Заборона носіння хіджабу У публічних місцях як виклик основоположним правам та свободам людини

Размещено на http://www.allbest.ru/

Стаття з теми:

Заборона носіння хіджабу у публічних місцях як виклик основоположним правам та свободам людини

Сорокопуд А.М., здобувач вищої освіти Інституту підготовки кадрів для органів юстиції України Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого

У статті розглядається доцільність та пропорційність заборони у деяких країнах світу викладати в державній школі в ісламській хустці. Питання щодо інтеграції мусульманського населення і рівності мусульманських жінок обертаються саме навколо хустки. Жінки, які претендують на право на хустку, стикаються з підозрою в політико-фундаменталістських мотивах. Мусульманська хустка є релігійним або політичними символом, або простим предметом одягу. Піднімається питання про співвідношення заборони носіння хіджабу з правами людини, зокрема із свободою віросповідання, позитивною та негативною релігійною свободою учнів та вчителів. У статті розглядаються міжнародні нормативно-правові акти, які забороняють необґрунтоване обмеження основополжних прав, та міжнародна судова практика, яка нехтує даними приписами. Висвітлюється сприяння цій забороні, утвердженню тендерної рівності та нівелюванню традиційного розуміння мусульманської жінки. Дається відповідь на таке питання: «Чи дійсно заважає вчитель в хустці релігійному нейтралітету держав, що має бути відображений в державній школі?». Розглядається проблема того, чи можна в суперечці щодо ісламської хустки прийти до балансу, адже права людини становлять не випадковий каталог різноманітних претензій, а систематичний зв'язок, з якого окремі елементи не можуть вирватися, не завдаючи шкоди всій системі прав людини. Заборона на хустку ставить учителя перед таким вибором: зняти хустку і тим самим порушити свій важливий релігійний обов'язок або прийняти фактичну професійну заборону. Це справжнє обмеження релігійної свободи вчителя повинно бути зваженим на баланс інтересів, а не на недоведене порушення релігійної свободи школярів та їх батьків або на релігійну нейтральність викладання. Без конкретної загрози іншим правовим інтересам заборона на хустку є непропорційною. Там, де конкретної небезпеки немає, толерантність повинна розглядатися як центральний елемент конституційної держави. Завдання державних шкіл - навчити дітей ненасильницькій взаємодії між людьми з різними цінностями. Якщо хустку носити з політичних міркувань, то заборона можлива, оскільки заклик до свободи релігії не використовується.

Ключові слова: свобода віросповідання, неподільність прав людини, гендерна рівність, релігійний нейтралітет держави.

PROHIBITION OF WEARING HIJAB IN PUBLIC PLACES AS A CHALLENGE TO FUNDAMENTAL HUMAN RIGHTS AND FREEDOMS

The article discusses the appropriateness and proportionality of the ban in some countries of the world to teach in a public school in an Islamic shawl. The issue of integration of the Muslim population and the equality of Muslim women who revolve around the shawl. Women who claim the right to a scarf are suspected of political-fundamentalist motives. A Muslim shawl is a religious or political symbol, or a simple piece of clothing. The question is raised about the relationship between the prohibition of wearing a hijab with human rights, namely: freedom of religion, positive and negative religious freedom of students and teachers, and the like. International legal regulations prohibiting unjustified restriction of fundamental rights and international judicial practice neglects these requirements. Promoting this prohibition on promoting gender equality and leveling the traditional understanding of Muslim women. Indeed, the teacher in the shawl of the religious neutrality of states interferes, should be reflected in the public school. In general, is it possible in a dispute over Islamic shawls to bring about a viable balance. After all, human rights are not a random “catalog” of various claims, but also a systematic connection from which individual elements cannot escape without harming the entire human rights cause.

And the ban on the shawl puts the teacher before the choice to remove the shawl and thereby violate their important religious duty or accept an actual professional ban. This real serious deterioration in the religious freedom of a teacher should be balanced on a balance of interests than on an unproven violation of the religious freedom of students and their parents or on the religious neutrality of teaching. Without a specific threat to other legal interests, the ban on the handkerchief is disproportionate.

Where there is no particular danger, tolerance should be seen as a central element of a constitutional state. The task of public schools is also to teach children non-violent interaction between people with different values. If handkerchief is worn for political reasons, a ban is easily possible because the call for freedom of religion is omitted.

Key words: religious freedom, indivisibility of human rights, gender equality, religious neutrality of states.

Постановка проблеми

Значна частина дебатів щодо інтеграції мусульманського населення та рівності мусульманських жінок обертається навколо хустки. Хіджаб мусульманки сьогодні має велике символічне значення для значної частини громадськості. Мусульманські жінки, які обстоюють своє право на носіння хустки, стикаються із заборонами на носіння хіджабу через політико-фунда- менталістські мотиви та нехтування їх прав, закріплених в міжнародних конвенціях. Зокрема, жінки бачать у хустці символ пригнічення та гендерну нерівність, тому вимагають заборони на хіджаб.

До квітня 2018 року в восьми країнах ЄС (Австрія, Бельгія, Болгарія, Данія, Франція, Німеччина, Італія та Іспанія) були прийняті закони, що заборонили в певних місцях носити головні убори, що закривають обличчя. Зокрема, мова йде про традиційний мусульманський жіночий одяг - хіджаб. Крім того, в 13 країнах ЄС хіджаб заборонений в окремих державних установах. Туркменія, Узбекистан, Казахстан і Азербайджан, хоч і населені переважно мусульманами, але на законодавчому рівні встановили заборону носити хіджаб в державних установах, школах і університетах. У лютому 2015 року Верховний Суд Росії визнав законну заборону носити хіджаб у школі [1].

Метою статті є дослідження того, чи суперечить заборона вчителям викладати у хустці в державних школах основоположним правам людини. Ця хустка насправді є релігійним символом чи політичним, чи банальним предметом одягу? Це ознака гніту жінки? Чи фактична її заборона сприяє рівності?

Виклад основного матеріалу. Взагалі першою країною, яка почала забороняти носіння хіджабу в публічних місцях, була Франція. У 2014 році Європейський суд з прав людини в Страсбурзі ухвалив, що прийнятий у Франції закон, заснований на ідеї мирного співіснування, не порушує Європейську конвенцію з прав людини. Рішення ЄСПЛ відкрило шлях для прийняття подібних законів і в інших європейських країнах [1].

Мусульмани, які живуть в країнах із забороною носіння їхнього релігійного одягу, вже неодноразово оскаржували таку заборону в суді. Так, ЄСПЛ у липні 2017 року виніс рішення за двома позовами, ухваливши, що заборона не порушує Європейської конвенції з прав людини. Позивачі були мусульманками, які проживали в Бельгії [1].

Взагалі суперечка навколо хустки завжди стосувалася нормативних базових рішень, які впливали на саморозуміння суспільства в цілому. До них належить взаємозв'язок між державою та релігією, вплив церков та релігійних громад на громадськість, виховання молоді батьками та державною школою, відповідне ставлення до статей, межі культурної плюралізації суспільства тощо.

З погляду прав людини питання хустки, зокрема, для вчителя виявляється складним. Ідеться про кілька заяв про права людини, які можуть суперечити одна одній. На передньому плані дискусії стоять рівні права статей та свобода віросповідання. Обидва права були стандартизовані в декількох міжнародних конвенціях про права людини, особливо в Європейській конвенції про права людини 1950 р., Міжнародному пакті про громадянські та політичні права 1966 р. та Міжнародній конвенції про ліквідацію всіх форм дискримінації. Окрім можливої напруженості між гендерною рівністю та свободою віросповідання, також може виникнути конфлікт між двома аспектами права на свободу віросповідання, а саме позитивною релігійною свободою вчителя та негативною релігійною свободою учнів. Позитивна свобода релігії означає право приймати та сповідувати релігійні переконання та орієнтувати власне життя (зокрема, у спілкуванні з іншими). З іншого боку, негативна релігійна свобода означає право не піддаватися релігійному впливу з боку держави проти власної волі. Особлива ситуація вчителя в школах також ставить питання про те, наскільки релігійно-ідеологічний нейтралітет держави покладає особливий обов'язок стриманості на вчителів, які можуть відмовитися від власної релігійної практики на службі.

З огляду на нормативно складну і конфліктну ситуацію слід з самого початку визнати, що у суперечці про хустку вчителя існує не єдина виправдана людиною позиція. Однак потрібно, щоб у будь-якому разі були дотримані рівні права членів різних релігій. Вже у 2001 році Європейський суд з прав людини відхилив позов вчителя- мусульманина зі Швейцарії, якому було заборонено продовжувати викладати в хустці з посиланням на світську конституцію Кантона Женеви. Це знакова позиція Страсбурга [2, с. 601].

Перш ніж з'ясовувати питання про те, як конфліктні претензії в суперечці щодо хустки можна привести до балансу, є сенс згадати внутрішню сутність окремих прав людини. Вона виявляється з огляду на гідність людини, яка отримує визнання та захист своїх прав. Гідність людини, яка належить однаково усім людям, політично визнається через гарантію рівних основних свобод. У цьому сенсі стаття 1 Загальної декларації прав людини 1948 р. підкреслює: «Усі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності та правах. Вони наділені розумом і совістю і повинні діяти у відношенні один до одного у дусі братерства». Ключові слова тут - це ланцюжок «свобода - рівність - братерство» (сьогодні можна сказати «солідарність» замість слова «братерство»). Такі індивідуальні права людини, як свобода віросповідання, свобода вираження поглядів, гендерна рівність, право на справедливий суд та інші, доповнюють одне одного у завданні забезпечення життя і людської гідності в рівній свободі та солідарності для кожної людини. Хоча окремі права людини з'явилися у відповідь на різні історичні переживання несправедливості, вони є нормативними щодо людської гідності [3].

Таким чином, права людини становлять не випадковий каталог різноманітних претензій, а систематичний зв'язок, з якого окремі елементи не можуть вирватися, не завдаючи шкоди всій системі прав людини. Наприклад, право на свободу вираження поглядів не може бути ефективним при порушенні основних прав на справедливість, а свободу віросповідання можна повністю реалізувати лише в суспільстві, яке загалом є вільним.

Поняття «неподільність прав людини» утвердилося для цього внутрішнього контексту. Усі права людини є універсальними, неподільними, зумовлюють одне одного. Вони також є взаємозалежними. це відповідна формула.

Віденської заключної декларації, яка з тих пір цитується у численних документах Організації Об'єднаних Націй. Тільки у розумінні неподільного цілого права людини можуть розкрити свій ліберальний зміст у служінні людській гідності послідовно та ефективно.

Таким чином, нормативні конфлікти на рівні прав людини ні в якому разі не виключаються. Навіть у разі конфлікту між різними претензіями, заснованими на правах людини, важливо дотримуватись усіх відповідних прав людини. З огляду на постулат про неподільність прав людини виникає складне завдання - створити баланс, який максимізує всі претензії на права людини в суперечці в межах можливого.

Виділення конкретного права людини за рахунок інших прав людини, з іншого боку, було б несумісним з принципом неподільності всіх прав людини з самого початку і послабило б питання прав людини в цілому. Наприклад, ті, хто ізолює свободу віросповідання або присвоює їй абстрактний пріоритет перед рівними правами жінок і чоловіків, затьмарюють ідею прав людини в цілому і навмисно чи ненавмисно ставлять під сумнів статус прав людини у самій свободі релігії. Що стосується гарантування релігійної свободи в Міжнародному пакті про громадянські та політичні права, то Комітет ООН з прав людини, який відповідає за нагляд і тлумачення цього пакту, наголошує, що стаття 18 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права не повинна використовуватися для дискримінації жінок. Натомість слід поважати прихильність до гендерної рівності щодо прав людини на свободу віросповідання. це також випливає з постулату про неподільність прав людини [4].

Щоб уникнути поширеної помилки, слід підкреслити, що належна повага до свободи релігії аж ніяк не рівнозначна повазі до релігійних традицій, бо суб'єктами права на свободу віросповідання є ті самі люди, чия індивідуальна та комунальна свобода полягає в тому, щоб формулювати релігійне чи філософське переконання, сповідувати свою віру та формувати своє життя відповідно до власної віри.

Навпаки, релігійні традиції як такі не підлягають захисту прав людини. Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок у статті 5 вимагає, щоб держави-учасниці вживали заходів для внесення змін до соціальних та культурних моделей поведінки чоловіків і жінок. Безперечно, також релігійно обґрунтованими є традиційні уявлення про гендерні відносини [5].

Заборона на релігійний одяг викликає сумніви на тлі вимоги рівності прав та заборони дискримінації. це впливає на членів віросповідання надмірно і тому може представляти непряму релігійну дискримінацію. З міркувань рівності прав мусульманським вчителям не можна завадити носити хустки в державних школах, якщо вчи- телям-християнам дозволяється носити хрестики в тих же школах. Відкрита інтерпретація секуляризму дозволяє носити в школі релігійні знаки для всіх, доки це не вплине на викладання.

Зрештою, заборона мусульманським вчителям на хустки може призвести до гендерної нерівності порівняно з мусульманськими чоловіками. Що стосується сумісності хустки з гендерною рівністю, то слід зазначити, що, хоча громадський інтерес до забезпечення рівності повинен відповідати ствердно, однак мандат гендерної рівності не може виправдати заборону на хустку.

Рівність не може примушувати дорослих жінок проти їхньої волі до певної поведінки. Право жінки на самовизначення у своій ідентичності має дотримуватися. Крім того, принцип гендерної рівності не є абсолютним та ізольованим. Він може вступати в конфлікт з іншими основними правами. З огляду на різницю між загальним суспільним інтересом до рівності та конкретним приватним інтересом дівчинки чи жінки правова цінність свободи віросповідання є наслідком того, що будь-які обмеження свободи віросповідання потребують спеціального обґрунтування.

Відповідно до Європейської конвенції про права людини такі обмеження повинні регулюватися законом, мати законну мету в рамках демократичного суспільства. У запровадженні таких обмежень потрібно дотримуватися принципу пропорційності. Свобода віросповідання може бути обмежена загалом лише стосовно конкуруючих основних прав або рівнозначних конституційних цінностей. Це, безсумнівно, також включає права людини, що стосуються дебатів у хустці, а саме тендерну рівність, негативну свободу релігії учнів. Однак слід також зазначити, що баланс між різними правами людини може існувати лише тоді, коли конфлікт норм уже існує або загрожує безпосередньо. З іншого боку, заходи, що передбачають превентивні обмеження у здійсненні релігії задовго до фактичної конфліктної ситуації, не були б сумісні зі значенням прав людини щодо релігійної свободи. Водночас вони порушували б постулат про неподільність усіх прав людини, послабляючи тим самим природу прав людини в цілому.

Міркування щодо неподільності прав людини повинні слугувати встановленню нормативного горизонту оцінки поточного конфлікту. Однак лише нормативних міркувань недостатньо, щоб вирішити питання про те, чи повинен вчитель із державної школи носити ісламську хустку.

Те, що хустка може бути засобом пригнічення жінки та символічно закріплювати традиційний розподіл ролей між статями, не викликає сумнівів. Сьогодні існують держави, які затверджують ісламський дрес-код (обмежувальний вплив якого здебільшого стосується жінок) і жорстоко карають порушення. До цього додається соціальний тиск консервативного ісламського середовища, який може бути набагато ефективнішим, ніж державні примусові заходи. Такими державами є Іран, Саудівська Аравія, Ємен, Афганістан та інші. Слід припустити, що такий тиск існує і в інших країнах, де живуть мусульманки, та заважає багатьом жінкам, що сповідують іслам, у їх вільному саморозвитку і часто спричиняє трагічні випадки. це робить застереження щодо хустки зрозумілими.

Однак є також досвід того, що жінки-мусульманки навмисно і вільно обирають хустку з релігійних міркувань, тому що вони переконані, що Коран містить відповідне положення. Для них хустка є частиною їхнього релігійного саморозуміння. Такі жінки (наприклад, які носять хустки в університетах) не створють враження, що вони прив'язані до традиційного розуміння тендерних ролей у своїй поведінці та звичках.

Ці жінки стверджують, що носіння хіджабу є частиною ісламської етики та заповіддю ісламського морального вчення. Це допомагає підтримувати внутрішню, а також зовнішню чистоту і є засобом публічного вираження іншим людям, що їм не подобається аморальність. Це невід'ємна частина ісламської віри. Хустка для жінок є ознакою благочестя в багатьох релігіях. Наприклад, в Новому Завіті є заповідь про те, що жінка в церкві повинна тримати голову покритою, тому хустка не повинна бути такою чужою для Заходу. Добре відомо, що мусульмани живуть своєю вірою та дотримуються своїх заповідей точніше.

Таким чином, вони вважають, що обмеження на хустки є явним порушенням міжнародно визнаної свободи переконань. Слід також зазначити, що мова йде не тільки заборону на хустку, а й про свободу вибору жінки. Якщо жінка хоче носити хустку, це не повинно бути заборонено, оскільки це було б рівнозначно обмеженню її особистих прав, свободи вираження думок і релігії і підірвало б багато гарантованих на міжнародному рівні прав. Хустка не є політичним символом. Це не символічний акт, як розп'яття. Це частина одягу, яку носять відповідно до вчення ісламу.

Але треба зазначити, що релігійний мотив у вирішенні питання хустки може поєднуватися із зацікавленням у збереженні культурної самобутності або також із політичною відданістю. Хустка може бути вираженням протесту проти дискримінаційного досвіду в суспільстві, пов'язаного із специфічно мусульманським усвідомленням моди, або виступати як зізнання у внутрішній турецькій культурній боротьбі за збереження, розвиток чи подолання спадщини кемалістів. Зрештою, всередині політичного ісламу існують також авторитарні рухи, які свідомо використовують хустку як інструмент у боротьбі проти ліберального суспільства та ліберальної конституції.

Тому хустка виявляється неоднозначним символом. Вона може бути символом пригнічення жінок в ім'я релігійної традиції або вираженням вільного релігійного самовизначення, частиною релігійного життя і водночас політичним зобов'язанням. Неоднозначність розуміння хустки суттєво сприяє тому, що формування думок у нинішньому конфлікті настільки важке. Однак вирішити цю неоднозначність навряд буде можливо, адже в разі сумніву вчитель, який носить хустку, або вважається захопленим у традиційних уявленнях про тендерні ролі, або навіть підозрюються в антиконституційній політичній агітації. Така позиція не є об'єктивно виправданою. Зрештою, вона призведе до порушення релігійної свободи вчителя. Особливо неоднозначність хустки говорить про загальну заборону хустки для вчителів на роботі та зусилля щодо відповідного вирішення конфлікту в конкретному випадку.

Крім того, слід зазначити, що позитивна релігійна свобода вчителя (тобто право жити за принципами віри) може конкурувати з негативною релігійною свободою учнів. Їх право не піддаватися релігійному впливу проти своєї волі в рамках державного обов'язкового навчання також пов'язане з батьківськими правами на освіту, що включають також право батьків на релігійне виховання своїх дітей. У напруженості позитивної та негативної релігійної свободи різні юридичні вимоги можуть зіткнутися. У будь-якому випадку зрозуміло, що активна місіонерська діяльність вчителя під час шкільної служби була б явним порушенням негативної релігійної свободи та батьківських прав. Тому така поведінка була б неприйнятною.

З іншого боку, чи суперечить вже просте носіння ісламської хустки в школах іншим правам та чи вже вийшло воно на поріг порушення негативної релігійної свободи та батьківських прав на освіту? У з'ясуванні цього складного питання багато чого може залежати від конкретних обставин справи (наприклад, вік школярів, оточення у школі, роль вчителя як предметника та/або класного керівника, загальна поведінка вчителя та його педагогічна й комунікативна компетентність). Якщо держава хотіла б підтримати негативну релігійну свободу учнів та батьківські права, винятково забороняючи хустку, виправдовуючи виключення з навчання такого вчителя, не оцінюючи офіційну поведінку відповідного вчителя в цілому, вона б тоді несправедливо обмежила релігійну свободу вчителя.

Що стосується напруженості між позитивною свободою віросповідання вчителя та негативною релігійною свободою учнів, то (що було сказано вище про конфлікти між свободою релігії та гендерною рівністю) баланс між конкурентними юридичними претензіями стає очевидним лише у фактичному (або неминучому) конфліктному випадку, а не лише з погляду можливих конфліктів. Державні заходи, які в ім'я негативної релігійної свободи учнів чи батьківських прав перешкоджають хустці вчительки- мусульманки напередодні фактичного конфлікту, зменшують позитивну свободу релігії, тим самим послаблюючи право людини на свободу віросповідання в цілому.

Ще один аспект дебатів щодо хустки стосується питання релігійно-ідеологічного нейтралітету держави, що також має бути відображено в державній школі. Насправді релігійно-ідеологічний нейтралітет є одним із основних принципів вільної конституційної держави. Вона має свою основу в праві людини на свободу віросповідання та віри. З огляду на однакову релігійну та ідеологічну свободу народу державі заважають ідентифікувати себе з певною релігією прихильники інших релігій чи вірувань. Отже, вільна конституційна держава не може бути конфесійною державою, але зобов'язана зберігати нейтралітет у релігійних та ідеологічних питаннях, щоб мати можливість функціонувати як дім усіх людей, що живуть у ньому.

Цей обов'язок нейтралітету поширюється і на державну школу. Тільки з цієї причини було б проблематично надати християнським символам у шкільному просторі привілейований статус відносно ісламських символів. Однак той факт, що державна школа як така не може бути прихильна до якоїсь конкретної релігії чи ідеології, жодним чином не означає, що релігійні чи ідеологічні віросповідання взагалі не існують у ній або приурочені до конфесійної рамки релігійної освіти. Навпаки, було б парадоксальним, якби обов'язок державного нейтралітету, який корениться у праві людини на релігійну свободу, призвів до очищення шкільного життя від релігійних чи ідеологічних віросповідань та символів.

Для поведінки вчителів обов'язок нейтралітету держави передбачає вимогу обережності у вирішенні релігійних та ідеологічних питань. Це вже випливає з претензії на повагу до негативної релігійної свободи учнів. Сподівання, що вчитель повинен, так би мовити, безпосередньо втілювати релігійно-ідеологічний нейтралітет держави в офіційних діях і утримуватися від будь-якої видимої релігійної сповіді, було б перебільшеним. Така вимога очевидна при зверненні до суддів, бо функція судової влади вимагає, щоб суддя з поважних причин утримувався від демонстрації особистих переконань (а отже, і від видимої символізації релігійних конфесій, наприклад, через хустку) при представленні суверенітету держави. Викладання в школі навряд можна порівняти з судовою посадою. Педагогічна взаємодія в школі полягає в тому, що вчителі представляють себе в своїй особистості, тобто і в своїх особистих переконаннях також. Це свідчить про те, що питання свободи сповідань у державних трудових відносинах повинні регулюватися по-різному залежно від діяльності.

Висновки

ісламський хустка викладання заборона

Питання про те, чи може викладач в ісламській хустці викладати в державній школі, безумовно, буде тривалий час обговорюватись. Цього слід очікувати з тієї причини, що існують різні та політично суперечливі погляди на суспільні виклики - боротьбу з культурним розмаїттям, формуванням гендерних відносин, взаємовідносин між державою та релігією, а також інтеграційне завдання державної школи.

На відміну від розп'яття хустка вчителя - це не релігійний символ, а лише одяг, що вказує на релігійну приналежність його носія. Цей одяг користується захистом релігійної свободи. Релігійно вмотивований одяг вчителя виражає ставлення окремої людини і не може бути віднесений до держави. Поки вчитель не розповсюджує свої особисті релігійні переконання на уроці, він не порушує вимоги релігійного нейтралітету школи. У хустці вчителя для школярів та їхніх батьків об'єктивно немає примусу, тому такий вчитель не порушує їх релігійну свободу і не втручається в основні права третіх осіб.

Заборона на хустку ставить учителя перед таким вибором: зняти хустку і тим самим порушити свій важливий релігійний обов'язок або прийняти фактичну професійнийну заборону. це серйозне обмеження релігійної свободи вчителя повинно бути зваженим на баланс інтересів, ніж на недоведене порушення релігійної свободи школярів та їх батьків або на релігійну нейтральність викладання. Без конкретної загрози іншим правовим інтересам заборона на хустку є непропорційною. Там, де конкретної небезпеки немає, толерантність повинна розглядатися як центральний елемент конституційної держави. Завдання державних шкіл - навчити дітей ненасильницькій взаємодії між людьми з різними цінностями. Якщо хустку носити з політичних міркувань, заборона є можливою, оскільки заклик до свободи релігії не використовується.

З погляду прав людини формування думки в цьому питанні непросте, адже декілька претензій на права людини перебувають у дискусії. Позитивна релігійна свобода вчителя, що носить хустку (принаймні потенційно) конфліктує з рівністю жінок та чоловіків, із негативною свободою віросповідання відповідних учнів та з принципом релігійно-ідеологічного нейтралітету держави, тому можливі випадки, у яких правом вчителя носити хустку на користь інших осіб будуть нехтувати.

Однак постулат про неподільність прав людини вимагає розгляду релігійної свободи вчителя проти будь-яких інших конкуруючих прав людини із дотриманням вимог щодо необхідності обмежити фактичну (або неминучу) ситуацію колізій норм. Державна політика, яка заради запобігання конфліктам передбачає обмеження свободи віросповідання вчителя, навіть напередодні фактичного конфлікту буде проблемною з погляду прав людини.

Тому залишається шлях більш обережних та окремих судових рішень, які повинні бути прийняті, коли конфлікт, заснований на конкуруючих претензіях, насправді виникає. Не можна стверджувати, що це важко і може спричинити складні питання, які можуть бути обтяжливими для школи, адміністрації школи та судів. Високе благо, яке представляє права людини, все ж говорить на користь слідування цим шляхом та утримання від загальних заборон у питанні хустки.

Список використаних джерел

1. Позднякова Н., Мюллер М. Де в Європі заборонено носити паранджу. Deutsche Welle. 2018. URL: https://www.dw.com/uk/qe- в-європі-заборонено-носити-паранджу/а-449І2709.

2. HANGARTNER, Yvo, Verbot des Tragens des islamischen Kopftuches im Unterricht durch eine Lehrerin an einer Primarschule des Kantons Genf, AJP 1998, 599-604.

3. Загальна декларація прав людини (укр/рос). Офіційний портал Верховної Ради України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/ show/995_015.

4. Міжнародний пакт про громадянські і політичні права. Офіційний портал Верховної Ради України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/ laws/show/995_043.

5. Конвенція Організації Об'єднаних Націй про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок (укр/рос). Офіційний портал Верховної Ради України. URL: https://zakon.rada.gov.ua/laws/show/995_207.

Размещено на Allbest.ru