Православно-католицькі відносини в Україні та проблеми їх толерантизації

Размещено на http://www.allbest.ru

Православно-католицькі відносини в Україні та проблеми їх толерантизації

П.Л. Яроцький, д-р філос. наук, проф.

Наявність в історичному бутті України православ'я й католицизму латинського і східного візантійського обрядів розглядається як особливість українського християнства - його дуалістичність і амбівалентність. Усвідомлення природи цієї християнської спадщини як ціннісного духовного надбання сприятиме толерантизації міжконфесійних відносин та їх розвитку за принципом взаємодоповнення і взаємозбагачення.

Ключові слова: православ'я, римо-католицизм, унія, греко-католицизм, етнокультурні особливості, православно-католицькі відносини, толерантизація.

православ'я католицизм дуалістичність

Яроцкий П. Л.

ПРАВОСЛАВНО-КАТОЛИЧЕСКИЕ ОТНОШЕНИЯ В УКРАИНЕ И ПРОБЛЕМЫ ИХ ТОЛЕРАНТИЗАЦИИ

Наличие в историческом бытии Украины православия и католицизма латинского и восточного византийского обрядов рассматривается как особенность украинского христианства - его дуалистичность и амбивалентность. Осознание природы этого христианского наследия как ценностного духовного приобретения способствует толерантизации межконфессиональних отношений и их развитию за принципом взаимодополнения и взаимообогащения.

Ключевые слова: православие, римо-католицизм, уния, греко-католицизм, этнокультурные особенности, православно-католические отношения, толерантизация.

Iarotskyi P. L.

ORTHODOX-CATHOLIC RELATIONS IN UKRAINE AND PROBLEMS OF THEIR TOLERANCE

The presence in the historical Ukrainian existence Orthodox and Catholicism of Latin and Eastern Byzantine devotions attesting the main feature of Ukrainian Christianity - its dualism and ambivalence. Understanding the nature of the Christian heritage as a valuable spiritual heritage promote tolerant interfaith relations and their development on the principle of complementarity.

Keywords: Orthodoxy, Roman Catholicism, Union, GreekCatholicism,ethnocultural characteristics, Orthodox-Catholic relations, tolerance.

Проблеми православно-католицьких відносин в історичній ретроспективі досліджувалися українськими істориками-релігієзнавцями в таких монографіях: Стоколос Надія. Конфесійно-етнічні трансформації в Україні (ХІХ-перша половина ХХ ст.). - Рівне, 2003. - 479 с.; Шеретюк Руслана. Греко-католицька церква в контексті етноконфесійної політики Російської імперії на Правобережній Україні (кінець XVIII-XIX ст.). - Рівне: видавництво "Волинські обереги", 2012. - 431 с.; Стоколос Надія, Шеретюк Руслана. Драма Церкви. До історії скасування Греко-уніатської церкви в Російській імперії та викорінення її духовно-культурних надбань. - Рівне, 2012. - 347 с.; Буравський О. А. Римо-католицька церква на Правобережній Україні (кінець XVIII-XX ст.).- Житомир: видавництво ЖДУ імені І.Франка, 2013. - 452 с.; Стоцький Я.В. Держава і релігія в західних областях України. Конфесійні трансформації в контексті державної політики (1944-1964 рр.) - К., 2008. - 508 с.; Бистри- цька Елла. Східна політика Ватикану в контексті відносин Святого Престолу з Росією та СРСР (1878-64 рр.). - Тернопіль : Видавництво "Підручники і посібники", 2009. - 415 с.

Утім, цей ретроспективний аспект православно- католицьких відносин, який був об'єктом дослідження названих авторів, потребує доповнення, узагальнюючого компаративного аналізу з точки зору сучасного стану цих відносин з урахуванням етнокультурних та регіональних особливостей функціонування греко-католицизму і римо-католицизму в незалежній Україні та соціологічних вимірів їх толерантизації в оцінюванні громадян України різних її регіонів і конфесійної приналежності, що є метою даної роботи.

Дискурс православно - греко-католицьких відносин: ретроспектива і сучасний стан. За минулі 25 років в Україні відбулися конфесійні зміни реформаційного масштабу. У різних регіонах православно-католицькі відносини набули нового виміру. У Галичині греко-католицизм потіснився, щоб надати місце в цьому регіоні православ'ю. Утративши своє монопольне становище на галицькій землі, Українська греко-католицька церква після понад 40-річної офіційної заборони і катакомбного існування

вийшла із "галицького загомінку" на простори Великої - Наддніпрянської України. Римо-католицизм завдяки належному організаційному і матеріальному ресурсу відродився на заході України і з великими темпами поширюється в центрі, на сході і півдні України.

Якщо названі зміни оцінювати в історично-хронологічних параметрах, то отримаємо такий оптимум (сукупність найсприятливіших умов): по-перше, у Галицькому регіоні відродилося православ'я після майже трьохсотрічного його небуття (почавши від 1700 року, коли дві галицькі православні єпархії - Львівська і Перемишльська останніми перейшли на унію, не беручи до уваги понад 40-річний період запровадження радянською владою російського православ'я після скасування і заборони Греко-католицької церкви в 1946 р. На терени Наддніпрянської України увійшов греко-католицизм після понад 150-річного його небуття і насильницького "приєднання" у 1839 р. Уніатської церкви на Правобережній Україні до Російської православної церкви.

Для Римо-католицької церкви у незалежній Україні наступив, як охарактеризував її сучасний стан і тенденції розвитку тодішний єпископ Києво-Житомирської дієцезії Станіслав Широкорадюк, "золотий вік свого існування", оскільки, як вважає цей католицький ієрарх, "умови для розвитку латинського католицизму в Україні найкращі за всю історію його буття в цій країні" [9, с. 133].

Щоб належним чином оцінити епохальне значення нинішніх змін у православно-католицьких відносинах та вагомість їх толерантизації для розвитку незалежної України, потрібно зробити екскурс в історію цих відносин. Передусім необхідно зазначити, що упродовж 1720 ст. Православна і Уніатська (Греко-католицька) церкви перебували під гнітом чужоземної влади на українських землях в умовах бездержавності України. Весь цей період не раз украй загострювалися міжцерковні відносини, розпалювалася (і часто без вини українців) етноконфесійна ворожнеча, яка переростала у криваві розправи. Відразу після Берестейської унії (1596 р.) польською владою на Правобережній Україні заборонено Православну церкву, що, зрештою, викликало міжконфесійну боротьбу між так званими "з'єдиненими" (уніатами) і "нез'єдиненими" (православними), під час якої, як тоді говорили, "Русь нищила Русь".

Уроки Берестейської унії свідчать про зловісну закономірність: те, що довелося витерпіти православним, не менше згодом вистраждали, відчули на собі й уніати: міжконфесійні конфлікти між уніатами і православними завершилися приєднанням України до Росії (1654 р.) і скасуванням автономії Православної церкви та підпорядкуванням її Московській патріархії (1686 р.), що відкрило шлях до ліквідації Київської митрополії та зросійщення українського православ'я. Барська конфедерація (1768 р.), яка розгорнулася під гаслами боротьби за католицьку віру на Правобережній Україні, стала безпосереднім поштовхом для Коліївщини (17681769 рр.). Ці події не були позбавлені виявів жорстокості на міжетнічному та релігійному ґрунті, від яких постраждали українці (православні та уніати) і поляки (ри- мо-католики). Антикатолицькі репресивні заходи царського самодержавства і Синоду Російської православної церкви після придушення польських повстань (1830, 1860-ті роки) вкрай загострили відносини між уніатами і римо-католиками, з одного боку, і уніатами та римо- католиками з православними, - з іншого.

Найбільша трагедія для Православної, як і для Греко- католицької та Римо-католицької церков, відбулася в умовах тоталітарного сталінського режиму. Використовуючи апробовані сценарії розправи самодержавно- православної влади у XIX ст. з іновірцями - уніатами і римо-католиками, радянська влада застосовувала їх для скасування Берестейської унії, розриву зв'язків Греко- католицької церкви з Ватиканом і возз'єднання уніатів (греко-католиків), як тоді говорили в Москві, зі "своєю матір'ю" - Руською православною церквою (1946 р.).

Політичне і практичне розроблення цього вже другого "возз'єднання" детально і скрупульозно здійснювалося в Кремлі на найвищому рівні. 17 березня 1945 р. Сталін, Молотов, Берія розглянули і схвалили заходи з метою протидіяти претензіям Ватикана на вселенське всевладдя над християнським світом після завершення Другої світової війни, враховуючи входження католицьких країн Східної і Центральної Європи до сфери впливу СРСР. На виконання цих заходів опрацьовано "Інструкцію № 58". Серед п'яти розділів цього таємного документа, виготовленого в одному примірнику, перший розділ мав формулювання "Заходи по відриву греко- католицької (уніатської) церкви від Ватикана і приєднання до Руської православної церкви", а саме: створити у Львові православну єпархію, яка об'єднає православні приходи Львівської, Станіславської, Дрогобицької і Тернопільської областей; зміцнити організаційно й матеріально Почаївську православну лавру як оплот російського православ'я в Західній Україні; організувати всередині Уніатської церкви ініціативну групу, яка задекларує розрив з Ватиканом і закличе уніатське духовенство до переходу в православ'я та возз'єднання з Руською православною церквою; залучити патріарха і Синод Руської православної церкви до виконання цих заходів.

17 березня 1945 р. Й. Сталін власноручно наклав на цій інструкції резолюцію: "Із усіма заходами згодний" [5].

Відтак, всі подальші дії по виконанню цієї сталінської інструкції скрупульозно виконувалися, періодично уточнювалися, доповнювалися з подачі органів МДБ і контролювалися на найвищому рівні: у Києві - М. Хрущовим, у Москві - Й. Сталіном [6]; у ніч з 11 на 12 квітня 1945 р. заарештовано весь єпископат Греко-католицької церкви; створено "ініціативну групу" з підготовки заходів щодо "возз'єднання" греко-католиків з Руською православною церквою; під опікою і за допомогою державних органів підготовлено і проведено 89 березня 1946 р. Львівський собор Греко-католицької церкви, на якому схвалено скасування Берестейської унії, декларовано розрив з Ватиканом і приєднання греко-католиків до Руської православної церкви.

Понад 40-річний період примусового "возз'єднання" і руського "оправославлення" греко-католиків, боротьби із "залишками уніатства" загартував і зміцнив "катакомбну", діючу нелегально Українську греко-католицьку церкву і завершився легалізацією та реєстрацією її громад ще в останні роки існування СРСР (1989 p.).

За роки української державності відбулися істотні зміни на конфесійній карті України. Насамперед це стосується Галицького регіону. Якщо до 1946 р.(до сумнозвісного Львівського собору) Греко-католицька церква була панівною в конфесійному просторі Галичини, то, відродившись і офіційно легалізувавшись після понад 40-річного скасування і заборони як Українська греко- католицька церква, вона утратила своє монопольне становище назахідноукраїнських землях.

Сьогодні склалася інша конфесійна ситуація в Галицькому регіоні й Закарпатті. У Львівській, Івано- Франківській, Тернопільській та Закарпатській областях УГКЦ володіє лише 60% від усіх діючих у цьому регіоні храмів (2619), а православні конфесії (УпЦ Київського патріархату, УАПЦ і УПЦ Московського патріархату) - 40% (1805 храмів). УГКЦ зберегла тут 3308 парафій, а Православні церкви мають 2490 парафій. В УГКЦ є 2 тис. священиків, а в православних церквах - 2057. 83 монастирі - греко-католицькі, 46 - православні (60% і 40% відповідно) і відповідно 1190 і 620 ченців (65% і 35%).

У жовтні 1945 р. в Галицькому регіоні було лише 19 православних громад. Тепер на галицькій землі міцно закріпилося українське православ'я - УПЦ Київського патріархату і УАПЦ. Загалом в трьох галицьких областях діє 968 парафій УПЦ Київського патріархату і 791 парафія УАПЦ, а також 208 парафії УПЦ Московського патріархату. Відтак претензії Московської патріархії про насильницьке знищення православ'я в Галичині і вимоги про його відновлення - безпідставні.

У Закарпатті монопольне становище серед православних конфесій посідає УПЦ Московського патріархату - 586 парафій, і лише 35 парафії належать до УПЦ Київського патріархату і 2 парафії УАПЦ. Тут греко- католики відокремлені від Української греко-католицької церкви, а їхні громади перебувають під юрисдикцією спеціально створеної Ватиканом Апостольської адміністрації та іменуються як "Мукачівська єпархія візантійського обряду (Церква свого права)". Таким чином, греко-католики Закарпаття вилучені з УГКЦ.

Утративши монопольне становище в Галичині, УГКЦ виходить із "галицького загомінку" на терени Великої України. Зміна престольного центру українського греко- католицизму відбулася 21 серпня 2005 p., коли перенесено престол Глави УГКЦ зі Львова до Києва, а предстоятель цієї церкви кардинал Любомир Гузар де-факто став "Верховним Києво-Галицьким архієпископом". Відтоді, вектор розвитку українського греко-католицизму повернувся зі заходу України на її схід і південь, хоча за межами Галичини, на теренах Великої України УГКЦ станом на 1 січня 2013 р. має лише понад 150 парафій, в той час тут діють більше 600 римо-католицьких парафій.

Разом з тим спостерігається надто млява проникне- ність греко-католицизму на волинські терени. Насамперед це стосується Волинської і Рівненської областей, споріднених з Галицьким регіоном. На західних землях України здавна було створено чітко фіксований конфесійний рубіж як залишок всевладної колись в усій Європі конфесійної диференціації, вираженої засадою "cuiusregioneiusreligio" - "чия земля, того і релігія". Галичину і Волинь, як під час австрійської, російської, так і польської влади і навіть під час німецької окупації, розділяв конфесійний так званий "сокальський кордон", який був межею двох світів - католицького і православного. Чіткий конфесійний рубіж проходив з одного боку по лінії Збараж - Броди - Радехів - Сокаль - Рава- Руська - Любачів (тут проживало від 51 до 69% греко- католиків і 0,2 - 0,6 % православних), а з другого боку, - Горохів - Володимир - Томашів - Білограй (тут було від 18 до 80% православних і лише 0,1-1,7 % католиків від загальної кількості населення) [7, с. 166].

Цей конфесійний вододіл зберігся офіційно в міжвоєнній Польщі (1918-1939), і Греко-католицька церква, згідно із конкордатом 1925 р. між Ватиканом і Польщею, не мала права виходити із "галицького загомінку" на волинські терени так званих "східних кресів". Зрештою, нову унію ("неоунія") у 20-30-х роках на волинських землях проводили не греко-католики, а римо-католицький єпископат і латинські чернечі ордени під егідою Ватикану.

Часи змінилися, політичні й конфесійні кордони скасовані. Сьогодні у Волинській і Рівненській областях засновано 24 парафії УГКЦ і 38 парафій Римо-католи- цької церкви.

Зробивши таку порівняльну аналітику, ми не мали на меті порізнити чи протиставити між собою український католицизм і українське православ'я, греко- католицизм і римо-католицизм. Але необхідно усвідомити і прийняти очевидний історичний факт. Частина колишніх греко-католиків Галичини після 1946 р. насильно чи добровільно перейшли в православ'я: їхні діти і онуки були охрещені вже в Православній церкві, яку вони не бажають залишати, щоб повернутися до греко- католицизму. І в цій ситуації потрібна усвідомлена толерантність, повага до конфесійного вибору. Особливість українського християнства полягає в його дуаліс- тичності, амбівалентності, що призвело до виникнення в Україні двох гілок Вселенської церкви - східної і західної та їх взаємопереплетіння. Так розпорядилася історія, що в Україні паралельно існують одна з найбільших Православних церков у світі і найбільша Греко- католицька церква. Національні й духовні інтереси України потребують усвідомлення дуалістичної природи цієї християнської спадщини як цінного духовного надбання, яке має розвиватися за принципом взаємозбагачення і взаємодоповнення.

Етнокультурні та регіональні особливості функціонування римо-католицизму в Україні.Католицизм латинського обряду закріпився на українських землях з офіційно установленою ієрархією в XIV столітті, хоча перша римо-католицька дієцезія на території України заснована ще у XIII ст. в Луцьку. Відтоді він пережив як періоди свого злету і стабілізації, так і трагічні часи існування під владою Російської імперії і Радянського Союзу. По суті, римо-католицизм і греко-католицизм у другій половині XX ст. мали спільну історію своєї Голгофи на українських землях.

За останні 25 років відбулося динамічне відродження римо-католицизму в Україні. Якщо на початку 90-х років минулого століття (в останні роки радянської влади) в Україні функціонувало лише 80 римо-като- лицьких парафій, то на початок 2014 року їх кількість зросла до 1000, тобто збільшилася майже у 12 разів.

Це динамічне відродження Латинської церкви в Україні супроводжувалося чинниками як внутрішньої, так і зовнішньої взаємодії. Його стимулювали передусім Католицький костел у Польщі, Апостольська Столиця, очолювана на той час Іваном Павлом II, Апостольська нунціатура в Україні, а також відроджувана польська національна меншина. Костел став опорою польськос- ті й віри, оскільки без активної участі польської національної меншини, її консолідації в сучасну національно-культурну, активну і патріотичну "полонію" про масштабність сучасного становлення Римо-католицького костела на теренах всієї України годі було й думати. Про це досить переконливо розповів Еувгеніуш Яб- лонські, Генеральний консул Республіки Польща для полонійних справ в Україні, який працював на цій посаді в 1993-1996 pp., у своїй книзі "Wzlot. DokqdzmierzajqPolacywUkrainie" - "Зліт. До чого прямують поляки в Україні", в якій на широкому фактологічному матеріалі аналізується процес національно- культурного і духовно-релігійного відродження польсь- кості й костела в Україні, безпосереднім учасником якого був пан Генеральний консул [10, с. 242-243].

Таким чином, відродження римо-католицизму в Україні, поєднання національно-культурного життя в громадських товариствах і об'єднаннях польської національної меншини з місією костела, чернечих орденів і об'єднань сприяє національно-конфесійній консолідації поляків в Україні. Ця тенденція засвідчує, що Українська держава в своїй національній і конфесійній політиці дотримується положень Конституції України, Декларації прав національностей України, міжнародних правових актів, зокрема Декларації про права осіб, які належать до національних чи етнічних, релігійних чи мовних меншин (ухвалена Генеральною Асамблеєю ООН 18 грудня 1992 p.). Вони зобов'язують державу сприяти консолідації і розвитку етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності всіх корінних народів і національних меншин сущих в Україні.

Римо-католицизм в Україні необхідно розглядати як складову трьох його історично сформованих специфічних етнічних спільнот: по-перше, Римо-католицька церква в західних областях України (280 парафій у Львівській архідієцезії станом на січень 2014 р.) як костел автохтонного польського населення, яке споконвічно проживає на цих українських землях; по-друге, більше половини всіх римо-католицьких парафій (понад 400) знаходяться в трьох областях - Вінницькій, Житомирській, Хмельницькій і складається з етнічних поляків або асимільованих в українство колишніх етнічних поляків; по-третє, це - угорські ри- мо-католицькі парафії (їх понад 80 в Закарпатті).

У цілому ж римо-католицизм у сучасній Україні зберігає свої історично польські витоки, генетично пов'язаний з польською нацією. Разом з тим "до Римо- католицького костела, - як зазначає Євгеніуш Яблонсь- кі, - горнуться особи не лише польського коріння, а також українці й росіяни. їхня кількість сягає до 20-30 відсотків від загальної кількості католиків" [12, s. 10].

В Україні існує розгалужена мережа латинських чернечих орденів і об'єднань: 9І монастир, понад 700 ченців. Порівняємо їх з наявністю такої мережі в Українській греко-католицькій церкві: 102 монастирі, 1269 ченців і черниць. Утворення нових римо-като- лицьких парафій, реставрація зруйнованих і будівництво нових костелів відбувається в основному за допомогою зарубіжних благодійних фондів і католицьких об'єднань, насамперед з Німеччини і США. У цій роботі попереду йдуть саме латинські чернечі структури в Україні, торуючи дорогу римо-католицизму на схід і південь України. За спостереженнями, там, де появилася чернеча громада (3-5 осіб), обов'язково через рік-два організується римо-католицька парафія і постає костел. Саме в такий спосіб останніми роками утворені дві нові дієцезії на сході і півдні України: Одесько-Сімферопольська і Харківсько-Запорізька, які опікуються лише 110-ма парафіями, розпорошеними на території 11 південно-східних областей. Тут служать понад 90 римо- католицьких священиків і 4 єпископи (дані 2013 р.).

Римо-католицизм в Україні більш мобільний, гнучкіший, оскільки пристосований до регіональних особливостей, історичних і ментальних, національних і культурних виявів населення, серед якого здійснює свою євангелізаційну, пасторальну і харитативну місію. Про це досить переконливо сказав вже колишній єпископ Києво-Житомирської дієцезії Станіслав Широкорадюк (з 27 травня 2014 р. він очолює Харківсько-Запорізьку дієцезію): "Мені дуже подобається, що в цій дієцезії немає мовних проблем. Тут служать Меси багатьма мовами - польською, російською, українською тощо. Багато священиків достатньо вільно володіє українською мовою - а це, погодьтеся, надзвичайно важливо для католиків України. Я бачу Києво-Житомирську діє- цезію як справжню модель для розвитку Католицької церкви в Україні: це неначе молода кров, яка має оживити зріле тіло, додати йому сил і наснаги" [1, с. 18].

Кожна римо-католицька дієцезія (єпархія) застосовує різні моделі становлення і розвитку парафіяльної мережі, використовуючи засоби євангелізації і місіонерства з урахуванням історичних, етнічних, культурних, соціально-демографічних особливостей регіонів України. Києво- Житомирська дієцезія, де літургії відбуваються українською, російською, польською, англійською, німецькою, латинською мовами, а більшість священнослужителів вільно володіє українською мовою і де немає мовних проблем, пропонує свій досвід визнати "справжньою моделлю розвитку" Католицької церкви в Україні.

Луцька дієцезія робить акценти на культуротворчій і миротворчій праці передусім серед інтелігенції, намагається виконувати міжнаціональну об'єднавчу функцію у Волинському краї, враховуючи криваві етнічні українсько- польські протистояння 1943-1944 pp., використовує українську мову для літургійного відтворення текстів. Відповідно на Волині актуалізується культуро творча і миротворча модель відновлення латинського католицизму.

Харківсько-Запорізька дієцезія розставляє інші акценти. До складу цієї дієцезії входить 7 деканатів (Луганський, Дніпропетровський, Донецький, Запорізький, Полтавський, Сумський, Харківський). Адаптація римо- католицизму в цьому регіоні Лівобережної України відбулася з урахуванням широкого спектра історичних особливостей, етнічних відмінностей, мовного і культурного різнобарв'я [2, с. 14-15]. Застосовуючи у своїй священицькій праці девіз "дієцезія і Україна - загалом є місіонерською територією", колишній єпископ цієї дієце- зії Мар'ян Бучек був переконаний у тому, що "необхідно адаптувати мову і літургію до менталітету і потреб людей" Лівобережної України. Оскільки населення Східної України у своїй сукупності етнічно і культурно відрізняється від населення Правобережної України, особливо Волині й Галичини, то єпископ М. Бучек вважає актуальним врахувати ці особливості в євангелізаційно- місіонерській праці на теренах своєї дієцезії, яка охоплює 7 областей з 20-мільйонним населенням.

"Треба йти до людей" - такий основний практичний напрям євангелізаційної, місіонерської, харитативної праці в Харківсько-Запорізькій дієцезії РКЦ. Покровителями цієї дієцезії обрані святі Кирило і Мефодій, які подали взірець інкультурації християнства у слов'янську культуру, переклавши Євангеліє і богослужбові тексти мовою слов'янських народів. На той час це було великим викликом і навіть єрессю, оскільки єдиною канонічною біблійною і богослужбовою мовою у Католицькій церкві була латина. Слов'янські просвітителі або, як ще їх називають, "солунські брати", подолали опір латино-німе- цьких єпископів і феодалів-асиміляторів слов'янських народів, добилися схвалення Римського папи їхньої слов'янської євангелізації. Тому не випадково і більше того, знаковим чинником, є обрання святих Кирила і Мефодія покровителями Харківсько-Запорізької дієцезії РКЦ.

"Наша молода дієцезія - місіонерська територія", постійно підкреслював тодішній єпископ цієї великої структури Католицької церкви на Сході України у розмові з вищими представниками церковної влади, відповідальними за її розвиток на сході України, з керівниками закордонних фондів, які матеріально допомагають церкві, провінціалами орденів, які направляють сюди працювати клір, зі священиками, які намагаються тут служити [2, с. 15].

Євангелізацію цього регіону здійснюють в основному орденські священики (з чернечих орденів), чоловічі й жіночі об'єднання, ордени, молитовні рухи. Серед них - Францисканський орден світських, рух назаретянських родин, Домашня церква, Легіон Марії, Біблійне коло, харизматичні рухи у Святому Дусі.

Загалом на терені Харківсько-Запорізької дієцезії працюють 13 чоловічих і 15 жіночих орденів. Сестри- оріоністки разом з отцями-місіонерами св. Вікентія де Поля опікуються дітьми вулиці і бездомними. Сестри- францисканки займаються літніми людьми, молоддю, опікуються школою-інтернатом. Черниці з В'єтнаму працюють з дітьми в'єтнамців, які мешкають в Україні. Місіонери-кларетники працюють в благодійній місії Caritas-SPESfy Бердянську). Всі сестри служать ще й катехитками або органістками. У Покотилівці є кляузо- вий (закритий) монастир кармеліток босих, які "служать Богові і людям своєю молитвою".

І ще одна особливість євангелізаційно-місіонерської праці у Східній Україні. Парафіяльна мережа Римо- католицької церкви починає розвиватися тут з організації молитовних зібрань у когось із вірян на квартирі. Потім будується мала капличка, а пізніше - храм. Спочатку в терен йде невелика група орденських місіонерів, яка створює основу церкви - організовує молитовну групу, яка стає засновником майбутньої парафії. А вже будівництво костелів беруть на себе закордонні фонди (здебільшого німецькі та американські). Саме завдяки їм збудовано сучасні костели в Донецьку Запоріжжі, Конотопі, Кременчуку, Лубнах, Краматорську, Харкові та інших містах сходу і півдня України.

Єпископ Мар'ян Бучек вважав, що національність в Церкві повинна посісти друге місце після справи служіння людям. "Я маю нести Слово Боже українцям, полякам, росіянам. Але також і в'єтнамцям або африканцям, індійцям у Запоріжжі, Харкові, Донецьку, бо маємо в тих містах їхні чисельні спільноти".

Ця "інтернаціональна модель" розвитку Католицької церкви в Україні добре спрацьовує як на заході і в центрі, так і на сході й півдні України, притягаючи до римо- католицизму осіб різної національної належності, світоглядної та культурної орієнтації. Саме цього не вистачає Українській греко-католицькій церкві, яка непорушно стоїть на засадах українськості в своїй євангелізаційній, пасторальній і культурницькій місії. На заході України це створює надзвичайно великі преференції для греко- католицизму. На сході й півдні України модель розвитку латинського католицизму еластичніша й ефективніша. Саме через це на цій великій території (11 областей сходу і півдня) Католицька церква латинського обряду посідає набагато більше парафій і стрімкіше розвивається, ніж Українська греко-католицька церква.

Разом з тим на теренах Великої України (сході й півдні) спостерігаються такі вияви толерантності, як солідарність й взаємодопомога римо-католицьких і гре- ко-католицьких священнослужителів на парафіяльному рівні, як, наприклад, великопісні реколекції під проводом греко-католицького священика в римо-като- лицькому храмі або, навпаки, римо-католицького ксьондза в греко-католицькому храмі. До такого вияву екуменізму в Україні дві гілки католицизму - латинського і східного - ще не скрізь доросли. А ось у південному Миколаєві греко-католики відправляють Служби Божі в римо-католицькому храмі, бо свого поки що не мають. Тут католики двох обрядів добре співпрацюють [3, с. 7].

Міжнаціональний і міжконфесійний мир, солідарність і співпраця - важливі чинники для утвердження монолітності Української держави і становлення громадянського суспільства. І церква в цій царині може багато зробити. Міжрелігійний і міжкультурний діалог - ось спільна платформа двох гілок католицизму - латинського і східного - в Україні. Ці дві гілки одного християнського католицького дерева можуть багато зробити для піднесення морально-етичного, культурного, суспільного авторитету християнства в Україні та слугувати добрим взірцем для інших християнських і нехристиянських конфесій, а також для всіх віруючих і невіруючих. А для цього потрібно, як наголошував Бенедикт XVI у своїй енцикліці "Caritasinveritate" - "Любов в істині", подолати, з одного боку, культурне "стулення", тобто культурну самоізоляцію, відрубність, в результаті чого втрачається глибоке значення культури інших народів, традиції різних етносів. А з другого боку, енцикліка застерігає від меркантилізації культурних обмінів, некритичного сприйняття культурного еклектизму, піддавання релятивізму, який не сприяє справжньому міжкультурному діалогу.

Бенедикт XVI вважав, що християнська релігія, а також інші релігії можуть зробити внесок у розвиток лише тоді, "коли Бог знаходить місце в суспільній сфері, з конкретним ставленням до культурного, суспільного, економічного, особливо політичного вимірів" [11, s. 26]. Тому "віруючі зобов'язані поєднувати свої зусилля з усіма людьми доброї волі іншого віровизнання і невіруючими, щоб цей світ дійсно відповідав Божому плану: жити як одна сім'я Сотворителя", вважав цей папа.

Актуальність таких рефлексій енцикліки "Милосердна любов в істині" ("Caritasinventate") підтверджується необхідністю налагодження взаєморозуміння і навіть співпраці католиків латинського і східного обрядів - РКЦ і УГКЦ - в такому регіоні, як Волинська і Рівненська області. Особливістю цього регіону є те, що "Волинь,

стала ареною жорстокого, жахливого братовбивчого протистояння у 1943 році. Тоді брат підняв руку на брата, і саме тоді загинуло багато римо-католиків. Ті, що вціліли, виїхали за кордон, щоб вже ніколи не повернутися, - зазначив єпископ Луцької дієцезії Маркіян Тро- фім'як. - Тому вірних небагато - їх просто не може бути багато. Але вже чудом є те, що дієцезія, скалічена історичними подіями, відродилася та існує. Це живе свідчення міцності місцевої Церкви" [4 с. 14].

І тому зрозумілішими у світлі жахливої історичної пам'яті стають такі висловлювання цього католицького священнослужителя: "Наша Церква на цих теренах старається відіграти й миротворчу роль. Усі переконалися, що ми не є, як колись казали, polskiKosciцl, а Католицька Церква - Вселенська Церква відкрита для всіх" [4, с. 14]. Саме тому, як вважав цей єпископ, до Луцької катедри приходить українська інтелігенція, яка високо цінує зрозумілість богослужінь, оскільки більшість латинських мес відправляється українською мовою, здійснюються переклади літургійних текстів українською мовою. Водночас у Луцьку Латинська церква відіграє культуротворчу роль, відроджуючи зацікавлення сакральною музикою та традицією її виконання.

Одним словом, для двох гілок католицизму в Україні є велика нива для спільної євангелізаційної, культурницької, миротворчої та харитативної праці у "милосердній любові в істині", не забуваючи при цьому своє сусідство з великим українським православ'ям, яке поки що розділене, але самою ходою розвитку незалежної і демократичної держави отримуватиме імпульси до інституалізації в об єднаній Українській православній церкві, а до того повинно бути готовим налагоджувати співпрацю як між своїми гілками, так з Католицькими церквами.

Соціологічні виміри православно-католицьких відносин. У православно-католицьких відносинах у сучасній Україні немає будь-якого внутрішнього негативного підґрунтя для їх ускладнення, погіршення та навіть конфліктності. Нове покоління українців, в тому числі й віруючих православних та католиків, світоглядно сформувалося в умовах конституційно гарантованої свободи совісті. У їхній свідомості вже закладені суб'єктивно інші виміри оцінювання релігії, в цілому толерантний погляд на міжконфесійні відносини. Всі релігії - різні, але вони

рівні перед законом, кожен має можливість сповідувати будь-яку релігію або не сповідувати жодної - такий погляд на віросповідний вибір і такий світоглядний стандарт, як засвідчують соціологічні дослідження, переважають у свідомості й конкретних суб'єктивних само- виявах громадян України [8].

У Західному регіоні більшість православних ставиться позитивно до греко-католицизму і римо- католицизму. Разом з тим, більшість католиків у цьому регіоні (70%) позитивно ставиться до православ'я. Зокрема, вірні УПЦ Київського патріархату частіше, ніж вірні УПЦ Московського патріархату, висловлюють позитивне ставлення до цих двох конфесій католицизму і його сповідників (відповідно 38,1 і 29,6%). Про негативне ставлення до Римо-католицької церкви православні Західного регіону висловюються дуже рідко (3% УПЦ Київського патріархату і 5,1% УПЦ Московського патріархату). Між двома католицькими конфесіями - УГКЦ і РКЦ - у Західному регіоні налагоджені толерантні відносини. Так, позитивне ставлення до римо-католицизму висловили 71,7% греко-католиків.

В інших регіонах виявлено таке ставлення до греко- католицизму і римо-католицизму: позитивне (Центр - 34,4 і 31,3%; Схід - 20,7 і 18,7%; Південь - 21,3 і 20%)); негативне (Центр - 3,2 і 4%; Схід - 4,7 і 5,5%; Південь - 1,6 і 3%); байдуже (Центр - 42,3 і 42%; Схід - 50,8 і 50,5%; Південь - 43 і 42%); над цим не задумувалися (Центр - 19,6 і 21,1%; Схід - 21 і 21,9%; Південь - 30,4 і 30, 2%); не чули про такі релігії (Центр - 0,5 і 1,2%; Схід - 2,6 і 2,9%; Південь - 3,8 і 4,9%).

Про що свідчать такі показники ставлення до греко- католицизму і римо-католицизму у зазначених регіонах? По-перше, рівень позитивного ставлення як до греко-католицизму, так і до римо-католицизму порівняно із Західним регіоном (де відповідно він становить 68 і 53,7%) істотно знижується у Центрі (майже на половину відсотків опитаних) і на Сході і Півдні (майже на 47 і 24%). По-друге, це свідчить як про відповідну географічну віддаленість респондентів соціологічного опитування у зазначених регіонах від місць найбільшого поширення цих двох католицьких конфесій на заході України, а також, що істотно і ймовірно, про засвоєні стереотипи ментального мислення, сформовані історично, які у наш час культивуються певними зарубіжними політичними і конфесійними чинниками у цих регіонах.

Проте соціологічні дослідження доводять, що не йдеться про ворожість до католицизму, оскільки рівень негативного ставлення до греко-католицизму і римо- католицизму у всіх регіонах України майже однаковий і становить на Заході відповідно 3,4 і 3,1%, у Центрі - 3,2 і 4%, на Сході - 4,7 і 5,5%, Півдні - 1,6 і 3%. Отже, православно-католицькі відносини в сучасній Україні характеризуються високим рівнем толерантності, у них немає релігійного фанатизму та етноконфесійної ворожнечі.

Разом з тим спонукають до глибших роздумів такі відповіді на запитання "Як ви ставитеся до греко- католицизму і римо-католицизму": "Мені байдуже"; "Над цим не задумувався". В опитаних, які вважають себе парафіянами УПЦ Московського патріархату, байдуже ставлення до греко-католицизму і римо-католицизму зафіксовано відповідно у 37,2 і 38,5%. У парафіян УПЦ Київського патріархату - відповідно 38,5 і 41,4%. У регіональному вимірі кількість опитаних з байдужим ставленням до греко-католицизму і римо-католицизму дорівнює: Захід - 20,4 і 31,1%, Центр - 42,3 і 42%, Схід - 50,8 і 50,5%, Південь - 43 і 42%. Ці рівні байдужості у ставленні до обох конфесій католицизму виявлені майже в ідентичних вимірах серед парафіян УПЦ МП і УПЦ КП. Вони дещо відрізняються в регіонах: у Центрі і на Півдні ідентичні (в межах 42-43%), на Заході найнижчі (20-30%), а на Сході зафіксовані в половини опитаних.

Цю байдужість у різних вимірах можна прирівнювати (звичайно, не ототожнюючи) з нейтральною позицією громадян України до цих католицьких конфесій. Найменший рівень байдужості на Заході - це вияв обізнаності з католицизмом, історично поширеним у цьому регіоні, чутливо відображеним у суспільній та індивідуальній свідомості багатьох поколінь. Високий рівень (до 50% опитаних) зафіксованої байдужості на Сході свідчить передусім про необізнаність такої частини респондентів з католицизмом. Про те, що Східний регіон був донедавна своєрідною tabularasa, тобто незайманою територією, яку лише сьогодні католицькі місіонери, здебільшого латинські чернечі ордени і об'єднаннями, активно освоюють з метою його євангелізації, йшлося в попередній частині цього дослідження. Відтак, ситуація в цьому регіоні, як, зрештою, і в Центрі й Півдні, де також фіксується велика кількість байдужих до католицизму (до 43%), не є загрозливою в контексті вияву нето- лерантності чи ворожості. Скоріше це є наслідком утвореного після розпаду СРСР ідеологічного і світоглядного вакууму, поширеного після державного атеїзму релігійного індиферентизму. Це характерно для вікових груп опитаних 18-30, 31-40 років.

Це, зрештою, якоюсь мірою асоціюється з іншою типовою відповіддю опитаних щодо їх ставлення до гре- ко-католицизму і римо-католицизму, а саме: "Не задумувався над цим". Таких серед віруючих УПЦ Московського патріархату 22,8 і віруючих УПЦ Київського патріархату - 14,2%. Серед опитаних у регіонах: на Заході

7,5 і 10,5%; у Центрі - 19,6% і 21,1%; на Сході - 21 і 21,9%, Півдні - 30,5 і 30,2%. Про що це свідчить? Ці люди можуть жити чи працювати або лише інколи зустрічатися чи з греко-католиками або римо-католиками

своїми сусідами, співробітниками або випадковими знайомими, ставитися до них і оцінювати їх у загальнолюдських вимірах, але не конфесійних. Цей бік взаємовідносин їх не цікавить, вони над ним не задумуються. Це також може характеризувати їх як людей вихованих, шляхетних, толерантних.

Такий спосіб пояснення цієї ситуації підтверджується відповідями типу "нічого не чув про таку релігію", тобто про греко-католицизму і римо-католицизм. Опитаних з такою відповіддю виявилося на Заході (0,8 і 1,3%), у Центрі (0,5% і 1,2%), на Сході (2,6% і 2,9%), Півдні (3,8% і 4,9%).

Таким чином, відповіді, які характеризують опитаних за типовими позиціями їхнього ставлення до греко- католицизму і римо-католицизму ("позитивно", "негативно", "мені байдуже", "над цим не задумувався"), відображають свідомість опитаних, які знають щось про католицизм цих двох обрядів, але їх ставлення до католицизму відзначається, з одного боку, чітко визначеною позицією (позитивною чи негативною), а з другого, - більш гнучким індиферентним, не обтяженим конфесійним підходом, але все ж таки не негативним, а толерантним ставленням ("мені байдуже", "над цим не задумувався"). Отже, абсолютна більшість опитаних (крім тих, які категорично ідентифікувалися як негативно поставлених до католицизму - в регіональних межах це 2-5%) виявила своє толерантне ставлення до католицизму з різними ступенями його наповнення і вираження. Разом з тим православно-католицькі відносини у позитивному плані найа- декватніше відображені у відповідях віруючих УПЦ МП і УПЦ КП щодо їх ставлення до греко-католицизму і римо- католицизму та аналогічних у відповідях католиків обох обрядів у їхньому ставленні до православних.

Треба визнати, що у Західному регіоні (найбільш конфліктному в минулому) УПЦ Московського патріархату має всі можливості для функціонування і задоволення релігійних потреб своїх парафіян (у Галицькому регіоні й Закарпатті налічується понад 700 громад цієї конфесії). У центрі України, зокрема в самому її серці - Києві, безперешкодно розвиваються конфесійні структури УГКЦ і Римо-католицької церкви. Отож, ці факти потрібно усвідомити, щоб належним чином оцінити історичні зміни за останні десятиріччя у міжконфесійних відносинах в Україні.

Відтак, "історична рана", завдана, з одного боку, Берестейською унією (1596 р.) православ'ю, а з другого, - насильницькою ліквідацією унії і насадженням російського православ'я радянською владою (1946 р.), "загоїлася" у свідомості віруючих - і православних, і греко-католиків. На рівні вищої церковної ієрархії, парафіяльного духовенства, в цілому всіх віруючих (греко-католиків, римо- католиків і православних) установилися нормальні, толерантні міжконфесійні відносини. По суті, в Україні сформувалася паритетність православно-католицької мережі, що сприяє толерантності міжконфесійних відносин.

Важливим чинником толерантизації міжконфесійних відносин і становлення екуменічної атмосфери є Всеукраїнська рада церков і релігійних організацій, у складі якої успішно співпрацюють всі православні, католицькі, протестантські церкви, а також ісламські та іудейські конфесії. Дотримуючись принципу ротації, у цій Раді періодично головують представники всіх без винятку конфесій.

Самі церковні ієрархи надто високо оцінюють наявність в Україні такої міжконфесійної структури, незалежної від будь-яких державних втручань і зовнішніх світських впливів. Авторитет Всеукраїнської ради у налагодженні міжконфесійних відносин і вирішенні проблем, які виникають у цих відносинах, підтверджений десятирічним її існуванням. Якщо держава, зокрема її високі очільники, прислухатимуться до думок, рекомендацій, застережень Всеукраїнської ради церков і релігійних організацій і підтримуватимуть з нею контакти, то Україна стане справжньою лабораторією міжконфесійної толерантності й співпраці, взірцем для всієї Європи. З таким здобутком входження України до Об'єднаної Європи, її процес євроінтеграції буде пришвидшений й належним чином оцінений.

Список використаних джерел

1. Католицький вісник. - К., 2009. - №18. - С. 17-19.

2. Католицький вісник. - К., 20О9. - №20. - С. 14-16.

3. Католицький вісник. - К., 2009. - №8. - С. 6-7.

4. Католицький вісник. - К., 2009. - №14. - С. 13-15.

5. Лист Ради у справах Російської православної церкви при Раднаркомі Союзу РСР до М.С. Хрущова про план заходів щодо ліквідації Греко- католицької Церкви (20 квітня 1945 р.) // ЦДАГЛУ. - Ф.1 оп. 23, спр.1638, арк 97-100; Лист Голови Раднаркому УРСР М. С. Хрущова до секретаря ЦК ВКП (б) Й.В.Сталіна про заходи, спрямовані на розклад Греко-католицької церкви в Західній Україні (27 грудня 1945 р.) // РЦЗДДНІ. - ф.17, оп. 125, спр. 313, арк. 28-30.

6. Лист народного комісара державної безпеки УРСР Савченка до М.С. Хрущова про необхідність посилення впливу Російської православної Церкви в Україні (20 травня 1945 р.) // ЦДАГЛУ. - Ф.1 оп. 23, спр. 1639, с.1; Довідка Управління НКДБ Львівської області про підготовку заборони діяльності Греко-католицької церкви (листопад 1945 р.) // ДАГО. - Ф.П.З. - On. 1, спр. 230, арк. 28-32; Докладная записка Львовского обкома КП(б)У ЦК КП(б)У тов. Хрущеву Н. С. о проведенной работе по воссоединению греко-католической церкви с православной на територии Львовской области // ЦДАГЛУ. - Ф.1, on. 23, спр. 1639. арк. 103-113.

7. Стоколос Н. Г. Конфесійно-етнічні траснформації в Україні (XIX-перша половина XX ст.) / Н.Г.Стоколос.- Рівне, 2003. - 479 с.

8. Інформаційно- аналітичний матеріал Центру Разумкова до Круглого столу на тему "Державно-церковні відносини в Україні: особливості й тенденції розвитку". - К., 8 лютого 2011 р.

9. Яроцький П.Л. Релігієзнавство. Сучасні релігійні процеси у світі й Україні. Підручник / П.Л.Яроцький. - К.: Кондор - Видавництво, 2013. - 439 с.

10. Яроцъкий П. Л.Римо-католицизм в Україні/П.Л.Яроцький // Україна релігійна.Стан релігійного життя в Україні. -К.,2008. - С. 242-243.

11. Encyklica "СaritasinVeritate"// L'OsservatoreRomano (wyd.pol.). - Roma, 2009. - №9. - S.15-54. 12. Upadki і wzlotyPolakowUkrainy // "Кгупіса".

Kwartalmkmmejszowoscipolskiejnа Ukrainie. - 2009. - №65. - S. 2-72.

Размещено на Allbest.ru