Греко-католики у Хорватії: історія та сучасність

Размещено на http://www.allbest.ru/

Греко-католики у Хорватії: історія та сучасність

Протоієрей Віталій Поліщук

Звертаючись до історії та сьогодення Католицьких Церков східного обряду, сучасні вітчизняні історики зазвичай згадують про найбільшу та найчисленнішу з них, а саме про Українську Греко-Католицьку Церкву. Але коли мова заходить про представників інших слов'янських народів, які перебувають у єдності з Римським понтифіком і продовжують зберігати візантійський обряд богослужіння, то виявляється, що мало хто з сучасних вітчизняних істориків звертався до обставин виникнення подібних церковних громад.

Майже невідомою для пересічних православних віруючих, а нерідко й для українських греко-католиків є історія появи католиків східного обряду на теренах колишньої Югославії. Не піддається, на перший погляд, поясненню і той факт, що на теренах такої країни, як Хорватія, переважно населеної римо-католиками, продовжують паралельну діяльність уніатські парафії. Запитавши в пересічних жителів Загреба або мешканців інших великих міст Хорватії про те, чи знають вони, хто такі є греко-католики та чим вони відрізняються від римо-католиків, ми мало від кого почуємо ствердну відповідьДив.: Don Zivko Kustic: Tesko je biti hrvatski grkokatolik // Vecernji list [Електронний ресурс] /URL :http : / / www.vecernji.hr/hrvatska/rekao-je-tesko-je-biti-hr vat ski- grkokatolik- feljton-

grkokatolici-u-hrvatskoj-1022596. Але, розібравшись дещо в історичних обставинах, які склалися в релігійному житті Балкан XVI ст., ми зможемо прослідкувати логіку виправдання існування Греко-Католицької Церкви в західній частині Балканського півострова.

Оскільки хорватські греко-католики в 2011 р. відзначили 400-річчя існування своєї церковної структури на території Хорватії, ми легко можемо зрозуміти, що вони мають досить тривалу історію і свою особливу традицію. Крижевацька митрополія з адміністративним центром у Загребі сьогодні є однією з двадцяти трьох Східних Католицьких Церков свого права та має молитовне і євхаристичне спілкування з Римським престолом.

Сучасний український греко-католицький історик Анатолій Бабинський проводить історичні паралелі між хорватським та українським народами, нагадуючи про те, що в VII ст. саме з передгір'я Карпат, з регіону, який сьогодні називається Галичиною, на запрошення візантійського імператора Іраклія прийшли до Західних Балкан переселенці, які, асимілювавшись із тамтешнім населенням, заклали підвалини сербської та хорватської державностіБабинський А. Крижевацька єпархія: історія і сьогодення // Патріярхат. Греко-католицьке аналітичне видання [Електронний ресурс] / URL : http ://www.patriyarkhat.org.ua/statti-zhurnalu/ kryzhevatska-jeparhiya-istoriya-i-sohodennya/. Християнізація хорватів тривала з VII по IX ст., і, незважаючи на те, що вони відразу майже всі запозичували західний обряд богослужіння у своїх церквах, вплив Константинополя на цих землях також був досить потужним. Саме з відчутним впливом візантійських традицій історики пов'язують використання хорватами за богослужінням розспівів багатоголосся. Візантійського впливу зазнавав місцевий іконопис, який подекуди нагадує православні образи. Цікаво, що хорватські католики використовували глаголицю як мову богослужіння, отримавши на це особистий дозвіл папи Інокентія IV (1243-1254). Така особливість поєднувала хорватських католиків через святого Мефодія з їхніми православними сусідами та була виключною ознакою місцевого католицизму. До речі, саме з цієї причини, коли в Європі внаслідок богослужбових реформ замість латини починали вводити національні мови, це не викликало в Хорватії такої кризи та суперечок, як в інших католицьких країнахТам само..

Першим володарем Хорватії, який прийняв корону від Римського папи, був князь Томіслав (f 928). Таким чином, з 925 р. хорватські королі визнають над своєю країною духовну владу Риму. Отже, оскільки Хорватська держава ще в ранній час своєї історії була тісно пов'язана з латинським християнством, неважко здогадатися, що не її мешканці заснували перші християнські громади з візантійським обрядом богослужіння.

Східну традицію до Хорватії принесли переселенці з сербських земель, яких називали ускоками. Така назва закріпилася за сербськими втікачами, які в XV ст., рятуючись від турецького гніту, переходили на службу до угорських королів, захищаючи кордони своєї нової державиУ цей час Хорватія перебувала в персональній унії з Угорським королівством.. Особливо ж активно серби почали селитися в західних районах Хорватії після поразки угорців біля Мохача, якої ті зазнали від стотисячного турецького війська в 1526 р. Найбільш численні сербські анклави знаходилися на території Марчанської церковної області, яка протягом XVII ст. об'єднувала райони західної частини Хорватії. Укладаючи угоди про військову співпрацю та охорону кордонів, серби переселялися на територію монархії ГабсбургівЗ 1527 р. парламент Хорватії обрав королем Фердинанда I Габсбурга, який був королем Австрії. В результаті Хорватія увійшла до складу монархії Габсбургів, де перебувала до 1918 р., рятуючись від жорстокості османської влади. В обмін на військову присягу православні переселенці отримували гарантії збереження своєї віри й умови для її вільного сповідуванняДетальніше див.: Бурега В.В. Каноническое и юридическое положение Православной Церкви в монархии Габсбургов в XVIII - начале XX в. // Труди КДА. К., 2013. № 18. С. 251-252.. католик уніатський хорват

Разом із народом на нові території переселялися священики та монахи, які почали зводити в Хорватії центри православної духовності. Так, недалеко від міста Сень у Хорватській Країні було збудовано монастир Гомір'є (1602 р.), а в Славонській Країні збудовано монастир Марчу (1609 р.). У 1636 р. почалося будівництво монастиря Лепавина, який досі є одним із найвідоміших православних монастирів Хорватії. Монастирі стали духовними та просвітницькими центрами сербів на території монархії Габсбургів, а також служили осередками збереження їхньої культурної та традиційної самобутності. Саме Марчанський монастир через своє зручне географічне розташування отримав від Печського патріарха Йова- на статус духовного центру православних сербів, що розселялися по "західних країнах".

Відповідно до феодального права, яке діяло на той час у хорватських землях, монастир Марча знаходився в підпорядкуванні Загребських архієпископів, а землі, на яких селилися сербські переселенці, належали до Загребської римо-католицької єпархії.

Оскільки новостворена Марчанська православна єпархія та її паства знаходилися на території, контрольованій Загребськими римо-ка- толицькими архієпископами, недивно, що ті майже відразу почали вимагати від сербських ієрархів і духовенства розірвати всілякі стосунки з Печським патріархом, який знаходився на території, окупованій османами. Одним із перших Марчанських єпископів, яких Архієрейський Собор Печської Патріархії поставив на служіння в "західних землях", був Симеон Вретанійський (1609-1630). Вретанійськими землями звалися західні території, які населяли православні серби та які перебували під владою австрійських королів.

Католицькі ієрархи очікували від сербів добровільного переходу в унію та "відновлення" єдності з папою Римським, мотивуючи це тим, що Печський патріарх був контрольований адміністрацією турецького султана, а отже не міг повноцінно виконувати обов'язки духовного лідера. У свою чергу, православне духовенство та віруючий народ усвідомлювали необхідність мирного співіснування з католицькою ієрархією та навіть готові були за необхідності засвідчити свою повагу до Римського понтифіка, але аж ніяк не збиралися відмовлятися від власних духовних традицій та канонічних зв'язків із Сербськими патріархами.

Марчанську унію, яка передбачала перехід православних сербів у підпорядкування Римської кафедри, було підписано 19 листопада 1611 р. в Іваничграді. З боку православних сербів документ було підписано єпископом Симеоном Вретанійським, а Римсько-Католицьку Церкву представляв папський легат кардинал Роберт Белармін. За три дні після підписання унії, 21 листопада, Папа Римський Павло V затвердив входження православних сербів, що проживали на теренах Габсбурзької корони, до своєї юрисдикції. Умови унії, на яких православні серби повинні були стати католиками східного обряду, нагадували умови Берестейської унії 1596 р.Швинкер |охан Ха]нрих. Хистори'а Уни'аЬеаа срба у жумберку. Крагу]евац, 1991. С. 6.

Тривалий час після підписання унії з Римом Марчанські єпископи продовжували підтримувати стосунки з Печським патріархом, просячи в нього затвердження свого обрання. Це означає, що в цей час єдність із Римом мала лише декларативний характерБабинський А. Вказ. праця.. Так робили наступники Симеона Вретанійського аж до обрання на Марчанську кафедру Гавриї- ла Міякіча (1662-1670), який остаточно розірвав взаємини з Печською ПатріархієюKudelic Zlatko. Isusovacko izvjesce o krajiskim nemirima 1658. i 1666. godine // Povijesni prilozi. Zagreb, 2007. № 32. S. 124.. Ще довго після того, як було підписано Марчанську унію, Марчанські єпископи вказували свій титул, який отримали від Печських патріархів, а саме: "єпископ Вретанійський". При цьому папа Павло V, затверджуючи Марчанську унію, ухвалив тамтешнім єпископам титул "Платенські"МилеусниЬ Слободан. Пожешка митрополи]а. Београд, 2006. 238 с..

Незадоволені таким станом справ, католики почали вимагати, щоб єпископів Марчанської єпархії обирали не духовенство та миряни, а представники державної влади. Вони чудово усвідомлювали, що таким чином матимуть значно більше можливостей впливати на церковну політику православних єпископів. В результаті Марчанських владик почали призначати австрійські монархи, обираючи з сербського середовища людей, які отримували освіту в католицьких навчальних закладах і були відкритими до переговорів про подальше зближення з РимомГру]иЬ Радослав М. Марчанска ун^^ // Црква. Календар Српске Православне Патриаршее. Београд, 1939. 52 с..

Після того як внаслідок низки інтриг з єпископської кафедри було знято єпископа Гавриїла Міякіча, його наступником було призначено випускника Болонського університету Павла Зорчіча (1671-1685) - відвертого прихильника унії. Після того як новий архієрей оголосив про свій намір припинити будь-які зв'язки з Сербським патріархом, сербське духовенство та миряни підняли бунт, який зрештою зазнав поразки та був придушений силами місцевої влади.

Ситуація змінилася внаслідок чергової хвилі масового переселення сербів на територію Австрії на чолі з Печським патріархом Арсені- єм III Черноєвичем, який на запрошення австрійського імператора Леопольда I в 1690 р. переселився сюди з підконтрольних туркам територій. На прохання патріарха Арсенія, який часто бував при дворі австрійського імператора, Леопольд I визнає його духовним лідером християнського населення східного обряду, що проживало на території Австрії. З дозволу влади православні мали право утворити сім нових єпархій на австрійських теренах, а призначити їх правлячих єпископів повинен був патріарх АрсенійБурега В.В. Вказ. праця. С. 252-254..

З тих пір починається активна боротьба між Марчанськими єпископами, які прийняли унію, та православною ієрархією за право юрисдикції над християнами східного обряду на теренах Габсбурзької монархії. Боротьба між уніатським та православним духовенством тривала кілька десятиліть, а прихильність світської влади періодично була на боці то однієї, то іншої зі сторін протистояння. Один із таких випадків, коли Марчанський монастир вчергове було передано уніатським єпископам, а православних було витіснено з нього за допомогою військових загонів, призвів до спалення монастиря обуреними представниками сербського населення 17 липня 1739 р.

У 1732 р. сербами було засновано православну Северинську єпархію з осідком у Северині, який пізніше перенесено до монастиря Лепавина.

Загребські римо-католицькі єпископи звинувачували сербів у провокаціях, надсилаючи скарги представникам влади та вимагаючи покарання для найбільш активних борців з унією. Головним винуватцем ескалації конфлікту та спалення Марчанського монастиря називали сербського владику Симеона Філіповича, якого вважали підбурювачем бунтів. Внаслідок численних скарг ерцгерцогиня Австрії Марія Терезія ухвалила рішення про розслідування стосовно причетності єпископа Симеона до антиуніатських заворушень, але він так і не дожив до його закінчення, адже помер у березні 1743 р.

Від Священного Синоду Карловацької митрополії (адміністративного центру православних сербів на території монархії Габсбургів) постійно вимагали відмовитися від претензій на Марчанський монастир, а також визнати право уніатських єпископів на духовну опіку над сербами, які забажають визнати зверхність Римського папи.

2 серпня 1753 р. представники імператора в супроводі двох сотень озброєних вояків увійшли до відбудованого сербами Марчанського монастиря та, прочитавши наказ про передачу обителі уніатам, дали православним монахам двадцять чотири години на виселення. Розуміючи безвихідність ситуації, православне духовенство змушене було підкоритися та переселилося до Лепавинського монастиря. Здобувши монастир у своє підпорядкування, уніатські єпископи почали вимагати, щоб і навколишні села й міста були підпорядковані їхній духовній юрисдикції, а священики на 'їхні парафії повинні були призначатися із Загреба. Активний тиск уніатів із метою захоплення православних храмів призвів до кількох збройних повстань, внаслідок яких монастир Марча було знов спустошено, а тодішній уніатський єпископ Гавриїл Палкович, який прибув туди на служіння з Карпатської України (з Мукачева), змушений був рятуватися втечею й опинився в ЗагребіPoviest Grkokatolicke cikve u Hrvatskoj // Krizevacka eparhija [Електронний ресурс] / URL: http://www.krizeYacka-eparhija.com/index.php/eparhija/poYijest-Eparhije.

Влітку 1755 р. православні змушені були офіційно відмовитися від прав на володіння Марчанським монастирем, ухваливши це рішення на місцевому соборі в Северині. Таким чином, монастир Марча став для православних сербів символом їхньої боротьби проти поуніачення, а для греко-католиків він став осередком боротьби за єдність із "Намісником апостола Петра".

У 1777 р. папою Пієм VI було засновано Крижевацьку єпархію, яка з 1801 р. стараннями єпископа Сильвестра Бубановича стає адміністративним центром греко-католиків Хорватії. У той же час монастир Марча поступово приходить у запустіння і втрачає свій статус впливового монастиря. У подальших його спаленнях та руйнуваннях уніати взаємно звинувачували один одного.

Упродовж XIX ст. Крижевацька єпархія зазнавала значних етнічних змін у складі своїх віруючих. Основною частиною тих, хто ставав новими парафіянами греко-католицьких храмів Хорватії, були вихідці з Галичини, Закарпаття та Буковини. Усі ці землі в той час входили до складу монархії Габсбургів. Головною причиною переселення українців до західних районів монархії були пошуки економічного добробуту. Спочатку українці з'явилися в Боснії, оселившись в районах неподалік від міста Баня-Лука, а пізніше переселилися до Східної ХорватіїГродський Йосиф. Положенє русинів в Боснії. Львів, 2003. 73 с.. Переселенці з Західної України досить швидко вливалися в існуючі греко-католицькі адміністративні структури Крижевацької єпархії.

Після закінчення Першої світової війни та утворення Королівства сербів хорватів і словенців Крижевацька єпархія стала духовним центром для всіх греко-католиків. За короткий проміжок часу українці стали складати більшість віруючих Крижевацької єпархії. Зокрема, в 1930-ті рр. вони вже становили три чверті від усієї кількості греко-католиків Хорватії. У 1920-1940 рр. уніатські парафії в Хорватії очолив один з українських переселенців Діонісій Няраді, який був учнем та сподвижником митрополита Андрея Шептицького. Несучи своє служіння в Хорватії, єпископ Діонісій займався не тільки духовною та адміністративною діяльністю, але й активно ініціював культурно-просвітницькі заходи з метою збереження серед українських переселенців національних традицій та власної етнічної ідентичності.

Під час Другої світової війни значна кількість уніатських храмових будівель була зруйнована в ході бойових дій, а парафіяни, розпорошені війною по всій Хорватії, залишилися без духовної опіки та своїх громад або змушені були долучитися до римо-католицьких парафій. У 1966 р. центр Крижевацької єпархії було перенесено до Загреба.

Значних збитків та людських втрат зазнала Греко-Католицька Церква Хорватії під час кривавих подій громадянської війни та розпаду Югославії. Більша частина української діаспори опинилася на території невизнаної Республіки Сербська Країна, яка проголосила свою незалежність у відповідь на проголошення хорватами своєї власної незалежності від Югославії в 1991 р. У боях між хорватами та сербами українські місцеві мешканці, як правило, підтримували хорватів, виявляючи лояльність до загребської влади Франьо Туджмана. За офіційними даними Греко-Католицької Церкви у Загребі, близько 3 500 її віруючих виявилися втягнутими у збройний конфлікт у Хорватії на початку 1990-х рр. Близько 150 українців - греко-католиків - загинули в ході бойових дій. Сотні людей було поранено, а ще тисячі були силоміць виселені зі своїх насиджених територій і вимушені переселятися до інших місць проживання.

Після розпаду Югославії Крижевацька єпархія утворила власні екзархати в Сербії та Чорногорії (2001 р.), а також у Македонії (2003 р.). Сама ж єпархія розповсюджує свою юрисдикцію на території Хорватії, Боснії і Герцеговини та Словенії. Єпархія сьогодні об'єднує більше 40 парафій та 21 300 парафіян. Єпархія поділяється на три вікаріатства: Жумберське, Славонсько-Сремське та Боснійсько-Герцеговинське. Сьогодні Крижевацьку єпархію очолює єпископ Нікола Кекіч, якого було обрано на цю кафедру в 2009 р. Єпархія користується привілеєм "свого права", яке мають також і інші Католицькі Церкви східного обрядуPoviest Grkokatolicke cikve u Hrvatskoj // Krizevacka eparhija [Електронний ресурс] / URL: http://www.krizevacka-eparhija.com/index.php/eparhija/povijest-Eparhije.

На сьогодні греко-католики не є особливо помітною та активною конфесією в Хорватії, але вони дуже цінують своє право звершувати богослужіння за візантійським обрядом та бережуть цю ознаку своєї самобутності.

Багато в чому Греко-Католицька Церква в Хорватії завдячує своїм існуванням українській діаспорі, для представників якої збереження східного обряду є ознакою національної ідентичності. Приналежність до Греко-Католицької Церкви дає вихідцям із Західної України натхнення на збереження національних звичаїв і традицій, не дає їм забути рідну мову та культуру.

Останньою найбільш помітною подією в житті Крижевацької єпархії було святкування 400-річчя Марчанської унії. Урочистості, присвячені цій події, очолив Загребський римо-католицький митрополит кардинал Йосип Базанич. У своїй промові під час святкової Літургії кардинал Ба- занич підкреслив, що уніатський кафедральний собор Загреба ще ніколи не приймав у своїх стінах таку велику кількість католицьких єпископів східного обряду. В урочистостях брав участь і глава Української Греко-Католицької Церкви Верховний архієпископ Святослав Шевчук.

В парафіях Крижевацької єпархії продовжують служити священики українського походження.

Размещено на Allbest.ru