Церковно-релігійна діяльність Й. Сліпого в еміграції (1963-1984 рр.)

В данной статье рассмотрены основные направления деятельности Иосифа Слепого в эмиграции. Рассмотрен процесс эволюции духовных взглядов митрополита. Выяснена роль пастырских посланий в поддержку подпольной деятельности УГКЦ на украинских землях. Главное внимание уделено вопросу создания украинского патриархата. Проанализированы идеи И. Слепого в контексте решений Вселенского собора и обозначены трудности по реализации вопроса церковного единства.

Ключевые слова: Греко-католическая церковь, Иосиф Слепой, патриархат, церковное единство.

Виклад основного матеріалу

Народився майбутній патріарх Йосиф Сліпий 17 лютого 1892 р. у селі Заздрість Теребовельського району Тернопільської області. Зростав він у заможній багатодітній хліборобській глибоко віруючій християнській сім'ї. Його дитинство проходило під впливом батьків, які сприяли не лише тілесному та інтелектуальному розвиткові сина, але й духовному дозріванню у світлі християнських чеснот. Після закінчення гімназії Йосиф Сліпий вирішив стати священиком і науковцем. Першу духовну освіту він отримав у Львівській духовній семінарії, а згодом продовжив вивчення богослов'я в Іннсбруці та Римі. Після повернення в Україну Й. Сліпий отримав посаду професора, а згодом і ректора духовної семінарії. Саме в цей період розпочалася його науково-дослідницька діяльність, тісно пов'язана з церковно-релігійною. Він став одним із засновників Богословського наукового товариства, де започатковано видання журналу «Богословія».

Варто зазначити плідну співпрацю Й. Сліпого з митрополитом Андреєм Шептицьким, помічником якого він став з 1939 р. Після початку Другої світової війни вони разом пройшли тяжкий шлях радянського переслідування та нелегких випробувань під час німецької окупації. Після смерті А. Шептицького (1944 р.) Й. Сліпий став митро-политом у складний для УГКЦ час. Радянська влада розпочала політику ліквідації церкви, яка передбачала арешти і заслання духовенства, в тому числі й митрополита. Упродовж 19 років його життя проходило в радянських тюрмах та таборах. Проте тяжкі випробовування не зламали волю і мужність Й. Сліпого.

Більш того, під час перебування в таборах митрополит ніколи не забував про УГКЦ та її віруючих. Так перебуваючи в таборі Печора в кінці 1948 р. митрополит написав «Різдвяне послання», в якому закликав триматися своєї віри та церкви. У цьому посланні владика катакомбної церкви передбачив майбутнє і побачив перемогу борців за Церкву Христову. Він вірив, що «настане час, прийде день, і царство сатани провалиться, а церква і віра Христова житимуть вічно» [1, с. 118].

Завдяки піклуванням папи Іоанна ХХІІІ та світової громадськості 9 жовтня 1963 р. Й. Сліпий отримав можливість покинути СРСР і виїхати до Риму. Уже 10 жовтня того ж року відбувся його виступ на другій сесії Ватиканського Собору, заключним акордом якого було прохання-пропозиція: «піднести митрополію Києво-Галицьку і всієї Русі до Патріаршої гідності». Саме в цьому митрополит вбачав ієрархічне завершення структури церкви. Свою пропозицію він обґрунтовував тим, що київські митрополити здавна фактично користувалися патріаршими правами. На твердій основі патріархату Київського та всієї Русі бачили майбутнє єдиної християнської церкви митрополити XVII ст. П. Могила та Й. Рутський. Ідеї патріархату знайшли своїх прихильників упродовж 1917-1920 рр. [6, с.153]. Вона була заповітною мрією митрополита Андрея Шептицького.

На Вселенському Соборі Й. Сліпий уперше підняв питання про Київський патріархат, маючи надію, що це буде сприяти об'єднанню християнських церков. Католики і православні є найближчі по крові і вірі, їх єднають традиції рідного християнства, спільні церковні й народні звичаї та спільна двотисячолітня культура, адже саме вони впродовж цілих віків змагалися за збереження самобутньої церкви та її повноти [2, с. 151].

Але рішення Йосифа Сліпого зустріли вороже як Москва, так і Рим. Російська православна церква, яка після псевдособору 1946 р. приєднала віруючих офіційно ліквідованої УГКЦ, була дуже далекою від подібних ідей. Східна Конгрегація теж відчула, що вона може втратити владу над церквою, яку незаконно присвоювала собі впродовж трьох століть. Тож ідея митрополита щодо створення Київського патріархату потрібної підтримки на Соборі не знайшла [4, с. 163].

Поширенню ідей патріархату сприяв сформований мирянський патріархальний рух. Виникнувши в 1964 р. у США, він був нечисленним та вже згодом поширився скрізь, де проживала українська діаспора. Новостворений рух був представлений товариствами «За Патріар-хальний Устрій». Серед них можна виділити: Світове товариство за Патріархат УКЦ з центром у Філадельфії, Крайове товариство УКЦ, Рада Українських Організацій за Патріархат у Чикаго.

23 грудня 1963 р. Й. Сліпий отримав титул Верховного Архіє-пископа, наданий йому Східною Конгрегацією. Внаслідок цього УГКЦ набула канонічно-церковне оформлення та національне самоуправління. Апелюючи до прав східних церков, Й. Сліпий прагнув створити синод єпископів. Він мав бути проведений в 1967 р., але тоді зробити це не вдалося.

Протягом 1968-1976 рр. Й. Сліпий відвідав країни Європи, Австралії, Америки з метою об'єднання української діаспори і пожвавлення її церковного життя. Там він знайомився з побутом українців, встановлював релігійні контакти, робив усе можливе для того, щоб дати їм можливість відчути, що українська еміграція становить одну цілісність, пов'язану з рідним краєм. Під час першої подорожі 1968 р. відбулася мобілізація і зібрання сил українців діаспори для приїзду на торжество посвячення собору Св. Софії в Римі 27-28 вересня 1969 р. Тоді до Риму прибули усі українські архієреї з діаспори. Користуючись нагодою Й. Сліпий скликав у Римі синод єпископів української католицької церкви. Уперше в історії цієї церкви владики української діаспори прислухались до голосу українського духовенства, чернечих спільнот та мирян і намагалися створити й оформити конституцію патріаршого устрою УКЦ. Зокрема, вони напра-вили на ім'я папи Павла VI послання, в якому просили завершити створення патріархату, помісну католицьку церкву на зразок уже існуючих патріархатів. Однак прохання було відхилено. Свою відмову папа мотивував канонічними, пастирськими та історичними проблемами, які виклав у листі, надісланому Й. Сліпому 7 липня 1971 р.

Здійснюючи всі ці заходи Й. Сліпий доводив, що українські католики всього світу, незважаючи на тяжкі умови свого життя на чужині, мають чималі досягнення: вони зберегли свою церкву в діаспорі й на батьківщині, добилися великих успіхів у її розвитку і продовжували змагатися за збереження та зміцнення позицій у лоні вселенської апостольської церкви. На думку митрополита, патріарший устрій дозволить об'єднати розпо-рошені церкви в одну, яка перебуваючи в єдності з Апостольським Престолом, мала б зберегти всі свої обрядові традиції і бути під порядкованою центральному керівникові - патріарху. Незважаючи на відмови, Й. Сліпий і далі докладав усіх зусиль для того, щоб Апостольська Столиця піднесла українську католицьку церкву до патріаршої гідності, але з боку Ватикану порозуміння не було. На всі прохання митрополита приходили негативні відповіді, які пояснювалися правовими, історичними, духовними та душпастирськими міркуваннями. Але фактичною причиною відмови було те, що патріархат української католицької церкви не вкладався у рамки діалогу Ватикан-Москва.

Незважаючи на певні розчарування, Й. Сліпий продовжив активну діяльність у напрямі визнання Києво-Галицького патріархату. Під час другої подорожі по українських поселеннях у діаспорі в 1973 р. він побачив, що владики, священики і вірні моляться за нього та поминають його як патріарха. Усвідомлюючи це, Й. Сліпий заглибився у вивчення історії становлення патріархатів у І тисячолітті і прийшов до висновку, що вони «не творилися згори, а поставали з низин, саме народ, духовенство та ієрархія починали молитися і поминати предстоятеля певної помісної церкви як патріарха, а згодом Вселенські Собори та Римські архієреї визнавали їх такими [7, с. 11]. На основі таких суджень Й. Сліпий прийняв історичне рішення і вперше підписується під Соборним Великоднім посланням як патріарх і кардинал.

12 липня 1975 р. українським єпископським синодом було проголошено український католицький патріархат, а кардинала Й. Сліпого було обрано патріархом. Створення українського патріархату власними силами й акт прийняття патріаршого титулу було важливою історичною подією. Й. Сліпий зазначав «Наш патріархат існує! За ним 400 років змагань, 7 років дійсності, перед ним тільки визнання Апостольського Римського престолу» [7, с. 12].

Проте рішення Й. Сліпого українською ієрархією було сприйнято неоднозначно, що призвело до розколу серед духовенства. З його позицією погодилися не всі єпископи української діаспори. Виразну опозицію до створення патріархату висловив Апостольський Екзарх у Великій Британії Августин Горняк. Патріарх Й. Сліпий дуже болісно сприйняв цей поділ і висловив свій біль у посланні до українців Великої Британії на Різдво 1976 р. де зазначав, що бажання й утвердження патріархату в українсько-му народі не є гріхом чи злочином. Саме в ньому впродовж багатьох століть український народ бачив свій порятунок і об'єднавчу силу [5, с. 119]. 30 листопада 1976 р. патріарх Й. Сліпий звернувся до своїх єпископів з проханням прибути 13 грудня цього року на аудієнцію до папи. На жаль, на цей заклик відгукнулося лише вісім владик.

Зустріч з папою мала бути присвячена питанню легалізації патріархату УГКЦ. Йосиф Сліпий звернув увагу папи Павла VI на те, що Другий Ватиканський Собор закликав зберігати традиції і дорогоцінну спадщину східної церкви. Наголошуючи на необхідності визнання патріаршої гідності української католицької церкви, Й. Сліпий зазначав: «Дозвольте нам користуватися устроєм, правами, що їх гарантували ваші попередники, а також дозвольте нам правити згідно з канонами східних церков та молитися так, як велить нам наше сумління» [5, с. 115]. Прохання патріарха знову було відхилено, папа наголошував: «в теперіш-ній кон'юнктурі Римська столиця не бачить можливості створити українсь-кий патріархат і не може погодитися на його становлення». Папа зазначав, що радянський режим у 1946 р. ліквідував українську католицьку церкву, включивши її незаконно до російської православної, і тому створення українського патріархату викликало б гостру реакцію з боку як більшовицьких властей, так і Московського патріархату [5, с. 105].

3 червня 1976 р. Й. Сліпий написав історичне послання «Про поєднання в Христі», де наголошував, що в Україні діють Католицька і Православна церкви, численні євангельські громади, і всі вони караються за Христа і Христову віру. Ці християнські об'єднання розбиті на різні релігійні групи, які на превеликий жаль, «самі себе поборюють» і тому не в силі об'єднати український народ. Він стверджував, що не існує суттєвої обрядової і догматичної різниці між найчисельнішими українськими церквами - Католицькою та Православною. Це підтверджується теологіч-ними й історичними свідченнями. Якісно новим моментом в історії стало б об'єднання обох гілок українського християнства на тлі патріархату. У посланні Й. Сліпий акцентував свою увагу на такому моменті, як латинізація та полонізація сусідами українців-католиків для своїх політич-них цілей. І для того, щоб не бути мотовилом у чужих ворожих руках, нам треба стати на київські прадавні традиції [3, с. 46].

Й. Сліпого глибоко хвилювали питання єдності в церковно-релігійних та державних справах, що міцно пов'язані між собою. Непорозуміння, а то й відверта ворожнеча між народом та його політичними провідниками гостро вражали патріарха. Великої шкоди греко-католицькій церкві її розвиткові завдавав перехід вірних української церкви на латинський обряд [5, с. 125]. Й. Сліпий був глибоко переконаний, що Українська като-лицька, тобто вселенська, стане тільки тоді католицькою, коли позбудеться латинських впливів.

У листопаді 1977 р. патріарх Й. Сліпий виступив у Римі на другому міжнародному слуханні Комітету імені Сахарова із захисту прав людини, де звинуватив радянську владу в знищенні Української автокефальної церкви у 1929-1930 рр. та УГКЦ у 1946-1949 рр.

У квітні 1977 р. Й. Сліпий спеціально висвятив у Римі трьох Владик для України. Ними стали отці Любомир Гузар, Степан Чміль та Іван Хома. Кожному з них він призначив юрисдикцію над частиною території України. Згідно з декретами Берестейської унії, Й. Сліпий мав повне право висвячувати єпископів, повідомивши про це папу. У даному випадку хіротонія відбулася таємно і акт посвячення нових єпископів, призначених для церкви в Україні, не узгоджувався з Ватиканом.

У березні 1980 р. надзвичайний Синод призначив Й. Сліпому помічника, яким став Владика Мирослав-Іван Любачівський [5, с. 115]. Папа Іван Павло ІІ, без узгодження з патріархом, номінував його Філа-дельфійським митрополитом з правом наслідувати титул діючого предстоятеля церкви, про що офіційно не повідомив [9, с. 149]. Протести патріарха не дали бажаних результатів [8, с. 116]. Основним мотивом, чому патріарх негативно поставився до свого помічника була його поміркованість щодо справи патріархату. Боротьба Йосифа Сліпого за визнання патріархату та за об'єднання українських церков завершилася 1984 р. через його смерть.

Усе своє життя в еміграції Й. Сліпий присвятив справі визнання патріархату для УГКЦ і об'єднання усіх християн в одній церкві. Потребу піднесення УГКЦ до патріаршої гідності можна обґрунтувати в історичному, політичному та еклезіальному аспектах. Єдиний патріархат дозволив би об'єднати існуючі митрополії всіх конфесій. Він міг би стати дієвим чинником, який міг би привести до усвідомлення єдності церкви. Проте подібна ідея була досить утопічною, про що свідчать наступні історичні події. Переважна більшість українців проживала в межах Радянського Союзу, належала до православної церкви і не готова була до об'єднання з УГКЦ. Але екуменічна діяльність Й. Сліпого відображає багатовікову тугу українського народу за єдністю християнської церкви.

Джерела та література

1. Бендик М. Еклезіологія Завіщання Бліженнішого Пітріарха Йосифа / / Богословія. Т. 66. Кн. 3-4. Львів, 2002. С. 117-128.

2. Гринів О. Й. Сліпий як історик, філософ, педагог. Львів: Місіонер, 1994. 160 с.

3. Гриньох І. Послання патріарха Йосифа про поєднання в Христі // Богословія. 1977. № 4. С. 10-72.

4. Дацько І. Діяльність патріарха Йосифа поза межами Києво-Галицької митрополії // Богословія. Т. 66. Кн. 3-4. Львів, 2002. С. 161-187.

5. До 100-річчя від дня народження Блаженного Йосифа Кардинала Сліпого патріарха Української Греко-Католицької церкви. Львів: Логос, 1991. 128 с.

6. Заповіт Патріарха. Львів, 2003. 55 с.

7. Косів М. Києво-Галицький патріархат Української церкви як українська багатовікова туга за єдністю. Львів, 2004. 19 с.

8. Олійник М. Йосиф Сліпий і питання патріархату на сучасному етапі // Нова зоря. 3 вересня. № 34. С. 3-5.

9. Олійник М. Римський період діяльності кардинал Йосифа Сліпого / / Кардинал Йосиф Сліпий і сучасність. Всеукраїнська наукова конференція на пошанування 110-ї річниці. Івано-Франківськ: Плай, 2002. С. 142-149.

Размещено на Allbest.ru