Міжконфесійний діалог як об'єкт філософсько-релігієзнавчого аналізу

Размещено на http://www.allbest.ru/

МІЖКОНФЕСІЙНИЙ ДІАЛОГ ЯК ОБ'ЄКТ ФІЛОСОФСЬКО-РЕЛІГІЄЗНАВЧОГО АНАЛІЗУ

Калач Д.М.,

кандидат філософських наук, викладач, викладач кафедри філософії та суспільних наук, Вінницький національний медичний університет ім. М.І. Пирогова (Вінниця, Україна)

Сучасне релігієзнавство послуговується розлогим поясненням міжконфесійного діалогу, до якого включають представників різних конфесій християнства. Демократичний розвиток України актуалізує питання захисту свободи совісті і віросповідання в контексті міжконфесійних відносин. Україна, будучи поліконфесійною державою, зазнає трансформації релігійних процесів, які набувають нових форм та стають залежними від політичної, економічної та соціальної ситуації. Цей процес спричинив міжрелігійні, міжконфесійні та етноконфесійні протиріччя, які постійно зростають, а більшість і досі не вирішена. Діалог як важлива умова розбудови громадянського суспільства стає регулятором оптимізації міжконфесійних відносин, прогнозування і попередження релігійних конфліктів. Консенсус неможливий без усвідомлення проблеми релігійної нетерпимості та забезпечення на рівні держави принципу свободи совісті й рівноправності. Нетерпимість і протистояння повинні дати місце дієвому діалогу, який можна будувати лише на засадах толерантності та поваги. Тому питання правового врегулювання релігійних взаємовідносин є досить актуальним, оскільки релігійні процеси відіграють значну роль у формуванні соціальних інститутів, впливають на відносини між державами на міжнародній арені, віддзеркалюють рівень дотримання прав і свобод людини і громадянина.

Ключові слова: міжконфесійний діалог, толерантність, екуменізм, примирення, компроміс.

міжконфесійний релігійний конфлікт суспільство

The article focuses on the study of complex philosophical and religious analysis of interfaith dialogue between representatives of Christian churches. Interfaith dialogue is defined as a particular form of meetings for searching mutual understanding between representatives of Christian denominations that is based on each other's respect and trust and aimed at important truth cognition and striving for making people's relations corresponding to their dignity.

The relevance research is related with the religious organizations of various denominations influence growing on the social and political life of our country and closely connected with the necessity to overcome the existing religious conflicts. This subject becomes of a great significance in the hybrid war and unannounced aggression conditions because the religious component plays an important role in it. The issue of the influence Christian denominations authority on the formation of the spiritual and moral climate and the ethno-cultural and geopolitical component interaction on the civil society formation and their interrelation with religious processes is also remained open. The main issues of the inter-confessional dialogue, the state- church relations adjustment and the dialogue between Christian churches key problems are considered; the ecumenical positions of Christian churches basic features in the inter-confessional dialogue aspect are disclosed; the role and place of tolerance principle in the interfaith relations is revealed.

Keywords: interfaith dialogue, a tolerance, ecumenism, a reconcilement, a compromise.

Діалоги, які існували в давні часи, принципово відрізняються від сучасних. Це дає змогу виділити два основні етапи історичного та функціонального розвитку діалогу: класичний та сучасний.

Під класичним діалогом розуміють той, що існував до середини XIX ст. і характеризувався антогоністичними відносинами між релігіями та культурами. Сучасний міжконфесійний діалог осмислюється як усвідомлена вимога часу, що потребує концептуального дослідження та інституційного оформлення. Для можливості здійснення діалогу постало завдання у виробленні певних установок, процедур і регламентних схем або того, що можна назвати «культурою діалогу».

У класичному варіанті релігійного діалогу виокремлюють три види:

1) прозелітичний діалог - спрямований на залучення якомога більшої кількості однодумців до своєї позиції. Означена форма діалогу,зазвичай має характер суперечок і більше нагадує обмін монологами, ніж діалог; 2) народний діалог - зміст якого полягав у несвідомому сприйнятті релігійних вірувань чужої для себе культури; 3) інтелектуальний діалог, який супроводжувався процесом взаємного обміну духовними та матеріальними цінностями, а також формуванням поваги до досягнень великих цивілізацій у галузі культури.

У межах сучасного діалогу між церквами виокремлюють три його різновиди:

1) міжрелігійний діалог, що здійснюється між представниками різних релігій. За оцінкою та аналізом багатьох дослідників, у ньому проходять не діалоги, а формуються полілоги, мета яких зводиться «до пошуку спільних рішень соціального й релігійного характеру, зокрема боротьба з тероризмом і релігійним екстремізмом, проблеми екології, культури, морального виховання, захисту від деструктивних релігійних організацій і від викликів глобалізації» [10, с. 29];

2) міжконфесійний діалог, який розв'язує дискусійні питання між різними конфесіями в межах однієї релігії. До такого діалогу наблизилося сьогодні й українське православно-церковне середовище;

3) секулярний діалог, який представлений не лише науковою елітою, а й державними діячами; передбачає вивчення проблем у релігійній сфері, закономірностей розвитку, вироблення методології релігієзнавчого дослідження, законів функціонування та взаємодії.

Однак наведена класифікація є умовною, оскільки досить часто відбувається поєднання різних видів релігійного діалогу.

Підхід до вирішення питань, покликаних знайти підстави та принципи взаємної згоди, залежить від типу міжрелігійного діалогу, загальну класифікацію яких запропонував Е. Дж. Шарп [15, с. 285-287]. Перший тип - «дискурсивний діалог» - намагається виявити догматичні подібності й відмінності релігійних світоглядів для з'ясування того, що можна назвати «спільним знаменником», тобто сукупністю положень, котрі розділяють усі сторони. Учасники другого виду міжрелігійного діалогу - «людського» - прагнуть побачити у представникові іншої релігії не носія певних «вірувань» і «концепцій», а просто людину та зрозуміти її як себе, незалежно від конфесійної належності. Однак, релігієзнавці сумніваються у можливості під час діалогу «відокремити» особу від її конфесійної належності й відповідного менталітету [8, с. 132]. Учасники третього виду

- «секулярного діалогу» - вбачають основним завданням міжконфесійні зустрічі, вважаючи їх корисними для загального блага, підкреслюючи їх внесок у справи вирішення екологічних проблем, утвердження соціальної справедливості, моральних цінностей, світу і свободи, що також може привести до кращого взаєморозуміння. Останній вид діалогу

- «внутрішній». Він ґрунтується на осмисленні містичного досвіду різних духовних традицій. Цей тип діалогу перспективний, оскільки все більш загальним стає переконання, що Бог відкривається у кожній релігійній традиції, і суть релігійності полягає у містичному досвіді переживання єдності індивіда з Абсолютом. Критики «внутрішнього діалогу» відзначають, що «релігія зовсім не вичерпується містикою і прибічниками цього підходу можуть бути лише небагато вкорінених у традиції учасників» [8, с. 132].

Позиція Л. Владиченко, яка вважає, що продуктивне ведення міжрелігійного діалогу є принципово неможливим [3]. Автор наголошує на неможливості проведення «міжрелігійного» діалогу між представниками конкретних релігій, оскільки його умовою є визнання рівності суб'єктів, їх взаємоповага, вихід за межі своєї доктрини та практики. Беручи за основу дослідження «діалогу релігій» американського релігієзнавця Е. Дж. Шарпа, дослідниця акцентує особливу увагу на «дискурсивному» типі «міжрелігійного» діалогу як найбільш дієвому. Л. Владиченко підкреслює, що діалоги стосовно соціальних проблем чи боротьби за мир через відсутність релігійного аспекту не можуть бути міжрелігійними. Зокрема, Л. Владиченко робить висновок про те, що вживати словосполучення «міжрелігійний діалог» не зовсім коректно. На думку дослідниці, у такому контексті краще використовувати поняття «міжрелігійний дискурс» як зустріч різних релігій, звернення релігійних лідерів один до одного, заяви щодо інших релігій, унаслідок чого складаються певні відносини, які потім набувають «діалогічної форми спілкування» [3]. На нашу думку, у цьому твердженні є очевидне перебільшення. Більш вірною є думка Г. Кюнга, що сучасний міжрелігійний діалог покликаний виробити спільну релігійну та світську етику, яка б сприяла виживанню людства та була дієвою альтернативою сучасному релятивізму.

Звичайно, релігійна свідомість за своєю природою прагне до монополії на істину, до переконання у винятковості своєї віри та її перевазі над іншими. Як закономірне явище можна констатувати нетерпимість релігійної свідомості, яка залежить від догматичних основ відповідної конфесії, особливостей історичного періоду, культурного середовища й може варіюватися від байдужості або навіть деякої симпатії до агресивної неприязні. Існує багато відмінностей у тому, як двоє вірян розуміють одну релігію і що вона для них значить.

Релігієзнавець В. Шохін загалом спростовує можливість повністю успішного міжконфесійного діалогу, оскільки кінцева мета такого спілкування полягає у намаганні навернути до своєї віри якомога більше послідовників. На його думку, «діалог релігій є ... поняттям віртуальним, що але ніяк не скасовує іншого факту... - його високу ринкову вартість, завдяки якій він виявився товаром із великим попитом» [16, с. 4]. Підтримуючи наведену вище аргументацію, визнаємо, що розглянуті типи діалогу сприяють, за певних обставин, гармонізації міжконфесійних відносин. Вони спроможні гамувати несприятливі тенденції обопільної нетерпимості й агресивності, сформувати вагання в істинності радикальних заяв і тим самим зменшити їх популярність.

Проблему розуміння суті «міжрелігійного діалогу» розкриває Л. Филипович, зазначаючи, що спілкування між релігіями - безпосереднє чи опосередковане - існувало завжди. Це - важлива умова «будь-якого релігієґенезу, оскільки розвиток старої або поява нової релігії, як правило, є наслідком взаємодії, зіткнення, знайомства, обміну різноманітними догматичними, богословськими, культовими системами» [13, с. 153]. Проте, до ХХ ст. цей діалог не був рівноправним, оскільки завжди існувала віросповідна більшість. Часто це була церква, яка домінувала, визначала й диктувала правила спілкування з іншими релігіями. При цьому діалог для панівної церкви не важливий. У ньому більше зацікавлені представники не панівних церков, котрі хотіли б, щоб їхні права були так само захищені й гарантовані, як і права більшості. Згода церкви, яка домінує, вести діалог із меншістю містить у собі певні ризики, оскільки в результаті спілкування можливе перенавернення (прозелітизм) панівної більшості, що вже є загрозою.

Сучасний міжконфесійний діалог, на думку О. Горкуші, специфікується об'єктивними культурно-історичними обставинами (постмодерн

- зустріч і співіснування альтернативних світоглядних моделей, глобалізація - ущільнення загальнолюдського континууму, інформаційна доба

- вільний доступ до різнорівневої та різнозмістовної інформації при одночасній можливості неконтро- льованого застосування герменевтичних процедур для легалізації конкретної позиції), і набуває відповідних особливостей предметного та методологічного плану [4, с. 42]. Тому, на думку Л. Филипович, діалог продовжує застосовуватися як засіб зняття напруги між різними культурами та релігіями (суспільна користь), його поле розширюється до міжкультурного рівня (включається й світський елемент). Його нове завдання в ««будуванні людянішого світу», що з позиції релігійних суб'єктів є «діалогом спасіння»» [13, с. 158-159], адже за допомогою інших умов неможливо зарадити вибуховій конфліктогенності сьогодення.

Міжконфесійний діалог формує злагоджений і конструктивний розвиток держави й розбудови громадянського суспільства [7]. Діалог християнських церков є важливою передумовою миру, суспільно-політичного та соціально- економічного розвитку держави. У «Декларації про сприяння діалогу й взаєморозуміння між релігіями і цивілізаціями» зазначено, що повага прав різних етнічних і релігійних громад має основне значення для сприяння взаємного діалогу між різними конфесіями, цивілізаціями й культурами [5, с. 328]. Тому міжконфесійний діалог має сприяти усуненню протиріч, введенню ідеологічного змагання між конфесіями в цивілізовані рамки, що позитивно позначиться на етнонаціональних відносинах і соціально-політичній стабільності.

В українських умовах міжконфесійний діалог тісно пов'язаний із екуменічними відносинами. Зазначимо, що традиційно під екуменічними відносинами розуміють рух за консолідацію сучасного християнства, котре перебуває у стані роздробленості. Зважаючи на те, що екуменізм є одним із видів міжконфесійних відносин, на нашу думку, доречно застосовувати поняття «екуменічні відносини» як більш вузьке, уникаючи їх ототожнення, оскільки останнє не передає всієї повноти взаємозв'язків християнських церков, орієнтуючись лише на зближення та їх єдність. Зважаючи на залучення різних сторін у ці відносини, їх співпраця в межах екуменічного руху виконує не лише функцію пошуку порозуміння церков загалом та окремих християн зокрема, але й поглиблює їх знання один до одного.

У межах міжрелігійного та міжконфесійного діалогів християнськими теологами було розмежовано «діалог любові» та «діалог істини». Перший спрямований на встановлення «справжніх» відносин солідарності та любові, у яких в «іншому» можна пізнати «брата». Другий спрямований на встановлення теологічної істини стосовно вибраних тем, вироблення спільних позицій стосовно сповідування релігійної істини чи подолання хибних теологічних суперечок минулого. Аналогічні думки висловлює ізраїльський дослідник С. Розенбаум, коли наголошує на важливості відмежовувати «істинність» і «праведність», і цілком вірно відмічає, що навіть без досягнення єдиної релігійної «істини», може бути спілкування праведників [12, с. 30]. Католицькі теологи стверджують, що «діалог істини» та «діалог любові» мають взаємодоповнювати один одного, оскільки пошук спільних богословських формул сам по собі не веде до відновлення сопричастя, якщо не існуватиме культивування любові та солідарності.

Філософ С. Хоружий виділяє дві моделі діалогу релігій, які орієнтовані або на формальне до сягнення спільної позиції, або на особистісне спілкування та органічне взаємодоповнення духовних традицій [14, с. 163-169]. Першу модель діалогу релігій С. Хоружий називає «протестантською», приписуючи їй торжество раціоналістичного підходу до релігії. У ході такого діалогу головним стає досягнення узгоджених протоколів відносно віри, моралі, спільної позиції стосовно актуальних соціальних питань. Такий діалог має важливе значення для подолання негативних явищ міжрелігійного протистояння, для відмежування представників впливових релігійних традицій від екстремістів та фанатиків. Формалізований діалог важливий, але недостатній з двох причин. По-перше, глибоко віруючі ставляться із підозрою до такого діалогу, очікуючи зради віри заради компромісів. По-друге, формальні узгоджені позиції не є достатніми для діалогу релігійних культур в умовах глобалізованого суспільства. Друга модель міжрелігійних стосунків, розглядається С. Хоружим на прикладі взаємодії православного ісіхазму та ісламського суфізму. Він заявляє про те, що ісіхазм і суфізм розвивалися в умовах постійного взаємовпливу. Відмітимо, що це є певним перебільшенням, оскільки ряд дослідників проводять різке розмежування між містично-духовними практиками ісіхазму та суфізму. С. Хоружий вважає, що у різних релігійних практиках існують споріднені уявлення про людину в її відносинах з Богом. Ці практики зумовлюють релігійні традиції, які значно більше розходяться. Формальний підхід звертає увагу на розрізнення духовних практик і релігійних традицій, вбачаючи в них привід для розділення. Особистий підхід, характерний для православ'я, у розрізненнях бачить індивідуальне багатство віруючих і традицій. Взаємодоповнення на особистому рівні спілкування формує сприятливий контекст для результативності формального діалогу, а тому С. Хоружий виступає за взаємне доповнення двох форм діалогу релігій. Успішним прикладом діалогу духовних практик і традицій науковець вважає досвід екуменічного молодіжного руху Тезе. Можна погодитися, що глобалізація зумовлює зіткнення релігійних культур і діалог на рівні духовних практик і традицій дійсно об'єктивно важливий.

Теоретичним видом міжконфесійних діалогів є богословський діалог, учасники якого відстоюють доктринальні особливості своєї конфесії. Кожна зі сторін такого діалогу непохитна у своїх переконаннях, пов'язаних із питанням віри, що часто унеможливлює компроміс у дискусіях, які проходять. Основна мета, яка впроваджується через такий діалог, пов'язана з вивченням традицій різних народів та епох, пошуком спільних і відмінних моментів у віровченні та їх подоланні. Незважаючи на використання різних засобів для досягнення поставленої мети, екуменічний та міжконфесійний богословський діалоги спрямовують свою діяльність на досягнення християнської єдності та міжрелігійного миру.

Релігієзнавець В. Бондаренко звертає увагу на те, що становлення і розвиток міжконфесійного діалогу в Україні часів незалежності не був стихійним процесом, але багато у чому став результатом державної політики в релігійній сфері, спрямованої на віднайдення оптимальних форм державно-церковних відносин та впровадження принципів толерантності [2].

Є. Бистрицький вважає, що тільки в рівноправному діалозі його учасники можуть змінювати свої позиції без застосування насильства [1]. Ю. Недзельська вважає міжконфесійний діалог важливою умовою існування Церкви в сучасних умовах плюральності релігійного життя. Ставлення Православної Церкви до нього є стриманим, що частково пояснюється «негативними наслідками процесів секуляризації та глобалізації для православ'я загалом» [9, с. 96]. З огляду на зазначене вище можна констатувати, що приниження діалогічного мислення органічно поєднуються з толерантним ставленням до «іншого».

За переконанням О. Добродума, міжконфесійний діалог може бути забезпечений екуменічними зусиллями, тому важливим є «артикулювання та законодавче вирішення проблеми здійснення діалогу, перешкоджання наростанню латентної маргіналізованої ксенофобії, забезпечення релігійної грамотності серед чиновників усіх рангів, щоб міжконфесійний діалог міг бути здійснений» [6, с. 193].

Безперечно, в умовах політичної та соціально-економічної нестабільності сучасного українського життя актуалізується релігійний фактор, що потребує формування високої культури міжконфесійної та державно-церковної толерантності. Тому актуальною є потреба визначення оптимальної моделі міжконфесійних відносин, які задовольняли б усі сторони діалогу. У зв'язку з цим виникала потреба проведення міжконфесійних конференцій із залученням не лише церковних осіб, але й науковців різних галузей знань для вироблення спільної позиції. Особливо важливою була роль наукового та експертного середовища у створені атмосфери толерантності у відносинах православних, мусульман, католиків та протестантів.

Більшість віруючого населення України зараховує себе до числа православних, і тому закономірно, що зазначена християнська течія привертає особливу увагу вітчизняних філософів і релігієзнавців з усіма його проблемами та сучасними внутрішньо-конфесійними протиріччями. У світському середовищі, як і в релігійному, активним стало обговорення передачі предстоятелю новоствореної Православної церкви України Епіфанію посоху та Томосу, який проголошує автокефалію. Ні в кого не викликає сумніву, що поєднання різних православних юрисдикцій в одну організаційну структуру можливе лише на основі міжцерковного діалогу. Серед проблем, були питання ролі релігійного фактору в українському суспільно-політичному просторі та способи впливу політичних діячів на міжконфесійний діалог, що часто негативно впливало на його побудову.

Слушною у цьому контексті є думка П. Сауха, що розмаїття релігій, культур, способів життя - природний стан людства, який свідчить про його міцне здоров'я. Відтак, розвиток «рівноправного діалогу та взаємоповаги, а звідси ненасилля, справедливості та взаєморозуміння лише наближає до реалізації важливої мети будь-якої культури, релігії, ідеології, безпеки життя» [11, с. 27]. П. Ю. Саух, зауважив, що глобалізація як матеріалізація універсалізації світу, його гомогенізація, часто не знімає, а загострює геополітичні протиборства, національно-етнічну нетерпимість і міжнаціональні суперечності, протистояння культур та релігій, які сьогодні неможливо подолати. Корені всіх цих процесів лежать у глибинах культурно-ментальної й етнічно-релігійної несумісності, що може або загострювати, або знайти механізми їх пом'якшення, а то й подолання шляхом діалогу.

Список використаних джерел

1. Бистрицький, Є., 2011. `Конфлікт культур і методологія толерантності', Єдність світу і розмаїття культур: Матеріали круглого столу українських та російських філософів, Філософська думка, №4, с.102-118.

2. Бондаренко, ВД., Котлярова, ТО., 2007. `Релігійно-церковне життя в Україні: особливості відродження та розвитку', Пріоритети державної політики в галузі свободи совісті: шляхи реалізації: Зб. наук. матеріалів / Держ. ком. України у справах національностей та релігій, Нац. пед. ун--т ім. М. П. Драгоманова, К.: Вид--во «Світ Знань», с.13-41.

3. Владиченко, Л. `«Межрелигиозный» диалог - театр, комедия, реальность или фикция?'. [online] Доступно: http:// www.religion.in.ua/main/analitica/7993-mezhreligioznyj-dialog- teatr-komediya-realnost-ili-fikciya.html

4. Горкуша, О., 2011. `Міжконфесійний богословський діалог в сучасній Україні', В: Українське релігієзнавство. Релігія--Світ--Україна. Колективна монографія в 3-х книгах за науковою редакцією професорів А. Колодного і Л. Филипович. Книга ІІ: Міжконфесійні відносини полі конфесійної України, Українське релігієзнавство, К., Спецвипуск 2011-1, с.25-54.

5. `Декларация о содействии диалогу и взаимопониманию между религиями и цивилизациями, принятая на всемирной конференции, которая состоялася 26-28 октября 2007 года в Орхиде (Республика Македония)', 2008, Релігійна свобода: релігія в постмодерному суспільстві: соціально-політичні, правові та конфесійні аспекти, К., Вип.13, с.328-329.

6. Добродум, О., 2007. `Політкоректність і міжконфесійний діалог', Релігійна свобода: Міжконфесійний діалог як складова становлення громадянського суспільства. Науковий щорічник, За загальною редакцією д.філос.н. А. Колодного, к.істор.н. Г Попова, д.філос.н. Л. Филипович, к.філос.н. М. Бабія, Київ: Світ знань, с.190-193.

7. Лекторский, В. 1997. `О толерантности, плюрализме и критицизме', Вопросы философии, №11, с.46-54.

8. Мельник, С., 2012. `Межрелигиозный диалог: проблема семантики и критика основных стратегий', Исторические, философские, политические и юридические науки, культурология и искусствоведение. Вопросы теории и практики, Тамбов: Грамота, №2 (16): в 2-х ч., 4.II, c.129-134.

9. Недзельська, Ю., 2007. `Погляд православ'я на міжконфесійний діалог та його вплив на життя мирян', Релігійна свобода: Міжконфесійний діалог як складова становлення громадянського суспільства. Науковий щорічник, За загальною редакцією д.філос.н. А. Колодного, к.істор.н. Г. Попова, д.філос.н. Л. Филипович, к.філос.н. М. Бабія, Київ: Світ знань, с.94-96.

10. Нуруллаев, А., 2001. `Проблемы диалога религий в эпоху глобализации', Вестник Российского университета дружбы народов, Серия: Политология, №3, с.28-35.

11. Саух, П., 2013. `Сучасні виклики глобалізованої епохи: суспільство і церква в пошуках відповідей', Україна і Ватикан: до і після Другого Ватиканського Собору. Науковий збірник, К.: УАР, с.19-27.

12. Степанова, Е., 2008. `Проблема толерантности в межконфессиональных отношениях: Цикл лекций', В 2 т., Екатеринбург: Изд-во Уральского университета, Т.1, 217 с.

13. Филипович, Л., 2010. `Міжнародний досвід міжрелігійного діалогу', В: Релігія-Світ-Україна. Колективна монографія в 3-х книгах. Книга І: Релігія у світі культурно- цивілізаційного діалогу, К., с.153.

14. Хоружий, С., 2009. `Диалог религий: исторический опыт и принципиальные основания', Христианство и ислам в контексте современной культуры: Межрелигиозный диалог в России и на Ближнем Востоке, Санкт-Петербург - Бейрут: «ФКИЦЭЙДОС», с.160-172.

15. Шохин, В. 1999. `«Диалог религий»: идеология и практика', Альфа и Омега, Москва: Издательский дом Фома, №1 (12), с.281-295.

16. Шохин, В., 2000. `Диалог религий: виртуальное понятие и реальное значение', VII Рождественские образовательные чтения. Христианство и философия. Сборник докладов, М., с.2-4.

Размещено на Allbest.ru