Відкрите православ'я як основа ідентичності Православної Церкви України

Размещено на http://www.allbest.ru/

Національний педагогічний університет імені М. П. Драгоманова

Відкрите православ'я як основа ідентичності православної церкви України

Висоцька Т.М.

Актуальність теми дослідження. Після отримання Томосу про автокефалію Православної Церкви України в релігійному середовищі розгорнулися дискусії щодо бажаного змістовного наповнення тієї форми, яку надала визнана вселенським православ'ям помісність. Одне з традиційних побоювань аналітиків та самих віруючих було пов'язане з можливістю відтворення в межах об'єднаного українського православ'я того типу закритої релігійності, який характерний для Росії. Відразу після отримання Томосу ПЦУ розпочала розвиток бачення власної ідентичності як прояву «відкритого православ'я». Судячи з усього цей феномен буде носити характер довготривалого явища, що на довгі роки визначатиме характер релігійно-церковного життя в Україні і позначатиметься на суспільно-політичному і духовно-культурному розвитку українського суспільства.

Мета і завдання статі. Метою статті є аналіз ключових ідей «відкритого православ'я» у риториці представників Православної Церкви України.

Стан розробки проблеми. Відразу після власного конституювання, у відповідь на документ «10 тез для ПЦУ», сформований ініціативною групою священства та мирян ПЦУ і оприлюднений як документ з пропозиціями порядку денного для но- воствореної автокефальної Церкви напередодні інтронізації її Глави Блаженнішого митрополита Київського і всієї України Епіфанія [1], ПЦУ розпочала формування власної версії «відкритого православ'я», зробивши відповідні ідеї наріжним каменем власної риторики та орієнтиром для практичної діяльності. Не дивлячись на гостру актуальність тематики, особливості українського варіанту сучасного відкритого православ'я богословами і релігієзнавцями ще не аналізувалися.

Основний виклад матеріалу. Прийняттю ідей «відкритого православ'я» в якості офіційної риторичної стратегії ПЦУ передував етап проповіді цих ідей у межах діяльності Відкритого православного університету на чолі з протоієреєм Георгієм Коваленко, бувшим головою синодального інформаційно-просвітницького відділу УПЦ МП. Після своєї відставки з офіційних посад в УПЦ МП, протоієрей Г. Коваленко зосередився на своїй діяльності в якості ректора Відкритого православного університету, який став не лише лекторієм та дискусійним майданчиком, а й певною лабораторією практичного екуменізму. Останнє сталося через те, що крім ліберального відкритого православ'я активно просувалися ідеї «відкритого протестантизму» та «відкритого католицизму». А це практично означало, що «відкрите православ'я» намагалося віднайти власні інструменти впливу на суспільство, беручи приклад з протестантів та греко-католиків, які провадять активну соціальну діяльність та продукують перспективні ідеї щодо розвитку політичної теології та соціальної етики в добу постмодерну. Отже, слід визнати, що теорія і практика соціальної доктрини українського греко-католицизму та протестантська політична теологія як рефлексія над активною соціальною діяльністю українських протестантів стали своєрідним каталізатором для формування «відкритого православ'я».

Особливо це проявилося після конституювання «теології майдану» як спільної ідейної позиції та спільного дискусійного поля, що об'єднували усі різновиди українського «відкритого християнства». Значно відстаючи у теорії та практиці політичної теології та соціальної етики, українське православ'я зуміло випередити своїх діалогічних партнерів саме у межах «теології майдану». Причиною цього стала значна теоретична підготовка деяких представників середовища православних богословів, серед яких особливо необхідно відзначити Кирила Говоруна. Головна ідея останнього - в необхідності переорієнтації церкви із «симфонії з державою» на «сінергію з громадянським суспільством». Обґрунтовується така позиція не лише очевидними негативними наслідками залежності церков від політичних сил, а й тим, що суспільство - під час таких подій як євромайдан або розвиток волонтерського руху через кризу на Сході України - виявляється місцем більшої втіленості християнських ідеалів та цінностей, ніж церковне середовище. Остання теза є дискусійною, особливо якщо мати на увазі постійну гуманітарно-соціальну активність протестантів усі часи незалежності. Також важливим напрямком церковної діяльності після євромай- дану стала підтримка української державності на усіх можливих напрямках. Не випадково, у кінці 2019 року, о. Кирило Говорун запропонував дещо збалансованішу модель бачення відносин «церк- ва-суспільство-держава», визнавши необхідність партнерства церкви, суспільства і держави. При чому, на його думку, така модель вже практично виникла на євромайдані та закріпилася в процесі отримання ПЦУ Томосу про визнану автокефалію. «На Майдані як церква розгледіла суспільство, так і суспільство розгледіло церкву. Зазвичай під час революцій, схожих на українську Революцію Гідності, церква і суспільство роздивляються одне одного з протилежних боків барикади. В Україні вони опинилися по один бік. Церква визнала суб'єктність українського суспільства, а українське суспільство

— суб'єктність церкви. Тому з таким незвичним, як для європейської країни, ентузіазмом досить секулярне громадянське суспільство України підтримало, здавалося б, внутрішньоцерковну історію з томосом і автокефалією. Воно старанно вчило ці нові слова і досі намагається навчитися читати між рядками візантійської риторики, якою, як пташиною мовою, послуговуються православні церкви в тривалому марафоні визнання Православної церкви України. Це добре, тому що дозволяє в найближчому майбутньому уникнути конфлікту між церквою та українським громадянським суспільством, який у секулярну добу часто виникав у західних суспільствах у процесі становлення там демократії. Ці суспільства наразі намагаються впоратися з наслідками тих конфліктів, пристаючи до таких концепцій як пост-секуляризм, а Україні сам Майдан допоміг уникнути негативних наслідків тотальної секуляризації» [4]. Для нас є очевидним деяке перебільшення позитивного сприйняття церкви громадянським суспільством. Значна кількість громадських активістів вважає за необхідне всіляко підкреслювати секулярність суспільного середовища в Україні, а держава часто нехтує вимогами церков протистояти торжеству різних видів ліберальної ідеології, які значно розширюють уявлення про те, що є змістом прав людини або предметом соціального конструювання. Відповідно, офіційна позиція ПЦУ, яка підкреслює необхідність ефективного захисту прав віруючих на свободу світогляду перед новими викликами секу- ляризму, що постають через діяльність державних чинників та суспільних активістів, більш відповідає реаліям, ніж оптимістичні оцінки К. Говоруна.

Конкретні риси офіційного «відкритого православ'я», конституйовані у риториці митрополита Епіфанія та інших лідерів ПЦУ, перш за все розвивають діалектику, закладену в самому визначенні церкви із Символу віри як «святої» та «соборної». Те, що Церква є Святою означає, що вона

- над реальністю світу цього, бо на мові біблійного і патриотичного богослов'я бути «святим» - це бути відділеним від світу, бути «церквою» означає бути «вибраним» від цієї земної дійсності для вищих покликань, «зібраним у «іншу реальність». Але також важливо, що Церква є Святою не заради самої себе, а для освячення світу, для того, щоб приводити до святості людство. Відповідно і кожен християнин покликаний відійти від справ світу до висот духовності, але потім має обов'язок повертатися у світ для справ добра. Також у визначенні Церкви як «соборної» прихована певна діалектика. «Соборний» грецькою звучить як «кафолічний», тобто - вселенський. Соборна Церква - це духовна реальність, яка покликана охопити все існуюче, яка об'єднує усіх вірних не дивлячись на їх розділення у часі та просторі. Соборною Церква буває перш за все під час євхаристії, якій причащаються всі, незалежно від соціального становища, расової, етнічної та культурної належності. Також соборність Церкви проявляється у тому, що усі важливі для неї рішення ухвалюються на соборах - від місцевих до вселенських. Церковний народ має відчуття істини, і захищає істине віровчення навіть якщо якийсь окремий собор прийме якісь помилкові рішення. Опора не на клір і у максимумі - єпископат, а на церковний народ - важлива для самого існування Церкви в історії, оскільки дозволяє забезпечувати харизматичне спадкоємство традиції у найрізно- матніших обставинах. Вся діалектика щодо атрибуту «соборності» перш за все означає, що церква покликана проповідувати як загальнолюдська, церква всього оновленого людства. Але також представлені рефлексії щодо соборності вказують, що і окремий народ є носієм універсальної хариз- ми знання чи відчуття істини. Тому не дивно, що православна церква реалізує себе як універсальна за власним змістом, але національна за формою свого існування у конкретних історичних обставинах. Православна Церква України намагається позиціонувати себе як спільноту, що перебуває у діалозі з усім соціумом, при чому метою цього діалогу є світоглядний і практичний вплив на весь соціум. Але разом із тим, ця Церква позиціонує себе як спільноту, що покликана бути незалежною від соціуму, трансцендентною щодо конкретних форм політичної влади, соціальної кон'юнктури.

- Така діалектика цілком виправдана метафізично. Можна сказати, що ПЦУ тлумачить християнство аналогічно до того, як філософія розуміє цінності: вони завжди мають впливати на реальність, але самі по собі незалежні від цієї реальності. Якщо ж церква підпадає під вплив політичної влади чи соціальної кон'юнктури, то вона втрачає власний статус ідеальної цінності, зраджує власну ідентичність. Саме таку зраду власній тожсамості переживає російське православ'я, занадто пов'язане із владою РФ відносинами фактичного підкорення. Приклад російської кризи церковності спонукає ПЦУ дотримуватися орієнтації на збереження власної незалежності від держави, а також незалежності від ментальності народу. Адже захисником істини народ є тоді, коли він піднімається над національною обмеженністю та власними пристрастями. І у цьому відношенні помісна церква є вихователем народного духу, що після просвітлення може ставати охоронцем істини.

Важливою властивістю «відкритого православ'я» ПЦУ також є його соборовість як вияв того, що у світському дискурсі є демократичністю. Предстоятель не володіє абсолютною владою, але управляє разом з усіма єпископами. Згідно з новим статутом ПЦУ всі єпископи по черзі мають на рік виконати обов'язки членів Синоду. Постійними членами Синоду є лише Предстоятель митрополит Епіфаній, генеральний секретар Синоду, митрополит Симеон, митрополит Макарій, почесний патріарх Філарет. Крім формальних підстав для розширення прав звичайних єпископів, у ПЦУ в цілому склалася ситуація, коли митрополит Епіфаній спирається не лише на партію більшості, що обрала його як лідера молодого покоління єпископату бувшого УПЦ КП. Його політика полягає у досягненні консенсусу абсолютної більшості членів Синоду та єпископів ПЦУ при прийнятті усіх важливих рішень. У конфлікті з патріархом Філа- ретом, який претендував на повернення своєї влади, виходом із кризи стало торжество соборності (церковної демократичності).

Співпраця з державою та суспільством для ПЦУ є пріоритетними напрямками роботи як аспекти реалізації місіонерського покликання по- місної церкви [5]. Метою проповіді та практичної діяльності є преображення суспільства і держави як інституцій, що слугують суспільству. З богословської точки зору ці трансформації повинні наблизити суспільство до ідеалу, яким є Царство Боже. Останнє в уяві богословів є простором повного торжества альтруїзму. Сам характер ідеалу підштовхує ПЦУ до того, щоб докладати значних зусиль для преображения суспільства шляхом поступового реформізму «знизу». Разом із тим, як виразник інтересів та цінностей значної кількості активних та номінальних віруючих, ПЦУ висловлює власну позицію щодо численних соціальних питань [5]. Наприклад, митрополит Епіфаній виступив за вакцинацію, коли остання стала предметом соціального обговорення [6]. Цікаво, що позиція ПЦУ формується обережно, і коли мова йде про теми, які маловивчені, то відповіді на проблемні питання переносяться на майбутню перспективу, а не звучать відразу. Так, наприклад, було із використанням медичного канабісу. На пряме запитання журналістки «Яке ставлення ПЦУ до питання легалізації медичної марихуани?» митрополит Епіфаній наступним чином описав позицію ПЦУ: «Загалом ми поки що не вникали у це питання. Ми, звичайно, робили певні заяви щодо вакцинації, тих актуальних питань, які зараз турбують загалом наше суспільство. І ми підтримуємо ті речі, які є корисними для збереження здоров'я людини. Зараз поки що ще держава не розробила певного чіткого бачення чи певного законопроєкту, чи певних норм уряду, якими це питання унормували б. Коли ми будемо бачити, що це питання унормоване вже на виході, то, відповідно, ми також будемо робити певні заяви, чи підтримуємо, чи не підтримуємо» [7]. Митрополит Епіфаній не почав, як деякі російські та проросійські єпископи закликати відмовлятися від засобів полегшення страждань [8], а відповів, що питання не вивчалося, бо до ПЦУ представники суспільства чи влади з такою проблематикою не зверталися. православ'я церква християнський

Традиційно ПЦУ захищає право на релігійну свободу, право на життя, права дитини, права хворих, в тому числі - хворих на СНІД. Поза увагою ПЦУ не опиняються ситуації припинення державного фінансування програм боротьби з різними хворобами: ПЦУ піднімає власний голос на захист прав хворих усіма доступними для церкви способами. Ініціатором конкретних заходів підтримки соціально вразливих громадян у таких випадках є місія «Елеос-Україна» [9]. Особливу увагу ПЦУ приділяє захисту прав дітей та осіб похилого віку. Маємо сказати, що і практично допомога надається саме цим вразливим соціальним групам. Також ПЦУ систематично турбується про захисників України, які перебувають на фронті. Близько 600 капеланів від ПЦУ перебувають на фронті, близько 100 з них служать капеланами за контрактом [5]. У капеланському служінні ПЦУ тісно співпрацює з УГКЦ і протестантськими церквами. Сьогодні ПЦУ активно лобіює прийняття спеціального закону про капеланське служіння [5].

Важливим напрямком лобістських зусиль ПЦУ є гармонійна реалізація норм законодавства від 2014 та наступних років, що стосуються реабілітації релігійної освіти. Поки що ПЦУ не може засновувати власні конфесійні школи для дітей, задовольняючись активним розвитком системи недільних шкіл. Важливим напрямком діяльності є розвиток системи богословської освіти, яка здійснюється переважно у десяти вищих духовних навчальних закладах, в яких на кінець 2018 року навчався 1101 студент. Найбільшою у цій системі богословської освіти є Київська православна богословська академія. Перевагами цього навчального закладу є не лише кваліфікований викладацький склад, покровительство найвищого керівництва ПЦУ, а й те, що студенти перебувають на повному забезпеченні. До цієї переваги над іншими вищими духовними навчальними закладами слід додати також намагання керівництва КПБА монополізувати підготовку аспірантів та докторантів ПЦУ До визнання державою богослов'я у 2014 році багато студентів духовних навчальних закладів паралельно здобували світську освіту - істориків, релігієзнавців, філологів, тощо - в університетах. У Острозькій академії та Чернівецькому національному університеті паралельна підготовка за спеціальностями «богослов'я» та «релігієзнавство» була узвичайне- ною практикою. Керівництво УПЦ КП багато років підтримувало ці два університету. На базі першого відбувалася підготовка вчителів християнської етики і програм предметів духовно-морального спрямування для шкіл. В результаті систематичної роботи якісними підручниками були охоплені усі класи школи, крім старшої. Підготовка богословів у Чернівецькому національному університеті була даниною традиції. Два десятиліття випускники отримували від ЧНУ дипломи релігієзнавців, а від УПЦ КП мали дипломи богословського відділення, яке функціонувало у співробітництві з КПБА.

При об'єднанні у ПЦУ місцеві духовні навчальні заклади УАПЦ приєдналися до відповідних академій та семінарій УПЦ КП, а їх ректори стали першими проректорами в об'єднаних навчальних закладах. В цілому, у результаті багаторічних зусиль система богословської освіти забезпечує підготовку кадрів кліру. Проблемним залишається розвиток богослов'я, оскільки викладачі усіх академій та семінарій практично не видають власних монографій. На сьогодні достатнім є рівень досліджень з історії Церкви. Саме тому від лобіювання визнання богослов'я ПЦУ переходить до розвитку богословських досліджень у межах Інституту історії Церкви. Цей інститут ставить за мету перехід від реконструкцій дійсної історії українського православ'я до широких світоглядних рецепцій щодо київської християнської традиції.

Світською релігією сьогоднішнього українського суспільства стала масова культура в її пострадянських проявах. ПЦУ намагається творити культурно-релігійний проект, який би надав нові цінності для цього простору та підняв би його головну спрямованість від гедоністичних установок до більш відповідальних стратегій. Можна сказати, що мова йде про те, що може об'єднувати українське суспільство після того, як вплив масової пострадянської культури буде вичерпано.

Ідеї «відкритого православ'я» ПЦУ мають цілий ряд рис, які є суголосними з положеннями стратегії УГКЦ «Жива парафія». Але остання має більш інструментальний характер. УГКЦ вважає, що ідентичність помісної церкви цілком задана традицією, як вона реконструйована у діяльності керівників церкви від митрополита Андрея Шеп- тицького до кардинала Любомира Гузара. Відповідно, конструктивізм у розумінні того, чим є УГКЦ заперечується: стратегія «Жива парафія» покликана лише виявити те, що закладене у самій ідентичності церкви як провідної спадкоємниці «київського християнства». Інструментальний характер стратегії ми бачимо у тому, що в центрі її уваги знаходиться розвиток окремої парафії, яка має «ожити», перетворитися на неформальну спільноту свідомих християн.

Останні повинні стати такими, якими їх бачить церква у своїх нормах, фіксованих у богослужбових гімнах, канонах, творах біблійної та патристичної літератури. «Жива парафія» повинна бути христоцентричною. Національний елемент може гармонійно розвиватися лише з урахуванням умов глобалізаційного суспільства. І, відповідно, не можна мати надії на реконструкції традиційного суспільства, особливо якщо мова йде про вірних у діаспорі. Але в цілому гомогенне суспільство неможливе навіть в Україні. За цих умов націоцентричність церкви була б утопією, а христоцентричність задає такі ідеали прийняття всіх, які зумовлюють і прийнятність для церкви кожного українського культурного народного елементу. Ідеї відкритого православ'я ще не враховують глобалізований контекст і все ще перебувають під впливом значних надій на можливості загальноцерковної діяльності. Розкриття потенціалу громад багато у чому залишено на долю самих громад. Разом із тим, ПЦУ відрізняється тим, що найрізноманітніші ініціативи кліриків та вірних підтримуються керівництвом церкви.

Для систематичної роботи з формування та практичної реалізації загальноцерковних проектів в 2019 році було ініційовано створення Митрополичого фонду ПЦУ Цей фонд замислюється як такий, що буде діяти згідно з умовами повної прозорості. Останнє необхідне для формування цілковитої довіри суспільства до діяльності фонду та зростання його підтримки з боку усіх зацікавлених спонсорів. Відповідно, реалізація ідей «відкритого православ'я» здійснюється як діяльність церковного громадянського суспільства, яке об'єднує усіх - від мирян до Предстоятеля. Це відрізняється від бажаної реалізації стратегії УГКЦ «Жива парафія» через бюрократичне детальне планування усіх кроків. Разом із тим, значна кількість ініціатив, які здійснюються завдяки цій стратегії має неформальний характер діяльності спільнот. Це відповідає загальній меті стратегії актуалізувати помісну УГКЦ як спільноту спільнот.

ПЦУ відразу запроваджує «відкрите православ'я» як спільну справу, яка повинна мати мінімальне бюрократичне регулювання. Також відмітимо, що в УПЦ МП різного роду ініціативи з активізації активності всієї церкви були приурочені до певних ювілеїв, візитів тощо. Аналогічною є практика євангелізаційних кампаній протестантів, характерним прикладом якої стало святкування 500-річчя Реформації. Греко-католицький і протестантський досвід показують, що кампанії з оживлення спільнотності та місіонерської активності громад у суспільстві вже не мають бажаного ефекту. Разом із тим ініціативи ПЦУ, особливо пов'язані з соціальною діяльністю, вочевидь орієнтуються на позитивний досвід роботи католицьких та гре- ко-католицьких відділень «Карітас-спес». Більше того, діяльність ПЦУ в соціальній сфері відбувається у співпраці з іншими церквами, і є виявом практичного екуменізму. Спеціальну доктрину реалізації соціальної активності, спрямованої на максимальний захист всіх уразливих верст населення, ПЦУ розробляє та планує прийняти.

Висновки

В цілому сучасне українське відкрите православ'я стало сформованою доктриною, яка змістовно є мета-парадигмою, що може вбирати у себе значне різноманіття конкретних ідей. Діалогічність та відкритість самої цієї парадигми створюють умови для її популярності та активного розвитку. Пропонована парадигма відкритого православ'я є конкурентно спроможною на українському ринку релігійних ідей та здатна справляти значний вплив на соціально-політичний контекст України сьогодні.

Анотація

У статті аналізуються особливості представлення ідей відкритого православ'я у риториці офіційних представників Православної Церкви України. Доводиться, що Православна Церква України розвиває відкрите православ'я як власну ідентичність, яка дозволяє активно служити суспільству, ефективно проповідувати християнські цінності, захищати права різних категорій потребуючих. Здійснюється порівняльний аналіз ідей відкритого православ'я із стратегією УГКЦ «Жива парафія».

Ключові слова: відкрите православ'я, активізація парафіяльного життя, церковна освіта і просвітництво, соціальне служіння церкви, екуменізм.

The article analyzes the features of the presentation of the ideas of open Orthodoxy in the rhetoric of official representatives of the Orthodox Church of Ukraine. It is proved that the Orthodox Church of Ukraine develops open Orthodoxy as its own identity, which allows it to actively serve society, effectively preach Christian values, protect the rights of various categories of needy. A comparative analysis of the ideas of open Orthodoxy is carried out with the strategy of the UGCC “Living Paraphia”.

Keywords: open Orthodoxy, activation of parish life, church education and enlightenment, social ministry of the church, ecumenism.

Размещено на Allbest.ru