Релігія як форма суспільної свідомості

Размещено на http://www.allbest.ru/

Релігія як форма суспільної свідомості

Виконали студентки 263 групи

Томас Арина та Скарлат Євгенія

Зміст

Вступ

1. Сутність та специфіка релігії

2. Концепції походження релігії

3. Структура релігійної свідомості

4. Функції релігії

Вступ

Суспільна свідомість - це виражене в логічній, понятійній формі і закріплене в мові усвідомлення людиною сутності світу свого буття і своєї сутності, свого місця у світі, ставлення до нього і до себе, можливостей його пізнання й перетворення. Як відомо, форма суспільної свідомості - це форма усвідомлення людиною свого суспільного буття.

Суспільна свідомість, незважаючи на її неосяжність і невичерпну багатоманітність, вичерпують сім її форм: філософія, наука, мистецтво, мораль, політика, право і релігія.

1. Сутність та специфіка релігії

Термін «релігія» як означення відношення «людина -- Бог» був запроваджений у XV--XVI ст. Тоді його вживали тільки в теїстичному значенні, без урахування усіх особливостей феномену, який він позначав. А перед тим мислителі вдавалися до понять «совість», «пошана», «страх» перед Богом. Осмислений погляд на релігію як особливий феномен був започаткований філософією Нового часу.

Релігія (від. лат. Religio - зв'язок) - віра, особлива система світогляду та світосприйняття, набір культурних, духовних та моральних цінностей, що обумовлюють поведінку людини.

Як суспільний інститут релігію можна визначити як сукупність вірувань і віровчень, наявних у суспільстві. Вона включає до свого складу сукупність звичаїв, обрядів, правил життя і поведінки людей. Наука, що вивчає релігію - релігієзнавство.

Оскільки релігія -- одна із форм суспільної свідомості, їй притаманні ті загальні особливості, що властиві загалом суспільній свідомості й виявляються у всіх її формах.

Загальні особливості релігії такі:

· релігія відображає суспільне буття, вона вторинна щодо нього; зі зміною суспільного буття змінюється і сама релігія;

· релігія, залежна від суспільного буття, водночас перебуває у взаємозв'язку і взаємозалежності з іншими формами суспільної свідомості;

· релігія справляє зворотний вплив на буття.

Поряд із загальними особливостями релігія, як і всі інші форми суспільної свідомості, має і свої специфічні особливості. По-перше, вона є світоглядною формою суспільної свідомості, як і філософія, визначає світорозуміння людини. По-друге, релігія найбільш віддалена від суспільного буття. Це найбільш стала форма суспільної свідомості, яка найменше піддається змінам, адекватним змінам у суспільному бутті.

Особлива сила релігії як засобу соціалізації викликана тим, що боги (або бог в монотеїстичних релігіях) постійно тримають людину у своєму полі зору. Навіть залишаючись один, він пам'ятає, що є інстанція, спроможна оцінити його поведінку і покарати його, якщо він відступає від системи норм і правил, підтримуваної релігією. Не тільки будь-які вчинки, але навіть всі думки і наміри людини, приховані від оточуючих його людей, не є таємницею для божества.

Значення релігії як одного з важливих механізмів зміцнення суспільства стало помітно падати тільки з формуванням капіталізму. Капіталізм є світським суспільством, які дотримуються принципу свободи совісті. Дві крайні форми соціалізму - комунізм і націонал-соціалізм - атеїстично за своєю суттю, причому войовничо атеїстично. Самі вони є, можна сказати, постіндустріальними аналогами релігії і тому не можуть допустити, щоб релігія конкурувала з ними у сфері світогляду, ідеології, характерних форм групової діяльності, в емоційній сфері індивідів і т.д.

2. Концепції походження релігії

Спроби пізнати походження, сутність, розвиток релігії були започатковані давно. Більшість віруючих і духовенства стверджує, що релігію подарував людству Бог, вона є вічною і незмінною, саме їхня релігія істинна і не потребує знань щодо її походження. Але, попри це, існує загально­визнана історія релігій, яка фіксує початок кожної з них. Залежно від концептуальних засад сформувалися різні теорії походження релігії.

Теологічні теорії походження релігії. Вони ґрунтуються на твердженнях про надприродні причини та обставини походження релігії.

Традиціоналістська теорія. Згідно з нею релігію відкрив людям безпосередньо Бог. У християнстві це викладено в біблійній оповіді про спілкування перших людей Адама та Єви в раю з Богом, а також про надприродні контакти з Богом Мойсея, інших біблійних персонажів. Базуючись на беззастережній вірі, вона не спирається ні на які аргументи, не апелює до розуму.

Такий підхід властивий давній філософії. Так, давньогрецький мислитель Платон (428--348 до н.е.) вважав, що існують реальний світ речей і світ ідей, які відображають ці речі. Світ ідей сповнений ідеєю Єдиного. Воно є особли­вою субстанцією всього світу, його витоком і основою, не має ні початку, ні кінця, жодних ознак, не потребує просто­ру і руху, бо для руху потрібні зміни, а Єдине -- незмінне. Релігія є наслідком споглядання людською душею ідеї Єдиного, яке втілює у собі Бога. Отже, сповнена ідеєю Бога людська душа згадує про нього в матеріальному світі, що і є основою релігії.

Цю теорію походження релігії пізніше розвивали мис­лителі, яких церковна історія назвала святими отцями Церкви. У православ'ї це Афанасій Александрійський (прибл. 295--373), Іоанн Златоуст (прибл. 350--407), Іоанн Дамаскін (прибл. 675--753), у католицизмі -- Августин Блажен­ний (354--430), Фома Аквінський (1225--1274).

Традиціоналістська теорія не потребує доведення, оскіль­ки ґрунтується на вірі. Стосується вона тільки християнства. Тому набула значного поширення у християнсь­кому богослов'ї. Щодо походження інших релігій христи­янство допускає будь-які пояснення.

Теїстична теорія. Ідейним джерелом її є теїзм, який визнає буття Бога як істоти, принципово відмінної від сві­ту речей і явищ, істоти абсолютної, вищої за людину і при­роду, тобто надлюдської й надприродної. Бог є джерелом усього, а отже, і релігії.

Усі варіанти теїстичної концепції єдині в головному -- релігія є результатом розумового розвитку людства. Ця теорія теж виходить із беззастережного визнання існу­вання Бога. її сповідувало багато визначних мислителів, особливо у XVI--XIX ст.

Концепція вроджених ідей. Згідно з нею ідея Бога при­таманна людині від її народження. Уявлення про Бога як найдосконалішу істоту передбачає визнання його існуван­ня: людина мислить про Бога, отже, він існує. А мислить вона про Бога тому, що ідея Божества є провідною вродже­ною ідеєю, вона існує у свідомості людини від народження і виявляється як пізнання Бога. Найпомітнішим пред­ставником цієї концепції був французький філософ, ма­тематик, природодослідник Рене Декарт (1569--1650).

Богословський раціоналізм. На думку його засновни­ка, німецького філософа Готфріда-Вільгельма Лейбніца(1646--1716), розгортання декартівських вроджених ідей починається під впливом досвіду, емпіричних знань. За­вдяки цьому людство прийшло до християнства -- єдиної релігії Одкровення.

Споглядальний теїзм. Започаткувавши його, німець­кий філософ Іммануїл-Герман Фіхте (1797--1879) вва­жав, що релігія як ставлення людини до Бога є комплексом певних почуттів, породжених усвідомленням люди­ною скінченності свого буття. З цього народжується благоговіння.

Містичні теорії. їх єднає визнання надприродного по­ходження релігії, яка є наслідком Одкровення, але не на­завжди даного людям Богом, а результатом постійного впливу Божества на дух людини, що діє вічно. Наприклад, німецький письменник, філософ-ірраціоналіст Фрідріх-Ген-ріх Якобі (1743--1819) вважав, що знання Бога людині дають лише її внутрішні почуття, які і є джерелом релігії. Людина споглядає Бога внутрішнім зором, не тілесними, а духовними очима. Це споглядання виникає за певних спе­цифічних умов і потребує не розуму, а віри. Богослови, які оперують логічними категоріями і науковими даними, до містичних концепцій ставляться стримано.

Православно-академічна теорія. Сформувалася вона в другій половині XIX ст. у російському богослов'ї. Засновником її був професор Московської духовної академії Федір Голубинський (1797--1854).Згідно з цією теорією виникнення релігії зумовлене дією двох джерел: 1) об'єктивного, що існує поза людиною і виявляється у впливі Бога на дух людини; 2) суб'єктивного, яке залежить від людини, від засвоєння нею цього впливу. Для аргумента­ції цієї точки зору використовувалася теорія вродженого знання: свідомість містить знання, яке існує, коли душа ще до народження тіла споглядає сутності поза межами фізичного світу, тобто Бога.

Оскільки вроджені ідеї є результатом Божественної волі, вони повинні містити ідею Бога. Ці ідеї є релігією. Але наявність невіруючих у світі доведеться за такою логікою пояснювати відсутністю у них вроджених ідей про Бога. Тому стверджувалося, що не слід вважати, ніби вроджена ідея Бога з самого початку існує у свідомості людини як уявлення чи поняття. Вона існує навіть не як здатність утво­рювати поняття про Бога, а як вроджене прагнення до нескінченного, як потреба здобуття знань про Бога.

Одкровення має дві передумови: безмежні здібності Бога; процес людського пізнання. Під впливом Одкровення і людської розумової діяльності твориться релігія.

Академічний теїзм використовує наукові аргументи і тому до певної міри удосконалює богословські теорії по­ходження релігії. Але він визнає абсолютний пріоритет віри і не переходить межі, за якою починається справжня наука, а прагне досягти сучасного рівня розвитку людсь­кого мислення, осучаснити релігію.

Наукові теорії походження релігії. Головна їх особли­вість полягає у намаганні пояснити релігію як результат реалізації певних потреб, інтересів чи неспроможності лю­дини подолати свою залежність від зовнішніх сил.

Політико-державна теорія. Започаткована вона у V ст. до н.е. давньогрецьким філософом Крітієм (460--403 до н.е.), який висловив припущення, що релігія є вигадкою законодавців. її поділяв Лактацій (250--225 до н.е.), який вважав засновником релігії римського царя Помпілія. Цю гіпотезу розвинули гуманісти (ідейний напрям у культу­рі Відродження, який обстоював право на існування неза­лежної від релігії світської культури) та енциклопедисти (французькі мислителі-просвітники Дідро, Монтеск'є, Воль­тер, Руссо та ін.), які брали участь у створенні «Енцикло­педії» -- першого твору, що систематизував тогочасні нау­кові знання) XVII--XVIII ст. Релігію вони вважали ошу­канством, вигадкою, результатом неуцтва, свідомої нечесної змови для досягнення чиїхось інтересів чи загального су­спільного спокою.

Євгемеризм. Його автором був грецький філософ Євгемер (340--260 до н.е.), який гадав, що релігія бере початок із вшанування й обожнювання найдавніших царів.

Натуралістична (матеріалістична) концепція. Поставши одночасно з євгемеризмом, вона ґрунтувалася на твердженнях, що сфера духовного, зокрема релігія, є похідною від матеріального світу. її прихильники вважали релігію фан­тастичним відображенням світу в свідомості людей. Серед мислителів цього напряму -- грецький філософ-матеріаліст Епікур (342--270 до н.е.), який висунув гіпотезу про атоміс­тичну будову світу, що є вічним і нескінченним, і тому не міг бути створений богами. Лукрецій Кар (прибл. 99--55 до н.е.) писав, що уявлення про богів виникло зі спостережень за природою, а страх людей перед її могутніми силами спону­кає їх на спорудження богам капищ. Одному з послідовни­ків Епікура -- римському письменнику Петронію (? -- прибл. 66 н.е.) належить вислів: «Перших богів на Землі створив страх». Так думав і засновник матеріалістичної лі­нії у філософії Демокріт (460--361 до н.е.), за часів якого було поширене твердження, що релігія виникла у давніх єгип­тян від страху перед природою, у них її запозичили інші народи. Про це писали й історик Діодор Сицилійський (прибл. 90--21 до н.е.), письменник із сирійського міста Са-мосата -- Лукіан (прибл. 120--180).

Натуралістична концепція походження релігії прижилася в численних теоріях як матеріалістів, так і нематеріалістів. Серед її прибічників -- англійські філософи Д. Юм, Т. Гоббс, представники німецької класичної філософії -- Г.-В.-Ф. Гегель, Ф. Ніцше, засновник «філософії життя» Л. Фейербах, представник марксистської філософії Ф. Енгельс та ін.

Міфологічна теорія. її сповідував англійський лінг­віст Макс Мюллер (1823--1900), який, вивчаючи мови дав­ніх народів, зробив припущення, що релігія бере початок з міфу про Сонце, з обожнювання Сонця. Це було ударом по теологічній концепції, бо певною мірою заперечувало надприродне походження релігії. Концепція Мюллера мала хитку наукову основу, оскільки не вписувалася в історію виробництва. Міфи про Сонце відображали перехід окре­мих племен до землеробства, а релігійні уявлення існува­ли задовго до цього.

Міфологічну теорію походження релігій сповідували брати Грімм, О. Потебня та ін. Вона є своєрідним продовженням астральної теорії походження релігії, представ­ники якої вважали її виникнення наслідком намагань давніх людей пояснити метеорологічні, астральні явища.

Анімістична теорія. Поширилася наприкінці XIX -- на початку XX ст. Засновником її був англійський етно­граф, релігієзнавець Е. Тайлор. Він вважав, що релігія сфор­мувалася від віри в духів і в душу. Цю віру він назвав анімізмом (лат. anima, animys -- душа, дух), який пізніше було доповнено іншими релігійними уявленнями.

Англійський філософ і соціолог Г. Спенсер виводить по­ходження анімізму з ідеї «двійника»: первісна людина ба­чила свого двійника чи двійника іншої людини уві сні або у мареннях, і в неї з'являлася думка про подвійну сутність людини. За іншими твердженнями, анімізм виник завдяки прагненню первісної людини до самопізнання у філософсь­кому самозаглибленні. Анімістична теорія спонукала до ви­знання розумових здібностей первісної людини.

З критики анімізму постала концепція преанімізму, згідно з якою найважливішими чинниками виникнення ре­лігії є переживання, емоції. Англійський учений Роберт Маретт (1866--1943) вважав, що анімізму передувала віра в силу, позбавлену індивідуальності та фізичних властивос­тей, не пов'язану з матеріальними тілами, яка, однак, вияв­ляється в них.

Теорія аніматизму. її висунули критики анімізму, стверджуючи, що анімізму передувало одухотворення речей, всієї природи, згідно з яким кожна річ, кожне явище має «свого господаря», «свій голос». Це був примітивний пантеїзм -- обожнювання природи. Теорію аніматизму активно поглиблювали етнографи В. Богораз(1865--1936) і Л. Пштернберг (1861--1927).

Теорія прамонотеїзму. Автор цієї теорії католицький монах і етнограф А. Ланг (1841--1912)переконував, що люди споконвіку визнавали існування єдиного Бога. Ця віра виникла з розмірковувань первісної людини щодо своєї творчої діяльності та з традиції батьківської влади в родині. Ланг пов'язував зародження релігії з періодом розвинутого патріархату, але історія свідчить, що вона іс­нувала ще за часів матріархату.

Магічна теорія. Вона постала в намаганнях англійсь­кого етнографа, історика, релігієзнавця Джеймса-Джорджа Фрезера пояснити духовний розвиток людства як процес, що проходить три стадії: магії, релігії, науки. Основу пер­вісної релігії, на його думку, становить магія, що впливає на волю надприродних сил. Людина спочатку намагаєть­ся боротися за свій добробут з допомогою магічних засо­бів, але, впевнившись у їхній неспроможності, вдається до релігії, яка виникає з магічних образів. Переконавшись згодом у безсиллі релігії, людина «винаходить» науку. Звідси випливає, що магія, релігія і наука є елементами одного ряду. Насправді -- це різні сфери мислення і га­лузі діяльності людей.

Психологічна теорія. В основу її взято тезу, що заро­дження релігії зумовлене особливостями природи люди­ни, її започаткував австрійський психолог, автор теорії психоаналізу 3. Фрейд. Релігія, згідно з його вченням, є наслідком психічних переживань людини в стресовій ситуації. Духовний світ первісної людини подібний до сві­торозуміння душевнохворого, бо він, як і первісна людина, вірить у силу своїх ідей. Тому психічне передує соціально­му, зумовлює, визначає його, а значить, психічне сприйнят­тя світу первісною людиною є джерелом її релігійного світорозуміння.

3. Структура релігійної свідомості

релігійний свідомість суспільний релігія

Релігійна свідомість - це сукупність образів, уявлень, почуттів та переживань, що мають своїм предметом священне, вище та істинне буття (або ж чудесне) та такі, що спрямовані до означених предметів.

Філософський підхід до релігії вимагає виділення в релігійній свідомості двох рівнів: повсякденного та теоретичного (концептуального).

Для буденного рівня релігійної свідомості характерними є:

· наочно-образна форма представлення її змісту;

· злиття її змісту із певними ситуаціями життя, переживанням, емоціями, звичками та звичаями.

Релігійна людина, якщо вона перебуває на буденному рівні релігійної свідомості, досить вперто може притримуватись саме такого способу дій (чи життя), але при тому часто вона не може пояснити, чому це повинно бути саме так.

На теоретичному рівні релігійна свідомість представлена перш за все богословськими дослідженнями (які на сьогоднішній день є досить деталізованими та розгалуженими). Тут фігурують не тільки і не стільки образи та уявлення, скільки догмати (незмінні, незаперечні положення), ідеї, положення священних текстів, факти релігійної або церковної історії, виважена термінологія, точно усталені способи опрацювання релігійних священних текстів (в християнстві такі способи називаються правилами екзегетики - тлумачення Святого Письма). На теоретичному рівні релігійної свідомості використовуються розумові чи логічні доведення, аргументація із посиланнями на точно фіксовані факти, формуються переконання, доводяться та обгрунтовуються певні засади віри, її переваги над знанням та людською премудрістю. Осереддям теоретичного рівня релігійної свідомості в більшості випадків в розвинених релігіях постає богослов'я (грецькою мовою - теологія). Богослов'я - це теоретична складова релігії. Її основне завдання полягає в узгодженні між собою найперших релігійних заповідей та догматів, в їх впорядкуванні, проясненні та до певної міри - обгрунтуванні. Проте теологія не ставить і не може ставити під найменший сумнів їх зміст, незаперечну істинність та значущість.

Слід сказати, що обидва рівні релігійної свідомості пов'язані між собою, тобто вони не існують окремо один від одного. Більше того, на обох цих рівнях провідними джерелами релігійності залишаються не розумові побудови, а почуття, прозрівання, озаріння. Тому в структурі релігійної свідомості, як вже було сказано, вирішальну роль відіграють релігійні почуття, характерною особливістю яких є пряме прийняття певних положень або й злиття із їх змістом. На першому плані тут стоїть почуття причетності людини до священного (або просто почуття священного). Релігійні почуття та емоції поділяють на спонукальні, позитивні та заперечні, обмежувальні. Спонукальні почуття - благочестя, страх Божий, натхнення. Позитивні почуття - це любов, надія, радість, урочистість, захоплення. Заперечні релігійні почуття - це відраза, жах, розкаяння, гнів, смиріння.

Єдність релігійних почуттів виражається у провідних релігійних станах, серед яких на першому плані знаходяться:

· найважливіший для релігійного відношення до дійсності стан віри; релігійна віра передбачає синтез майже всіх можливих людських почуттів - любові, надії, страху, гніву, радості, піднесення та ін.;

· осяяня (озаріння) - сприйняття найперших та найважливіших для життя істин у миттєвому схопленні, яке нагадує спалах світла;

· прозрівання - це озаріння, спрямоване або на миттєве схоплення засад чогось, або на майбутнє;

· видіння - такі психологічні стани релігійної людини, в яких вона вступає у прямий контакт із вищими силами або істотами; при тому все це відбувається в ясному стані сприйняття, хоча й суперечить звичному перебігу подій;

· екстаз (або транс) - вихід за межі звичного стану свідомості, що супроводжується суттєвою інтенсифікацією (згущенням, концентрацією) відчуттів, переживань, емоцій; як правило, в екстазі людина сягає якихось неможливих за звичай відкриттів, істин; екстаз супроводжується відчуттям надповноти та надцілісності переживань та прозрівань;

· екзальтація - таке підвищено чутливе, гостро емоційне відношення до явищ релігії, її змісту чи обрядів, яке передбачає надзвичайне піднесення, загострення почуттів, втрату адекватного сприйняття реальної дійсності; екзальтація як правило супроводжується нервовим збудженням як позитивного, так і негативного спрямування;

· фанатизм (релігійний) - стан безумовного, безсумнівного і сліпого наполягання на однозначності релігійних вимог та догматів, яких людина дотримується.

4. Функції релігії

Релігія є невід'ємним елементом суспільного життя, важливим чинником суспільних відносин, її місце і роль у соціальній системі визначають і функції релігії в суспільному житті. Зрештою, релігія як соціальний феномен самовиражається через свої функції.

Функції релігії - способи, рівень, напрями впливу релігії на соціум, його структурні елементи, особистість.

Функції релігії тісно пов'язані зі структурою релігії, кожен елемент якої визначає їх специфіку, дають змогу глибше, всебічніше пізнати її особливості, вплив на соціум. Вони виявляють себе явно чи приховано (латентне), постійно чи тільки на певних етапах історії, виражаючи можливості релігії та її роль у суспільстві. Якщо функції релігії окреслюють і характеризують форми, способи, напрями, рівень впливу релігії в суспільстві, то роль релігії є наслідком реалізації релігією своїх функцій.

Релігія задовольняє різноманітні потреби людини, але жоден із соціальних феноменів не здатен замінити її. Саме це і визначає особливість її функцій, серед яких виділяються: компенсаційна, терапевтична, втішальна, світоглядна, регулятивна, комунікативна, інтегративна, дезінтегруюча, ідеологічна, політична, правова, культуроформуюча, легітимуюча. Це дає підстави стверджувати, що релігія є поліфункціональним феноменом. Кожна із функцій релігії є відображенням духовних потреб, інтересів індивідів, спільнот.

Компенсаційна функція. Вона є своєрідною реакцією на різноманітні переживання людини, забезпечуючи процес розв'язання в трансцендентному вимірі життєво важливих суперечностей і проблем людського буття. Релігія психологічно компенсує обмеженість, безсилля, залежність людей від об'єктивних умов існування, наповнює змістом сенс їхнього життя, впливає на ціннісні орієнтації, систему ідеалів, цілеспрямування.

Терапевтична, втішальна функції. Вони тісно пов'язані з компенсаційною, оскільки забезпечують зняття психологічної напруги, відчуття невизначеності й тривоги на індивідуальному рівні, збереження внутрішньої рівноваги, душевного спокою, емоційного, соціального оптимізму. Забезпечується вона внаслідок спілкування між віруючими, між віруючими і священнослужителями в процесі культових церемоній тощо.

Світоглядна функція. Її особливість полягає у виробленні своєрідної сукупності поглядів, оцінювань, норм, установок, які визначають розуміння людиною світу, орієнтують і регулюють її поведінку.

Залежно від способів та аргументів, завдяки яким людина пояснює світ, її світогляд може бути філософським, міфологічним або релігійним. Релігійний світогляд включає в систему "людина - світ" комплекс надприродних істот, зв'язків і відносин, прагне пояснити події, явища земного буття впливом потойбічних, надприродних сил. Відповідно до цього він розглядає і смисл життя, усвідомлення якого додає людині сил у подоланні життєвих проблем, навіть і в сприйнятті смерті. Кожна релігія по своєму тлумачить цю проблему, але всі визнають те, що земне життя людини є лише фрагментом її буття, яке після смерті продовжується у потойбічному світі.

Регулятивна функція. Ця функція виявляється в регулюванні соціальних відносин, вчинків віруючих через систему заборон, табу, санкції!, стосуючись не лише їх поведінки в суспільстві, а й у сім'ї, інтимній сфері. З цієї точки зору релігія є ціннісно-орієнтаційною і нормативною системою. Водночас кожна релігія має свою систему цінностей, які ґрунтуються на особливостях її віровчення.

Важливу регулятивну роль відіграє нормативна система релігії, яка виявляється у вимогах, правилах, покликаних забезпечити реалізацію релігійних цінностей. Норми містять у собі обов'язковість, спонукальність. Вони бувають позитивними, зобов'язуючи до дій, або негативними, забороняючи певні вчинки, стосунки. Стосуватися можуть усіх послідовників віровчення або конкретної групи (мирян, священнослужителів). З огляду на особливості реалізації виділяють культові (визначають порядок культових обрядів, церемоній) та організаційно-функціональні норми (регулюють внутрішньоцерковні, міжцерковні, міжконфесійні відносини, визначають структуру релігійних організацій, порядок виборів керівних органів, регламентують їх діяльність, а також стосунки між віруючими та священнослужителями тощо).

Комунікативна функція. Вона спрямована на забезпечення спілкування віруючих з Богом (молитва, інші культові дії) і між собою (під час богослужіння тощо). Релігійна комунікація охоплює різні процеси взаємодії: спілкування, соціалізацію, передавання релігійного досвіду, розвиток зв'язків між окремими віруючими, між віруючими і релігійною громадою, духовенством, між релігійними організаціями різного віросповідання. Вона передбачає передавання, обмін інформацією, її засвоєння, оцінювання, що сприяє інтеграції (об'єднанню) чи дезінтеграції (роз'єднанню) релігійних груп.

Інтегративна функція. Реалізація її сприяє забезпеченню стабільності в суспільстві. На думку французького філософа, соціолога Е. Дюркгейма, релігія діє в суспільстві як клей, допомагаючи людям усвідомити свою моральну належність до соціуму, самовизначитися в суспільстві, а внаслідок цього об'єднатися з близькими за поглядами, моральними установками, віруваннями людьми, разом з ними брати участь у культових церемоніях. Це сприяє утвердженню в суспільстві злагоди, солідарності, згуртованості, знижує конфліктність, натомість посилює суспільну рівновагу та гармонію суспільних відносин.

Різною мірою інтегративна функція виявляє себе на рівні суспільства, конфесій, а також окремих релігійних громад. Найпомітнішою вона є, коли система релігійних цінностей відповідає фундаментальним потребам суспільства.

Дезінтегруюча функція. Суть її полягає в тому, що, об'єднавшись на основі певного віровчення, культу, групи людей протиставляють себе іншим соціальним утворенням, в основі яких перебувають інші віросповідування. Це може бути джерелом конфлікту між представниками різних віросповідань, конфесій. Часто такі конфлікти свідомо провокуються, оскільки вони сприяють зміцненню релігійних груп, посиленню авторитету їхніх лідерів.

Існують конфлікти і всередині релігійних об'єднань, наприклад, між консерваторами і реформаторами. Нерідко вони стають передумовою церковних, конфесійних розколів, виникнення сектантських утворень. Часто в основі релігійних конфліктів фігурують політичні, економічні інтереси. Нерідко під релігійними лозунгами розгортаються соціальні конфлікти.

Конфлікти, які відігравали дезінтегруючу роль, не обминули жодної із церков, конфесій. Найпомітнішими були розкол у християнстві, що призвів у 1054 р. до розділення його на православ'я і католицизм, реформація в католицизмі (XVI-XVII ст.), рух старообрядництва в Руській православній церкві (XVII ст.), перипетії, пов'язані з утворенням та функціонуванням греко-католицької церкви в Україні та ін.

Ідеологічна функція. Суть її полягає в тому, що релігія як форма суспільної свідомості є надбудовним явищем. Вона не здатна продукувати суспільні відносини, а лише відображати їх - виправдовувати, схвалювати чи осуджувати. Все це відповідно позначається на свідомості мас і на їх участі в суспільно-політичних процесах. Під впливом релігії в суспільстві можуть домінувати конформістські (примиренські) настрої або розгортатися соціально-політичні конфлікти.

Політична, правова функції. Значною мірою вони взаємопов'язані, взаємозалежні з ідеологічною. Історія свідчить, що більшість церков не обминали актуальних суспільних проблем, активно втручалися у їх вирішення. Нерідко церква перебирає на себе управління суспільними, державними справами (теократичні держави), в тому числі й законодавчі та арбітражні повноваження.

Культуроформуюча функція. Вона реалізується у впливі релігії на розвиток писемності, книгодрукування, малярства, музики; архітектури, збереження цінностей релігійної культури; нагромадження і трансформацію культурного досвіду. Все це відчутно впливає на формування й розвиток естетичних цінностей, на етичні традиції віруючих, суспільства.

Легітимуюча (від лат. legitimus - законний, узаконений) функція. Вона виявляється в узаконенні певних суспільних порядків, державних інститутів, політичних, правових відносин, норм чи визнанні їх неправомірними.

Размещено на Allbest.ru