Образ Христа як ідеалу життя людини в мистецтві

Размещено на http: //www. allbest. ru/

Вінницький національний медичний університет ім. М. І. Пирогова (Україна, Вінниця)

Образ Христа як ідеалу життя людини в мистецтві

Вергелес К.М. кандидат філософських наук,

ст. викладач, kvergeles@gmail.com

Анотація

ісус мистецтво ціннісний ідеал

Стаття присвячена аналізу постаті Христа, висвітленню подій його життя в мистецтві. Сучасний світ -- це світ антропологічної проблематики, головним завданням є виховання людини як єдиної в світі духовної істоти. І в цьому процесі виховання принципове значення мають твори світової культури, в яких розкривається моральнісне навантаження центрального ідеалу християнської релігії -- Ісуса Христа.

Ключові слова: ідеал, людське життя, людина, християнська релігія, віра християнська психологія, соціум, буття, дійсність, світ, реальність.

Annotatіon

Vergeles K. M., Ph.D., Senior Lecturer, Vinnitsa National Medical University M.I. Pirogov (Ukraine, Vinnitsa), kvergeles@gmail.com Offenses of Christ as ideal of life of man in art

This article analyzes the figure of Christ, the coverage of his life in art. The modern world -- a world anthropological perspective, the main challenge is educating people as the world's only spiritual beings. And in this process of education are essential works of world culture, which revealed a central load of moral ideals of Christianity -- Jesus Christ.

Keywords: the ideal, human life, man, the Christian religion, faith, Christian psychology, society, life, being, the world, the reality.

Аннотация

Вергелес К. Н., кандидат философских наук, ст. преподаватель, Винницкий национальный медицинский университет им.

М.И. Пирогова (Украина, Винница), kvergeles@gmail.com

Образ Христа как идеала жизни человека в искусстве

Статья посвящена анализу фигуры Христа, освещению событий его жизни в искусстве. Современный мир -- это мир антропологической проблематики, главной задачей является воспитание человека как единственной в мире духовного существа. И в этом процессе воспитания принципиальное значение имеют произведения мировой культуры, в которых раскрывается нравственная нагрузка центрального идеала христианской религии -- Иисуса Христа.

Ключевые слова: идеал, человеческая жизнь, человек, христианская религия, вера, христианская психология, социум, бытие, действительность, мир, реальность.

Людина, її сутність, походження та призначення у Всесвіті завжди були у центрі уваги філософії, релігієзнавства, психології, культурології та ін. Теоретичні положення антропології були розроблені ще в Античності, а сьогодні антропологія - це філософське вчення, що об'єднує цілу низку теорій, які стосуються сутності людини. Йдеться про персоналізм, філософію життя, феноменологію, психоаналіз, марксизм, екзистенціалізм, герменевтику, російський космізм, постмодерн та ін. На нашу думку, всі спроби створення якоїсь єдиної концепції людини завжди наштовхуються на одну й ту саму перешкоду - непізнаність світу. Тому й сьогодні важко говорити про істинність тієї чи іншої теорії чи концепції. Але, якщо це зрозуміло сьогодні, то в добу Просвітництва людство було впевнено, що ось- ось й відкриється істина про людину й необхідним був великий проміжок часу для того, щоб усвідомити, що однозначного рішення бути не може. Слід зазначити, що всі теорії, у тій чи іншій мірі, зверталися до ідеалу життя людини. Йдеться або про зосередженість на власному “я”, або на піднесеності людини до Бога, або на її інстинктивному, суто фізіологічному існуванні... В зв'язку з цим виникає проблема: як, яким чином розглядає ідеал людського життя християнство?

Безперечно, для християнської релігії істинне життя кожної віруючої людини пов'язано з образом Ісуса Христа. ХХ століття, яке за передбаченням видатного російського поета О.Блока [1], буде просякнуто чорною та величезною тінню крила Люцифера, дійсно витіснило образ Христа. Людину залишили на самоті, для свого самозатвердження. Безодні зла, як індивідуального, так і колективного, розверзлися і в ХХ, і в ХХІ ст., виявили глибоку неспроможність ідеї створити абсолют із людини в її сучасній, “проміжковій” природі. Як тільки вихолощується поняття фундаментальної недосконалості людської природи і вектор піднесення (Христос), людина і соціум постають привабливою здобиччю для інших первообразів - звіря і машини. Людина перетворюється на бестію, хоча би й “ідейну”, й “біляву”; її сутність нівелюється у гвинтик; у найкращому випадку, людина гордо, усвідомлюючи свою гідність, рухається назустріч неминучій загибелі. Але й благородно- трагічне світовідчуття, яке вже виявила філософія, має своє начало - міфологічне джерело, язичницького Діоніса, якого не переміг світлий Аполлон. Першообраз Христа як вищий ідеал рухається не завдяки трагічному, а завдяки літургічному світовідчуттю, через ідею порятунку і перетворення людини і світу.

Людина в сьогоденні втратила орієнтири у хаосі відносних ідеалів і цінностей й прагне відшукати точку опертя в світі - звертається до християнських цінностей і Абсолюту. Але водночас, як це ні неочікувано на перший погляд, сучасний апокаліптичний стан із планетою Земля, з природою, з людиною - йдеться про втрату її цінності, про втрату віри в розум людини, її душу - все це уводить від Христа у трагічну безвихідь.

О.К. Горський - учень о. П.Флоренського у Духовній академії, який прожив трагічне життя у сталінських таборах і там загинув, у середині 20-х років наголошував, що ніхто не в змозі заперечити значущість Христа як художнього образу. З Ним необхідно рахуватися, Його необхідно поважати, з Ним обов'язково повинен зустрітися справжній митець [3]. Одне з двох: або це не образ досконалої людини й тоді митцю доведеться створити образ “іншого”, але всіляка така спроба призводить до образу звіря; або життя цієї Людини є істинно ідеальним образом людського життя, взагалі - образом образів [4]. У такому випадку кожне мистецтво буде пов'язано з образом Христа, тому що тільки він є мірилом людини, її думок, переживань і вчинків. На нашу думку, вірним є підхід до значення постаті Христа для віруючої людини, який обгрунтовують академік Ірландської Академії в Дубліні Д. Гудінг і професор Оксфордського університету Дж.Леннокс: “Позаяк все на небесах і на землі було створено Богом і для Бога, то Конечна Істина про все, - про походження світобудови. Її підтримування і мету, - є Бог. Відповідно до Біблії, Христос є Втіленим Богом. У Христі маємо вічну й історичну істину. Вічна істина виражена в часі. А історична має неминуще значення для усієї світобудови. Історичні факти життя, смерті і Воскресіння Христа - це істина про Бога. Якщо людина знає Одного і Єдиного Істинного Бога та Ісуса Христа, Сина Божого, то вона уже має вічне життя, що почалося тут, на землі.” [5, с. 298].

Якщо звернутися до світової культури, то можна побачити, що образ Ісуса Христа завжди був привабливим творчим центром. Живопис століттями жив інтерпретаціями священної історії земного шляху Христа: чисельні Різдва, втеча до Єгипту, хрещення, в' їзд у Єрусалим, розп' яття, воскресіння, піднесення. Слід згадати і релігійну культуру ікон, скульптур, фресок та ін. У давньоруській житійній літературі достатньо постатей православних святих, князів- праведників, але Христос відсутній в цих текстах. У ХІХ столітті з' являються образи людей християнського духу - у Ф.Достоєвського - старець Зосима, Альоша, Макар, Князь Мишкін; у Л.Толстого - Платон Каратаєв... І в західноєвропейській літературі з' являються образи християн, але не Христа - від В. Гюго до Бернаноса і Клоделя. Власне образи Христа або Богородиці частіше зустрічаються в поетичному (Мільтон, Клопшток, католицькі поети ХХ ст.) або легендарному (“Ісус Христос у Фландрії” О.Бальзака) переживанні й втіленні. І в російській поезії є Спаситель - у Ф.Тютчева, який “ходить по рідній землі”, у О.Толстого Христос, одним поглядом з любов'ю, перемагає виклик гріховності (“Грішниця”). У Достоєвського в поемі про великого інквізитора Христос безмовно цілує нещасного узурпатора.

Метою статті є аналіз постаті Христа, його життя як ідеалу, який висвітлюється в творах світової культури.

Перетворення Христа у моральний взірець, у вищий ідеал прекрасної людини, яка страждає від непорозуміння з іншими людьми, від несправедливого гоніння, відчувається у російському живописі й скульптурі ХІХ століття: таким Христос представ у Крамського, Ге, Антокольського. Окремо слід виділити полотно Іванова “Явлення Христа народові”, де при всьому детально відтвореному “місцевому колориті” Христа ніяк не можна сприйняти за втілення вищої людяності та соціального співстраждання.

Закономірним є те, що митець пов'язував із Христом теургічну мрію щодо миттєвого перетворення людей завдяки тим божественним явищам, які вони побачили на його картині. Традиція граничного олюднення та моралізації постаті Христа остаточно перемогла у ХІХ столітті - тут і вчені, які де містифікували описування Його життя Е.Ренан [12] і Д.Штраус [14], і гуманістично-демократичні ремінісценції цього образу в літературі народництва або в поезії Надсона. По суті, саме таке сприйняття Христа зберігається й дотепер, але відродилося в прозаїчних творах. У різноманітних варіантах ми зустрічаємо цей образ у творчості М.Булгакова, В.Тендрякова, Ч.Айтматова. У повісті “Замах на міражі” Христос приносить світові надприродну мораль, де йдеться не тільки про любов до ближнього, але й до своїх ворогів. Вчені- експериментатори запрограмували на комп'ютері цей відрізок стародавньої історії, заклали версію раннього вбивства Христа і дозволили світові розвиватися без “благої звістки”, яку замінили на проповідь Павла. Результат виявився приголомшуючим - комп'ютер воскресив Христа, тому що Він і тільки Він є необхідним етапом самосвідомості людини і людства.

У творі М.Булгакова “Майстер і Маргарита” [2] Ієшуа безпосередньо затверджує тільки одну ідею - всі люди є добрими. Ідею етичну, з кола парадоксальних моральнісних ідей, які перетворюють свідомість людини, її звичайні оцінки, ідею, яка приходить у протиріччя з тим, як виявляють себе герої роману М.Булгакова. Письменник вже не знаходиться у полі етичного, а, скоріше, в полі естетичного, якщо визначати його творчість у зв'язку з видатною класифікацією С.Кіркегора. Свого роду естетизм є присутнім й в євангельських епізодах роману, він й створює булгаковську оригінальність вияву саме цього моменту духовної історії світу. Виникає питання: чим саме ця лінія захоплює нас? Етичним або метафізичним? На нашу думку, ні першим, ні другим, а скоріше художнім візіонерством, яскравими картинами втілення вічної теми - чи це допит Ієшуа, чи сцена вбивства, чи Сад Гетсиманський, у якому співають солов'ї... Чисельні сторінки роману нібито зачаровані Місяцем. Під його знаком, в його привабливих мінливих променях розігрується томливо-солодка гра уяви, яка, можливо, й є вільною, але нічого достовірно не прагне знати про життя і смерть. Але в романі згадується й Світло, вже не місячне, а Божественне, до якого ще не підноситься Майстер, з' являється навіть слово “безсмертя” - пролітає як осколок від вибуху невідомого небесного тіла, ледве торкнувшись свідомості Пілата.

У романі польського письменника Г.Панаса “Євангеліє від Іуди” [11] Христос - це просто людина, але людина вищої на Землі породи та природи, носій особливих здібностей і свого роду революціонер. І загинув він не хресті, а в результаті притиснення повстання проти іудейського священика, яке він очолював. Свого часу ще більшій революційності набув образ Христа в романі А.Барбюса “Ісус”.

Вочевидь, саме ХХ століття демонструє в літературі тенденцію “невіруючої” свідомості, але свідомості, яка поважає, яка шанує - як би створю свій варіант цієї величної світової таємниці, свого роду детектив: хто Він? звідки з'явився Христос? І що важливо - йдеться про буквальні моменти: від кого народився Христос, при яких обставинах, як пояснити чудеса, які Він робив;

ким були Його учні та ін. І в зв'язку з цим слід згадати повість Л.Андрєєва “Іуда Іскаріот та інші”. Христос усвідомлюється як моральний реформатор, вчитель нової моральності, проповідуючи яку Він сподівається гармонізувати людину і людство, припинити рух світу до загибелі.

Відомий російський мислитель К.Леонтьєв [7] наголошував на недостатності та вбогості тільки етичного розуміння євангельської звістки, бачив такий підхід у “наших нових християн” - Л.Толстого і Ф.Достоєвського. На нашу думку, щодо Достоєвського, К.Леонтьєв припустив певні перебільшення. К.Леонтьєв іменував їх християнство як “однобічне”, “сентиментальне”, “рожеве”, наближав його до утопічної та ліберальної віри у “примусове та поступове виправлення цілого людства” до встановлення “раю на Землі”. На противагу такій “гуманітарній ідеалізації”, на думку К. Леонтьєва, може виступити тільки твереза оцінка поступу та тверезе есхатологічне бачення сповзання людства до останніх термінів та часам. Трагізм земного буття для російського мислителя є очевидним: у межах гріховної людської природи і природи речей земного світу немає надії на “земну любов і на світ земний”, й Христос ніколи не давав ані надії, ані любові.

Інший відомий російський мислитель Д.Мережковський у праці “Ісус Невідомий” [9] наголошує, що Світ і ця Книга не можуть бути разом. Або світ, або книга: світові слід не бути тим, чим він є; або цій Книзі зникнути зі світу. Що саме несе Книга світові? Порятунок для нової моральності замість ветхозавітного порядку або щось більш радикальне та суттєве? Те, що слід усвідомити в ХХІ столітті, коли загибель самих джерел життя на Землі з апокаліптичної загрози перетворюється в дійсні, коли рятувальні онтологічні цілі та завдання повинні перестати бути тільки мріями та умоглядністю. Так, відомий російський психолог С.Рубінштейн наголошував на важливості екзистенціалізму в процесі аналізу проблеми “сутність - існування” відносно людини в пріоритетності існування і водночас - у домінуванні чуттєвості над мисленням: “Сприйняти - це означає, по суті, онтологізуватися, бути приналежним до процесу взаємодії з існуючою реальністю.” [13, с. 143].

У трилогії “Христос і Антихрист” Д.Мережковського [8] вічна боротьба між Христом і Антихристом особливо загострюється в кульмінаційних моментах історії й душі головних героїв постають ареною цієї боротьби, як і боротьби християнства і язичництва. У Христовій парадигмі беруться ті моменти, які примушує глибоко переживати своя доба - переслідування, зрада, несправедливий суд. У євангельських епізодах екзистенціальна пульсація найбільше є хворобливо відчутною. Страх перед життям, страх болю і відчаю постав найбільш ефективним знаряддям експлуатації психіки людини, породжуючи в ній покору, зрадництво, боягузкість, лицемірство. Але це відбувалося й в історії. А Христос перемагає цей страх, більше того, Він пройшов шлях зневаги, але не відрікається від людства, від любові до нього. Здається, великою є загадка християнської психології: чому її фундатор так пов'язує віру в Бога з вірою в людину, любов до Творця з любов' ю до ближнього? Єдиною і першою релігійною передумовою є віра в абсолютно благого Бога. Така віра передбачає розумність творіння, те, що людина - вінець Існуючого, є створеною “за Його образом та подобою”, не може бути сліпою іграшкою у фатально заданій метафізичній грі. Віра в Бога, у взірець доброї всемогутності й любові, неможлива без віри в людину, без вимоги здійснення благої звістки до неї. Буття як таке сприймається в особистісному плані, особистість затверджується як буття, тобто як абсолютна і самоцінна, яка має власний “обмежувач” - Бога.

Необхідність людства в подібних “обмежувачах” обґрунтовує сучасний французький філософ, директор Центру міждисциплінарних досліджень Школи вищих досліджень у соціальних науках Едгар Морен у праці “Втрачена парадигма: природа людини”. Він наголошує на тому, що “міф, ритуал, магія і релігія здійснюють компроміс не тільки з зовнішнім середовищем, але і з ноологічними силами, тобто внутрішній компроміс, що знаходиться всередині людського духу з його власними фантазіями, безладдям, з його ubris та його протиріччями, з його власною природою, що надається кризам. З появою homo sapiens культура концентрує у собі та інституціоналізує міфологію, магію, ритуал, релігію. В такий спосіб, культура бере на себе антропологічний компроміс неврозу, звільняє індивідів... від заплутаного і неспокійного пошуку компромісу, пропонує ним адаптивні схеми впевненості, безпеки та очищення” [10, с. 140].

Для Ф.Достоєвського, якщо Бога немає - тоді все дозволено. Ставлення людини до Бога деталізується та розгортається у словах, певних думках і висловах. Людина сама обирає (не йдеться про усталений текст молитви) слова для спілкування зі своїм Богом, своїм Абсолютом, вона звертається до Нього в такий спосіб, який характеризує саму людину, її прагнення, думки, мрії, вчинки. Водночас релігійність є неможливою без цього звернення людини до Бога, до Абсолюту, а також без молитви, без внутрішнього діалогу. Релігійність є оберненням душі до Вищої реальності, й як тільки здійснюється таке обернення, можна зафіксувати початок діалогу, молитви. Глибинне розуміння релігії та релігійної свідомості надає можливості підійти до молитви з точки зору Євангелія, яке заповідало людям, перш за все, самотню молитву в “кімнаті зі зачиненими дверима” (Мт. 6, 6). Релігійний світогляд - це система поглядів людини на своє місце в світі, на інших людей, на світ у цілому, яка сформована завдяки ідеї Бога, Вищої Реальності, Абсолютної Духовності й т. п.