Євангельські християни в Радянській Україні: диверсифікація як відповідь на виклик несприятливих умов

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК 286.4(477)

Інститут філософії ім. Г.С. Сковороди НАНУ

Євангельські християни в радянській Україні: диверсифікація як відповідь на виклик несприятливих умов

Трегуб Г. А.

Період між Жовтневою революцією 1917 року і 1991 роком, моментом, коли країни Центральної та Східної Європи отримали свою незалежність, прийнято вважати одним з найбільш несприятливих часів для нормального функціонування і розвитку релігії на теренах СРСР. Це був час атеїзму і анти теїзму на державному рівні, введеного в повсякденну практику життя у формі антирелігійних законів, заборону діяльності релігійних громад і навіть варварського знищення місць відправлення культу та репресій щодо вірян різних конфесій. Наголосимо, що радянська політика щодо релігії торкнулася усіх без виключення релігійних організацій у СРСР, і особливо гостро і жорстоко - представників євангельського християнства, зокрема баптистів, адвентистів, п'ятидесятників та інших. Наукове дослідження пізнього протестантизму в Україні провадиться в різних напрямках, зокрема історії і тенденціям та закономірностям існування цього напрямку християнства в УРСР присвячені наукові праці П. Яроцького, В. Любащенко, В. Єленського, С. Саннікова, В.Докаша, Р. Сітарчука, В. Завадського, В. Франчука, Т. Нікольської, С.Савінського, О. Панич та інших. Дослідники погоджуються, що це був важкий час занепаду і майже краху для релігій на території республік СРСР. У світлі сучасних досліджень українських релігієзнавців, присвячених представникам пізнього протестантизму (п'ятидесятникам, баптистам і адвентистам) у радянській та незалежній Україні стає очевидним, що навіть в умовах репресій, заборон і каральних санкцій з боку радянської держави все ж таки протестантські деномінації продовжують рости у всьому своєму різноманітті.

Штучна заборона множинності деномінацій серед радянських, в основному українських, протестантів, здійснена владою СРСР на початок 1950-х років була чи не найголовнішою причиною для інституційного та організаційного поділу у середовищі п'ятидесятників, баптистів і адвентистів. З точки зору СРСР, такі організації були нелегальними, але з позиції вірян це був єдиний спосіб виправити ситуацію прихованого руйнування їхніх релігійних традицій. Такі “нелегальні” релігійні організації або церкви п'ятидесятників, баптистів і адвентистів в Україні та інших країнах колишнього СРСР були пов'язані з боротьбою за національну незалежність, за права людини і дисидентським рухом. Всі вони після розпаду СРСР стали основою для створення безлічі незалежних протестантських церковних організації в новостворених незалежних країн Центральної та Східної Європи, а також потужного релігійного ринку в Україні після 1991 року.

Релігія є живою соціально-культурною системою, яка завжди намагається вижити, особливо в часи несприятливих умов, прагне чинити спротив спробам знищення. В цьому контексті цікавою може бути концепція спротиву, запропонована американським соціологом Джеймсом С. Скоттом у праці “Зброя слабких: повсякденні форми селянського спротиву”. Дослідник стверджує, що треба розрізняти різні рівні опору, зокрема будь-яка “відмова дискримінованих груп сприйняти status quo, запропоноване згори, та їхня відмова визнати власну маргіналізацію” є виявами їхнього протесту [1, с. 295].

З цієї причини, на наш погляд, варто звернутися до аналізу і розширення загальнішої проблеми, сформульованої дослідницею РПЦ Джейн Елліс та українським релігіє знавцем Анатолієм Колодним як питання “безперервного існування Церкви” під комуністичними режимами [2], і спробувати простежити, яким чином у радянських, явно не сприятливих умовах, було забезпечено безперервність існування церковних організацій євангельських християн, зокрема баптистів, адвентистів сьомого дня, п'ятидесятників, та ін.

Проблемі державно-церковних відносин в Радянському союзі присвячений поважний список наукових робіт, але хто б не писав про них, будь то українська дослідниця православного сектантства Л.М. Шугаєва, чи дослідник руху євангельських християн святих сіоністів Р. Л. Скакун, або дослідниця українського православ'я А.М. Кирдон [3; 4; 5] або інші науковці, всі вони погоджуються, що основна мета антирелігійних дій радянської влади полягала в тому, щоб убити будь-яку альтернативну думку і, тим самим, дії, протилежні інтересам радянського політичного режиму.

Говорячи про баптистів, адвентистів сьомого дня, п' ятидесятників в радянській Україні та їх долю, потрібно окремо зупинитися на різниці у деяких моментах антирелігійної кампанії, яку вів Йосип Сталін і його наступник Микита Хрущов. Російський релігійний дисидент Гліб Якунін, намагаючись пояснити поворот Сталіна до більш “ліберальної” релігійної політики в 1940-х роках зазначає, що це стосується здебільшого лише Російської Православної Церкви як “каталізатора і об'єднувача” у його “національно-шовіністичній політиці” [6, с. 316]. Після переходу державної влади до рук Микити Хрущова ситуація змінилася. Згаданий вище правитель СРСР, час якого називають порою ліберальної “відлиги” у багатьох сферах радянського суспільного життя, не зробив жодного ліберального кроку у релігійній сфері, зокрема не надав можливості використовувати вузькі права вірян відповідно до статті 124 (обмежене право на свободу совісті) Конституції СРСР 1936 року. Деякі дослідники називають хрущовську релігійну політику “суворою відлигою” [7, с. 25]. Масове закриття церков та інших місць відправлення культу стало сумним символом того часу [8, арк. 23]. Хрущов особисто був ініціатором його оригінальної антирелігійної кампанії під егідою процесу так званого “природного вмирання релігії”, оскільки головною своєю метою він бачив створення нового суспільства, яке, за Марксом, Енгельсом і Леніним, має бути атеїстичним, без релігії. “Лібералізм Хрущова” приносить нові релігійні гоніння. Очевидно, він справді вірив, що може привести країну до комунізму. Для цього буденна свідомість кожного радянського громадянина повинна бути звільнена від так званих “релігійних пережитків”. Крім того, “лібералізм” Сталіна стосовно церкви і релігії Хрущов розглядав як відступ від марксизму [9, с. 13]. Також за даними історика Тетяни Нікольської, антирелігійна кампанія Хрущова велася проти всіх релігій та конфесій СРСР, але в той же час мала очевидний, яскраво підкреслений антисектантський характер [10, с. 215]. Таким чином, якщо в 1930 роках термін “духовенство” і “сектанти” звучали однаково негативно, у 1960-х слово “сектант” звучало особливо образливо. Сектантам було присвячено значну кількість антирелігійних публікацій у засобах масової інформації, літературних творів та фільмів, і все це било в першу чергу по протестантах - п' ятидесятниках, баптистах і адвентистах.

Рух п' ятидесятників і баптистів в Україні від початку їхньої історії на вітчизняних теренах представлено низкою релігійних груп і напрямків. Єдину релігійну організацію, що штучно поєднала їх у своїх надрах, було створено в жовтні 1944 року в Москві під контролем і за вказівкою радянського керівництва під назвою Всесоюзної ради євангельських християн-баптистів (ВРЄХБ) [11, с. 3]. Згодом до ВРЄХБ приєднали п'ятидесятників, менонітів та інших. Слід зазначити, що життєздатність такого конгломерату насамперед залежала від організаційної підтримки з боку держави. До 1944 року громади п'ятидесятників і адвентисти сьомого дня мали легальну реєстрацію. Легалізація громади цих представників пізнього протестантизму була своєрідним вимушеним кроком, на який радянська влада погодилася лише з огляду на те, що і їх було заплановано з часом включити до структури ВРЄХБ, що і було здійснено. Своєрідна співпраця між громадами пізніх протестантів і радянською владою, легалізація перших паралельно з відмовою від низки культових практик була способом виживання згаданих релігійних організацій в СРСР, країні, яка прагнула знищити релігію як явище. Таким чином, на момент 1991 року на радянських теренах існувала одна-єдина легальна організація євангельських християн, яка по суті об' єднувала разом, не вдаючись до віроповчальних відмінностей, баптистів, п'ятидесятників, менонітів та інші споріднені релігійні течії. П'ятидесятникам, які увійшли до складу ВРЄХБ, довелося відмовилися від певних визначальних елементів церковної практики - глосалій під час богослужіння і обмивання ніг (це була своєрідна “ціна” легалізації їхніх громад). У 1946-1947 до ВРЄХБ приєдналися близько 25 церков і християнських груп вільних дарбістів і 70 церков із Союзу Церков Христа, близьких за вченням до євангельських християн- баптистів. Потім було приєднано євангельських християн у дусі апостолів (п'ятидесятників- монофізитів), яка погодилася задля отримання легального статусу хрестити за формулою “в ім'я Отця і Сина і Святого Духа”. У 1963 до Всесоюзної ради євангельських християн-баптистів було приєднано одне з братств менонітів (громаду так званих нових менонітів), схожих за релігійними поглядами до сучасних баптистів-спадкоємців німецьких колоністів- гюпферів.

Під тиском радянського уряду в грудні 1959 року Пленум ВРЄХБ прийняв “Положення про Союз баптистів у СРСР” і “Інструктивний лист старшим пресвітерам ВРЄХБ”, які мали серйозні наслідки для баптистів і п' ятидесятників в Україні та інших радянських республік. Ухвалюючи ці документи, керівництво баптистів стояло перед важким вибором: нові репресії та повна заборона Союзу євангельських християн-баптистів або збереження його легального існування шляхом максимальних поступок уряду. Серед списку інструкцій (на додаток до правил і процедур управління, яка була встановлена в 1940-х роках паралельно зі створенням ВРЄХБ), передбаченими для виконання, були: обмежений доступ до хрещення для молодих людей у віці до 30 років; заборона на відвідання церковних відправ дітьми і прийняття проповідників не зі своєї громади, подорожі до інші громад, допомога нужденним, домашні збори вірян, прийом нових членів [12, с. 240]. Від старійшин зажадали “приборкати нездорові місіонерські нахили” (таким чином було накладено заборону на місіонерство і прозелітизм) і “суворо дотримуватися законодавства про культи”. “Інструктивний лист” вимагав зупинити так звану “гонитву за кількістю вірян”. Тільки пресвітер, члени Виконавчої ради та члени наглядової ради мали право проповідувати, що йшло врозріз із практикою євангельських баптистських церков. Під час служби рекомендовано було уникнути звернення до публічного покаяння, майже до відступу від ідеї євангелізації в традиційних баптистів та євангельських християн. Крім того, “Інструктивний лист” забороняв виступи церковних хорів і оркестрів, читання віршів. Молитовне зібрання могло відбуватися тільки в приміщеннях зареєстрованих церкви. Відповідальність за виконання зазначеної вище керівної інструкції було покладено на церковних старійшин. Ефектом такої регуляторної політики щодо внутрішнього церковного життя євангельських християн не могло бути щось інше, крім негативного впливу на відносини всередині церкви: йшлося не лише про поступки недружній державі, а й відмову від традиційних практик, вироблених протягом майже 100 років історії євангельських християн України та інших теренів колишньої Російської імперії. Очевидно, що йшлося про заборони, які мали завдати довгострокового нищівного удару по внутрішнім механізмам самовідтворення певної релігійної традиції. Адже без поповнення рядів вірян шляхом доручення до віри молодого покоління і членів з поза церковного середовища фізичне вимирання носіїв релігії призводить до її зникнення. Євангельські християни мали перед собою наочний приклад ситуації, до якої потрапила РПЦ в Радянському Союзі. Історик і дослідниця історії православної церкви у УРСР Наталя Шліхта пише: “Організаційна структура Церкви була майже зруйнована завдяки “посередництву” Ради у справах РПЦ і Ради у справах релігії, а також їхніх уповноважених на місцях. Життя кожної окремої єпархії та парафії, рухи, дії, висловлювання і єпархіального архієрея, і парафіяльного священика й так майже цілковито залежали від обласних уповноважених (багато з яких, до речі, були співробітниками органів безпеки). Тому “залежність” окремих ієрархів і священників від НКДБ/МГБ/КДБ не була насправді такою визначальною для життя Церкви на будь-якому рівні, як їхня цілковита і беззаперечна залежність від Ради та її уповноважених на місцях” [18, с. 25]. Така доля спіткала церковні інституції пізніх протестантів, ставлення до яких в часи М.Хрущова було ще гіршим, ніж до православ' я: пізній протестантизм для радянської влади мав прямий зв'язок із буржуазним, проамериканським світобаченням, чужим для радянської людини і суспільства.

Заборона легітимного функціонування пізнього протестантизму як багатоденомінаційного явища в СРСР на початку 1950-х років стала головною причиною для інституційної та організаційної диференціації в середовищі радянських, зокрема українських, баптистів, адвентистів і п' ятидесятників. Історія наступних як мінімум 20 років для цих євангельських християн позначена появою низки окремих від ВРЄХБ церковних організацій, які, з точки зору СРСР, були нелегальними, але з позиції самих вірян виправданими: розкол і відокремлення від контрольованої державою церковної організації були єдиним способом виправити ситуацію прихованого руйнування їхньої самобутньої релігійної традиції. ВСЄХБ майже неприкрито була знаряддям в руках керманичів СРСР з насильницької дерелігієзації протестантів, свідомого некомфортного співіснування представників різних деномінацій в лавах однієї організації. Також вони вдавалися до практики тюремних і таборових ув'язнень для лідерів протестантських церков і їхніх активних членів, масових переселень до Сибіру, Казахстану тощо, звільнень з роботи, заборону навчатися у вищих навчальних закладах, позбавлення батьківських прав тих вірян, у яких були малолітні діти [13]. церква комуністичний євангельський розкол

Радянська влада не лише прямо тисла на представників євангельського християнства, а й всіляко сприяла внутрішнім чварам як між представниками однієї деномінації, зокрема баптистами, так і між різними деномінаціями (найяскравіший вияв - догматичне протистояння баптистів і п' ятидесятників) в лавах єдиної церковної організації. Незгода щодо намальованого радянською владою майбутнього зазначених течій протестантизму, устрою і внутрішнього керування громадами, конфлікти між їхніми лідерами, особисті амбіції, боротьба за власну унікальну релігійну ідентичність та відмінності стали причинами критичних рішень - розколів. По тому утворювалися нові церковні об' єднання, тісніше консолідовані між собою, ніж у лавах ВРЄХБ.

Перший крок до звільнення з-під тягаря тоталітарної держави в середовищі українських баптистів було здійснено так званою “Ініціативною групою” у 1961-- 1962 роках. Г. Крючков, який очолював ініціативну групу, та інші лідери руху, такі як І. Антонов, Т. Шаптала, Г. Вінс, були з різних міст України, в тому числі з Кіровограда, Києва. Перше засідання “Ініціативної групи” відбулося в Харкові. До 1965 року “Ініціативна група” створює нову, самостійну церковну організацію, Раду баптистських церков (РБЦ), яка об'єднала сотні релігійних громад, які відокремилися від Всесоюзної ради євангельських християн-баптистів. Цей розкол поширився попри те, що лідери ВРЄХБ в 1966 року публічно покаялися у колабораціонізмі із радянською владою і скасували норми “Інструктивного листа”. Рада баптистських церков відмовилася зареєструвати свою організацію і обрала спосіб існування у формі криптоцеркви, розгорнувши активну місіонерську роботу і активне служіння (роботу з дітьми та молоддю, власне видавництво, євангелізаційні кроки) [14, с. 341]. Така активність є природною і притаманною будь-якій релігійній організації, яка хоче не тільки зберегти свої традиції, але і передати їх більшій кількості нових послідовників та майбутнім поколінням. Створення РБЦ було першим випадком церковного розколу в середовищі євангельських християн післявоєнного СРСР, але далеко не останнім. У цьому контексті варто згадати створення баптистських автономних церков, серед яких першою і найбільшою була баптистська автономна церква у Києві на чолі із пасторами Г.Вінсом і Н.Величком, яка до 1991 року діяла без реєстрації, під серйозним контролем і репресіями з боку радянської влади. До 1976 року служіння цієї баптистської церкви відбувалося в лісах під Києвом.

Говорячи про п'ятидесятників УРСР, слід підкреслити, що на момент 1920-х років на території України і решти республік СРСР сформувалися основні локальні течій п' ятидесятництва, яких нараховується більше 5-ти (християни віри євангельської (шмідтівці), християни євангельської віри (воронаївці), євангельські християни у дусі апостолів (смородинівці), пятидесятники-суботники, євангельські християни п'ятидесятники-сионісти (леонтіївці), євангельські християни святі сіоністи (мурашківці)), і всі вони не хотіли штучної уніфікації і перетворення на баптистів через зняття догматичних розбіжностей в рамках спільної церковної організації, накинутої їм радянською владою від 1944 року так само, як баптисти не хотіли запозичення низки п' ятидесятницьких культових та догматичних елементів. Без збереження особливостей свого догматики і культу, йдучи на поступки у плані відмови від певних притаманних п' ятидесятництву рис, ці євангельські християни як такі можуть зникнути. Так само, як українські баптисти, вони створюють свою незалежну від ВРЄХБ Співдружність незалежних п'ятидесятницьких церков (частина з них у 1970-х отримала легальний статус, а частина так і лишилася діяти підпільно). Таким чином вони намагалися зберегти свою конфесійну ідентичність, питому п'ятидесятницьку традицію від знищення в СРСР, де вони мали ще й додаткові проблеми через свою причетність до так званих “екстремістських сект”, до яких радянська влада зараховувала адвентистів і Свідків Ієгови. Баптисти, які становили ядро ВРЄХБ, проводили потужну апологетичну роботу проти п' ятидесятників, класичним прикладом якої може бути стаття одного з керівників зазначеної релігійної організації Миколая Левіданто “Про хрещення духом святим і його дари. До вивчення питання про п'ятидесятництво-трясунство”, який доводить, що важливий для догматики п' ятидесятництва момент говоріння іншими мовами як єдиний момент істинного знака сходження Духа Святого є хибним [15]. Дуже влучну паралель між сектантством і дисиденством, їхнім значенням в радянських соціо-культурних реаліях наводить україніст Юрій Маєрник: “Слово “дисидентство” означає розбіжність у поглядах, а в церковному значенні - сектантство. Як знаємо, в СРСР будь-які прояви розбіжностей в поглядах з офіційною і панівною ідеологією таврувалися як сектантство, а в 70-ті роки ХХ століття навіть як психічне захворювання, і каралися (“лікувалися”) відповідними статтями кримінального кодексу СРСР” [16, с. 23].

Так само намагалися виживати у ситуації ворожої радянської державної політики і адвентисти, представлені трьома церковними організаціями: Церквою Адвентистів Сьомого дня (АСД) та релігійними організаціями адвентистів-реформістів (Міжнародний місіонерський союз адвентистів сьомого дня реформаційного руху; Церква вільних та вірних адвентистів сьомого дня). Найяскравішим прикладом релігійного дисидентства в середовищі адвентистів в СРСР є поява Церква вільних та вірних адвентистів сьомого дня під проводом В. Шелкова. Ця релігійна організація від самого початку свого існування не сприймала ані існування такої держави, як Радянський Союз, ані тих законів і стилю життя, які існували у згаданій країні. До наших часів йдеться про закриту щодо усього мирського консервативну релігійну спільноту [17, с. 120-132].

Таким чином забезпечення безперервного існування Церкви під радянським комуністичним режимом, зокрема безперервності існування церковних організацій євангельських християн (п'ятидесятників, баптистів, адвентистів сьомого дня тощо), є органічно пов' язаним із розколами і дробленням їхньої церковної організації як логічною і природною відповіддю на несприятливу політику СРСР щодо релігій. Такі процеси мають два вагомих для їхнього розуміння зрізи: історіософсько-релігієзнавчий і той, що стосується питання конституювання ідентичності. Релігія є живою соціально-культурною системою і завжди намагається вижити в часи несприятливих умов. Поділи можуть допомогти її виживанню, збереженню догматики та культової практики для майбутніх поколінь вірян. Релігія жива тільки тоді, коли її носії живі і можуть продовжувати своє існування в часі. Паралельно з цим розколи в середовищі євангельських християн в радянську добу є свідченням того, що не всі з них хотіли миритися із тією ідентичністю і стилем життя, який їм накидала радянська влада. Такі розколи і створення нових релігійних організацій (окрім функції громадянського протесту) мали, як було показано вище, роль інструмента порятунку релігійних традицій євангельських християн, що дозволив їм пережити несприятливі умови та увійти в пострадянський час в оновленій конфігурації.

Список використаних джерел

1. Scott J.C. Weapons of the Weak: Everyday Forms of Peasant Resistance. - New Haven : Yale University Press, 1985. - 389 p.

2. Ellis J. The Russian Orthodox Church: A Contemporary History. - London-Sydney: Croom Helm, 1986.

3. Шугаєва Л.М. Методологічні витоки і першопричини релігійних репресій у СРСР (на прикладі істинно православної церкви та істинно православних християн) // Панорама політологічних студій: наук. вісн. РДГУ. - Рівне : РДГУ, 2010. - Вип. 4. - С. 13-19.

4. Скакун Р.Л. Євангельські християни святі сіоністи: історія соціальної організації та віровчення : автореф. дис. ... канд. іст. наук : 09.00.11 / Р.Л. Скакун ; Нац. пед. ун-т ім. М.П. Драгоманова. - К., 2012. - 18 с.

5. Киридон А.М. Державно-церковні відносини в радянській Україні (1917--1930-ті роки): дис... д-ра іст. наук: 07.00.01 / Киридон Алла Миколаївна; Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка. - К., 2006. - 531 арк.

6. Duncan P.J.S. Orthodoxy and Russian Nationalism in the USSR // Church, Nation and State in Russia and Ukraine / Ed. Geoffrey A. Hosking. - London: Macmillan, 1991. - P. 316.

7. Єленський В. Сувора “відлига” // Людина і світ. - 1990. - № 6. - С. 20-26.

8. ЦДАВО. - Ф.4648. - Оп.1. - Спр.323.

9. Фурман Д. Религия, атеизм и перестройка // На пути к свободе совести. - Москва: Прогресс, 1989. - С. 13.

10. Никольская Т.К. Русский протестантизм и государственная власть в 1905-1991 годах. - СПб.: Изд-во Европейского ун-та, 2009.

11. Мельников А. Централизация и единство // Протестант. - Издание евангельских християн-баптистов. - 1990. - № 8. - С. 3.

12. История евангельских христиан-баптистов в СССР. - Москва: Издательство ВСЕХБ, 1989.

13. Винс Н. Рубежи детства. - М. : Русская Миссия Благовестия, 2000. - 175 с.

14. Zavatsky Walter Soviet Evangelicals since World War II. - Herald Press, Scottdale, 1981.

15. Левиданто Н. О крещении духом святым и его дарах. К изучению вопроса о пятидесятничестве-трясунстве // Журнал “Баптист”. - 1926. - № 3-4. [Електронний ресурс]. - Режим доступу: http://rusbaptist.stunda.org/levi.html

16. Маєрник Ю. Притомність дисиденства // Український журнал. - 2009. - № 4. - С. 23.

17. Хайнц Д. “Чистое государство” и антимилитаризм: А.В. Шелков и “Верные и свободные адвентисты седьмого дня” в Советском Союзе // Из истории миротворчества и интеллигенции. Сборник памяти Т.А. Павловой. - М. : ИВИ РАН, 2005. - С. 120132.

18. Шліхта Н. Церква тих, хто вижив. Радянська Україна, середина 1940-х - початок 1970-х рр. - Харків : Акта, 2011. - 468 c.

Анотація

Проаналізовано і показано, чому забезпечення безперервного існування Церкви під радянським комуністичним режимом, зокрема безперервність існування церковних організацій євангельських християн (п'ятидесятників, баптистів, адвентистів сьомого дня тощо), є органічно пов 'язаним із розколами і дробленням їхньої церковної організації як логічною і природною відповіддю на несприятливу політику СРСР щодо релігій. Продемонстровано, що зазначені процеси мають дві вагомих для їхнього розуміння зрізи: історіософсько--релігієзнавчий і такий, що стосується питання конституювання ідентичності. Доведено, що розколи в середовищі євангельських християн в радянську добу є свідченням того, що не всі з них хотіли миритися із тією ідентичністю і стилем життя, який їм накидала радянська влада, та намагалися щонайкраще адаптуватися до несприятливих умов таким чином, аби зберегти свою релігійну традицію щонайповніше.

Проанализировано и показано, почему обеспечение непрерывного существования Церкви под советским коммунистическим режимом, в частности непрерывностьь существования церковных организаций евангельских христиан (пятидесятников, баптистов, адвентистов седьмого дня и т.д.), органически связанно с расколами и дроблением их церковной организации как логичным и естественным ответом на неблагоприятную политику СССР в отношении религий. Продемонстрировано, что указанные процессы имеют два весомых для их понимания срезы: историософско-- религиоведческий и такой, что касается вопроса конституирования идентичности. Доказано, что расколы в среде евангельских христиан в советское время свидетельствует о том, что не все из них хотели мириться с идентичностью и стилем жизни, который им набросала советская власть, и пытались наилучшим адаптироваться к неблагоприятным условиям таким образом, чтобы сохранить свою религиозную традицию в полнейшей форме.