури. Подальше розгортання цієї ідеї він вбачає у творах полемістів, християнській антропології професорів Києво-Могилянської академії, «філософії серця» Г. С. Сковороди, мистецтві бароко, українській поезії XVII-XVIII століть. У XIX ст. українська софіологія вплинула на світоглядні пошуки Соловйова, Л. Толстого, згодом - о. Сергія Булгакова та о. П. Флоренського. Іншими словами, принцип софійності складає осердя української духовності, є трансісторичним і навіть трансгеографічним в історії української етнокультури.

Звичайно, такий універсалістичний і водночас етнонаціональний зміст софійності випливає з її біблійних, християнських, православних джерел. У цьому аспекті Кримський неодноразово звертається до софіології С. Булгакова, яку розуміє як «суцільну, метафізично неперервну софійність онтологічної основи світу» [3, с. 381]. Вчення С. Булгакова про Софію він пов'язує як із спільноправославними традиціями російського та українського філософування (зокрема, світоглядних установок Г. Сковороди), так і особливостями української етноментальності, що перейшли до російської софіології через творчість М. Гоголя.

Як відзначає С. Кримський, вчення С. Булгакова про Софію безпосередньо випливає з Біблії та християнського богослов'я і специфікується постхристиянськими мотивами четвертої іпостасі Трійці - Пречистої Богородиці [3, с. 382].

До речі, подібне «обоження» жіночного начала, визнання теургічної й креативної сили Софії як Матері світу, як безперервної породжувальної жіночності є притаманним і софіології В. Соловйова, світогляд якого формувався під впливами Г. Сковороди і П. Юркевича. Привнесення в сакральний світопорядок софійної жіночності у російських і українських філософів є невипадковим, адже культ Жінки, Матері, Берегині, Magna Mater, Богородиці є одним з найдавніших і найміцніших у слов'янській етноментальності. Згодом ідея софійності персоніфікується, майже ототожнюючись з образом Богородиці як першого «Храму Софії». Показово, що і в Софії Київській олтарну «Непорушну» стіну увінчує Богородиця Оранта, будучи символом, «покровою» української національної душі [більш докладно див.: 4]. Так, у софіології «переплітається» теологія та народознавство, християнська догматика й філософія етнокультури, православні уявлення й етнонаціональні духовні позиції буття.

Разом з тим філософська глибина й світоглядна змістовність софіології С. Кримського забезпечується і її зв'язками з античною культурою та філософією. Давньогрецька «тема мудрості» є наскрізною для історії філософії та європейської цивілізації, особливо греко-слов'янського її ареалу. Вона корелює з мотивами «цільного знання», поєднання розуму та совісті, ідеєю «морального інтелекту». В українській мислительній традиції раціональне мислення стає синергійним «думанням», а пізнання, як «трансценденція софійності», викликає кордоцентризм, де лише «сприйнявши серцем, можна осягнути розумом» [5, с. 291]. Давньогрецький «софос» як мудрість життя, як гармонія етикораціонального й естетичного ставлення до світу є ідеалом для сучасного українського філософа.

Як і давньогрецька міфологічна Афродита («Уранія» і «Пандемос»), Софія розрізнюється у С. Кримського як «небесна» і «тварна». Перша означає потенціальність буття, «організм ідей», «ентелехію світу» [3, с. 382]. Друга виявляється у софійних символах буття, пов'язується із святістю самого життя, що випливає із задуму буття, його проекту і творчого первня [там само]. Антична Софія, таким чином, виступає як мудрість проявів буття, єдність Небесного і Земного, а тому є, з одного боку, смисловим передіснуванням речей, а з іншого, - реальністю краси художнього ладу світу. Відтак, за С. Кримським, вона - «Художниця», а принцип софійності естетично розкривається як «радісне художество», зокрема в українській культурі.

З цієї точки зору можлива не тільки своєрідна естетика, а навіть, у давньогрецькому розумінні, космологічна «еротика Духу» [3, с. 384], десофійний всеорганізм Космосунабуває земних, тілесно-чуттєвих, запліднюючих і породжуючих форм. У подальшому софійність позначає буття, «запліднене потенційним Словом» [3, с. 389].

Ідею смислонаповненості самого буття С. Кримський пролонгує до ідеї ціннісно- смислового «домобудівництва етносу». В українській культурі це виявляється через прилучення до «книги буття» (книжництво, Г. Сковорода, М. Костомаров), до світуяк «квітучого саду» [про архетип «дивосаду» в українській ментальності та мистецтві більш докладно див.: 6, с. 74-76]. Світ в українській етноментальності сприймається як свято, а світовідношення стає СВЯТО-відношенням, сполучаючи в «радісному художестві» земне і небесне, профанне і сакральне, працю і пісню. «Домобудівництво» просякається софійністю буття, онтологічним оптимізмом, що живить культуру як «етнокреативну силу» [3, с. 240].

На фундаменті софіології С. Булгакова («людина є розумний промінь Софії») С. Кримський розробляє своєрідну «софійну антропологію» - вчення про людину як частину софійного ладу буття. Причому людина «вписується» у софійний «зазор» між Творцем і Світом онтологічно та евристично, на основі еманації як реалізації творчого проекту буття в його антропній формі. У цьому сенсі софійність набуває три антропологічні аспекти у феноменології культури:

Дух творчості, народження та еманації, що веде до «повороту очей душі» (Платон) у бік «спогаду про першообраз» (Нікейський собор), що виявляється, зокрема, у гностицизмі та ісихазмі, у християнській іконографії та символізмі;

Ідеал Абсолюту, що створює вертикаль людської екзистенції, олюднюючи буття і просвітлюючи його святістю;

Сама людина персоніфікує Софію як здатність продукування, народження, творчої єдності Неба і Землі, що лежить в основі «енергетики віри» [див. 3, с. 383, 447].

Цей буттєво креативний, антропологічний статус софійності дозволив С. Аверинцеву сказати про заповнення Софією онтологічної дистанції між «іманентністю» та «трансцендентністю», тобто між Землею і Небом, Буттям і Словом. Софія ж є їхня «Зустріч», утілення Логоса в плоть, що феноменологічно виявляється у предметних формах та символіці культури, які стають знаками Божої Мудрості, транспозицією «світла софійності» в красі художнього ладу предметного та образно-символічного світу.

З цієї точки зору феноменологія софійності в українській культурі найбільш адекватно репрезентована в архітектурі та ідейно- художній програмі Софії Київської, чому С. Кримський присвятив багато роздумів, розвідок і виступів [див. 1, 3, 5 та ін.]. Він детально розробив концепт «сигнатури софійності», де сигнатура означає знаково- символічну систему, що організовує смисловий простір етнокультури. Під сигнатурою Софії духовно розташовується столиця Київ, який є «центром ціннісно-смислового універсуму східного слов'янства» [3, с. 391]. Духовна метафізика і культурна топоніміка Києва утверджують його як «осанну Богородиці», «другий Єрусалим». Принцип софійності знаходить в Києві «найвиразнішу проробку», пов'язуючись із семіотикою української етногенези та етнокультури в цілому.

Ідейно-художня програма Софії Київської виявляє топос «краю» між «розумною ойкуменою» та «диким степом», освячує «місто» як софійне начало. Сигнатура Софії в якості «тексту Божої Вісті» втілена тут у художньому розпису, просякнутого ідеєю «радісного художества», не завжди притаманного християнському храму, бо відмовляється від іконографічної танатології, переходячи до апокатастазису. Так утверджується ідея «онтологічного оптимізму», що у православному світогляді бере початок від Каппадокійського гуртка і переломлюється в народно-українському «якось воно буде...»

С. Б. Кримський підкреслює, що з XV століття образ Софії іконографічно накладається на образ Богородиці, внаслідок чого відбувається «сполучення теми софійності з богородичним циклом» [3, с.392]. Нами розроблена концепція сигнатури Богородиці в духовній культурі українства, що поширюється на особливості етнокультурної ментальності, релігійності, мистецтва, зокрема іконографії [див., напр., 7]. Зважаючи на сутнісний зв'язок Божої Премудрості та Божої Матері в українській духовності, сигнатура Богородиці стає культурним символом утілення принципу софійності, ментально-естетичною «покровою» національної єдності України, де культ Пречистої Діви Марії завжди мав особливе значення як у релігійній свідомості, так і в повсякденному житті українців.

Невипадково олтарним образом Софії Київської є зображення Богородиці-Оранти на «Непорушній стіні», яка є іконічним утіленням Премудрості Божої в «Першообразі» як позамежному архетипі етнонаціонального буття. «Іконічне мислення» (Г. Померанц), як і «книжництво» українців ґрунтується на розумінні Світу як «книги» Божої Премудрості, а Слова і символів - як явлення і присутності «креативного духу софійності», «зразків вічності», що запліднюють і просвітлюють буття святістю [див. 3, с. 390, 448].

Відтак, ідея софійності у філософсько- культурологічному вченні С. Кримського виконує смислопороджуючі та системоутворюючі функції. Принцип софійності має не лише онтологічне, космогенетичне значення («софійний початок життя»), а й соціокультурні, етногенетичні й націєтворчі смисли (паралелізм людини і природи, українські феномени «поля», «хутора», «міста», «храму», «саду-вертограду» тощо).

Більше того, софіологія С. Кримського продовжує мислительні традиції української філософії й розгортається через ціннісно- смисловий універсум української культури, через «запити філософських смислів» в етноментальності, мові, мистецтві, літературі, у світоглядних і цивілізаційних орієнтаціях взагалі.

З метафізичної точки зору софійність виступає як «святість буття», онтологічний кордон між буттям і небуттям, метафізична «загата» проти небуття, «осанна життю, красі, Софії» [3, с. 381]. Онтологічно софійність може бути представлена через монадність («Софія- в-собі») і через мультиверсум («універсалізм монад»), що дорівнює «полісистемності цілей» [3, с. 234]. Отже, софійність як принцип буття об'єднує трансцендентне та іманентне, універсальне та індивідуальне, телеологізм і детермінізм, творче і тварне, ейдос та річ. Тому такою важливою є семіотика софійності, яка розкриває символи, знакову сферу сигнатур як «реальність духу» і трансформується в «ментальну онтологію» [3, с. 389]. Метафізика, онтологія, семіотика софійності С. Кримського тут наближається до шпенглерівського вчення про «культурну душу» та її прасимволи.

Але найбільшої уваги український філософ- культуролог приділяє феноменології софійності в ціннісній космогонії та екзистенціалах людини, в історії, пізнанні, культурі. «Під сигнатурою Софії» інтегруються численні впливи ціннісно-смислового універсуму (ЦСУ) в софійних вимірах і символах буття, у персоніфікаціях людини, у метафізиці її долі. Вся культура постає як освоєння та присвоєння якостей буття, а філософія - як «літургія смислів». Пізнання в цьому контексті є трансценденцією софійності, що виявляється в раціональності, розумінні, стилі та методі творчого мислення.

Феноменологія софійності досліджується С. Кримським і в цивілізаційному русі «історія- метаісторія-постісторія». Спираючись на евристичні потенціали науки як «нервової системи» цивілізації, на стратегії сучасного наукового мислення і культуротворчі можливості проектування, український софіолог розглядає трансформації соціального інтелекту у творенні «порталів майбутнього» - концептуального ладу перехідних систем, що ведуть «по той бік Страшного суду» [6, с. 268].

У цьому трансісторичному процесі та есхатологічній перспективі саме софійність виступає як протиставлення сучасному «демонізму», як метанойя (перетворення свідомості) і перехід пізнання до переживання Абсолюту у пункті «еквінокса», де народжується «третя Правда» [див. 3, с. 423-424]. Очікування «третього Пришестя» супроводжується станом «приходу Софії», Премудрості Божої, яка діє за зразком вічності, всупереч будь-яким негаціям, викликам і загрозам цивілізації.

Так утверджується «онтологічний оптимізм», притаманний саме українському стилю думання і філософування, що виявляється в екзистенціалах та архетипах української етнокультури. Софійність корелює тут з православним ісихазмом, кордоцентризмом, ідеєю «Храму», естетикою іконографії, барокового універсалізму. Шанування Слова, Книги, Серця, «внутрішньої людини» є характерним для всієї історії української культури та філософії. Вже Феодосій Печерський, приймаючи настанови візантійського ісихазму, переконується, що розумна душа живиться «внутрішнім словом» серця. Ісихастські та гностичні елементи просякають, як «світло софійності», українську ікону, храмову архітектуру, церковну літературу, музику, проповідь [див. 8]. На підставі цього, мабуть, можна говорити і про «естетику софійності» в українській філософії етнокультури, де ідеї Софії, Краси і Творчості є взаємоутверджуючими.

Таким чином, Сергій Борисович Кримський буквально відродив традиційну українську софіологію і надав їй «другого дихання» в ментально-світоглядній парадигмі української культури і філософування. Першого разу це зробив Г. С. Сковорода, який після античної філософії, на греко- слов'янському православному ґрунті, відновив і розвинув феномен мудрості як «життя в істині». Вплив сковородинівського філософування поширився на українських мислителів ХІХ століття: М. Гоголя, П. Куліша, М. Костомарова, П. Юркевича. Пізніше, у цьому ж main streem'i української мислительної традиції сформувалася російська софіологія В. Соловйова, С. Булгакова, П. Флоренського, згодом -

О. Лосєва і С. Аверинцева. У ХХ столітті російський «софіологічний пріоритет» був безсумнівним.

І саме С. Кримський, вже на основі досвіду і античної, і класичної української та російської філософії, зробив сучасну реконструкцію ідеї софійності, розкривши її як принцип буття, мислення, пізнання, культури. На відміну від софіологічних вчень минулого, які, в основному, мали (в позитивному сенсі) космополітичний характер, тобто пов'язувались з ідеями «боголюдства», «всеєдності», «космізму», софіологія С. Кримського «вписана» у філософію етнокультури. Базуючись на глибинних метафізичних, онтологічних, космологічних та антропологічних засадах, вона розкриває особливості української культури, ментальності, світогляду, мистецтва через «сигнатуру софійності», через ідею Софії, що освячує українське буття в його минулому, сьогоденні та будуччині, творячи «домобудівництво етносу».

Бібліографічні посилання

1. Кримський С. Б. Під сигнатурою Софії // Філос. і соціол. думка. - 1995. - № 5-6. - С.237-238.

2. Кримський С. Б. Дім.Поле.Храм // Синтези. - 1994. - № 1.

3. Кримський С. Про софійність, правду, смисли людського буття: Зб. наук.-публ. і філос. статей / Сергій Кримський. - К. : ІФНАНУ 2010. - 462 с.

4. Личковах В. А. Сигнатура Богородиці в духовній культурі як «покрова» національної єдності України // В. А. Личковах. Філософія етнокультури: Теоретико-методологічні та естетичні аспекти історії української культури. К. : Вид. ПАРАПАН, 2011. - С. 48-56.

5. Кримський Сергій. Під сигнатурою Софії / Сергій Кримський. - К.: ВД «КМА», 2008. - 387 с.

6. Личковах В. А. Sacrum як ідея святовідношення в українській філософії мистецтва //В.А.Личковах. Філософія етнокультури: Теоретико-методологічні та естетичні аспекти історії української культури. К. : ПАРАПАН, 2011. - С. 71-93.

7. Личковах В., Пономаревська О. Сигнатура Богородиці в декоративних елементах української народної ікони // Образотворче мистецтво. - 2009. - № 4.

8. Софійські читання: вип.У. Матеріали 5-ї Міжнародної науково-практичної конференції «Духовний потенціал та історичний контекст християнського мистецтва» (Київ, 28-29 травня 2009 р.) - К. : ТОВ «Видавництво «Горобець». - 2010. - 500 с.

Размещено на Allbest.ru