Функціональні принципи соціального вчення української греко-католицької церкви (1991-2011): історико-релігієзнавчий аналіз

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Загальнокатолицька соціальна доктрина церкви (далі СДЦ), а слідом за нею й соціальне вчення Української грекокатолицької церкви (далі УГКЦ) звертаються до політичних чи економічних питань через їхнє велике значення для вирішення морально-етичної проблематики. Оскільки ж етика лежить в основах християнства, то й коло питань, що потрапляє в поле зору церкви, поширюється на всі сфери буття суспільства.

У СДЦ виділяються два основні структурні принципи: христоцентризму та антропоцентризму. Перший із них означає, що осмислення суспільних реалій відбувається в рамках розуміння діяльності й учення Христа прикладу для християн [1, с. 78; 2, с. 15; 3, с. 69-70, 88, 275]. Згідно з принципом антропоцентризму, турбота про конкретну людину в усій різноманітності її буття спонукає церкву цікавитися суспільною сферою, а соціальні повчання церкви вважають найдинамічнішою частиною її богослів'я [4, с. xv]. Синтезом обох принципів у вченні католицької церкви є принцип гідності людської особи [5, с. 115-122].

При розгляді церквою рівня безпосереднього функціонування суспільства описана орієнтація СДЦ і вчення УГКЦ веде до опрацювання в них принципів спільного блага, субсидіарності й солідарності [3, с. 276-278]. Їх виправдано назвати функціональними принципами. Від часу виходу з катакомб радянського періоду УГКЦ неодноразово демонструвала своє бачення цих принципів, але як цілісна конструкція позиція конфесії була зафіксована в "Катехизмі УГКЦ "Христос наша Пасха" у 2011 р. Проблематика функціональних принципів у вченні УГКЦ залишається маловивченою в українському релігієзнавстві, хоча на окремі її аспекти звернули увагу А. Колодний [6], О. Савчук [2], П. Яроцький [7].

Метою нашої статті є комплексне дослідження функціональних принципів у вченні УГКЦ в період її становлення в незалежній Україні 1991-2001 рр. Завдання роботи визначення сфери компетенції й призначення принципів спільного блага, субсидіарності й солідарності в теоретичному вимірі соціального вчення УГКЦ; вивчення специфіки функціональності названих принципів у реаліях сучасної України; аналіз взаємозв'язків цих принципів у вченні церкви.

Однією з характеристик суспільства як системи є прагнення його членів до певної спільної мети духовних та матеріальних цінностей-ідеалів. Без спільних прагнень і цінностей не може існувати жодне суспільство. Тому природним є те, що також учення УГКЦ одним із базових для суспільних відносин уважає поняття спільного блага. Церква зобов'язується не нав'язувати суспільству свого соціального вчення як плану створення ідеального життєвого ладу, але дотримується позиції, що можливості людини стають реальними тоді, коли вона об'єднується з іншими людьми в прагненні спільного добра [1, с. 58; 4, с. 253; 5, с. 13].

Спільне благо в документах католицької церкви виступає як "сукупність суспільних умов, які дозволяють найповніше і найшвидше досягти сповнення як окремої людини, так і суспільства" [5, с. 111; 8, с. 527, 594; 9, с. 447]. Церква вважає, що спільне благо не є сумою окремих благ кожного суб'єкта суспільства. "Воно належить кожному, одночасно залишаючись "спільним", оскільки неподільне..." [5, с. 111]. У вченні УГКЦ спільне благо виступає як сума всіх спеціальних умов, що забезпечують повагу до гідності всіх людей, задовольняючи їхні головні потреби й даючи "свободу брати відповідальність за власне життя" задля добра суспільства [3, с. 276; 4, с. 233-234].

Чужою для вчення УГКЦ буде також теза про те, що спільне благо є тільки користю для найбільшої кількості людей. Останнє твердження утилітаристське за походженням і логічно випливає з аксіоми І. Бентама "найбільше щастя для найбільшої кількості є мірою добра і зла" [10, р. ІІ; 11, р. 19]. Зрозуміло, що церква, прагнучи до єдності всіх з усіма, не може прийняти таку позицію. Адже це означало б примирення з виявами нетолерантності, протистояння між різного роду більшостями й меншостями. Досягнення толерантності соціальних відносин може бути конкретним прикладом прагнення до спільного блага.

Ієрархи УГКЦ багаторазово звертали увагу на те, що прагнення до спільного блага це не тільки необхідна умова діяльності й мета всіх суспільних інститутів. Обов'язок усіх християн і кожної людини формувати умови спільного блага. У 1991 р. глава УГКЦ М. І. Любачівський закликав український народ підтримати ініціативи суспільних реформ і не перешкоджати добрим починанням, якщо вони виходять з іншої групи, руху або партії. Такої ж думки ієрархи УГКЦ дотримувалися пізніше [4, с. 42-43, 62, 78, 234, 404].

Згідно з ученням УГКЦ, спільне благо члени суспільства починають формувати з низів, а не пасивно очікують, коли хтось його забезпечить. Показовим є те, що в одному зі стратегічних документів УГКЦ "Суспільному дороговказі віруючого" (2002 р.), необхідність допомоги суспільству через зразкове особисте життя стоїть у першому з 10 пунктів. Запорукою успіху в цьому відношенні церква розглядає чесність і працю. Останні риси подані як обов'язкові для кожного громадянина [4, с. 259, 592, 608]. Свою позицію в трактуванні спільного блага УГКЦ у досліджуваний період також відстоювала у Всеукраїнській раді церков і релігійних організацій [4, с. 488].

З іншого боку варто відзначити те, що характерною для багатьох носіїв релігійних традицій в Україні, у тому числі в УГКЦ, стала тенденція до прийняття тільки власної позиції як істинної. Останнє знайшло вираження в тому, що різні церкви замикаються у вимірах власних соціальних учень, нехтуючи спільністю цих учень, їх укоріненням в загальнохристиянській традиції. Неготовність церков і релігійних організацій до діалогу породжує напруженість. Результатом конфліктності, зокрема, можна вважати відсутність консенсусу з приводу того, що саме потрібно вважати добром для суспільства. Але вчення УГКЦ має потенціал, котрий за доброї волі можна використати для налагодження діалогу й розуміння. Одним із засобів досягнення такої мети став саме принцип спільного блага.

Досвід діяльності УГКЦ в 1991-2011 рр. дозволяє детально проаналізувати її активність із точки зору дотримання принципу спільного блага. Зокрема, у міжконфесійних відносинах церква виходила з власної екуменічної концепції, прийнятої Синодом єпископів у 2000 р. За цим документом, важливими для УГКЦ є як відносини з Апостольським Престолом і східними католицькими церквами, так і з православними церквами України. Глави УГКЦ неодноразово нагадували суспільству про те, що греко-католики й православні України мають спільну традицію, базовану на спадщині Київської церкви княжих часів [4; 12, с. 59].

Відтак, будучи прихильницею екуменізму, УГКЦ вка

зувала на свою спільну з православними підтримку спадку Київської церкви, використання й розвиток якого в одній конфесії не принижує гідності інших. Навпаки, усвідомлення спільності церковної традиції привело церкву до висновку що перед братніми конфесіями стоїть завдання берегти цю спадщину й примножувати її у формах духовного та соціального служіння власному народу [12, с. 59]. Прикладом використання традиції єдності Київської церкви, що спонукав до толерантності, стали міжконфесійні моління в храмі Святої Софії Київської у День Незалежності України [6, с. 278-280].

Гарантією непорушності принципу спільного блага і, як наслідок, добробуту суспільства в СДЦ виступила християнська етика [5, с. 566, 569]. Із цієї точки зору значні перспективи в ученні УГКЦ отримало поняття "християнського суспільства" того, у якому "існує ціла програма розвитку країни, згідно з якою кожний громадянин повинен працювати для спільного добра" [4, с. 588, 614, 616]. У світському вимірі концептуально близькою до "християнського суспільства" є теза "здорового суспільства" з акцентом на тому що юдейськохристиянська традиція вже має необхідні для щастя й реалізації людини ідеї, її детально опрацював Е. Фром [14, с. 165, 177, 249, 314, 399, 412]. Отже, концепт "християнського суспільства" має перспективи для розвитку.

В оцінках суспільних реалій УГКЦ протягом 19912011 рр. незмінно керувалася переконанням, що кожне суспільство має надійний фундамент за умови підтримки цілісного розвитку особистості й досягнення спільного блага. Запорукою спільного блага за таких умов виступає правова система. Відповідно до вчення УГКЦ, вона повинна формуватися й реалізуватися в дусі солідарності і служіння ближньому [3, с. 278; 5, с. 242].

Католицька церква визнає й обґрунтовує право існування спільнот різного характеру й рівня. Наприклад, зрозуміло, що людина створює сім'ю для продовження роду й виховання дітей. Сім'ю богослов'я трактує як найважливішу інституцію. Її називають "Домашньою церквою". Але сім'я не може самостійно долати всі труд нощі, що постають перед нею. Тому виправдано, що над нею існують інші інституції: громада, село, місто, народ, країна тощо. Останні, згідно з ученням УГКЦ, повинні спрямовувати свою діяльність на забезпечення гідного життя людини та сім'ї. І тут виникає небезпека не тільки вивищення особи над суспільством, проти чого застерігає принцип спільного блага. Загрозою є й можливе надмірне домінування суспільства над особою. Тому церква неодноразово ставила умову, що в основі кожної програми соціальних перетворень має лежати усвідомлення екзистенційної первинності людської особи [3, с. 278; 4, с. 170, 591; 5, с. 101; 8, с. 511-512; 9, с. 294].

Загальнокатолицька СДЦ, із якої плідно черпає вчення УГКЦ, декларує, що члени політичної спільноти повинні шанувати автономію людини вже на рівні індивідуального буття. Для забезпечення такої можливості використовують принцип субсидіарності [3, с. 278; 5, с. 124, 239; 9, с. 294; 14, с. 183]. Згідно із цим принципом, невиправданим є переймання спільнотою на себе того, що людина може здійснити самотужки, а також доручення розвинутішому суб'єкту того, що може виконати менш розвинутий або нижче розташований суб'єкт [3, с. 277-278; 5, с. 123-124].

На основі аналізу документів УГКЦ 1991-2011 рр. можна констатувати, що держава Україна була критикована передусім за недостатню допомогу своїм громадянам та їх об'єднанням. Зокрема, у 2003 р. єпископи УГКЦ вказали, що головною з ряду перешкод і труднощів, із якими зустрічається українська родина, є байдужість влади до громадян. А це все веде до бідності, безробіття, масового виїзду на заробітки [4, с. 294].

Одночасно вчення УГКЦ прийняло тезу, що специфічні суспільні умови можуть зробити доцільним взяття державою на себе функцій соціальних інститутів нижчого рівня [4, с. 186; 5, с. 125]. У зв'язку з труднощами налагодження державного життя, особливого значення в ученні УГКЦ набуло твердження про владу як служіння, адже Христос також прийшов у наш світ для того, щоб служити [3, с. 277-278; 4, с. 63, 74, 244, 261, 292].

Утім, у будь-якому разі для досягнення постульованого співвідношення між особою й суспільством церква акцентувала, що у своєму втіленні принцип субсидіарності повинен мати критерієм принцип спільного блага. Але субсидіарність не можна відділяти й від наступного принципу вчення церкви солідарності. Адже без такого доповнення субсидіарність захищає тільки егоїстичні інтереси особи. А одна лише солідарність може перетворити суспільство в патерналістське [3, с. 277; 5, с. 125, 219].

У вченні УГКЦ принцип солідарності виростає на основі "соборності" церкви її місії збирати людей і народи, виховувати в них відповідальність за себе й людство [3, с. 277]. Отже, коли йдеться про принцип солідарності, церква має на увазі, що кожне суспільство, "гідне цього слова, впевнено стоїть на основах правди тільки тоді, коли всі його члени, завдяки їхній здатності пізнавати добро, бажають добра собі й іншим", розуміють свою взаємозалежність [3, с. 277; 5, с. 101]. Поняття правди та істини в ученні УГКЦ є об'єктивними, а не такими, які можна визначити шляхом голосування. У свою чергу добро базується на природних потребах людини.

Теоретичною основою й прикладом дотримання принципу солідарності в богослов'ї виступає життя Ісуса Христа, який заради людства пішов на смерть. Звідси зрозуміло, чому церква стоїть на тому, що життя в суспільстві для християнина повинне бути можливістю для вдосконалення заради досягнення "царства небесного". Невід'ємною умовою тут виступає дотримання віри, розуміння того, що "любов до Бога виявляється, шліфується та звершується в активній діяльності задля спільноти" [4, с. 156, 173, 378; 5, с. 40]. Саме таким чином актуалізується обов'язок кожного любити навіть своїх ворогів. Про необхідність солідарності з противниками, "щоб допомогти їм вийти з темряви незнання, злості й неприязні", а також про христологічний вимір такого ставлення до світу М.І. Любачівський і єпископи УГКЦ говорили вже в 1990 р. і наступні роки [4, с. 30, 89, 264, 437, 523; 5, с. 131]. Окрім того, що солідарність стала для вчення церкви принципом, її розуміють також як моральну чесноту, яка полягає в рішенні віруючого присвятити себе спільному благу [5, с. 129].

Принцип солідарності є фундаментальним для розуміння концепції суспільства, викладеної в ученні УГКЦ розглянутого нами періоду, адже соціум потрапляє в поле зору церкви як спільноти осіб, органічно пов'язаних між собою [4, с. 259, 295, 523; 5, с. 101]. Визначення терміна "солідарність" у вченні УГКЦ збігається з визначенням його у СДЦ як такого, що "містить загальну вимогу визнати в сукупності зв'язків, що об'єднують між собою людей і соціальні групи, місце, відведене людській свободі задля спільного розвитку всіх людей" [3, с. 277; 5, с. 130]. Тут означений принцип перегукується з вимогою принципу спільного блага формувати суспільство рівних можливостей, оскільки люди повинні бути між собою солідарними, незважаючи на відмінності. Тому не просте відвідування церкви, але також служіння людям є ознакою справжнього християнина [4, с. 89, 173].

Своїм ученням про необхідність солідарності в суспільстві УГКЦ намагалася спонукати до переосмислення таких фундаментальних явищ, як майнова й соціальна нерівність. Не можна оминути увагою й те, що в цьому відношенні вчення церкви співпало з нормами Конституції України, де вказано, що майно зобов'язує й не має використовуватися на шкоду людині чи суспільству Наголос робився на тому що різниця між багатими й бідними повинна бути не причиною для протистояння, а підставою для служіння й допомоги одних іншим, тобто проявів солідарності [4, с. 174, 530, 608].

Висновки:

1. Принцип спільного блага в ученні УГКЦ 19912011 рр. став одним з інструментів, що дозволяє церкві розглядати суспільство як єдине ціле. Одночасно цей принцип створив можливості трактувати кожну дію чи бездіяльність як спрямовану на добро певної спільноти або проти нього. УГКЦ, як і католицька церква загалом, відкинула положення, що спільне благо це тільки добро, спільне для певної кількості людей, тобто добро подільне. Не прийняла церква й утилітаристської традиції, за якою спільне благо це найбільша вигода для найбільшої кількості людей. Згідно з ученням УГКЦ, спільне благо є неподільним, як умови суспільного буття, що дозволяють людям якнайкраще реалізувати свої можливості. Але, уникаючи винятково індивідуалістичного бачення ситуації, церква відкинула й колективістське, адже вона не визнає субстанціалізацію спільнот. Шлях, який запропонувала УГКЦ суспільству, пролягає між указаними крайнощами. Церква неодноразово наголошувала на автономії особи. Постулювалося те, що люди мають трудитися заради спільного добра. Власне, для цього вони й об'єднуються в спільноти.

2. Наступний функціональний принцип вчення УГКЦ принцип субсидіарності. Він покликаний урівноважувати відносини між нижче й вище розташованими суб'єктами суспільної дії: особою, сім'єю, громадою, державою тощо. Відстоюючи принцип субсидіарності, церква захищає автономію особи, а також громадських об'єднань. Одночасно аналіз використання цього принципу в документах УГКЦ дає підстави констатувати, що її вчення протягом 1991-2011 рр. зверталося до відповідної теми радше спорадично, аніж систематично.

3. Об'єднуючим фактором для принципів спільного блага й субсидіарності в соціальному вченні УГКЦ, як і всієї католицької церкви, виступив принцип солідарності. Проте на відміну від соціальної доктрини католицької церкви, УГКЦ більше пов'язує солідарність із соборністю церкви. Принцип солідарності певною мірою поєднує в собі вимоги двох попередніх принципів завдяки виходу за межі раціоналізму у сфери етики й релігійної віри. Саме через акцентування на необхідності солідарності, богослов'я УГКЦ намагається імплантувати в тканину суспільних відносин як відчуття прав та обов'язків, так і необхідність їх бачення крізь призму понять поваги та взаєморозуміння між людьми.

Література

1. Бадджо А.М. Християнське соціальне вчення: ідентичність та методологія / Антоніо Марія Бадджо // Соціальна доктрина церкви: зб статей. Львів: Свічадо, 1998. С. 4978.

2. Савчук О.І. Зародження та розвиток соціального вчення в українському греко-католицизмі: дис. ... канд. філос. наук / Олег Ігорович Савчук. К.: Інститут філософії ім. Г.С. Сковороди Національної академії України, 2012. 196 с.

3. Катехизм Української греко-католицької церкви: Христос наша Пасха. Львів, 2011. 336 с. + 64 іл.

4. Соціально зорієнтовані документи Української грекокатолицької церкви (1989-2008) (Джерела християнського суспільного вчення та служіння, 1) / [за заг. ред. Л. Коваленко]. Львів, 2008. XVIII+711 с.

5. Компендіум Соціальної доктрини Церкви. К.: Кайрос, 2008. 549 с.

6. Колодний А.М. Україна в її релігійних виявах: [монографія] / А.М. Колодний. Львів: Сполох, 2005. 336 с.

7. Яроцький П. Католицизм на українських землях / П. Яроцький // Історія релігії в Україні: у 10-ти тт / [редкол.: А. Колодний (голова) та ін.]. Т 4. К.: Світ знань, 2001. 598 с.

8. Документи Другого Ватиканського собору. Конституції, декрети, декларації. Львів, 1996. 757 с.

9. Катехизм Католицької Церкви. Жовква, 2002. 772 с.

10. Bentham J. A Fragment on Government / Jeremy Bentham. - London, 1776. 208 p.

11. New Catholic Encyclopedia / [Executive Editor B.L. Marthaler]. Second edition. Vol. 4. Detroit, New York, San Diego, San Francisco, Cleveland, New Haven, Conn., Waterville, Maine; London, Munich: Thomson Gale in Association with the Catholic University of America, 2003. 961 p.

12. Концепція екуменічної позиції Української греко-католицької церкви // Богословія. 2001. № 65. Книги 1-4. - С. 52-68.

13. Мороз В. Використання принципу спільного блага у документах Української греко-католицької церкви як фактора толеризації суспільних відносин / В. Мороз // Україна і Ватикан. Серія збірників наукових праць. Вип. IV: Державно-церковні відносини в контексті досвіду об'єднаної Європи / [за заг. ред. О. Береговського, С. Побуцького, С. Кияка, В. Дідуха та ін.]. Галич ; Івано-Франківськ, 2011. С. 81-88.

14. Фромм Э. Здоровое общество. Догмат о Христе / Эрих Фромм ; [пер. с нем.]. М.: АСТ: Транзиткнига, 2005. 571 с.

Размещено на Allbest.ru