Ірраціональне в православній традиції

Раскрыты различные метафизические системы познания сверхъестественного. Показано, что в основе различных аргументов на защиту сверхъестественного является ограниченность и историческая неразвитость человеческого познания, примером чего есть не контролированные явления природы, общественные процессы и человеческая психика. Характерной особенностью богословского познания есть не системность, а стихийность основанная на иррациональном. Процесс познания для православных теологов включает доминирование веры над разумом. Под воздействием возрастающей роли науки богословы стали выделять не только возможное совмещение религии с научным познанием, но аргументируют детерминирующее влияние религии на возникновение науки. Задачей религиозной веры есть познание сверхъестественного путем переубеждения людей в его реальности. Процесс познания, по мнению православных богословов, имеет два уровня. Концепция познания православной церкви включает следующие элементы: объект, субъект познания, критерий истинности полученных знаний.

Purpose of the article: to reveal the features of irrational cognition in the Orthodox tradition. The article reveals the metaphysical system of irrational cognition of the supernatural. It is shown that the orientation of the human mind, which is internalized religious faith, is to recognize the "reality" and its importance for the life of the supernatural. It uses not only the efforts of the human mind that can bring to comprehend the theological truths as direct experience of particular religious feeling. Independent creative effort of the mind must be focused on faith. Knowledge should be developed with the belief that there are principles and criteria of any true visions, foundations of mind necessary to explain the object of faith, or in the light of divine revelation contemplate the objects of knowledge. Religion solves the problem of deep and abstract cognition through

Осмислення релігійного пізнання дає можливість виокремити метафізичні підходи щодо ірраціональності процесу осягнення надприродного. Для цього уважно добираються факти, призначені довести обмеженість розуму та засобів логічного пізнання, його нездатність пояснити світ не тільки надприродний, але і світ реальний. Використовуються найрізноманітніші аргументи, якими обстоюється думка про те, що ірраціональне не є явищем, котре заперечується розвитком науки. Для надання висунутим висновкам більшої переконливості, теологи додають до своїх суджень особливим чином проведений софістичний аналіз сучасних наукових даних, які б підтверджували тезу про несуверенність розуму.

Дослідженням проблем релігійного пізнання займаються філософи, релігієзнавці: Богачевська І. В., Гера- симчук А. А., Горбаченко Т. Г., Колодний А. М., Лозко Г. С., Лубський В. І., Лубська М. В., Марченко О. В., Мозговий І. П., Предко О. І., Саух П. Ю., Філіпович Л О., Харьковщенко Є. А. та ін. Значне місце в осмисленні теологічного пізнання у православній традиції належить В. Кудрявцеву, П. Свєтлову, С. Глагольєву, М. Рождественському та ін.

Незважаючи на важливі теоретичні напрацювання у цій сфері, нагальною залишається проблема як релігійного, так і наукового пошуку. У цьому контексті важливим є звернення до аналізу ірраціонального пізнання.

Мета статті: розкрити особливості ірраціонального пізнання у православній традиції.

Наукові відкриття ХІХ - початку ХХ ст. призвели до зміни світоглядних концептів. Це призвело до того, що значна частина православних теологів та філософів кінця минулого століття, зокрема С. Булгаков, Д. Мака- рій, П. Свєтлов, С. Глагольєв, М. Рождественський обґрунтовували думку про тотожність наукового та релігійного пізнання, а також логічність християнського віровчення. Наявні суперечності між науковими та релігійними істинами вони пояснювали "невиправданими претензіями науки на пізнання в недоступній для неї області", що вирішувалось у дусі подвійної істини. Представники сучасної православної церкви, захищаючи ірраціональне пізнання, ідуть шляхом оновлення теологічних аргументів та пошуку різних методів і форм задля узгодження релігії та науки. Загальною логічною схемою таких побудов є передусім вирізнення реально існуючих не пізнаних досі явищ, що є свідченням "обмеженості людського розуму". Ці явища містифікуються та зумисне перетворюються на дії надприродного.

Теологічне обґрунтування взаємовідношень раціонального й ірраціонального розкривається "розумовим" пізнанням ірраціонального, "надрозумового", у світлі якого тільки і можливо зрозуміти розум і свідомість людини в цілому. Реальність ірраціонального теологи обґрунтовують, виходячи з того, що на рівні побутової релігійної свідомості складні процеси психічної діяльності, мислення, процес формування переконань, моральних, естетичних почуттів не осмислюються віруючими в їх науковому вигляді. А тому, кожне складне явище, що виходить за рамки обмежених знань віруючих, не вкладається в систему їх наочно-конкретних уявлень і найпростіших логічних схем, оголошується таким, що перевершує людський розум. Віддаючи належне успіхам науки, теологи водночас указують на наявність не- вирішених завдань, таємниць, перед якими людський розум має усвідомлювати свою обмеженість. Наведена вище співвідносність теологічного раціонального й ірраціонального виражається у процесі гносеологічного осмислення буття. У релігії на рівні теоретичної свідомості є теологічні системи, які частково збігаються з ідеалістичними. Але релігія має ту відмінність, що вона є "продуктом" думки широких верств населення і зародилася на рівні побутової нетеоретичної свідомості. Релігійне вчення богослови почали теоретично розробляти тоді, коли вже з'явилися його послідовники.

У процесі гносеологічного осмислення істин і наука, і релігія мають спільні точки перетину. Ними є такі властивості, як здатність до абстрагування, оперування поняттями, наявність уяви, активність свідомості з її емоційним забарвленням - уся ця сукупність характеризує будь-який процес мислення. При цьому релігійне пізнання ґрунтується не на аналізі та розумінні об'єктивно існуючих суперечностей людського мислення, в якому абстрагування пов'язане із процесом конкретизації, аналіз із синтезом, де теорія в цілому виходить із практики та перевіряється практикою, а на ігноруванні (не завжди свідомому) об'єктивної діалектики пізнавального процесу, у більшості випадків перебільшеному або однобокому розвитку якогось моменту, однієї із граней, сторін пізнання та перетворення цього моменту на абсолют. Це і є безпосередня метафізична релігійна основа й причина релігійних ідей і концепцій. У цілому такий підхід заснований на прямолінійності й однобічності, характеризує метафізичний метод і суб'єктивізм мислення. Він призводить до викривлень діалектичного процесу пізнання і тим самим до появи хибних логічних умовиводів. У ньому відправною точкою в побудові теорій є не розуміння різноманіття світу, що відтворюється у цілісному процесі суспільного пізнання, а окремі сторони дійсності або інші моменти пізнавального процесу.

У релігійному пізнанні відбувається абсолютизація поняття щодо відображуваного ним об'єкта, в результаті чого саме поняття перетворюється на певну самостійну сутність, якій притаманні тільки ідеальні, духовні властивості. Через це виникає різновид ідеалізму, згідно з яким первинним є мислення як таке, що веде до саморозвитку абсолютної ідеї або самовираження Бога. Отже, теологічне "вчення" - це, передовсім, апологія побутової релігійної свідомості з її вірою в надприродне, в Бога. На рівні побутової свідомості віруючих теологічний метод виявляється під час осмислення ними практичної реальності. При цьому останнє загалом зводиться до містифікованої спроби осмислення значення діяльності даного суб'єкта у складній системі законів розвитку суспільства та природи. За відсутності засобів для адекватного розгляду теоретичних проблем, людина на цьому рівні свідомості намагається на основі образів і знань, які вона має, створити наочну картину. Саме це і використовують більшість богословів при аргументації ролі теологічних учень у житті людини. Подібна тенденція існувала в дискусії номіналістів і реалістів середньовіччя. Реалісти надавали поняттю певної реальної сутності, яка мала своє дійсне існування в образі Бога і Його творінні. В акті креаціонізму (творення) формувалось недосконале його відображення в матеріальних предметах та явищах. Під час подібного "способу пізнання" припускається можливість відривання уяви від дійсності. Під впливом переживань, за відсутності критичного ставлення до почуттів кожна ілюзія, яка виникла, в процесі сприйняття може розглядатися як дійсність. За такого суб'єктивного підходу і через наукове нерозуміння більшості наявних природних і соціальних явищ снам і галюцинаціям надається потаємний смисл.

У цілому слід зазначити, що вихідним моментом релігійної уяви була залежність людини від сторонніх сил, які їй не підвладні. Це сили природи та суспільства, які трансформовані релігійною свідомістю в надприродне. Історично зумовлена залежність людини від зовнішніх, не властивих їй сил перетворювалась у релігії на цілковиту залежність людини від Бога, нездатність пояснити природу цих сил, що призводило до заперечення здатності людини пізнати світ взагалі. Вирішення цих проблем релігійна уява пов'язує із надприродним світом. Причому уява, визнавши наявність дива, фактично ігнорує позитивний досвід людства, усі його досягнення й перевірені практикою закони розвитку природи та суспільства. Бог всемогутній, всюдисущий. Він, творець Світу та людини, здатний своєю волею змінити все у Світі. Людина є творінням Бога, вона обмежена у своїх можливостях тощо. Індивід відтворює людську фантазію легше тоді, коли його релігійне мислення не детерміноване науковими знаннями. Отже, слід зазначити, що наявність релігійної фантазії спричинена багатьма факторами, зокрема відсутністю глибоких систематизованих знань і розумінням безсилля людини перед природними стихіями та соціальними силами. Активність мислення виявляється тому, що у своїй свідомості людина творить релігійний світ на основі заздалегідь заданої релігійної ідеології. При цьому індивід осмислює суспільний досвід, зафіксований у релігії. Відображає у своїй свідомості той взаємозв'язок логічного пізнання й емоційних переживань, який міститься в віровченнях, при цьому виробляє особливу установку на сприйняття дійсності.

Релігія поділяє світ на природний і надприродний. Утвердження "реального" існування надприродного призводить до визнання вищих, порівняно з матеріальним началом, сил, від яких залежать усі природні процеси й явища. А тому в релігії на основі уявлення про ці сили в особливих культових діях закріплене бажання ввійти в контакт із ними, впливати на них цілеспрямовано. Це "забезпечує" людині досягнення її мети. Отже, кожна релігія, яка визнала наявність надприродного, ставить перед особою завдання зрозуміти його сутність. У зв'язку з цим особливо актуальним є осмислення гносеологічної ролі релігії в розкритті сутності надприродного, оскільки в сучасних умовах окремі теологи намагаються довести коадаптивну єдність науки та релігії, основою якої є їх еволюційна взаємодія.

Спрямованість міркування людини, яка засвоїла релігійне віровчення, полягає у визнанні реальності та важливості для її життя надприродного. Для цього використовуються не стільки зусилля людського розуму, які можуть наблизити до осягнення Божих істин, скільки безпосереднє переживання, особливе релігійне відчуття. З цього приводу С. Булгаков заявляв про необхідність більш рішучого протистояння "гнозису" в розумінні науки, яка "хоче замінити собою триєдиність віри, надії та любові" релігійною смиренністю "віруючої любові" - тієї єдиної, що "ніколи не перестане, хоч і пророцтва припиняться, і язики змовкнуть, і знання скасуються" (1 Кор. 13:8). Узявши біблійну ідею за основу, теолог зазначав, що "православ'я не в тому, щоб заперечувати світ у його дійсності, але в тому, щоб робити центром людськості звернення до Бога, молитовно пломеніюче серце, а не автономне мислення і несамоствердну волю" [2, с. 5]. Подібної думки у книзі "Вступ до православного богослов'я" дотримувався єпископ Макарій. Він стверджував, що "до впевненості в бутті Бога, створення досконалішого Творця світу ведуть усі ті шляхи, які тільки відкриті нам для здобуття знань взагалі" - переказу й історичної віри, власного зовнішнього досвіду, внутрішнього досвіду і самозаглиблення, особливий шлях благочестивого життя [6, с. 16]. При цьому, характеризуючи шляхи пізнання Бога, єпископ Макарій надавав перевагу благочестивому життю, оскільки "людина благочестива все більше і більше виходить у тісне, безпосереднє спілкування з Богом, живе у ньому і ним, нібито осягає його і вкушає: тут уже не може бути місця жодним сумнівам. А тому трапляються випадки, коли люди добродійні, хай навіть і малоосвічені і неспроможні ні довести розумом буття Бога, ні відхилити заперечень безбожників, так твердо переконані у такому житті, як у власному існуванні" [6, с. 21]. Таке судження передбачає осяяння у "благочестивому житті віри в Бога", визнання "догматичної істинності буття Божого" - тобто того, що необхідно пізнати. А самостійні творчі зусилля розуму мають бути спрямовані на віру в Бога, прагнення до Нього, оскільки тільки у цьому вони можуть віднайти існування Всевишнього. Теолог і професор Київської духовної академії К. Скворцов ще у ХІХ ст., викладаючи вчення отців церкви, висловився більш категорично: "Знання має розвиватись із віри, яка є началом і критерієм будь-якого істинного бачення", а основи розуму необхідні для того, "щоб пояснити предмети віри" або ж "при світлі божественного одкровення споглядати предмети знання" [11, с. 18].

Релігія вирішує глибокі й абстрактні проблеми пізнання на основі використання конкретних і наочних методів або ж софістичних прийомів. Так, доцільність і закономірність розвитку об'єктивного світу в звичайній релігійній свідомості є не виявом законів, властивих самій матерії, а "вираженням розумної доцільності", закладеної волею Творця, пізнання якої можливе завдяки ірраціональному осмисленню раціонального.

Особливість ставлення представників сучасної православної церкви до досягнень науки й техніки полягає насамперед в офіційному визнанні їх вагомості для суспільного поступу. Так, найвищі церковні ієрархи доводять, що православна церква позитивно сприймає намагання суспільства, спрямовані на подальший розвиток наукового пізнання. Однак перевагу в цьому процесі вони надають теологічному, у їхньому розумінні "всео- хоплюючому", пізнанню. Процес такого пізнання, із погляду православних теологів, має два рівні. Перший - дослідження людиною навколишнього світу, що є початковою сходинкою осмислення дійсності, яке не завжди дає змогу проникнути в сутність речей і явищ. Другий, вищий рівень - пізнання людиною Бога. Але істинним процесом пізнання для православних теологів є поєднання першого та другого рівнів осмислення дійсності, яке досягається тільки тоді, коли сягає вищого синтезу багатогранності навколишньої дійсності з Богом через божественне одкровення. Останнє, зокрема, має перевагу перед природничо-науковими методами пізнання. Так, митрополит Філарет визначив місією церкви, щоб "усі люди пізнали Христа й у ньому віднайшли спілкування з Богом". При цьому "Божественне одкровення не заміняє науку та культуру, а збагачує людський розум багатостороннім підходом до людського світу", - переконаний митрополит Філарет [9, с. 47]. Відтак, православна віра має інші об'єкти дослідження, ніж наука та культура, та інші методи "вивчення" світу. Вона є необхідною передумовою й основою всього процесу пізнання, у тому числі й наукового. Вищою формою пізнання є спілкування з Богом. Саме воно, а не методи гуманітарних і природничих наук через "Одкровення і розумну містику" надають можливість пізнати Бога. Пізнавши його, можна зрозуміти і довколишній світ [6, с. 47]. Пізнання, "осягнення закономірностей світотворення, аналіз історичних фактів і явищ, проникнення в таємниці та закони життя є також служіння Істині" [11, с. 61-62]. А таке "служіння" тільки тоді має значення, коли воно "узгоджується" з визнанням "всемогутності Бога". Таким вчинком, пізнавальну діяльність людини спрямовується передусім на пізнання Бога.

Концепція пізнання православної церкви включає такі елементи: об'єкт і суб'єкт пізнання, мета пізнання, можливість і джерела пізнання, шляхи й форми пізнання, критерій істинності отриманих знань. При цьому об'єктом пізнання служителі культу вважають Бога, що і є суттю богопізнання. Повна сутність Бога людям недоступна. Бо він, як зазначається у Журналі Московської патріархії, є "невідомою, неосяжною таємницею". Її не можуть знати навіть "пророки, апостоли, Ангели й Архангели" - істоти, наближені до нього. Для глибоко віруючих Бог відкривається тільки частково в одкровенні - природному (тварному світі) і надприродному, а також у Святому Письмі та Святому Переказі. До об'єкта дослідження релігії різні теологи вносять поняття, які мають дещо відмінне від об'єкта науки значення. Зокрема, це такі категорії, як рай та пекло під землею - все те, що входить до "світу невидимого". Співвідносячи об'єкт дослідження науки та релігії, теологи стверджують, що наука досліджує природні, матеріальні явища, а релігія - надприродні, духовні. З цього приводу ще на початку минулого століття П. Свєтлов зазначав, що "галузь вивчення науки - явища природи... у їх існуванні та послідовності, їх причини та закони". А те, що "перебуває за порогом істинної науки", а саме "сфера вищих питань життя та знання. поступається місцем перед філософією та релігією", оскільки наука "не може розкрити мету і сенс життя, страх перед смертю" [11, с. 204]. Подібної думки дотримувався митрополит Миколай, який зазначав, що в науки є свої межі, бо вона "займається тільки тим, що людина бачить, що відчуває". При цьому він указував на те, що є й "інша сфера, сфера інакшого, особливого знання - це область віри. у світ невидимий" [11, с. 21].

Виходячи з такого зіставлення об'єктів науки та релігії, їх функціонального призначення, сучасні богослови не заперечують право науки займатися вивченням земного світу. Наведене розуміння об'єкта пізнання знайшло своє застосування в "аргументації" суб'єкта пізнання. На початку ХіХ ст. окремі богослови стверджували, що суб'єктом пізнання є душа, духовний світ людини, її психічна діяльність. Оголошуючи останню результатом дії душі та стверджуючи, що духовний світ визначається Богом, теологи називали принципову відмінність між цим суб'єктом і світом матеріальним. Значне місце православна церква відводить утвердженню моральних цінностей. Теоретики релігії оголошують такі принципи та норми моралі даними Богом і не залежними від умов матеріального життя суспільства; вони перебувають в іншій сфері, а тому становлять особливий ряд духовних істин, які науці не суперечать.

При розмежуванні об'єкта релігійного відображення і предмета релігії (надприродне - зв'язок людини з Богом) слід зазначити, що відношення між ними виявляються в тому, що певні властивості реально існуючого об'єкта релігійного відображення, з одного боку, трансформуються у свідомості та поняттях надприродного, з іншого - є основою виникнення уявлення про надприродне. Ідея надприродного включає "пізнаваний" та "непізнаваний" сегменти, за яких "надприродне в усьому різноманітті проявів виражає наддосвідну реальність, що відкривається в містичних переживаннях та своєрідно проявляється через індивідуальний релігійний досвід" [3, с. 3-4]. Метою пізнання віруючого є Бог,

Закон Божий, для того аби служити йому і бути у єдності з ним [6, с. 12-13]. Відповідно до бачення можливостей і джерел пізнання, православні богогослови поділяються на тих, хто заперечує наукове пізнання, та тих, хто його визнає. Причому таке визнання має відносний характер: перші засуджують людей, які намагаються пізнати світ. Близькі до подібного розуміння процесу пізнання і ті, хто стверджує, що людина взагалі не може мати об'єктивних знань про нього. Так, Рождєнственський зазначав: "Ми знаємо... тільки суму наших вражень, відчуттів, відокремлених нашими органами і до нашої свідомості доведених; знаємо не річ саму в собі, а виявлення її властивості; субстанція кожної речі - поза нашими знаннями, вона для нас недосяжна" [10, с. 68].

Інші теологи звертають увагу на необхідність пізнання біблійних текстів, бо ж усі таємниці світу викладено для людей у Біблії. Д. Макарій зазначав: "У Божому слові. відкриті. всі багатства істини, всі скарби світу., всі таємниці минулого життя світу і майбутнього" [6, с. 15-16]. Водночас, окремі теологи визнають можливість осмислення та пізнання людиною істин, яких немає у Біблії; адже тому, відповідно до основних принципів християнства, пізнавальними здібностями Бог наділив людину при її творенні. Але людина може пізнати тільки те, що Бог дозволить.

Четвертий елемент православної концепції пізнання - це шляхи та форми цього процесу. Передовсім вони орієнтовані на Богопізнання. Останнє містить елементи як "розумової", так і містичної віри. У переважної більшості теологів пізнання завдяки розумові вважається найменш прийнятним і найменш досконалим. Так, розкриваючи роль розуму в релігійному пізнанні, С. Светлов зазначав, що "віра, та, яку називають розумною", тобто "підтвердженою доказами розуму", є "застиглою, злою, із жорстоким, кам'яним нароснем у серці., крамолою проти Бога, дивним породженням людського егоїзму" [11, с. 60]. Далі він вказує, що "існує багато видів безбожності, але найгіршою з них є так звана «розумова» або, точніше, «розмірковувальна віра»". Такою вона є тому, що, "окрім невизнання об'єкта віри (речей невидимих), визнає Бога, щоб відхилити саму сутність Його - «невидимість», «надрозсудливість»". У цілому всю характеристику "розумової віри" С. Светлов зводить до того, що вона є "мерзенністю перед Богом" [11, с. 60]. ірраціональний православний церква релігія

Процес містичного пізнання православні теологи пов'язують із божественним одкровенням. Зазвичай при цьому використовуються приклади з наукових досліджень, коли відкриті факти на момент їх появи не "вкладалися" у межі існуючих наукових уявлень, а з часом виявлялися правильними. І в Біблії, на їх думку, уже містяться істини, які хоч і не "вкладаються у межі здорового глузду на теперішній час", але в них "необхідно вірити". Це і є досвід містичного пізнання божественного одкровення. При цьому "містичне знання" і в цілому містицизм для православних теологів є особливою релігійно-філософською формою пізнання Бога, коли суб'єкт, який здійснює процес пізнання, вступає у безпосереднє спілкування з ним, спираючись на внутрішнє відчуття та безпосереднє його споглядання. Містицизм теологами розуміється як такий метод пізнання, що дає змогу людині простежити творення й у зворотному напрямку -до витоків творення. Такий шлях є згадуванням людини про теургічну діяльність Бога: з одного боку - особа пригадує, а з іншого - Бог пам'ятає з допомогою людини [7, с. 10]. Саме цим доводиться, що містичне "знання" глибше, ніж наукове. Воно проникає у таємниці світотворення, може відкрити істину більш високого порядку. А тому містика - визначальна тенденція православних богословів. Для її осягнення необхідно обов'язково "творити розумну Ісусову молитву", що дасть змогу "богословську творчість" не "перетворити на простий раціоналістичний умовивід" [7, с. 73]. Отримана таким чином істина оголошує Бога "неосяжною, непізнаною сутністю" і свідчить про те, що він розкривається людині в одкровенні, переживанні безпосереднього "єднання" з Ним. Отже, містичне пізнання богослови розуміють як засіб найбільш повного осягнення істини і водночас як необхідну умову гармонійного розвитку особи, її цілісності, умову її свободи у виборі мети своєї діяльності. А найвищим, пізнанням для них є віра. Саме вона при сприянні Бога пробуджує нове життя. Тому суто раціональне пізнання, на думку теологів, без релігійно-містичного осягнення світу не має істинних та гуманістичних критеріїв, які надають пізнанню цілісності і спрямованості на удосконалення світу та людини. А весь процес пізнання завершується досяганням вищого синтезу з надприродним.

Наукове пізнання православні теологи характеризують як відносне, а тому у своїй основі неусталене. С. Булгаков зазначав, що "наукові істини зовсім не довічні" [3, с. 234]. Такий підхід мінімізує роль науки, обмежує її функції сферою перехідного, нижчого, ніж сфера Божого одкровення, в яку наука принципово не може проникнути. У зв'язку з обмеженням сфери пізнавальної діяльності науковців богослови дійшли висновку, що без віри, за допомогою тільки науки та техніки людина може вирішити лише окремі проблеми свого існування. Так, Петропавловський стверджує: "Боже домобудування не можна здійснити одним тільки недосконалим нашим розумом і слабкими людськими силами. А тому, тільки з Божою поміччю, отримавши благодатні дари Святого Духу, ми можемо набути здатності стати добрими будівничими Божими" [8, с. 67]. Отже, обмеження людських можливостей у теоретико-пізнавальній сфері призводить до встановлення меж у чуттєво-матеріальній, практичній діяльності людства. Без "Божого промислу" на землі всі спроби удосконалити умови людського існування оголошуються богословами недосконалими та недостатніми [8, с. 158-159]. Теологічне визнання окремих наукових істин, через постійне зростання їх ролі і все більшу доказовість, обґрунтованість природничо-наукових та космогонічних відкриттів потребує від богословів спрямування своїх головних зусиль на трактування проблем, які несуть на собі значне світоглядне навантаження. При цьому концентрується увага на релігійному тлумаченні таких фундаментальних фізичних відкриттів, як концепція відносності, явище електромагнетизму, квантова теорія, гравітація. А закон збереження та перетворення енергії теологи намагаються використати для доведення біблійних текстів, зокрема акту творення світу.

У процесі гносеологічного осмислення істин і наука, і релігія мають спільні точки перетину. Зокрема, це такі властивості, як здатність до абстрагування, оперування поняттями, наявність уяви, активність свідомості з її емоційним забарвленням - уся ця сукупність характеризує будь-який процес мислення. Ірраціональне ґрунтується не на аналізі та розумінні об'єктивно існуючих суперечностей людського мислення, в якому абстрагування пов'язане із процесом конкретизації, аналіз із синтезом, де теорія в цілому виходить із практики та перевіряється практикою, а на ігноруванні (не завжди свідомому) об'єктивної діалектики пізнавального процесу, у більшості випадків перебільшеному або однобокому розвитку якогось моменту, однієї із граней, сторін пізнання та перетворення цього моменту на абсолют, що є безпосередньою метафізичною релігійною основою й причиною релігійних ідей і концепцій. Такий підхід заснований на прямолінійності й однобічності призводить до викривлень діалектичного процесу пізнання і тим самим до появи хибних логічних умовиводів. У ньому відправною точкою в побудові теорій є не розуміння різноманіття світу, що відтворюється у цілісному процесі суспільного пізнання, а окремі сторони дійсності або інші моменти пізнавального процесу.

У релігійному пізнанні відбувається абсолютизація поняття щодо відображуваного ним об'єкта, в результаті чого саме поняття перетворюється на певну самостійну сутність, якій притаманні тільки ідеальні, духовні властивості згідно чого первинним є мислення як таке, що веде до саморозвитку абсолютної ідеї тощо. Отже, теологічне "вчення" - це передовсім апологія побутової релігійної свідомості з її вірою в надприродне. На рівні побутової свідомості віруючих теологічний метод застосовується під час осмислення ними практичної реальності, останнє зводиться до ірраціональної спроби осмислення складної системі законів розвитку суспільства та природи. За відсутності засобів для адекватного розгляду теоретичних проблем, людина на цьому рівні свідомості намагається на основі образів і знань, які вона має, створити наочну картину. Саме це і використовують більшість богословів при аргументації ролі теологічних учень у житті людини. Наявність релігійної уяви спричинена багатьма факторами, зокрема відсутністю глибоких систематизованих знань, активність мислення виявляється тому, що у своїй свідомості людина творить релігійний світ на основі заздалегідь заданої релігійної ідеології. При цьому індивід осмислює суспільний досвід, зафіксований у релігії, відображає у своїй свідомості той взаємозв'язок логічного пізнання й емоційних переживань, який міститься в віровченнях, при цьому виробляючи особливу установку на сприйняття дійсності.

Перспективи подальших розвідок полягають у виявленні особливостей ставлення представників сучасної православної церкви до досягнень науки й техніки. Так, найвищі церковні ієрархи доводять, що православна церква позитивно сприймає намагання суспільства, спрямовані на подальший розвиток наукового пізнання. Однак перевагу в цьому процесі вони надають теологічному, у їхньому розумінні "всеохоплюючому", пізнанню. Важливим для подальшого дослідження може стати виокремлення православними теологами рівнів пізнання. Наукове пізнання православні теологи характеризують як відносне. Такий підхід мінімізує роль науки, обмежує її функції сферою перехідного, нижчого, ніж сфера Божого одкровення, в яку наука принципово не може проникнути.

Список використаних джерел

1. Бальфур А. Д. Основание веры / А. Д. Бальфур. - М.: Изд-во Бонч- Бруевича, 1900. - 302 с.

2. Булгаков С. Н. Православие / С. Н. Булгаков. - К.: Лыбидь, 1991. - 235 с.

3. Булгаков С. Н. Свет невечерний: созерцания и умозрения / С. Н. Булгаков. - М.: Республика, 1904. - 415 с.

4. Глагольев С. Сверхестественное откровение / С. Глаголев. - Харьков: [б. в.], 1916. - 442 с.

5. История боголюбцев. - СПб.: [б. в.], 1853. 324 с.

6. Макарий Д. Б. Введение в православное богословие / Д. Б. Макарий. - СПб.: Тип. Грусова, 1852. - 406 с.

7. Марченко О. В. Богошукання як людинотворчість: філософсько-персоналістичний аналіз еволюції релігійно-етичної думки в Україні: автореф. дис.... д-ра філос. наук: 09.00.11 / О. В. Марченко. - К., 2005. - 35 с.

8. Петропавловский И. В защиту христианской веры против неверия / И. Петропавловский. - Вып. 11. - М.: [б. в.], 1898. - Ч. 1. - 426 с.

9. Православное догматическое богословие: Ч. 1-11 / архиепископ. Филарет. - Чернигов: Тип. Ильинского монастыря, 1875. - Ч. 1. - ІХ. - 875 с.

10. Рожденственский Н. П. Христианская апологетика / Н. П. Рожденственский. СПб.: [б. в.], 1893. - Т. 2. - 427 с. 11. Светлов П. Христианское вероучение. В апологетическом изложении: в 2 ч. Ч. 2. Т. 2 / П. Светлов. Киев: Тип. Императорского ун - та Св. Владимира Н. Т. Корчак- Новицкого, 1896. - 544 с.

Размещено на Allbest.ru