Історія дослідження текстів п'ятикнижжя (тори): критичний аспект

Чаркина М.В. История исследования пятикнижия (торы): критический аспект

В статье автор поднимает проблемы критических исследований Торы (Пятикнижие) со средневековых иудейских учений, заканчивая ХХ веком и формированием теории о происхождении Священного текста. В данной статье выделены основные тенденции в критической библеистике и герменевтические подходы. Также рассмотрена история разработки и содержание теории четырех источников Торы и проблема авторства Пятикнижия.

Ключевые слова: Тора, Ветхий Завет, история, библеистика, текстология, критика, авторство.

Charkina M. The history of pentateuch (torah) research: critical aspect

In this article the author raises issues of critical studies of the Torah (Pentateuch) from medieval Jewish Studies to the XX century and the formation of the theory about the origin of the Sacred Text. This article highlights the main trends in the critical biblical studies and hermeneutical approaches. The history of the development and content of the theory of the four sources of the Torah and the problem of the authorship of the Pentateuch are also examined.

Keywords: Torah, the Old Testament, history, Bible research, textual criticism, authorship.

Займаючись історією Старозавітних текстів у межах релігієзнавства, ми зазвичай досліджуємо Писання, як фундамент віри. Ми вивчаємо текст як феномен, як результат історії, не заглиблюючись у процес формування та укладання тих чи інших канонічних текстів. Але є інший аспект вивчення текстів - критичний, у якому сміливо постають проблеми автентичності та авторства. Завдяки філологічним, текстологічним дослідженням, археологічним відкриттям було зроблено ряд висновків, які є важливими для кращого розуміння Священних текстів. І через те, що в українському релігієзнавстві текстологічні дослідження ще й досі мало розвинені, є нагальна потреба створити підґрунтя для їхнього розвитку і почати з історії критичного дослідження Тори (П'ятикнижжя). Саме такі дослідження будуть цінними для академічного релігієзнавства і з цієї потреби випливає мета статті - аналіз історії досліджень П'ятикнижжя, виокремлення основних тенденцій та порівняння існуючих у науковій літературі підходів, а також, описати результат критичного підходу до Священного тексту - теорію походження П'ятикнижжя та проблему авторства.

У наші дні встановлення загальноприйнятих критеріїв для порівняння рукописів, вдосконалення знання стародавніх мов і відкриття нових джерел дозволило поставити текстологію та біблеїстику на наукову основу.

Необхідність критики тексту виникає у зв'язку з тим, що початкові рукописи Біблії втрачені, а найдавніші списки, що до нас дійшли, істотно різняться.

Історико-критичний метод піддав сумніву дослівну точність більшості біблійних текстів і з цієї причини викликав масу суперечок. Сучасні католицькі вчені також вносять істотний внесок в історико-критичні дослідження, насамперед у галузі біблійної археології. Безліч єврейських біблеїстів працюють в галузі історичної критики як Старого Завіту, так і Нового Завіту, вносячи корективи в тенденцію християнських вчених бачити в Новому Завіті лише духовне завершення Старого Завіту.

В США існує потужна школа біблеїстики, в рамках якої проводяться критичні дослідження Танаху. В даній статті, ми посилаємось на яскравого представника біблеїстичної традиції США, професора юдаїки - Річарда Еліота Фрідмана. Проф. Фрідман за свою академічну кар'єру опублікував 6 праць (серед яких "Коментар до Тори"), які присвячені джерельній базі та авторству Священних Текстів. Російськомовних джерел, на які можна посилатись, досліджуючи критичний підхід до П'ятикнижжя не багато, але можна виокремити дві фундаментальні праці, де описано історію та принципи таких досліджень. Це - праця Александра Меня "Ісагогіка" та праця Йосифа Кривльова "Книга про Біблію".

Наукова дисципліна, що вивчає різні аспекти біблійної літератури - біблеїстика, і основними її методами є текстологічний та літературний аналіз. Предметом текстологічного аналізу є рукописи та друковані тексти, які містять біблійні книги чи їх фрагменти. Об'єктом літературного аналізу є літературні форми, в яких втілені біблійні тексти, їх зміст та ґенеза. Кінцевою метою літературного аналізу є встановлення умов та обставин виникнення біблійних текстів. Зважаючи на те, що між написанням текстів Біблії та безпосередніми подіями, які в ній описуються проходило зазвичай не одне століття, то у цих текстах багато протирічь.

У П'ятикнижжі ми можемо помітити протиріччя незбройним оком, незалежно від перекладу. Скажімо: спочатку ведеться одна лінія подій, потім інша, чи спочатку говориться що чогось було два, а потім чотирнадцять; одні і ті ж дії приписуються то моавитянам, то мідіанитянам; і Мойсей йде до Скінії (місця для жертвоприношень та збереження Ковчега) перед тим як починає її будувати. Також у Торі йдеться про події, які не могли бути відомі Мойсею і найдивніше: чому сам Мойсей каже нам про свою смерть і місце свого поховання [7, с.54].

Рабини, які жили після подій, що описуються у Торі, відкидають будь-які протиріччя: їх немає, вони нам лише такими здаються. Що стосується подій, які фізично не могли бути відомі Мойсею - то все це пояснюється його пророчим даром. Але у ХІ столітті з'являється революційна версія Ісаака бен-Іазоса. Він помітив, що у книзі "Берешит" списки едомитянських царів включають царів, які жили набагато пізніше Мойсея. Бен-Іазос припустив, що хтось просто дописав списки. У творах іспанського рабина Авраама ібн-Ездри містяться туманні фрагменти щодо авторства Мойсея, він писав "Розуміюча людина - промовчить" [1, с. 34].

За шість століть було, певно, багато розуміючих, поки не з'явився сміливий - Бенедикт (Барух) Спіноза. У "Богословсько-політичному трактаті" вперше публікується критичний розгляд ряду священних текстів. Спіноза вказує на те, що у П'ятикнижжі деякі географічні місця мають назви не ті, які вони носили за часів Мойсея, а набагато пізніші. Наприклад: у Книзі Суддів та у Бутті фігурує місто Дан (Лаїш - стародавня назва). Одне з колін Ізраїлю, а саме коліно Дана влаштувало набіг на місто Лаїш. Після набігу місто було зруйноване, але згодом відбудоване під новою назвою - Дан. Всі ці події відбулись набагато пізніше (приблизно за 100 років) після смерті не тільки Мойсея, а й його прибічника - Ісуса Навина. Спіноза подає багато подібних прикладів, з ними можна ознайомитись у "Богословсько-політичному трактаті", але важливий загальний висновок філософа, що П'ятикнижжя було написане не Мойсеєм , але іншим, хто жив багато століть потому після нього. Для остаточного вирішення питання про те, хто дійсно був автором чи авторами книг Тори, Спіноза подає наступне спостереження: у всіх книгах Тори, а також у книгах Ісуса Навина, Суддів, Руфі, Самуїла (І і ІІ книги Царств) і Царів (ІІІ і !V книги Царств) відчувається зв'язок - кожна наступна книга починається з того, на чому закінчувалась попередня. Тому Спіноза робить висновок: всі ці тексти склала одна людина, яка писала історію іудеїв "від початку до кінця". І цією людиною, на думку Спінози, був пророк Ездра [1, с. 78]. середньовічний іудейський джерело п'ятикнижжя

Незабаром у Франції Рішар Симон, священник, який був вихований у протестантській традиції, потім був навернутий у католицтво, написав книгу, яку планував як критику Спінози. На його думку, стрижень П'ятикнижжя (законодавчі тексти) належать Мойсею, але є й низка пізніших додатків. Ці додатки він вважав справою рук переписувачів, які збирали, компонували і редагували більш ранні тексти. На думку Рішара Симона, ці писарі були пророками, які керувались настановами божественного Духу. Відповідно свій трактат вчений розглядав як апологію святості біблійного тексту. Однак сучасники виявилися не готові до сприйняття таких ідей. Рішар Симон піддався лютій критиці католицьких клерикалів і був вигнаний з ордену, до якого належав. Його твір також потрапив в Індекс заборонених книг. Протестанти написали 40 спростувань до його твору. З 1300 примірників книги були спалені всі, крім шести. Встиг опублікуватись англійський переклад, але перекладач Джон Хемпден згодом жалкував про свій вчинок. Вчений Едвард Грей розповідав, що Хемпден офіційно відрікся від поглядів, які поділяв з Симоном в 1688 році, незадовго до свого звільнення з Тауера.

Ідея Рішара Симона, що біблійні автори поклали в основу розповіді джерела, стала важливим кроком до вирішення загадки авторства.

Будь-який історик священних текстів розуміє, наскільки важливі джерела при описі подій. Гіпотеза, згідно з якою, П'ятикнижжя - результат поєднання декількох більш ранніх джерел групою авторів, мала величезне значення, бо допомогла трьом великим ученим наступного століття осмислити такий важливий факт, як дублет - повторення розповіді [4, с. 21].

На початку xVlII століття Генгріх Бернхарж Віттер помітив, що у перших книгах П'ятикнижжя Бог називається двома різними іменами: Яхве (івр. піп') та Елогім (івр. о'пі¹™), але ніяких висновків не зробив з цього. А от за 42 роки доктор Жан Астрюк у своїй роботі пішов набагато далі. Так само, як і Віттер, Астрюк зауважив чергування імен Яхве і Елохім. Виявилося, що у главі I книги Буття Бог називається тільки Елохім, з глави II до глави V він іменується Яхве або подвійним ім'ям Яхве-Елохім. У розділі V ім'я Яхве зникає, потім знову з'являється тільки в першій половині VI глави. Ця обставина змусила дослідника зробити фундаментальні висновки: хтось поєднав два джерела [1, с.83].

Навіть у перекладах помітно, що іноді в Біблії одна і таж розповідь з'являється двічі зі змінами в деталях. Існують два оповідання про створення світу. Також існують два оповідання про завіт Бога із патріархом Авраамом, два оповідання про Ісака, сина Авраама, два оповідання про спроби Авраама видати дружину за сестру перед чужоземним царем, дві розповіді про подорож Якова, сина Ісака, в Месопотамію і т.д. До початку XIX століття гіпотезу двох джерел розширили. Вчені виявили, що багато чого вказує не на два, а на чотири джерела П'ятикнижжя! Спочатку два дослідника з'ясували, що перші чотири книги Біблії містять не тільки дублети, але і триплети. Укупі з іншими фактами (зокрема, суперечностями і особливостями лексики) це навело на думку, що в П'ятикнижжі є третє джерело. Потім молодий німецький вчений Вільгельм Мартін Леберехт де Ветте підмітив у своїй докторській дисертації, що Книга Второзаконня явно відрізняється мовою від попередніх книг. При цьому створюється враження, що жоден з виявлених раніше джерел не використано в ній. Де Ветте стверджував, що в основу Второзаконня покладено ще одне джерело [1, с. 88].

Наприкінці ХІХ століття були опубліковані праці Юліуса Велльгаузена "Вступ в історію Ізраїлю" та "Ізраїльська та іудейська історія". Базуючись на аналізі Тори та Книги Ісуса Навина він запропонував документальну гіпотезу про етапи створення цих 6 книг. Велльгаузен ввів поняття "жрецького кодексу", який ліг в основу П'ятикнижжя та книги Ісуса Навина. Це, в основному, книги Левіт і Числа, а також у меншій мірі Буття і Вихід. Велльгаузен вважав, що Жрецький кодекс відображає реалії осілого побуту євреїв і не міг бути написаний за часів Мойсея. Найбільш ймовірна дата його створення VI століття до н.е. (Вавилонський полон). Второзаконня з'явилося століттям раніше - в VII столітті до н.е. [5, с. 14].

Отже, в біблеїстиці ми маємо наступні чотири джерела, які вчені позначали літерами латинського алфавіту: J - документ, у якому використано божественне ім'я Ягве; Е - документ, у якому Бог називається "Елогім" (івр. о'пі¹™ - бог, форма множини); Р - документ, який містить більшість законодавчих розділів і приділяє значну увагу питанням, важливим для жерців - "Жрецький кодекс" і D - документ, який покладено в основі Книги Второзаконня.

Виникають питання: якими є ці джерела, що в них спільного, що відмінного, і хто є їхніми авторами?

Автор джерела J, відомого під умовним ім'ям "Ягвіст", жив, як вважають, в Єрусалимі. Його причетність до коліна Іуди і постійний акцент на єдності народу ("...увесь Ізраїль") вказують на час розквіту єдиного царства за часів правління Давида і Соломона Х ст. до н.е.. Не виключено, що він був одним з тих книжників-переписувачів, які працювали при дворі Соломона. За своїм літературним жанром ягвістичний розділ належить до прозового епосу (з вкрапленням віршованих частин). Мова його жива і наочно-образна. Сповіщаючи таємницю близькості Бога до людини, письменник часто вдається до антропоморфізму. Автор уникає абстрактних понять та пояснень, його сюжетні картини, насичені змістом, дуже прості та зрозумілі. При цьому кругозір його широкий [2, с. 110]. Портрет цього автора подає Б.А. Тураєв - російський історик, засновник російської школи історії Стародавнього Сходу. Він описує Ягвіста наступним чином: "Він з любов'ю і терпимістю збирає оповіді, будь то вавилонського або халдейського походження. Він художник слова, що володіє тонким психологічним чуттям, він цікавиться найбільшими проблемами буття і релігії. Цей високообдарований іудей не з середовища духовенства, а ймовірно, з кола стародавніх пророків. Слова автора сповнені пошуком монотеїстичного та універсального світогляду" [3, с. 117]. Оповідання J охоплює історію від створення людини до смерті Мойсея. Богослов'я його тісно пов'язане з найважливішими біблійними темами: одкровенням і завітом.

Складно визначити причину виникнення другого джерела E, а точніше сказати: що саме його автора (Елогвіста) змусило написати текст. Можливо, після розпаду Соломонова царства в Північному царстві Ізраїлі виникла потреба у власній інтерпретації Мойсеєвого переказу. Це було, як вважають біблеїсти, здійснено невідомим автором з Північного Царства (приблизно IX-VIII ст. до н.е.). Свою хронологічну оповідь Елогіст починає з Авраама і завершує смертю Мойсея. Автор цього джерела - представник більш розвиненої духовної епохи, в плані художнього стилю автор значно поступається автору попереднього джерела J. Елогіст уникає антропоморфізму, Авраама він називає пророком; явління Бога в його оповіданнях відбуваються найчастіше уві сні або у видіннях. Він підкреслює, що ім'я Бога було відкрито тільки при Мойсеї. Як житель північного царства, автор E приділяє велику увагу героям північних колін: Йосифу і Ісусу Навіну. Існує версія, що після падіння Північного царства елогістичний варіант було доставлено в Єрусалим (приблизно 721 до н.е.) і одним з тогочасних писарів пов'язано з частиною Ягвіста в єдине ціле [2, с. 180].

Оповіді J відповідають містам і землям Іудеї. Оповіді Е відповідають містам і землям Ізраїлю. J і Е містять розповіді про Йосифа. В обох версіях брати Йосифа заздрять йому і планують вбити, але один з братів рятує його. В Е рятівником виявляється Рувим (старший), а в J - Іуда.

Розповідь Е про передсмертний завіт Якова містить цікаву гру слів на івриті. Визначаючи частки Єфрема і Манасії, Яків говорить Йосифу: "Даю тобі більшу ділянку ніж братам твоїм". Словом "ділянка" переведено тут єврейське "секем". (івр. орш, вимовляється "шекем".) Це явний натяк на назву міста Сихем, яке на івриті вимовляється як "Шехем". В свою чергу, розповіді в J, мабуть, обіграють ім'я Ровоама, першого царя Іудейського царства часів розділеної монархії. В J шість разів зустрічається єврейське коріння імені Ровоам - rhb (nrn). У відповідності зі значенням цього імені, зазвичай при цьому йде натяк на розширення країни. В Е даний корінь відсутній.

Згідно з джерелом Елогвіста, на смертному одрі в Єгипті Йосиф просив забрати його кістки на батьківщину для поховання. У тексті Е з Книги Виходу потім повідомляється, що ізраїльтяни виконали прохання і взяли його прах з собою. Такий інтерес до поховання Йосифа ми зустрічаємо тільки в Е. Де ж, за переказами, знаходилася гробниця Йосифа? У Сихемі, столиці Ізраїльського царства [7, с. 193].

J і Е містять розповіді про єгипетське рабство. Тих, хто був поставлений над рабами, J зазвичай називають "наглядачами" у Старому Завіті. Проте в одному з уривків Е вони названі "керівниками" (івр. о'О'п, missim). Слід тут зауважити, що словом missim іменувалися обов'язкові роботи за царя Соломона, - одна з причин відколу північних племен Ізраїлевих. Мабуть, формулювання Е в цьому місці є доріканням в адресу Іудейського царства і царської сім'ї Іудеї.

В Е вірний помічник Мойсея - Ісус Навин. Ісус Навин веде народ в битву з амалекітянами, служить стражем біля Скінії, коли Мойсей не зустрічається там з Богом; він єдиний ізраїльтянин, який не брав участі в епізоді з золотим тільцем, і він намагається виправити неправильне ставлення до пророцтва. В J Ісус Навин не грає ніякої ролі. Чому ж Ісус Навин виділений в Е, а не в J? Тому що він був північним героєм. Він походив з племені Єфрема; і був похований на території Єфрема; згідно ж з останньою главою Книги Ісуса Навина, діяльність Ісуса Навина увінчалася церемонією завіту в Сихемі [2, с. 134].

У третьому джерелі П'ятикнижжя (P) Бог, як і в другому, іменується "Елохім". Але за стилем мови і завданням ця частина різко відрізняється від перших двох. Її суворе, лаконічне оповідання починається з творіння світу (Буття 1) і закінчується смертю Мойсея. Первісна історія та історія патріархів викладена в основному за допомогою Тольдот (івр. лпіл), родоводів, які є історичною схемою, кістяком оповіді. Все вказує на те, що укладач належить до священицького середовища: він найбільше приділяє увагу релігійному устрою Ізраїлю, обрядам і богослужінню, завдання яких - відокремити "народ святий", тобто присвячений Богу, від язичницького світу. Час, коли створювалася "священицька історія", встановити важко. З одного боку, пророк Єзекіїль (VI ст. до н.е.) повністю її ще не знає, але з іншого - в ній чимало частин, безумовно, дуже древніх. У будь-якому варіанті, остаточно сформувався жрецький кодекс не пізніше епохи полону. Є припущення, що він взагалі не існував у вигляді окремої книги, а був відразу включений в якості доповнення до двох попередніх текстів.

Четверте текстуальне джерело, яке простежується в П'ятикнижжі, за стилем нагадує вислови пророків, зокрема Єремії. Свою назву воно отримало від п'ятої книги Тори - Второзаконня, а автора цих текстів умовно називають Девтерономістом (від лат. Deuteronomium - другий). Мова автора піднесена, емоційна, немов проповідь. Починається історія завітом Мойсея, який згадує про події мандри в пустелі, а закінчується розповіддю про смерть пророка. Більшість біблеїстів вважають, що ця історія була прологом до більш масштабного твору священної писемності, який називають Древніми пророками або історичними книгами (Іс Нав, Суд, Цар). Закінчений твір був під час Полону, але в нього увійшли тексти, написані набагато раніше (починаючи з XII ст. до н.е.) [2, с. 200].

Загально-церковне прийняття таких частин Закону як Книга Завіту, Левіт та законодавчі частини Чисел, відбулося тільки після Полону. Цим пояснюється відсутність у пророків і в історичних книгах посилань на ритуальні звичаї П'ятикнижжя [2, с. 203].

Проаналізувавши історію досліджень П'ятикнижжя, можна зробити наступні висновки: по-перше, має місце два основні погляди на історію походження та авторство Священного тексту: релігійний та науковий. І ці два підходи, звісно, кардинально різняться. У першому випадку автором тексту вважається Мойсей, а будь-які доповнення здійснювались богонатхненними особами. Науковий підхід включає у себе багаторівневий аналіз: текстологічний, історичний, культурологічний, літературний та ін. Вражає те, наскільки дрібні деталі можуть стати ключовими і підштовхнути до відкриття. Наприклад - вживання того чи іншого слова у давньоєврейській мові відіграє важливу роль у текстологічному аналізі. Те, що почалося з інтересу до кількох загадковим уривків П'ятикнижжя, привело до гіпотези, згідно з якою, ці уривки не належать перу Мойсея. Потім учені виділили в П'ятикнижжі кілька окремих і послідовних оповідань, спираючись на особливості їх лексики і змісту. Багато зусиль пішло на уточнення: який уривок відноситься до якого джерела, як саме відбувалося формування Біблії.

Поки одні вчені шукали відповіді у джерелах П'ятикнижжя, інші здійснили прорив у археології та розумінні соціально-політичних реалій біблійного світу. Зіставляючи дані літературних та історичних розробок, вони змогли отримати інформацію, описану в даній статті, побачити, як біблійний текст відображає події у світі його авторів. Скажімо, в умовах розділеної монархії Ізраїлю та Іудеї були створені дві версії національної історії, J і Е.

Кожна з цих версій тісно пов'язана з історією громади автора: в одному випадку автором був прихильник жрецької родини з Ізраїлю (і, можливо, нащадок Мойсея), а в іншому - прихильник царського дому Давидового з Юдеї. Після падіння Ізраїльського царства і возз'єднання розділених народів хтось об'єднав ці версії, створивши з них розповідь для возз'єднаної громади.

Такого роду дослідження підводять до розуміння того, що означав для людей Старий Завіт у біблійному світі. Однак, тут є можливість і для нашого часу: чим краще ми - як віруючі, так і невіруючі - будемо знати людей, які створили Біблію і фактори, котрі сприяли її створенню, тим глибше ми будемо її розуміти.