Роль сакрального у культурних трансформаціях репродуктивної функції людини

Размещено на http://www.allbest.ru/

Роль сакрального у культурних трансформаціях репродуктивної функції людини

Олександр Кирилюк

Сакралізація репродуктивної функції людини пройшла дві стадії і розвивалася у двох напрямках (у східній та західній культурах). На першій стадії було сакралізовано фізіологічні аспекти відтворення роду, на другому - духовні.

Ключові слова: сакральне, культура, тілесність, секс, індуїзм, християнство, духовність, материнство, любов.

Як відомо, вже на самому початку історії людства всі прояви життєдіяльності людей отримували дієве знаково-символічне переосмислення, котре супроводжувалось олюдненням основних життєвих функцій людини, спрямованих на підтримку життя. Проблемне питання полягає у тому, яку роль у цьому відігравала сакралізація цих функцій і чи сприяла вона культурному поступу як процесу відриву людини від природного начала та становленню власно людських форм життя. Отже, метою статті є розгляд ролі сакрального в окультурюванні статевої функції людини. При цьому культуру я визначаю як форму і процес специфічної трансформації природного початку на людське, а згодом, людського - на людяне [2, с. 339].

Базисні життєві функції людини, а саме, аліментарна, репродуктивна, агресивна та інформаційна, через культурну трансформацію зазнають таких змін, котрі пов'язані з їхнім культивуванням, табуюванням або каналізуванням. У цьому плані культурна трансформація функції, що нас тут цікавить, веде до утворення таких її змінених форм, котрі переводять суто тілесні, природним чином дані способи подовження роду в їхні неприродні, а іноді - й протиприродні прояви. Культивація статевої функції у цих її проявах відбувалася у вигляді такого спеціального «плекання» статевих стосунків, котрі вже перестали бути безпосереднім засобом відтворення роду, за допомогою якого відбувається розмноження живих організмів. За цих обставин головний природний стимулятор виконання цієї функції - насолода, переставши бути деяким приємним супровідним доповненням даної функції, стала самоціллю та самодостатнім спонукальним мотивом вступу в статевий акт. У такий предметній культивації дана функція перетворюється на неприродне явище, оскільки далеко не завжди вона тепер здійснюється виключно заради народження нащадків. Культивацією даної функції є також широкий спектр заходів щодо запліднення, виношування плоду та народження дітей, якими переймається репродуктивна медицина.

Культивованим проявом функції подовження роду є інститут сім'ї у різноманітних - матріархальному і патріархальному, матрилокальному та патрилокальному, моногамному чи полігамному - її видах.

Разом із культивуванням репродуктивна функція зазнає у культурі певних обмежень, пов'язаних з введенням відомих заборон. Серед них найбільш значущим культурним явищем було табуювання інцесту Серед інших заборонних приписів на предметному рівні можна назвати табу на фізіологічно нормальне завершення статевого акту у вигляді його вольового припинення перед кульмінаційною фазою задля запобігання вагітності. З цією ж метою здійснюється штучне перешкоджання злиттю статевих клітин жінки та чоловіка за допомогою різних контрацептивів, впливів на овуляцію, а також - переривання вагітності, у тому числі за допомогою хірургічних абортів [3, с. 27-30]. репродуктивний сакральний культура

На рівні соціальних відносин морально засуджуються та юридично переслідуються насильницькі статеві акти. Зазвичай не схвалюються також й дошлюбні та позашлюбні статеві зв'язки, статеві стосунки між соціально далекими особами або між особами, одна з яких перебуває у тій чи іншій соціальній залежності від іншої. Заборона на виконання репродуктивної функції торкається ченців, священників у деяких конфесіях. Говорячи загалом, у рамках антитези «норма-відхилення» табуюванню у традиційних суспільствах піддаються всі статеві стосунки, котрі не ведуть до відтворення роду - одностатеві, занадто далекі за віком (педофілія та геронтофілія), нефізіологічні (орально-гені таль ні-анальні), з «партнером» - не людиною (тваринами, деревами, фетишизованими речами) тощо.

Різновидом соціально вираженого каналізування (відведення) природної сексуальної функції є зміна дозвільних та заборонних приписів щодо неї в залежності від конкретної соціально-культурної ситуації та обставин, а також проституція у звичайних та ритуалізованих її проявах. Каналізованим є, наприклад, дозвіл у межах насамонійського права (від назви племені, де його вперше зафіксували) на першу шлюбну ніч феодала з кріпачкою - хоча поза цим «каналом», як вже говорилось, дошлюбний та позашлюбний секс та статеві відносини між людьми, одна з яких залежить від іншої, є табуйованими.

Все це визначало перетворення природ но- тваринного способу подовження роду на людське, коли культурна регуляція статевої функції визначала формування специфічно людських її проявів. Тварини реалізують цю функцію суто природним чином, тоді як людина надає їй, як вже говорилось, не тільки неприродних, але й навіть протиприродних форм. Це ще раз підтверджує постулат про те, що людина ніколи буває рівною тварині, вона може бути або кращою або гіршою за неї. Природним істотам, тваринам, ніколи не можуть бути притаманні такі фантастично вигадливі форми реалізації сексуальної функції, на які здатна людина. Навіть коли ми бачимо у якоїсь людини «тваринну пристрасть», це виражене через пароксизм почуттів нестримуване сексуальне бажання не є природним у буквальному смислі слова. Тварини не можуть вдаватися до поведінки, котру люди називають брутальною, у такій брутальності завжди наявний людський момент.

Ця обставина окреслює демаркаційну лінію між природним та культурним, де в межах останнього відбувається процес специфічної трансформації природного початку на людське, але поки що - не на людяне. Тим не менш це вирішує відому культурологічну проблему - чи є деякі форми поведінки людей, скажімо, ритуальний канібалізм, власне культурним явищем, а канібал - «культурною» людиною. Хоча канібалізм притаманний й тваринам, одначе у людей він, якщо це не пов'язано з екстремальними загрозами для життя (під час Голодомору, у блокадному Ленінграді він був поширеним явищем) постає як знаково-символічний акт, як, приміром, у скіфів, котрі поїдали своїх померлих батьків задля забезпечення їхнього безсмертя. Тому скіфи у цьому плані не були «культурними» людьми у нашому розумінні, але були «людьми своєї культури».

Так само перелічені вище культурні трансформації репродуктивної функції на ритуальному рівні світовідношення отримують знаково- символічний зміст, як от у ритуальному гомосексуалізмі (приміром, в одному африканському племені обряд ініціації передбачав, серед іншого, орально-генітальний контакт старших членів племені з неофітами, включно із ковтанням останніми еякуляту) чи ритуальній проституції (коли навіть поважні сімейні матрони мали відвідати храм та злягти там за гроші, що йшли на храм, із першим-ліпшим бажаючим). В останньому випадку мова йде про дії, котрі мають чіткий релігійний контекст, тобто, пов'язуються з божествами і тому набувають сакральності.

Таким чином, ми бачимо, що ситуація з природної міняється на культурну з наданням репродуктивній функції сакральних значень, адже ритуальні релігійні дії на стадії панування міфологічної свідомості почали репрезентувати цю функцію як таку, що має священний характер. Виглядало це як санкціонування божествами прориву природних фізіологічних імпульсів у культурну табуйовану область з метою каналізованого зняття певних заборон, як знаково-символічне за формою, але тілесно-фізіологічне за змістом зламування людьми ними ж встановлених сексуальних табу, що знаходило прояв у першу чергу в оргіастичних культах, зокрема, у фалічному. Завдяки оголошенню певних видів статевих стосунків санкціонованими поганськими богами, вони детабуювались та починали культивуватися (це - повсюдно поширена храмова проституція, сакральний інцест, коли перські жреці мали народитися від інцестуального зв'язку, нефізіологічні зв'язки, коли чоловіки з індонезійського острова Амбон з криками «Більше гвоздики!» ґвалтували гвоздичні дерева або обрядові акти з тваринами, коли жінки давньоєгипетського міста Мендес підставлялися у храмі під цапа, а у ведичному ритуалі його учасниця вводила собі у піхву статевого члена попередньо придушеного коня тощо). Те, що зазвичай було робити заборонено, завдяки сакралізації («це ж божественна справа!») ставало не тільки припустимим, але й обов'язковим. Заміжніх жінок, що не відвідували храм задля проституювання, суворо засуджували. Священними оголошувалися й геніталії.

Ерегований чоловічий статевий член обожнюється і стає об'єктом поклоніння у багатьох культурах. Так, в індуїзмі лінга (лінгам) зливається з образом Шиви, і його скульптурна фігура доповнює натуралістично виконаний фалос (тут і всюди далі фактичний матеріал почерпано з: [4]). Іноді він здіймається над йоні, уособленням жіночого начала та дружини Шиви Парваті. У китайців сакралізовані чоловіче та жіноче начало, ян та інь, зображувались на бронзових судинах у вигляді фалоподібних виступів та вульвоподібних овалів. Давні греки мали дуже поширений культ божества Приапа, котрий спочатку уособлював власне фалос та мав їх цілих три (третій був його головою), від імені якого походить медичний термін «приапізм» (постійна хвороблива ерекція як симптом деяких захворювань). Серед інших оргіастичних культів Давньої Греції міцніше за інші затвердився культ Діоніса, фалічні ознаки якого згодом трансформувались на посох (тирс). До нас дійшли численні статуетки, барельєфи, геми, амулети, фрески та надмогильні пам'ятники з його зображенням у вигляді фалоса. У Римі це божество шанувалось під іменем Вакха (звідки - вакханки та вакханалії) або Бахуса. Окрім цього римляни на честь бога плодючості Лібера святкували Ліберії, виготовляючи фалос з квітів та розмахуючи ним. У скандинавській міфології таким божеством був Фрейр. У болгар під час весняних обрядів фігурував кукер, або джамалі, котрий не тільки носив дерев'яний фалос, але й імітував статевий акт. Східнослов'янські обряди цього ж циклу передбачали створення опудал з виразними чоловічими ознаками. У монгольських народів міфологічний герой Цогтай-хан мав прізвисько «З великим фалосом», у міфології йоруба таким фалічним божеством виступав Елегба. І подібних прикладів культової сакралізації органу, пов'язаного з репродуктивною функцією, можна навести дуже багато. Предметні залишки сакралізації статевих органів - але вже зовсім з іншим значенням - збереглися навіть у християнстві - це добре відома всім фалоподібна пасхальна випічка з білим глазурованим верхом (аналог відомої фізіологічної рідини) та жіноча і чоловіча проскури (панагія і артос), що мали форму статевих органів.

Ці культи пов'язувались у першу чергу з ідеєю плодючості та народження/відродження природи (генетивна універсалія в еротичному кодуванні) і супроводжувались зляганням учасників ритуалу без врахування будь-яких культурних норм та приписів. Загальним тлом цих обрядів була ідея смерті та воскресіння божества, що відповідає за плодючість, а сама їхня сексуальна складова мала сприяти її посиленню. Окрім цього, під час справляння обрядів такого ґатунку часто розігрувалась містерія священного шлюбу між божеством та богинею, або між жерцем та богинею, або між правителем та богинею, а пізніше - між двома учасниками обряду, що виступали як дублери божественної пари (що пізніше вилилось у звичай кумівства та його похідні форми побратимства чи посестримства тощо).

На білоруських теренах (Смоленщина) реліктові залишки такого культу мали місце ще у XVI-му столітті. Дані про це з посиланням на «Повість про девиць Смоленських, как ігри творили» ігумена Памфіла наводить О. Веселовський: «Стучат бубни і гласи сопєлій і гудуть струни, женам же і дєвам плесканіє і плясаніє, і главам іх поківаніє, устам іх непріязнен клічь і вопль, всесквєрния пєсні, бесовская угодія свершахуся, і хрєбтом іх віхляніє, і ногам іх скаканіє і топтаніє; туже єсть мужем же і отроком вєлікоє прелщеніє і паденіє, но яко на женскоє і девіческоє шатаніє блудноє ім воззрєніє, також і женам мужатим беззаконноє осквєрнєніє і дєвам растлєніє» [1, с. 311]. При цьому, як показують дослідження, така оргія передбачала розбиття її учасників на пари на знак того, що вони уособлюють священну божественну пару та її сакральний шлюб.

Ясно, що подібна сакралізація відправлення статевої функції є формою перетворення природного на людське, але чи є вона трансформацією людського на людяне? Очевидно, що ні. Попри те, що «підставою» для подібних дій була «сакральність», тобто, санкціонованість їх богами, ритуальне розігрування «священного шлюбу» та всі інші згадані вище трансформовані у культурі форми прояву даної функції у такий спосіб все ж таки важко віднести до рівня «людяності», хоча вони вже є не тваринно- фізіологічним, а цілком людським, культурним (а вірніше, таким, що належить до певної культури) явищем.

Утім, інакше бути й не могло - адже поганські божества самі часто вдавалися до таких форм стосунків між собою - настійливо спокушали предмет свого сексуального бажання, за першою нагодою злягались і взагалі перелюбствували без жодних вагань та сумнівів. Так, Агні, ведійське та індуїстське божество вогню і домашнього та жертовного вогнища, спокушає дружин мудреців, а апсари, напівбожественні жіночі персонажі з тієї ж міфології, що живуть у водах, зваблюють аскетів та мудреців - апсара Гхритачи принадила ріші (мудреця-провидця) Бхарадваджу, апсари Менака и Рамбха - мудреця Вішвамітру тощо. Зевс злягає з Егіною, дочкою річкового божества Асопа, у свою чергу Гера за допомогою свого опаска кохання залюблює його самого. Для того, щоб злягти с тією, хто цього не бажає, Зевс приходить до Данаї у вигляді золотого дощу, до Семели - з громом та блискавками, до Європи - у вигляді бика, до Лєди - як лебідь. Зрозуміло, що наслідування подібних дій божеств людьми не вважалось розпустою, і за відповідного знаково-ритуального оформлення їхній детабуйований секс отримував сакральний сенс.

«Друга хвиля» сакралізації репродуктивної функції мала два розгалуження - східний та західний, і розпочалася вона ще за часів суцільного панування поганства. Перший вид культурної трансформації можна реконструювати на підставі аналізу східних храмових споруд, якими є, наприклад, храми у містечку Кхаджурахо в Індії, які прикрашені ззовні барельєфами, що зображують статеві акти у різноманітних позах, включно з тими, що зазвичай вважаються девіантними (скотолозтво, груповий секс). Однозначної інтерпретації даних вкрай натуралістично виконаних скульптур, що за своєю відвертістю наближаються до того, що називають порнографією, немає.

Перша версія тлумачення значення цих скульптур, котру поділяє більшість вчених, полягає у розумінні їх як сцен оргіастичного культу плодючості, котрий включав до себе ритуальний секс. З цим культом був пов'язаний й звичай обрядової (храмової) проституції. У середньовічних індійських храмах насправді мешкали девадасі («рабині бога») - храмові проститутки, котрі вступали у статевий зв'язок з жрецями або навіть правителями з метою забезпечення процвітання царства та отримання милості від богів. Ця інтерпретація ґрунтується на такому розумінні трансформації репродуктивної функції, як її культивація у межах людського.

Друга версія вже інтерпретує ці прояви репродуктивності як людяні, оскільки протиставляє тілесно-чуттєве начало духовному піднесенню. За цією версією, еротично-порнографічні зображення недаремно відсутні всередині храму - ці скульптури мали перевірити вірних, що входили до нього, на предмет їхньої духовної чистоти. Тобто, у даному випадку відкриті для інформації інтимні сцени піддавались детабуюванню, стававши вже не забороненими, і водночас - табуюванню, за умов, коли відвідувач храму відкидав їх як перешкоду на шляху до високої одухотвореності. Тут ми бачимо також напружене протистояння природного потягу та його культурного табуювання. Гасіння цього потягу, як й інших мирських спокус, було подвигом, метою та змістом життя для аскетів, і саме їх у цьому плані у першу чергу перевіряли чарівні спокусниці, котрих, як майстрів своєї справи, посилали до самозреченців, за індійським міфологічним переданням, боги.

У храмах Кхаджурахо переважають як раз зображення аскетів у парі з цими звабницями. Так само вірні мали залишити перед входом у храм усі свої хтиві та сласні бажання та думки про плотську насолоду. Побіжно цю версію підтверджують фігури жінок, котрі стоять поруч із групою, що коїтує, прикривши руками, треба думати, від сорому, свої обличчя та заплющивши очі.

Поява храмів такого типу не випадково припала на Х-те століття - саме в цей час в індуїзмі з'являються дві течії - бхакті (загальна для різних індійських релігій назва відданої любові до бога як головного шляху до духовної досконалості) і тантризм. Течія тантризму включає до себе особливі езотеричні дії задля досягнення трансперсонального стану, що через злиття з Світовим Духом (Ішварою) має привести до звільнення та духовного розвитку. Серед цих дій важливе місце посідали статеві стосунки, але, на відміну від загальнопоширеної думки, вони не були самоціллю. Статевий акт вважався у тантризмі сакральним, оскільки він відтворював злиття божественної пари Шиви та Шакті, і тому був космічним актом, котрий ставав актом духовного просвітлення. Чуттєва насолода (бхукті) тут виступала лише засобом для спасіння (мукті). У даному випадку ми бачимо парадоксальне заперечення тілесно-фізіологічного прояву статевої функції через її ствердження, або табуювання через культивування, що робилося задля піднесення її до найвищого рівня духовності, тобто, до формування у собі власне людяного начала.

У християнській традиції зміна у значенні сакрального відбулася з встановленням повного панування християнської віри та закінченням двовір'я, котре тривало не одне століття. Це добре видно на прикладі трансформацій, що їх зазнав сексуальний елемент у звичаї кумівства. Будучи колись «дублерами» божественної пари, куми у статевих стосунках між собою виводились за межі загальноприйнятих нормативів, і ці відносини не просто не засуджувались, а навіть заохочувались, що випливало з самої логіки та сенсу обряду плодючості, коли вона за симпатичною магією забезпечувалась здійсненням знакового статевого акту. Пізніше ця семантична паралель поширилась і на породильну обрядовість, коли «божественна пара» сприяла вже не тільки врожайності, але й дітонародженню. З часом ці стосунки почали табуюватися, але сила традиції була настільки потужною, що до кумів почали запрошувати брата та сестру для гарантування того, що ніякого адюльтеру між такими кумами не буде. Згодом ця культурна заборона поширилась й на стосунки будь-якої кумівської пари, котра стала духовним «дублером» біологічних батьків дитини при її хрещенні.

У Біблії, як констатують автори «Словника біблійного богослов'я», навіть сам термін «сексуальність» не зустрічається (тут і далі інтерпретація Біблії дається за: [5, шп. 829-834]). Втім, це не означало заперечення статевого життя подружжя, більш того, по одруженню чоловік та його дружина стають єдиною плоттю та мають мати між собою тілесні стосунки і, за закликом апостола Павла, не ухилятися один від одного, хіба що для посту або молитви, а потім знову бути разом (1 Кор, 7:5; 1 Тим., 4:3; 5:14). Нещодавно діючий Папа Римський Франциск засудив відрив сексуальності від кохання, але визнав, що сексуальність у любові не є гріхом. Суть змін, що відбулися у ставленні до процесу відтворення роду, полягає у знятті акценту з його тілесно- фізіологічних моментів аж до повного винесення їх «за дужки», коли ними, як і світом, слід «користуватися, не користуючись», та осмислення його у духовно-практичній площині християнського доктринального контексту.

Старий Заповіт повен моральних приписів стосовно статевого життя, що, на думку авторів вказаного словника, визначалося його сакралізацією. Біблія детально перераховує ті порушення норм у статевих відносинах, які беззаперечно забороняються. Так, табуюванню підлягає не тільки перелюбство, але й зв'язок із заміжньою жінкою, інцестуальні зв'язки, статеві стосунки з невісткою, тещою, сестрами, дружиною брата, гомосексуалізм та зоофілія. Це свідчить про те, що ці прояви «людського» перестають відповідати християнським уявленням про благочестя і табуюються, хоча у ритуальних оргіях або в мендесійському культі (ритуальному зв'язку з тваринами) вони культивувалися. Колишні дозвільні норми, котрі передбачали, зокрема, священну храмову проституцію, у християнстві поступово виключаються з області сакрального. Натомість подружня любов освячується вірою, вона повинна бути подібною любові Христа до Церкви: «Любіть дружин своїх, як Христос полюбив Церков» (Еф., 5:25), і такою ж освяченою вірою стає подружня вірність.

Християнській сакралізації піддаються й такі моменти репродуктивної функції, як зачаття та народження. Зачаття Христа Дівою Марією трапилось дивним, божественним чином - непорочно. Цьому передувало явлення архангела Г аврила, який провістив, що відбудеться воно від Духу Святого, якого Марія мала в утробі ще до того, як вона зійшлася з Йосипом. Священне зачаття визначило й чудесне народження Ісуса, що супроводжувалось знаменнями та пророцтвами. Віковічне протиставлення чистоти дівоцтва та гріха зачаття і народження було знято - Марія стала Богоматір'ю, але водночас залишилась Пречистою Дівою.

Відповідно, «звичайне» зачаття через статеві органи, тобто, через гріховний тілесний низ, у такому випадку почало розумітися як порочне, але допустиме для людей внаслідок неможливості іншого способу для них виконати заповіт «Плодіться та розмножуйтеся».

Розуміння Діви Марії у її культі як «нової Єви», на відміну від останньої - безгрішної, сприяло наданню материнству піднесеного статусу, воно почало вважатися святим. Попри відому оцінку християнством жінки як істоти, схильної до тілесно-гріховного начала, у цій релігії ставлення до неї, зрештою, теж набуло ознак сакральності. Так само дітонародження почало розумітися як благословення Боже, тоді як безпліддя - як кара Господня. Сакрального значення набув також і шлюб. Але найбільш значущим моментом у ролі сакрального у культурній трансформації репродуктивної функції, що підняло її на найвищий рівень людяності, стало християнське розуміння Любові.

Християнство надає материнству більшого значення, ніж просте дітонародження у подружньому коханні у родині. Воно отримує сакральну цінність через те, що матір, зазнаючи муки дітонародження, одночасно відчуває радість творіння нового життя, людини, народженої для Господа.

Значення жінки за біблійним переказом полягає у тому, що вона, хоч і подовжує рід людський через страждання, тим не менш несе у собі безсмертне начало, торжествуючи над смертю тим, що забезпечує неперервність людського життя на землі, що є дійсно святою справою. Своє досконале завершення жінка отримує, ставши дружиною та матір'ю, і якщо вона є ще й дружиною мудрою, то тим самим вона дарує своєму чоловікові благо (Притч., 18:23), будучи через це для нього відрадою. Жінка у Біблії постає як символ премудрості Божої, бо у ній проявляється Його сила. Ще одне важливе сакральне значення жінки пов'язане з тим, що Господу було завгодно народитися саме від жінки.

Народження дітей у Старому Заповіті вважається головною цінністю, адже завдяки цьому народ Божий продовжує бути. Діти - це «вінець старих», і саме через дитячі вуста Бог возносить собі хвалу. Зворушлива довіра до Бога втілюється в образі немовлятка, що безтурботно спить на грудях своєї матері, і не кого завгодно, а дітей Бог обирає для того, щоб вони першими прийняли Його одкровення та стали Його вісниками. Тобто, дитя та дитинство у християнстві пов'язуються з близькістю до сакрального, до Бога.

Новий Заповіт підтверджує старозаповітне тлумачення шлюбу як такого, що йде від Бога, тобто, є божественним та священним, і тому його не можна розривати, оскільки чоловіка та жінку у шлюбі єднає сам Бог Ісус відновлює шлюбний союз, повертаючи йому первісну досконалість, котра була скасована людською гріховністю. Стаючи Нареченим Церкви, Він й шлюбові надає нову підставу, укладаючи заповіт у Своїй крові (Мт., 26:28). Християнин, який після хрещення стає «Храмом святого Духу», повинен дивитися на шлюб як на таїнство, котре відповідає біблійним заповітам, адже «не добре людині бути одній» (Бут., 2:18).

Біблія долає звичайну кореляцію любові з еротизмом, підносячи її до вершин духовності. Як пишуть автори вказаного словника, перед тим, як дійти до уявлень про те, що «Бог є любов», люди мали очистити своє вузьке уявлення про неї, щоб сприйняти таємницю любові Божої, явлену смертю Христа. Старий Заповіт проповідує братську любов, закликає «любити ближчого свого», тоді як Новий Заповіт додає до такої любові ще й любов до Бога. Його любов - це безкорислива всесвітня любов Отця, що віддав задля спасіння людей Свого Сина тоді, коли вони на це ще не заслуговували.

Апофеозом християнського розуміння Любові є її величне оспівування апостолом Павлом. «Любов над усе! - переказує він. Коли я говорю мовами людськими та ангельськими, а любові не маю, то став би я як мідь та дзвінка або бубон гудячий. Коли маю дара пророкувати і знаю усі таємниці й усе знання, і коли маю всю віру, щоб навіть гори переставляти, та любові не маю,- то я ніщо! Любов довготерпить, любов милосердствує, не заздрить, любов не величається, не надимається, не поводиться нечемно, не шукає тільки свого, не рветься до гніву, не думає лихого, не радіє з неправди, але тішиться правдою, усе зносить, вірить у все, сподівається всього, усе терпить! Ніколи любов не перестає! А тепер залишаються віра, надія, любов,- оці три. А найбільша між ними - любов!» (1 Кор., 13: 1-2; 4-8; 13). Врешті-решт, саме завдяки культивуванню Любові як найвищого прояву людяності у сфері стосунків між людьми та Богом та між чоловіком та жінкою виникає той феномен релігійної святості, що контрастно протиставляється приниженій гріховності та послуговує потужним чинником перетворення людського прояву такого виду любові, як Ерос, на людяне.

Висновки

Тварини у репродуктивні функції жорстко запрограмовані природними інстинктами. На відміну від них людина і тут проявляє свою універсальність, піддаючи дану функцію культивації, табуюваннню чи каналізуванню. Табуйовані форми сексуальності систематично порушувались, і культивації піддавались вже неприродні чи навіть протиприродні прояви репродуктивної поведінки людей. Санкційною підставою для цього було надання цим неприродним формам сексуальності священного значення. На цьому першому етапі сакралізація статевих стосунків сприяла переведенню суто природного їх здійснення в окультурені, людські форми. Другий етап сакралізації визначив переведення людського у людяне, і йшло це двома шляхами. Індійська релігійна традиція або продовжувала використовувати тілесно-фізіологічні образи задля протиставлення «низького», людського начала «високому», людяному, або розглядала тілесні насолоди як шлях до духовного просвітлення. Християнство поступово «винесло за дужки» фізіологічно-тілесні основи репродуктивної функції, надавши зачаттю, народженню, дитинству, материнству та шлюбу таких священних смислів, котрі були визначені розумінням ним людини як духовної богоподібної істоти, що долає гріховний «низ», користуючись материіальним тілом, не користуючись ним, кульмінаційною точкою чого постало християнське розуміння Любові. Перший етап була сакралізацією тілесної, а другий - духовної складової функції відтворення роду.

Список використаної літератури

Веселовский А. Н. Гетеризм, побратимство и кумовство в купальской обрядности (Хронологические гипотезы) // Журнал Министерства народного просвещения.- М., 1894, январь-февраль.- С. 218-318.

Кирилюк О. С. Світоглядні категорії граничних підстав в універсальних вимірах культури.- Одеса: ЦГО НАН України. Од. філіал / Автограф, 2008.- 416 с.

Кирилюк А. С. Универсалии культуры и семиотика дискурса. Новелла. Категории предельных оснований как глубинная структура текстов культуры (альтернативное название «Как сочиняются новеллы»).- Изд. 2-ое, изм.- Lambert: Academic Pablishing (BRD), 2017.- 274 c.

Мифы народов мира.- ТТ. 1-2.- М.: Сов. Энциклопедия, 1980, 1982 - Электронное издание - 2008. Режим доступа: https://www.indostan.ru/biblioteka/ knigi/2730/3412_1_o.pdf

Словарь библейского богословия; пер. со 2-го франц. изд.; под ред. Ксавье Леон-Дюфура и др.- Брюссель: Жизнь с Богом, 1974.- 1288 стлб.; IX с.

Размещено на Allbest.ru