Роль процесу медіатизації релігії в соціально-політичних процесах сучасності

аспірант Задоянчук Оксана

Анотація

Ключові слова: релігія і політика; українське православ'я; медіатизація.

Аннотация

В статье анализируется раскол украинского православия с акцентом на политическую составляющую данного процесса. Сосуществование трех юрисдикций православной церкви вполне может восприниматься как неотъемлемая составляющая функционирования светского государства, тогда как в случае Украины это стало одной из важнейших проблем в процессе становления государства. Автор связывает такое положение вещей, в частности, с процессом медиатизации, который, будучи ярко представлен в религиозной сфере, создает условия для широкого обсуждения данного вопроса.

Annotation

The author analyzes the issue of the Ukrainian Orthodox Church split with emphasis on a political component of this process. Relevance of the chosen topic caused by social and political events in Ukraine, which marked a new wave of debates and discussions regarding relationships of most numerous Ukrainian Orthodox Churches (UOC, UOC KP and UAOC) and their possible association.

The coexistence of three Orthodox jurisdictions may well be seen as an integral part of the functioning of a secular state, while in the case of Ukraine it has become one of the major problems to solve in the process of the state formation. The article analyzes these issues in religious keys with the principles of objectivity, detachment from any confession and tolerance

The theoretical basis of the study were the works of famous Ukrainian researchers: V. Bondarenko, V. Yelenskyi, S. Zdioruk, V. Klimov and A. Kolodny, who were examining in their studies the split of Ukrainian Orthodox Church, history of further relationships of Orthodox churches in Ukraine, ideas of connection of national revival and the creation of national autocephalous Orthodox Church and political events in the country as a whole.

As a result of research the author concludes that in the context of current social and political events in Ukraine, the process of mediatization of religious sphere (perception by society of the orthodox conflict through the prism of the media), civilizational split (socio-cultural division of the state), politicization of the sphere of religion, the issue of Ukrainian Orthodox Church split and attempts of unification of these Churches have gained mass public discussion. By linking this situation, among other things, with the process of mediatization, which is being strongly represented in the religious sphere, author creates conditions for public discussion of this issue.

The combination of these factors does not contribute to the solution of inter-church conflict, but rather enhances it further. The author stresses the need to address this issue solely by religious organizations representatives, since we know from the history the negative consequences of intervention in these processes of secular persons.

Keywords: religion and politics; Ukrainian Orthodoxy; mediatization.

Постановка проблеми. Історія розколу українського православ'я бере свій початок від Харківського собору 27-28 травня 1992 р., після якого в червні цього ж року була створена УПЦ КП. Із того часу має місце обговорення питань міжцерковного конфлікту, взаємовідносин православних церков у державі та питання об'єднання православних церков. Сьогоднішні реалії актуалізують наукові пошуки при аналізі цих питань у релігієзнавчому ключі за умови дотримання основних принципів цієї галузі гуманітарного знання - об'єктивності, позаконфесійності й толерантності.

Останні дослідження і публікації з проблеми. Актуальність теми зумовлена соціально-політичними подіями в державі, котрі ознаменували нову хвилю дискусій та обговорень вищеозначеної проблематики. Обговорення зв'язку процесу державотворення зі створенням помісної церкви в Україні частково перенеслися до сфери медіа. З огляду на процес медіатизації різних сфер суспільного буття в цілому та релігії зокрема [13, с. 9], сьогодні ми спостерігаємо пожвавлення в обговоренні питання про об'єднання православних церков, до якого, завдяки медіаресурсам, долучена значна частина суспільства. Засоби масової інформації (ЗМІ) постійно висвітлюють це питання, тим самим даючи вихід релігійній проблематиці за межі конфесійних дискусій. Водночас під час обговорення цих питань світськими особами ми спостерігаємо часткове ігнорування православних канонів у питанні отримання автокефалії і звинувачення в бік церков щодо їхньої позиції з того чи іншого питання. Останнє ж однозначно може призводити до втрати толерантності в певних верств населення, суспільних конфліктів і послаблення держави.

Наукове обговорення проблеми трансформації конфесійної комунікації під впливом сучасних технологій та особливостей сприйняття такої комунікації доповнює доробок М. Петрушкевич [11], акцент на медіатизації релігії можна зустріти в роботах М. Балаклицького [1].

Мета статті - проаналізувати сучасний етап процесу взаємовідносин православних церков в Україні в контексті динамічних трансформацій у державі та процесу медіатизації релігії в цілому

Виклад основного матеріалу. Історії православних церков в Україні, їхнім відносинам на різних етапах розвитку української держави присвячено ряд робіт. Зокрема, дослідник історії православ'я В. Климов розглянув історію православної церкви в Україні з кінця XVII до кінця 80-х рр. ХХ ст. Відстоюючи позиції україноцентризму наголошуючи на зв'язку православ'я України з національною духовною культурою в цілому автор обґрунтовує історичну релігійність світогляду українця, тим самим підтримуючи лінію необхідності становлення помісної української церкви в державі [6, с. 238].

Важливе місце займають праці С. Здіорука, зокрема його монографія "Суспільно-релігійні відносини: виклики Україні XXI століття", у якій при аналізі релігійних процесів у незалежній Україні знаходимо обґрунтування необхідності створення помісної церкви задля становлення української державності. Відмічаючи складність та конфліктогенний потенціал вирішення цього питання [5, с. 150], дослідник говорить, що такі намагання загрожують не лише локальними конфліктами, але й дестабілізацією всього українського суспільства. Дослідник акцентує на ролі ЗМІ в цих процесах, оскільки окреслена полеміка має місце не лише в міжцерковних колах, але й публічно обговорюється в релігійних та світських ЗМІ. Автор наголошує на духовно-ідеологічному значенні утворення помісної православної церкви в контексті розбудови демократичного суспільства та зацікавленості в зміцненні іміджу держави на світовій арені.

Науковий аналіз питання демонструє корисність та ефективність існування національної релігійно-церковної сфери для політичного життя України.

Непересічне значення також має доробок відомого релігієзнавця А. Колодного, який у монографії "Україна в її релігійних виявах" пов'язує розкол православ'я в Україні з політичними, а не канонічними питаннями. Також він відмічає вплив преференцій керівництва держави на ставлення до церков українського православ'я. На переконання автора, це повсякчас спостерігається при аналізі історії православної церкви в незалежній Україні. У контексті інтеграції України в християнську Європу дослідник підтримує ідею, що наша державамає фундаментальні основи для становлення помісної національної церкви, надаючи визначальну роль у цьому процесі УПЦ КП [8, с. 219]. православний церква медіатизація світський

Питанню історичного зв'язку ідеї національного відродження й автокефалії православної церкви присвячений IV розділ книги "Історія православної церкви в Україні", написаний В. Бондаренком. Практична реалізація ідей автокефалії продовжує бути представленою 2 моделями її досягнення - радикальною (УАПЦ та УПЦ КП) і поміркованою (УПЦ). Представники радикальної моделі утворили свої церковні угруповання за безпосередньої підтримки позацерковних сил та здійснюють кроки на шляху до бажаного, тоді як представники протилежної моделі повільніше сприйняли ідею національного відродження, наполягають на поступовому й довготривалому шляху до незалежності, не заперечуючи її біля витоку [6, с. 2б1]. Подібна ситуація має місце і в сьогоднішніх реаліях. Автор наполягає на ролі політичних спільнот (окремих політиків та владних структур) у самому міжцерковному протистоянні в Україні.

Історично склалося, що під час вирішення міжцерковних конфліктів влада перетворюється на активного учасника подій, тому доцільно говорити про різні підходи до сприйняття тієї чи іншої церкви в контексті державної політики та преференцій глави держави. В. Бондаренко вважає, що утворення помісної Української православної церкви, яка необхідна для стабільного розвитку України, самотужки тільки суб'єктами протистояння є неможливим, оскільки український міжконфесійний конфлікт може бути віднесений до розряду проблем загальнонаціонального характеру [2].

Таким чином, аналіз наукових праць яскраво демонструє політизацію релігійного середовища в Україні на прикладі православних взаємовідносин церков - зокрема, у питанні їх об'єднання. Аналітиками часто підтримується думка про те, що вирішення міжправославного конфлікту повинне відбуватися безпосередньо в релігійному середовищі - духовенством без участі світських лідерів та пересічних вірян. На нашу думку, очільники релігійних громад, будучи духовними наставниками покоління, мають виважено сприйняти ту відповідальність, яка покладається на них самими вимогами часу.

Особливе місце в цій полеміці займають праці тих авторів, які акцентують на ролі державних інститутів у дотриманні конституційних принципів демократичної, соціальної, правової держави. Звернемося до праці доктора філософських наук В. Єленського, котрий нині є заступником голови Комітету Верховної Ради України з питань культури і духовності та в подальшому буде активно залучений до розробки шляхів вирішення цього питання на рівні держави. Його робота, крім "бурхливого відродження релігії в сучасному світі, її потужного вторгнення у сферу великої політики та міжнародних відносин", присвячена, серед іншого, ситуації в Україні. Дослідник пов'язує "повернення релігії" з процесами націєтворення й суспільно-політичними перетвореннями в державі, тоді як розкол православ'я осмислюється автором як факт, спричинений прагненнями змінити політичний статус держави [3, с. 369].

Створення єдиної української помісної (автокефальної) православної церкви впродовж тривалого періоду торкається питань внутрішньоцерковної, міждержавної та внутрішньополітичної боротьби.

Три найбільш чисельні православні юрисдикції України - УПЦ, УПЦ КП та УАПЦ в різний час отримували відкриту підтримку представників держави в цілому та Президента зокрема. Одночасно є сенс говорити про відсутність одностайного прагнення до усамостійнення української церкви в православному середовищі України і наявність вимог автокефалії з боку держави або окремих активних політичних лідерів.

З огляду на актуальність обраної проблематики вважаємо за доцільне звернутися до історичної реконструкції. У контексті проголошення Україною незалежності, шукаючи підтримки самостійності держави з боку церкви, Л. Кравчук негативно висловився про проведення Харківського собору та утворення УПЦ на чолі з новим митрополитом. Згодом під патронатом Президента відбувся об'єднавчий собор і була створена УПЦ КП, а керівництво країни активно сприяло отриманню автокефалії УПЦ КП впродовж 1992-1994 р. [3, с. 397]. Оскільки УПЦ була єдиною визнаною православним світом юрисдикцією на території України, то через відсутність у церковному праві механізму надання автокефалії чи автономії неможливо було розв'язати ситуацію, що склалася.

Після перемоги на президентських виборах 1994 р. Леоніда Кучми Архієрейським собором УПЦ від 15 грудня 1996 р. було прийнято рішення не порушувати питання про цілковиту автокефалію, водночас припинилося таврування УПЦ. Таким чином, пріоритетним напрямком церковної політики стало збереження стабільності. У 2000 р. Л. Кучма звернувся до патріарха Алексія II з проханням надати УПЦ автономію, але це питання не було розглянуто з аргументацією, що УПЦ де-факто автономна. До цього факту сьогодні апелюють самі представники УПЦ.

За президентства В. Ющенка істотне значення надавалося питанню створення єдиної помісної православної церкви. Представники УПЦ КП найбільш активно відгукнулися на ці намагання адміністрації Президента. Упродовж 2005 - 2010 рр. пожвавилися українсько-константинопольські відносини: заручившись підтримкою Варфоломія І, Президент прагнув здобути автокефалію для української церкви - УПЦ КП та УАПЦ [3, с. 427]. Але цей проект не було реалізовано.

В. Янукович мав своє бачення питання. Тиск на представників УПЦ КП та спонукання повернутися до лона УПЦ став основою його політики в релігійних питаннях. Єдність із Москвою - такою бачилася модель створення єдиної православної церкви в Україні.

У контексті суспільно-політичних подій та з приходом до влади П. Порошенка майбутнє православ'я в Україні здобуває нову динаміку. Зміна предстоятеля УПЦ та реорганізації в церкві в цілому визначають шлях церковної дипломатії та подальшу долю церков. Ще після 30 листопада 2013 року УПЦ КП ініціювала діалог про відновлення єдності православ'я. Представники УПЦ, говорячи словами минулого предстоятеля, наполягають на подоланні існуючого розколу, після якого можливе обговорення отримання автокефалії УПЦ.

Як бачимо, церковний розкол в Україні й сьогодні виступає ознакою роз'єднаності українського суспільства. І немає істотного значення, чи це пов'язано з цивілізаційним розколом (соціокультурний поділ держави), чи політичними перипетіями.

У концепції С. Гантінґтона про зіткнення цивілізаційголовним джерелом конфліктів у сучасну епоху визначена не ідеологія (оскільки ідеологічна "холодна війна" завершилася перемогою ліберальної демократії), а культура (її центральним елементом є мова та релігія) [12, с. 17]. Оскільки найвищою культурною спільністю людей і найширшим рівнем культурної ідентифікації, окрім того, який відрізняє людину від інших біологічних видів, виступає цивілізація, то прогнозоване зіткнення черпатиме свої сили із самоідентифікації людей у питаннях мови, історії, релігії, звичаїв, соціальних інститутів.

Що ж до України, то світоглядні протиріччя, які в ній існують, пов'язані з перебуванням держави між двома цивілізаційними домінантами - східною та західною. Лінія розлому, що відокремлює захід від православ'я, проходить прямо по її центру ось уже кілька століть. Як зазначає С. Гантінґтон, "Європа закінчується там, де закінчується західне християнство і починається іслам та православ'я". Автор стверджує, що загострення протиріч пов'язане, насамперед, із політичними змінами та виражається на президентських виборах підтримкою різними регіонами певних кандидатів. Так, наприклад, вибори 1994 року чітко продемонстрували розкол держави та протистояння в ній парадигм "схід" - "захід", коли Л. Кравчук, ідентифікуючи себе як "національного політика", отримав підтримку виборців західних областей, тоді як Л. Кучму з його орієнтацією на Москву підтримав схід України й привів його до перемоги з невеликим розривом (52 % за Л. Кучму й 46 % за Л. Кравчука) [12, с. 256]. У цьому контексті С. Гантінґтон визначає три можливі шляхи розв'язання існуючого зіткнення в українській державі: перший - це збройне вирішення конфліктних питань із Росією, наступний - розкол України по лінії розлому на дві частини і входження східної до складу Росії, останній - збереження єдності держави, невирішена ситуація зіткнення культур, незалежність держави та співпраця з Росією [12, с. 257]. Який саме шлях реалізується, ще не так давно було питанням часу. Нині ми отримали на нього відповідь.

Отже, у межах теорії зіткнення цивілізацій як визначальної складової вищеозначеної проблеми міжцерковні конфлікти в Україні розглядаються як зіткнення ідентичностей. Харківський собор 1992 р., що викликав негативну реакцію суб'єктів владних повноважень української державної адміністрації, став причиною створення УПЦ КП і засвідчив тим самим, що роль держави і її очільників у процесі розв'язання проблеми розколу українського православ'я може бути ключовою.

Потрібно сказати й про розкол українського православ'я в контексті часткового відбитку стану українського суспільства. За нашими переконаннями, причина цього полягає в сприйнятті широкою публікою міжправославного конфлікту крізь призму мас-медіа, коли заяви церковних ієрархів, окремі оглядові розвідки в пресі відіграють важливу роль, що відбивається на рівні формування індивідуального (особистісного) ставлення до проблеми та колективної (конфесійно орієнтованої) громадської думки.

Хоча ці обговорення цілком на часі, однак, на нашу думку, розпалювання ворожнечі на релігійному ґрунті в контексті намагання вирішити питання українського православ'я є недоречним, оскільки це створює додатковий конфлікт. Один із останніх доробків відділення релігієзнавства Інституту філософії НАН України - книга "Майдан і церква" [10] та наявні в ній документи - свідчить про стурбованість соціально-політичними процесамив державі тих найбільш чисельних релігійних організацій, що представлені на релігійній карті України. У той же час прагнення до об'єднання православних церков надає визначальну роль цій конфесії, тоді як Україна - поліконфесійна держава, і згідно зі статтею 35 Конституції України утверджується право на свободу совісті та віросповідання, натомість ми отримуємо суперечливі конотації такого процесу

Висновки