Єдність православних в Україні: провідні чинники формування та перепони її становленню

Vysotsky T. M.,

assistant of the theology and religious studies department, National Pedagogical Dragomanov University (Kyiv, Ukraine),

The purpose of the paper is to study the preconditions for socio-cultural division in the religious environment of Ukraine and to formulate a program for the achievement of the comprehensive unity of Ukrainian Orthodoxy. Methods of research: the article focuses on the contextualization of the basic principles of the Orthodox canon law, taking into account the peculiarities of the historical development of Ukrainian Christianity. The main results obtained: the article refers to the need to unite the Orthodox in Ukraine and to find the most effective ways to achieve this goal. The author analyzes the role of the state, its individual institutions, civil society, intellectuals and the subjects themselves of religious life in the union of Orthodox Ukrainians. Particular attention is paid to the analysis of the role of the state body in the affairs of religions in organizing work on the unification of the Orthodox and the role of the united church in strengthening our state and society.

Keywords: unity of Orthodox in Ukraine, church and state, forms of cooperation of churches in the sphere of social service, Ukrainian Christian culture.

Віросповідна єдність того чи іншого народу є основою для будівництва міцної держави і нації. Проблеми українського націє і державотворення, якими переповнена як наша історія, так і сьогодення, багато в чому витікають із внутрішньої розірваності віросповідної єдності нашого народу. Частина причин такої розірваності пояснюється суто раціональними і зрозумілими чинниками. Поруч з цим історія нашого народу і його Православної Церкви демонструє такі повороти, які не можуть бути пояснені з суто раціональної точки зору, а вимагають історіософських оцінок. До таки непоясненних зиґзаґів нашої історії слід, зокрема, віднести ті події, що призвели до розвалу русько-литовської держави, утворення Речі Посполитої та тієї непростої долі, яку мали в ній українські землі, наш народ і його Церква. До цього ж розряду слід віднести і події, пов'язані із тривалим співіснуванням Київської митрополичої кафедри у Галичі і у Володимирі на Клязьмі та вибором митрополита Петра, колишнього ігумена Ратненського монастиря, який отримавши в Царгороді митрополичі свячення, обрав місцем свого осідку не Галич, а Москву, посприявши таким чином становленню Московського царства та, відповідно, занепаду земель де проживали древні предки нашого народу.

Сюди ж належить і сповнена протиріч доба національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького, що з численних перемог перетворилася на найбільшу політичну і духовно- релігійну поразку нашого народу, який у результаті т. з. переяславських угод потрапив у політичну і духовну залежність від Московського царства і тієї частини православної церкви, що творила сакральну санкцію Московській державі. При цьому слід згадати, що духовенство на чолі з Київським митрополитом Сільвестром (Косовим) було набагато обережнішим ніж політичне керівництво козацької держави на чолі з Богданом Хмельницьким і відкинуло запропонований союз із Москвою, як з політичним і духовним центром.

Те ж саме можна сказати і про добу Петра I, коли саме українське духовенство очолюване Феофаном Прокоповичем, розробило синодальну реформу управління православною церквою і склало левову частку перших персональних складів Священного правлячого Синоду, що втілив цю реформу у життя і уніфікував українську церкву за зразком російської.

В роки революції 1917 р. та у послідуючі часи, пов'язані з діяльністю трьох українських урядів М. Грушевського - В. Винниченка, гетьмана П. Скоропадського та С. Петлюри, канва історії також плелася не на користь єдності українців. Тодішня велика політика не бачила українців з їхніми прагненнями до єднання та не передбачала існування української держави на карті Європи. Навіть у роки Другої світової війни коаліція загарбників, очолювана німецькими нацистами, відкинула можливість консолідації української нації та утворення української держави. Нагадаємо, що фашистське командування, яке прагнуло сегментації духовно-релігійного життя українців, прагнуло на території України контактувати з ієрархією Руської православної церкви в Україні, а не з священноначаллям відродженої Української автокефальної православної Церкви, очолюваної єпископами Полікарпом (Сікорським) та Олександром (Іноземцевим), а згодом і з новою генерацією українських владик, серед яких був і єпископ Мстислав (Скрипник), який згодом, уже за доби незалежності України, очолив відроджену УАПЦ.

Ці та інші факти вказують на те, що наш народ постійно жив під тиском історичних обставин, які весь час намагалися роз'єднати його і розірвати його

Церкву. Перераховуючи ці чинники нашої історії, ми свідомо не включили до їхнього побіжного списку Берестейську унію яка, з першого погляду, є найбільшою подією, що розділила наш народ між Римом і Царгородом. Така оцінка подій, пов'язаних з утворенням уніатської церкви, обумовлена тим, що хоча духовно-релігійна монолітність українців тоді і була втрачена, однак Церква, яка постала внаслідок Берестейської унії не перестала бути духовною опорою для частини нашого народу і завжди сповідувала вірність його цінностям і постійне прагнення до єдності. Тому фактично зруйнована єдина духовно-релігійна основа нашого народу - православ'я, насправді не стала всенародною трагедією, оскільки була заміщена двома національно орієнтованими величинами - православ'ям і греко-католицизмом. До того ж слід сказати, що на територіях домінування українського греко-католицизму, православ'я також представлене досить переконливо і дві церкви нормально співпрацюють упродовж століть. При цьому греко-католицизм ніколи не втрачав своєї орієнтації на західну цивілізацію. Навіть після спроби тотального винищення після т.зв. Львівського собору, що насильно приєднав греко- католиків до православ'я, вони орієнтувалися на захід і Ватикан.

Із сказаного випливає, що основним чинником єдності православних в Україні була і залишається українська держава, одним з факторів існування якої, у свою чергу, є національно орієнтована православна церква. Це ж саме стосується і греко- католицької церкви, що також нерозривно зв'язана з етнічною основою нашого народу.

Що стосується українського православ'я то тут слід уточнити, що в ньому завжди були присутні і боролися дві тенденції, що збереглися і по-сьогодні. Визнаючи їх митрополит Володимир (Сабодан) свого часу стверджував, що «Сьогодні ми змушені говорити про два полюси української культури, дві різні цивілізаційні орбіти - «східну» та «західну». Східноукраїнський світ, зосереджений переважно на лівобережжі Дніпра, сформувався в результаті творчої взаємодії української та російської культур. Західноукраїнська соціокультурна спільнота розташована головно на правобережжі Дніпра, навпаки, склалася у взаємодії з польською, австрійською, румунською, литовською та іншими європейськими культурами. Саме тому для Правобережної України характерна ціннісна орієнтація на Захід... Місія України аж ніяк не вичерпується функцією буферної зони між Сходом і Заходом. Україна це самодостатній соціокультурний простір, перед яким стоїть завдання віднайти власну внутрішню цілісність шляхом синтезу спадщини Сходу і Заходу» [1, с. 17].

Відтак соціокультурний поділ України, що історично склався постає однією з основних перепон на шляху становлення єдності православних в Україні, а його подолання, відповідно, буде провідним чинником зміцнення єдності православної Церкви в Україні та єдності нашого народу, оскільки саме православ'я є його духовною домінантою і визначальною величиною. Українці як нація, яка століттями не мала власної держави, не могли виробити стійкої загальноукраїнської ідентичності, а відтак і єдності своєї православної церкви. Українцям постійно накидалися або жорсткі форми уніфікації православ'я, за чужими зразками, або ерзац-форми його унезалежнення, що лише маскували його прив'язку до інших духовно-релігійних центрів, зокрема, до Москви та Константинопольської патріархії.

Сьогодні найважливішою умовою розв'язання відвічного питання щодо єдності православних в Україні є усвідомлення того, що Українська Православна Церква в єдності з Московським Патріархатом і новоутворена Православна Церква України є саме українськими Церквами, що несуть на собі вантаж столітніх розділень і змушені потроху позбавлятися цієї спадщини. Саме тому Українська держава, православні церкви, українське суспільство, політики, інтелігенція та громадянське суспільство повинні зрозуміти і прийняти для себе на аксіоматичному рівні формулу про те, що основою православної єдності в Україні можуть і повинні стати дві православні церкви - ПЦУ та УПЦ. Нинішній стан православ'я в Україні слід визнати транзитним, оскільки попереду нас невідворотно чекає об'єднання цих двох церков. Саме тому спроби творення об'єднаної православної церкви в Україні на основі однієї з існуючих церков є контр-продуктивними і можуть привести лише до загострення протистояння між ними [2].

Природно, що найбільш вдалим початком цього процесу став би давно назрілий масовий перехід парафій УПЦ до ПЦУ Однак останнім часом ці переходи не просто загальмувалися, а майже повністю припинилися з причин внутрішнього протистояння у ПЦУ, що теоретично може призвести навіть до нових церковних поділів. У такому випадку ПЦУ, з урахуванням опозиційності до нинішнього її керівництва колишнього священноначалля УАПЦ, групи Волинського митрополита Михайла та Вінницького митрополита Сімеона, може перетворитися у маргінальне, хоча і визнане у канонічному сенсі утворення. У кращому випадку нинішнє керівництво ПЦУ може бути зміщеним, а на його місце буде обрано нове, здатне порозумітися як з Почесним Патріархом Філаретом, так і з Вселенським патріархом.

Однак швидше за все у життя втілиться інша модель розв'язання протистояння всередині ПЦУ. Нині фактично усі учасники конфлікту будуть поставлені перед вибором - підтримати вимоги Почесного Патріарха УПЦ КП Філарета, аж до проведення нового помісного собору ПЦУ з можливим зміщенням Предстоятеля ПЦУ митрополита Епіфанія, чи збереження за ПЦУ статусу церкви, яка діє у канонічному полі з усіма наслідками, які з цього випливають. І якщо мати на увазі, що Константинополь перебуває на боці чинного Предстоятеля ПЦУ то неважко передбачити повну поразку Патріарха Філарета.

За такого варіанту розвитку подій у ПЦУ питання православної єдності в Україні відкладеться надовго, так само як і визнання цієї церкви у лоні світового православ'я. Вселенська патріархія буде глибоко розчарована таким станом речей в ПЦУ, а Москва і її союзники будуть святкувати свою перемогу і над Константинополем і над Києвом. Сьогодні вже є очевидним, що тут не обійтися без активізації медіаторських зусиль Української держави, та Константинопольського патріархату.

Гіпотетично друга модель, пов'язана з втручанням в «українські справи» Вселенської патріархії є менш бажаною ніж посередницька роль Української держави. Вселенська патріархія навіть у рамках наданого нею Томосу про автокефалію ПЦУ, може надмірно посилити роль своїх екзархів в Україні аж до утворення в рамках ПЦУ власного екзархату, як це значиться у тексті Томосу, посилити вплив своїх ставропігій, включити у провід Церкви своїх представників тощо, оскільки він прямо зацікавлений у збереженні ПЦУ, за сприяння у створенні якої Вселенський патріархат жорстко критикувала не лише Московська Патріархія, а і деякі інші православні Церкви.

Провідну позитивну роль у залагоджені внутрішнього конфлікту в ПЦУ можуть зіграти різні суб'єкти, прямо не пов'язані з церковним життям. Це може бути держава чи якийсь із інститутів громадянського суспільства - політична партія, громадська організація чи навіть окрема авторитетна людина. Попри політичну турбулентність українського суспільства, принаймні його частина здатна зрозуміти, що утворення і розвиток ПЦУ не є приватною справою її священноначалля, єпископату чи священства. Ця справа належить до компетенції тієї частини суспільства, яка прагне незалежності своєї православної церкви, а згодом і об'єднання усіх православних в Україні. В ситуації, що склалася, лише народ може здійснити безпрецедентний тиск на тих представників Церкви, які вважають, що подальша доля ПЦУ це їхня особиста справа, а не справа усього українського народу. Однак, реальна можливість вияву такої народної активності на даний час є проблемною саме з причин недемократичності парафіяльного життя та взаємовідносин у середині Церкви.

Крім уже названого, помітною перепоною у становленні православної єдності в Україні є політичні кампанії, що активізують зусилля політиків, спрямовані на використання церковних структур з метою активізації електоральної підтримки під час виборів. Так, зокрема, у процесі президентської кампанії 2019 року, принаймні, П. Порошенко, Ю. Бойко, та О. Вілкул, як кандидати у Президенти України, активно апелювали до віруючих ПЦУ та УПЦ з метою залучення голосів віруючих - членів цих Церков. Та ж сама ситуація може повторитися і на парламентських виборах 2019 року, де питання унезалежнення православних в Україні чи збереження існуючого стану речей, буде серйозним вододілом між громадянами а відтак і помітно позначиться на результатах виборів.

Найсерйознішою опорою як у створенні нової церкви, так і об'єднавчого процесу між ПЦУ та УПЦ стали б зусилля держави, спрямовані на доконечне розв'язання міжправославних протиріч в Україні. Сьогодні ні самі Церкви, ні громадські формування, що прагнуть досягти прогресу у зміцненні тієї чи іншої із цих Церков або їхнього зближення, не зможуть настільки ефективно вплинути на ці процеси, як це може зробити держава. Перше, що мала б зробити держава у цьому напрямку, це створити дієвий механізм, який працював би на цю мету від імені держави. Таким механізмом може стати центральний орган виконавчої влади у справах релігій та національностей з відповідними повноваженнями та структурними підрозділами на рівні виконавчої влади областей або навіть укрупнених районів, у разі якщо такі з'являться у результаті продовження адміністративної реформи. Це повинен бути орган, який би у достатньо м'який спосіб проводив державну політику в галузі релігії та у національному питанні з урахуванням регіональних особливостей релігійного життя та діяльності національних меншин. Попередня влада розпочала цю роботу, однак так і не довела її до логічного завершення, хоча потреба в реалізації єдиної державної політики у цих сферах суспільного життя була і залишається очевидною. Тим більше, що багаторазове реформування органу влади, що займався роботою з релігійними організаціями та організаціями нацменшин, переконує, що такий орган функціонує найбільш успішно саме у статусі окремого центрального органу виконавчої влади [3].

Часті реформування державного органу у справах релігій та національностей у часи незалежності України, як правило, ставали наслідком нерозуміння політичного керівництва країни їхнього значення і характеру впливу на релігійне середовище та діяльність національних меншин.

Окрім того, що ідеологія діяльності цього органу може забезпечувати або одноканальний зв'язок релігійних організацій чи товариств національних меншин з органом влади, або забезпечувати їхнє спілкування з органами влади безпосередньо, він ще покликаний до того, аби втілювати у життя ключовий принцип діяльності релігійних організацій і національних меншин - їхню рівність один з одним та перед законом. Відсутність або недостатня дієвість такого органу державної влади веде прямо до утвердження зверхності одних релігійних організацій над другими, одних національних товариств над іншими. Саме тому, намагання повторити російську модель державно- церковних відносин, де ключові рішення розвитку релігійного середовища в країні приймаються священноначаллям Руської православної церкви, за часів президенства В. Януковича було ліквідовано центральний орган виконавчої влади з питань релігій. Кінцевою метою цієї дії було утвердження УПЦ Московського патріархату у ролі керівника і координатора релігійного життя в Україні, або іншими словами фактичне утвердження в Україні державної церкви за зразком Російської Федерації. Це ще більшою мірою зближало б Україну з РФ і робило б нашу країну органічною складовою «русского мира» [3]. Таке копіювання діяльності православної церкви, що діє в умовах іншого соціуму чи держави прямо протирічить сутності православної еклезіології [5, с. 7-12].

Крім того Держава мала б також створити найсприятливіші умови для розширення поля соціального служіння Церкви та розгортання спільних соціальних акцій ПЦУ та УПЦ: навчальних та наукових програм, нових спільних форм соціального служіння, перекладів фундаментальних богословських та богослужбових джерел, створення правдивої історії православ'я в Україні тощо. Об'єктивно між ПЦУ та УПЦ не лишилося жодного вартісного протиріччя окрім бажання організаційно бути самостійними або належати до РПЦ. Найважливішу роль у розв'язанні цього питання покликаний відіграти православний народ України який, на наше переконання, досить швидко визначиться із своєю приналежністю до тієї чи іншої православної церкви, що діють на території нашої країни. Заважати людям у цьому може лише професійна корпорація цих церков (священноначалля, єпископат, священно- та церковнослужителі), політики та громадські активісти, які заради електоральної підтримки готові ятрити рану розбіжностей між православними українцями ще довгі роки.

Виходячи із сказаного доходимо висновку про те, що позитивні зміни у православному середовищі України, які б вели до об'єднання православних на основі національних цінностей, нині лежать у площині суто правового розв'язання проблем зміни юрисдикційної приналежності православних релігійних організацій; розширення сфери соціального служіння Церкви та співпраці між православними віруючими різних юрисдикцій на різних рівнях церковної організації, а, особливо, на низовому (парафіяльному) рівні.

Єдності православних в Україні суттєво може також посприяти досконала правова організація цього процесу та перетворення Церкви на рядопокладений суб'єкт суспільних правовідносин. Перші кроки існування Православної Церкви України показали, що не лише рядові парафіяни, але і священство не розібралися як слід навіть у питаннях автокефального статусу цієї Церкви та статусу УПЦ Московського патріархату, не кажучи вже про розуміння механізмів зміни юрисдикції тієї чи іншої православної релігійної організації. У більшості випадків це веде до жорсткої дезорієнтації віруючих та неприпустимих правопорушень, які дескредитують саму ідею об'єднання православних в Україні.

Держава, як уже зазначалося, мала б усіляко сприяти встановленню єдності православних, в тому числі і надаючи фінансову допомогу у розвитку спільних соціальних акцій із залученням обох православних церков. Це стосується, у першу чергу, покращення духовної освіти і розвитку світської освіти під патронатом Церкви, участі віруючих у акціях екологічного характеру, у покращенні соціальної роботи тощо. Нам усім слід розвивати спільну активність віруючих, що допомагала б стирати міжконфесійні та міжцерковні протиріччя і ставати єдиним народом, попри віросповідну різницю та догматично-канонічні розбіжності, доки не збудуться слова Духовного Гімну України «Боже, нам єдність подай!».

релігійний християнство православний

Список використаних джерел

1. Володимир (Сабодан), митрополит, 2014. `Доповіді, звернення, промови', К.: Фонд митрополита Володимира, 203 с.

2. Іоан, Модзалевський. `Епоха згаяних можливостей: три головні помилки президента який іде з посади, у церковній сфері'. [online] Доступно: https://risu.org.ua/ua/index/monitoring/ society_digest/34407/.

3. `Віце-прем'єр обговорив з Радою Церков можливість відновлення окремого спеціального органу відповідального за державну політику у сфері релігії та нацменшин'. [online] Доступно: https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid= 115711839646476&id=100036229807988

4. `Історико-канонічна Декларація Архієрейського Собору Української Православної Церкви Київського Патріархату'. [online] Доступно: https://parafiya.io.ua/s87988/istoriko-kanonichna_deklaraciya_arhiereyskogo_soboru_u_p_c_ kievskogo_patriarhatu

5. Лотоцький, О., проф. 1935. `Автокефалія. Нарис історії автокефальних церков': в 2-х т., Варшава, Репринтне вид.: К.: Вид. Української Православної Церкви Київського Патріархату, Т.1: Засади автокефалії, 1999, 207 с.

References

1. Volodymyr (Sabodan), mytropolyt, 2014. `Dopovidi, zvernennja, promovy (Reports, speeches, speeches)', K.: Fond mytropolyta Volodymyra, 203 s.

2. loan, Modzalevs'kyj. `Epoha zgajanyh mozhlyvostej: try golovni pomylky prezydentajakyj ide z posady, u cerkovnij sferi (The era of missed opportunities: the three main mistakes of the president coming from office, in the church sphere)'. [online] Dostupno: https://risu.org.ua/ua/index/monitoring/society_digest/34407/.

3. `Vice-prem'jer obgovoryv z Radoju Cerkov mozhlyvist' vidnovlennja okremogo special'nogo organu vidpovidal'nogo za derzhavnu polityku u sferi religii' ta nacmenshyn (Vice Prime Minister discussed with the Council of Churches the possibility of restoration of a separate special body responsible for state policy in the field of religion and national minorities)'. [online] Dostupno: https://www.facebook.com/permalink.php?story_fbid=1157118396 46476&id=100036229807988

4. `Istoryko-kanonichna Deklaracija Arhijerejs'kogo SoboruUkrai'ns'koi' Pravoslavnoi' Cerkvy Kyi'vs'kogo Patriarhatu (Historical-canonical Declaration of the Bishops' Council of the Ukrainian Orthodox Church of Kyiv Patriarchate)'. [online] Dostupno: https://parafiya.io.ua/s87988/istoriko-kanonichna_deklaraciya_arhiereyskogo_soboru_u_p_c_kievskogo_patriarhatu

5. Lotoc'kyj, O., prof. 1935. `Avtokefalija. Narys istorii' avtokefal'nyh cerkov (Autocephaly. Essay on the history of autocephalous churches)': v 2-h t., Varshava, Repryntne vyd.: K.: Vyd. Ukrai'ns'koi ' Pravoslavnoi ' Cerkvy Kyi'vs'kogo Patriarhatu, T.1: Zasady avtokefalii', 1999, 207 s.

Размещено на Allbest.ru