Традиції вітчизняного осмислення релігії як духовної основи національного буття

Размещено на http://www.allbest.ru/

ТРАДИЦІЇ ВІТЧИЗНЯНОГО ОСМИСЛЕННЯ РЕЛІГІЇ ЯК ДУХОВНОЇ ОСНОВИ НАЦІОНАЛЬНОГО БУТТЯ

Трансформації останніх десятиліть, які зумовлені, з одного боку, суперечливими процесами універсалізації та глобалізації світових процесів, а з іншого - набуттям Україною своєї державної незалежності, вплинули на всі сфери суспільного життя і насамперед на українську суспільну свідомість. Багато подій і явищ кардинально переосмислюються. Серед них - релігія як духовна основа національного буття. Ще зовсім недавно релігії відмовляли в багатьох її значеннях, зокрема культурному, соціальному, світоглядному, моральному, не говорячи вже про націотворче чи націозберігаюче. Але це не знімало, а тільки актуалізувало питання духовної ідентичності народу, його самовизначення і щодо інших народів, і щодо інших релігій. Щоб зрозуміти, що лежить в основі сучасного українського буття, який з них є визначальним, навіть духовно диктуючим, потрібно з'ясувати наступні питання: Яке місце займала і займає релігія в житті українців? Яку роль відігравала і відіграє релігія в українському суспільному процесі? Основною метою даної статті є з'ясування особливостей вітчизняної парадигми осмислення релігії як духовної основи національного буття.

Вся історія і сучасне життя України демонструють визначальність саме етнічних і релігійних чинників в її бутті. Саме тому тема "релігійне і національне" завжди була пріоритетною в процесі ідентифікації українця і української нації. В традиції вітчизняного осмислення ролі релігії як духовної основи національного буття ми виділяємо декілька підходів. Уособлені вітчизняними мислителями Х-ХХ століть концептуальні типи, незважаючи на їхню певну світоглядну й методологічну відмінність, внаслідок єдиного етнічного та культурного тла, на якому розгорталася їх творча і суспільна діяльність, мають багато спільного, зокрема: визнання релігії важливим, навіть вирішальним фактором етнічного буття українців; виявлення політичної ролі релігійного чинника в етнорелігійному процесі; обґрунтування тісного взаємозв'язку, а зрештою - і збігу в Україні її етнічного та релігійного відродження; визнання суперечливої ролі християнства в процесі етноідентифікації та етноконсолідації українства.

Першою формою - міфо-релігійною - вітчизняної традиції осмислення релігії (як духовної основи національного буття) вважається язичництво, яке у своєму витлумаченні питань походження етносу і з'ясуванні ролі релігії в духовному і соціальному житті народу пройшло ряд етапів: 1) від стадії зооморфних уявлень про свого першопредка (тотема) через формування образу антропоподібної істоти до божественного уособлення родоначальника етносу; 2) від віросповідної та обрядової спільності одновірців до державної ідеології, якій, окрім державницької орієнтації, притаманний яскраво виражений етнізм з центральною ідеєю сакралізованої єдності й божественності походження кожного народу. Язичницька форма етнорелігійного усвідомлення є самодостатнім феноменом і засвідчує високий рівень образних узагальнень наших предків щодо своєї появи та генезису, їхню здатність до самопізнання і ментального виокремлення себе із багатоманітного етносередовища, виявляє спроби сформувати програму свого етнорозвитку через специфічне міфо-релігійне відношення до світу.

Відтак, ще дохристиянська свідомість у формі язичницьких міфів ототожнювала народ з його релігією, утверджувала уявлення про природну єдність і божественність свого народу, що бере витоки від спільного першопредка [5, с. 201-279]. Дослідникам небагато відомо про першопредка українців. Письменник В. Рубан зібрав найвідоміші легенди про "Божого предка" українського народу в своїй книзі "Берегиня" [7, с. 262]. На перших порах то була уява про предка-тотема. Частіше всього він постає у зооморфному вигляді - птах (наприклад, сокіл) або ж тварина (наприклад, вовк). Пізніше предком стали вважати антропоподібну істоту, хоча віра у певний зв'язок з тотемним звіром зберігалася. Як бачимо, образ першопредка змінювався від менш розвинутих до більш досконалих форм уособлення трансцендентного. Утвердження генетичної залежності етносу від божественних сил сакралізувало народ, об'єднувало в міцну спільноту навколо ідеї божественного і кровного родства. "Родовий міф становив на той час основу суспільної ідеології", - зазначав відомий етнолог В. Давидюк [цит. за 4, с. 14]. Язичництво, спочатку як етнічна релігія, а з часом і як державна ідеологія, перетворювалося на форму етнічного самоусвідомлення, на державну політику в духовній сфері.

З приходом християнства на Русь автохтонна язичницька спадщина була частково знищена, частково християнізована. Зрештою етнічні міфічні уявлення замінюються на біблійні, в яких ідея божественного походження русичів набуває не прямого, а опосередкованого - через іудейський народ - звучання. Відтак християнство внесло свої корективи у формулювання і постановку питання про взаємини релігійного та етнічного в свідомості наших предків. Важливим стало не просто визнання того, що русичі - Дажбожі онуки, а й те, чи включені вони до християнського світу, чи рівні в своїй вірі з іншими охрещеними народами.

Сформульовані і зафіксовані в писемних джерелах тієї епохи актуальні для русичів етнорелігійні проблеми свідчать про одночасне існування в києворуському суспільстві декількох позицій (партій), кожна з яких була зацікавлена в пануванні власної ідеологічної установки (проруська, прокорсунська, провізантійська, проримська тощо). Але всі вони у міфо-релігійній формі прагнули витлумачити походження руського етносу, зняти первісний світоглядний конфлікт між етнічним і релігійним, що виник внаслідок чужорідності релігійних образів, символів і понять овізантійщеного християнства. Відчуття другосортності русичів в ієрархії християнізованих народів була майстерно подолано інтелектуалами і богословами Київської Русі, які оголосили свій етнос біблійним Яфетовим племенем і в такий спосіб утвердили ідею самодостатності й оригінальності Київського християнства.

Міфо-релігійна свідомість, в якій поєднуються образно-інтуїтивні та логіко-понятійні принципи осягнення взаємозв'язку релігії та етносу, в процесі християнізації духовного простору Русі поступово змінює язичницьку домінанту етнічного в системі "релігія-етнос" на пріоритезацію в ній ролі релігійних чинників, які існують у формі міфу, але вже чужого, і у формі релігійних догм, але вже космополітичних. В результаті довготривалого пошуку духовною елітою України шляхів подолання суперечностей між етнічним і релігійним та адекватної моделі їх гармонійного існування, коли йшлося не стільки про відповідність християнства тому чи іншому народові, а про включеність цього народу до християнського світу, вчення Ісуса Христа (візантійська ортодоксія) було адаптоване до конкретно-історичних етнокультурних умов у формі Київського християнства.

Прагнучи визначити сутність феномену "Київське християнство", багато сучасних авторів звертають увагу на особливості історичного формування, богословських, організаційно-структурних і обрядових характеристиках національної віри.

Цікавий аналіз Київського християнства як ідейного, світоглядного явища, здійснив Б. Лобовик. В його інтерпретації Київське християнство постає результатом специфічного засвоєння "новозавітних уявлень й ідей в ракурсі потреб власної життєдіяльності" народу, і не просто схрещення, а глибокого синтезу цих універсальних ідей із своєю культурою, традицією, історією. Вважаючи патріотизм "чи не найважливішою рисою Київського християнства", що тісно поєднаний із ідеєю рівності всіх народів, Б. Лобовик в цьому вбачав не замкнений етнізм, а вселенськість Київського християнства [6, с. 55].

В результаті своєрідного (як і будь-яким іншим народом) засвоєння русичами догматики, культу, цінностей світової релігії, тобто, за вдалим виразом Б. Грекова, "обрусіння християнства" [3, с. 37], в Київській Русі сформувався такий релігійний феномен, який, як довели авторитетні вчені, виявився "не візантійським, не римським (ми б додали - не болгарським, не моравським, навіть не слов'янським. - Л. Ф.), а руським" [2, с. 392]. Саме це прагнули самоусвідомити русичі, невільно впливаючи на еволюцію християнства в етнобутті свого народу. Це могло проявитися в неповноті сприйняття й засвоєння або специфічності прочитання народом універсальних цінностей християнства.

Якщо в перших століттях християнства на Русі візантійське його походження додавало авторитету Київській церкві, підвищувало її статус в православному світі, то з часом, після захоплення Константинополя мусульманами, візантійська орієнтація, особливо для церкви такої держави, як Русь, втрачала не лише актуальне, а й історичне значення.

Монгольська навала перервала традицію усамостійнення Київського християнства, хоч з появою іноетнічного та іновірного загарбника спроби осмислити ситуацію навряд чи перервалися. Вони неясно звучали у всенародному неприйнятті чужинців, глухій мовчанці, заціпенінні аж до кінця ХУІ століття. Берестейська унія 1596 року та породжена нею православно-унійна полеміка відновила потребу заново осмислити роль церкви у національному бутті українців.

Православний і греко-католицький богословські підходи, базуючись на єдиній загально-християнській основі, не уявляючи історичний розвиток народу поза християнством, все ж відрізняються: у витлумаченні вселенського (космополітичного) і помісного (етнічного) в християнстві, ролі певних конфесій в окремі періоди життя українського народу; в розумінні характерних рис і перспектив християнства на українських землях, шляхів розбудови українських церков; у визначенні їх національної функціональності та засобів поєднання.

Кожна історична епоха по-своєму формулює важливі для буття народу теми. Якщо перед православним митрополитом Петром Могилою постали завдання утвердити істинність Східного християнства, обґрунтувати рівність Царгородського та Єрусалимського патріархатів з Римом, довести істинність православ'я саме в Україні, переосмислити проблеми співвідношення світського і церковного в суспільному житті, сакрального та секулярного в житті Церкви, визначити місце папи Римського в історії християнства та ін. то для православних ієрархів автокефальних Церков Іларіона (Огієнка) і Василя Липківського пріоритетним було історично і теоретично обґрунтувати автокефальність національних Церков, зокрема українських, довести правомірність їх виникнення і повноти існування не тільки в православному, а й взагалі в християнському світі. При цьому православні митрополити по-різному розставляли акценти в системі "нація-християнство": якщо В. Липківський домінантним вважав націю, а тому головним змістом його концепції є християнізоване українство з правом українського народу на повний вияв себе у всіх сферах свого життя, то І. Огієнко відстоював першість релігійного елементу, що дає підстави визначити його концепцію як українізоване християнство.

На відміну від православного осмислення етнорелігійності у формі вчення про національну Церкву, греко- католицька візія аналогічних проблем оберталася навколо ідеї спільного кореня греко-католицизму і православ'я в Україні у вигляді нерозділеного Київського християнства Володимирового хрещення, необхідності об'єднання двох Церков й утворення Київського Патріархату. До речі, такі погляди нині активно обстоюються сучасними греко-католицькими богословами, зокрема Любомиром Гузаром.

Міфо-релігієзнавчий тип осмислення взаємозв'язку релігії та етносу як перехідна форма від традиційно- релігійних (апологетичних) до наукових (амбівалентних) оцінок ролі релігії в житті етносу характеризується оригінальною концепцією синтезу етнічного і релігійного у формі національного месіанства, яку проповідували члени Кирило-Мефодіївського Товариства. Непослідовність та романтизм запропонованої братчиками ідейної, соціальної та культурної програми в подальшому частково долаються ними ж самими шляхом накопичення й аналізу нових конкретних фактів з релігійного життя, з'ясування останніх не лише релігійними аргументами Божої волі, а й історичними причинами. Логічне завершення процесу дослідження етнорелігійних феноменів відбувається тільки в рамках науково-релігієзнавчих підходів, які передбачають вичленовування загальних закономірностей етнорелігієгенезу, визначення нових методологічних засад пізнання релігії та етносу й вирішення понятійно-категоріальних і термінологічних проблем.

Сучасна вітчизняна етнологія релігії має солідних теоретиків-предтеч в особі М. Драгоманова і О. Потебні, І. Франка і М. Грушевського, які, зосередившись на вивченні релігії як чинника національного життя українства, сформулювали важливі теоретичні і методологічні засади етнорелігієзнавчих досліджень. Поділяючи ідею історичного поступу, основним показником якого є міра людської свободи, мислителі, визнаючи тісний зв'язок між релігією та етносом, виступали проти підміни етнічного релігійним і навпаки, проти рівнозначної оцінки їх ролі в житті українського народу. Вони відзначали посилення суперечностей між цими двома началами людського буття в сучасну для них епоху. Громадівці бачили різницю між релігією та Церквою, розмежовували роль кожної з них в житті етносу. Вони визначили особливості та риси української ментальності й релігійності, які характеризувалися світоглядним синкретизмом, полісубстанційністю, толерантністю, незадогматизованістю, моральністю, що зумовило своєрідний спосіб життя етносу, взаємодоповнювальність етнічного (українського язичництва) і всесвітнього (християнства), специфіку народного прочитання вчення Ісуса Христа.

Прагнучи ввести українців до світової цивілізації, вітчизняні діячі поставили за мету витворити з етнічної маси повноцінну націю з усіма атрибутами етнічності, державності, духовності, культурності. Ними подані визначення багатьох понять етнології та релігієзнавства, вирішені питання про релігію як ознаку (компонент) нації, що вважається початком наукового вивчення етнорелігійних феноменів.

З історичної точки зору етнорелігійні відносини розгортаються через етнорелігієгенез, під яким слід розуміти такий розвиток етнорелігійних систем, внаслідок якого утворюються специфічні етнорелігійні спільноти або їх сукупність, що мають сталі ознаки й відносну самостійність у своїй суспільній функціональності та виявляються в особливостях життєдіяльності та культури того чи іншого етносу, його уявленнях, в т. ч. релігійних, про світ і самих себе.

Закономірностями етнорелігієгенезу, незважаючи на унікальність і своєрідність духовно-культурних, в т. ч. етнорелігійних, світів, є: 1) залежність того чи іншого типу релігій та етнічних утворень від географічних і кліматичних умов проживання народів, від рівня їх соціально- економічного розвитку і характеру господарської діяльності (зокрема, селянськості як для українців); 2) різноманітність і багатоваріантність проявів; 3) незворотність процесу і наступність у розвитку релігійних уявлень етносу та їх обрядових оформлень; 4) взаємозалежність окремих етнорелігієгенезів. Характерними рисами цього процесу виступають неоднорідність, полілінійність, різнонаправленість, мультиетнічність і полірелігійність, історична стадіальність, цивілізаційна дискретність. Розвиток етнічної та релігійної сфер характеризується тенденціями етнізації й космополітизації, партикуляризації й універсалізації, регіоналізації й глобалізації. Історичний конфлікт, який існує між цими тенденціями, має конструктивний характер: в результаті взаємодії, взаємопроникнення цих суперечностей врешті-решт забезпечується реальне існування і розвиток будь-якої релігії.

В історичному бутті українства, в нинішніх процесах національного відродження релігія посідає одне з визначальних місць, що зумовило потужну українську традицію в осмисленні взаємозв'язку етнічного і релігійного компонентів суспільного життя. Остання настільки продуктивна, що дає можливість скористатися її здобутками для вирішення етнорелігійних проблем не лише теоретично, а й практично, і не лише серед українців, а й серед інших народів сучасної України та за її межами.

Перші роки незалежності, дійсно, "оживили" громадські думку, вчених і богословів необхідністю знати свою власну релігійну історію, пролити світло на темні плями, визволити історичні імена з-під ідеологічних оцінок попередніх епох. З'явилася велика кількість книжок, статей, досліджень, які були спрямовані на віднайдення істини в відомих історичних подіях.

Розв'язавши достатньо успішно ці історичні проблеми, дослідники стоять перед вирішенням наступних питань, які актуалізувалися сучасним днем буття релігії в Україні: "Що є національною релігією і національною Церквою українців? в чому причина міжправославного конфлікту і як його розв'язати? Чи можлива і потрібна Україні Помісна Церква? Що робити із католицько-православним протистоянням, а чи може їх поєднати в єдину християнську церкву? Як зменшити суперечності між історичними й новими релігіями? Чи була і чи буде Україна з точки зору формування її культури монорелігійною (а може, поліконфесійною) державою? Як бути із іншими народами та їх релігіями, які переживають етап національного і релігійного відродження, як їх включити до духовного піднесення України, зокрема, як реагувати на політизацію етнорелігійної сфери життя нетитульних етносів - кримських татар, євреїв, греків, молдаван та ін. з їхнім бажанням релігійної сепаратизації тощо?"

За всім цим стоять реальні наші сподівання на те, що посилення ролі релігії в суспільстві - на різних рівнях, зокрема введення Закону Божого до викладання у школах, присутність Церкви у нетрадиційних сферах її функціонування (політика, економіка) - призведе до підвищення культурності народу, до його вольового самоусвідомлення, до релігійно-духовного відродження, включення до Європи, з якою пора себе ідентифікувати. Нам так хочеться, щоб українців визнавали європейцями не тільки патріотично налаштована частина самого ж українського люду, а й інші народи, коли саме слово "українець" буде асоціюватися із освіченою, моральною, інтелектуально і духовно збагаченою особистістю.

Як бачимо, в людському бутті релігія та етнос тісно пов'язані, в результаті чого утворюються синкретичні етнорелігійні явища, які визначають не тільки етнічну чи релігійну історію, а й напрямок розвитку людства в усій багатоманітності його прояву. На основі постмодерністських теорій буття людства сформульований смисл етнорелігієгенезу як процесу, в результаті якого взаємодіють, одночасно впливаючи одне на одне, етнічне й релігійне начало в житті суспільних суб'єктів (особистості, спільнот), причому в цій взаємодії релігії та етносу в процесі людського розвитку відбувається нібито постійна зміна домінант, тобто одного або іншого з цих компонентів системи "релігія-етнос".

Україна, як член світового співтовариства, знаходиться в силовому полі взаємодії суперечливих глобальних тенденцій. З одного боку, вона демонструє об'єктивну універсалізаційну направленість свого розвитку (бажання економічної і фінансової інтеграції до Європи, пошуки спільної європейської історії і утвердження європейської культурної ідентичності, зокрема через прийняття і перебування в сфері впливу світової релігії - християнства), а з іншого - в Україні завжди існувало свідоме й підсвідоме прагнення до онаціональнення життя етносу.

Національні та релігійні питання в Україні, будучи важливими і як складові політичних, державотворчих і насамперед духовних процесів, надзвичайно актуалізувалися у зв'язку із побудовою нової української держави, а особливо в зв'язку з Майданом, з Революцією Гідності. Національне пробудження завжди є поштовхом до кардинальних духовних, зокрема релігійних, змін у суспільстві. То ж важливо знати, чи так є і буде в Україні.

релігійний духовний етнос національний

Список використаних джерел

1. Гаврилюк Т. В. Ідея надприродного в історії та сучасності [Текст]: монографія / Т. В. Гаврилюк ; за ред. І. Ф. Надольного. - Вид. 2-е, доп. - К.: [б. и.], 2008. - 176 с.

2. Греков Б. Д. Киевская Русь / Б. Д. Греков.- Л.: Госполитиздат, 1953. - 569 с.

3. Греков Б. Крещение Руси / Б. Д. Греков // Религия и церковь в истории России. Советские историки о православной церкви в России. - М.: Мысль, 1975. - С. 37-42.

4. Жуковський А. Петро Могила й питання єдності церков / А. Жуковський. - Париж, 1969. - 282 с.

5. Липківський В. Проповіді на неділі й свята Слово Христове до українського народу / В. Липківський. - Торонто, 1988. - 609 с.

6. Лобовик Б. Київське християнство як етноконфесійний феномен / Б. Лобовик // Плід правди сіється творцями миру. - К.: Наукова думка, 1998. - С. 55-57.

7. Рубан В. Внутрішня суть відання орійської віри українського обряду / В. Рубан // Космос Древньої України. Трипілля - Троянь: Мітологія. Філософія. Етногенез... - К.: Індо-Європа, 1996. - С. 255-263.

Размещено на Allbest.ru