Вплив релігійно-богословських поглядів еріха фромма на гуманістичний психоаналіз

Размещено на http://www.allbest.ru/

Вплив релігійно-богословських поглядів еріха фромма на гуманістичний психоаналіз

Габрієлян А.А.

В даній статі досліджуються релігійно-богословські погляди Еріха Фромма та їх роль у виникненні та становленні Гуманістичного Психоаналізу. Висновок, до якого приходить автор, полягає в необхідності подальшого більш детального розгляду гуманістичного психоаналізу Е. Фромма з соціальної, психологічної та релігійно-богословської областей знань. фромм релігійний богословський психоаналіз

Ключові слова: Еріх Фромм, суспільство, деструктивність, агресія, гуманізм, інстинктивна сутність, авторитаризм, духовність, соціальна етика, релігійно-богословський вплив, аналіз.

This article explores the religious-theological views of Erich Fromm and their role in the origin and formation of Humanistic Psychoanalysis. The conclusion reached by the author is the need for further more detailed consideration of E. Fromm's humanistic psychoanalysis of the social, psychological and religious-theological fields of knowledge.

Keywords: Erich Fromm, society, destructiveness, aggression, humanism, instinctive nature, authoritarianism, spirituality, social ethics, religious-theological influence, analysis.

Актуальність проблеми. Дана робота присвячена дослідженню релігійно-богословських поглядів Еріха Фромма та їх впливу на розвиток Гуманістичного Психоаналізу та ціннісних орієнтацій особистості. Цілісна система гуманістичних цінностей є моральною основою сучасної Європи, великий вплив на яку мав Е. Фромм завдяки своїй інтерпретації психоаналізу в соціальному ключі. Саме тому сучасне українське суспільство потребує визначення чіткої системи ціннісних орієнтацій сучасного гуманізму.

Постановка проблеми. Еріх Фромм наполягав, що не можливо ігнорувати факт того, що сучасній людині властива потреба шукати відповіді на питання про сенс життя та визначати норми і цінності, відповідно до яких вона повинна жити та на яких мають вплив саме її релігійно-богословські погляди. Цей вплив він вбачав у специфічних формах ставлення світогляду людини. На думку Е. Фромма, людина виявляється пов'язаною із навколишнім світом за допомогою своїх релігійно- богословських поглядів. Особливості прояву і співвідношення цих поглядів формують той чи інший тип соціального характеру, приналежність до якого і визначає спрямованість особистості на відповідну систему цінностей. Фромм проаналізував такий вплив на оточуючих людей, хоча вплив на гуманістичний гуманізм з боку його власних релігійно-богословських поглядів є досить невивченою темою.

Аналіз досліджень і публікацій. Проблемі впливу релігійно-богословських поглядів на гуманістичний психоаналіз Е. Фромма приділялося достатньо уваги з боку сучасних вітчизняних та зарубіжних дослідників в сфері психології релігії, релігієзнавства, богослов'я, соціології, філософії, а саме: Осташука І. Б., Рєана О. О., Чорноморця Ю. П., Сікорського В. Ф., Хромця В. Л., Рєшетнікова М. М., Котлярової Т. О., Телятнікової Е. М., Румянцевої Т. Г., Старовойтова В. В., Іванової М. В., Попової М. А., та ін. Всі више зазначені вчені пропонують залишити стереотипне кліше виникнення гуманістичного психоаналізу, шукати причини в духовності Еріха Фромма та його богословсько-релігійних поглядах. Завданням цієї статті є осмислення впливу релігійно-богословських поглядів Еріха Фромма на гуманістичний психоаналіз. Однак вивчення зазначеної проблематики не носить системного характеру, шо стало причиною детального дослідження.

Мета статті. Основною метою цієї статті є вивчення впливу релігійно-богословських поглядів Е. Фромма на гуманістичний психоаналіз, проаналізувати релігійно-богословські погляди як передумову для виникнення гуманістичного психоаналізу.

Виклад основного матеріалу дослідження з повним обґрунтуванням отриманих наукових результатів. На початку XX ст. став бурхливо розвиватися новий напрямок в психології, який отримав назву глибинної. «Ця психологія висунула ідею про незалежність психіки від свідомості та намагалася обґрунтувати реальне існування цієї незалежної від свідомості психіки та досліджувати її» [2, с. 318]. Батьком глибинної психології вважається З. Фройд.

Фройд вказав на раніше ігноровані пласти людської психіки, які він назвав «несвідомим». Концепція несвідомого відштовхнула свідомість на другий план, так як несвідоме, як вказує Фройд, не тільки не підпорядковується свідомості, а й активно впливає на неї, перетворюючи часто свідомість в свою маріонетку. Осмислення цього факту дозволило зовсім по іншому поглянути на прояви людського духу: релігію, богослов'я, етику, мистецтво, антропологію та культуру в цілому. Всі вони, з цієї точки зору, є спотворенням основного джерела життя: енергії несвідомих інстинктів, в основному статевих. Ця нестримна сила рухає людиною, вона вимагає задоволення. Але в реальності людина не завжди може задовольнити свої інстинкти, тому якусь частину їх людині приходиться в собі придушувати або сублімувати, тобто використовувати в соціально прийнятних цілях. Вся культура є, згідно з Фройдом, сублімацією цих інстинктів. Концепція Фройда була революційною та навіть скандальною для свого часу. Це не завадило їй знайти широке коло прихильників, оскільки розвинувся цілий напрямок в психології - психоаналіз, який спирається на ці ідеї.

В 1930-х рр. склався новий напрям в психоаналізі - неофройдизм, оскільки багато положень Фройда зазнали гострої критики, часто з боку його ж учнів. «Його появі сприяв, мабуть, новий не невротичний тип хворих, які скаржилися швидше на невдачі, неспокій, почуття самотності, розчарування, непристосованості, чим на невротичні симптоми» [2, с. 336-337]. Основними представниками неофройдизма були К. Хорні, Г Салливеном, Е. Фромм.

Сам Фромм в цілому поділяв погляди Фройда, але не погоджувався з його біологизацією та натуралізацією психіки людини. Фройд «розглядав людину як закриту систему, керовану прагненням до самозбереження та статевим потягом. Останнє засноване на хімічних та фізіологічних процесах, що мають певні фази. Перша фаза підвищує напруженість та невдоволення; друга - знижує створену напругу, створюючи суб'єктивне відчуття «задоволення»» [5, с. 54-55]. Людина для Фройда - «перш за все окрема від інших, ізольована істота, чий головний інтерес полягає у найкращому задоволенні його «Его» та статевого потягу. Фройдовска людина - homme machine, дія якого мотивовано фізіологією» [5, с. 56]. Підкреслюючи відособленість людини, Фройд не міг заперечувати й соціальності людини, але соціум потрібен людині для задоволення тих же потреб. В цілому людина Фройда, за Фроммом, - «це ізольована самодостатня людина, яка вступає у відносини з іншими заради задоволення власних потреб» [8, с. 62]. Фромма такий підхід до людини не влаштовував, а навпаки, він підкреслював соціальну природу людини. За Фроммом, характер людини має не тільки інстинктивну, а й соціальну обумовленість. Мета життя - не «зняття напруги», але єднання з іншими людьми, встановлення відносин любові, дружби та істини.

Фромм є одним з основоположників гуманістичної психології. І дійсно, все вчення Фромма виконано в дусі гуманізму. Під гуманізмом тут розуміється «світогляд, який проголошує цінність людини, її право на щастя, розвиток та прояв своїх позитивних здібностей, на вільну та відповідальну участь в житті світу та суспільства» [1, с. 73]. Саме людина, її доля, її переваги та недоліки - є областю основного інтересу Фромма. Саме крізь призму людських потреб та сподівань Фромм розглядає релігію, культуру, мораль.

Людина, в розумінні Фромма, - «результат природного розвитку, він частина природи» [7, с. 211]. Однак в самій її суті закладено корінне протиріччя: з одного боку, людина належить природі, але, з іншого боку, людина здатна до самоусвідомлення, що ставить її за межі природи: вона не може, подібно тварині, просто розчинитися в ній, інстинктивно слідувати її приписами. Сама поява людини трактується Фроммом через біблійну історію про гріхопадіння: людина скуштувала з дерева пізнання добра та зла, знайшла розум та ворота раю зачинилися для неї назавжди. Вона вже не може жити одними інстинктами. Ця ситуація «породжує в неї відчуття абсолютної самотності, відчуження та безпорадності» [8, с. 211]. Вона постійно змушена шукати відповідь на одна і те ж питання: «як позбутися страждань, відчуженості, подолати докори сумління, які є наслідком цієї відчуженості, та як знайти гармонію у відносинах із самою собою, із собі подібними та природою?» [8, с.211]. На ці питання може бути дві головні відповіді: один з них вирішує проблему відчуженості та знаходження гармонії шляхом повернення до цілісності, властивою людині період її життя; друга відповідь передбачає «повноцінне народження» людини. «В даному випадку індивід повинен піднятися над власним егоцентризмом шляхом набуття здатності любити, досягти нової гармонії з навколишнім світом через поглиблення самосвідомості та еволюцію розуму» [8, с. 212].

«Перша відповідь акцентує увагу на досягненні єдності через уподібнення тваринам, відмову від розуму, повернення до позбавленої свідомості первісного способу життя» [8, с. 213]. Людина прагне звернути зі свого шляху, повернутися назад в первісний «рай», але цей шлях для неї є закритим. Шлях назад людині назавжди перегородив «ангел з вогненним мечем». Всі спроби позбутися від гніту власного розуміння, які проявляються в прагненні підкоритися якійсь владі або якомусь авторитету, або, навпаки, в прагненні панувати над кимось, є лише паліативом, лише півзаходом, дають лише ілюзію подолання відчуження. Це як сон, в який впадає людина та який дозволяє їй відволіктися від трагізму власного існування. Але на цьому шляху немає щастя, гірке розчарування тут неминуче.

Єдино плідним є рух вперед, до єднання на нового, який схвалюється розумом, власне людському рівні. «Єднання розглядається тепер в новій площині; прийти до нього людина може, лише подолавши відчуженість, ізоляції самої себе від навколишнього світу та здійснивши тим самим справжнє народження» [8, с. 219]. Народитися фізично ще недостатньо для щастя, для повного щастя треба народитися ще й психічно, тобто стати самостійним, незалежним індивідом, з розвиненим «Я», здатним взаємодіяти зі світом на основі любові, істини, взаєморозуміння.

В центрі всього світогляду Фромма знаходиться людина. Ця людина страждає, її роздирає нестерпне протиріччя між її тваринною та розумною природою. Подолання цього протиріччя полягає у самопізнанні та саморозвитку. Людина повинна перетворитися. Це є головною метою людського життя.

Тепер, згідно з Фроммом, в нас є критерій, за яким ми можемо оцінювати різні елементи культури: чи ведуть вони людину вперед, до розкриття власне людської розумної природи, або тягнуть назад, на шлях повернення до тваринно- інстинктивного існування.

Вірним є даний підхід щодо релігії. Однак тут треба відзначити, що релігію Фромм розумів своєрідно та надзвичайно широко, як «будь-яку розділену групою систему мислення та дій, що дозволяє індивіду вести осмислене існування та дає об'єкт для відданого служіння» [9, с. 156]. Під це визначення підпадають не тільки будь-які світогляди та людські установки, - однією з форм особистої релігії стає навіть невроз. Тобто при неврозі людина приймає якусь систему цінностей, яка суперечить здоровому глузду, та будує своє життя відповідно (наприклад, підпорядковує її служінню одному зі своїх батьків).

За Фроммом, свою власну релігію має будь-яка людина, навіть атеїст. Переставши бути простою функцією природи, людина прагне відновити порушену гармонію, а для цього їй потрібно зорієнтуватися в навколишньому світі свідомо, виробити систему цінностей, вибрати напрямок свого розвитку, свій ідеал. Людина прагне до повноти життя, а символом цієї повноти є Бог та пов'язана з ним релігія як система орієнтації в світі. Таким чином, «немає такої людини, у якої не було б релігійної потреби - потреби у системі орієнтації та об'єкті для служіння» [9, с. 160].

Більш-менш ясно визначивши, що таке релігія в розумінні Фромма, ми бачимо, що мислитель не дає ніякої її оцінки, для нього це природна, майже інстинктивна потреба - потреба в орієнтації в світі. Фромм вказує, що в понятті «релігія» немає ніякого позитивного змісту. Тобто сказати, що хтось релігійний, значить не сказати про людину нічого, так як релігія є у кожного. Однак при цьому Фромм не вважає, що всі релігії хороші. Вони можуть бути шкідливими. В цьому розрізненні гідності релігій з позицій людини чітко проявляється гуманістичний підхід Фромма. Як ми вже встановили, вище благо для людини - розвиток та досягнення гармонії з природою й навколишніми. Відповідно, лише ті релігії, які сприяють цій меті, заслуговують на позитивну оцінку. «Питання не у тому, релігія або її відсутність, але в тому, якого роду релігія: чи це релігія, яка сприяє людському розвитку, розкриттю власне людських сил, або релігія, яка ці сили паралізує» [9, с. 161].

Кожна людина, в принципі, сама наповнює поняття «релігія» своїм особистим змістом. Цим змістом можуть бути нажива або націоналізм, але тоді це буде релігія, що гальмує її розвиток, або якщо там будуть істина, свобода, любов, то тоді ми маємо справу з релігією розвиваючою. Те, що людина обирає вищу харчову цінність, то є для неї Богом. Тут необхідно підкреслити, що істинною релігією людини є не та система цінностей, яку вона приймає за таку, але та, якої вона дотримується на практиці. Тут Фромм вводить важливий термін: «емоційна матриця».

Думка тільки тоді є вираженням людських почуттів та справжніх переконань, коли в її основі знаходиться вся особистість людини в цілому. Це підстава думки, що корениться в структурі людини, Фромм її називає «емоційною матрицею». Виходить, що не всяка релігія є правдивою релігією. Потрібно зазирнути вглиб людини, щоб зрозуміти, у що ж вона дійсно вірить. Тут Фромм розвінчує міф про всемогутність думки. Не всяка думка, навіть якщо раціонально обґрунтована, ще не є правдою для даної людини, бо ця думка повинна ще «отримати» схвалення всіх сторін її особистості. Людина може запевняти, що вона любить всіх навколо, вона може навіть сама в це вірити, але це буде не більше ніж самообман, якщо інші частини особистості - емоційна, вольова - не «поділяють» даного переконання. Можна вважати, що любиш істину, але на практиці служити виключно своїм інтересам, тоді саме багатство, а не істина, буде істинним Богом та релігією. Це є справедливим у відношенні не тільки окремої людини, але й цілого суспільства. Наприклад, в книзі «Мати чи бути» в розділі «Чи є Західний Світ християнським?» Фромм приходить до висновку, що Християнство на Заході - лише ширма, яка приховує жадібність та прагнення до влади. Фромм стверджує, що «християнізація Європи була значною мірою містифікацією, в кращому випадку можна говорити лише про обмежену християнізацію між XII та XVI століттями» [6, с. 73]. В основному ж історія Європи - «це історія завоювань, експлуатації, насильства і підкорення» [3, с. 66-67]. Європа на словах вірила у любов, яка лежить в основі вчення Христа, а на ділі сповідувала силу, тобто саме ідея сили становила в Європі «емоційну матрицю».

Розрізняючи моральні достоїнства різних релігій, Фромм підрозділяють їх на релігії авторитарні та гуманістичні.

В авторитарних релігіях людиною керує зовні вища сила, яка вимагає собі «слухняності та шанування». Ця сила саме вимагає, а не викликає послух своєю любов'ю або милістю. Як приклад подібної релігії Фромм вказував на теологію Кальвіна, головною чеснотою якої вважається слухняність.

Гуманістична релігія, навпаки, обирає центром людину та її власні сили. Людина повинна розвивати свій розум, щоб зрозуміти себе, своє місце у Всесвіті. Вона повинна осягати істину, в міру своїх можливостей. Вона повинна розвивати в собі здатність любові до інших, як й до себе самої, навчитися відчувати єдність всіх живих істот. Вона повинна розділяти принципи та норми, які вели б її до цієї мети. Головна чеснота - самореалізація, а не послух. Прикладом подібної релігії є ранній буддизм, а також даосизм, вчення пророка Ісаї, Ісуса Христа, Сократа та Б. Спінози.

Тут важливо відзначити ряд моментів. Перше, авторитарні та гуманістичні релігії - це не одне й те ж саме, що теїстичні та нетеїстичні релігії: справа не у системі мислення як такої, а в людському ставленні до себе та світу, що лежить в основі цих вчень.

Друге: дана класифікація не може безпосередньо застосовуватися до існуючих релігій. Не можна сказати, що деяка релігія, наприклад, християнство, авторитарна, а, наприклад, дзен-буддизм гуманістична. Кожна релігія є складною системою, що поєднує різні, часто протилежні тенденції, тому можна лише говорити, що такий-то її аспект тяжіє до авторитаризму, а такий-то - до гуманізму.

Майже в кожній релігії можна виокремити як той, так й інший аспекти [3, с. 131].

Третє: оцінка релігії як авторитарної або гуманістичної мало залежить від того, які терміни використовують її прихильники. Наприклад, вживання поняття «гріх» не обов'язково передбачає, що дана релігія авторитарна, бо кожна релігія наповнює його своїм змістом. «Гріх» можна визначити як те, що засуджується в даній релігії, а «чеснота» - як те, що цінується. Це стосується й інших термінів. Так, непослух може бути гріхом як в авторитарній, так й в гуманістичній релігії. Різниця у тому, кому це непослух. В авторитарній релігії - це непослух якоїсь вищої сили як такої. В гуманістичній релігії - це непослух голосу свого серця, відмова від шляху самовдосконалення. Покарання за цей непослух - власний регрес, а не кара з боку зовнішньої могутньої сили.

Саму гуманістичну релігію Фромм трактує дуже широко. Перш за все необхідно з'ясувати, яку головну мету переслідує ця гуманістична релігія. Сам Фромм формулює її як «зцілення душі» [4, с. 44]. Цю мету він протиставляє простому пристосуванню до соціального середовища, яку переслідував традиційний психоаналіз. Завданням пристосування є безконфліктне функціонування в сформованому соціумі. Дотримання прийнятим в ньому моделям поведінки нібито та становить критерій душевного здоров'я. Однак, навпаки, саме підпорядкування стереотипам буває головною перешкодою на шляху духовного розвитку людини. Тому Фромм робить акцент саме на «зціленні душі» як голо вної мети гуманістичної релігії. «Зцілення душі» направлено на оптимальний розвиток особистісних здібностей та реалізацію індивідуальності. Нерідко суспільство змушує людину діяти всупереч власним принципам, примушує її порушувати «незмінні закони, властиві людській природі та людській поведінці та діють в кожній культурі» [9, с. 191]. Порушивши ці закони, людина скоює злочин проти власної особистості. Це неминуче веде до страждання. Мета гуманіст тичної релігії - відновити в самій особистості зневажені закони людської душі, навчити людину розуміти свої справжні потреби. Серед цих останніх Фромм особливо виділяє потреба в любові та у правді. Взагалі, «головна мета психоаналізу - допомогти людям відрізняти істину від брехні в самих собі» [9, с. 194]. «Зцілення душі» - це перш за все для людини пізнання самої себе, це пошук істини про саму себе. Це прагнення привести в гармонію всі складові власної душі.

Тепер розглянемо, яким чином можна досягти цих цілей. Їх можна досягти через подолання витіснення, через трансформацію несвідомого до тями. Тут необхідно підкреслити поняття свідомості, несвідомого та витіснення. Свідомість є здатністю людини сприймати світ, орієнтуватися в ньому. В свідомість надходить вся інформація, що йде як із зовнішнього, так й з внутрішнього світу. «Те чи інше переживання здатне перейти в розряд усвідомлених лише за умови, якщо воно буде виражено в категоріях, доступних свідомому мисленню»[8, с. 234]. Людина часто живе у світі ілюзій, будучи цілком впевненою, що сприймає реальність адекватно. В цьому випадку свідомість не виконує своїх функцій, тобто не відображає реальність, а, навпаки, спотворює її, вибудовуючи картину світу, не враховуючи низки неусвідомлених чинників. «З цього випливає, що свідомість набуває сенсу лише за умови, коли прихована, до пори неусвідомлена реальність перестає бути прихованою та стає, таким чином, усвідомленою» [8, с. 233]. Ця «до пори неусвідомлена реальність», а вірніше навіть її неусвідомлене сприйняття є несвідомим. Витіснення ж - це процес, який не пропускає імпульси у свідомість. Витіснення відбувається за трьох основних причин:

- усвідомлюються лише ті переживання, для яких в даній мові є слова, що можуть бути вираженими мовою свідомості;

- усвідомлюються переживання, що йдуть врозріз з панівною логікою: наприклад, логіка Аристотеля, якою часто керується сучасний індивід;

- підкоряючись закону виключеного третього, не дозволяє усвідомити амбівалентні почуття. Крім того, дуже часто людський досвід блокує деякі переживання, які вважаються неприпустимими в конкретній культурі.

Таким чином, виходить, що «середній індивід, перебуваючи в упевненості, що він не спить, насправді перебуває у стані напівсну. Словами «стан напівсну» хочемо висловити думку про те, що зв'язок цієї людини з реальністю є далеко не повноцінним, бо велика частина реальності в її свідомості, будь то її внутрішній світ або зовнішнє середовище, є плодом породжених її розумом фікцій» [8, с. 235].

Набуття реальності досягається через процес психоаналізу. «Цей процес крок за кроком наближає людину до розуміння помилкової, ілюзорної суті свідомості, яку вона звикла розглядати як «нормальне». Усвідомлюючи досі несвідоме, людина розширює область своєї свідомості, осягаючи тим самим реальність, тобто наближаючись на інтелектуальному та емоційному рівні до істини» [8, с. 235].

Мета всього цього процесу - досягнення стану «не-витіснення», коли людина знову знаходить здатність відчувати властиве дитині пряме, спонтанне сприйняття реальності. Людина більше вже не живе в світі мрій та ілюзій, вона осягає світ та себе такими, які вони є. Іде поділ на те, що можна відчувати, а що не можна. Людина сама вибирає, як їй бути, спираючись на всю реальність, а не на її частину. Цей стан можна порівняти з проясненням в Дзен-Буддизмі або просвітленням в Християнстві. Подолавши витіснення, людина досягає «релігійного» ставлення до світу.

Під релігійним досвідом Фромм розуміє перш за все «здивування, здивування, усвідомлення життя та власного існування». Крім того, людина знаходить «крайню турботу» - це «крайня стурбованість сенсом життя, самоздійснення людини, виконанням завдання, яке ставить перед нею життя. Ця крайня турбота відсуває на другий план всі бажання та цілі, які не сприяють добробуту душі та здійсненню «Я», по суті вони виявляються незначними у порівнянні з цілями цієї крайньої турботи» [8, с. 236]. Нарешті, людина знаходить відчуття єдності, «єдності, не тільки із собою та не тільки з іншими, але з усім життям та, більш того, із Всесвітом» [9, с. 205]. Само собою, що стан «не-витіснення» є абсолютним ідеалом, який дуже важко досягти, проте кожен крок в цьому напрямку є цінним.

Висновок з цього дослідження і перспективи подальших розвідок у даному напрямку. Отже, ми могли переконатися, що концепцію релігії Фромма з повним правом можна назвати гуманістичною.

В центрі цієї релігії саме людина, а її свобода, розвиток, велич розглядаються як головні цінності.

Все інше: Бог, ритуал, загальноприйняті норми та т.д. - грає лише другорядну роль. Традиційні релігії, наприклад християнство, містять у собі крупиці цих ідей (найчастіше в своїй етиці), однак тільки в гуманістичній релігії Фромма ідея цінності людини отримала своє повне вираження. Людина

- не Бог й не звір, проте в неї є зачатки як того, так й іншого. Що вважатиме за краще людина - залежить тільки від неї самої, але що б не вибрала людина, справжнє щастя чекає її тільки на шляху любові та істини.

Список використаних джерел

1. Борзенко И. М., Кувакин В. А., Кудишина А. А.

Основы современного гуманизма. - М., НИКЕЯ. 2002.

- 325 с.

2. Ждан А. История психологии: от античности к современности. - М., Республика. 1999. - 644 с.

3. Фромм Э. Бегство от свободы / Э. Фромм. - Мн.:

Поппури. 2008. - 231 с.

4. Фромм Э. Догмат о Христе. - М.: АСТ. 1998. - 416 с.

5. Фромм Э., Душа человека. Ее способность к добру и злу. - М.: АСТ-ЛТД. 1998. - 256 с.

6. Фромм Э., Здоровое общество / Э. Фромм. пер. с англ. Т. Банкетовой. - М.: АСТ. 2006. - 544 с.

7. Фромм Э. Искусство любить // Душа человека. Ее способность к добру и злу. - М.: АСТ-ЛТД. 1998. - 256 с.

8. Фромм Э. Кризис психоанализа / Э. Фромм. - СПб., МЫСЛЬ, 2000. - 252 с.

9. Фромм Э. Психоанализ и религия. / В. А. Яковлева (Ред.). Сумерки богов. - М.: Политиздат, 1990. - 160 с.

Размещено на Allbest.ru