Початки діяльності єпископа Сотера Ортинського у США

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК 94:271.4(73)

Початки діяльності єпископа Сотера Ортинського у США

І. Гнідик

У 1907 р. Папа Пій Х призначив окремого єпископа для українських емігрантів у США. Ця подія стала знаковою для становлення та розвитку Греко-Католицької церкви на американських теренах. Проте новопризначений єпископ Сотер Ортинський не мав повної церковної юрисдикції з огляду на те, що тут були сформовані римо-католицькі структури, які мали канонічну перевагу і були майже необізнані з греко-католицьким обрядом. Ці обставини зумовили труднощі церковно-правового характеру у площині регулювання двох єпископських влад на одній території. Попри перешкоди С. Ортинський розпочав активну церковноорганізаційну діяльність, завдяки якій відбулося становлення ГКЦ в Америці. єпископ емігрант грецький католицький

Ключові слова: церковноорганізаційна діяльність, церковна юрисдикція, українські емігранти, обряд, повноваження, греко- католики.

In 1907 Pope Pius X had appointed a separate bishop for the Ukrainian emigrants in the USA. This event became very important for the becoming and development of the Greek-catholic church in the America. However the newly-appointed bishop Soter Ortinsky did not have complete church jurisdiction be couse there were formed latin-catholic structures which had canonical advantage and were almost uninformed with a greek-catholic rite. These circumstances caused the difficulties of church-legal character in the plane adjustment of the two episcopal authorities on one territory. Notwithstandihg the obstacles S. Ortinsky had begun the active church-organization activity thanks to that the becoming of the Greek-catholic church took place in America.

Keywords: church-organization activity, church jurisdiction, Ukrainian emigrants, rite, plenary powers, greek-catholics.

Процес становлення і розвитку Греко-Католицької Церкви у США був доволі складним і суперечливим. Українські емігранти візантійсько-слов'янського обряду зустрілися з проблемою несприйняття з боку місцевого духовенства, котрому згідно з канонічним правом належала церковна влада на американських теренах. Відсутність офіційного статусу, керівництва та організаційних структур своєї Церкви сприяли щоразу більшому хаосу усередині греко-католицьких громад. Загострювали ситуацію суперечки між переселенцями із Галичини та Закарпаття. Наслідком таких подій став перехід значної кількості українських емігрантів у православ`я та радикальний антиватиканський рух (т. зв. «американська схизма»).

Починаючи від 1890 р. греко-католицьке духовенство у США докладало значних зусиль для того, щоб переконати Ватикан призначити для них окремого єпископа. Проте, з огляду на неприхильну позицію американського єпископату цей час не був сприятливий для ухвалення такого рішення [19, р. 111]. Замість єпископа двічі було призначено апостольських візитаторів, які мали завдання детальніше вивчити становище греко-католиків у США. У 1892 р. Апостольська Столиця призначила священика Никифора Ханата “повноважним адміністратором руських католиків” [6, с. 23]. Він обіймав цю посаду до 1896 р. Упродовж 1902¬1907 рр. апостольським візитатором був Андрій Годобай. З огляду на те, що основні питання у церковному житті українських емігрантів надалі вирішували очільники американських римо-католицьких дієцезій, діяльність Н. Ханата і А. Годобая мало вплинула на покращення ситуації [31, р. 112]. Надалі зростали суперечки між двома групами емігрантів, кожна з яких клопотала про призначення «свого» єпископа [18, р. 34].

За таких обставин 26 березня 1907 р. завдяки зусиллям митрополита Андрея Шептицького [19, р. 112; 23, р. 351; 24, р. 52; 1, с. 87; 26, р. 65; 18, р. 34] Папа Пій Х іменував василіянина Стефана Ортинського (чернече ім'я - Сотер) єпископом для греко- католиків у США. Митрополиту вдалося переконати префекта Конгрегації Поширення Віри кардинала Джіроламо Марія Ґотті, секретаря Ватикану кардинала Моррі дель Валь та папу Пія Х , що створення греко-католицького єпископату у США є невідкладне [17] .

С. Ортинський планував їхати до Бразилії, щоб здійснювати духовну опіку над українськими емігрантами у цій країні, тому призначення на єпископа ГКЦ у США було для нього несподіваним. Проте, він поставився до цього завдання відповідально, добре розуміючи складні обставини майбутньої праці і “[...] рішив ся на се важке діло, [...] на всю біду з любові до [...] смертельно умучених моїх Братів Сьвящеників та бідного мого Руского народу /тут і далі під означенням «руський» мається на увазі «український» [щодо термінології див.: 25, р. 137-138; 4, с. 177-180]- І. Г./, вижидаючого душі, котра в любві схотіла би підвести давлячий крест”. Він був обізнаний з важким становищем “[. ] осиротілої Рускої Церкви” у США і поставив перед собою мету взяти на себе “[...] ціле терпінє мого народу Руского на свої плечі, [...] щоб нарід мій любий знайшов потіху в своїм лихораднім вигнаню” [10, арк. 30].

12 травня 1907 р. у соборі св. Юра у Львові відбулася хіротонія С. Ортинського. Після цього новопризначений єпископ поїхав до Папи Пія Х, по дорозі назад прибув до Відня і Будапешта, де зустрівся з представниками австрійського уряду. Цікаво, що австрійська влада погодилася з його номінацією на єпископа в Америці, бо хотіла позбутися небажаного в Галичині “гайдамаки в рясі”, адже С. Ортинський відзначився ревним українським патріотизмом і “[...] боровся за добро душевне і дочасне мого бідного народа на Галицкій Руси”, плекаючи мрії про “[...] золоту долю мого народу” [10, арк. 30]. Водночас австрійський уряд надіявся, що такий патріот буде протистояти москвофільству серед еміграції у США [3, с. 24-25].

Також С. Ортинський здійснив візит до закарпатських єпископів в Ужгороді та Пряшеві. Це були важливі зустрічі, адже переселенці із Закарпаття становили значну частину української еміграції у США[3, с. 24-25].

Ще перед від`їздом до Америки, 25 червня 1907 р., новопризначений єпископ підготував першого пастирського листа до українців греко-католиків у США (вони ознайомилися з ним на початку серпня [24, р. 53]). У ньому він окреслив програму єпископської діяльності: а) духовне вдосконалення Церкви “[...] світлом правдивої віри Христової і нев'янучими цвітами чеснот християнських [...] з горячим бажанєм слави для нашої Церкви, слави перед Богом і перед цілим світом католицьким”; б) освітній та економічний розвиток української еміграції в Америці з метою скинути “[...] пута застою і ретроградности /відсталості -1. Г./ ”; в) праця задля добра Церкви та українського народу. Крім того, єпископ наголосив, що для реалізації цих завдань необхідна співпраця та поради з боку тутешнього українського духовенства, котре найкраще знає про «рани Церкви» [10, арк.. 31].

У серпні 1907 р. українські емігранти розпочали активно готуватися до зустрічі з новопризначеним єпископом. Кожен випуск українських часописів у США (зокрема, “Свобода” і “Американський руський вісник”) щоразу інформували про нові деталі організації урочистих заходів. Усім греко-католицьким священикам було розіслано пастирський лист, організовано збір пожертв, створено спеціальний комітет, члени якого повинні зустрічати С. Ортинського [2, с. 1; 9, с. 5; 11, с. 1; 27, р. 55-57]. 27 серпня він прибув у США[28, р. 4; 6, с. 34]. У порту Гобокен _його зустрічали галицькі і закарпатські священики, до речі останніх було приблизно удвічі більше. У церкві св. Юра у Нью-Йорку відбувся молебень і привітання єпископа, а ввечері було проведено святкову вечерю у готелі “Недерленд” [3, с. 33-34].

З моменту приїзду С. Ортинського розпочався новий етап розбудови ГКЦ у США [25, р. 154; 5, с. 364]. З цього приводу священик Олексій Пристай писав: “До призначення американським єпископом покійного Сотера Ортинського, крім двох інтелігентів українських лікарів та кількох кандидатів на «інтелігенцію» та трохи більше як 50 священиків, українці емігранти не мали більше інтелігентного проводу. Аж доперва по приїзді єпископа Ортинського появився правдивий духовний і світський, патріотичний та безінтересовний провідник в одній особі, а ним був якраз сам єпископ Ортинський. Єпископ Ортинський неначе б вийшов зі школи бл. п. кардинала Мерсієра / бельгійський кардинал (1851-1926рр.), став на захист свого народу під час німецької окупації Бельгії, базуючи свої заклики на основі глибоких християнських засад і патріотизму - І.Г./, котрий писав: «Релігія Христова робить патріотизм безумовним законом», був українським «Мерсієром», бо був і єпископом християнським і рівночасно українським патріотом” [12, арк. 6].

Перед С. Ортинським стояли доволі складні завдання. З цього приводу Любомир Гузар у 2007 р. з нагоди святкування 100- річчя УГКЦ у США зазначив: “Я хотів би сьогодні підкреслити одну-однісіньку прикмету духовності Владики Сотера, яка нам не тільки щось про нього розкаже, але яка для нас є великою наукою. [...] йому дано дуже трудне завдання, і, наскільки нам відомо, він покірно, послушно прийняв це завдання, бо він бачив це як вираз Божої волі для нього. Завдяки такій його душевній настанові, коли він сюди приїхав і розпочав отой дуже-дуже трудний шлях до упорядкування церковних відносин, до зорганізування наших громад, до піднесення духовного рівня отого нашого першого покоління емігрантів, його праця увінчувалася великим успіхом, бо він сповняв Божу волю” [14].

Початок церковноорганізаційної діяльності С. Ортинського в Америці був доволі нелегкий, адже він не мав повної єпископської влади. С. Ортинський був фактично “єпископом без дієцезії” на території, яка канонічно належала американському римо-католицькому духовенству. “[...]У тім власне лежить ціла моя біднота і тіснота на широкім американськім світі” [10, арк. 31] - зазначав він з цього приводу. Проте, єпископ розумів, що ці труднощі є тимчасові, і Конґреґація поширення віри має ще уточнити засади його єпископської влади на американських теренах, зважаючи на те, що під час візиту до Риму він представив всі свої прохання і труднощі на розгляд Ватикану [10, арк. 31]. Попри все С. Ортинський був налаштований оптимістично і наголосив, що “[...]вдоволений з того, що в початках єпископства Руского при таких тяжких условинах льокальних наділено мене зависимостю від Нунция і Столиці Апостольскої, та дано мені спромогу орґанізації нашої Церкви в напрямі самостійности. Наколи се маємо, проче з часом здобудеся”. Для цього він заохочував американських українців спільними зусиллями та розумною і витривалою працею розбудовувати ГКЦ у США і, не зважаючи на труднощі, взятися “[. ] спільно як один муж . до праці за нашу лучшу долю”[10, арк. 31].

Спочатку С. Ортинський не мав постійного осідку і через матеріальні труднощі тимчасово оселився у священика Миколи Підгорецького у Соуз Форк (Пенсильванія), про що останній написав у листі до львівської архидієцезії від 8 вересня 1907 р. [8, арк. 45]. Однією з основних проблем на цьому етапі була недостатня кількість священиків, тому згаданим листом за дорученням С. Ортинського до Галичини прийшла просьба єпископа про якнайшвидший (до півтора місяця) переїзд до США як мінімум десяти священиків (зазначено прізвища шести з них). Крім цього, М. Підгорецький від імені єпископа просив опублікувати у газеті «Діло» оголошення про потребу священиків в Америці, а також направити сюди хоча б троє богословів ( можливо тут у розумінні - семінаристів). На основі цього листа можна зробити висновок, що єпископ вже з перших днів активно взявся до церковних справ: “[...] Преосвященний вже їздять по візитаціях, освячують церкви. Словом нарід горнеться зі всіх усюд [...] Наші галицькі українські священики стоять як один мур при Владиці” [8, арк. 45].

Згодом С. Ортинський прибув до Філадельфії, де проживав в орендованому помешканні. Українські емігранти привітали його вуличною процесією на Брод стріт стейшен. Цікаво, що вони впізнали єпископа завдяки “великому старокрайовому капелюхові” [3, с. 37-38].

Становище першого греко-католицького єпископа у США щоразу ускладнювалося. Частина українських емігрантів, переважно закарпатського походження, які перебували під впливом мадяризаційної політики угорської влади, розпочала опозиційний рух [3, с. 38; 18, р. 33-34]. Він загострився після 17 вересня, коли Апостольський Делегат Діомед Фальконіо оприлюднив буллу «Ea semper» («Так завжди»), видану Папою Пієм Х ще 14 червня 1907 р. [31, р. 115; 20, р. 45-46]. Цей документ значно обмежував права та повноваження греко-католицького єпископа у США. С. Ортинський про цю буллу не знав нічого аж до вересня [21, р. 109], підтвердженням чого є перший пастирський лист, підготовлений наприкінці червня. Булла стала серйозним випробуванням не лише для нього, а й для ГКЦ у США загалом. Відтепер церковноорганізаційна діяльність українського єпископа була обмежена згаданим декретом [16, р. 147].

Булла складається з чотирьох розділів (36 статей), у яких розглянуто питання щодо а) становища та повноваження греко- католицького єпископа у США; б) статусу та функцій духовенства; в) мирян; г) подружжя між римо- та греко-католиками. Саме за такою схемою більшість дослідників аналізують постанови «Ea semper» [20, р. 46; 30, р. 459-466; 16, р. 140-142; 13, с. 38-39].

Обмеження С. Ортинського полягали у тому, що він 1). був підзвітний Апостольському Делегатові у Вашингтоні;2). міг здійснювати душпастирську діяльність лише на правах помічника американських єпископів (їх було більше тридцяти), на єпархійній території яких проживали українці [20, р. 46,127; 6, с. 35]; римо-католицькі єпископи на свій розсуд визначали обсяг його повноважень на теренах своїх дієцезій; 3). був зобов'язаний дотримуватися місцевих єпархійних законів та постанов ІІІ Балтиморського з'їзду американського римо-католицького єпископату [22, р. 33]; 4). не мав права без письмового дозволу місцевого єпископа здійснювати візитацію греко-католицьких парафій. 5). був зобов'язаний подати детальний звіт про моральний та економічний стан відвіданої парафії не лише місцевому єпископу, а й Апостольському делегату [30, р. 460-461]. Крім цього, згідно з буллою лише священики-целібати мали право здійснювати душпастирську діяльність на американській території, проте без права уділяти Св. Тайну Миропомазання при Хрещенні [22, р. 33-34].

Відповідно, булла викликала небувалий резонанс між українцями як в Америці, так і на батьківщині. Положення «Ea semper» спричинили хвилю протестів та невиправдані опозиційні настрої української еміграції супроти С. Ортинського [22, р. 32]. Ці настрої особливо проявилися під час скликаного ним першого конгресу греко-католицького духовенства у США (17-18 жовтня 1907 р.) У відповідь на звинувачення через буллу єпископ зазначив, що не прийняв і не проголосив її з огляду на необхідність зрозуміти обставини життя українських емігрантів у США і лише після цього вирішити чи потрібно її проголошувати. Група опозиційно налаштованих щодо С. Ортинського вела подвійну гру: звинуватила його за буллу, а перед Апостольським Делегатом і місцевим римо-католицьким єпископом водночас твердили, що він її не дотримується. До опозиції проти С. Ортинського приєдналися також москвофіли. У Нью-Йорку почали видавати полемічний двотижневик “Молот”, спрямований проти єпископа [3, с. 38-41]. Протестні настрої щоразу зростали з великою швидкістю.

З цього приводу у науковій літературі ведуться дискусії щодо інтерпретації постанов та наслідків цієї доленосної булли, яка фактично поставила ГКЦ у США у залежне від американського римо-католицького єпископату становище [16, р. 142]. Як зазначає дослідник церковного права Вальтер Паска, кожний розділ булли вміщує принаймні одну статтю, яка применшує права греко-католиків усупереч традиціям і законам, чинних у ГКЦ упродовж століть. Крім того, він наголошує, що у постановах є певні протиріччя. Намагаючись знайти причини запроваджених буллою обмежень, В. Паска зазначає, що такий підхід можливо спричинений позицією американських ієрархів. Вони були переконані у тому, що лише єдиний (у даному випадку римо- католицький) обряд сприяє збереженню порядку, натомість зміни, невідомі для багатьох священиків і мирян, можуть суперечити установленим в американських дієцезіях нормам [20, р. 46-47]. Крім того, інший обряд вони сприймали як зраду віри.

Причини та обставини запровадження булли «Ea semper» щодо ГКЦ у США залишаються своєрідною білою плямою в історіографії та потребують детальнішого дослідження з врахуванням історичних обставин та позицій трьох сторін: УГКЦ, американської РКЦ та Ватикану. Процес врегулювання церковної юрисдикції виявився складним перш за все тому, що ще не було єдиного кодексу церковного права східного католицького обряду ( Кодекс Канонів Східних Церков був прийнятий 1917 р.). Були лише окремі прецеденти і постанови, якими намагалися випрацювати механізм співіснування двох обрядів на одній території. Зокрема, зразком для булли «Ea semper» послужила Конституція Папи Бенедикта ХІУ «Etsi pastoralis» від 26 травня 1742 р. Цей документ стосувався грецьких та албанських емігрантів греко-католиків, які проживали на території Італії і не хотіли підлягати римо-католицькому єпископату (подібно як українські греко-католики у США ). З огляду на це, дослідники вважають «Ea semper» та «Etsi pastoralis» спорідненими документами, які, проте, не є цілковитими копіями, адже мають певні відмінності[20, р. 128-129; 16, р. 142-143]. Зокрема, «Etsi pastoralis» не забороняла висвячення одружених священиків[20, р. 142], натомість «Ea semper» мала протилежну постанову, через яку усередині ГКЦ у США розпочалися хвилі протестів з огляду на порушення однієї з умов Берестейської унії [13, с. 39]. Проте, ця постанова мала свої причини: у США були зовсім інші історичні обставини, і присутність одружених священиків вважалася великим скандалом. Найважливішою спільною ознакою та основним принципом цих двох документів є ідея вищості римо-католицизму [22, р. 32].

Відповідно у період зростання еміграційних рухів, прикладом чого стали українські греко-католики у США, Канаді та інших країнах Ватикан опинився у дуже делікатній ситуації [21, р. 99]. Питання церковної юрисдикції ГКЦ у США, де переважав римо- католицький обряд, стало своєрідним викликом для канонічного права і потребувало поступового зваженого рішення, прийнятного для обох сторін. Суть справи полягала у врегулюванні ієрархічних питань між духовенством двох гілок Католицької Церкви на конкретній території, зважаючи на те, що кожна сторона мала свої історично та традиційно обумовлені особливості та права (зафіксовані церковними документами) і, відповідно, протилежні бачення з приводу церковної юрисдикції.

Щодо історичних особливостей, то частина римо-католицького єпископату у США за своїм походженням належала до представників еміграційної західноєвропейської спільноти. Упродовж минулих століть вони освоїли американську т. зв. «місійну» територію і організували тут чітку церковну структуру. Все це надавало римо-католицькому духовенству очевидну перевагу і своєрідне право першості у врегулюванні церковних справ на американських теренах. Проте, в останній чверті ХІХ ст. у середовищі американського єпископату виникли певні проблеми, відбувалося багато дискусійних суперечок[15, р. 27]. Зародився рух «американізації» [29, р. 53-54] з метою не допустити інші національні впливи на римо-католицьку церкву у США. Цей рух притягнув особливу увагу Ватикану, адже «американізаційні» заклики часто суперечили офіційному вченню Церкви. За таких обставин Папа Лев ХІІІ активно звертав увагу на церкву у США, адресуючи їй енцикліки та апостольські листи із застереженнями від помилок. “Ми не можемо одобрити ті трактування, які називаються американізмом [...] Ця назва викликає, звичайно, підозру, що за нею стоїть спроба і бажання бачити в Америці іншу Церкву, відмінну від тієї, яка є у цілому світі” [7] - зазначав з цього приводу Папа у посланні «Testem Benevolentiae» (22 січня 1899 р.) до Балтиморського архієпископа, кардинала Джеймса Гіббонса.

З іншого боку у цей час під впливом значних еміграційних потоків українців з Галичини та Закарпаття усередині американської Церкви наростала нова проблема. Переселенці належали до незнайомого для них греко-католицького обряду і прагнули до організації своїх церковних структур з окремим єпископом. Природно, що це викликало значні непорозуміння. Водночас американське духовенство, покликаючись на те, що згідно з канонічним правом (з часу IV Латеранського собору у 1215 р.) на одній території не можуть бути дві єпископські юрисдикції[5, с. 364], зверталося до Ватикану з протестами проти наявності одружених священиків східного обряду, а згодом проти заснування окремого греко-католицького єпископства. На думку американського дослідника Джеральда Фогарті, справа полягала не стільки у питанні целібату чи юрисдикції греко-католицького духовенства, а у присутності іншої національності в церковній ієрархії[15, р. 63]. У такій проблемній ситуації Ватикан мав виробити обережну позицію щодо двох сторін і подолати перешкоди правового характеру.

На наше переконання, процес врегулювання механізму співіснування двох єпископських влад на території США можна поділити на кілька етапів. Після періоду апостольських візитаторів для українських греко-католиків у США, які не мали значних повноважень, наступним кроком стало призначення єпископа Сотера Ортинського, яке неприхильно сприйняла американська ієрархія [21, р. 109]. Звичайно, що для початку вже сама номінація окремого єпископа візантійсько-слов'янського обряду (у залежності від ватиканського делегата у США) була значним досягненням. Перед ним стояло завдання поступово ознайомитися із труднощами організації ГКЦ у США і докладати зусиль до їх вирішення. Проте, під час наступного етапу, булла «Ea semper» визначила цілковиту залежність від американських римо-католицьких єпископів, що значно ускладнило становище Сотера Ортинського. Цей період позначений подальшими зусиллями виклопотати у Ватикану повну церковну юрисдикцію, незалежну від римо-католицького єпископату у США. Мета була остаточно досягнута 28 травня 1913 р., коли С. Ортинського було наділено повною єпископською владою [28, р. 5].

Таким чином, з 1907 р. до 1913 р. Сотер Ортинський не мав повної єпископської влади та був обмежений постановами булли «Ea semper». Ці обставини ускладнили процес становлення ГКЦ у США як самостійної структури і, крім того, викликали хвилю протестів проти самого єпископа. Перед ним стояли серйозні і важкі завдання, найважливіше з яких - організація повноправної церковної інституції.

Джерела та література

1. Баб'як А. Подвиг Митрополита Андрея Шептицького як Апостольського візитатора для українців (1920-1923) і його взаємини з урядом Польщі/ А. Баб'як. - Тренто-Больцано, 2013. - 239 с.

2. В справі епископа до загальної відомости всеч. Духовенства і п. т. делєґатів. // Свобода (США). - 2 серпня. - 1907. - С. 1;

3. Ваврик В. Єпископ Сотер Ортинський Чина Святого Василія Великого. У сорокаліття його смерти/ В. Ваврик. - Філадельфія: Видавництво ОО. Василіян у ЗДА, 1956. - 93 c.

4. Гнідик І. До проблеми статистики та національно-релігійних ідентифікацій української еміграції у США (кінець ХІХ - початок ХХ ст.) / І. Гнідик //Наукові записки Тернопільського національного педагогічного університету імені Володимира Гнатюка. Серія: Історія / За заг. ред. проф. І. С. Зуляка. ? Тернопіль: Вид-во ТНПУ ім. В. Гнатюка, 2013. ПВип. 2. - Ч. 1. - 177-180.

5. Качараба С. Греко-католицька церква у США наприкінці ХІХ - на початку ХХ ст..: проблеми становлення/С. Качараба // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. -2012. - № 21. - С. 361-368.

6. Кащак І. Митрополит Андрей Шептицький і постання Української Католицької Церкви в Сполучених Штатах Америки / І. Кащак. - Львів: Свічадо, 2004. - 92 с.

7. Лев ХІІІ «Testem Benevolentiae» //http://www.traducionalist.info/blog/papa_lev_xiii _1878ii201903vii20_poslanie _quottestem_benevolentiaequot/2009- 11-17-402

8. Листи кореспондентів з прізвищами на літери «Б-Я» і колективні листи зі США. - ЦДІАЛ. - Ф. 358. - Оп. 2. - № 85. - Арк. 97.

9. Організація зустрічі Ортинського духовенством і мирянами. Програма заходів // Свобода (США). - 2 серпня. - 1907. - С. 5.

10. Пастирский лист Прсв. епископа Сотера Ортиньского // ЦДІАЛ. - Ф. 358. - Оп. 2. - Спр. 70. - Арк. 30-31зв.

11. Підготовка зустрічі Владики Ортинського. Організація заходів // Свобода (США). - 2 серпня. - 1907. - С. 1.

12. Пристай Олексій - священик. Спогади про місіонерську діяльність в Америці, листування з Бачинським М., Охримовичем В., Шептицьким А. - ЦДІАЛ. - Ф. 789. - Оп. 1. - Спр. 7. - 151 арк.

13. Стефанович А. З передвоєнних документів до історії нашої Церкви: Відповідь для Краківської анкети з р. 1912 о польсько-українських відносинах, списана проф. о. Александром Стефановичем. Представленє Львівської Ставропігії з р. 1908 в справі греко-католицької Церкви в Америці/ А. Стефанович. - Львів: з друкарні Наукового Товариства імени Шевченка, 1929. - 49 с.

14. УГКЦ у США відсвяткувала своє 100-ліття // http://www.ukrarcheparchy.us/index.php?categoryid=19&p2_start=0

15. Fogarty G. The Vatican and the American hierarchy from 1870 to 1965. - Collegeville: Liturgical Press, 1985. - 438 p.

16. Korolevsky C. Metropolitan Andrew (1865-1944) / Translated and revised by Serge Keleher. - L'viv: Stauropegion, 1993. - 619 p.

17. Krawczeniuk O. Origin of the Ukrainian Church in America // http://stcyrils.maslar-online.com/origin/

18. Magocsi P.R. Our people: Carpatho-Rusyns and Their Descendants in North America / Magocsi P.R. - Multicultural History Society of Ontario, 2004. - 267 р.

19. Markus V. A Century of Ukrainian Religious Experience in the United States/ V. Markus // The Ukrainian experience in the United States. A Symposium/ Edited by Paul R. Magosci. - Cambridge, Massachusetts, Harvard Ukrainian Research Institute, 1979. - P. 105-120.

20. Paska W. Sources of Particular Law for the Ucrainian Catholic Church in the United States: A Dissertation Submitted to the Faculty of the Scool of Religious Studies of the Catholic University of America / Paska W. -Washington, 1975. - 183 p.

21. Pekar A. Historical background of the Carpatho-Ruthenians in America / Pekar A. // The Ukrainian Historical. - N.Y.-Munich, 1976. - P. 87-116.

22. Pospishil V. J. Ex occidente lex. From the West - the law. The Eastern Catholic Churches under the tutelage of the Holy See of Rome / V. J. Pospishil. - N. Y. : St. Mary's religious action fund, 1979. - 164 р.

23. Procko B. Sheptyts'kyi and Ukrainians in the United States / Procko B. // Morality and Reality: The Life and Times of Andrei Sheptyts'kyi/ editor P.R. Magocsi. - Edmonton: Canadian Institute of Ukrainian Studies University of Alberta, 1989. - P. 349-362.

24. Procko B. The Byzantine Catholic Province of Philadelphia: A History of the Ukrainian Catholic Church in the U.S.A. Dissertation presented to the Faculty of Arts of the University of Ottawa throughthe Department of History as partial fulfillment of the requirements for the degree of Doctor of Philosophу/ Procko B. - Villanova, 1963. - p.

25. Procko B. The establishment of the Ruthenian Church in the United States, 1884-1907/B. Procko // Pennsylvania history. - 1975. - № 42. - P. 137-154;

26. Sembratovic L. How the first Ukrainian Catholic bishop in the United States of America was nominated // Slivka J. Historical Mirror Sources of the Rusin and Hungarian Greek Catholics in USA, 1884-1963. / Slivka J. - Brooklyn, N. Y., 1978. - Р. 65-66.

27. Slivka J. Historical Mirror Sources of the Rusin and Hungarian Greek Catholics in USA, 1884-1963. / Slivka J. - Brooklyn, N. Y., 1978. - 342 p

28. Statutes of the Archeparchy of Philadelphia : enacted and promulgated / Constantine Bohachevsky, S.T.D. - Philadelphia : Metropolitan Chancery, 1960. - р.

29. The American Catholic heritage: reflections on the growth and influence of the Catholic Church in the United States. - Rome : Pontifical North American college, 1992. - 131 р.

30. The appointment of a Greek bishop in the United States // The ecclesiastical review. - 1907. - Vol. VII. - P.457-467.

31. Warzeski W. Byzantine Rite Rusins in Carpatho-Ruthenia and America / Warzeski W. - Pittsburgh: Byzantine Seminary Press, 1971. - 332 р.

Размещено на Allbest.ru