Священик і приход. Моделі саморепрезентаціі в умовах насильного возз'єднання (на прикладі Закарпатської області)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Священик і приход. Моделі саморепрезентаціі в умовах насильного возз'єднання (на прикладі Закарпатської області)

Данилець Ю.В., кандидат історичних наук, доцент, доцент кафедри археології, етнології та культурології, Ужгородський національний університет

Анотація

Розкривається питання взаємовідносини парафіян і духовенства в умовах насильного возз'єднання греко-католицьких громад з православною церквою в Закарпатській області. Автор аналізує моделі саморепрезентації колишніх греко-католицьких вірників та священиків, відносини «новоправославних» з «староправославними» священиками / вірниками. Для розкриття проблеми автор пропонує умовно виокремити кілька типів парафій: 1) православні приходи, де абсолютну більшість складали вчорашні греко-католики; 2) громади, де греко-католики складали меншість; 3) приходи на чолі яких стояв «новоправославний» священик; 4) парафії, які обслуговував «староправославний» пастир. Взаємовідносини на рівні приходу розглядаються на основі листів до канцелярії Мукачівсько-Ужгородської православної єпархії та документів Державного архіву Закарпатської області. Аналіз джерел дає підстави стверджувати, що на рівні парафії та єпархії загалом спостерігалися наступні протиріччя: догматичні (дотримання старих правил у проведенні літургії, спроба впровадження православних нововведень), економічні (питання грошового утримання, відрахування до єпархіального управління, ремонтні роботи), призначення на приход (боротьба за заможніші парафії, церковні посади), питання особистого характеру.

Ключові слова: греко-католики, громада, єпархія, православні, священик, приход.

Abstract

The paper reveals the relationship issues parishioners and the priesthood face in the conditions offorcible reunification of the Greek-Catholic communities with the Orthodox Church in Transcarpathian region. The author analyzes the model of self-representation of the former Greek Catholic believers and priests, relationship between «Orthodox new-rite» and «Orthodox old-rite» priests / believers. To solve the problem, it is suggested that several types of parishes be singled out for convenience: 1) Orthodox parishes, where the absolute majority of parishioners were yesterday's Greek Catholics; 2) communities in which the Greek Catholics constituted a minority; 3) parishes which were headed by the «New Orthodox» priest; 4) parishes which were served by the «Old Orthodox» priest. Relationships at the parish level are scrutinized on the basis of letters to the office of the Mukachevo-Uzhhorod Orthodox diocese and documents of the State Archives of Transcarpathian region. The analysis of the sources gives reason to state that on the level of the parish and the diocese there were generally observed the following contradictions: dogmatic (adherence to old rules in conducting the liturgy, attempts to implement orthodox innovations), economic (issues of salaries, payments to the diocesan administration, repair work), appointment to the parish (struggle for wealthier parishes, church positions), personal issues.

Keywords: Greek Catholics, community, eparchy, Orthodox, priest, parish.

Актуальність вивчення теми взаємовідносин на рівні окремої парафії та священика надзвичайно важлива у наш час. З утворенням єдиної помісної православної церкви на місцях розпочався процес волевиявлення громад щодо своєї приналежності. Неабияку роль у зміні церковної юрисдикції відіграють священики, котрі користуються значним авторитетом. В окремих випадках самі парафіяни, проти волі пастиря вирішують своє подальше існування, що призводить до конфліктних ситуацій. Подібні процеси переживали закарпатці після Другої світової війни.

Зазначимо, що у статті щодо греко-католиків, котрі з різних причин опинилися у складі Руської/Російської православної церкви (далі - РПЦ) будемо послуговуватися двома термінами: «новоправославні» та «возз'єднані». Щодо православних, котрі були з самого початку в лоні даної конфесії, вживаємо термін: «староправославні» та «православні».

Визволення Закарпаття Червоною армією у кінці жовтня 1944 р. принесло в суспільне життя антирелігійну складову. З інтегруванням до УРСР на території області поширилося радянське законодавство про культи. Початково влада вирішили питання з православними громадами, які знаходилися у складі двох юрисдикцій - Сербської та Константинопольської. Більше 90% парафій і монастирів підпадали під владу патріарха у Белграді. Військове керівництво та місцеві комуністи організували кілька звернень до Москви і відправили невелику делегацію, перед якою було поставлено завдання домагатися переходу із складу Сербської православної церкви (далі - СПЦ) до РПЦ [29-32]. Використавши складну ситуацію в Белграді, коли патріарх Гаврило (Дожіч) і більшість архієреїв перебували поза межами країни, представники Московської патріархії домоглися згоди єпископа Володимира (Раїча) на канонічний відпуск ввіреної йому пастви [23, с. 145].

У подальші місяці доля православних Закарпаття вирішувалася Синодами РПЦ і СПЦ, а в Мукачево призначили єпископом уродженця Полтави Нестора (Сидорука) [24, с. і4]. Інша група вірників і священиків була змушена приєднатися до РПЦ, що відбулося після офіційного зречення архієпископа Савватія (Врабеца) на вказані території [19; 34]. Таким чином, використавши міжнародні важелі впливу та переможні наслідки Другої світової війни РПЦ поглинула Мукачівсько-Пряшівську кафедру, котра, через включення Пряшівщини до Чехословаччини, почала називатися Мукачівсько- Ужгородською єпархією Українського екзархату.

Станом на 1943 р. на Закарпатті налічувалося 112 приходів та 5 монастирі і 8 скитів [17]. Приблизно така ж ситуація, за винятком незначного зростання кількості приходів, спостерігалася на кінець 1944 р. Разом з тим, слід відзначити, що православне духовенство брало активну участь у возз'єднавчих процесах, ряд священиків навіть були обрані делегатами Першого з'їзду Народних комітетів. Щодо міжконфесійних відносин на території області, то, за винятком конфліктів у 1920-х рр. за храми і майно, між вірниками панував мир і спокій. Поставивши в залежність місцеве православне духовенство та усунувши незадоволених (у 1946 р. був убитий за загадкових обставин адміністратор єпархії 1941-1944 рр. ігумен Феофан (Сабов) [25-26; 28], влада взялася за греко-католицьку церкву.

Не будемо вдаватися в поглиблений аналіз даного питання, яке в достатній мірі розкрите в українській та зарубіжній історіографії [18; 20], зазначимо тільки, що радянська влада та місцеві комуністи у повні мірі використали задавнений конфлікт греко-католики - православні, реанімувавши його з новою силою. У першу чергу, на місця були розіслані інструкції щодо ініціювання повернення культових споруд в селах, де храми певний час знаходилися у руках православних в 1920-х рр., а потім через суди були повернути греко-католикам. У зв'язку з пасивністю єпископа Нестора та місцевих священиків, звернення писалися під егідою голів сільських комітетів і лише формально підтримувалися Єпархіальним управлінням.

Протягом осені-початку зими 1944 р. у володіння православних перейшли 27 храмів, в 1945 р. - 39, в 1947 р. - 5 і монастир на Чернечій горі в Мукачеві, в 1948 - 23 церковних споруд [1, арк. 9-10]. Друга частина культових споруд була передана владою через звернення вірників, які, згідно поданих сільськими комітетами документів, складали більшість. На 24 січня 1947 р. Мукачівсько-Ужгородська єпархія складалася із 135 приходів (115 основних та 20 філіалок), які використовували 182 храми та 12 каплиць) [22, арк. 1]. На кінець 1948 р. на Закарпатті налічувалося 132 православні парафії, які мали у своєму володінні 234 храми [1, арк. 14]. Їх обслуговувало 126 священиків та дияконів із «чорного» і «білого» духовенства (52/74). У звітах єпархії значиться також неприходське духовенство, що обслуговувало монастирі (22 чол.), 1 священик був без приходу та 1 перебував за штатом. Загальна кількість священнослужителів складала 150 осіб [1, арк. 17]. В області діяло 7 монастирів із 199 насельниками та 8 скитів із 82 жителями. Загалом в обителях проживало 281 особа (в тому числі послушники і духівники) [1, арк. 34-44].

Бездіяльність єпископа Нестора (Сидорука), який не бажав втягуватися у процес ліквідації Мукачівської греко-католицької єпархії та різко засудив вбивство владики Теодора (Ромжі) в 1947 р., призвело до його переведення в Курськ. У 1951 р. згаданий архієрей раптово помер на 47 році життя. За офіційною версією в нього стався крововилив у мозок [27, с. 7]. Принагідно зазначимо, що й інші автори листа проти вбивства Ромжі - єпископ Антоній (Пельвецький) та Михаїл (Мельник) також передчасно померли. На Закарпаття було переведено архієпископа Макарія (Оксіюка), який завершив так званий процес «возз'єднання». Зокрема, в 1948 р. до православної єпархії перейшло 23 греко-католицькі приходи із 12 філіалками [1, арк. 13], а в 1949 р. і решта храмів (206 приходи та 132 філіалки) [2, арк. 16]. 28 серпня 1949 р. на свято Успіння Пресвятої Богородиці на Чернечій горі було формально затверджено ліквідацію Ужгородської унії. За матеріалами архієпископа Макарія у святкуванні взяло участь також 75 колишніх греко-католицьких священиків [2, арк. 16].

За матеріалами отців Даниїла та Стефана Бендасів протягом 1949-1950 рр. до православної церкви погодилися увійти 128 священиків. Аналіз документів дає підстави стверджувати, що даний перелік є не повним. Наприклад, у ньому немає о. Стефана Верб'ящука, який після повернення з ув'язнення перейшов у 1958 р. до православної церкви [12]. Не згадано у книзі і монаха- василіянина Феодосія (Сочку), що ніс послух з 1932 р. в Мукачівському монастирі, а в 1945 р. був переведений до Бороняви. У 1947 р. він написав листа до настоятеля чоловічого скиту в с. Бедевля архімандрита Боголіпа (Церковника) з проханням прийняти його у склад братії. У 1948 р. його було рукопокладено в ієромонахи та направлено на приход. У різних селах Феодосій пропрацював до 1980 р., дослужившись до сану ігумена [7].

На кінець грудня 1950 р. в Мукачівсько- Ужгородській єпархії налічувалося 303 приходи, які користувалися 577 храмами (з них 154 приписні) [3, арк. 23-24]. У єпархіальних світах зазначено, що парафії обслуговувало 224 священики (5 архімандритів, 42 ієромонахи, 176 протоієреїв). Таким чином, порівнюючи статистику 1950 р. із 1948 р. маємо різницю в 98 осіб, які складали групу колишнього греко-католицького духовенства. Однак, із загальної кількості «возз'єднаних», частина кліриків так і не приступила до пастирської роботи. Деякі перебували на пенсії по старості, інші працювали на цивільній роботі тощо.

Що стосується приходів, які діяли на Закарпатті після 1949 р., то пропонуємо розділити їх на кілька типів:

1) православні приходи, де абсолютну більшість складали вчорашні греко-католики;

2) громади, де греко-католики складали меншість;

3) приходи на чолі яких стояв «новоправославний» священик;

4) парафії, які обслуговував «старо-православний» пастир.

Церковне життя в нових умовах породжувало різні протиріччя. Взаємовідносини на рівні приходу ми спробуємо розглянути на основі листів до канцелярії Мукачівсько-Ужгородської православної єпархії, документів Державного архіву Закарпатської області і т.д. Аналіз джерел дає підстави стверджувати, що в єпархії загалом та в окремо взятих парафіях спостерігалися наступні протиріччя: догматичні (дотримання старих правил у проведенні літургії, спроба впровадження православних нововведень), економічні (питання грошового утримання, відрахування до єпархіального управління, ремонтні роботи), призначення на приход (боротьба за заможніші парафії, церковні посади), питання особистого характеру. Зустрічалися випадки, коли реальна причина незадоволення священиком приховувалася, а йому висували претензії економічного чи морального характеру. Цей випадок часто стосувався саме скарг «возз'єднаних» вірників щодо православних священиків. Цілком зрозуміло, що віруючі не могли написати єпископу, що їм не подобається православний обряд, впровадження православних правил тощо. Вони шукали інші причини усунути «староправославного» священика і отримати іншого, «новоправославного», або лояльного до них, котрий буде служити літургію за бажанням вірників, тобто по-старому.

Важливі спостереження викладені у звіті єпископа Іларіона (Кочергіна), який керував єпархію в 1950-1956 рр. Він стверджував, що після поповнення єпархії «возз'єднаними» парафіями у багатьох населених пунктах склалася ситуація, коли існували одночасно два приходи, із яких один - греко-католицький, як правило ліквідовувався, переходячи на статус приписного. Відбувалася також реорганізація церковних комітетів [3, арк. 9].

Надзвичайно цікаві свідчення єпископа Іларіона щодо відносин між «староправославними» і «новоправославними» священиками. У звіті за 1950 р. архієрей наголошував, що з самого початку своєї діяльності він намагався засвідчити «возз'єднаному» духовенству довіру як з боку єпархіального архієрея так і з боку «староправославних» священиків. «Вони вважали себе після возз'єднання закинутими і, по їх власних судженнях, нікому не потрібними» [3, арк. 7]. Щоб зблизити духовенство єпископ організовував спільні богослужіння, нагороджував священиків. У звіті за 1952 р. той же архієрей зазначав, що пастирів, у яких було зафіксовано на місцях відступлення від православного чину відправлення богослужіння, викликалися до Єпархіальне управління для пояснення, а потім направлялися в Мукачівський монастир на практичне навчання. Серед осіб, що проходили через таку процедуру названо: М. Барну, С. Дуфинця, Ю. Дюрко, В. Ортутая, В. Поповича, П. Скубенича, О. Штеця та інших. З кінця року при монастирі в Мукачеві проводилися пробні богослужіння, які проводили «новоправославні» священики. На кожний день викликали по одному священнослужителю, який під контролем соборного причту повинен був виконати цілодобове богослужіння (вечірня, утреня і літургія) [4, арк. 6].

Наступного року архієрей звітував у патріархію, що перевірка встановила здійснення священиками під час практики літургії по православному, але повернувшись додому, декотрі із них продовжували служити з використанням греко-католицьких традицій. Благочинні пояснювали це явище наступними факторами: «возз'єднані священики бояться скомпрометувати себе в очах вірників і бути зарахованими ними до схизматиків. Один із них виразився так: як я можу робити по інакшому, якщо раніше, протягом 15 років говорив проти православ'я» [5, арк. 9]. Єпископ називав і кілька випадків у «староправославного» священства, коли воно, на догоду вірникам, відходило від православного обряду і служило по греко-католицьким правилам.

Важливі відомості єпископ Іларіон наводить про взаємовідносини священиків та парафіян.

Зокрема, у звіті за 1952 р. він зазначав, що в єпархії є чимало сіл, де релігійні общини не приймають священика - ні «староправославного», ні «возз'єднаного». Вірники таких громад самі збираються у храмах, де часто під керівництвом псаломщика відправляють богослужіння і треби. «Свавілля псаломщиків дійшло до того, що читають навіть Євангеліє під час таких служб і здійснюють не дозволені для них священицькі дії» [4, арк. 6]. У документі наведено приклад населених пунктів - с. Затисівка (Севлюшського округу (нині Виноградівського району) та с. Глибоке (Ужгородського округу (району). До Затисівки єпархія відправила «возз'єднаного» священика до аналогічних вірників. «Вони не пустили пастиря до храму і заявили, що їм священик не потрібен. Вони можуть обійтися і без нього та самі будуть задовольняти свої релігійні потреби» [4, арк. 6]. За словами єпископа, це сталося із-за того, що їхній колишній священик перейшов у православ'я.

Про затисівську парафію доповідав єпископу 24 грудня 1969 р. чорнотисівський священик Петро Сокач. За його словами, 14 грудня 1969 р. він служив на парафії вечірню, а 21 грудня - утреню та літургію. У храмі було присутні біля 100 вірників, які прихильно поставилися до священика. Головною перепоною упорядкування нормально життя приходу священик вважав церковних кураторів і церковника, які хоч і віддали ключі від храму, але самі були відсутні. «Народ сам по собі добрий - побожний, хотів би, щоб кінчалося православне богослужіння, але вони стоять на перешкоді» [13].

У с. Глибоке, яке було населене переважно колишніми греко-католиками, також відправляли кілька разів священика із «новоправославних». «В 1951 р. священика обплювали, а народ, що перебував у храмі розбігся під видом того, що не бажає опоганитися від православного священика» [4, арк. 6]. Аналогічна ситуація повторилася і в 1952 р. Однак, зустрічалися й інші випадки. За словами єпископа Іларіона, в єпархії було ряд «староправославних» сіл, які категорично не хотіли приймати «новоправославного» священика. Архієрей наводив і позитивні приклади примирення між колишніми греко-католиками та «староправославними» священиками. У м. Хуст, де два роки вірники противилися призначенню священика, був добре прийнятий прот. Іван Густі. З того часу на парафії «панує мир і спокій, а в храмі відправляється в точності православний чин Богослужіння» [5, арк. 12]. Аналогічна ситуація спостерігалася в селах Ракошино, Верхні Ворота, Тересва, Тур'я Пасіка [5, арк. 18].

Чимало місця у єпархіальних звітах займає питання антагонізму між «староправославними» та «новоправославним» священством. Архієрей бачив початок цього явища ще у перших роках ХХ ст., коли у краї відновилася православна церква. Зважаючи на значну потребу у священиках, в сан були рукопокладені особи, що не мали відповідної освіти. Разом з тим, всі греко-католицькі парохи мали вищу освіту, і, за словами автора звіту, ставилися до своїх опонентів як до неуків. У 1920-1930 рр. православні отримали більше кандидатів із богословською освітою, але протистояння не припинялося. «Після 1949 р. суперечки відновилися, православні вважали, що вони б мали грати головну роль у єпархії. Коли архієпископ Макарій намагався приблизити до себе новоправославне духовенство - староправославні заявили: «не греко-католики возз'єдналися з Православною церквою, а Макарій возз'єднався із греко-католиками» [4, арк. 17].

До 1954 р. у переважній більшості сіл на «староправославній» парафії служив «старо-православний» священик, а на колишній греко-католицькій - «новоправославний». Але, у тому ж році єпископ вирішив змінити усталену традицію, яка, на його думку, могла сприяти зближенню двох таборів та поширення православного обряду. На чолі благочинних округів та парафії, що насильно «возз'єдналися», були призначені «староправославні» священики. Такі дії були здійснені в районах, де раніше не було взагалі православних приходів. Єпископ Іларіон вважав, що поширенню православного обряду в окреслених регіонах заважали якраз «возз'єднані» священики, «які приєдналися лише формально, а на ділі і надалі противилися всім нововведенням» [6, арк. 12].

Цікавими є звіти священиків про ситуацію на «новоправославних» парафіях. Візьмемо для прикладу села, священиком який був о. Іван Петрушка. Описуючи життя парафії у с. Бороняво благочинний Хустського округу Євгеній Боршош 3 травня 1950 р. писав: «Православний приход в Бороняві налічує вірників всього коло двох тисяч, із них староправославних 600 душ, а інші - новоправославні. Перший священик, який священнодіяв у Бороняві по возз'єднанню, був о. Іоанн Петрушка. Він нічого православного не вніс в Богослужіння, а навпаки старався служити по греко-католицьки. Його грекокатолики дуже любили, а староправославні ненавиділи, тому що вважали його не своїм священиком» [8]. Вже 7 червня 1952 р. згаданий священик у листі-покаянні на ім'я єпископа Іларіона визнавав: «ставши православним священиком до цього часу не постарався засвоїти православний чин богослужіння. У с. Великі Ком'яти, де я був настоятелем, нічого не зробив на користь православного чину, продовжував служити по старому. Те ж саме робив і на новому приході в с. Підвиноградово, де до цих пір (немає православного богослужіння)» [9]. Слова священика підтверджували також вірники с. Підвиноградова у скарзі до Єпархіального управління. Вони повідомляли, що священик лише частково виконував директиви єпархії щодо переходу на православне богослужіння та «не поминав патріарха Московського Олексія» [10]. Треба відмітити, що парафія складалася із колишніх греко-католиків. Через 11 років служіння той же священик повідомляв єпархіального архієрея, що в м. Іршава він застав майже греко-католицький обряд богослужіння, «а дяки по уніатському співали». Виявивши відсутність православних ікон, книг та неправильно облаштований престол, священик досить дипломатично намагався все виправити, щоб «не поломити ще аж ніяк не закріплене деревце Святого Православія у Іршаві» [11]. Як видно із документів, позиція священика щодо зміни обряду на православний докорінно змінилася.

Характеризуючи діяльність «возз'єднаного» священика Степана Брунцвіка у с. Великий Бичків на Рахівщині о. Дмитро Рущак, вказував, що «по сьогодні в обох возз'єднаних храмах всі треби і обряди відправляються строго по-уніатському і із уніатських книг. Руснак Дмитро - псаломщик Св. Успенської церкви висміює все, що православне. Він старається агітувати коли хто-небудь помре із православних, що мовляв, православний псаломщик погано співає, що вони теж православні і на похороні від великого храму будуть співати красивіше. О. Брунцвік не старається завести в церкві богослужіння по-православному. В Бичкові унія по-старому. Будинок в будинок його і мої вірники, «наші і ваші», уніати і православні. На жаль, чимало наших отців православних приєдналися до унії, поголилися, скорочують богослужіння і забули що вони священики» [15].

Зустрічалися випадки, коли«новоправославний» священик призначався на 100% староправославний приход. Це викликало певні конфлікти та незадоволення вірників. Наприклад, жителі с. Росішка на Рахівщині 6 січня 1964 р. скаржилися єпископу на складну релігійну ситуацію в населеному пункті. Після смерті багаторічного настоятеля о. Василя Несуха на парафію призначили священика Степана Верб'ящука. При ньому «народ відхилився, тому що, по-перше, його не зрозуміти коли він читає святе Євангеліє і коли говорить проповідь, по-друге, що він більше тримає відправу по-уніатському, а ми не звикли, бо ми православні з 1923 року» [12]. Вірники просили перевести згаданого пастиря і призначити до них о. Брунцвіка («новоправославного») або о. Волощука («староправославного»). Єпископ оперативно виконав прохання вірників, надавши о. Степану під управління приход на Мукачівщині.

Подібна ситуація була з священиком Іваном Гаджею у с. Березово Хустського району. Після ліквідації греко-католицької церкви у населеному пункті виникли дві паралельні парафії - «ново» і «староправославнаі». У зв'язку із тим, що Гаджа стояв на чолі греко-католицької громади з 1947 р. і погодився перейти у православ'я, йому доручили служити в обох храмах. 15 листопада 1949 р. у листі до архієпископа Макарія (Оксіюка) він повідомив про напружену обстановку між вірниками. За словами священика, незважаючи на усний дозвіл архієрея служити у різних церквах по різному, він намагався оправославнювати «возз'єднаних» греко-католиків. Разом з тим, пастир відчував недовіру і грубість з боку православних, які, начебто, вимагали від нього дотримання певних звичаїв, котрі не притаманні східній церкві [16, арк. 8]. Дане питання розширює «Заява» православних вірників т.зв. «малої церкви» із с. Березово. Вони вказували, що о. Іван «править у них незмінним статутом греко-католицьким, як ся служило в уніатських церквах». У провину священику ставилося вживання «філіокве», не поминання патріарха і екзарха, не допуск малих дітей до причастя, причащання дорослих на колінах, служіння «тихої служби», відправляння служби «Серця Ісусового» та ружанського молебну [16, арк. 12]. Єпархіальне керівництво перемістило о. І. Гаджу до с. Чома на Берегівщині [16, арк. 25].

Жителі с. Затисівка (100% «новоправославний» приход) 25 травня 1977 р. скаржилися єпископові Савві (Бабинцю) на їх колишнього священика Петра Сокача. У документі зазначалося, що священик агітує проти вірників через те, «що ми зняли образ (ікону - автор) Антонія Падуанського, ліквідували буксу взаємодопомоги і вводимо православні звичаї». Селяни наголошували, що загадані дії було зроблено за наказом єпархіальної влади, яку сам П. Сокач проінформував про наявні відхилення у храмі. «Він наговорює жінок, щоб вони вимагали від церковної ради колишніх порядків, які були при ньому..., щоб не ходили до нього сповідатися (мається на увазі новий священик - автор), бо він не старої віри, а православної» [14].

Важливі відомості містять звіти уповноваженого у справах РПЦ по Закарпатській області. Наприклад, у звіті за 1956 р. А. Шерстюк подав витяги із розмови колишнього греко-католицького вірника з священиком Дулішковичем, котрий повернувся із ув'язнення. На питання священика, чи відвідує той храм, останній відповів, що так, відвідує. Тоді Дулішкович, нібито, порадив йому не ходити до храму, тому що, «в даний час церква не та, що була раніше». Вірник йому заявив: «Пане отче, за цей час нічого у церкві не змінилося. Служба Божа служиться по тих самих книгах, що і Ви служили, тільки трохи довше. Ви дещо пропускали, а вони вичитують все підряд, по черзі». На це йому Дулішкович відповів - «Справа не в тому, а в тому, що всі православні священики дали радянській владі присягу бути їй вірними, дати присягу безвірникам, все рівно, що присягнути сатані. За це все священики-схизматики, залишені божої благодаті» [21, арк. 4].

Отже, дослідження взаємовідносин парафіян та священиків на Закарпатті у радянський період є досить складним. Як свідчать документи, сам процес «возз'єднання» пройшов під тиском влади та досить пришвидшеними темпами. Починаючи з кінця 1940 рр. та протягом майже двадцятьох років у багатьох селах продовжували існувати паралельні парафії «ново» і «староправославних». Згодом одна із громад ліквідовувалася шляхом злиття, а культове приміщення руйнувалося чи передавалося місцевим органам влади. Співжиття двох, колись ворогуючих таборів, у різних населених пунктах було відмінним. Однак, головну роль у цьому процесі відігравав людський фактор та вміння єпархіальної влади знайти відповідну «золоту середину» в питанні призначення священиків, впровадження православних обрядів і т.д.

католик священик вірник парафія

Список використаних джерел

1. `Архів Мукачівської православної єпархії', Звіт по Мукачівсько-Ужгородській єпархії за 1948 р.

2. Там само, Звіт по Мукачівсько-Ужгородській єпархії за 1949 р.

3. Там само, Звіт по Мукачівсько-Ужгородській єпархії за 1950 р.

4. Там само, Звіт по Мукачівсько-Ужгородській єпархії за 1951 р.

5. Там само, Звіт по Мукачівсько-Ужгородській єпархії за 1952 р.

6. Там само, Звіт по Мукачівсько-Ужгородській єпархії за 1953 р.

7. Там само, Особова справа ігумена Феодосія (Сочки).

8. Там само, Особова справа прот. І. Петрушка. Доклад о. Євгенія Боршоша на ім'я єпископа Іларіона (Кочергіну) від 3 травня 1950 р.

9. Там само, Лист єпископу Іларіону (Кочергіну) від 7 червня 1952 р.

10. Там само, Скарга вірників с. Підвиноградово Вино- градівського району на ім'я єпископа Іларіону (Кочергіну) від 7 березня 1952 р.

11. Там само, Лист єпископу Миколаю (Кутепову) від 10 травня 1963 р.

12. Там само, Особова справа священика Стефана Верб'ящука. Лист вірників с. Росішка Рахівського району на ім'я єпископа Боголіпа (Анцуха) від 8 грудня 1955 р.

13. Там само, Особова справа священика Петра Сокача. Доповідна записка священика Петра Сокача на ім'я архієпископа Григорія (Закаляка) від 24 грудня 1969 р.

14. Там само, Скарга вірників с. Чорнотисово Вино- градівського району на ім'я єпископа Савви (Бабинця) від 25 травня 1977 р.

15. Там само, Особова справа священика Степана Брунцвіка. Рапорт священика Дмитра Рущака від 8 грудня 1955 р.

16. Там само, Особова справа священика Івана Гаджі.

17. Там само, Список духовенства Мукачівсько-Пряшівської православної єпархії за 1943 р.

18. Боцюрків Б., 2005, `Українська Греко-Католицька Церква і Радянська держава (1939-1950)', переклад з англійської Наталії Кочан, за редакцією Олега Турія, Львів: Видавництво Українського Католицького Університету, 268 с.

19. `В Мукачівсько-Пряшівській єпархії', 1946, Закарпатська правда, 7 лютого, с.4.

20. Войналович В, 2005. `Партійно-державна політика щодо релігії та релігійних інституцій в Україні 1940-1960-х років: політологічний дискурс', Ін-т політ. і етнонац. дослідж. НАН України. К.: Світогляд, 742 с.

21. `Державний архів Закарпатської області', Ф.Р-195, Оп.12, Спр.44.

22. Там само, Ф.Р-544, Оп.2, Спр.2.

23. Данилец Ю. 2017. `Поездка делегации Мукачевско- Пряшевской православной епархии в Москву и канонический переход в состав РПЦ (на материалах ГАРФ)', Rocznik, Rok LIX, 7.1, 8.131-150.

24. Данилець Ю. 2017. `Життєвий шлях православного єпископа Нестора (Сидорука) у світлі нових архівних документів', Науковий вісник Ужгородського університету Серія: Історія, Ужгород: Вид--во УжНУ «Говерла», Вип.1 (36), с.14-22.

25. Данилець, Ю., 2011. `Ігумен Феофан (Сабов)', Сповідники та Подвижники Православної Церкви на Закарпатті в ХХ ст. /Авт. кол.: Ю. Данилець -- голова авт. кол., архієпископ Феодор (Мамасуєв) та ін., Ужгород, с.159-166.

26. Довганич О., 1999. `Трагічна доля православних священиків Феофана і Петра Сабових', Соціал-демократ, 24 квітня, с.5.

27. Концевич Н. прот., 1951. `Епископ Курский и Белгородский Нестор (некролог)', ЖМП, №11, с.7-8.

28. Ладижець О. 1995. `Вони вбивали не тільки віру', Срібна земля, 17 червня, с.3.

29. `Петиция игумена Феофана (Сабова) и 23 священников Мукачевско-Пряшевской епархии к митрополиту Ленинградскому и Новгородскому Алексию (Симанскому) Патриаршему местоблюстителю с просьбой принять их епархию в состав Московской Патриархии, 19 ноября 1944 г.', 2009. Власть и церковь в Восточной Европе. 1944--1953 гг.: Документы российских архивов: В 2 т. [Текст] / РАН; Ин--т славяноведения; Федер. архив. агентство; Гос. архив РФ; Редкол.: В.И. Волокитина (отв. ред.). ТА: Власть и церковь в Восточной Европе. 1944--1948 гг., Москва: РОССПЭН, с.61-65.

30. `Письмо православного духовенства Закарпатской Руси И.В. Сталину с просьбой принять Карпатскую Русь в состав Советского Союза, 18 ноября 1944 г.', 2009. Русская православная церковь в годы Великой Отечественной войны 1941--1945 гг. Сборник документов / Составители: Васильева О.Ю., Кудрявцев И.И., Лыкова Л.А., Москва: Издательство Крутицкого подворья; Общество любителей церковной истории, с.146-149.

31. `Пребывание в Москве делегации Православной Церкви Закарпатской Украины', 1945, ЖМП, №1, с.5-10.

32. `Пребывание в Москве епископа Мукачевского Владимира', 1945, ЖМП, №11, с. 20-21.

33. Сабов-1зянин Ф. 2003, `Мученики за ВФУ', Срюна земля, 20 грудня, с.15.

34. Церковный Календарь на 1946 год, Мукачево: Издание Канцелярии Епископа Мукачевского и Ужгородского, с.32.

Размещено на Allbest.ru