Місце та значення ритуалу та соціального служіння в релігії: минуле і сьогодення

Ключові слова: культова практика, релігійна практика, ритуал, соціальне служіння.

А.В. Лещинский

Ключевые слова: культовая практика, религиозная практика, ритуал, социальное служение.

A.V. Leshchynski

The place and the importance of the ritual and social sevice in religion: past and present

In this scientific report, author's attention focused on theme of correlation between a ritual and social service, which taken as kind of devotion, in modern religious life. The keynote o report is theme of gradual forfeit the dominant position of ritual in modern religious practice. For demonstration of that tendency, author appeals to phenomenon of religions without ritual, or religions, where ritual is reduced. With historical analysis, author investigates the dynamics of ritual's value changes in religious life of the world.

Дорогі колеги, шановні пані та панове!Необхідність звернути увагу на співвідношення у сучасній релігійній практиці між ритуалом та іншими видами релігійної діяльності, мимоволі виникає перед релігієзнавцем, що досліджує динаміку якісних змін, котрі відбуваються у нинішньому релігійному житті світу. Також до цієї необхідності приходить дослідник, котрий займається вивченням так званих "нових релігій" або ж "нетрадиційних релігійних течій" (НРТ). Причиною подібної необхідності може служити, наприклад, нинішня дискусія, пов'язана з намаганнями різних дослідників "нетрадиційних релігійних течій" розібратися в їх розмаїтті та класифікувати їх. Безпосередньою ж причиною тут виступає один з аргументів, що мусуються у цій дискусії. Цей аргумент побудований на спостереженні, що у ряду "нетрадиційних релігій", на відміну від релігій традиційних, або ж "класичних релігій", майже повністю, або ж, принаймні, майже повністю, відсутня культова практика. Це спостереження підводить релігієзнавця до сакраментального запитання: чи може релігія, котра має віровчення,але при тому позбавлена культової практики, взагалі вважатися релігією? Подібне питання не озвучується широко у сучасному пострадянському релігієзнавстві, але воно виникає то тут то там у релігієзнавчому середовищі, коли виникає дискусія про існування в загалі релігій поділу на "власне релігії" та "квазірелігії" чи "псевдорелігії". Ясна річ, що факт відсутності у тієї чи іншої "нетрадиційної" релігії культової практики може, у світлі вищезгаданої дискусії, служити доказом її "квазірелігійної" природи і ще одним аргументом на користь необхідності розрізнення академічним релігієзнавством релігій та квазі-/псевдо-релігій.

Проте, при спостереженні за загальними тенденціями сучасного релігійного життя, поєднане з ретроспективним аналізом історії релігії дозволить нинішньому релігієзнавцю примітити, що значимість ритуалу навіть у тих релігіях, що на сьогодні вважаються класичними (наприклад, таких як християнство та іслам) було порівняно нерівномірним у різні епохи. Більше того, релігієзнавець таким чином зможе встановити наявність якісних змін, що відбулися на цій царині у феномені релігії. Однією з таких змін є поступова втрата чільного значення релігійного ритуалу в житті сучасних віруючих, та набуття серед них все більшої важливості ідеї соціального служіння, котрому надається значення специфічної релігійної практики.

Перед тим, як перейти до більш детального розгляду цієї зміни, слід зробити важливе термінологічне уточнення. Під релігійним ритуалом тут і далі буде розумітися певна притаманна будь-якій релігії система специфічних церемоній, що мають символічний зміст та самостійну, безвідносну сакральну цінність для віруючих. Під соціальним служінням тут матиметься на увазі сукупність звичайних актів соціального життя віруючого, виконанню котрих він надає сенсу саме релігійного служіння.

Спроба прослідкувати співвідношення між ритуалом та соціальним служінням протягом історії релігії дасть нам на виході наступну періодизацію:

I. Древність - раннє середньовіччя: епоха панування ритуалу в релігійному житті світу. Хронологічні рамки цього періоду: від приблизно початку третього тисячоліття до н.е. до першої половини VII ст.нашої ери.

II. Кінець раннього середньовіччя - початок Нового Часу: перехідний період, в котрому ритуал все ще зберігає своє панівне становище в релігійному житті, але в той же час, завдяки секулярним процесам, у середовищі віруючих підвищується значимість звичайного соціального життя. Хронологічні рамки цього періоду - від другої половини VII ст.нашої ери до кінця першої половини XVI ст.нашої ери.

III. Початок Нового Часу - сучасність: епоха послідовної втрати ритуалом визначаючої ролі в релігійному житті, та поступового підвищення серед віруючих значення соціальної діяльності, котра починає розумітися ними як різновид релігійного служіння.

3.1. Важливими датами, що визначають поворотні пункти в наведеній вище періодизації, є:

I. 610 рік - формальна дата виникнення ісламу;

II. 1517 рік - дата початку Реформації;

III. 1852 та 1875 роки - дати виникнення віри бахаї та заснування Теософського Товариства.

Значення вказаних дат буде розкрито у подальшому тексті даної статті.

Яскравим прикладом панування ритуалу у древньому часі являють собою релігії Єгипту і держав Месопотамії, Еллади та Риму. Окремий, хрестоматійний приклад домінування ритуалу в релігійному житті древнього світу представляє собою брахманізм, де довкола обрядності було побудована практично вся інша будова цієї релігії, і де сам ритуал мав ключове ціннісне значення.

Слід відмітити особливе загальне місце, притаманне всім відомим релігіям древності у їх відношенні до ритуалу. Він розумівся тут як акт, під час котрого його учасники вступають у контакт з божеством. Іншими словами, релігійний ритуал розглядався як засіб правильного встановлення такого контакту. Саме на такому розумінні ритуалу була побудована його особлива, сакральна цінність для древніх релігій.

Що стосується сукупності соціальних актів, пов'язаних з сімейною, професійною, воєнною і, певною мірою, політичної діяльністю людини древності, то вона не мала в той період самостійної сакральної цінності. Скоріше, вона була для тодішніх релігійних інститутів областю контролю, що здійснювався через дозвільні чи заборонні заповіді, котрі регулювали поведінку людини у кожній зі сфер її життя. Безумовно, ці сфери соціальної діяльності обслуговувались релігійними інститутами, але це обслуговування мало, знову-таки, форму відповідної сакральної церемонії. Такий підхід до сфери соціальної діяльності є характерним для майже всіх релігій древності. Виключення тут складає хіба що конфуціанство з його прагненням ритуалізації соціального життя, але це виключення, мабуть, є одиничним з-поміж всіх інших релігій тієї епохи.

Отже, в релігіях древніх цивілізацій ритуал мав самостійне ціннісне значення і був основним способом вираження релігійності. Сфера ж соціальної діяльності мала для древніх релігій вторинне значення і була об'єктом контролю та обслуговування за допомогою того ж таки ритуалу.

Певним предтечею якісних змін у співвідношенні ритуалу та соціального служіння міг би стати іудаїзм епохи "вавилонського полону". Справа в тому, що через неможливість відправляти релігійні церемонії на чужині, поза єрусалимським храмом, серед іудеїв поступово набула значущості вшанування Бога через прилучення до священного переказу їх релігії, систематичне вивчення цього переказу та виконання заповідей та приписів, котрі стосуються повсякденного життя віруючого. Але подібна, слід зазначити, вимушена зміна не вчинила ідейної революції в іудаїзмі. Підвищення значущості заглиблення віруючого іудея у віровчення його релігії шляхом читання Тори і більш ретельне слідування релігійним заповідям у своїй повсякденній поведінці разом з тим ніяк не принизило значення релігійних ритуалів для віруючих. Воно не виключило з релігійного вжитку обов'язкових ритуалів іудаїзму і не послужило підґрунтям для виникнення у тогочасному іудаїзмі ідеї, згідно якої читання священного тексту та слідування заповідям у своєму соціальному житті є для віруючого значно більш важливим, аніж здійснення релігійних церемоній, направлених на вшанування Бога. Після того, як іудейську державність було відновлено, відновлено було і здійснення храмових ритуалів іудаїзму. Таким чином, і ритуал, і читання віруючим священного тексту, і виконання релігійних заповідей щодо повсякденного життя співіснували в іудаїзмі як три рівнозначні цінності аж до Іудейської війни та зруйнування єрусалимського храму у 71 році н.е. Пізніше, коли іудейський народ, втративши власну державність, почав існувати у вигляді діаспори, обізнаність у святому письмі та комплексі священної літератури разом з виконанням поведінкових релігійних приписів знову отримало в іудаїзмі головного значення, на той час як храмовий церемоніал зазнав занепаду. Але система релігійних ритуалів все-таки продовжила існувати в іудаїзмі і про скорочення в загальній системі іудаїзму та приниження її значення там по відношенню до пізнання віровчення та виконання соціально-релігійної практики у іудаїзмі загалом не йшлося.

Отож, іудаїзм епох "вавилонського полону" та середньовіччя не став релігією, де вперше було би здійснено відхід від панування ритуалу до поступового набуття соціальним служінням чільного значення для віруючих.

Дві релігії - буддизм та християнство - не зважаючи на свою принципову ідеологічну новизну (у порівнянні з іншими релігіями древності), все ж таки не стали еволюційним проривом у сенсі зміни місця і смислу релігійного ритуалу в загалі усіх інших структурних елементів релігії. Пройшовши ранній етап становлення, вони, з часом, розробили власну систему сакральних церемоній, котра отримала в них те ж саме значення, що і в інших релігіях древності. Особливо показовим тут є приклад християнства з його сімома таїнствами і всією сукупністю пов'язаних з ними ритуальних церемоній. У буддизмі приклад власної розгалуженої церемоніальної системи ми знаходимо ледве чи не у всіх його напрямах, що виникли на основі махаяни. І хоча, на відміну від середньовічного християнства, релігійний ритуал не зайняв у буддизмі цілковито домінуючої, визначаючої позиції, все ж він став доволі важливою складовою для релігійного життя мирян та чернечих спільнот.

Першою ластівкою еволюційних змін місця та ролі ритуалу в структурі релігії став іслам. Тут вперше в історії релігій світу відбулося значне спрощення культової практики. Показовим тут є порівняння з середньовічним християнством, що дозволяє побачити, наскільки ісламська обрядність простіше за християнську і в кількісному і в якісному сенсах. Окрім того, два чисто соціальних акти - піклування про жебраків, цей різновид тодішньої благодійності, та сукупність різних особистих зусиль, здійснюваних заради віри, до списку яких входить також війна з іновірцями - отримали в ісламі офіційне визнання їх релігійними актами. Інакше кажучи, закят і джихад, суто соціальні по своїй природі дії, отримали в ісламі ціннісне значення, рівне з такими специфічно ритуальними актами, як намаз, хадж і ураза. Іншими словами, іслам став першою релігією, де система ритуальних церемоній втрачає свою складність (порівняно з іншими релігіями), і де водночас відбувається безумовна та самоцінна сакралізація певних актів соціальної життєдіяльності людини.

Поворотним пунктом,що позначив епоху занепаду панування ритуалу у релігійному житті світу, стало виникнення протестантського напряму у християнстві. Тут вперше відбулося відкрите нівелювання цінності релігійних ритуалів для віруючих. Одночасно, тут же, завдяки індульгенції, виданій протестантизмом світській діяльності віруючого, виникла обумовлена ідея про бого- угодність цієї діяльності. По суті, вона полягала в тому, що, здійснюючи в певних обумовлених релігійними приписами рамках, свою соціальну та професійну діяльність, віруючий тим самим також шанує Бога, або ж, в усякому разі, чинить щось угодне Богові. Пізніше, у ХІХ та ХХ століттях, на благодатному ґрунті цієї ідеї виникла основа для розуміння віруючим своєї соціальної діяльності як частини його особистого релігійного служіння. На цій основі, зокрема, розвинулись протестантська благодійність та характерна манера віруючих-протестантів бачити особисту участь у їхньому житті Бога у тому випадку, якщо їхні мирські справи розвиваються успішно та благо приємно для них.

При тому, протестантизм заперечував священний зміст ряду таїнств і повністю вилучав зі своєї культової практики майже увесь комплекс пов'язаних з тими таїнствами церемоній. І якщо у ранніх формах протестантизму, таких, наприклад, як лютеранство, християнський середньовічний ритуал продовжував існувати у значно спрощеній формі, то у більш пізніх формах протестантизму, що виникають у ХVN ст.і після, християнський ритуал поступово збіднюється, аж доки майже не зникає зовсім. У ряду більш пізніх протестантських утворень від нього лишаються лише обряд хрещення та молитва. Значення покаяння переосмислюється. Тепер воно стає простим актом визнання віруючим своєї гріховності, а також демонстративним актом розкаяння у ній. Воно вже не є тут обов'язковим ритуалом, який носить очисний для віруючого сенс і є необхідним актом, виконання котрого позбавляє віруючого ритуальної нечистоти і дозволяє взяти участь у причасті. У такому вигляді покаяння існує у більш старовинних протестантських груп, як от у баптистів. В той же час у сучасних протестантських груп, таких, наприклад, як Церква Христа акт покаяння під час молитовних зустрічей взагалі відсутній. Що стосується причастя, то цей центральний ритуал середньовічного християнського богослужіння повністю вилучається з культової практики протестантизму, натомість, "ламання хлібу" стає простим і дослівним виконанням заповіді, даної у Євангелії і своєрідним актом пам'яті, а не церемонією, що встановлює містичним чином єдність віруючого з Богом.

Однак, християнство протестантського напряму не стало, у розглядуваному тут контексті, одиничним випадком. Скоріше, воно було першою релігією, де відбулася утрата ритуалом свого ключового значення по відношенню до інших структурних елементів релігійної практики, як то вивчення священних текстів, проповідницька діяльність, благодійність та тому подібне. Тенденція відмови від формування культової практики в рамках релігії знайшла своє продовження у двох наступних релігіях, що виникли у ХІХ столітті - вірі бахаї та теософії. Обидва ці утворення мали в собі у різній мірі систематизований набір поглядів, цінностей та етичних приписів, котрі являлися по своїх суті та змісту релігійними; однак, в той же час, обидві вони не сформували всередині себе якої-небудь спеціальної системи культових ритуалів. У вірі бахаї відмова від створення внутрішнього релігійного церемоніалу була відкрито задекларована на ранніх етапах її становлення, і, наскільки можна судити по стану цієї релігії нині, тенденції до змін у цьому питанні у ній немає. Що ж стосується теософії, то спроби окремих лідерів теософського руху створити таку систему церемоній та приживити її на теософських ґрунт мали місце, але в результаті не увінчалися успіхом на загальному плані. Більше того, навіть ті з сучасних теософських течій, котрі в сенсі свого ідейного розвитку рухаються в руслі релігійної тенденції (такі, наприклад, як реріхівський рух), все ж не виявляють нині ознак формування в них власної системи релігійних ритуалів. У той самий час якраз суспільно-культурній діяльності віруючих (в рамках котрої, між іншим, відбувається популяризація ідей теософського та реріхівського вчень) тут надається ледве чи не основне значення. Важливе значення тут також має вивчення текстів засновників та текстів найбільш видатних авторитетів руху.

Цікавим прикладом сакралізації мирського життя у сучасних релігіях може слугувати також концепція дайва-варнашарми, розроблена на початку ХХ ст. Сарасваті Бгактісідгантгою Такуром, одним з реформаторів та лідерів гаудія-вайшнавізму, індуїстської течії, безпосередньо від якої, зокрема, походить також Міжнародне Товариство Свідомості Крішни. Згідно цієї концепції, віруючому пропонується виконання своєї соціальної діяльності як служіння Богові. Ідеальним же станом суспільства, згідно дайва-варнашарми є "богоцентрична модель, де все суспільство цілком у своїм житті та діяльності керується ідеєю служіння Верховному Господу". Виникнення такої концепції всередині однієї з індуїстських течій вка зує, що навіть у цій релігії, де ритуал має чільне значення, зараз відбуваються процеси модернізації, що сприяють сакралізації сфери, котра раніше вважалася суто профанною областю діяльності віруючого.

Звичайно, ритуал не зникає цілком з сучасного релігійного життя. Він зберігається у існуючих нині давніх релігійних традиціях, а також отримує своєрідне друге життя у деяких нетрадиційних релігійних течіях, таких, приміром, як неоязичництво. Але наведені вище приклади показують, що в цілому сучасний світ релігії тяжіє більше до заглиблення віруючих у сповідувань ними віровчення та їх слідування йому в їхньому мирському житті, аніж до вироблення нових форм ритуалу та наданні їм значення головної форми виявлення віруючим своєї релігійності, як то було у давнину.

ритуал служіння релігійний

Висновки

Отже, на основі наведених тут спостережень, можна зробити наступні висновки:

а) Приблизно з VII ст. н.е. у феномені релігії виникають та отримують розвиток тенденції, що приводять до еволюційних змін в цьому феномені, котрі стосуються перш за все сфери релігійної практики;

б) Суть цих змін полягає у тому, що релігійний ритуал поступово втрачає своє ключове значення в релігійній практиці, спрощується, і навіть, у випадку деяких окремих релігійних новоутворень, майже повністю редукується. Водночас, в релігії виробляється та міцнішає тенденція розуміння соціальної діяльності віруючого як різновиду релігійного служіння, що, у свою чергу, створює сприятливу основу для наступної сакралізації її елементів. Таким чином, значна частина релігійної практики у сучасній релігії переходить з області ритуальної до області соціальної. Релігійна церемонія поступово перестає бути значущою; її місце все впевненіше займає суспільна діяльність, котра здійснюється віруючим в ім'я його віри.

Список використаних джерел

1. Роль методу і теорії в дослідженнях міжнародної організації релігієзнавців. (Переклад з англійської) [Текст] / Армін В.Гірц, Рассел Т. МакКатчин. - Українське релігієзнавство, №.1, - 2005 - С.109 - 122.

2. Обряди в неорелігіях.[Текст] / Бодак В., Филиппович Л. //Нові релігії України/Історія релігії в Україні у 10-ти томах, т.8. - Київ - 2010 - С. 96-125.

3. Васильев Л.С. История религий Востока. / Л. С. Васильев /- М., "Книжный дом", - 1998 - 368 с.

4. Васильева О.В. К проблеме изучения религии [Текст] / О. В. Васильев // Вторые Торчиновские чтения. Религиоведение и востоковедение. Материалы научной конференции. Санкт-Петербург, 17-19 февраля 2005 года. - СПб, Издательство Санкт-Петербургского университета, - 2005. - С.226-231.

5. Кирюхін Д. Методологія наукового вивчення релігії в умовах не- класичної раціональності. [Текст] / Д. Кирюхін / - Українське релігієзнавство, №20, - 2001 - С.48-54.

6. Ціннісні орієнтації нетрадиційного віруючого [Текст] /Косуха П., Колодний А. // Нові релігії України/Історія релігії в Україні у 10-ти томах, т.8. - Київ, 2010. - С. 39-48.

7. Красников А.Н. Методология классического религиоведения. [Текст] / А. Н. Красников - Благовещенск, Библиотека журнала "Религиоведение".

8. Наши учителя. Жизнь вайшнавских святых. [Текст] - Санкт- Петербург, Шри Чайтанья Сарасват Матх, - 2007 - 197с.

9. Робертсон-Смит У. Лекции по религии семитов. [Электронный ресурс]. Режим доступа: http://www.gumer.info/bogoslov_Buks/Relig/ klass/07.php. - Название с экрана (02.10.2015).

10. Фрик Г. Сравнительное религиоведение. (перевод с немецкого). [Текст] / Г. Фрик // Мистика, религия, наука./ Классики мирового религиоведения. Антология, т.2. - М., "Канон плюс", - 1998 - С.314-331.

Размещено на Allbest.ru