Деревце як предметно-символічнии компонент весільного ритуалу: Волинсько-Покутські паралелі (на матеріалах з Радехівського і Богородчанського районів)

Размещено на http://www.allbest.ru/

УДК 394.46:392.51(091) (477.82)

Деревце як предметно-символічнии компонент весільного ритуалу: Волинсько-Покутські паралелі (на матеріалах з Радехівського і Богородчанського районів)

У статті на основі польових етнографічних матеріалів подається порівняльна характеристика побутування весільного деревця на теренах Волині і Покуття. Автор здійснює розгляд за такими параметрами, як: матеріал і форма, номінації, кількість, система прикрас та обрядові регламентації.

Ключові слова: весілля, деревце, Волинь, Покуття.

The paper based on field ethnographic data presents a comparative characteristic of wedding tree on the territory of Volyn and Pokuttya. The author makes view according to such options as: material and shape, nominations, quantity, system of decor and ritual regulations.

Keywords: wedding, tree, Volyn, Pokuttya.

Весільне деревце - один з основних атрибутів весільного обряду у слов'ян. Воно наділене різноманітною символікою (родючості, достатку, продовження роду, культу поминання душ померлих предків), що узгоджується з основними моментами обрядового переходу: прощання з дівоцтвом і створення нової сім'ї. Як самостійний атрибут весільне деревце відоме всім слов' янам, проте рідко зустрічається у сербів, хорватів, словенців і лужичан.

Територіями нашого дослідження є Радехівський район Львівської області, що в етнографічному відношенні належать до Галицької Волині - підрайону у системі історико-етнографічного районування України [3, с. 36] та Богородчанський район Івано- Франківської області, який відносимо до Покуття.

Метою нашої розвідки є здійснення порівняльної характеристики побутування весільного деревця у згаданих районах на підставі таких параметрів, як: матеріал, форма, кількість, система прикрас, номінації та обрядові регламентації.

Джерельною базою нашого дослідження є польові етнографічні матеріали, зафіксовані автором під час експедицій в липні 2011 року у Радехівському районі Львівської області, де було обстежено 6 населених пунктів (Підмонастирок, Березівка, Бебехи, Лопатин, Нивиці, Завидче), та в липні 2008 року у Богородчанському районі Івано-Франківської області, де було обстежено 10 населених пунктів (Глибівка, Глибока, Гринівка, Дзвиняч, Жураки, Лесівка, Нивочин, Росільна, Саджава, Хмелівка).

Матеріал і форма. За свідченнями респондентів з Радехівщини, в якості весільного деревця тут найчастіше використовували гілку, або вершечок смереки (ялини): “З смерека такого молоденького вбирали” (Підмонастирок) [1, с. 36], “Колись рубали смерека, смерека такого невеличкого і в середину [короваю] засаджали, і вбирали” (Грицеволя) [1, с. 57] , “Ну, як хто хоче, вбирає коровай, то ставить смерек” (Березівка) [1, с. 61], “Ну, ялинку, як тепер во ялинки ставлять, маленьку таку ялиночку вирубували” (Нивиці) [1, с. 91], “За меї пам'яті, то були маленькі ялиночки. Маленька така смерека. Але тільки смерека” (Нивиці) [1, с. 99], “То брали чи смеречку, чи шось тикали, і там то всьо прибирали” (Завидче) [1, с. 110]. На Богородчанщині ж в цій ролі виступає переважно сосна: “[Косиця] - сосна, вершечок різав [дружба]” (Росільна) [2, с. 6], “Косиця, така велика, соснова, - вершечок” (Глибока) [2, с. 29].

У досліджуваних районах весільне деревце повинне було мати певну кількість розгалужень-гілок, зазвичай три: “ То має бути таке деревце, аби мало три розгалуження. Так було, і так тепер” (Глибівка) [2, с. 43], “І треба, аби було три гілки” (Нивочин) [2, 95].

Номінації. Назви весільного деревця на Радехівщині (“теремця”, “теремка”, “теремок”, “теремце”) характеризуються дещо більшою варіативністю, ніж на Богородчанщині (“косиця”): “Теремця” - називали” (Бебехи) [1, с. 45], “Теремок” (Грицеволя) [1, с. 52], “Як вона вже вбралася, то була “теремка”. А сама одна - то була ялинка, ялиця. Чогось так називали” (Нивиці) [1, с. 91], “Я знаю, то називали “теремце” (Завидче) [1, с. 110]. В той же час, на Богородчанщині терміном “косиця” означували не лише безпосередньо весільне деревце, а й деякі інші різновиди весільних атрибутів, тобто це поняття є досить універсальним: “[Косиця] - така квітка з тіста. Клали таких п'ять косичок. Квітки з тіста, а одна велика була посередині. Як коровай розрізував [дружба], то ту середню косицю давали дружці, то ту квітку з хліба, - би сі дружки швидше віддавали [виходили заміж]” (Росільна) [2, с. 9], “Молода пришпилила [косицю], тогди як до шлюбу йшли. Молодий молодій чіпляв букет, а вона - йому. А вже як молоду замолодичували [пов'язували хустку], то молода відчіпляє молодому косицю, а молодий відчіпляє молодій. А було таке весілля, шо ми прийшли у пропій [до молодого], а молодий сидить в косиці. В молодої косиці нема, а молодий сидить в косиці. То він продовжує собі весілля, він ше сі буде женити. То ту жінку прогнав, а привів собі другу” (Росільна) [2, с. 12], “Прив'язували молодому до капелюха косицю, і всьо то стояло цілу ніч, до рання. Аж поки молоду не вбирали” (Росільна) [2, с. 11].

Кількість. За свідченнями інформаторів, на весіллі Радехівщини могло бути присутнім як одне основне деревце, так і декілька - залежно від кількості короваїв на весіллі, тоді як на Богородчанщині - лише одне, і за зрубування якого відповідала сторона молодого: “Один коровай - одна “теремка. Перший коровай казали різати з “теремкою”, а потім, то вже були розмаїті, були так вбирали квітками, так клали віночки такі плели. Без “теремок” (Підмонастирок) [1, с. 37], “А тих “теремок” є повно, бо ж було пару тих короваїв” (Нивиці) [1, с. 92], “Кожна родина пекла до родини коровай і кожна встромляла “теремок” (Грицеволя) [1, с. 53], “Так зичили: “Скілько теремків, то стілько синочків, і стілько дочок...” (Грицеволя) [1, с. 53], “А потому вже свахи ту косицю готову несли до молодої” (Росільна) [2, с. 11], “Ну, та перед весільом, свахи вбирають [косицю] і йдуть до молодої з тим. І колись так було, і тепер так” (Росільна) [2, с. 11], “Вже аж тоді як до молодої [мають їхати], вбирають коровай, то й вбирають ту косицю” (Саджава) [2, с. 67].

Система прикрас. Як засвідчують польові етнографічні матеріали, на Радехівщині серед прикрас весільного деревця домінували квітки з паперу, що пояснювалося їх довговічністю, порівняно з живими аналогами. На Богородчанщині ж простежується значно ширший спектр прикрас, що включає як живі так і штучні квіти, злакові, гусяче пір' я і навіть вироби з тіста: “Живі [квіти] пов'януть, а такі робили квітки з паперу” (Підмонастирок) [1, с. 36], “Папір стригли” (Грицеволя) [1, с. 51], “Живими не вбирали, бо жива квітка зразу зів' яла. А потім вже вбирали, то робили такий каблук з дроту і обплітали барвінком, на барвінок прив'язували квітки і вже такий вінок довкола ше з барвінку сплели. Бо барвінок - він не в'яне. Або розмайрин давали, розмайрином обплітали. Биндочки такі витинали з паперу кольорового і квітки прив'язували” (Нивиці) [1, с. 91], “Вбиралася такими ленточками, такий папір колись продавався спеціальний. Штучних квітів не було, а тільки з цього робилися ленточки і такі квіточки, і прибирали ту “теремку” (Нивиці) [1, с. 98], “На гору [косиці] чіпляли малесенький калач, дружба чіпляв, і косичку причіпали. [Косичка] - жито, - три-чотири колоски жита, мірту” (Росільна) [2, с. 11], “Папером, квітками, прив'язували до тої косиці” (Росільна) [2, с. 11], “Всім прикрашали, і пір'ям гуски” (Глибівка) [2, с. 43], “Вбирали і пір'ям [гусячим], і кукурудзою, овес, жито” (Саджава), “Васильком, вівсом та й житом. Калачики такі маленькі” (Лесівка) [2, с. 76], “Жито давали, калину. На косицю обов'язково жито” (Лесівка) [2, с. 76], “Вбирали пір'ям з гуски, кукурудзами прив'язували, жито прив'язували, овес, калину, васильок” (Нивочин) [2. C, 96], “Квіти прив'єзували, овес, васильки, жито. Вішали такі, як то тепер бублички; то в печі таке випікали” (Гринівка) [2, с. 83].

Обрядові регламентації. На теренах Радехівщини і Путильщини рубання весільного деревця зазвичай було прерогативою молодих хлопців, що займалися цією справою щонайшвидше за кілька днів і щонайпізніше - напередодні весілля. “То хутче, день перед тим. Як я спекла коровай, маю йти на весілля, ну то я не буду в той день вбирати коровай, коли на весілля йду. День перед тим” (Підмонастирок) [1, с. 36], “Котрий [в молодого] дружба, та й той дружба йшов [до лісу] ту косицю різати” (Росільна) [2, с. 11], “Як мав рубати [дружба], то має раз врубати. І два не може врубати - раз треба врубати” (Глибівка) [2, с. 43], “Він [дружба] приніс [косицю] там, до молодого, та й стоє” (Саджава) [2, с. 67], “Казали, аби першу [гілку] зрубав, аби не дві рубав, не три” (Гринівка) [2, с. 83], “То треба за раз зрубати, бо як рубаєш два-три рази, то будеш мати дві-три жінки” (Нивочин) [2, с. 96].

Процес прикрашання деревця на Радехівщині переважно виконувався дівчатами-дружками, тоді як на Богородчанщині ця місія зазвичай покладалася на заміжніх жінок - свах. В обох досліджуваних районах до цієї справи іноді залучали також батьків молодого, або молодої: “Ну, то та [встромляла деревце], шо пекла [коровай]. А свати мали прийти і забрати” (Підмонастирок) [1, с. 37], “Прикрашали свахи від молодого, там де коровай пекли. В нас заміжні переважно. Молоді дівчата нє” (Дзвиняч) [2, с. 110], “Вже свахи ту косицю готову несли до молодої” (Гринівка) [2, с. 83], “Свахи, старші жінки [вбирали косицю]” (Глибівка) [2, с. 43], “На гору [косиці] чіпляли малесенький калач, дружба чіпляв, і косичку причіпали. [Косичка] - жито, - три-чотири колоски жита, мірту. То вже мама [молодого] чіпляла вищу ту косичку” (Росільна) [2, с. 10].

Якщо на Радехівщині весільне деревце неодмінно виступає в тандемі з короваєм, то на Богородчанщині, в якості такого супровідним атрибуту використовували калач, або хліб: “Встромляли [косицю] в хліб, хліб пекли, або калач” (Росільна) [2, с. 11], “В калач пхали, або пекли такий хліб круглий, маленький, і косицю пхали в цей хліб” (Глибока) [2, с. 29], “В калач [встромлювали косицю], в коровай нє” (Глибівка) [2, с. 43], “ Колись забивали [косицю] в калач, а тоді вбирали” (Нивочин) [2, с. 96] “Як мали дівчину до видання, чи хлопець мав женитися, то каже: перше мій коровай ріж [з “теремкою”], шоб за твоїм весіллям вони (та дівчина, чи хлопець) вже шоб йшли замуж, шоб женилися” (Підмонастирок) [1, с. 36]. Як на Радехівщині, так і на Богородчанщині дуже зважали на те, аби весільне деревце в ході ритуалу не зазнало якихось ушкоджень, адже це віщувало нещастя для родини молодої, або молодого: “[Дружба] давав матері, а мати ту “теремку” брала і вважала, шоб ніхто не зірвав квітки з теї “теремки” і виносила на гору, ховала, чи куди клала її. І та “теремка” мала так бути. На горищі, за крокву застромила” (Підмонастирок) [1, с. 37], “Той калач має бути цілий. Як вже від молодого йде родина [до молодої], несе той калач і ту косицю, - не дай Боже, шоб він [калач] розломився! Недобре. В мене син так був: одна сестра несла коровай, друга - косицю. На другий день вже йшли в пропій до молодого від молодої, принесли мені [калач] - був розломаний. Я зразу знала, шо мені недобре” (Глибівка) [2, с. 43], “Боялися, шоб не зломити вершечок косиці. В нас так було, - чоловік і жінка померли, лишилось двоє дітей сиротами. Зломила одна жінка, - вона хотіла зірвати [калачики з косиці], шоб свою дочку швидше віддати. Вона [жінка] може не хотіла, шоб вона [косиця] вломилася” (Глибівка) [2, с. 44], “Вже як сядуть молоді за стіл [в молодої], як прийдуть від шлюбу, косиця стоє за столом, і основне, аби не зломити вершок” (Саджава) [2, с. 68]. Символіка плідності весільного деревця яскраво представлена в обох районах за посередництвом призначення певних його компонентів для неодруженої молоді: “Витягнув дружба [квітки з “теремця”] подобував, воно всьо на дротиках, та й повбиралися. Дівчатам, хлопцям квітки понасаджували, та й всьо” (Бебехи) [1, с. 45], “Дівчатам по гілочці [“теремка”]. По гілочці дівчаткам давали. Але хто-небудь вхопе ту гілочку, то заміж вийде” (Грицеволя) [1, с. 57], “Вони [дружби] витягнули ті “теремці” і там дівчата хапають ті квітки з неї. Дівчата похапали там з него [“теремця”] ті квітки” (Грицеволя) [1, с. 58], “Ті калачики [з косиці] намагались дружки зірвати, щоб швидше вийти заміж” (Лесівка) [2, с. 82]. В той час, як на Богородчанщині весільне деревце з певного весілля, виконавши свою функцію, мало залишатися недоторканим, на Радехівщині воно іноді отримувало нове життя, внаслідок використання його в якості атрибуту на інших весіллях: “Оставляли [“теремку”] в коморі. А з комори вже брав, хто там треба було комусь на весілля, брали готову, на друге весілля. Перенесли [“теремку”] на друге весілля. А я беру, бо я маю коровай печи, взяла готову “теремку”, вже по весіллю” (Нивиці) [1, с. 92], “Ну, вона зберігалася трохи, та різка - “теремка”, її не викидали” (Нивиці) [1, с. 98], “Прив'єжуть до яблінки до солодкої, та й там зогниє косиця та. Треба, шоб до яблінки солодкої, молодим аби ся добре жило” (Нивочин) [2, с. 96], “Колись - на під [косицю виносили], аби вона стояла тихонько в куті. Перший [кут], де сходить сонце. Як я пам'ятаю, - на схід сонця, аби тихеньке життє було. Так чогось казали. То тепер косицю на яблінку, а колись... Аби мирно жили, аби мирна та сім'я була” (Гринівка) [2, с. 83], “А вже молодий клав на стрих ту косицю. На стрих, до сонця, - шоб стояло” (Лесівка) [2, с. 83], “Тепер на дерево кладуть [косицю], а колись - на під, на поді” (Лесівка) [2, с. 76], “Косицю - на яблінку, коло хати” (Глибівка) [2, с. 44], “ Чіпляли до ябліночки, наперед хати. Доки не зов'яло. Ніхто не викидав” (Росільна) [2, с. 7].

Таким чином, розглянувши наявні польові етнографічні матеріали з весільної обрядовості Радехівщини та Богородчанщини, можемо виокремити головні аналогії та відмінності побутування весільного деревця на досліджуваних теренах:

- до спільних рис можемо віднести наступні: за основи для весільного деревця в обох районах слугували хвойні породи дерев (смерека - на Радехівщині, сосна - на Богородчанщині), кількість розгалужень - переважно три, локус утилізації деревця - під (горище), присутність паперових квітів в системі прикрас, небажаність пошкодження деревця під час весілля, продукуючі властивості складових елементів деревця;

- до відмінних: з одного боку, ширше розмаїття варіантів номінацій весільного деревця на Радехівщині, з іншого - універсальність терміну “косиця” на Богородчанщині, що виявляється у його застосуванні на означення інших компонентів предметно-символічної сфери весільного обряду, супровідний атрибут, у який встромлялося деревце (на Радехівщині - коровай, на Богородчанщині - калач, або хліб), особи, що займалися вбиранням деревця (дівчата - на Радехівщині, жінки - на Богородчанщині), більш розмаїта система прикрас весільного деревця на Богородчанщині (злакові, тістяні прикраси, гусяче пір'я), можливість повторного використання деревця на Радехівщині.

весільний деревце етнографічний обряд

Джерела та література

Архів ЛНУ, ф. 119, оп. 17, спр. 178-Е, 122 арк.

Архів ЛНУ, ф. 119, оп. 17, спр. 299-Е, 119 арк.

Гілевич І. Стан і перспективи історико-краєзнавчих досліджень на Радехівщині. - Львів, 2010. - 84 с.

Размещено на Allbest.ru