Інституалізаційне становлення католицизму в незалежній Україні

Размещено на http://www.allbest.ru

Размещено на http://www.allbest.ru

Для Римо-Католицької церкви у незалежній Україні, як охарактеризував її сучасний стан і тенденції розвитку єпископ Київсько-Житомирської дієцезії Станіслав Широкорадюк, «настав золотий вік», оскільки, як вважає цей католицький ієрарх, «умови для розвитку латинського католицизму в Україні найкращі за всю історію його буття в цій країні»[12. с.133]. Відтак, в Римо-Католицькій церкві за роки незалежності України відбулися масштабні інституалізаційні зміни, які стимулювали організаційне зміцнення і поширення римо-католицизму не лише на заході, а й на сході й півдні України.

Пожвавлення релігійного життя католиків в Україні почалося в останні роки існування СРСР, у період Горбачовської «перебудови». Якщо, наприклад, в межах Львівського архідієцезу в 1980 р. діяло лише 8 парафій, то в 1991 р. їх вже нараховувалося майже 80. Центрами активного католицького життя стали міста Львів, Тернопіль, Івано-Франківськ, Чортків, Жидачів та інші. Пожвавилося життя католиків латинського обряду і на Волині - на теренах Луцького дієцезу. До 1991 р. відновлено костели в Дубно, Рівному, Острозі, Здолбунові, Сарнах, Володимирі-Волинському.

Станом на 1 січня 1992 р. вже функціонувало 450 римо-католицьких парафій. Більшість із них були створені у Вінницькій (63), Житомирській (46), Львівській (92), Тернопільській (60), Хмельницькій (74) областях. Нечисельні (одна-дві) парафії постали в Дніпропетровській, Донецькій, Одеській, Сумській, Луганській, Херсонській, Черкаській та Київській областях [1]. Католицька церква латинського обряду увійшла в 1992 рік з якісно новими і сприятливими для неї (як і для всіх церков, діючих на той час в Україні) політичними умовами розвитку в незалежній Україні.

Чинники інституалізаційного становлення римо-католицизму в незалежній Україні.

Ренесанс Римо-католицизму супроводжувався чинниками внутрішньої і зовнішньої взаємодії. Йдеться про активну участь у цих процесах Святого Престолу, римо-католицького костелу в Польщі і польської національної меншини в Україні. Інституалізація римо-католицизму в незалежній Україні стимулювалася встановленням дипломатичних відносин України з Ватиканом. Коли 1 грудня 1991 р. Україна проголосила свою незалежність, Святий Престол визнав її. У 1992 р. першим Апостольським нунцієм в Україні було призначено архієпископа Антоніо Франко. Почали діяти дипломатичні відносини між Україною і Ватиканом.

Підсумком інституалізації духовно-організаційного життя Римо-католицької церкви стало висвячення в Римі п'яти нових єпископів: архієпископа Львівського архидієцезу Мар'яна Яворського (у 2000 р. отримав сан кардинала); Рафаїла Керницького і Маркіяна Трофим'яка, які стали єпископами-помічниками; Яна Пурвінського, який служив в Україні ще з 1960-х років і залишився ординарієм Житомирського дієцезу; Яна Ольшанського призначено на Кам'янець-Подільську дієцезію. Саме ці п'ятеро єпископів заснували єпископські курії, заново розподілили функції у підлеглих їм деканатах, започаткували нові та відродили старі форми релігійного життя католиків латинського обряду.

Римо-католицизм у Закарпатті має свої етноконфесійні особливості, оскільки його сповідують тут переважно віруючі угорської, німецької і словацької національностей. Після Другої світової війни кількість римо-католицьких парафій тут зросла до 60. Безпосередню допомогу місцевий вікарій почав отримувати від католицького примаса Угорщини - кардинала Ласло Паская. У 1993 р. утворено окрему Апостольську адміністрацію для римо-католиків Закарпаття. В такий спосіб ця частина римо-католицьких парафій була вилучена з-під юрисдикції Римо-католицької митрополії в Україні.

Важливим чинником інституалізації римо-католицизму в Україні стало відродження польського національно-культурного життя. За даними перепису 1989 р., в Україні проживало 219,2 тис. поляків. Уже в перші роки незалежної України польські громади активізувалися: утворювалися національно-культурні товариства, зав'язалися міцні зв'язки з історичною батьківщиною - Польщею, почалося відродження національної культури, мови, звичаїв, вірувань. Активну участь у цьому процесі польського національно-релігійного ренесансу брало Посольство Польщі в Україні, зокрема Генеральне консульство Республіки Польща для полонійних справ в Україні, яке в 1993-1996 pp. очолював Еувненіуш Яблоньскі. Він є автором добре знаної в Польщі книги «Wzlot. Dokd zmierzaj. Polacy па Ukrainie» - «Зліт. До чого прямують поляки в Україні», в якій на широкому фактичному матеріалі аналізуються процеси національно-культурного і духовно-релігійного відродження «полонії» (польської національної меншини в Україні), безпосереднім учасником яких він був.

Описуючи утворення й діяльність полонійних товариств, зокрема Союзу поляків України, Федерації польських організацій України, а також освітньо-культурних і фахових організацій та товариств, спілок вчителів польської мови, лікарів польського походження, вчених-поляків та фермерів-поляків, Е. Яблоньскі зазначає, що ці громадські об'єднання поляків «тісно співпрацювали з костелом». Самі ксьондзи, як підкреслює автор, брали активну участь у діяльності цих світських об'єднань полонії, в їхніх зібраннях і святкових заходах, зокрема були «кооптовані до керівних центрів» польських об'єднань і товариств. Парафіяни - члени польських національних об'єднань і товариств насамперед турбувалися костельними справами, пошуком зруйнованих або занедбаних костелів, їх відбудовою і пристосуванням до душпастирських потреб, організацією й реєстрацією парафій [8, S.12].

До керівного органу Союзу поляків України обрано ксьондза-біскупа Яна Пурвінського, ксьондзів Броніслава Бернадського, Тадеуша Хоппе, Яна Крапана. Ці духовні особи, як зазначає Е. Яблоньскі, не працювали безпосередньо в Союзі поляків України, оскільки на таку діяльність духовних осіб у світських організаціях не дозволяють канонічні засади костелу. Проте «ухвалу конгресу про їх обрання належить розцінювати як уклін в бік священнослужителів, як вираження пам'яті про те, що костел був єдиною опорою польськості й віри, як спростування можливих закидів, що об'єднання недостатньо співпрацювало з костелом»[8, S.13-14].

У духовно-релігійному житті польської національної меншини в Україні важливе місце посідає римо-католицьке товариство «Полонія», яке підтримує найтісніші зв'язки з костелом і «послання католицької віри, вказівки Івана Павла II належним чином залучає до своєї виховної програми» [8, S. 10]. Активну участь в костельних справах бере Польське товариство Київщини «Солідарність», об'єктом опіки якого є люди похилого віку. Крім харитативної діяльності, яку здійснює це товариство, його члени, як зазначає Е. Яблоньскі, контактуються між собою після богослужінь, під костелом, залучаються до дискусій на різних зустрічах в польському консульстві й поза ним. Це товариство гостро протестувало «проти українізації літургії і катехізації в католицькому костелі»[8, S. 10].

Відродження польськості в Україні, поєднання національно-культурного життя в численних громадських товариствах і об'єднаннях польської національної меншини з діяльністю римо-католицьких костелів і парафій сприяло національно-конфесійній ідентифікації поляків України. Те, що поляки, як і інші національні меншини в Україні, консолідуються, відроджують втрачені в минулі століття під владою імперської і тоталітарної систем національні особливості, утворюють єдину загальноукраїнську національну репрезентацію, засвідчує про їхні можливості й перспективу розвитку в незалежній, демократичній Україні.

У Декларації прав національностей України, ухваленій Верховною Радою України 1 листопада 1991 p., усім громадянам України будь-якої національності гарантується право сповідувати свою релігію, використовувати свою національну символіку, відзначати свої національні свята, брати участь у традиційних обрядах своїх народів. Конституція України зобов'язує державу сприяти консолідації й розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин України (стаття 11). Польська національна меншина в Україні якнайповніше й найактивніше використовує ці права і їх гарантії в українському законодавстві, що, безперечно, сприяє розвиткові добрих, дружніх стосунків двох держав і двох народів - українців і поляків. Зрештою, це відповідає Декларації про права осіб, які належать до національних чи етнічних, релігійних чи мовних меншин, прийнятій Генеральною Асамблеєю ООН 18 грудня 1992 р. У цьому міжнародному документі зазначається, що держави охороняють на їх відповідних територіях існування і самобутність національних чи етнічних, культурних, релігійних і мовних меншин і заохочують створення умов для розвитку цієї самобутності (стаття 1). Держави використовують заходи для створення сприятливих умов, які дають можливість особам, що належать до меншин, виражати свої особливості й розвивати свою культуру, мову, релігію, традиції й звичаї, за винятком тих випадків, коли конкретна діяльність здійснюється з порушенням національного законодавства і міжнародних норм (стаття 4).

Яскравим свідченням можливостей польської національної меншини в Україні розвивати свою національну самобутність, культуру, мову є наявність потужної полонійної преси в Україні. Україна посідає п'яте місце у світі - після США, Франції, Німеччини, Англії - за кількістю польсько-мовних видань. Їх в Україні - 12. Назвемо окремі з них: «BiuIetyn Federacji Organizacji Polskich nа Ukrainie», «Glos nauczyciela», «Harcerz Kresow», «Кгупіса», «Lwowskie spotkanie», «Mozaika Berdyczowska», «Роїасу Donbasu», «Роїоша Charkowa», «Wolanie z Wolynia» та інші. У цих часописах вміщується багато публікацій з костельно-релігійного життя полонії, діяльності католицьких чернечих орденів, папського нунція в Україні, розповідається про його зв'язки з католицькими парафіями в різних областях України і католицькими чернечими орденами тощо.

Римо-католицькі чернечі ордени й об'єднання в сучасній Україні: специфіка інституалізацшної функціональності

В Україні (станом на 1 січна 2013 р.) існує розгалужена мережа латинських чернечих орденів і об'єднань: 101 монастир, 1063 ченців.

Уже в перші роки відродження римо-католицизму в Україні гостро постала організаційно-територіальна проблема, оскільки один ксьондз обслуговував декілька парафій, що знаходилися іноді на великій відстані одна від одної. Цю проблему було вирішено за допомогою духовенства, що прибувало з Польщі, насамперед ченців католицьких орденів. Останні здавна мали історичні місця свого постійного перебування: кармеліти - в Бердичеві, капуцини - у Вінниці, домініканці - в Чорткові й Фастові, бернардини - в Збаражі й Житомирі.

Розвиток життя цих орденів в Україні дав змогу закласти багато нових монастирів, значна кількість яких з'явилася вже в першій половині 90-х років минулого століття в Києві та обласних містах і районних центрах, насамперед Житомирщини, Вінниччини, Хмельниччини. Наприклад, єзуїти почали свою місію в Хмельницьку, жіночий орден урсулянок - в Києві. Члени цих орденів брали під свою душпастирську опіку окремі парафії, відновлювали занедбані й будували нові костели, здійснювали літургійну, катехізаційну й доброчинну діяльність.

Про діяльність чернечих орденів і об'єднань потрібно сказати докладніше, оскільки вони є основним чинником душпастирської, катехізаційної, освітньої, виховної й харитативної діяльності Католицького костелу в Україні. Монастирі з ченцями, абсолютна більшість яких є іноземного походження (насамперед польського), в основному знаходяться у Вінницькій (12 монастирів, 85 ченців), Житомирській (відповідно 13 і 125), Львівській (8 і 101), Хмельницькій (11 і 108) областях.

Різноманітна діяльність католицьких чернечих орденів, товариств і об'єднань характерна для всіх семи дієцезів Римсько- католицької церкви в Україні. Так, у Хмельницькій області зареєстровано 8 монастирів, серед них - Об'єднання священнослужителів Мар'янів Зачаття Святої Діви Марії (м. Хмельницький), Товариство Католицького Апостольства - Палльотини (Білогір'я), об'єднання сестер-урсулянок Серця Конаючого Ісуса (Кам'янець-Подільський), орден Братів менших - капуцинів (Красилів, Староконстантинів), об'єднання Муки Господа нашого Ісуса Христа - Пасіоністи (Смотрич), орден Братів менших - бернардини (Полонне), згромадження Дочок Найчистішого Серця Пресвятої Діви Марії (Ярмолинці, Хмельницький), Орден Братів св. Павла Першого Пустельника (Кам'янець-Подільський, Сатанів). На Поділлі більшість ксьондзів і членів зазначених орденів, товариств і об'єднань, а також професорів Вищої духовної семінарії - іноземці, які приїхали відбудовувати костели та парафіяльну мережу з Польщі[7, с.150].

У цьому контексті слід наголосити на особливій місії в Україні елітарних католицьких чернечих орденів - домініканців, францисканців, єзуїтів. Вони очолюють вищі навчальні римо-католицькі заклади, видавництва, входять до складу редколегій основних часописів і газет, відіграють значиму роль в розвитку римо-католицької богословської думки в Україні. Сьогодні Римо- Католицька церква має три вищі духовні семінарії - у Ворзелі під Києвом, в Городку Хмельницької області та в Брюховичах біля Львова. Активно діють також навчальні заклади для мирян. Це - Інститут релігійних наук Томи Аквінського в Києві, Катехичний інститут в Городку Хмельницької області, Інститут богослов'я св. Йосипа Більчевського у Львові, школа Апостольства мирян в Одесі.

У 2014 р. виповнилося 22 роки, як поновилася діяльність ордену паулінів (офіційна назва: Орден Святого Павла, Першого Пустельника - латинська абревіатура назви ордену OSPPE) в Кам'янець-Подільському. Центр ордену знаходиться в Ясногурському санктуарію в Ченстохові (Польща). Орден опікується парафіями в Підволочиську, Сатанові, Городку, Ружині Хмельницької області. У 2001 р. орден прийшов в Маріуполь, в 2005 р. отримав парафію в Броварах Київської області. Таким чином, діяльність ордену паулінів поширилася на всю Україну. Орден активно просувається на Схід і Південь України з метою створення там нових парафій і розбудови костелів. Як заявив Генеральний дефінітор ордену о. Станіслав Ярош OSPPE із Ясногурського санктуарію в Ченстохові, «Пауліни повинні приходити на нові терени з відкритим серцем для нових покликань». Україна є стартовим майданчиком для розширення діяльності ордену в Росії і навіть на Філіппінах і в Австралії, де обмаль католицьких священнослужителів. Велике завдання паулінів - охопити своєю діяльністю Литву. Відтак, в перспективі паулінів в Україні - створення своєї Провінції [5].

Виконуючи завдання першопроходців, католицькі чернечі ордени самовіддано працюють в Донбасі. Важливим переломним періодом в житті католиків Донеччини був приїзд сюди христусовців, які почали на цих теренах відновлювати життя римо-католицьких парафій і будувати храми. Христусовці Ярослав Гіжецький, Володимир Дзідух, Микола Пілецький і донецький отець-декан Ришард Карапута опікувалися зведенням костелу в центрі Донецька. Щоб зрозуміти непересічність цієї події в житті римо- католиків не тільки Донбасу, а й всієї України, вкажемо на те, що на урочисте посвячення костела Ісуса Христа - Царя Всесвіту у Донецьк прибули генерал Товариства Христа для закордонної Полонії о. Тадеуш Вінницький, американський Провінціал о. Анджей Мащлеяк із Детройта, отець-декан Міхаель Людвіг і група «Арбайтскрайс - Донецьк» із Німеччини, директор Бюро церковної допомоги католикам Сходу Йозеф Кубіцький. Урочисту службу очолив Апостольський нунцій в Україні архієпископ Іван Юркович спільно з єпископом-ординарієм Харківсько-Запорізьким Станіславом Падевським і єпископом-ординарієм Кам'янець-Подільським (до чиєї дієцезії раніше належала Донеччина) Леоном Максиміліаном Дубравським. Важливість цієї події була оцінена як «черговий етап розвитку Католицької церкви в Донбасі»[4].

Чернечі об'єднання особливого значення надають харитативній, добродійній діяльності. Уже в першій енцикліці колишнього понтифіка Бенедикта XVI Deus Caritas Est («Бог є любов») підкреслювалося велике значення благодійних акцій, серед яких особливу роль посідає «Карітас». Харитативна діяльність характеризується як генеральний напрям діяльності Церкви, зокрема в євангелізації світу.

В Україні працює «Карітас-Спес-Україна», чернечі місії якого існують у багатьох містах. Їхня діяльність не обмежується благодійністю. Caritas - то милосердна любов, одна із форм, «об'явлення Церкви світові й проголошення Євангелії». Отже, йдеться про євангелізацію в соціальних виявах, що, до речі, характерно для протестантських церков, які діють в Україні. Зрештою, це є виявом зміщення «вертикального богослов'я» в бік його «горизонталізації», актуалізація соціального вчення як основного напряму «євангелізації Церкви і світу». Це яскрава ілюстрація переорієнтації католицизму від догматичного теоцентризму до соціально активного антропоцентризму. католицький чернечий інституалізація

Етно-культурні та регіональні особливості функціонування римо-католицизму в Україні.

Католицизм латинського обряду закріпився на українських землях з офіційно установленою ієрархією в XIV столітті, хоча перша римо-католицька дієцезія на території України заснована ще у XIII ст. в Луцьку. Відтоді він пережив як періоди свого злету й стабілізації, так і трагічні часи існування під владою Російської імперії і Радянського Союзу. Якщо на початку 90-х років минулого століття (в останні роки радянської влади) в Україні функціонувало лише 80 римо-католицьких парафій, то на початок 2014 року їх кількість зросла до 1000, тобто збільшилася майже у 12 разів.

Про масштабність сучасного відродження Римо-католицького костела на теренах всієї України, як уже зазначалося, досить переконливо розповів Еувгеніуш Яблонські, Генеральний консул Республіки Польща для полонійних справ в Україні, який працював на цій посаді в 1993- 1996 рр., у своїй книзі «Wzlot. Dokd zmierzaj. Polacy w Ukrainie» - «Зліт. До чого прямують поляки в Україні», в якій на широкому фактологічному матеріалі аналізується процес національно-культурного і духовно-релігійного відродження польськості й костела в Україні, безпосереднім учасником якого був пан Генеральний консул[11, с. 242-243].

Таким чином, відродження римо-католицизму в Україні, поєднання національно-культурного життя в громадських товариствах і об'єднаннях польської національної меншини з місією костела, чернечих орденів і об'єднань сприяє національно-конфесійній консолідації поляків в Україні.

Римо-католицизм в Україні необхідно розглядати як складову трьох його історично сформованих специфічних етнічних спільнот: по-перше, Римо-католицька церква в західних областях України (271 парафія у Львівській архідієцезії станом на грудень 2014 р.) як костел автохтонного польського населення, яке споконвічно проживає на цих українських землях; по-друге, більше половини всіх римо-католицьких парафій (майже 500) знаходяться в трьох областях - Вінницький, Житомирській, Хмельницькій і складається з етнічних поляків або асимільованих в українство колишніх етнічних поляків; по-третє, це - в основному угорські римо-католицькі парафії (їх понад 80 в Закарпатті).

У цілому ж римо-католицизм у сучасній Україні зберігає свої історично польські витоки, генетично пов'язаний з польською нацією. Разом з тим «до Римо-католицького костела, - як зазначає Євгеніуш Яблонські, - горнуться особи не лише польського коріння, а також українці й росіяни. Їхня кількість сягає до 20-30 відсотків від загальної кількості католиків» [10, S.10].

Утворення нових римо-католицьких парафій, реставрація зруйнованих і будівництво нових костелів відбувається в основному за допомогою зарубіжних благодійних фондів і католицьких об'єднань, насамперед з Німеччини і США. У цій роботі попереду йдуть саме латинські чернечі структури в Україні, торуючи дорогу римо-католицизму на схід і південь України. За спостереженнями, там, де появилася чернеча громада (3-5 осіб), обов'язково через рік-два організується римо-католицька парафія і постає костел. Саме в такий спосіб останніми роками утворені дві нові дієцезії на сході й півдні України: Одесько-Сімферопольська і Харківсько-Запорізька, які опікуються майже 100 парафіями, розпорошеними на території 11 південно-східних областей.

Римо-католицизм в Україні відзначається мобільністю, гнучкістю, оскільки пристосований до регіональних особливостей, історичних і ментальних, національних і культурних виявів населення, серед якого здійснює свою євангелізаційну, пасторальну і харитативну місію. Про це досить переконливо сказав єпископ Києво-Житомирської дієцезії Станіслав Широкорадюк: «Мені дуже подобається, що в цій дієцезії немає мовних проблем. Тут служать Меси багатьма мовами - польською, російською, українською тощо. Багато священиків достатньо вільно володіє українською мовою - а це, погодьтеся, надзвичайно важливо для католиків України. Я бачу Києво-Житомирську дієцезію як справжню модель для розвитку Католицької церкви в Україні: це неначе молода кров, яка має оживити зріле тіло, додати йому сил і наснаги» [2, S.18].

Кожна римо-католицька дієцезія (єпархія) застосовує різні моделі становлення й розвитку парафіяльної мережі, використовуючи засоби євангелізації й місіонерства з урахуванням історичних, етнічних, культурних, соціально-демографічних особливостей регіонів України. Луцька дієцезія робить акценти на культуротворчій і миротворчій праці передусім серед інтелігенції, намагається виконувати міжнаціональну об'єднавчу функцію у волинському краї, враховуючи криваві етнічні українсько - польські протистояння 1943-1944 рр., використовує українську мову для літургійного відтворення текстів. Відповідно на Волині актуалізується культурологічно-миротворча модель відновлення латинського католицизму.

Харківсько-Запорізька дієцезія розставляє інші акценти. До складу цієї дієцезії входять 7 деканатів (Луганський, Дніпропетровський, Донецький, Запорізький, Полтавський, Сумський, Харківський). Адаптація римо-католицизму в цьому регіоні Лівобережної України відбувається з урахуванням широкого спектра історичних особливостей, етнічних відмінностей, мовного й культурного різнобарв'я. Саме на цьому акцентує єпископ - ординарій Харківсько-Запорізької дієцезії РКЦ Мар'ян Бучек [3, с. 15].

Застосовуючи у своїй священицькій праці девіз «дієцезія і Україна - загалом є місіонерською територією», єпископ М. Бучек був переконаний у тому, що «необхідно адаптувати мову й літургію до менталітету й потреб людей» Лівобережної України. Оскільки населення Східної України у своїй сукупності етнічно й культурно відрізняється від населення Правобережної України, особливо Волині й Галичини, то М. Бучек вважав актуальним врахувати ці особливості в євангелізаційно-місіонерській праці на теренах своєї дієцезії, яка охоплює 7 областей з 20-мільйонним населенням.

Євангелізацію цього регіону здійснюють в основному орденські священики (з чернечих орденів), чоловічі й жіночі об'єдння й ордени, молитовні рухи. Серед них - Францисканський орден світських, Рух назаретянських родин, Домашня церква, Легіон Марії, Біблійне коло, харизматичні рухи у Святому Дусі.

Загалом на терені Харківсько-Запорізької дієцезії працюють 13 чоловічих і 15 жіночих орденів. Сестри-оріоністки разом з отцями-місіонерами св. Вікентія де Поля опікуються дітьми вулиці й бездомними. Сестри-францисканки займаються літніми людьми, молоддю, опікуються школою-інтернатом. Черниці з В'єтнаму працюють з дітьми в'єтнамців, які мешкають в Україні. Місіонери-кларетники працюють в благодійній місії Caritas - SPES (у Бердянську). Всі сестри служать ще й катехитками або органістками. У Покотилівці є кляузовий (закритий) монастир кармеліток босих, які «служать Богові і людям своєю молитвою».

І ще одна особливість євангелізаційно-місіонерської праці у Східній Україні. Парафіяльна мережа Римо-католицької церкви починає розвиватися тут з організації молитовних зібрань у когось із вірян на квартирі. Потім будується мала капличка, а пізніше - храм. Спочатку в терен йде невелика група орденських місіонерів, яка створює основу церкви - організовує молитовну групу, яка стає засновником майбутньої парафії. А вже будівництво костелів беруть на себе закордонні фонди (здебільшого німецькі та американські). Саме завдяки їм збудовано сучасні костели в Донецьку Запоріжжі, Конотопі, Кременчуку, Лубнах, Краматорську, Харкові та інших містах сходу і півдня України.

У суспільній сфері України Римо-Католицька церква демонструє гнучку громадянську позицію. Ієрархія і духовенство цієї церкви належним чином оцінюють отриману в незалежній Україні законодавчо гарантовану можливість вільно і рівноправно розбудовувати свою церковну і монастирську мережу, навчальні духовні заклади, видавництва нарівні з іншими українськими церквами.

Римо-Католицька церква в цей загрозливий для цілісності й незалежності України час засвідчує свою громадянську позицію. Найбільший вияв міжконфесійної солідарності й суспільної патріотичної активності відбувся під час всеукраїнського протесту в кінці 2013 р.- на початку 2014 р. на Майдані Гідності як об'єднуючий силі українського народу.

Саме під час Революції Гідності відбулося практичне становлення українського екуменізму, який зблизив усі конфесії й мобілізував їх на захист людської гідності, несприйняття будь-якого зла - корумпованості влади й суспільства, встановлення диктатури беззаконня, соціальної нерівності, моральної деградації - новітніх «структур гріха і зла».

На подіумі Столичного Майдану і майданів інших міст і селищ у мільонній масі українського народу стояли поруч духовні ієрархії віруючих всіх православних церков (передовсім УПЦ Київського патріархату, УАПЦ), а також Української греко- католицької церкви і Римо-католицької церкви, протестантських конфесій, ісламу, іудаїзму - віруючі й невіруючі. Усі разом молилися й солідарно протестували проти суспільного зла, моральної деградації влади. Саме Революція Гідності у сконцентрованому конфесійному різноманітті об'єднала потяг до духовного і національного зміцнення народу, до захисту людської гідності, міжконфесійної толерантності, європейської цивілізованості.

Література

1. Архів Державного Комітету України у справах релігій. - Фонд 1992 року.

2. Де Єпископи, там і Церква // Католицький вісник. - К., 2009. - № 18 (461).

3. Єпископ, дієцезія, Церква // Католицький вісник. - К., 2009. - № 20 (473).

4. За храм, за Церкву, за любов! // Парафіяльна газета. - К.- 2001. - №21.

5. Інтерв'ю з історією // Парафіяльна газета. - К. - 2006. - №23.

6. Інтерв'ю папи Бенедикта XVI німецькому телебаченню // Парафіяльна газета. - К. - 2006 - № 16.

7. Католицька церква латинського обряду на Поділлі в останнє десятиліття // Релігія і Церква в Подільському регіоні: історія і сучасність. - Хмельницький, 2002.

8. Krynica. Kwartalnik mniejszowosci polskiej na Ukrainie. - 2005. - №47.

9. Переклад Євангеліє мовою людей ХХІ століття. Інтерв'ю з редактором домініканського журналу «W drodze» о. Павлом Козацьким // Парафіяльна газета. - К. - 2006 - № 23.

10. Upadki і wzloty Polakow Ukrainy // «Krynica». Kwartalnik mniejszowosci polskiej na Ukrainie. - 2009. - №65.

11. Яроцький П.Л. Римо-католицизм в Україні // Україна релігійна. Стан релігійного життя в Україні. - К., 2008.

12. Яроцький П.Л. Релігієзнавство. Сучасні релігійні процеси в світі й Україні. Підручник. - К.; Кондор Видавництво, 2013.

Размещено на Allbest.ru