Сучасне переслідування християн на Близькому Сході: богословський вимір

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національний педагогічний університет імені М. П. Драгоманова

СУЧАСНЕ ПЕРЕСЛІДУВАННЯ ХРИСТИЯН НА БЛИЗЬКОМУ СХОДІ: БОГОСЛОВСЬКИЙ ВИМІР

Керстюк З. В., аспірант кафедри

богослов'я та релігієзнавства

Анотація

Здійснено богословський аналіз осмислення присутності та переслідувань християн на Близькому Сході як важливий аспект розуміння історичної органічності християнської Церкви на цих землях, починаючи з апостольських часів, із власною самобутньою церковною традицією у культурному ландшафті близькосхідного регіону. Звернено увагу на мирний характер і толерантність християн Близького Сходу протягом їхньої багатостолітньої історії. Проаналізовано біблійні фрагменти у контексті випробувань учнів Ісуса Христа, зокрема у ХХІ столітті. Відзначено богословський аспект сприйняття християнами власних випробувань у світлі християнського розуміння страждань і мучеництва.

Ключові слова: християнство Близького Сходу, переслідування християн, християнсько-мусульманські стосунки, християнське мучеництво.

Annotation

біблійний богословський близький схід

A theological analysis of comprehension of the presence and persecution of Christians in the Middle East as an important aspect of understanding the historical organicity of the Christian Church in these lands, beginning with the apostolic times, with its own original church tradition in the cultural landscape of the Middle East region. Attention is drawn to the peaceful character and tolerance of Christians in the Middle East during their many centuries of history. The biblical fragments are analyzed in the context of the tests of the disciples of Jesus Christ, in particular in the 21st century. The theological aspect of the Christian 's perception of their own trials in the light of Christian understanding of suffering and martyrdom is noted.

Keywords: Christianity in the Middle East, persecution of Christians, Christian-Muslim relations, Christian martyrdom.

Виклад основного матеріалу

Динамічні події «арабської весни», що широким відголоском відомі не тільки змінами політичних режимів, військовими зіткненнями, численними людськими жертвами, гуманітарними проблемами, але й - без перебільшення - трагедією християн у тих регіонах, де послідовники Ісуса Христа проживали й культивували власні самобутні літургійні, інституційні, теологічні традиції протягом багатьох століть, в окремих регіонах навіть від апостольських часів.

На наше переконання, окрім виділення внутрішніх та зовнішніх політичних чинників, аналітикам і науковцям слід ретельно дослідити саме релігійну сторону цих конфліктів. З метою глибшого розуміння християнської складової у подіях «арабської весни» необхідно проаналізувати богословський аспект присутності Церкви у державах Близького Сходу, що й становитиме мету нашої статті.

Актуальність нашої статті полягає, зокрема, і в тому, що давні церкви Сходу певною мірою вплинули і на локальні християнські спільноти слов'янських народів, зокрема українського [8, s. 9]. Якщо вести мову про давні церкви Сходу, то передусім на українським землях впродовж багатьох століть була присутньою Вірменська апостольська церква, яка, правда, у Речі Посполитій перейшла на унію з Римом, утворивши Вірменська католицьку церкву, але обряд залишався той же, який розвивався у самобутній традиції від часів Григорія Просвітителя. Відзначимо з власних спостережень, що в обрядовій практиці між давніми орієнтальними церквами є чимало спільного. А у вірменських храмах Єрусалиму, наприклад у підземній церкві Успіння Богородиці, нерідко на різних вівтарях відбуваються богослужіння священиків різних обрядів - вірменського, коптського та сирійського. Це створює неповторну симфонію прославлення Бога на різних мовах, але з властивою динамічністю рухів (часті кадіння, обходження вівтаря, поклоніння іконам), емоційністю та невідшліфованою в академічній манері стилістикою гімнів та піснеспівів, барвистістю облачення духовенства тощо.

В аналізі ступеня наукової розробленості заявленої наукової проблеми доводиться констатувати, що вона розглядалася переважно в площині політичній та історичній, без акцентування на богословській складовій та релігієзнавчому дослідженні, які, передусім, мають розглянути смисли релігійної складової, а не лише дискурс соціально-культурний чи політичний.

Ірина Кондратьєва у своїй докторській дисертації та монографії узагальнила та проаналізувала процеси ідентифікації Давніх Церков Сходу [4], проте драматичні події в християнському світі Близького Сходу після «арабської весни» не увійшли до предмету дослідження, оскільки воно було завершене раніше. Іван Остащук у статтях «Сучасне християнське мучеництво в парадигмі святості» [6] і «Християнське мучеництво ХХ-ХХІ століть: богословсько-антропологічний вимір» [7] розглядає трагедію переслідуваних християн у різних державах світу, що нерідко приводить навіть до жорстоких екзекуцій та вбивств, у контексті богословсько-антропологічного розуміння мучеництва, у зіставленні з ранньохристиянською парадигмою мучеництва.

Ірина Кондратьєва звертає увагу на особливий мирний характер діяльності християн Близького Сходу, які «на відміну від інституцій традиційних християнських віросповідань володіють набутим упродовж багатьох віків цінним досвідом функціонування в оточенні інших, альтернативних для них конфесій <...> При цьому витворені Давніми Східними Церквами світоглядні установки, уявлення та цінності, апробовані в умовах панування інших віросповідань, були покладені в основу їх виваженої міжконфесійної політики, одним із наслідків якої стала регламентація принципів толерантності. Звідси й констатація властивої спільнотам Християнського Сходу тенденції, що полягає у не конфліктності та гнучкій адаптованості до мінливих умов сьогодення» [4, с. 8]. На жаль, прагнення до миру християн не отримує такого ж сприйняття від тих груп мусульман, які прагнуть витіснити Церкву з їхніх країн, і навіть якщо радикали не є більшістю, проте їхня діяльність не отримує належної реакції від державної влади чи більшості співгромадян-мусульман, що, радше, прагнуть не втручатися чи просто бояться радикалів. На жаль, представники авраамічної релігії не бажають дотримуватись універсальних законів миру й любові, а виключно використовують релігійні гасла чи висмикнуті з контексту цитати Корану в політичних чи економічних цілях.

З історії співіснування ісламу та християнства на тих землях, які завоювали арабські халіфи, перші століття були відносно спокійними для християн: «На межі УІІІ-ІХ століть формується арабомовна православна культура, з'являються блискучі богослови, історики, лікарі, церковні та державні діячі. Завдяки своєму високому культурному рівню, християни змогли займати престижні становища в Халіфаті» [2]. Проте така спокійна ситуація продовжувалася не довго для християнської Церкви: «Ріст культурного рівня мусульман сприяв формуванню кваліфікованого мусульманського управлінського апарату, і держава вже менше потребувала освічених чиновни- ків-християн, і поступово відношення до християн стало змінюватися. Їх виганяли з державної служби, вони повинні були носити певний одяг, не могли зводити нові храми, здійснювати хресні ходи, зневажати слух мусульман дзвоном, виставляти хрести там, де їх можуть побачити мусульмани і т.ін.» [2]. Більшості християн це зламало віри у Христа як Спасителя, до сьогоднішнього дня серед коптів є традиція наносити татуйоване зображення хрестика новонародженої дитини на зап'ясті, що фактично представляє нерідко небезпеку, адже виступає видимим знаком приналежності до християнства.

У нашій статті не будемо вдаватися в деталі історії поширення ісламу, оскільки це предмет аналізу цілих монографій чи багатотомних видань, але звернемо увагу на те, що в різні часи, при правлінні різних мусульманських володарів спалахували вияви обмеження прав та навіть переслідування іновірців, зокрема християн, наприклад: «Халіф аль-Муте- ваккіль (847-861 рр.) спробував розіграти карту ісламізму, аби підняти свій авторитет і згуртувати підданих-мусульман, нацьковуючи їх на іновірців (зіммі - «невірних»). Християн та іудеїв зобов'язали носити одяг тільки жовтого кольору, користуватися лише дерев'яними стременами. У халіфаті зруйнували безліч церков і синагог» [5, с. 73].

Міжнародна благодійна правозахисна християнська організація Open Doors, основною метою служіння якої є «підвищення свідомості та заохочення молитви за повсюдно переслідувану Церкву» [10], щороку оновлює інформацію щодо переслідування християн у різних куточках нашої планети, прагне донести до широкого загалу ці відомості з метою передусім молитовної та гуманітарної підтримки потребуючих допомоги.

Правозахисна християнська організація Open Doors розробила власну методологію (World Watch List methodology (WWL methodology)) опрацювання даних щодо переслідування християн, а незалежний аудит та допомогу в забезпеченні прозорості й наукової релевантності висновків здійснює Міжнародний інститут релігійної свободи (the International Institute for Religious Freedom (IIRF)). Отож, переслідування цією методологією визначається як «будь-яка зовнішня ворожість через причину ідентифікації з Христом, що може включати ворожі відносини, слова та дії щодо християн» [10]. Методологія WWL розрізняє два основні прояви переслідування: тиск (тиск, який християни відчувають у всіх сферах життя) і погром (намірене насильство). Якщо погром може бути чітко простежений і задокументований про конкретні інциденти, то тиск документується розпізнаванням того, як християнське життя і християни перебувають під тиском у п'яти конкретних сферах життя, а саме: приватна, сімейна, громадська, національна та церковна.

Для формування щорічного списку після емпіричних спостережень персонал Open Doors у країнах, що переживають переслідування, заповнює анкету, що складається з 84 запитань (щорічно охоплює звітний період з 1 листопада по 31 жовтня). Заповнені анкети перехресно перевіряють зовнішні експерти. Розраховуються бали для кожної зі сфер життя з урахуванням відповідних змінних, наприклад: переслідування може бути більшим для окремих категорій християн у порівнянні з іншими, може відрізнятися в певних регіонах окремої країни. Також враховуються інтенсивність і частота переслідування. Після цього етапу для аналізу стають зрозумілими причини переслідування, ініціатори переслідувань і чітка схема переслідування. IIRF проводить аудит для підтвердження того, що всі результати були розраховані відповідно до методики WWL. Підсумкова оцінка розраховується для кожної країни, яка потім використовується для визначення порядку п'ятдесяти країн у щорічному списку Open Doors (Open Doors' annual World Watch List). Результати WWL дозволяють детально порівняти християнське життя в перелічених країнах.

Найбільш важливою причиною для створення цього рейтингу країн є можливість представити світовій широкій громадськості складну реальність життя християн під пресингом і небезпекою переслідувань. Однак рейтинги WWL завжди слід розглядати у поєднанні з динамікою переслідування відповідної країни, яка пояснює особливості конкретної ситуації переслідування [10].

Список п'ятдесяти країн із переслідуванням християн поділений на три групи: екстремальний рівень переслідування (100-80 балів), дуже високий рівень переслідування (80-61 бал), високий рівень переслідування (60-57 балів).

Представимо перші десять країн (із вказівкою балів за методологією Open Doors), в яких переслідування християн є найвищим: Північна Корея (94/100), Афганістан (94/100), Сомалі (91/100), Лівія (87/100), Пакистан (87/100), Судан (87/100), Еритрея (86/100), Ємен (86/100), Іран (85/100), Індія (83/100). Як бачимо, у цих країнах християни зазнають особливого високого рівня переслідувань.

У представленому невтішному списку міжнародної організації Open Doors представлені й країни Близького Сходу. На головному інформаційному ресурсі Open Doors, зокрема, зазначено: «Близький Схід є місцем народження християнської Церкви. Проте в деяких регіонах сьогодні Церква майже повністю витіснена через ісламський тиск. Занепад Церкви й ісламське відродження, що поширюється в країнах Близького Сходу, викликають велике занепокоєння Open Doors. Наше прагнення полягає в тому, щоб зміцнити Церкву на Близькому Сході, щоб вона могла там залишитися і розвиватися, а християни могли далі бути сіллю та світлом у цій частині світу, а також допомогти їм не залишати цю землю, яка б залишилася без християнського свідчення» [10].

Стосовно кожної країни, де переслідують християн, Open Doors готує доволі розгорнуте досьє. Для прикладу наведено кілька даних про Іран за 2019 рік. Стосовно загальної кількості населення (82,012,000) Ірану (за даними 2018 року) християни становлять всього 0,98 % (800,000) [9]. Християнство на іранській землі було присутнє від часу виникнення Церкви. У Книзі Діянь Апостолів в описі дня П'ятдесятниці читаємо, зокрема, про присутніх серед представників різних народів, що почули власну мову, «парфян, мідян та еламітів» (Діян., 2:9), іншими словами, мешканців того регіону, який зараз є Іраном. Раннє християнство тут було настільки сильне і плідне, що ця локальна Церква навіть відправляла місіонерів іншим народам проповідувати Євангелію. На жаль, після приходу мусульман у VII столітті розвиток християнської спільноти почав відчутно знижуватися. Серед історичних громад в Ірані сьогодні мешкають представники Вірменської та Асирійської церков, яким дозволяється проповідувати лише своїм співплемінникам їхньою ж мовою, але суворо заборонено проголошувати свою віру мусульманам. Протягом XVIII-XIX століть тут проповідували протестантські місіонери, що спричинилося до виникнення євангельських, баптистських і п'ятидесятницьких громад: до них також належать представники асирійського та вірменського народів, що там проживають багато століть, а також нащадки в другому чи третьому поколінні тих колишніх мусульман, які перейшли в християнство. Слід підкреслити, що найбільш принижуваною та переслідуваною категорією християн в Ірані є саме ті віруючі, які перейшли з ісламу (конвертити).

У звіті 2019 року іранські християни через питання віросповідання зазнали 104 напади, 67 осіб було засуджено, засвідчено 20 нападів на храми, а також 41 випадок нападів на християнські помешкання й магазини. Мусульманський тиск на християн виправдовується шиїтським ісламом як державною релігією, за якою всі закони повинні узгоджуватися з шаріатом. В Ісламській Республіці Іран існує т. зв. Рада охоронців конституції як спеціальний надпар- ламентський орган, функції якого можна зіставити з конституційним судом в інших країнах. До його складу належить 12 членів - 6 представників духовенства та 6 фахівців юристів. Ця рада перевіряє всі законопроекти, кандидатури на призначення на найвищі посади, депутатів меджлісу, міністрів, тому, відповідно, християни не мають жодних шансів потрапити у владні структури. На думку влади, а також частини суспільства мусульмани прирівнюються до етнічних персів, тому ті представники цього давнього народу, що прийняли християнство, вважаються відступниками. Відповідно, вся діяльність Церкви, особливо перською мовою (видання Біблії, єванге- лізація, навчання тощо), вважається незаконною, що може призвести до різного роду переслідувань і насилля [9].

Отже, тезисно наведені дані щодо переслідування християн у країнах Близького Сходу достатні для висновків про випробування і навіть вінець мучеництва учнів Христових у ХХІ столітті. Іван Остащук з цього приводу відзначає: «Від самого початку історії християнства мучеництво залишається радикальним прикладом мужності, жертовності та святості, оскільки в ньому виражається найдосконаліше наслідування Христа, що осмислено в теологічному й літургійному вимірах. Християнське мучеництво ХХ-ХХІ ст. відрізняється від ранньохристиянського тим, що репрезентує прагнення фізичного знищення конкретних людей не тільки у порушенні певних законів чи в боротьбі з релігійно-культурною ідентичністю, але й намаганні знищити просту людину через сам факт її існування. Така особливість переслідувань сучасних християн у теологічному аспекті виражає співпричетність мучеників до приниження людської природи і гол- гофської жертви Христа» [7, с. 122]. Можемо погодитися з таким висновком, адже у переслідуваннях християн ХХІ ст. передусім міститься ненависть до людини загалом, зважаючи лише на її релігійно-культурну відмінність, адже, скажімо, чимало християн належить до тих же етносів, що й мусульмани (наприклад, перси в Ірані), але навіть спільність кровного походження не виступає перепоною для переслідувань тих, які бачать свій, відмінний від більшості, шлях служіння Єдиному Богові.

Наш власний досвід спілкування з християнами Близького Сходу під час виконання гуманітарних та духовних місій протягом кількох років дає підстави стверджувати, що ці учні Христа радикальні у виконанні заклику апостола Павла, який писав з ув'язнення в Римі до спільноти македонського містечка Філіппи - першої церковної громади на європейському континенті: «Тільки живіть згідно з Христовою Євангелією, щоб, чи прийду я й побачу вас, чи й не бувши почув я про вас, що ви стоїте в однім дусі, борючись однодушно за віру євангельську, і ні в чому не боячися противників; це їм доказ загибелі, вам же спасіння. А це від Бога! Бо вчинено вам за Христа добродійство, не тільки вірувати в Нього, але і страждати за Нього, маючи таку саму боротьбу, яку ви бачили в мені, а тепер чуєте про мене» (Филип. 1:27-30).

Сергій Аверинцев, аналізуючи історію, переважно драматичну й трагічну, християнства у ХХ столітті, відзначає основоположну характеристику Церкви від самого її заснування в Єрусалимі: «Народ, серед якого звучала проповідь Ісуса Христа, її не прийняв; такі землі, як Сирія, де вперше було вимовлено слово “християнин” (Ді. 11,26), Мала Азія, церкви якої символізують в Апокаліпсисі все християнство світу (Од. 1, 11 і далі), Єгипет, де в пустелі вперше дозріло християнське чернецтво, а в Александрії - християнське любомудріє, нарешті, Північна Африка, де християнство вперше промовило латиною, - всі були відняті ісламом; натомість “радісна звістка” знов і знов надходила до тих, хто її ще не чув. Це відбувається і в наш час» [1, с. 363].

На прикладі церков Близького Сходу виразно простежуємо сутність слів Ісуса Христа: «Царство Моє не від цього світу» (Ів. 18, 36). Так, християни цих раніше християнських земель протягом століть відчували, що державна влада не поділяє царства, яке проголошував Христос.

Запитання, чому християни не покинули повністю місця своєї рідної землі, де їх зустрічає стільки випробувань, на нашу думку, таких міститься у вірі в біблійні обітниці про справжній мир. Як виразний приклад зацитуємо пророка Ісаю, який обіцяв благословення Єрусалимові: «Радуйтеся з Єрусалимом і веселіться, ви всі, заради нього, що його любите! Возрадуйтеся з ним радістю всі, що за нього журилися. Щоб могли ссати й насичуватися з грудей його втіхи, щоб могли впиватись і розкошувати багатством його слави. Так-бо говорить Господь: «Ось Я спрямую до нього мир рікою, потоком зливним будете ви звідти славу народів усмоктувати» (Іс., 66:10-12).

На нашу, думку образ Єрусалиму як «міста миру», в якому протягом кількатисячолітньої історії постійно точиться війна, над мешканцями якого здійснено стільки насилля, яке, мабуть, не знало жодне місто світу, є біблійним символом внутрішнього миру Божого, до котрого покликаний кожен вірний єдиного Бога, попри випробування та небезпеки.

Отже, історія християнської Церкви Близького Сходу, зокрема після подій «арабської весни», коли християни зустрілися з викликами радикалізовано- го ісламу, показує, що випробування віри не було рідкістю протягом багатьох століть, часто навіть загрожувало життю. Християни Близького Сходу своє зміцнення та духовне укріплення віднаходять у вірі в воскреслого Христа і тих текстах Святого Письма, які виражають обітницю про «Царство не від цього світу» та мир, який належить до сутності людської екзистенції, а не соціально-політичного виміру.

Список використаних джерел

1. Аверинцев, С. (2004). Християнство у ХХ столітті. Аверинцев, С. Софія-Логос. Словник. 2-ге видання. К.: Дух і Літера. с. 353-407.

2. Воробьева, И. А. Исчезнет ли христианство на Ближнем Востоке? Режим доступу https:// www.ivran.ru/artides?artid=3614 (дата звернення: 08.07.2019).

3. Біблія, або Книги Святого Письма Старого і Нового Заповіту. - Б.м., б.р. - 1521 с.

4. Кондратьєва, І. В. (2013). Давні Східні Церкви: ідентифікація, історія, сучасність: монографія. К.: «Видавничий дім Дмитра Бураго».

5. Латигіна, Н. А. (2016). Іслам: шлях крізь століття. К.: КНТЕУ

6. Остащук, І. Б. (2015). Сучасне християнське мучеництво в парадигмі святості. Науковий часопис Національного педагогічного університету імені М. П. Драгоманова. Серія 7. Релігієзнавство. Культурологія. Філософія: [зб.наукових праць]. К.: Вид- во НПУ імені М. П. Драгоманова, Вип. 33 (46), с. 75-82.

7. Остащук, І. Б. (2019). Християнське мучеництво ХХ-ХХІ століть: богословсько-антропологічний вимір. Релігія та медицина: Матеріали міжнар. наук.-практ. конф. К.: Вид.-во НМУ ім.О.О.Бого- мольця, с.119-123.

8. Bendza, M., Szymaniuk, A. (2005). Starozytne patriarchaty prawoslawne. Bialystok: Wydawnictwo Uniwersytetu w Bialymstoku.

9. Iran: Country Dossier. January 2019. Available at https://www.opendoors.org.za/app/uploads/2019/01/ Iran-WWR-COUNTRY-DOSSIER-January-2019- update.pdf (Accessed: 09.07.2019).

10. World Watch List 2019. Available at https://www. opendoors.org.za/christian-persecution/world-watch- list-2019/#wwl-country-list (Accessed: 09.07.2019).

Размещено на Allbest.ru