Місія Української Греко-Католицької церкви у дихотомії аджорнаменто та східно-візантійської моделі соціального служіння

Размещено на http://www.allbest.ru/

Чернівецький національний університет імені Юрія Федьковича (Чернівці, Україна)

Місія Української Греко-Католицької церкви у дихотомії аджорнаменто та східно-візантійської моделі соціального служіння

Цихуляк І.М.

аспірант кафедри

культурології релігієзнавства та теологїї

Анотація

православний церква літургійний християнство

У статті розглянуто аспекти соціальної місії Української Греко-Католицької Церкви у контексті дихотомії аджорнаменто та східно-візантійської моделі суспільного служіння. Автор аналізує процес становлення соціального вчення УГКЦ, виділяючи його хронологічні етапи. Відзначається, що за характером свого соціального служіння Українська Греко-Католицька Церква посідає визначне становище серед Східних Католицьких Церков та Церков візантійської традиції. Вона зберігає літургійну традицію Православних Церков, що єднає її з історичною традицією християнства в Україні й робить національною Церквою українського народу. У той же час, як частина Вселенської Церкви, УКГЦ є відкритою для таких рис аджорнаменто, як модернізація доктрин і відтворення соціальних концепцій, які є основою соціальної держави і розвиненого суспільства сучасності, здійснення активної діяльності, спрямованої на позитивну трансформацію суспільства. Це яскраво висвітлено у діяльності митрополита Андрея Шептицького. Історично, на процес становлення соціальної доктрини УГКЦ вплив мали ідеї Соціальної Доктрини Католицької Церкви кін. ХІХ -- поч. ХХ ст., викладені у енцикліці Папи ХІІІ Льва “Кегит N0уагит”. Соціальні аспекти УГКЦ, опрацьовані митрополитом Андреєм Шептицьким, відповідали суспільно-економічним і політичним умовам і потребам розвитку західноукраїнського суспільства даного історичного часу. У радянський період УГКЦ залишалася Церквою, яку переслідують, що забезпечувало їй особливе місце у суспільстві. Вона мала зв'язок із дисидентським рухом, та виявилася центром релігійного і духовного життя, не пов'язаним відносинами лояльності та співпраці із радянським режимом. У той же час, період заборони і переслідувань створив розрив у спадковості соціальної доктрини Церкви, творення якої у її сучасному виді відбувається на рубежі 1990-х -- 2000-х рр. відповідно до умов пострадянського суспільства. У сучасній українській державі УГКЦ відтворила позицію незалежного від впливів політичних гравців, державної влади і великого бізнесу морального авторитету, що яскраво відобразилось у діяльності її предстоятеля Кардинала Любомира Гузара. Церква виступає ініціатором та бере активну участь у подіях суспільного значення.

Сучасна концепція симфонії відносин Церкви і суспільства передбачає її абсолютну автономію, що забезпечує їй соборність у соціальних відносинах. Незалежність УГКЦ, її відстороненість від державної влади та впливу політичних еліт, моральний авторитет і спрямованість на взаємодію із суспільством контрастують із візантійською традиції “симфонії” (злиття) світської та духовної влади з практикою православних конфесій. Ця позиція апелює до визнання факту, що суспільне значення УГКЦ набуває загальноукраїнського масштабу.

Постановка проблеми. У європейському суспільному просторі, культурною основою якого є християнство, Церква слугує морально-авторитетною інституцією, що спонукає вірних до вирішення складних завдань особистого спасіння. Антропологічні аспекти сотеріології хоч і спрямовані в перспективу вічності, закорінені в земне життя людини і в ньому повинні існувати. Двоїстість цих завдань, як і вектору, полягає у формуванні «програми гідного християнина» через простір його особистісного життя, а від так реалізації «програми християнської аксіології» у просторі буття суспільного.

Церква в Україні, відповідно до досить сталих і повторюваних даних соціологічних опитувань, теж є тією інституцією, яка користується найбільшою довірою посеред інших. Ці результати можуть здаватися неочікуваними, адже конфесійна ситуація в Україні є складною бодай тільки під тим оглядом, що у країні протягом пострадянського періоду були присутніми чотири великі християнські церкви, серед яких Українська Греко- Католицька Церкви та три гілки православ'я, які знаходилися у стані суспільного, еклезіологічного та адмінуправлінського суперництва. Зміни, які відбулися у 2018-2019 рр., зробили конфесійну ситуацію більш чіткою. Поки що у країні є дві доволі представницькі українські конфесії: УГКЦ та Православна Церква України, яка отримала Томос від Константинопольського Патріархату щодо набуття автокефального статусу. При цьому, в Україні діє велика кількість адміністративних центрів та православних приходів Московського Патріархату, номінально об'єднаних у структури Української Православної Церкви з еклезіологічно признаним центром у Москві.

Така строкатість конфесійної ситуації в Україні має широкий спектр соціокультурного виміру. Серед іншого, таке вчення впливає на конфесійну орієнтацію щодо конвенту відмінних традицій суспільного служіння. Історіографічно вони можуть бути визначені як доктрина аджорнаменто, що має основи у новітній догматиці католицизму, та традиційна для східного православ'я доктрина симфонії у відносинах церкви із світською (державною) владою. У своїх положеннях ці концепції є такими, що мають різну ідейну (ідеологічну) основу і призводять до відмінностей у розумінні цілей і засобів суспільного служіння церкви та її ролі у соціумі як минулого, так сучасності.

Громадська місія церкви втілюється у перетворені принципів християнського віровчення на відповідну актуальному станові суспільного розвитку соціальну доктрину, що зорієнтовує вірних та потребує дій від самої церкви задля свого втілення у життя соціуму. Питання того, наскільки церква є самостійною та активною у своєму бажанні впливати на суспільні процеси, визначається історико-культурними особливостями країни та місцем церкви у її житті.

Соціокультурне значення та релігійно-громадська роль Української Греко-Католицької Церкви традиційно визначена як роль провідника та будителя української нації. Тривалий час вона виступає не лише моральним авторитетом, але й чинником національного єднання українців. Протягом новітнього часу УКГЦ вирішувала складні соціальні завдання, пов'язані із процесами національного відродження держави, формування української нації, опору комуністичному тоталітаризмові тощо. У теперішній час умовою соціального служіння УГКЦ стала посткомуністична трансформація України. УГКЦ визначає засади своєї загальної місії не лише у перехідному суспільстві, але й у тому середовищі, на якому відбиваються інтелектуальні впливи як європейської католицької християнської традиції із її ідеями оновлення - аджорнаменто, так і впливи православної візантійської доктрини симфонії у відносинах церкви та держави. Розуміння соціального значення конфесії обумовлене включенням релігійного чинника у суспільне життя. Для історичного минулого є характерним злиття духовної та світської влади; роль церкви була всеохоплюючою, а суспільний ідеал передбачав відповідність соціальних практик догматичному вченню пануючої конфесії. Процеси секуляризації і глобалізації поставили питання про конкретизацію функції церкви у суспільстві. У сучасній секулярній державі сама церква постала перед необхідністю визначити свою роль і місію у соціумі. Це потребувало творення соціальних доктрин, які змістовно розкривають погляди церкви на сучасні суспільні процеси, і на цих переконаннях визначають цілі духовного життя у конкретних суспільно-історичних умовах. Соціальна доктрина церкви, таким чином, надає бачення особливостей сучасного суспільного розвитку крізь призму своїх фундаментальних догматичних положень.

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Дослідження теми суспільної місії Української Греко-Католицької Церкви є порівняно нечисленними. На рубежі 2000-х рр. широке коло питань, пов'язаних зі станом українського суспільства та позиції церкви щодо його проблем, розглядалося на Третій сесії Патріаршого собору УГКЦ, на якому були видані матеріали та доповіді. Зокрема, це аналітичні розвідки о. С. Шевчука, А. Костюка, М. Козак та ін. М. Бендик надає виклад богословської складової соціального служіння УГКЦ у її відповідності із догматичними засадами віри. Соціальна доктрина УГКЦ у її розвитку та її реалізація в Україні розглядається у дослідженні О. Волинець [4]. Аналогічно розвиток соціальної політики УГКЦ у її історичній динаміці аналізують З. Береговський та В. Марчук. Змістовні аспекти соціального вчення УГКЦ, та її функціональні принципи опрацював В. Мороз. У дисертації О.І. Савчука соціальне вчення УГКЦ досліджується у історичній перспективі його розвитку, також, висвітлення знаходить досвід соціальної діяльності церкви у незалежній українській державі - впровадження харитативних проектів, молодіжний апостолят тощо. С.Р. Кияк розглядає проблему суспільного служіння УГКЦ у контексті сучасних суспільно-політичних реалій, а саме: засвоєння українським греко-католицизмом принципів аджорнаменто та вироблення власної моделі соціального вчення, дотичної до процесів побудови громадянського суспільства в Україні перехідного періоду. Автор вказує на спадковість сучасної соціальної концепції УГКЦ та її теоретико-практичних надбань попереднього історичного часу - часу діяльності митрополита Андрея Шептицького.

Отже, завданням статті є аналіз доктринальних положень, історичних практик, суспільно-політичних, демографічних, культурних умов та сьогоденних викликів за яких розгортається суспільна діяльність Української Греко-Католицької Церкви, і які визначають її становище серед східних Католицьких Церков та Церков візантійської традиції.

Виклад основного матеріалу. У найбільш загальному богословському сенсі цього поняття, ціллю і змістом служіння церкви є поєднання людини із Богом. Втім, суспільна організація життя людини і складність суспільних відносин зумовлюють відмінності у розумінні конкретних форм соціального служіння окремих церков, церковної організації, її місця у системі суспільних відносин, а також конкретних історичних практик, у які вони втілюються. Одним із фундаментальних чинників організації людського суспільства є національний фактор, який викликав поділ Вселенської церкви на окремі автономні церкви, що об'єднували народи та виступали провідниками їх соціального і культурного поступу. Аналіз історичного розвитку соціально-доктринальних аспектів виводить на суспільний загал ректроспектну панораму моделей щодо суспільної місії церков. На сході, серед східних Католицьких Церков та Церков візантійської традиції, тенденція щодо посилення ролі як центрів національного єднання є особливо помітною. Історично вони виокремлювалися у протистоянні із централізаторськими прагненнями влади Константинополя, яка намагалася використовувати єдину церкву як інструмент імперської уніфікації. “Симфонія” державної і церковної влади у її візантійському розмінні означали на практиці підкорення церкви імперській владі і її перетворення на інструмент ідеологічного панування та адміністративного впливу. У боротьбі із цією формою імперіалізму виокремлювалися східні християнські церкви - дохалкедонські та православні. Вони набувають характеру конфесій із яскраво вираженим національним характером, окремі - (напр., Коптська, Армянська) навіть характеру замкнених національних релігійних общин. Згодом, на їх основі створюються Східні Католицькі Церкви, які входять до Конгрегації у справах Східних церков.

В Україні, у Київський період її історії (IX-XIV ст.), у Київській митрополії відбувається протистояння між завданнями суто християнського служіння, яке вимагало існування церковної організації як общини народу Київської держави, та політичним впливом візантійської імперської політики. Ліквідація самостійної православної Київської митрополії у XVII ст. на тривалий час погіршила конфесійну ситуацію в Україні, позбавивши народ на більшій частині українських земель власної церковної общини. У цих умовах, видатною за своїм значенням виявилася роль Української Греко-Католицької Церкви, яка, знаходячись у єдності із Католицькою церквою, зберегла східну літургійну традицію та своє значення національного церковного осередку.

На цьому прикладі знаходить свій яскравий вияв різність у соціальній позиції і соціальній доктрині православних церков та УГКЦ. Доктрина симфонії у звязках церкви та держави, яка розвивається в православному богослов'ї ще у візантійській період, постулює ідею єдності (о'ирфюуіа - співзвуччя, погодженість) у їх відносинах. Така єдність мислилася у категоріях гармонійних і синергічних контактів церковної та світської влади. У богословському сенсі, така модель відносин обґрунтовувалася аналогією із Божественною і людською волею Христа, та Його Божественною і людською природою, які існують “неподільно” і “без злиття” одночасно. Як відомо, у візантійській традиції доктрину симфонії було артикульовано у 6-й новелі імператора Юстиніана І, яка трактує “священство” і “царство” як два величніші блага, даровані людині Богом, та, які маюсь своїми призначеннями піклування про справи Божі та справи людські. Але обидві ці блага мають одне джерело. 6-та новела не вказує прямо на взаємодію священства і державної влади, а наголошує лише на необхідністі “правильного устрою” одного та іншої. Втім, у своєму розвитку, богослов'я візантійської традиції робить такий крок, заявляючи не лише про суспільну гармонію у разі правильних дій священства і світської влади, але й про пов'язаний функціональний поділ між ними. Священство має піклуватися про душі, а царство - про тіла людей.

У кінцевому підсумку розвиток цього напряму богословської думки, призводив до системи так званого цезаропапізму, коли світська влада перебирала на себе і функції священства щодо піклування про “правильний”, відповідний христовому вченню, устрій суспільства, і владу над церквою. У Візантійській імперії цей принцип було юридично реалізовано у 1380-х рр., ще більш послідовними були перетворення російського імператора Петра І, який ліквідував патріарший устрій і офіційно проголосив царя головою церкви і захисником віри. Цікаво, що у даному випадку реформування церкви відбувалося вже під безпосереднім впливом протестантизму, принципи якого були засвоєні ідеологом реформ початку XVIII ст. ректором Києво-Могилянської академії, архієпископом Феофаном Прокоповичем. Східна православна модель відносин церкви та держави мала не лише коріння у візантійській доктрини симфонії, але й у протестантських ідеях державної церкви, та у теорії “поліцейської держави” Самуеля Пуфендорфа. У такому вигляді церковна організація перетворювалася на “відомство віросповідання” та на ідеологічний апарат імперії.

Як свідчить історичний досвід, ідеї і практики цезаропапизму вкоренилися у східному православ'ї. Під час панування комуністичного режиму, йому вдалося глибоко просякти православну церковну організацію, з одного боку поставивши її під негласний контроль власних спецслужб, а з іншого, домогтися такої форми відносин, яка б примушувала церкву вбудовуватися в систему радянського суспільства, схвалювати політику правлячого режиму, виступати його знаряддям. Широкий досвід співпраці із радянською владою мала церква Московського Патріархату. Українські автокефальні групи були повністю витисненими із суспільного життя. Шлях компромісів із комуністичною владою із 1940-х рр. примушував православну церкву перетворюватися на пряме знаряддя політики радянського режиму, зокрема, виступати засобом радянської дипломатії у справах зовнішньої політики, провідником його політичних інтересів у відносинах із християнськими церквами світу. Яскравим прикладом підкорення церков та злиття ідеологій шляхом “симфонії” із радянським режимом стали події “Львівського псевдособору” 1946 року, скликаним у Львові згідно з планом НКВС СРСР щодо ліквідації (в кращому випадку «возсоединении с РПЦ) Української Греко- Католицької Церкви. Слід зазначити, в середині XX століття, факти державного безсилля та неспроможності органів КДБ скорити церкву не сприймались і, звісно, були «невідомі», а фактичними вдало маніпулювалось. Так на довгі десятиліття Російська Православна Церква, як рупор кремлівської пропаганди тріумфувала «о факте воссоединении», в той час коли УГКЦ включно з Верховним проводом за відмову у співпраці була арештована та вивезена на Сибір та Колиму.

Ізоляція греко-католиків у суспільстві, обмеження їх впливу та територіальне витиснення було змістом і ціллю багаторічної політики царського режиму. Завершення ця політика знайшла у “Львівському соборі” 1946 року, який мав остаточно ліквідувати греко-католицизм в Україні.

На новітньому етапі історії України формування уявлень про суспільну місію Української Греко- Католицької Церкви пов'язані із життям та діяльністю її видатного пастиря митрополита Андрея Шептицького. Вона охопила усі сфери життя УГКЦ, і, як вважають, на його поглядах щодо розуміння суспільної доктрини церковного служіння, безпосередньо відбилися ідеї енцикліки `“Яетт Novarum” Льва XIII [12, с. 323].

Згадана енцикліка була загальною відповіддю на проблеми існування церкви у сучасному індустріальному суспільстві. Вона враховувала так зване “робітниче питання”, довкола якого розгорталася політична боротьба у найбільш економічно розвинених регіонах Європи, і яке було наслідком швидкої індустріалізації господарства й залучення широких мас населення до найманої праці, переважно у індустрії, через розвинений ринок праці. Лев ХІІІ полемізував із політичними доктринами, які розвивали ідеологію класового протистояння, та які обґрунтовували необхідність соціальної революції. Понтифік сформулював декілька фундаментальних ідей суспільної доктрини сучасного католицизму, зокрема, про субсидіарність та сучасне розуміння ідеї суспільної блага, які вплинули на творення держави загального добробуту у ХХ ст. Соціальне вчення Льва ХІІІ формувалося як альтернатива ідеології і практики класового конфлікту. Наступні етапи були відповідями, відповідно, на проблеми суспільного тоталітаризму, на становлення держави “загального добробуту”, деколонізацію і світовий розвиток. При всій історичній конкретності, Соціальна Доктрина Католицької Церкви, що розвивалася, формувала фундаментальні ідеї, такі як солідаризм та субсидіарність. Вони надали засади таким глобальним політичним рухам, як християнський соціалізм і християнська демократія.

Слід зазначити, що сама Римська Католицька Церква застерігає від розуміння її соціальної доктрини як ідеології, певної прагматичної системи, яка засновується на власному розумінні механізмів і закономірностей побудови суспільства. Усіляко наголошується зв'язок соціальної доктрини із основними догматами християнського віровчення, розкриттям яких вона є [26, с. 73]. Наданий у доктрині соціальний ідеал є деякою мірою відносним, адже християни не володіють істиною, шукають її у своєму прагненні поєднатися із Богом.

Важливою особливістю процесу формування соціальної доктрини РКЦ є її пов'язаність із аджорнаменто як “оновленням”, яке є відбиттям глибинних особливостей догматики сучасного католицизму. Церковне оновлення не лише співпадає у часі, але й стає чинником, який стимулює її прагнення до соціальної дії. У час боротьби із протестантською тезою “sola scriptula” католицьке догматичне богослов'я починає підсилювати значення Святого Передання, обґрунтовуючи авторитет апостольської ієрархії у тлумаченні питань віри. Ця глибоко консервативна теза досягла своєї найвищої точки у ухваленні догмату про непомильність Папи Першим Ватіканським собором. Втім, можливість радикального тлумачення питань віровчення, яка надавалася цим догматом, виявила свої революційні потенції, надавши догматичної сили рухам оновлення у католицизмі, які знаходили широку підтримку у папського престолу.

Митрополит Андрей Шептицький творче розвинув ідеї “Rerum Novarum”, прагнучи виробити модель соціального служіння, яка б вела до переборення суспільного конфлікту на засадах субсидіарності, спільного блага та соціальної справедливості. Він враховував соціально- політичну ситуацію на Західноукраїнських землях, для якої актуальною була капіталістична трансформація дрібного селянського та великого поміщицького господарств [1, с. 67], та які були ускладнені викривленими етно-національними відносинами, за яких українське населення краю мало заслабкі позиції у міських громадах та вищих верствах суспільства краю.

Інтерпретацію ідей “Rerum Novarum”, спрямовану на потреби українського суспільства, було надано у посланні “О квестії соціальній”, де було окреслено проблему побудови господарського ладу, заснованого на принципах християнської соціальної солідарності і християнського персоналізму. На практиці це означало широку діяльність із модернізації дрібного аграрного виробництва, сприяння розвиткові кооперації, фінансування господарських і просвітницьких ініціатив. У її розгортанні активну участь брала Українська Греко-Католицька Церква і її пастир. Митрополит Андрей Шептицький вважав за необхідне домагатися зростання чисельності та питомої ваги освіченої верстви серед етнічних українців й допомагати експансії українців у міста. У своїх провідних рисах доктрина Шептицького була схожою із “католицьким соціалізмом” Італії. Таким чином, українська спільнота вірних УГКЦ набувала характеру довершеної соціальної структури сучасного суспільства.

Не менш широкою була просвітницька діяльність Церкви. За митрополита Андрея Шептицького УГКЦ отримала значення проводу і центру національного єднання, визначного морального авторитету загальноукраїнського значення, що виявилося, зокрема, під час трагічних подій початку 1930-х рр., коли землі Центральної та Східної України охопив штучний голод. У позиції УГКЦ та її провідника щодо голоду у радянській частинці країни проявилася дійсна національна єдність українців [11]. УГКЦ займала послідовну позицію щодо засудження штучного голодомору, організованого комуністичним режимом, та закликала до допомоги голодуючим і знищуваним масам народу Наддніпрянської України.

Роль Української Греко-Католицької Церкви як морального авторитету і центру національного єднання виявилася і у післявоєнний час, під час переслідувань та опору насильницькому “єднанню” із РПЦ. УГКЦ не мала стосунків політичної лояльності із радянським режимом; вона була церквою переслідуваною режимом, і виступала у якості одного із провідних релігійних і суспільно-політичного осередків дисидентського руху в Україні. Рух за легалізацію УГКЦ став чинником піднесення антикомуністичного громадського руху у Україні. Треба зазначити, що боротьба УГКЦ за легалізацію була ускладнена зовнішньополітичними маневрами РПЦ, яка, виконуючи роль дипломатичного інструменту радянської політики, активного, і не без певного успіху, деякий час намагалася впливати на позицію Ватикану.

Великим викликом для суспільної місії УГКЦ було її відновлення на початку 1990-х рр. Доктрина суспільного служіння формувалася у змінених соціальних умовах. Вона мала відповідати станові і потребам українського суспільства доби постсоціалістичної трансформації. До того ж, становище УГКЦ змінилося у кінці 1980х - на початку 1990-х рр. у тому сенсі, що вона стала Церквою, що легально діяла у єдиній Українській державі. На рубежі 1990-х - 2000-х рр. відбувалися дискусії щодо назви Церкви, яка би відображувала її позицію у Українській державі. У пропозиції Синоду УГКЦ, який відбувся 1998 р., було пропоновано назву “Київська Католицька Церква”, що мало акцентувати її значення як загальноукраїнського конфесійного центру. Включно із утвореними на початку 2000-х рр. східноукраїнськими екзархатами, канонічна діяльність УГКЦ охоплювала усю територію країни, що мало велике символічне і політичне значення.

Мобілізаційною подією всеукраїнського характеру стало 22 жовтня 2002 року, коли за участю патріарха-предстоятеля УГКЦ Любомира Гузара відбулося закладення Патріаршого собору Воскресіння Христового у Києві.

Будівництво Патріаршого собору виявилося ознакою не лише поширення впливу УГКЦ до загальноукраїнського масштабу, але і свідомого збереження її самостійної позиції щодо державної влади, також, як і щодо владних кіл у більш широкому сенсі. Церква відмовилася від пожертв державних органів влади, політиків і великого бізнесу, які б могли бути приводом для демонстрації будь-якої залежності від них у майбутньому. Любомир Гузар послідовно відтворював значення УГКЦ як незалежного морального авторитету національного значення. Така позиція входила у очевидний контраст із практикою православних конфесій, які намагалися спиратися на підтримку державної влади та шукали прихильності окремих, сприятливо налаштованих, її фракцій.

За принципом, колись сформованим кардиналом УГКЦ, багатолітнім в'язнем Йосифом Сліпим: «буде хата прийдуть люди», наповнювався Собор подіями не тільки всеукраїнської ваги але світового значення.

Так уже 21 серпня 2005 року, інша подія привернула до себе увагу українського політикуму та релігійних лідерів світу - до міста було перенесено Патріарший престол.

Перенесення патріаршого осідку до Києва, посилення позицій УГКЦ як загальнонаціональної Церкви означає вагомий крок щодо подолання релігійного поділу у державі, який був метою та наслідком багаторічної політики царського російського та комуністичного режимів в Україні. На думку кардинала Любомира Гузара, цей символічний крок мав апелювати до історичної традиції Руси-України, яка від часів її хрещення князем Володимиром Великим була частиною нероз'єднаного християнства. Із точки зору історичних реалій, це було також нагадуванням, що уперше прийняття греко-католицизму відбулося київськими митрополитами, а поширення на Україну канонічної території Московського Патріархату відбувалося неканонічно та із використанням політичних важелів.

У перспективі, кроки щодо посилення присутності УГКЦ у Києві та у східних регіонах України мали сприяти набуттю нею статусу всеукраїнської Церкви. Втім, така перспектива, має усе ж розглядатися як політична, та така, що має не перше значення. Головною метою УГКЦ є духовне опіка віруючих, які мешкають у Києві та у східних регіонах країни. Повернення УГКЦ у Київ мало не тільки історичне, символічне та літургійне значення, але й відновленням віхових історичних позицій УГКЦ. Із цієї точки зору, предстоятель УГКЦ розглядається як єдиний прямий та безперервний спадкоємець київського митрополичого престолу. Зрештою, наявність осідку глави УГКЦ у столичному Києві є канонічною вимогою.

Чергова подія, яка свідчила про динаміку розвитку Церкви та незворотність її вселенського процесу мала місце у Києві 27 березня 2011 року. Саме того дня у Патріаршого собору Воскресіння Христового відбулася інтронізація Верховного архієпископа Української Греко-Католицької Церкви Святослава Шевчука, у якій брали участь ієрархи УГКЦ, представники Східних Католицьких Церков, католицькі ієрархи, представники Апостольського престолу, православні українські ієрархи.

Ще більшої соціокультурної ваги та сакрального значення як в середовищі української громадськості так і у світі набув Патріарший собор 5 червня 2017 року, коли у крипту Патріаршого собору навіки переданий спочинку його будівничий та добрий пастир Церкви Блаженніший Любомир.

Позиції переслідуваної церкви, пов'язаної із дисидентським рухом, та незалежної від державної влади, дозволяють УГКЦ вибудовувати свої відносини із владою, підкреслюючи власну незалежність і спираючись на власний моральний авторитет. В умовах трансформаційного суспільства 1990-х - 2000-х рр. досягнення симфонійного “співзвуччя” із корумпованою олігархічною державою означало б на практиці підкорення церкви викривленим суспільним відносинам, перенесення на неї тих негативних рис суспільного розвитку, які мали місце у даний час. Греко-Католицька Церква виявилася здатною зберегти втрачені православною церквою принципи незалежності, морального авторитету та суспільного служіння.

На рубежі 1990-х - 2000-х рр. питання, пов'язані із творенням уявлень про соціальну місію УГКЦ обговорювалися у низці дискусій. Так, у грудні 1998 р. у Львові відбулася конференція “Аграрна реформа в Україні. Внесок Церкви”. Участь у ній взяли Львівська Архиєпархія УГКЦ, Львівська аграрна палата, Товариство “Сільський господар” та Фонд Святого Володимира. Приводом для конференції став вихід послання “За кращий розподіл землі. Виклик аграрної реформи”, опублікованого Папською Радою. Конференція надала богословський аналіз проблеми розподілу землі, та її актуальних рис у Україні. УГКЦ виступала із власним баченням етичних цілей реформування українського суспільства, вказуючи, що зосередженість на отриманні зовнішніх благ, без фундаментальної моральної цілі і без усвідомлення моральних законів, які лежать у основі суспільного розвитку, призводитиме лише до подальшої руйнації суспільства.

Питання, пов'язані із творенням уявлень про суспільну місію УГКЦ знайшли подальшого розвитку у ході форумів, провідне значення серед яких відігравали сесії Патріарших соборів. Упродовж 1989 - 2019 рр. відбулося сім таких сесій. Перша із них присвячувалася питанням євангелізації (1996 р.), ІІ сесія була присвячена ролі мирян у житті церкви (1998 р.), ІІІ-тя - соціальним проблемам суспільства. Темою ГУ-ї сесії була “Молодь у Церкві третього тисячоліття” (2007 р.), V сесія присвячувалася темі “Покликання до богопосвяченого життя” (2011 р.), VI сесія - “Жива парафія - місце зустрічі з живим Христом” (2015 р.). VII сесія Патріаршого Собору УГКЦ відбудеться у Львові у серпні 2020 р., та буде присвячена темі “Еміграція, поселення і глобальна єдність УГКЦ”. У ході Патріарших соборів було вироблено всеосяжну доктрину соціального служіння Української Греко-Католицької Церкви в умовах сучасного українського суспільства. Було обговорено аспекти соціального служіння відповідно до тих обставин, які визначають особливості трансформаційного періоду - переходу від радянського соціалізму до сучасного демократичного суспільства із наявним комплексом властивих йому проблем.

Любомир Гузар у своєму звернені із нагоди проведення ІІ Собору вказував, що його необхідність обумовлена потребою “віднайдення шляхів застосування Божих заповідей до нашого сьогодення, до нашого особистого і суспільного життя” [8, с. 6]. Аналіз матеріалів Соборів дозволяє реконструювати уявлення про суспільну місію УГКЦ, що формувалися. У найбільш фундаментальному сенсі соціальна доктрина УГКЦ засновується на принципах христоцентризму та антропоцентризму [13, с. 92]. На сесіях охоплювався широкий спектр питань, які визначають суспільну роль Церкви у сучасній Україні. Це питання місії серед населення, яке було насильницькі відвернуте від християнства протягом радянської доби, позиції Церкви щодо суспільства, питання відтворення церковних громад та життя парафії, діяльності Церкви щодо соціальних проблем суспільства, чернечого життя тощо. Відповідно до ухвалених рішень, парафія має стати центром церковного життя. Парафіяльне життя, парафіяльна діяльність мають будувати Церкву, сприяти досягненню її суспільного поступу, посиленню її позицій у суспільстві.

У основі сучасної концепції щодо суспільної місії УГКЦ полягає концепція “симфонії”, але не держави та церкви, як це є традиційним для візантійської моделі відносин, а церкви і суспільства. Церквою ставиться завдання набуття церквою власної ідентичності, як помісної особи у складі вселенської єдності, що дозволяє перебороти людині почуття внутрішньої роздвоєності. У такому випадку, суспільство мало мислитися не як раціонально утворена система, яка визначається певним “-ізмом”, а як онтологічна дійсність, причетна до особово-божественної дійсності. Таке пропоноване суспільству парадигмальне зрушення мало дати християнську відповідь на проблеми його розвитку [3, с. 48]. Іншою парадигмальною рисою соціального служіння мала стати соборність і ікономія, як відповідна східній духовній традиції, яка тягнеться від церкви Київської доби. Ними переслідувалася мета запобігання ізоляції церкви від суспільства, у яку вона ставила себе позицією “зовнішнього моралізаторства”, повчання. У той же час, за висловом доповідача Собору о. І. Гаваньо, редактора журналу “Богословія”, “ключ до успіху нової євангелізації (було) закопано на суспільній ниві” [5, с. 53]. Завдання нової євангелізації є двояким. Його актуальність обумовлюється післярадянським трансформаційним статусом українського суспільства, що утворює низку характерних для нього проблем, пов'язаних із радянською релігійною індиферентністю, поширенням моральних вад тощо. Із іншого боку, українське суспільство відсуває дії тенденцій, пов'язаних із розвитком сучасного суспільства, які теж потребують на активну відповідь із боку церкви та вірних.

Проблема місії церкви у трансформаційному, пострадянському суспільстві аналізувалася о. д-ром С. Шевчуком (нинішнім предстоятелем УГКЦ. Він цілком слушно розглядав падіння тоталітаризму не лише як політичну подію, але й як антропологічний і аксіологічний феномен [16, с. 57]. Як відомо, метою радянської соціальної політики було перетворення людини, створення нового типу людини та характерних для неї відносин у суспільстві. Дійсно, процес пострадянської трансформації був перш за все трансформацією ідентичностей і “кризою вартостей” - переходом від примусового колективізму до крайнього індивідуалізму. При цьому уявний радянський “колективізм” через свій примусовий характер є вивернутим виявом крайнього індивідуалізму, нездатністю людей до взаємодії у суспільстві інакше як під впливом примусу і організованого державною насильства.

Отець д-ром С. Шевчук пропонував вирізнення цього індивідуалізму як “колективного”, спрямованого на досягнення інтересів кола осіб, спаяних власним розумінням групової моралі і стилю життя, та “персонального”, що виявляється у нездатності особи вийти поза межі власних приватних інтересів і осягнути спільне благо. Результатом цього явища була атомізація і розпад суспільства, неможливість реалізувати ним спільні інтереси і спільні дії. Зрештою, атомізація призводила до морального релятивізму і морального дуалізму (у літературі це явище знаходило назву “двоєдумства”). С. Шевчук із прикрістю зазначав, що “Кожен, хто займався вихованням кандидатів до священства чи вихованням новиків в Україні, мабуть, знає з досвіду, скільки зусиль необхідно для того, щоб уніфікувати зовнішнє та внутрішнє духовне життя кандидата у його автентичній маніфестації, для того щоб він жив з віри відповідно до своїх релігійних переконань” [16, с. 59]. У церковному житті це несло загрозу перенесення дуалістичної моралі людини, яка мала декларувати свою вірність примусовій комуністичній ідеології, на свої відносини з церквою й на своє ставлення до її вчення. У особистому житті породжувало дволичність, індиферентність до релігійних переконань, аморалізм. У цьому бачилося коріння поширеності таких соціальних явищ, як криза сім'ї, розлучення, абортивна ментальність, зрештою, алкоголізм і корупція. У протидії цим корінним причинам і механізмам розкладу суспільства також мала полягати суспільна місія Церкви. Цей глибокий аналіз змісту трансформації, якої зазнала суспільна і індивідуальна свідомість українців під час їх примусової радянізації, є рідкісним щодо глибини розуміння коріння проблем, із якими має справу сучасне українське суспільство. Діяльність Церкви у часи глибокої атомізації, фактично, - суспільного розкладу, є неабияким інтелектуальним і моральним викликом для Церкви Христової.

У якості заходів із реалізації позначених цілей пропонувалася низка структурних і функціональних змін у житті Церкви. Так, досягненню принципу соборності мало перенесення центру уваги на рівень парафіяльного життя. Відроджена парафія мала продовжити власну літургійну єдність на “господарському, освітянському, харитативному та інших суспільних рівнях своєї діяльності” [5, с. 54]. Протидіяти очевидним соціальним вадам (криза сім'ї, аборти, алкоголізм) мала освітня діяльність церкви - служіння духовенства і чернецтва у справі виховання дітей та молоді, заснування шкіл під проводом духовенства і чернецтва, розвиток спеціалізованих навчальних програм і проектів, що у цілому мало укладатися у програму “нової євангелізації” церкви і суспільства [2, с. 101]. Також, пропонувалося створення християнських професійних асоціацій, які б допомагали мирянам осмислювати свою фахову діяльність крізь призму християнського світогляду [7, с. 185]. Передбачалося, що Церква має висловитися із приводу гострих проблем - абортів, наркоманії і алкоголізму, корупції - ініціювавши дискусію у суспільстві. Отже, Патріаршими соборами було намічено цілій ряд пропозицій щодо суспільної місії УГКЦ, які б відповідали засадничим принципам Католицької Соціальної Доктрини, та які могли б бути відповіддю на гострі питання розвитку пострадянського українського суспільства.

Розгляд соціальної діяльності УГКЦ у період наступних років дозволяє виділити основні її напрями, які отримали практичного розвитку. Так, розширилася мережа асоційованих із церквою благодійних фондів і громадських об'єднань. Серед них можна назвати Карітас Україна, Мальтійську службу допомоги, Український секретаріат міжнародного християнського руху спільнот розумово неповносправних та членів їх сімей “Віра і світло”, фонди Святого Володимира, Митрополита Андрея Шептицького, “Милосердя”, молодіжні католицькі центри і організації - “Українська молодь - Христові”, Інститут родини і подружнього життя”, Центр духовно- психологічної підтримки та взаємодопомоги “Дорога”, Центру філософських досліджень. Медичні заклади - Благодійний фонд Шпиталь імені Митрополита Андрея Шептицького, Дитячий навчально-реабілітаційний центр “Джерело” та ін. [4, с. 49]. Серед названих ініціатив присутні благодійні інституції, які діють на різних засадах. Серед них представництва міжнародних католицьких громадських організацій. УГКЦ запроваджує соціальні проекти, засновані на поділі відповідальності із місцевою владою. Серед інших, таким став проект із облаштування дитячого садку, запроваджений за участі Івано-Франківської Архиєпархії УГКЦ [14]. Незалежна соціальна діяльність Української Греко-Католицької Церкви є дієвим виявом християнського гуманізму, милосердя та піклування про найбільш вразливих членів суспільства. Самостійна гуманітарна місія залишилася рисою діяльності УГКЦ, у той час як вона є практично невідчутною у житті сучасних православних конфесій України.

Іншим прикладом соціальної дії є заходи, організовані Благодійною організацією “Фундація Духовного Відродження” Львівської Архієпархії УГКЦ. На регулярній основі нею запроваджено проведення Благодійного фестивалю “Святкуймо Воскресіння разом”, який увійшов у лінійку традиційних фестивальних заходів Львова. Його проведення у Музеї народної архітектури та побуту ім. Климентія Шептицького викликає інтерес, зокрема, у молоді. До 2019 р. відбулося одинадцять таких фестивалів. У його ході відбувалася Архиєрейська Літургія з перекладом жестовою мовою; у другій половині дня проходив концерт та діяли фестивальні майданчики. Благодійними цілями фестивалю були підтримка хірургічного відділення Шпиталю імені Андрея Шептицького, проекту “Почуй мене”, проектів католицької освіти і роботи із молоддю тощо [6].

Нова євангелізація серед молоді є одним із найважливіших завдань соціальної роботи УГКЦ [10, с. 146]. Певною мірою, її частиною можна вважати діяльність із відродження капеланського руху і капеланської служби в українському війську, до яких безпосереднє відношення має УГКЦ. УГКЦ систематично просувала ідею щодо необхідності відтворення капеланської роботи в українській армії [4, с. 48]. Подій російсько- української війни, яка точиться із 2014 р., сприяли поширенню волонтерсько-соціальної роботи церковно-релігійних організацій [15]. Серед інших напрямів соціальної діяльності можна згадати проекти зі створення цифрової душпастирської комунікації [9], яка б відповідала умовами розвитку інформаційного суспільства в Україні.

Отже, розглянувши проблему суспільної місії Української греко-католицької церкви, можна зробити такі висновки.

За характером свого соціального служіння Українська Греко-Католицька Церква посідає визначне становище серед Східних Католицьких Церков та Церков візантійської традиції. Вона зберігає літургійну традицію православних церков, що єднає її із історичною традицією християнства в Україні та робить її національною Церквою українського народу. У той же час, як частина Вселенської Церкви, вона є відкритою для таких рис аджорнаменто, як модернізація догматики, і відтворення соціальних концепцій, які є основою соціальної держави і розвиненого суспільства сучасності, здійснення активної діяльності, спрямованої на позитивну трансформацію суспільства. Це яскраво виявилося у діяльності митрополита Андрея Шептицького. Історично, на процес творення соціальної доктрини УГКЦ вплив мали ідеї соціальної доктрини католицької церкви кін. ХІХ - поч. ХХ ст., викладені у енцикліці `“Яегит Novarum”. Соціальна доктрина Української Греко- Католицької Церкви, вироблена митрополитом Андреєм Шептицьким, відповідала соціально- економічним і політичним умовам і потребам розвитку західноукраїнського суспільства даного історичного часу.

У радянський період УГКЦ залишалася Церквою, яку переслідують, що забезпечувало її особливе місце у суспільстві. Вона була пов'язаною із дисидентським рухом, та виявилася центром релігійного і духовного життя, не пов'язаним відносинами лояльності і співпраці із радянським режимом. У той же час, період заборони і переслідувань створив розрив у спадковості Соціальної Доктрини Церкви, творення якої у її сучасному виді відбувається на рубежі 1990-х - 2000-х рр. відповідно до умов пострадянського суспільства.

У сучасній Українській державі УГКЦ відтворила позицію незалежного від впливів політичних гравців, державної влади і великого бізнесу морального авторитету, що яскраво виявилося у діяльності її предстоятеля Любомира Гузара. Церква виступає ініціатором та бере активну у ініціативах суспільного значення. Сучасна концепція симфонії у відносинах церкви і суспільства передбачає її незалежність від впливів політичних гравців і агресивних ідеологій, та забезпечення дійсної соборності у суспільних відносинах. Ця позиція підкреслюється тим, що суспільне значення УГКЦ набуває загальноукраїнського масштабу. Незалежність УГКЦ, її відстороненість від державної влади, моральний авторитет і спрямованість на взаємодію із суспільством контрастують із візантійською традицією “симфонії” світської та духовної влади, та із практикою православних конфесій.

Список використаних джерел

1. Holubka S.M. Economic concept of Andrei Sheptytsky's // Науковий вісник Полісся. - 2017. - № 4 (12)Ч. 1. - С. 62-71.

2. Барщевський Т. Аналіз успішності конкретних церковних служб і пропозиції щодо більшого виміру служіння церковних мужів-жінок-християн. / У м. п. М. Димід // в кн.: Документи Патріаршого Собору Української Греко-Католицької Церкви. Третя сесія. 30 червня - 4 липня 2002 року. - Львів: Інститут Церковного Права Львівської Богословської Академії, 2002 - 95-103.

3. Бендик М. Богословський вимір соціальрого життя як відображення догмату про Пресвяту Трійцю. / У м. п. М. Димід // в кн.: Документи Патріаршого Собору Української Греко-Католицької Церкви. Третя сесія. 30 червня - 4 липня 2002 року. - Львів: Інститут Церковного Права Львівської Богословської Академії, 2002 - 45-49.

4. Волинець О. Соціальна доктрина УГКЦ та її реалізація в сучасній Україні // Укр. нац. ідея: реалії та перспективи розвитку. - 2006. - № 18. - С. 45-49.

5. Гаваньо І. Богословський вимір суспільного життя. /У м. п. М. Димід // в кн.: Документи Патріаршого Собору Української Греко-Католицької Церкви. Третя сесія. 30 червня - 4 липня 2002 року. - Львів: Інститут Церковного Права Львівської Богословської Академії, 2002 - 50-55.

6. Демчина М. Львів'ян та гостей міста запрошують на благодійний фестиваль «Святкуймо Воскресіння разом» // Львівська міська рада. - 03.05.2019, 16:00 2019.

7. Добко Т. Христос і антропологічний вимір Його діяння, як результат особистого контакту з кожною людиною. / Ум. п. М. Димід // в кн.: Документи Патріаршого Собору Української Греко-Католицької Церкви. Третя сесія. 30 червня - 4 липня 2002 року. - Львів: Інститут Церковного Права Львівської Богословської Академії, 2002 - 174-186.

8. Документи Патріаршого Собору Української Греко-Католицької Церкви. Третя сесія. 30 червня - 4 липня 2002 року. /. - Львів: Інститут Церковного Права Львівської Богословської Академії, 2002. - 238 с.

9. Інструкція для душпастирювання: цифрові комунікації // Католицький оглядач. - Птн, 22/03/2019 - 14:32 2019/

10. Кияк С. Український католицизм: сучасні виклики і перспективи // Вісник Прикарпатського університету. Філософські і психологічні науки. - 2016. - № Вип. 20. С. 143-148.

11. Кіт В. Роль Української греко-католицької церкви в допомозі голодуючим УРСР у 1932-1933 роках // Архіви України. - 2008. - № 5-6 (262). - С. 33-43.

12. Мороз В. Природа соціального вчення в Українській греко-католицькій церкві та перспективи його розвитку в сучасних умовах // Мандрівець. - 2013. - № - С. 73-77.

13. Мороз В. Функціональні принципи соціального вчення Української греко-католицької церкви (19912011): історико-релігієзнавчий аналіз // Схід. - 2014. - № - С. 92-96.

14. Сіренко С.У приміщенні колишньої лікарні на Тарнавського планують облаштувати дитсадок // Місто. 20 червня 2019 р. 2019.

15. Чотирьох капеланів нагородили відзнакою імені Омеляна Ковча // Укрінформ: Мультимедійна платформа іномовлення України. - 27.03.2019 20:51 2019.

16. Шевчук С. Аналіз конкретних обставин життя українців (греко-католиків) на тлі моралі нинішнього світу. / Упорядник митр. прот. М. Димід // в кн.: Документи Патріаршого Собору Української Греко- Католицької Церкви. Третя сесія. 30 червня - 4 липня 2002 року. - Львів: Інститут Церковного Права Львівської Богословської Академії, 2002 - 56-66.

Размещено на Allbest.ru