Зовнішні церковні зв’язки Українського Екзархату Руської Православної Церкви з Антіохійською Православною Церквою у 1950-х рр.

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зовнішні церковні зв'язки Українського Екзархату Руської Православної Церкви з Антіохійською Православною Церквою у 1950-х рр.

Вєдєнєєв Д.В.

Розвиток зовнішніх церковних зв'язків Української Православної Церкви, її активна участь у миротворчій діяльності та зміцненні духовного клімату відносин між народами православного цивілізаційного ареалу відбувається не з чистого аркушу і потребує врахування чималого історичного досвіду контактів з іншими Православними Церквами. В умовах, коли до 75% світової чисельності тих, хто гине за віру, становлять саме християни, додаткової злободенності православній церковній дипломатії надає мученицька доля християн країн Близького Сходу, де вони стають масовими жертвами війн та бузувірства терористичних угруповань, що діють під оболонкою «релігійного» радикалізму й екстремізму. Чисельність християн в Іраку з 2003 р. скоротилася в десять разів, у Сирії за час війни -- в чотири рази. церква православний зв'язок духовний

Тим повчальнішими для сучасників виглядають матеріали про тривалу ретроспективу зв'язків православної України з давніми Автокефальними Православними Церквами Сходу. Зазначимо, що згадані історичні факти наочно підкреслюють і повагу, з якою єпископат Церков Сходу ставився до Української землі, колиски православної віри Русі -- Києва, численних християнських святинь нашої землі.

Оригінальним, хоча й вельми специфічним джерелом вивчення міжнародних контактів православної України з одновірцями Сходу слугують документи органів державної безпеки СРСР.

Уперше досліджені авторами неопубліковані (і здебільшого не вивчені ще істориками) документи підрозділів радянських органів держбезпеки, які спеціалізувалися на оперативній роботі по «церковно-сектантській лінії», дають змогу (при всій специфічності цього джерела) глибше вивчити розвиток і зміст зовнішніх церковних зв'язків Українського Екзархату Руської Православної Церкви (РПЦ) в умовах тимчасово й відносно лояльної політики правлячої компартії та влади по відношенню до Православ'я в СРСР (відомо, зокрема, що XIX з'їзд КПРС 1952 р. не висував конкретних завдань із переслідування Церкви та розгортання наступальної атеїстичної політики). Зауважимо, що документи спецслужби (у порівнянні з партійно-пропагандистськими й «науково-атеїстичними» настановами та матеріалами) були значно менш ідеологізованими, відображали прагматично-службовий інтерес органів контррозвідки, об'єктивно зрозумілий і з погляду того, що церковні зв'язки стали предметом зацікавленості обох таборів «холодної війни».

Матеріали спецслужби (яка у сталінському СРСР із середини 1930-х до 1943 р. виконувала функції монопольного державного органу з релігійних справ і надалі відігравала серйозну роль у моніторингу ситуації у конфесійній сфері СРСР) надають чимало цінного емпіричного матеріалу для поглибленого дослідження міжнародних контактів РПЦ, політики влади по відношенню до Церкви, професійного інструментарію органів держбезпеки «по релігійній лінії», а також щодо ситуації у світовому Православ'ї. Згадані документальні першоджерела, на жаль, збереглися фрагментарно (після знищення величезного масиву архівних документів підрозділів «боротьби з ідеологічною диверсією» відповідно до наказу голови КДБ УРСР № 00150 у 1990 р.) Див. докладніше: Веденеев Д. В. Атеисты в мундирах. Деятельность советских спецслужб в религиозной сфере Украины. М.: «Алгоритм», 2016. С. 10-11., потребують доповнення як матеріалами Екзархату, так і органів управління державно-церковними відносинами.

Ще 15 березня 1945 р. голова Ради у справах РПЦ при Раді Народних Комісарів (уряді) СРСР Г. Карпов отримав у очільника радянського уряду дозвіл на візити за кордон низки церковних діячів. Зокрема, вважалося доцільним організувати поїздку Патріарха Московського і всієї Русі Алексія по Близькому Сходу (Сирії, Лівану, Палестині та Єгипту), враховуючи і запрошення від патріарха Александрійського і всієї Африки Христофора і патріарха Антіохії й усього Сходу Александра III. Однією з цілей поїздки було дослідження можливостей організації російських православних парафій у Бейруті, Дамаску, Єрусалимі, Каїрі й Александра та обговорення зі східними патріархами передумов до скликання в Москві Всесвітньої конференції Православних Церков Див., наприклад: Болотов С. В. Русская Православная Церковь и международная политика СССР в 1930-е -- 1950-е годы. М., 2011. С. 196-197..

Для визначення провідних напрямів зовнішніх церковних зв'язків РПЦ важливе значення мала нарада, яка відбулася 6 червня 1946 р. в Раді у справах РПЦ при Раді Народних Комісарів СРСР за участю Патріарха Московського і всієї Русі Алексія I, голови створеного 4 квітня 1946 р. Відділу зовнішніх церковних зносин Московської Патріархії митрополита Крутицького і Коломенського Миколая (Ярушевича), Г. Карпова (генерал-майора держбезпеки, начальника антирелігійного відділу «О» Міністерства державної безпеки (МДБ) СРСР), інших духовних осіб і відповідальних співробітників згаданого органу державно-церковних відносин.

Зокрема, серед пріоритетів зовнішніх зв'язків визначалася й активізація контактів РПЦ із главами Православних Церков Близького Сходу, надання їм валютно-фінансової допомоги («братньої допомоги» від імені РПЦ, хоча кошти виділялися урядом СРСР). Висувалося масштабне завдання скликання навесні 1947 р. в Москві з'їзду предстоятелів Православних Церков і «перетворення цього з'їзду в Передсоборну нараду до Вселенського Собору»Русская Православная Церковь. XX век. М., 2008. С. 388-389..

Як відомо, 8-18 червня 1948 р. в Москві відбулася нарада глав і представників Автокефальних Православних Церков, присвячена 500-річчю автокефалії РПЦ. Для Антіохійської Церкви участь у згаданому форумі виявилася непростим питанням. На тлі інтенсивного розгортання міжблокового протистояння у світі («холодної війни», стрижнем якої стало інформаційно-психологічне протиборство, в яке брутально втягували й релігійні організації) та зростаючого співробітництва Ватикану з провідними країнами Заходу (виразно антирадянська позиція папи Пія XII була широко відома). Папський престол, на думку радянського керівництва, намагався протидіяти активізації контактів між Православними Церквами.

Зокрема, при королі Єгипту було акредитоване Апостольське представництво Ватикану на чолі з інтернунцієм (дипломатичним посланником) Артуром Х'юзом. Останній негайно доклав зусиль до налагодження контактів з Александрійським патріархом Христофором та Коптським патріархом Амбу-Юссефом. За даними радянської дипломатії, задум А. Х'юза полягав у встановленні впливу на патріарха Христофора з метою використання останнього для скликання зібрання глав Православних Церков, досягнення їхньої згоди «на ряд спільних дій з католиками і на відхилення ними запрошення патріарха Алексія на московську нараду 1948 р.». Врешті-решт, патріарх Антіохії та всього Сходу Александр III (Тахан, 1869-1959) прибув до Каїру і там під відчутним тиском погодився не їхати до столиці СРСР. Однак після повернення він одразу зустрів обструкцію з боку членів власного ж Синоду за відмову від участі у Всеправославній нараді. Після цього патріарх Александр вдався до компромісних дій, направивши до Москви митрополита Гір Ліванських Ілію (Карама) Поширені у певних виданнях міфологічні історії про зустріч митрополита Ілії зі Сталіним, його «настанови» главі уряду СРСР щодо відкриття храмів та надання свободи Церкві, «відвідування могили матері Сталіна», нагородження його Сталінською премією та «пожертву» сиротам війни 200 тис. доларів тощо не відповідають дійсності. Митрополит уперше відвідав СРСР лише в 1947 р. і, навпаки, сам отримував дуже коштовні подарунки в обмін на улесливі виступи на адресу «вождя». та митрополита Хомського Александра (Жиха) Русская Православная Церковь. XX век. М., 2008. С. 405-406..

Ступінь жорсткості зовнішнього впливу на Антіохійського предстоятеля (з 1931 р.) можна опосередковано зрозуміти хоча б із того, що владика Александр у 1897-1900 рр. навчався в Київській духовній академії. В сан архімандрита (1903 р.) був зведений майбутнім митрополитом Київським і Галицьким священномучеником Володимиром (Богоявленським). Патріарх Александр III вітав обрання митрополита Сергія (Страгородського) Патріархом Московським і всієї Русі (1943 р.), зробив внесок до фонду Червоної Армії. Особисто був присутній на інтронізації патріарха Алексія I (чия єпископська хіротонія відбулася свого часу за участю Антіохійського патріарха Григорія IV) у лютому 1945 р. і тепло зустрічався з ним під час першої подорожі Предстоятеля РПЦ на Святу Землю у травні 1945 р. Никитин А. В. Патриарх Алексий I: служитель Церкви и Отечества. М., 2013. С. 399. Згодом став доктором богослов'я Московської духовної академії та відвідував СРСР. Відомий дослідник історії Церкви професор протоієрей Владислав Ципін характеризував його як «вірного друга Росії, який чудово знав російську мову» Цыпин В., прот. История Русской Православной Церкви: Синодальный и новейший периоды. М., 2010. С. 493..

Сама ж нарада 8-18 червня 1948 р. (на якій представники Антіохійської Церкви підтримали засудження «підривних дій» Ватикану по відношенню до Православ'я, виступили за «сильну і єдину» Православну Церкву) не призвела до рішення про скликання Всеправославного Собору в Москві. Водночас форум сприяв розвитку зовнішніх церковних зв'язків та перетворенню РПЦ в дієвий фактор зовнішньої політики СРСР. Сподівання уряду СРСР висловив у розмові з Г. Карповим тодішній «куратор» церковно-державних відносин К. Ворошилов: «У Російської Церкви -- велике майбутнє. Вона наш козир у Прибалтиці, Східній Європі, за кордоном узагалі» Якунин В. Н. Международная деятельность Русской Православной Церкви в годы Великой Отечественной войны // Дипломатический вестник. 2002. № 10. С. 117.. Втім, це не завадило з середини того ж року посилити адміністративний тиск на РПЦ, що означало поступове згортання кон'юнктурного «сталінського конкордату» з Церквою Див. докладніше: Веденеев Д. От признания -- к новым гонениям // Секретные материалы. 2011. № 21. С. 14-15..

На початку 1950-х рр., зазначає один із провідних дослідників історії Православної Церкви XX ст. М. В. Шкаровський, «в основному, вдавалося утримувати в сфері впливу Москви Антіохійську, Александрійську й Єрусалимську Церкви, хоча саме вони періодично дистанціювалися від Московської Патріархії». На цьому тлі «яскраво виражену» лояльну до РПЦ позицію, попри намагання тиснути на нього з боку США, займав Антіохійський патріарх. Відповідно, ця Церква отримувала від радянського уряду (по каналах РПЦ) відчутну допомогу, вкрай потрібну в скрутних етнополітичних умовах існування Антіохійського Патріархату. Зокрема, лише в 1950-1952 рр. патріарху Александру було передано 60 тис. доларів, під час візиту в СРСР у 1954 р. йому вручили 220 тис. рублів, 35 тис. доларів, різноманітні дорогоцінності. На ці кошти, зокрема, передбачалося будівництво духовної семінарії. За подячними словами членів антіохійської делегації, «на чолі всіх Православних Церков повинна стати» РПЦ, адже «Константинопольська Церква набагато слабша від Руської, втратила свій колишній престиж, ставши знаряддям американської політики».

Слід сказати, що Східні Церкви, й Антіохійська зокрема, справді перебували у вельми скрутному матеріальному становищі. У листі патріарха Алексія I особисто Й. Сталіну від 20 листопада 1947 р. зазначалося: «Антіохійський Патріархат плекає надію, що Руська Церква, і особливо радянський уряд, відновить давню традицію систематичної матеріальної допомоги бідній Антіохійській Церкві -- на ікони, на церкви, на окремих особливо знедолених ієрархів тощо». При цьому митрополит Ілія (Карам) прямо натякав, що «вирішальним фактором є ступінь нашої можливості давати їм гроші... домінуючим мотивом його висловлювань є питання про матеріальну допомогу», через що він і просить про особисту зустріч із главою уряду СРСР. Під час візиту до СРСР у 1947 р. митрополит Ілія отримав у подарунок безцінні ікони XIV ст., повертався він (як писав до Києва монахині-сестрі сам патріарх Алексій I) з 50 місцями багажу подарунків, включаючи коштовну шубу від патріарха Див.: Кураев А., диак. Церковь в мире людей. М., 2009. С. 531-539..

З 1954 р. активізувався діалог між Алексієм I та Александром III стосовно шляхів залучення на свою сторону інших Церков Сходу, яким також надали матеріальну допомогу. Показово, що РПЦ морально прискіпливо підходила до таких контактів, адже, скажімо, було відмовлено в субсидіях на обрання Єрусалимським патріархом архієпископу Севастійському Афінагору Шкаровский М. В. Русская Православная Церковь в XX веке. М., 2010. С. 299-300.. На звинувачення в експансіоністських прагненнях патріарх Алексій заперечував: «Мова не йде про об'єднання Православних Церков під егідою Московської Патріархії і перетворення Церков східного обряду в наднаціональну централізовану організацію на зразок Римсько-Католицької Церкви. Наша Церква не хоче бути інструментом ніякої політичної експансії: принципом завжди була й залишається повага до національної індивідуальності» Васильева О. Ю. Русская Православная Церковь в политике Советского государства в 1943-1948 гг. Автореф. дисс. д-ра ист. наук. М., 1999. С. 10..

Відтак, візити предстоятеля й архієреїв Антіохійської Церкви до СРСР стали доволі частими. Так, у липні 1951 р. глава цієї Церкви відвідав Москву з нагоди святкування пам'яті преподобного Сергія Радонезького. 23 липня у Троїце-Сергієвій Лаврі предстоятелі п'яти Автокефальних Православних Церков, включаючи Антіохійську, звернулися до християн усього світу із закликом до миру та щодо відвернення нової світової війни, підписання Пакту миру, відкритого для всіх держав. Раніше, в липні 1950 р., патріарх Александр III став доктором богослов'я Московської духовної академії.

24 липня -- 30 серпня того ж року Александр III (у супроводі митрополита Емеського Александра (Жиха)) відпочивав на дачі Патріарха Московського і всієї Русі в Одеському Успенському патріаршому монастирі. Цей візит відбувався зі згоди Ради Міністрів СРСР. Для зустрічі високих гостей в Одесу прибули вельми впливовий у церковно-управлінських справах керуючий справами Московської Патріархії прот. Миколай Колчицький та архімандрит Антіохійського подвір'я в Москві Василь (Самаха). За розпорядженням згаданого Г. Карпова для безпосередньої організації прийому з Москви прибув співробітник апарату Ради у справах РПЦ (який значною мірою комплектувався кадровими співробітниками держбезпеки).

Уповноважений у справах РПЦ при Одеському облвиконкомі П. Благов зобов'язувався інформувати про перебування іноземних гостей самого генерала Карпова, секретаря Одеського обкому КП(б)У, а також архієпископа Херсонського і Одеського Никона (Петіна) Онищенко А. Б. Церковная жизнь Одесской епархии конца 1940-х -- начала 1950-х годов // Церковь и время. 2011. Т. 56. № 3. С. 171-190.. Крім того, як свідчать типові документи спецслужби, в таких випадках відповідні настанови з МДБ СРСР та від Г. Карпова отримував профільний антирелігійний підрозділ обласного Управління МДБ (УМДБ; в 1951 р. це був 5-й відділ, «оперативний», серед функцій якого була і розробка релігійного середовища), відповідний заступник начальника УМДБ, необхідні завдання ставилися «кваліфікованій агентурі» серед кліру та інших категорій населення.

Зрозуміло, що за тих історичних умов міжнародні контакти Православної Церкви відбувалися під контролем спецслужби, зовнішні зв'язки нерідко використовувалися чекістами вельми своєрідно. Відомо, наприклад, що в 1955-1958 рр. органи КДБ провели підбір (в інтересах зовнішньої розвідки) в жіночих монастирях Української РСР групи черниць для направлення в Горненський монастир під Єрусалимом Галузевий державний архів СБ України (ГДА СБУ). Ф. 2. Оп. 27. Спр. 2.. Не стали винятком і агентурно-оперативні заходи навколо перебування східних архієреїв в Українській РСР.

Підготовка до оперативного супроводження візиту в Українську РСР ієрархів Антіохійської Церкви почалася заздалегідь, що свідчило про тісну координацію роботи державних органів і Міністерства внутрішніх справ Після смерті Й. Сталіна у березні 1953 р. органи внутрішніх справ та державної безпеки (МДБ СРСР) були об'єднані в єдине Міністерство внутрішніх справ СРСР на чолі з першим заступником Голови Ради Міністрів СРСР, Маршалом Радянського Союзу Л. П. Берія. У складі об'єднаного МВС СРСР та МВС Української РСР (керівник -- генерал-лейтенант П. Мешик) функції стеження за ідеологічною та релігійною сферою покладалися на 4-е (секретно-політичне) Управління. З березня 1954 р. відповідні завдання перейшли до компетенції Комітету державної безпеки (КДБ) при РМ СРСР. із «профілактики» міжнародних контактів РПЦ, а також про наявність відповідної випереджувальної інформації від закордонних джерел. Вже 15 травня 1953 р. 7-й відділ 4-го Управління МВС СРСР направив орієнтування в. о. начальника 4-го Управління МВС УРСР полковнику М. Цвєтухіну. Зазначалося, що приблизно 20 липня в СРСР на запрошення Московської Патріархії прибуває делегація Антіохійської Православної Церкви у складі митрополитів: Єпіфанійського -- Ігнатія (Хрейке), Хауранського -- Афанасія (Кілейне) та Емеського -- Александра (Жиха), які мають відвідати Москву, Ленінград, а потім побувати в Києві й Одесі.

Чекістам України наказувалося встановити за архієреями «ретельне агентурне спостереження». Для врахування в роботі повідомлялося, що всі вони навчалися до 1917 р. в Київський духовній академії, володіють російською мовою. Зверталася увага на те, що митрополит Ігнатій належить до групи духовенства, яка орієнтується на США та Великобританію, а під час перебування в СРСР має намір збирати матеріали для «книги антирадянського змісту» ГДА СБУ Ф. 2. Оп. 20. Спр. 8. Арк. 1..

Відповідно, 23 травня 1953 р. заступник глави МВС УРСР генерал-лейтенант П. Івашутін (майбутній багатолітній керівник військової розвідки -- ГРУ Генштабу Радянської Армії) затвердив «План заходів із забезпечення агентурного спостереження за делегацією Антіохійської Православної Церкви». Загальне керівництво заходами стеження за ієрархами покладалося на начальника 1-го відділення (розробка православної конфесії, Лавр, монастирів, старообрядців, «катакомбної Церкви») 6-го відділу (антирелігійного) 4-го Управління МВС УРСР підполковника Савочкіна.

Передбачалося, зокрема:

-- забезпечити безперервне агентурне спостереження за іноземними гостями силами УМВС по Київській та Одеській областях для з'ясування 'їхніх «настроїв і зв'язків»;

— обладнати готельні номери готелю «Інтурист» антіохійських архієреїв оперативно-технічними засобами 2-го спецвідділу МВС УРСР для прихованого стеження та прослуховування розмов гостей;

— забезпечити візуальне спостереження («оперативную слежку», мовою документу) за іноземцями розвідників 7-го відділу (зовнішнє спостереження й оперативне встановлення; велося і приховане фотографування гостей біля готелю, на вулицях тощо);

— «прикріпити» до делегації «кваліфіковану агентуру» («Омега», «Ораров», «Лотосов» та інші) з числа священнослужителів (зокрема -- Володимирського кафедрального собору) та співробітників Екзархату;

— «очистити» територію монастирів, які мають відвідувати гості, від «бродячого, кликушницького та жебрацького елементів» При відвідуванні іноземними делегаціями монастирів нерідко виникали «небажані» для влади ситуації. Так, як доповідав оперпрацівнику агент «Кузнєцов» (прибув з іноземною делегацією з Москви), при відвідуванні Києво-Печерської Лаври в липні 1954 р. до нього підійшла (прийнявши агента за іноземця) якась жінка «і спокійним тоном, не змінюючи виразу обличчя, почала швидко говорити: “Знайте: у селах немає хліба, народ вмирає від голоду й каторжних робіт, комуністи розорили Україну"» тощо. «Кузнєцов» порадив їй молитися, щоб усі труднощі були подолані (ГДА СБУ Ф. 2. Оп. 20. Спр. 8. Арк. 122)..

Документи МВС дають уявлення про програму перебування східних владик у місті їх академічної молодості. 6-8 червня 1953 р. в Києві вони мали відвідати Києво-Печерську Лавру, Введенський жіночий монастир, Покровський жіночий монастир, Володимирський собор та Андріївську церкву, побувати на прийомі в Патріаршого екзарха України (в 1944-1964 рр.) митрополита Київського і Галицького Іоанна (Соколова). Принагідно відзначимо, що певну інформацію про міжнародні контакти Екзархату спецслужба здобувала шляхом планових оперативно-технічних заходів із прослуховування покоїв митрополита Іоанна (оперативна зашифровка в цих випадках -- «Святий»). Гості відслужили спільно з митрополитом Іоанном Літургію в кафедральному Володимирському соборі. Далі делегація відбула до Одеси в супроводі уповноваженого у справах РПЦ в Українській РСР Григорія Корчевого ГДА СБУ Ф. 2. Оп. 20. Спр. 8. Арк. 11-12..

Прийняті особисто Савочкіним оперативні джерела інформували про перебіг візиту архієреїв та їх значущі висловлювання. Як зазначав агент «Майський», гості були відверто вражені красою «святого граду Києва, колиски християнства Русі», підкреслювали: у вас монахів більше, натомість в Антіохійській Церкві спостерігається занепад. Митрополити Александр та Афанасій люблять Росію (це трактувалося в значенні -- СРСР), дотримуються лівих суспільно-політичних поглядів. Зверталася особлива увага на зміну поглядів і настроїв митрополита Ігнатія. Він, за словами «Майського», «твердо переконався», що йому повідомляли багато брехливої інформації про СРСР, про тотальне стеження за громадянами. Активно цікавився життям віруючих, станом Церкви і дійшов «твердого переконання, що Руська Православна Церква квітне, ніким не переслідується і є центром Православ'я всього світу» ГДА СБУ Ф. 2. Оп. 20. Спр. 8. Арк. 28.. За іронією долі, високі гості не тільки перебували під постійним доглядом агентури і філерів: співробітники 2-го спецвідділу приховано побували в готельному номері владики Александра та фотокопіювали його особистий щоденник.

Гостям в Екзархаті були вручені подарунки -- срібні з позолотою панагії, срібні підстаканники до кришталевих стаканів, альбоми з видами Володимирського собору та по 2 коробки цукерок фабрики ім. Карла Маркса (яку вони теж відвідали в супроводі директора та агента-резидента МВС на підприємстві «Полевого»). Водночас оперативні джерела із числа ієреїв відзначили некоректну, грубу поведінку окремих священиків-супровідників із Москви, які зверхньо ставилися до українських колег під час богослужінь.

Подробиці перебування делегації в Одесі викладалися у спецповідомленні Одеського УМВС начальнику 4-го Управління МВС УРСР полковнику І. Шорубалці ГДА СБУ. Ф. 2. Оп. 20. Спр. 8. Арк. 35-42.. Там гості перебували на дачі патріарха Московського, із захватом відгукувалися про Успенський монастир як про «рай». Особливо вразила архієреїв зустріч із всесвітньо відомим офтальмологом, директором Українського інституту очних хвороб, Героєм соціалістичної праці академіком В. П. Філатовим (глибоко віруючою людиною, духовним сином святителя Луки Кримського). Сам учений з 1920-х рр. до смерті перебував під постійним агентурним доглядом спецслужби за справами «Старий» та «Філатов» Див. докладніше: Вєдєнєєв Д. В., Вєдєнєєв В. Д. Лікар і архіпастир: діяльність святителя Луки Кримського в контексті історії медицини і церковно-державних відносин у СРСР: історико-медичний нарис. К., 2015. 72 с.; Вєдєнєєв Д. В., Вєдєнєєв В. Д. Соціокультурні погляди академіка В. П. Філатова у світлі невідомих документів радянських спецслужб (до 140-ї річниці з дня народження вченого) // Культура і сучасність. 2015. № 2. С. 9-15..

Це напрочуд проста, доступна, талановита й чудова людина, відгукувалися про хірурга архієреї. Митрополит розчулено сказав академіку: «Ви зробили так багато дивовижних зцілень!» В Одесі гості відвідали також Іллінський собор, жіночий монастир, дивилися кінострічку «Падіння Берліну». Із задоволенням відгукувалися про відвідини «передового колгоспу». Селяни зазнали багато горя, зауважили архієреї, але тримаються бадьоро, люблять Батьківщину, «такі люди завжди і скрізь перемагають». Агентура повідомляла і про певні висловлювання гостей щодо їхніх зустрічей із патріархом Алексієм I, який, мовляв, обіцяв виділити Антіохійській Церкві допомогу в розмірі 50 тис. доларів ГДА СБУ Ф. 2. Оп. 20. Спр. 8. Арк. 40..

Зрозуміло, що особливу увагу спецслужбы привернув візит до Одеси в 1954 р. самого патріарха Александра III. Про інтерпретацію чекістами сутності цієї події (яка відбувалася вже за умов згортання відносно доброзичливого й прагматичного підходу до РПЦ в цілому та до її зовнішніх зв'язків, поступового негативного повороту до сумнозвісної смуги «хрущовських гонінь») свідчить записка в 4-е Управління КДБ при РМ УРСР заступника начальника Одеського УКДБ полковника Юферова (20 вересня 1954 р.) під промовистою назвою «Про ворожі прояви з боку високого духовенства». Нагадаємо, що чекісти України таким чином вже запопадливо реагували на появу 7 липня того ж року одного з найбільш сакраментальних в історії взаємин між РПЦ та комуністичною партією документів -- постанови ЦК КПРС «Про значні недоліки в науково-атеїстичній пропаганді та заходи з її покращення». Цей ідеологічний документ засуджував «примиренську» політику по відношенню до Православ'я, «викривав реакційну сутність і шкідливість релігії», націлював на «наступ на релігійні пережитки».

Як зазначалося в документі, 26 серпня 1954 р. до Одеси з Москви прилетіли Алексій I, патріарх Александр III, згадуваний митрополит Ілія (Карам) та секретар (і багатолітній друг і соратник) Патріарха Московського і всієї Русі Данило Остапов із сином Олексієм Дворянин за походженням, Д. А. Остапов (1894-1975) був келійником та особистим, утаємниченим секретарем владики Алексія, справляв суттєвий вплив на адміністративно-господарське життя Патріархії в 1950-1960-х рр. Арештовувався у 1946 р. для тиску на патріарха. Похований у некрополі Успенського монастиря в Одесі. Згаданий син Олексій -- похресник Алексія I, згодом -- протоієрей, професор Московської духовної академії. ГДА СБУ Ф. 2. Оп. 20. Спр. 8. Арк. 190.. Візит владики Александра до СРСР цього разу тривав із 17 серпня до 12 вересня 1954 р. і був присвячений 100-річчю утворення Антіохійського подвір'я в Москві (і охопив Москву, Ленінград, Псково-Печерський монастир, Київ та Одесу). На оперативну розробку східного гостя УКДБ скерувало досвідчених агентів з єпархії та Одеської духовної семінарії «Петрова», «Авілова», «Зайцева», «4711» та інших.

Високі гості, які відвідали місцеві монастирі та Одеську духовну семінарію, підкреслено лояльно відгукувалися про ситуацію в релігійному середовищі СРСР. Патріарх Александр III наголосив, що «в Радянському Союзі повна свобода сумління, стільки народу молиться; очевидно, що вони щиро віруючі». Митрополит Ілія (імовірно, з наведених вище причин) висловлювався радикальніше: «Я стою тільки за комунізм».

Спілкування з антіохійським єпископатом було використано патріархом Алексієм I (стурбованим новим наступом на РПЦ) для інформування світового Православ'я щодо поступової ескалації переслідувань віри в СРСР. Як повідомляв конфідент «Петров», що мав змогу тісно спілкуватися з вітчизняним і зарубіжним єпископатом, особисто Алексій I, митрополит Ленінградський і Новгородський Григорій (Чуков), Д. А. Остапов «своєю поведінкою намагалися створити обстановку, що негативно впливає на думку про Радянський Союз Александра III та його митрополитів». Зокрема, Патріарх Московський і всієї Русі обурювався фактами публікації у пресі відверто антирелігійних матеріалів. У розмові 2 вересня 1954 р. він жорстко відгукнувся про розгортання антирелігійної пропаганди в СРСР. Ще нещодавно, підкреслив Алексій I, керівництво країни спромоглося б «відхилити таке невчасно поставлене питання» (тобто посилення пропагандистського наступу на Церкву). У цьому відношенні, продовжував предстоятель РПЦ, місцева влада ще більше вислужується перед центром, веде «брутальну агітацію, застосовує репресивні заходи, звільняє вчителів, які не бажають вести антирелігійний наступ» ГДА СБУ Ф. 2. Оп. 20. Спр. 8. Арк. 191-192..

У наведеному документі «релігієзнавці» з КДБ зробили особливий акцент на дискредитації визначного діяча Православної Церкви, голови Навчального комітету при Священному Синоді РПЦ (з 1946 р.), митрополита Григорія (Чукова, 1870-1955). В контексті нашої статті постать владики Григорія прикметна не тільки його багатолітньою безкомпромісною боротьбою за свободу віросповідання та відродження духовної освіти в післявоєнному СРСР. Саме цей ієрарх відзначився на церковно-дипломатичній ниві, очолював з 1945 р. низку делегацій РПЦ до країн Західної Європи та Балкан, а також (у 1946 р.) -- на Близькій Схід. Там владика Григорій провів особисті зустрічі з предстоятелями Єрусалимської, Александрійської, Антіохійської Автокефальних Церков, а також із головою Коптської Церкви. Вдруге він мав бесіду з патріархом Александром III у Сирії в 1950 р. Дослідники історії Православної Церкви порівнювали його з повноважним послом СРСР на Близькому Сході в умовах розгортання глобального протистояння та переважаючого впливу в цьому регіоні США та Великобританії Див., наприклад: Михайлова М. Исповедник или князь Церкви? // Православное информационное агентство «Русская линия» [Електронний ресурс] / URL: http://rusk.ru/

st.php ?idar= 8457.

Важливо і те, що митрополит Григорій одним із небагатьох прозорливо помітив і належно оцінив небезпеку насування нової хвилі гонінь на Православну Церкву (пік якої припав на 1958-1964 рр.). Протест владики носив дієвий характер, і чекісти України особливо підкреслювали той факт, що він зі згоди Алексія I написав Г. Карпову «злобного характеру листа», в якому містився «протест духовенства проти антирелігійної пропаганди» ГДА СБУ Ф. 2. Оп. 20. Спр. 8. Арк. 193.. Справді, влітку 1954 р. владика Григорій виступив з різкою критикою політики влади у сфері релігії у промові перед слухачами Ленінградської духовної академії, надіслав листа до Ради у справах РПЦ при уряді СРСР.

Отже, неодноразові візити архіпастирів Антіохійської Православної Церкви в Україну сприяли розвитку організаційно-церковного й богословського діалогу між двома гілками світового Православ'я, об'єктивно зміцнювали позиції Церков Сходу в несприятливому для них етнорелігійному середовищі, на фоні ескалації «холодної війни».

У свою чергу, Екзархат РПЦ в Українській РСР набував досвіду зовнішніх церковних зв'язків, з його позицій ієрархи РПЦ мали можливість доносити до єдиновірців правду про становище Церкви в атмосфері політики державного атеїзму, зростання нової хвилі утисків віруючих. Поведінка й відгуки високих гостей демонстрували заслужений авторитет духовної традиції України у православному світі.

Документи спецслужби, яка не соромилася цинічних методів «розробки» духовних осіб навіть у період відносної лібералізації партійно-державної лінії по відношенню до РПЦ, доносять до дослідників невідомі факти щодо перебігу контактів Українського Екзархату з Церквами Сходу, дають додатковий емпіричний матеріал щодо вивчення багатостраждального шляху Православної Церкви.

Размещено на Allbest.ru