Замочування хрестів у ритуальних практиках викликання дощу (за польовими матеріалами з українських Карпат)

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК 393: 398.321

ЗАМОЧУВАННЯ ХРЕСТІВ У РИТУАЛЬНИХ ПРАКТИКАХ ВИКЛИКАННЯ ДОЩУ (ЗА ПОЛЬОВИМИ МАТЕРІАЛАМИ З УКРАЇНСЬКИХ КАРПАТ)

В статті досліджено прояви ритуалу викликання дощів шляхом замочування цвинтарних хрестів. Визначено локальні особливості карпатського варіанту цих обрядодій. Простежено зв 'язок обряду з іншими віруваннями та забобонами.

Ключові слова: Карпати, посуха, хрест, дощ, утопленик.

The paper investigates manifestations of ritual rain invocation (evocation) by soaking cemetery crosses. The local peculiarities of Carpathian version of these rites have been defined. The connection of the above-mentioned rite with other beliefs and prejudices has been investigated.

Keywords: Carpathians, drought, cross, rain, drowned person.

Велика кількість повір'їв, заборон та прикмет була пов'язана з таким погодним явищем, як посуха. Тривала відсутність дощів улітку зумовлювала висихання ґрунту та пов'язані з цим неврожаї і загибель рослинності. Звичайно, що така ситуація була однаково небезпечною як для селянина, який займався землеробством (населення Бойківщини та Лемківщини), так і для районів зі скотарським спрямуванням сільського господарства (Гуцульщина). Саме тому, селяни намагались якимсь чином вплинути на неї, докладаючи усіх зусиль, щоб викликати бажані опади.

Вірування про посуху та система пов' язаних із нею заборон займали важливе місце в господарській діяльності горян. Тому важливим є вивчення цієї складової народних вірувань. Тим паче, що більшість ритуалів такого типу в наш час уже не практикуються.

В етнографічній науці під терміном “посуха” прийнято розуміти стихійне лихо, яке насилається на людей через їхні гріхи (недозволені роботи, осквернення землі); воно може бути також викликане недоброзичливими діями демонів чи чаклунів, які замкнули дощ [24, с. 275-276]. Зважаючи на те, що коло причин відсутності дощів було доволі широким, то різноманітними є й обряди викликання бажаних опадів. Поширеними групами обрядодій були:

- Спокутні дії, спрямовані на усунення причини відсутності дощів (у Карпатах такими діями були: засів виораного, але незасіяного поля; поливання та розбирання ткацького верстату у господині, яка не виконала цієї роботи в належні строки. На Поліссі та Волині, де однією з основних причин посухи вважали забиття кілків до Благовіщення або на Провідній неділі, дієвим вважали руйнування поставленого паркану) [11].

- Дії, що засвідчують імітацію явища, яке викликають (руйнування мурашників, виривання та розкидання трави, обливання водою, розчищання замулених джерел тощо).

- Ритуали, які вказують на можливе жертвопринесення джерелам води.

У пропонованій статті ми б хотіли зосередити увагу на ритуалі замочення цвинтарних хрестів, який практикували під час сильної посухи. З' ясувати, які вірування стали основою проведення ритуалу, визначити локальні особливості карпатського обряду.

Згадки про проведення таких ритуалів зустрічаються в етнографічній літературі і здебільшого стосуються території Полісся та Волині. При цьому відомості, відображені в історіографії, трактують це явище доволі односторонньо. Тоді, як навіть побіжний погляд на зафіксовані у Карпатах матеріали дозволяють не так однозначно його трактувати.

Зважаючи на це, доцільним видається провести детальний аналіз ритуалів такого типу, не лише описуючи саму обрядодію, а й розглядаючи її в канві інших вірувань, що побутують на певній території. В нашому випадку це терени Бойківщини, Лемківщини та Гуцульщини.

Джерельною базою дослідження є аналітичні та фактографічні праці, присвячені духовній культурі українців Карпат, які були опубліковані впродовж ХІХ - поч. ХХІ ст. Зокрема, відзначимо публікації Антона Онищука [23], Раймунда Кайндля [20], Надії Левкович [21] та Лесі Горошко [16]. Крім опублікованих джерел, в дослідженні використовуємо польові етнографічні матеріали, зафіксовані особисто автором впродовж 2004-2014 рр. з долученням архівних матеріалів Інституту народознавства НАН України та кафедри етнології Львівського національного університету ім. Івана Франка [1; 2; 3; 4; 5; 6; 7; 8; 9]. Для зіставлення та порівняння використовуємо також фактичний та фактологічний матеріал, опублікований у працях українських та зарубіжних дослідників: Олександра Васяновича [13; 14], Світлани та Нікіти Толстих [24; 25; 26].

Аналіз наявного фактичного матеріалу, який міститься в джерелах та історіографії (відомості зафіксовані у Карпатах, а також на Поліссі, Волині Покутті), дозволяє виокремити два основні комплекси вірувань, які, вірогідно, стали базою для виникнення ритуалу замочування хрестів. Одним із них є уявлення про неможливість поховань так званих нечистих мерців (як правило, самогубців) на кладовищах. Іншим - вірування в те, що поки тіло знаходиться у воді, слід очікувати опадів.

Уявлення про самогубців як про можливих винуватців різких погодних змін є загальновідомим в українців. Можливо, саме через можливість спричинити погодні катаклізми їх і вважали (вважають) найнебезпечнішою категорією покійників. Тому зрозумілою є заборона ховати таких мерців за територією села чи сільського цвинтаря. Табу ховати на загальному кладовищі самогубців і досі дотр₁ имуються на території Карпат. Проте, якщо раніше існували спеціальні кладовища, куди вивозили тіла самогубців [2, арк. 40]¹, то зараз вони проявляються у пом'якшеному вигляді. Повішеників та померлих нехрещених дітей ховають неподалік від основного місця захоронень у спеціально відведеному кутку.

Звичай ховати небезпечних покійників за межами села, на роздоріжжі, березі річки чи у лісі колись побутував у білорусів, росіян, поляків, чехів, сербів, румунів, німців. До загальновідомих відносять вірування у те, що їх поховання на кладовищі викликає бурю, посуху, заморозки [17, с. 107].

Давні погляди на поховання цієї категорії померлих проаналізував російський етнолог Дмитро Зеленін (1878 - 1954). Як свідчать праці науковця, осуд захоронення самогубців, а також повішеників, потопельників і п'яниць на цвинтарі, є похідним від заборони закопувати їх у землю взагалі, оскільки саме це, на думку селян, викликало несприятливі погодні явища [18, с. 247]. У давнину таких померлих не закопували, а клали у спеціальні ями, не засипаючи землею, або ж кидали у безлюдних місцях, присипаючи кілками, хмизом (звідси вчений вивів термін “заложні” для означення цієї категорії померлих) [18, с. 250]. До того ж, найбільш придатними для покладення тіла вважались місця з надмірною вологістю (сирі, низинні, “мочаристі”) [18, с. 252]. Тому у випадках поховання таких покійників на цвинтарях необхідно було розкопати могилу та перенести труп у “правильне” місце захоронення. Такі випадки мали місце ще наприкінці ХІХ ст. [18, с. 269] Зв'язок між похованням заложних мерців та відсутністю дощів підтверджують численні приклади, наведені Д. Зеленіним та іншими дослідниками. Як правило, вони описують дії з могилами самогубців уже під час посухи.

Завдяки джерельному матеріалу, вміщеному у статтях О. Васяновича, а також у дослідженнях Н. Толстого, простежуємо спробу однозначно пояснити цей ритуал уявленням про осквернення землі тілом нечистого покійника [14, с. 19; 26, с. 103-104]. Тому акт руйнування могили через виривання та викидання хреста, на думку дослідників, можна вважати своєрідною спокутною дією, спрямованою на викликання дощу.

Існування такого вірування на теренах Середнього Полісся підтверджують фольклорні записи, зафіксовані дослідниками. Вони свідчать про стійке побутування уявлень про те, що після поховання самогубця тривалий час буде посуха, і, власне, описи ритуалу замочення хрестів чи руйнування могил містять чітку вказівку на особу самогубця-повішеника:

- “Як вішалник є, то дощу не буде. Його старалися не ховать на кладовищі. Кладбище обижається, бо поховані ті, шо померли

своєю смертю і ті, шо собі смерть зробили” (Сторожів Крц. Р.) [13, с. 111].

- “Портілі могіли вєшальніков і топлєніков, подкопувалі їх, шоб дощ пошов” (Хочине Ол. Ж.).

- ““Збиралися з бабками, ворушили хрести, брали воду святу і лили под хрести” (Білокоровичі Ол. Ж.) [13, с. 113].

Натомість в джерелах, які походять з Карпат, вказівки на необхідність проводити обряд з могилою самогубця не такі очевидні. Зважаючи на це, ми провели експедиційне дослідження у 80-ти населених пунктах Українських Карпат. Згадки про ритуал замочування хрестів було виявлено у сімнадцяти селах. У трьох з них обряд проводили лише під час дуже великої посухи (Присліп Мжг. Зк., Келечин Мжг. Зк., Ясиня Рхв. Зк.). В деяких селах вважали, що потрібно класти саме хрести утоплеників (Тур'ї Ремети Пер. Зк., Ясиня Рхв. Зк). Подекуди, ймовірно, для посилення магічної дії обряду, могли замочувати одразу декілька хрестів.

Розгорнутий опис цієї обрядодії нам вдалось зафіксувати у селі Зарічевому (Пер. Зк.): “Треба хрест, дитино, взяти з цвинтаря, мертвого, та хрест, моя тітка старенька, вона вже померла давно. Вона знала піти, взяти хрест з цвинтаря, там замотала в якусь там тряпку і поставила у поточок. Але треба, дитино, було прив 'язувати той хрест, аби його вода не взяла. Бо він притєгав, притєгав воду, дощ. А кидь слабо прив 'язали, а вода взяла той хрест, та потому дощ падав і падав. А то треба було його прив'язати сильно, а потому зась там нести на місто, на тото місто на цвинтар. Вотки взяв, з якого міста взяла і там було поставити. Із чийого гроба взяла і там поставити” [6, арк. 68].

Важливим уточненням, на якому наголошують респонденти, є вказівка на те, що хрести не залишали у воді назавжди. Після того, як випадала необхідна кількість дощу, їх повертали на цвинтар. Це означає, що виривання хреста з могили не асоціювалось з її руйнуванням. Ба більше, для того, щоб хрести не змило водою, їх ретельно прив'язували, забивали у мул чи закріплювали камінням. Пояснювали це тим, що коли вода забере його, то дуже довго падатиме дощ. Вимога закріпити хрест, щоб його не понесла вода, була зафіксована у восьми населених пунктах (Новоселиця Пер. Зк.; Зарічеве Пер. Зк.; Буківець Мжг. Зк.; Торунь Мжг. Зк.; Ракове Пер. Зк.; Тур 'їРемети Пер. Зк.; Бісків Пут. Чр.).

Спеціальних рекомендацій, яким чином потрібно ставити хрест, зафіксувати не вдалось. Одинична згадка в літературі зі села Доброгостова (Дрб. Лв.) вказує, що його могли вкопувати у мул догори дриґом [30, s. 168-169].

Зважаючи на це, можна констатувати:

- Причинно-наслідковий зв'язок “повішеник - посуха”, “поховання повішеника - посуха”, “руйнування могили повішеника - дощ” є слабо вираженим на досліджуваній території. Так, якщо на Поліссі та Волині й нині фіксуються згадки про дії з могилами самогубців під час посухи чи про те, що таке поховання призводить до відсутності дощів, то у Карпатах поодинокі згадки локалізуються лише у селах північної Бойківщини [17].

- Ритуальне поливання могил водою чи дії з хрестами не завжди ототожнювались з могилами нечистих мерців. Для цього могли обирати невідомі могили чи брати хрести, які уже не стояли на них.

- Забирання хреста з могили не обов' язково свідчило про її руйнування. А отже, його не можна однозначно вважати спокутною дією.

Зіставивши наявні описи обрядів з різних етнографічних регіонів України, бачимо, що хоча ритуал замочування хрестів є поширеним явищем на досліджуваній території, проте форма його проведення та додаткові вимоги, яких дотримувались під час нього, відрізняються від варіантів з Волині та Полісся. Це вказує на типологічну схожість, яка проявляється в уявленні про хрест як символічний замінник людського тіла і в дії: кидання у воду [16; 26]. Проте, також дозволяє припускати іншу первісну мотивацію самого обряду.

На нашу думку, поливання могили водою та кидання хреста у воду поряд з можливим перенесенням тіла покійника у належне місце може виступати ритуальним утопленням. Воно ґрунтується не на бажанні перепоховати мерця, а на уявленні про те, що, поки тіло перебуває у воді, до того часу падатиме дощ.

Для того, щоб аргументувати таку гіпотезу, слід детальніше зупинитись на уявленнях про звязок утоплеників з опадами. Це повір'я є поширеним у Карпатах. Незважаючи на його деяку неоднорідність, а саме тривалість опадів після факту втоплення, зв'язок утопленик - дощ є очевидним. На думку селян, дощ мав би падати доти, поки вода не викине тіло на берег (Стужиця ВлБ. Зк. [5, арк. 5]; Зарічеве Прч. Зк. [6, арк. 74]) або поки його не поховають (Келечин Мжг. Зк. [8, арк. 11]; Бісків Пут. Чр. [6, арк. 46]). ритуал дощ посуха цвинтарний хрест

Свідчення респондентів доповнюються низкою згадок з історіографії та опублікованих джерел, згідно із якими утопленик міг асоціюватися зі своєрідною жертвою, яку бере собі вода. Це вірування виражане в поглядах на утопленика, як на людину з нещасливою долею, та забороною рятувати того, хто потопає [16, с. 135; 29, s. 512; 10, с. 383; 15, с. 416-419; 12, с. 208-215].

Сучасні згадки про таке табу мають поодинокий характер. Інформатори пов' язують його з родинним гріхом постраждалого і з небезпекою втоплення того, хто полізе рятувати [1, арк. 53]. Докладнішу мотивацію такої заборони знаходимо в джерелах з 30-х рр. ХХ ст. Згідно із ними, в 1934 р. в місцевості Поланки (тодішній Косівський повіт) під час посухи у річці втопився хлопець, якого в селі вважали злодієм. Сільський лікар, який в той час проходив поруч з річкою, просив місцевих гуцулів, щоб вони врятували потопаючого, на що отримав відповідь, що він вилізе сам. Хлопець, якого ніхто не рятував, потонув, а люди раділи, оскільки вірили, що ця подія викличе дощ, якого вони так довго чекали [28, s. 149]. Як бачимо в даному описі, процес втоплення сприймався селянами як своєрідна жертва стихії.

Відзначимо, що ритуали, які можна вважати рудиментами давніх жертвоприношень, є доволі різноманітними. Деякі з них пов' язуються з втопленням або набирають його ознак, інші реалізуються через кидання чи закопування у воду спеціальних предметів, пускання на воду крові тощо. Так, зв'язок “утопленик - дощ” знаходимо ще у двох поширених методах припинення посухи. Маємо на увазі кидання у воду “каглянки” та купання вагітних жінок.

“Каглянка” - віхоть, яким затикали отвір для виходу диму (каглу). Під час посухи її виймали, як правило крали, та кидали у воду, при чому також залишали у спеціальних місцях, щоб її не понесла течія. Як і у випадку з хрестами, каглянку після того, як випала необхідна кількість опадів, повертали власниці. Збігається і мотивація необхідності збереження затикача: “Бо був би довго дощ” (ЛуквицяБог. Ів.) [3, арк. 51].

Кидання каглянки супроводжувалось ще однією дією, яка вказує на зв'язок з померлим - оплакуванням. Згадку про це залишив А. Онищук: “Як нема дожджу, то коби украв де каглєнку и верг у ріку, то буде злива и повінь. Як кине каглєнку, то заводит гей за чоловіком; гей би сі який топив (людиною, яка топиться - П. Б.)” [23, с. 3]. Те, що над каглянкою слід плакати, підтверджують і матеріали сучасних польових досліджень [3, арк. 22, 24; 4, арк. 19]. Щоправда, інформатори уже не згадують про оплакування утопленика.

Сучасні згадки про використання каглянки в обрядах викликання дощу були зафіксовані у двадцяти п' яти населених пунктах Бойківщини та Гуцульщини. В трьох із них фіксуємо випадки оплакування (Глибівка Бог. Ів.; Хмелівка Бог. Ів.; Космач Кос. Ів.).

Також у трьох випадках вдалось зафіксувати народні тлумачення обрядодії. Вони, щоправда, виражають або імітаційний в'язок дії та дощу, або ж їх можемо витлумачити як протиставлення стихій: вогню (каглянка-піч-вогонь) та води (річка-потік-багно).

Відзначимо, що ритуальне втоплення та оплакування в контексті дій для викликання дощу відоме не лише у Карпатах. Згідно з матеріалами Н. Толстого, на Центральному Поліссі в селі Стодоличах Лельчицького району в колодязь сипали мак та колотили воду палицями. Під час цих дій учасниці обряду (жінки або маленькі дівчата) повинні були оплакувати утопленика. Голосіння складалось із двох частин: це плач за покійником “Макарко утопився, Макарко утопився” і заклинальна формула: “Макарко, синочку, вилізь з води, розлий сльози по святій землі” [25, с. 83]. Дослідник виокремив такі два основних моменти: втоплення Макарка та заклик, щоб він вийшов з води. Їх Н. Толстой пов'язав з ідеєю смерті та воскресіння [25, с. 84].

Акт оплакування був складовою частиною румунського обряду “Калоян” та болгарського обряду “Герман”. Вони являли собою ритуальне захоронення антропоморфних фігурок з глини, соломи, ганчір' я. Герман символізував хлопчика, котрий помер від посухи, а Калоян - зниклу, померлу дитину, котру оплакує її матір [19, с. 498-500; 26, с. 106; 22, с. 102; 27, с. 49].

Семантичний зсув від магії плодючості до ритуального втоплення спостерігаємо при аналізі вірувань, пов' язаних з купанням вагітної жінки. Ряд авторитетних дослідників вказують, що вагітна жінка покликана символізувати землю, а вода, якою вона обмивається - бажані опади [26, с. 112; 22, с. 81; 16, с. 131]. Проте, виявлені у Карпатах відомості засвідчують зв'язок цього ритуалу з утопленням, яке, щоправда, загрожувало ще не народженій дитині. Про це свідчить запис Н. Левкович: “Жона вагітна буде ся купати в прорубі, то дощ піде. Але казали, що іі дитина на воді має погибнути, не доживе свого віку, втопиться” (Сухий Мжг. Зк.) [21, с. 54]. Заборона купатись у річці під загрозою втратити дитину фіксується також на Закарпатській Лемківщині та Гуцульщині, але у тих місцях, де не вдалось виявити відомості про купання вагітних під час посухи. Мотивація табу є однорідною - дитина такої жінки потім втопиться(Сімерки Пер. Зк. [5, арк. 118], ЯсіняРхв. Зк. [9, арк. 73], СтужицяВлБ. Зк. [6, арк. 89].

Припускаємо, що перехід обряду від магії плодючості до утоплення міг бути викликаний або домінацією уявлень про зв' язок “утопленик - дощ” порівняно з іншими способами викликання дощів, або ж має раціональний характер і зумовлений прагненням вберегти вагітну і плід від купання в холодній річковій воді. Тобто, заборона купатись для вагітної актуалізується можливою втратою дитини.

Таким чином, констатуємо присутність елементів ритуального утоплення одразу у кількох, здавалось відмінних, ритуалах викликання дощу. Це, на нашу думку, може свідчити про домінантний характер уявлень “утопленик - дощ” порівняно з іншими, міфологічно-асоціативними, мотиваціями обряду. Це, власне, і зумовило зсув чи перенесення окремих елементів обрядодії в бік уявлень про утопленика.

Так, викидання затикача може асоціюватись з прагненням вплинути на стихію вогню (каглянка-піч-вогонь) водою, але вказівка на оплакування утопленика свідчить про зсув ритуалу до цієї групи вірувань. Це може бути пов'язано з тим, що каглянку, як правило, робили з старого одягу, який вийшов з ужитку, тому це уявлення уже базується на зв'язку “каглянка - одяг - тіло”. Крім того, спостерігаємо невідповідність, яка стосується використання предметів, пов' язаних з піччю, в обрядах метеорологічної магії. Попри поширеність практик відвернення граду/бурі за допомогою пічних предметів, таких як лопата чи коцюба, згадки про використання їх в обрядах викликання дощу відсутні. Виняток, як було наведено вище, становлять каглянка (затикач) для печі та діжа для замішування тіста (у поліщуків), при чому використання діжки пов'язується як зі спокутною дією відносно порушеного табу (випікання хліба у недозволений термін), так і може ототожнюватись з купанням вагітної жінки (асоціативний зв' язок жінка народжує дітей - діжа народжує хліб).

Неоднозначним є і тлумачення вказівки на необхідність оплакування під час проведення обряду (крадіжка каглянки, топлення “Макарки” тощо). З одного боку, воно виступає усвідомленням метафоричного зв'язку “сльози - дощ” і вказує на імітативний характер дії: “плакати-лити сльози - проллється дощ”. З іншого, означення того, як слід плакати, чи ритуальний текст, який при цьому використовується, дозволяють визначати цю складову ритуалу як похідну від основної дії - ритуального втоплення.

Подібні семантичні зсуви, а також застосування в одному ритуалі обрядодій, які мають різне символічне значення, пояснюємо через: намагання вплинути на стихію усіма можливими і доступними методами, яке призвело до змішування елементів різних ритуалів; поступове зникнення у народній свідомості усіх складових обряду, який необхідно було виконати, і, як наслідок, заміну їх чи пристосуванням окремих рис з іншого.

Проте, саме наявність і можливість простеження таких елементів дозволяє актуалізувати дві проблеми сучасних досліджень:

1. Необхідність виявлення вірувань та повір'їв, які лише побіжно згадані у працях кін. ХІХ - поч. ХХ ст. задля визначення усіх складових рис обряду (розгорнути обряд).

2. Проведення аналізу цих ритуалів у контексті інших вірувань чи обрядодій, які зустрічаються на конкретній території, що унеможливить тлумачення одного явища шляхом перенесення мотивації з інших теренів. Це дозволить виявити локальні комплекси ритуалів.

Підсумовуючи викладений вище матеріал можна зробити такі висновки:

1. Описи ритуалів викликання дощу шляхом замочування цвинтарних хрестів не дозволяють однозначно трактувати обряд як спокутну дію за поховання самогубців у неналежному місці.

2. Зіставлення елементів обряду з віруваннями про утопленика, на нашу думку, свідчать про те, що основою карпатського варіанту були уявлення, що дощ буде падати, поки тіло людини знаходитиметься у воді. Це дозволяє пов'язувати цей ритуал зі своєрідною жертвою стихії.

3. Аналіз інших обрядодій, спрямованих на викликання дощу, свідчить про поступовий зсув окремих з них у бік ритуального втоплення. Це дозволяє припускати про домінантний характер цього вірування на досліджуваній нами території.

Джерела та література

Архів Інституту народознавства НАН України (Далі - Архів ІН НАНУ). - Ф. 1. - Оп. 2. - Од. зб. 533. (Горошко Л.М. Календарні і родинні звичаї та обряди в селах Сколівського і Турківського р-нів Львівської обл., Верховинського р-ну Івано-Франківської обл., Вижницького і Путильського р-нів Чернівецької обл., Рахівського і Великоберезнянського р-нів Закарпатської обл. (польові матеріали 2005 р.)).

Архів іН НАНУ. - Ф.1. - Оп.2. - Од. зб. 620. - 67 арк. (Біляковський П.В. Традиційна метеорологія українців Карпат. Матеріали, зібрані 22-24 червня 2011 року у Воловецькому районі Закарпатської області).

Архів Львівського національного університету імені Івана Франка (Далі - Архів ЛНУ ім. І. Франка). - Ф. 119, оп. 17, спр. 246 Е, 51 арк. (Польові етнографічні матеріали до теми “Народні вірування, пов'язані з погодою”, зафіксовані студентом п'ятого курсу Біляковським Петром Володимировичем 10-18 липня 2008 р. у Богородчанському районі Івано-Франківської області).

Архів ЛНУ ім. І. Франка. - Ф. 119, оп. 17, спр. 251 Е, 63 арк. (Польові етнографічні матеріали до теми “Народна метеорологія”, зафіксовані студенткою третього курсу Кучер Олесею Василівною 10-24 липня 2008 р. у Богородчанському районі Івано-Франківської обл.).

Архів автора / 1. Матеріали історико-етнографічної експедиції у Великоберезнянський та Перечинський р-ни Закарпатської обл. (2012) - 143 арк.

Архів автора / 2. Польовий щоденник (етнографічні матеріали зібрані в Вижницькому, Путильському р-нах Чернівецької області, Великоберезнянському та Перечинському р-нах Закарпатської області (матеріали 2013) - 90 арк.

Архів автора / 3. Матеріали історико-етнографічної експедиції експедиції у Косівський р-н Івано-Франківської обл. (2012) - 43 арк.

Архів автора / 4.Матеріали історико-етнографічної експедиції експедиції у Міжгірський р-н Закарпатської обл.(2012) - 58 арк.

Архів автора / 5. Матеріали історико-етнографічної експедиції у Рахівський р-н Закарпатської обл. (2012) - 81 арк.

Березович Е. Л., Кривощапова Ю. А. Утопленник / Е. Л. Березович, Ю. А. Кривощапова // Славянские древности : этнолингвистический словарь: в 5 т. / под общей ред. Н. И. Толстого. - М.: Международные отношения, 2012. - Т. 5: С - Я (Ящерица). - С. 383-386.

Біляковський П. Причини посухи в традиційній обрядовості українців Карпат / Петро Біляковський // Народознавчі зошити. - 2013. - Вип. 4. - С. 629-634.

Бушкевич С. П. Жертва / С. П. Бушкевич // Славянские древности: этнолингвистический словарь: в 5 т. / под общей ред. Н. И. Толстого. - М.: Международные отношения, 1999. - Т. 2: Д-К (Крошки). - С. 208-215.

Васянович О.О. Народна метеорологія українців Центрального Полісся кінця ХІХ - поч. ХХІ ст. Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук / Олександр Олександрович Васянович - Київ, 2006 (на правах рукопису). - 211 с.

Васянович О. Якщо кіт качається в клубок... (метеорологічні знання та вірування жителів Малинщини) / Олександр Васянович // Берегиня. - 2003. - № 4. - С. 15-22.

Виноградова Л. Н. Река / Л. Н. Виноградова // Славянские древности: этнолингвистический словарь: в 5 т. / под общей ред. Н. И. Толстого. - М.: Международные отношения, 2009. - Т. 4: П - С (Сито). - С. 416-419.

Горошко Л. Обряди викликання дощу в українців Карпат / Леся Горошко // Записки Наукового товариства ім. Шевченка. Праці Секції етнографії і фольклористики - Львів, 2010. - Т. CCLIX. - С. 130-137.

Гузій Р. З народної танатології: карпатознавчі розсліди / Роман Гузій - Львів: Інститут народознавства НАН України, 2007. - 352 с.

Зеленин Д. К. Очерки русской мифологии: умершие неестественною смертью и русалки / Д. К. Зеленин // Зеленин Д. К. Избранные труды. - М.: Индрик, 1995. - 432 с. (Традиционная духовная культура славян. Из истории изучения).

Кабакова Т. И. Седакова И. А. Герман / Т. И. Кабакова., И. А. Седакова // Славянские древности : этнолингвистический словарь: в 5 т. / под общей ред. Н. И. Толстого. - М.: Международные отношения, 1995. - Т. 1: А - Г (Гусь) - С. 498-500.

Кайндль Р. Ф. Гуцули: їх життя, звичаї та народні перекази / Р. Ф. Кайндль; [пер. з нім. (за вид. 1884 р. З. Ф. Пенюк); післямова О. М. Масана]. - Чернівці: Молодий буковинець, 2000. - 208 с., іл.

Левкович Н. Народна метеорологія бойків: магічні обрядодії впливу на атмосферні явища / Надія Левкович // Народознавчі зошити - 2012. - Вип. 1. - С. 52-58.

Мойсей А. Магія і мантика у народному календарі східнороманського населення Буковини / Антоній Мойсей - Чернівці: Друк-арт, 2008. - 320 с.

Онищук А. Матеріяли до гуцульської демонольогії. Записав у Зеленици, Надвірнянського повіта, 1907-1908 р. / Антін Онищук // Матеріяли до української етнольоґії. - Львів, 1909. - Т. ХІ. - С. 1-139.

Толстая С. М. Засуха // Славянские древности: Этнолингвистический словарь - Москва, 1999. - Т. 2: (Д-К). - С. 275-276.

Толстой Н. И.; Толстая С. М. Вызывание дождя у колодца / Толстой Н. И.; Толстая С.М. // Толстой Н. И. Очерки славянского язычества. - М.: Индрик, 2003. - С. 75-88.

Толстой Н. И.; Толстая С. М. Вызывание дождя в Полесье / Н. И. Толстой; С. М. Толстая // Толстой Н. И. Очерки славянского язычества. - М.: Индрик, 2003. - С. 89-125.

Цанев Г., Цанева С. Тръстеник. Еткнографско изследване / Георги Цанев, Станимира Цанева - Русе, 1999. - 156 с.

Harasymczuk R. Etnografia polonin huculskich / Roman Harasymczuk // Lud: Kwartalnik etnograficzny. - Lwow, 1937. - T.XXXV. - S. 76-161.

Moszynski K. Kultura ludowa slowian / Kazimierz Moszynski. - Krakow, 1934. - Cz. 2: Kultura duchowa. - 725 s.

Swidnicki B. Przyczyna burzy i niektore wyobrazenia reliuijne. (Dobrohostow, pow. Drohobycki) / Bronislaw Swidnicki // Lud: Kwartalnik etnograficzny. - Lwow, 1899. - T. V. - S. 168-1

Размещено на Allbest.ru