Сербська Православна Церква напередодні розпаду Югославії

Размещено на http://allbest.ru

Сербська Православна Церква напередодні розпаду Югославії

Протоієрей Віталій Поліщук

Становище, в якому опинилася Сербська Православна Церква наприкінці 80-х -- на початку 90-х рр. ХХ ст., було, переважним чином, зумовлене складною політичною ситуацією, що склалася в Югославській державі на той час. Значною мірою події, у вир яких Церква неминуче мала бути втягнута, були спровоковані ще за часів створення цієї держави. Міжконфесійні та міжетнічні відносини на території Балканського півострова ніколи не можна було назвати простими й передбачуваними, але полум'я ненависті на релігійному та національному ґрунті, яке розгорілося під час розпаду Югославії, можна назвати одним з найжорстокіших та найбільш кровопролитних громадянських конфліктів за всю історію цього регіону.

Сучасні спеціалісти-історики наполегливо сперечаються між собою про те, що ж насправді спричинило такий кривавий і драматичний розпад, колись, здавалося, благополучної держави з федеративною формою устрою, в якій, хоч і різні за віросповіданням, та все ж близькі за етнічною приналежністю, народи мирно співіснували протягом кількох десятиліть.

Не можливо зрозуміти, в чому полягають причини трагічних югославських подій, якщо брати до уваги лише те, що відбулося під час громадянської війни кінця ХХ ст. Коріння проблем, що загострилися і призвели до розпаду великої держави, безперечно, потрібно шукати набагато глибше. Потрібно зрозуміти, що все, що відбувалося в Югославії 1990-х рр., бере свій початок декількома десятиліттями раніше. Події посткомуністичного періоду були зумовлені внутрішньополітичною ситуацією попередніх років.

Дехто з дослідників проблематики розпаду Югославії вважає, що це явище обов'язково потрібно розглядати в контексті змін у загальноєвропейській геополітиці, а не лише в локальному масштабі єдиної країни Яровий В. Новітня історія Центральноєвропейських та Балканських країн. ХХ століття: Підручник. для вищих навч. закл. К.: Генеза, 2005. C. 733..

Серед найважливіших чинників кризи СФРЮ називають: 1) занепад комуністичної ідеології і тоталітарного способу управління; 2) неспроможність центральної влади гарантувати етнічним утворенням (республікам) достатній рівень самоуправління на місцях; 3) нездатність концепції «югославізму» забезпечити ідеологічне підґрунтя для об'єднання різних за віросповіданням, ментальністю та традиціями народів в одній країніЯровий В. Вказ. праця. C. 733..

Соціалістична Федеративна Республіка Югославія або ж «Друга Югославія» була створена після закінчення Другої світової війни, внаслідок приходу до влади комуністичної партії на чолі з Йосипом Броз Тіто, який за національністю був хорватом і під час війни очолював комуністичну гілку (була ще монархічна, яку очолював відомий сербський генерал Драголюб Михайлович) югославського руху опору. Нова комуністична влада жорстоко розправилася зі своїми ворогами, які боролися за відновлення у країні монархічної форми правління. Офіційна державна пропаганда всі провини за поразку від гітлерівської Німеччини та Італії Муссоліні поклала на «буржуазних націоналістів», які замість того, щоб готуватися до війни, нібито були абсолютно бездіяльні й пасивно очікували окупації своєї країни.

Тіто отримав від своїх попередників у спадок величезну кількість проблем, які загострилися між народами Югославії під час війни. За новою конституцією, що була прийнята в Югославії за зразком сталінської Конституції і набула чинності з 31 січня 1946 р., всі народи, які населяли країну були рівноправними й отримували можливості для самоврядування на теренах власних федеральних одиниць -- республік. Окремими самобутніми народами, що мають права нарівні із сербами, хорватами та словенцями, тепер визнані також чорногорці та македонці (боснійські мусульмани були визнані окремим народом набагато пізніше, лише 1971 р.). Таким чином, устрій федеративної держави надавав кожному з народів, що її населяли, можливості вирішувати багато які з поточних питань без участі центральної влади. Таких республік відтепер було шість: Сербія, Хорватія, Боснія і Герцеговина, Словенія, Македонія та Чорногорія.

Як виявилося згодом, та модель управління державою, яка існувала в Югославії до Другої світової війни за часів монархії, була неефективною і несправедливою щодо національної політики. У королівській Югославії титульними та рівноправними вважалися серби, хорвати та словенці, і така модель міжнаціональних відносин у державі певною мірою копіювала приклад Габзбургської Австро-Угорщини, до складу якої до Першої світової війни входила і частина території Югославії Югославия // Энциклопедия Кругосвет: Универсальная научно-популярная онлайн-энци-клопедия: [Електронний ресурс] / URL: www.krugosYet.ru/enc/istoriya/YUGOSLAVIYA.html..

Але таким станом речей були незадоволені македонці та чорногорці. Невирішеним питанням залишався і статус боснійських мусульман, окремішність яких визначалася лише їхньою приналежністю до ісламу. Більше того, хорватам і словенцям завжди здавалося, що попри задекларовану рівноправність їх із сербами, вони все одно перебувають у пригніченому становищі.

Отже, нова комуністична влада чітко розуміла неможливість функціонування такої державної системи, яка б змусила підкорюватися інші народи єдиній титульній нації і єдиному унітарному керівництву. На той час Тіто здавалося, що надання народам широких прав автономій зменшить ту міжнаціональну напругу, яка досягла точки кипіння вже під час війни з Німеччиною та Італією.

Ще занадто свіжими у пам'яті залишалися події війни, коли народи Югославії опинилися по різні боки барикад за національною та релігійною ознаками й винищували один одного з небувалою жорстокістю. Особливо кривавими були сутички між сербами, хорватами та боснійськими мусульманами.

Розуміючи всю складність внутрішньополітичної ситуації, після свого приходу до влади уряд Тіто забороняв будь-які згадки та натяки на міжнаціональну ворожнечу і взаємну неприязнь народів Югославії. Натомість усі республіки мала об'єднувати спільна ідеологія та боротьба за побудову нової могутньої соціалістичної держави.

Починаючи з 1970-х рр., Югославія стикнулася із суттєвими економічними проблемами, характерними для всіх тогочасних соціалістичних країн. Напруга та незадоволення серед населення щодалі більше починає зростати. Економічно-політична система, яку комуністи почали будувати після Другої світової війни, морально застарівала і вже неспроможна була відповідати на сучасні виклики. Свою нездатність упоратися з різким погіршенням ситуації центральна влада намагалася компенсувати залякуваннями й силовим придушенням виступів і демонстрацій незадоволеного населення.

Розуміючи неактуальність конституції 1946 р. та її невідповідність новим реаліям, югославське керівництво в 1974 р. запроваджує нову конституцію, яка ще більше розширила права національних республік і надала їм ще більших можливостей до самоврядування. Таким чином, Югославія ставала дедалі більше схожою не на федеративну республіку з централізованим керівництвом, а на співдружність майже незалежних республік, у кожній з яких місцеве керівництво мало широкі права для управління на місцях Яровий В. Вказ. праця. C. 733..

На той час основна частина комуністичної верхівки Югославського керівництва складалася з літніх людей, які вже не мали досить сил для того, щоб виявити гнучкість у проведенні нагальних економічних і політичних реформ, а ті намагання, які робилися, не приносили бажаного результату. Країна починала поступово входити в глибоку депресію, що загрожувало їй усе більшою дезінтеграцією і розпадом. Єдиним чинником, який іще об'єднував усіх комуністів Югославії та її населення, був незмінний лідер і провідник, символ військових звитяг і колишніх економічних здобутків -- Йосип Броз Тіто. Починаючи із середини сорокових років і аж до своєї смерті Тіто був незмінним керівником комуністичної партії та країни. Після декількох десятиліть перебування Тіто біля керма держави пересічні громадяни не могли уявити собі іншого лідера на його посаді.

Після смерті Тіто багато хто з представників державного керівництва зрозумів, що без непорушного авторитету цього впливового лідера дезінтеграція в державі поглиблюватиметься, і її розпад зупинити буде не можливо, його можна буде тільки уповільнити. Дехто пропонував гасло «і після Тіто Тіто» Бархатная революция по-сербски // История антикоммунистических революций конца ХХ века: Центральная и Юго-Восточная Европа [ХХ век в документах и исследованиях] / Отв. ред. Ю. С. Новопашин; Институт славяноведения РАН. М.: Наука, 2006. C. 327., сподіваючись на те, що авторитет багаторічного югославського лідера зможе утримати консолідацію суспільства, але виявилося, що всі ці намагання були марними. Багато хто розчарувався в ідеї братерства між народами й навіть у самій думці про можливість подальшого існування республік в межах однієї держави, а ідеї спільної побудови соціалістичного раю вже давно втратили актуальність і нікого не приваблювали.

Дезінтеграція у СФРЮ продовжувала поглиблюватись. В умовах такої системної кризи центральної влади щодалі більшою та помітнішою стає значущість національних «етнократій», які перебували при владі на місцях. Діяльність місцевих адміністрацій у республіках починає усе більше набувати етнічно спрямованого характеру.

Кожна з республік починає розвивати свою власну «національну» економіку, завдання якої полягало у виробництві всіх необхідних товарів для власних потреб і повній економічній незалежності від інших республік. Усередині держави розпочинається жорстка конкуренція між суб'єктами федерації з метою витіснити із свого внутрішнього ринку виробників з інших республік і у свою чергу захистити власних виробників Бархатная революция по-сербски. С. 327..

На території Сербії гостро постає проблема з автономним краєм Косово, де переважну більшість населення складали етнічні албанці. Коли частка албанського населення досягла 80 відсотків, вони почали все більше виявляти агресію та вороже ставлення щодо сербів, які нібито мали привілейований статус у державі. Швидко збільшуючи свою чисельність, албанці поступово починають витісняти сербів і чорногорців, що проживали в Косово, на території інших сербських областей.

Напруга та соціальне незадоволення зростали також і тому, що албанці завдяки високому показнику народжуваності стали вже третім за чисельністю народом в Югославії після сербів і хорватів, але досі не мали ні повноправного національного статусу на рівні з іншими етносами, ні своєї албанської республіки. А проте, за рівнем соціального забезпечення албанці за всіма показниками посідали останнє місце серед усіх народів СФРЮ Гуськова Е. Ю. Албанское сецессионистское движение в Косове // Албанский фактор кри-зиса на Балканах. М.: ИНИОН, 2003. С. 7-53.. Тому ставлення представників решти югославських народів до албанського населення зазвичай біло зверхнім, їх не поважали як рівних, вважали некультурною та неосвіченою нацією.

Бажаючи надати албанцям деяких ознак повноправності та рівності з іншими народами, федеративна влада відкриває в адміністративному центрі Косово -- місті Пріштіна, що переважно був населений албанцями, університет а також створює тут академію наук.

Але високий рівень безробіття та надзвичайно низький рівень соціального забезпечення албанського населення Косова все більше підігріває націоналістичні настрої серед більшості косоварів. Надзвичайно популярною і поширеною серед косовського населення стає ідея створення «Великої Албанії» шляхом об'єднання всіх земель, на яких переважну більшість складають етнічні албанці. До кордонів «Великої Албанії» планувалося включити території прилеглих земель, які входили до складу інших незалежних країн, у тому числі й Косово, шляхом відокремлення останнього від Сербії Искендеров П. А. «Великая Албания»: теория и практика // Вопросы истории. 2012. № 1. С. 31-46..

Потрібно згадати й про те, що національна приналежність етнічних груп на Балканах часто зумовлюється їхнім віросповіданням, а не етнічним походженням. Так, величезна кількість сербів-слов'ян, які під час Османського володарювання змушені були навернутися в іслам, поступово почали вважати себе албанцями-мусульманами, навіть не зважаючи на те, що генетично вони належали до сербського етносу Tomic J. N. О arnautima u staroj Srbiji i Sandzaku. Beograd: Knjizara Gece Kona, 1913.. Така складна національна картина, що вималювалась у сербських землях ще на початку ХХ ст., була описана деякими сербськими істориками Vasiljevic J. H. Muslimane nase krvi u Juznoj Srbiji. -- II izdanje. -- Beograd: Stamparija «Sveti Sava», 1924; III izdanje / Ur. A. Rakocevic. Beograd: «Grigorije Bozovic», Pristina i «Prosveta», 1995..

Серед косовського населення все більше нагнітаються націоналістичні сепаратистські настрої, які вдавалося придушувати політичною волею керівництва Тіто, але після його смерті вони почали набирати обертів.

Вже через рік після смерті Тіто албанці вийшли на масові демонстрації з вимогами відокремлення від Сербської республіки та створення незалежної албанської держави з етнічно чистим населенням, серед якого не було б місця ні сербам, ні чорногорцям, ні іншим національним групам. Таким чином, саме серед албанських радикально налаштованих екстремістів з'являються ідеї етнічних чисток серед населення й примусового переселення сербів на території інших областей Сербії Волков В. К. Трагедия Югославии (1991-1995) // Славянский мир: Проблемы истории и современность. М.: Институт Славяноведения РАН, 2006. С. 67..

Албанські націоналісти використовують пригнічене становище простого населення з метою розпалити міжетнічну ворожнечу. Сербських професорів Пріштінського університету, сербів за національністю виганяють з їхніх посад, сербська мова, література й культура в цілому починають зазнавати жорсткої дискримінації Волков В. К. Трагедия Югославии (1991-1995). С. 60-68..

Силові дії федеральної поліції, спрямовані на придушення антиурядових виступів албанських сепаратистів, не дали жодних позитивних результатів, а тільки спровокували ще агресивнішу протидію владним намаганням уладнати ситуацію за допомогою грубої сили.

Серби у свою чергу не могли змиритись із тим, що їх поступово витісняли з косовських територій. Для сербів Косово завжди було не просто частиною територій їхньої держави, а частиною їхньої національної ідентичності.

З Косовським полем пов'язана одна з найдраматичніших сторінок історії сербського народу. Зазнавши поразки на Косовому полі від військ турецького султана Мурада, серби на п'ять століть потрапили під турецьке ярмо, що кардинальним чином змінило хід історії сербської державності. Про Косовську битву складалися пісні, легенди. Кожна сербська дитина з малих років знала оповідання про битву сербських воїнів на чолі з князем Лазарем на Косовому полі проти турецьких військ, що значно переважали їх чисельно. Так званий «Косовський Заповіт» став частиною сербської національної ідеї Масленникова Н. Косовский Завет // Српска. ру: все о Сербии на одном сайте [Електрон-ний ресурс] / URL: www.srpska.ru/article.php?nid= 14921..

Але, починаючи з XVII-XVIII ст., національний склад населення земель Косово і Метохії поступово змінюється. Турецька адміністрація починає заохочувати переселення сюди албанців, які сповідували іслам, а серби вимушені були переселятися вглиб територій Сербії Волков В. К. Трагедия Югославии (1991-1995). С. 60-68..

Серби, яких на початку 1980-х рр. залишалося в Косово лише 8%, також відчували себе непотрібними офіційному Белграду. Обурені бездумною національною політикою державної влади, серби на території Косово відчувають свою безпорадність і незахищеність. Керівництво країни піддається все більшій критиці з боку національно свідомої сербської інтелігенції, яка звинувачувала владу у зраді національних інтересів сербського народу.

На фоні такої безпорадності державного керівництва в суспільстві набирає популярності особа Слободана Мілошевіча, який обіцяє сербам вирішити проблему Косово, якщо прийде до влади. Під час одного зі своїх передвиборчих візитів до Косово Мілошевіч зустрівся з мешканцями Пріштіни й у ході цієї зустрічі до нього підійшов один з місцевих жителів і поскаржився на те, що албанці постійно б'ють сербів і знущаються з них, на що той рішуче відповів: «Ніхто більше не сміє вас бити!» Milosevic S. Niko ne sme da vas bije / Prevod na bosanski jezik: H. Camo // Camo.ch: Bosanski web portal u Svicarskoj [Електронний ресурс] / URL : www.camo.ch/sj_nikonesme.htm.. Ця відповідь стала крилатою фразою, за допомогою якої Мілошевіч завоював прихильність мільйонів сербів. Мілошевіч обіцяв навести лад у національній політиці й рішуче покінчити з етнічною ворожнечею.

Політична та етно-конфесійна ситуація, що складалася в Югославії наприкінці 1980-х -- на початку 1990-х рр. не могла не загрожувати розпадом країни. Між різними етнічними групами в окремих республіках зростала напруга й жадання помститися за колишні образи. Є всі підстави стверджувати, що таке нелегке внутрішньополітичне становище підігрівалося також і ззовні -- представниками іноземних країн, яким непотрібна була сильна і впливова Югославія, були й такі, кому взагалі заважав факт існування цієї держави на політичній карті світу. Отже, все це неминуче вело до розпаду федеративної держави на окремі незалежні республіки, але й досі між дослідниками точаться суперечки, чи можна було запобігти такому кривавому його результату.

У період панування в Югославії комуністичної ідеології влада намагалася максимально обмежити роль Церкви в суспільному житті народу. Церква офіційно була відокремлена від держави, тому її можливості щодо впливу на суспільство були зведені до мінімуму. Представники духовенства мали можливість проповіді й відправи богослужінь у храмах, але за межами релігійних споруд їхня діяльність була неможливою. Було також майже повністю обмежено доступ Церкви до засобів масової інформації, що практично унеможливлювало звернення Церкви до всього народу в масштабах держави.

Відрізок часу від 1944 і аж до 1989 р. цілком можна назвати періодом масштабного наступу на Церкву, коли антицерковна атеїстична пропаганда набирала масового характеру. Хоч і не набувши таких жорстоких рис, як у Радянському Союзі, боротьба з релігійною свідомістю велася на офіційному рівні. Дехто з відомих і шанованих сербських єпископів, змушених покинути Югославію під час війни, так і не змогли повернутися на батьківщину через загрозу переслідування з боку комуністів. Авторитет таких архієреїв нова соціалістична влада намагалася всенародно спаплюжити, звинувачуючи їх у зраді батьківщини, співпраці з фашистами та західними державами.

Найвідомішим з них був єпископ Жичський Миколай (Велімірович), справжній моральний і духовний авторитет для тисяч сербів, він так і не зміг повернутися на батьківщину й помер у Сполучених Штатах Америки. Серед населення пропагувався світський спосіб життя, який не передбачав виявлення будь-яких християнських почуттів. Подібно до радянської атеїстичної ідеології Церква розглядалась у СФРЮ як пережиток минулого, який може бути цікавий лише стосовно накопичених нею цінностей, а також культурних традицій, звичаїв та обрядів, що їх зберігав народ сотнями років.

У такий складний для віруючих час церковні ієрархи часто змушені були йти на компроміс зі своїм християнським сумлінням і діяти відповідно до тих нелегких умов, в яких їм судилося опинитись. Нерідко єпископам і священикам доводилося підлаштовуватись під ті вимоги, які висувала до них офіційна влада, не бажаючи загострювати й без того нелегкі відносини між Цервою і державою.

Одним з таких прикладів мудрого управління церковною структурою в умовах безперестанного натиску державної машини був Сербський патріарх Герман (Джоріч), який перебував на Патріаршому престолі понад тридцять років (з 1958 по 1990 рр.). За час свого патріаршества він докладав максимальних зусиль для підтримання в належному стані храмів, монастирів і навіть примудрявся добиватися від влади дозволів на будівництво нових церков, мотивуючи це історичною доцільністю і необхідністю розвитку туристичних об'єктів. За час перебування патріарха Германа на престолі Сербських патріархів йому вдалося добитися поступового розвитку духовної освіти й підняття її на якісно новий рівень, що було так необхідно для підготовки нових освічених кандидатів на рукопокладення у священний сан R. Loncar. Patrijarh German protiv Tita // Vesti Online [інформаційний портал] [Електрон-ний ресурс] URL : http://www.vesti-online.com/Vesti/Srbija/163809/Patrijarh-German-protiv-Tita-..

Було відновлено навчання в найстарішій сербській семінарії у Сремських Карловцях та в монастирі Кирка, що на території Хорватії. Не маючи можливості здійснювати катихізаційну діяльність за межами релігійних будівель, патріарх влаштував богословський інститут просто у приміщенні Белградської Патріархії, де сам читав відкриті лекції для всіх бажаючих.

Хоч і повільними темпами, але поступово почала розвиватися видавнича діяльність Церкви, продовжували виходити друком журнали «Гласник Сербської Патріархії» та «Богословські погляди», а також газета «Православ'я». Вдалося навіть випустити богословське видання англійською мовою «Serbian Orthodox Church, Its Past and Present». Виходила також дитяча газета «Дзвіночок святого Сави». Антоний (Пантелич), архим., Кузеванов О. А. Герман (Джорич), патриарх // Православная Энциклопедия. М., 2006. Т. 11. С. 234-235.

За поданням Патріарха Германа, архієрейським собором Сербської Православної Церкви було обрано двадцять сім нових єпископів, а також створювалися нові єпархії, в тому числі й за кордоном (Східно- американська і Західноєвропейська, Австралійська, Вранська, Канадська, Біхачсько-Петровацька, Східноамериканська і Канадська, що була утворена після розформування Східноамериканської і Західноєвропейської).

Завдяки зусиллям Святішого Германа Церкві вдалося поліпшити відносини з державною владою. Однією з ознак такого суттєвого поліпшення стало спільне святкування державою і Церквою 600-ї річниці Косовської битви, яка була для кожного серба не тільки надзвичайно важливою подією в історії сербської державності, а й утвердженням самобутності та єдності сербського народу, попри те, що серби зазнали в тій битві поразки від військ турецького султана. Багато хто схильний вважати, що саме зі спільного святкування цієї події було відкрито нову сторінку в історії відносин між Церквою і державою в Югославії, а потім і в сучасній Сербії.

З ініціативи патріарха Германа в 1970 р. Сербською Церквою було урочисто відзначено 50-ту річницю відновлення Печської Патріархії. А за кілька років до цього, у 1968 р., глава СПЦ відвідав Радянський Союз, де взяв участь у святкуваннях з нагоди відновлення Патріаршества в Руській Православній Церкві Антоний (Пантелич), архим., Кузеванов О. А. Герман (Джорич), патриарх. С. 234-235..

Проте дипломатичному патріархові доводилося йти й на певні поступки офіційним керманичам держави, щоб не загострювати й без того вкрай складні стосунки.

З позицією патріарха погоджувалися далеко не всі представники сербського духовенства, і дехто навіть відкрито називав Германа «червоним патріархом», бажаючи підкреслити його аж надто лояльне ставлення до комуністичного режиму.

З початку 1980-х рр., коли помер головний символ і незмінний провідник югославського соціалізму Тіто, політика офіційної влади щодо релігійних організацій поступово пом'якшується. Офіційні церковні видання сприйняли смерть комуністичного лідера з не меншим сумом, ніж державні.

Газета «Православ'я», яку видавала Сербська Патріархія, у своєму номері за п'ятнадцяте травня 1980 р. публікує статтю невідомого автора, в якій висловлюється глибокий сум з приводу смерті Тіто. У тій самій статті з найкращого боку автор характеризує відносини комуністичного лідера із Церквою і переконує читачів у тому, що, незважаючи на свої атеїстичні переконання, померлий докладав максимальних зусиль для того, щоб віруючі люди в Югославії могли вільно дотримуватися своїх релігійних поглядів.

Насамкінець у статті висловлювалася щира подяка покійному Тіто від православних віруючих за надану можливість без страху та перешкод сповідувати свою віру під час сорокарічного його правління Tomani с M. Srpska crkva u ratu i ratovi u njoj. S. 85.. У газеті «Православ'я» за 1 лютого 1980 р. її тодішній головний редактор Радомир Ракіч надзвичайно оптимістично змальовував майбутній розвиток друкованих церковних видань і наголошував, що офіційна влада надає церкві всіх можливостей для їх стрімкого зростання Ibid. S. 86..

Після смерті Тіто патріарх Герман втрачає свої владні позиції і авторитет серед підлеглих. Усе гучніше лунають звинувачення глави Церкви в зраді церковних інтересів, з метою його публічної дискредитації Filozofsko-teoloski izvori antievropskog i antizapadnog diskursa u SPC. 56 s.: [Електронний

ресурс] / URL: http://ru.scribd.com/doc/3492554/Filozofskoteoloki-izvori-antievropskog-i-

antizapadnog-diskursa-u-SPC.. Хоча багато хто й розумів, що в умовах, коли Церква перебувала під максимальним тиском тоталітарної держави, патріарху доводилося йти на певні поступки, щоб хоч якимось чином захистити церковні інтереси.

В той час, коли прояви незадоволення політикою влади вже не каралися надто жорстоко, в Церкві набирає все більшої сили та авторитету гурток молодих священиків, яких згодом почали називати «Іустинівцями». Своєю назвою цей гурток завдячує головному ідеологу та натхненнику його учасників архімандриту Іустину (Поповичу), який також був духовним учителем очільників руху, що тільки зароджувався. Архімандрита Іустина вже на той час не було в живих, але його ідеї продовжували бути популярними серед певної частини духовенства та мирян у Сербії.

Серед найвидатніших учасників руху й послідовників архімандрита Іустина можна назвати митрополита Чорногорського і Приморського Амфілохія (Радовіча), єпископа Бачського Іринея (Буловіча), єпископа Захумсько-Герцеговинського Афанасія (Євтіча) та єпископа Артемія (Ра- досавлєвіча), який нині перебуває поза канонічним єднанням із Сербською Церквою і за свою розкольницьку діяльність був позбавлений усіх ступенів священного сану.

Суспільство в Югославії і, зокрема, у Сербії на той час переживало часи десекуляризації та повернення до витоків національної самобутності, тому ідеї молодих священиків -- послідовників преподобного Іустина дуже швидко набули популярності серед широких мас. Щодалі більш відомими й популярними стають серед мирян і кліру богословські праці єпископа Жичського Миколая (Веліміровича). Проповіді цього талановитого гомілета також лягають в основу патріотичної риторики «Іусти- нівського» крила сербського духовенства. Єпископ Миколай вважав що Православна Церква є найкращим провідником народу в його боротьбі за національну ідею Николай Сербский, св. Душа Сербии. М.: Издательство Сретенского монатстыря, 2006. С. 540.. Таким чином, представників цього руху починають називати ще й «миколаївцями».

Висловлювання та заяви патріотично налаштованих сербських священиків дедалі більше розбігаються з офіційною думкою церковного керівництва. Добре відомо, що патріарх Герман активно намагався розвивати відносини не тільки з представниками інших Помісних Православних Церков, а й з Римо-Католицькою та Англіканською Церквами, за що неодноразово піддавався різкій критиці та звинуваченнями в екуменізмі, який свого часу рішуче засуджував архімандрит Іустин (Попович).

Загалом нова генерація сербського духовенства все болісніше сприймала будь-які утиски церковних інтересів і тимчасові кон'юнктурні поступки комуністичному режиму. Дуже популярними стали консервативні та національно спрямовані ідеї відродження сербської духовності та церковної самобутності. Символом національно-церковного відродження стає родоначальник сербської автокефалії, а також її перший очільник святий Сава Сербський. Таку нову релігійно-політичну ідеологію починають називати «святосавієм».

Власне, саме «святосавіє» бере свій початок ще з 30-х рр. ХХ ст. На думку сучасного сербського політолога Мірко Джорджевича, ввів його в загальний обіг протоієрей Федір Титов -- відомий православний богослов, який протягом тривалого часу жив у Белграді й активно займався суспільною та науковою діяльністю Dordevic M. Kisobran Patrijarha Pavla. Kritika palanackog uma. Beograd: Pescanik, 2010. 238 s.. Дехто зі світських дослідників державно-церковних відносин у Сербії схильний вважати «святосавіє» симбіозом сербського націоналізму та православного клерикалізму Vukomanovic M. O cemu crkva (ne) moze da se pita -- SPC, drzava i drustvo u srbiji (2000-2005). Beograd: Helsinski odbor za ljudska prava u Srbiji. 2005. 36 s..

Одним з провідних програмних трудів святосавських богословів можна назвати книгу архімандрита Іустина (Поповича) «Святосавіє як філософія життя», яку його старший сучасник єпископ Миколай (Велі- мірович) назвав найголовнішою працею життя преподобного Іустина. Єпископ Миколай порівнював архімандрита Іустина, який підтримував і надихав сербський народ на боротьбу з фашизмом в роки Другої світової війни, з Готлібом Фіхте, який завдяки своїм «Промовам до німецької нації» був таким самим натхненником німецького народу в роки війни з Наполеоном Иустин Попович, архим. д-р. Святосавле как философия жизни. Фото-тип. издание. Вале-

во, 1993. С. 9..

У своїх книгах архімандрит Іустин, на відміну від офіційного священ- ноначалля, не боявся критикувати соціалістичне югославське керівництво та відверто говорив про те, що Сербська Церква вперше за свою історію опинилася під владою, яка має відверто антирелігійний характер і цілеспрямовано намагається ліквідувати Церкву. Іустин Попович наголошував, що Православна Церква в Югославії не може співпрацювати з атеїстичним режимом, а може лише співіснувати з ним Там само. C. 67..

Ідеологічні основи святосавського вчення були закладені також єпископом Миколаєм (Веліміровичем) у його промові «Націоналізм святого Сави», виголошеній 1935 р. в Белграді. У ній єпископ Миколай обстоює ідею національної самоідентифікації сербського Православ'я, яке повинно розвиватись у самостійному, відмінному від інших народів руслі. Він стверджував, що саме святий Сава був ідеологом першого, найдавнішого в Європі націоналістичного руху, який і став прообразом усіх інших національно-церковних проектів. Святий Миколай Сербський також вбачав нагальну потребу в тому, щоб кожний народ мав свою національну Церкву, зі своїм єпископатом і духовенством, що вийшли саме з цього народу. Тільки така Церква, на його думку, могла б зберегти національні традиції, мову, культуру і власний унікальний духовний код нації. За переконанням Жичського єпископа, святий Сава створював національну Сербську Церкву саме з метою збереження національної ідентичності сербів Святитель Николай Сербский (Велимирович). Национализм святого Саввы. [взято из: Владика Никола]. Духовне поуке. -- Линц: Православна црквена општина Линц, 2001. -- Кн. 2. -- С. 572-578.] / Пер. с сербского Е. Василевич // Српска.ру: все о Сербии на одном сайте: [Електронний ресурс] / URL: http://www.srpska.ru/article.php?nid=13227&sq=19&crypt..

Деякі з критиків такого вчення заперечують, що святий Сава взагалі міг дотримуватися націоналістичних поглядів у ті часи, коли саме поняття нації ще не існувало. На їхню думку, єпископ Миколай приписав святому Саві погляди, про які той сам і гадки не мав Vuckovic S. Moderna i antimoderna u Srbiji // Republika: Glasilo gradanskog samooslobadan-ja. -- Godina XIII (2001). Broj. 262. (Доступно також: www.yurope.com/zines/republika/arhi- va/2001/262/262_21.html)..

На початку 1980-х рр. діяльність учнів архімандрита Іустина стає усе помітнішою в церковному суспільстві. У квітні 1982 р. ними було надіслане звернення до сербського загальноюгославського керівництва, а також Архієрейського Собору та Синоду Сербської Православної Церкви, в якому йшлося про те, що сербський народ на території автономного краю Косово перебуває під загрозою повного фізичного винищення або асиміляції та ісламізації з боку переважаючого албанського населення. Іустинівці не боялися говорити про ті міжнаціональні та міжрелігійні проблеми, перед якими постав православний сербський народ на теренах Югославії і оголосили те, про що боялися говорити офіційні представники Сербської Патріархії.

Наступного року ієромонах Афанасій Євтич, якого багато хто схильний називати найяскравішим продовжувачем традицій святосавського націоналізму, в офіційній газеті Патріархії «Православ'я» друкує свою статтю «Від Косова до Ядовна», в якій детально змальовує усі страждання та поневіряння сербського народу у ХХ ст. У ній дуже реалістично описані всі гоніння на православних сербів, починаючи від подій у Незалежній Державі Хорватській, в якій була влаштована масова різанина сербського населення, і закінчуючи стражданнями на території Косово та Метохії.

Наприкінці 80-х рр. патріарх Герман Джоріч вже не міг повною мірою виконувати свої першосвятительські обов'язки за станом здоров'я, адже на той час він досягнув доволі похилого віку. Розуміючи, що в такий складний час перемін і потрясінь у державі Церква потребує нового більш енергійного патріарха, 30 листопада 1990 р. Архієрейський Собор Сербської Церкви відправляє Святішого Германа за штат і призначає дату обрання нового сербського першоієрарха Антоний (Пантелич), архим., Кузеванов О. А. Герман (Джорич), патрирх. С. 234-235..

Датою обрання нового патріарха було призначено 1 грудня 1990 р. На Собор, який відбувався у патріаршому палаці, для виборів прибуло 25 єпископів. Очолював високоповажне зібрання найстаріший за хіротонією архієрей -- митрополит Дабро-Босанский Владислав (Митрович). На початку засідання Собору митрополит Владислав зачитав імена тих архієреїв, які мали право за статутом СПЦ бути обраними на патріарший престол. Таких імен було 17.

Вибори проходили у два тури, в першому з яких усі голосуючі мали обрати трьох претендентів, з яких у другому фінальному турі за жеребом обирався новий патріарх. Щоб потрапити у трійку лідерів, кандидат на свою підтримку мав набрати не менше половини голосів усіх учасників, тобто принаймні 13 СтаниЬ Г. Павле епископ Рашко-Призренски нови патріарх Српске Православне Цркве // Гласник Српске Православне Цркве. 1990. Бр. 12. Децембар. C. 238.. Фаворитами виявилися єпископи Шумадійський Сава, за якого було подано 16 голосів, і Жичський Стефан, за якого проголосувало 13 єпископів.

Отже, вони відразу проходили у другий тур, але найближчий до них за результатами єпископ Рашко-Призренський Павел набрав лише 11 голосів, і тому йому не вистачило двох голосів, щоб після першого кола голосування потрапити у другий тур. Почалося обрання третього кандидата на патріарший престол, але після восьми кругів голосування колегія єпископів так і не змогла досягнути згоди щодо третього учасника другого туру. Врешті лише після дев'ятого кола голосування архієреї змогли обрати єпископа Рашко-Призренсько- го Павла, віддавши за нього 20 голосів Там само. C. 238..

Другий тур обрання проходив у вигляді жеребкування з трьох конвертів, в кожному з яких було написане ім'я одного з кандидатів на патріаршество. Обрання проходило в домовому храмі святого Симеона Мироточивого, що у патріаршій резиденції в Белграді. Зайшовши до вівтаря храму намісник монастиря Тронош архімандрит Антоній (Джурджевич) обрав один з покладених на престолі конвертів і передав його очільнику собору митрополиту Владиславу, який і оголосив про те, що новим Сербським патріархом з волі Божої стає єпископ Рашко-При- зренський Павел (у миру Гойко Стойчевич) Там само. С. 238..

Єпархія, якою з 1957 р. керував єпископ Павел, саме знаходилася на території автономної республіки Косово, в якій на той час сербське православне населення вже становило меншість і зазнавало великих утисків від агресивної албанської більшості.

Молодий та енергійний єпископ Павел від самого початку свого архієрейського служіння намагався всіляко привертати увагу до страждань сербського народу, які завдавали сербам переважаючі за кількістю албанці-мусульмани. Але його намагання підняти це питання на республіканському та міжнародному рівнях так і не призвели до якихось відчутних результатів. Комуністична влада намагалася не бачити проблем косовських сербів, які на той час ще тільки набирали своєї гостроти і врешті вилились у криваві міжетнічні сутички, спричинені релігійним протистоянням.

Так закінчився 35-річний період перебування на престолі Сербських патріархів Святішого Германа (Джоріча), а з ним відійшла в історію і доба державного диктату в церковних справах.

Новий патріарх розпочне будувати якісно нові відносини з керівництвом країни, але на його долю випаде пройти разом із православним сербським народом крізь горнило страшних випробувань кровопролитної громадянської війни. Одразу по обрані патріарх Павел навряд чи міг усвідомлювати, яка величезна відповідальність лягає на його плечі та скільки людських доль залежатиме від його мудрості й непохитної рішучості. Мало хто міг подумати тоді, що постать патріарха стане для сербського народу одним із символів надії на виживання та збереження національної самоідентичності Янич Й. «Будем людьми!»: Жизнь и слово патриарха Павла. М.: 2010. С. 82.. серб хорват православний церква тіто

Церква разом з усім югославським суспільством входила відтепер в абсолютно нову історичну добу, і в цю добу вона перестане бути для суспільства пережитком минулого або скарбницею традицій, вона стане живим знаменом надії на виживання у смертельній борні.

Размещено на Allbest.ru