Питання національної автокефалії та вселенської церкви: бачення о. Гавриїла Костельника

Размещено на http://allbest.ru

Національний педагогічний університет ім. М.П. Драгоманова

Питання національної автокефалії та вселенської церкви: бачення о. Гавриїла Костельника

Івасіків Володимир, аспірант

Ключові слова: національна церква, вселенська церква, о. Гавриїл Костельник, культура, нація, націоналізм.

Перша половина ХХ ст. стала велетенським випробуванням для української нації. Поразка Української революції 1917-1921 рр., жорстка політика «пацифікації» у Західній Україні впродовж 1930-х рр. та все жахіття Другої світової війни зумовило національні процеси, коли на арену виходила ціла плеяда українських інтелектуалів, політиків, діячів культури, духовенства, які наполегливо шукали причини цих національних трагедій, робили висновки і в гострих дискусіях виробляли нове бачення розвитку та оформлення самостійності української держави. Одним із таких діячів української історії є о. Гавриїл Костельник. Його життєві траєкторії вивчаються й жваво дискутуються дослідниками історії церкви й державно-церковних відносин радянського періоду, оскільки в них віддзеркалюються складні, неодномірні явища тогочасної доби, а також долі греко-католицького духовенства, втягнутого у вир нерівного протистояння з одіозною атеїстичною системою. Саме тому вивчення та аналіз його життя, наукової та церковної діяльності є надзвичайно актуальними для нашого сьогодення. Адже у радянський час ця проблема не здобула достатнього об'єктивного висвітлення у історіографії, оскільки, контроверсійна постать протопресвітера представлялася в очах радянських ідеологів як «неблагонадійною». Безліч документів пов'язаних із Львівським собором 1946 р. носили гриф «секретно», та й, зрештою, радянізація краю та жорстокі репресії сталінського режиму на Західній Україні у 1939-1941 рр. сформували у о. Гавриїла Костельника стійкі антирадянські погляди, які залишались у нього протягом всього подальшого життя, навіть у той період, коли він очолював «ініціативну групу» з возз'єднання Греко-католицької та Православної церков.

Особливо актуально виглядають дослідження спадщини протопресвітера в українському сьогоденні. Тепер, коли Православна церква України нарешті виборола своє право на національну (автокефальну) церкву, прогностичні погляди о. Гавриїла Костельника, який передбачив цю подію ще у 1920-х рр., для нас є надзвичайно цінними, адже вчений розробив цілу еволюційну лінію процесу створення української національної церкви, механізми її утворення, виділив найважливіші чинники у цьому явищі. Ще у другому десятилітті ХХ ст. задався питаннями: «На яких засадах може об'єднатись національна та вселенська церква?», «Яка між ними різниця та котра з них, на його думку, є вірною?», «Яке місце у духовному житті народу посідає національна церква?» та «За допомогою яких ключових факторів має створюватись українська національна церква?». Тому виділена нами проблематика, на нашу думку, виглядає надзвичайно своєчасною в контексті розуміння усієї еволюції та ретроспективи процесу створення незалежної української церкви. релігійний націоналізм автокефальний церква галичина

У сучасній українській історіографії відсутнє монографічне дослідження присвячене постаті о. Гавриїла. Низка науковців безпосередньо вивчають філософські, теологічні, національно-політичні та світоглядні погляди мислителя. До вище згаданих вчених ми можемо віднести праці М. Кашуби [8], І. Мірчук [15], Н. Мадей [14] та І. Загребельного [6], які через філософську призму намагались розглянути саму концепцію та шлях розвитку УГКЦ у філософсько-теологічних поглядах вченого, його бачення основної проблематики тогочасної онтології, гносеології, історіософії.

Окремо можна виділити дослідження лінгвістично-журналістської та філософсько-естетичної діяльності о. Гавриїла Костельника у роботах Л. Вежель [1], яка опрацювала поетичні збірки, публіцистські статті та мовознавчі твори протопресвітера.

Як важливі історичні дослідження сучасних українських вчених можемо виділити праці О. Пагірі [17], Д. Вєдєнєєва [2], О. Лисенка [13], Ю. Волошина [3], О. Петрука [18] та Я. Дашкевича [5], які комплексно дослідили проблеми стосунків о. Гавриїла Костельника з ОУН та українським повстанським підпіллям, місце протопресвітера у війні радянських спецслужб з українськими націоналістами, дали власну оцінку важливості його персони у так званому Львівському церковному соборі 1946 р., а також стосунках голови «ініціативної групи» та Московського патріарха. У працях Я. Дашкевича [5] надано власну оцінку персони о. Гаврила Костельника, його життєві погляди, принципи та історіософську спадщину, адже історик особисто знав отця будучи його учнем у Львівській духовній семінарії. Тематичними для нашого дослідження виступають праці А. Заярнюка [7], в яких ґрунтовно вивчалися питання соціальної, релігійної, національної та політичної ролі греко-католиць- кого духовенства у ХХ ст.

Враховуючи важкі наслідки після Першої світової війни для української Галичини (вона опинилась у складі Польщі, де постійно переслідувався український національний рух), сама національна ідея та самоідентифікація українців у цьому регіоні пустила надзвичайно глибоке коріння, викорінити або знищити яке було просто неможливо. Розуміючи таку тенденцію о. Гавриїл Костельник ще у 1922 р. розмірковує над тим, що вже у першій половині ХХ ст., на теренах Галичини сформувалась політична та культурна українська нація, яка мала реальне право декламувати свої претензії на власну національну (автокефальну) церкву: «Живемо в часах культурного та політичного націоналізму. Націоналізм стався провідником в суспільному життю. А з того “духа часу” родиться стремління, щоби націоналізм поширити загалом на ціле суспільне життя: щоби до культурного та політичного націоналізму долучити ще церковний націоналізм. Се стремління тим сильнійше, що вже є такі христіянські церкви, котрі офіціально виступають яко національні. Отже тим лекще ведеться агітація за національною церквою, бо вже с приміри, на взір котрих націоналізація може провестися; є вже готова, для сього потрібна, ідеольогія; є єпископи та священики (ті, що належать до національних церков), які охоче приложать до сього руки..» [10, с. 3].

Розуміючи, що українська нація, маючи сформований політичний та культурний націоналізм, маючи кваліфіковані національні кадри (єпископи і священики, які самоідентифікують себе як українці), які усвідомлюють важливість створення національної церкви -- львівський вчений задався найважливішими питаннями: що для цього потрібно зробити і на яких умовах це можливо реалізувати?.

Отже, розмірковуючи над цими питаннями о. Гавриїл Костельник виводить основну умову для формування культурного націоналізму -- освіту і науку. Він зазначає, що так званий «культурний націоналізм» створює загальна та всеосяжна просвіта в народах: «Нині, як то кажеться, “світ учений”. І стремиться до того, щоби світ був ще більше вченим: щоби кожна людина стала письменною і освіченою. Чоловік просто мусить вчитися -- силує його до того держава, в якій нормальна наука обов'язкова для всіх горожан (всі діти мусять ходити до школи); силують його обставини життя: без науки ти нині у світі наче в могилі -- безпорадний» [10, с. 3].

Аналізуючи вище сказане протопресвітером ми розуміємо, що кінецьXIX та усе ХХ ст. українська культурна і національна ідентифікація визначалась на противагу загальноросійській культурній ідентифікації, і була з самого початку тісно пов'язана з фольклорним шаром Західної Європи (особливо в Галичині). Власне, це і породило українофільство, а потім -- ідею державної самостійності України. Із самого початку українська національна культура і українська національна ідентичність у тому вигляді, в якому вони формувались у кінці XIX -- на початку XIX ст., були максимально наближені до самосвідомості, менталітету народних, селянських, а згодом і урбанізованих західноукраїнських міст їх населення та інтелігенції. І це вирішальний момент у розумінні формування української національної ідентичності.

Тим не менш, надаючи важливу роль у створенні культурного націоналізму завдяки просвіті, науці та освіті для всього населення, о.Гавриїл Костельник не забуває і про інший фундаментальний чинник формування будь-якої нації -- мову. Він стверджує: «Але коли цілий нарід, кожна людина в народі має побирати науку, то як виучити цілого народу якоїсь чужої мови? Ось з того само собою слідує, що науковою мовою нині мусить бути, народна мова. В противному випадку нарід або не буде брати участи в просвіті, або, коли буде приневолений, побирати науку в чужій мові, буде засуджений на смерть, винародовлюватиметься. Тому то кожний нарід стремить нині до того, щоби “жити своїм” (культурним) життям: щоби мати свої національні школи від найнизших до найвиших, свої газети, книжки. Ось се культурний націоналізм. Без сумніву кожний нарід має повне право до нього» [10, c. 12].

Бачимо, що двома стовпами, які формують культурний націоналізм, виступають освіта та мова. Виникає логічне запитання, коли на певній території, де проживає населення і самоідентифікує себе як народ об'єднаний єдиною мовою, де функціонує загальна просвіта серед людей, сформована наукова інтелігенція як вищий ступінь культурного націоналізму, які подальші шляхи еволюції цієї нації? О. Гавриїл Костельник дав відповідь і на це питання -- наступним шляхом розвитку виступає політичний націоналізм, який народжується з культурного.

Шукаючи шляхи вирішення проблеми взаємодії культурного та політичного націоналізму вчений приходить до висновку, що «культурний націоналізм тягне за собою політичний. Культурний націоналізм робить народну мову дорогою, “святою”, робить її синонімом цілого народу. А в наслідок того хочемо, щоби державна власть шанувала нашу мову У всіх своїх урядах. Та коли в одному краю будуть дві нації (переняті культурним націоналізмом), то політично сильнійша з тих націй всюди дбатиме про скріплення свого націоналізму, а се входитиме на шкоду політично слабшої нації. Ось тому нині кожний нарід стремить до того, щоб стати хазяїном на своїй землі, себто, щоби оснувати свою: власну, незалежну державу. Ось се політичний націоналізм. Ми так і бачимо, що по останній, світовій війні потворилися нові держави на національній засаді. Так повстала Фінляндія, Естонія, Лотва, Литва, Польща, Чехи, Югославія і т.д.» [10, с. 4].

Виходячи з такого бачення протопресвітера розуміємо, що народ, маючи усі основні засади культурного націоналізму (мову, освіту, наукову інтелігенцію), шляхом еволюційного розвитку формує і свої політичні претензії на власну незалежну державу, де будуть захищені усі основні атрибути цієї нації, захищена її ідентичність, культура, традиції тощо. Тим не менш, виникає питання, чи є формування політичної нації вінцем національного розвитку народу? Виходячи з роздумів о. Гавриїла Костельника -- ні! Останньою еволюційною сходинкою перетворення народу у націю та її вінцем є національна церква. Вчений розмірковує: «Церковний націоналізм рівнозначний з так званою “автокефалією церкви”. Засада церковного націоналізму звучить: Кождий (христіянський) народ повинен мати свою автокефальну т. є. незалежну церков. В католицькій церкві є лиш одна найвисша власть на цілому світі: патріарх римський -- папа. Після сеї науки може бути лиш одна правдива Христова церков. А після засади церковного націоналізму кождий (християнський) нарід повинен мати свого “папу” -- свого незалежного патріарха, і скільки є христіянських нородів на світі, стільки може бути правдивих Христових церков» [10, с. 5-6].

Справедливо буде зазначити, що у національній автокефалії о. Гав- риїл Костельник бачить лише вінець еволюції нації, але не вважає її канонічною. Будучи греко-католицьким священиком він, на цьому етапі свого життя, розглядав єдиним правильним варіантом розвитку церковних подій -- об'єднання усіх церков під патронатом Риму. Ще на початку XX ст., коли постало питання про створення національної української церкви, протопресвітер критично поставився до спроби автокефалії, що, на його думку, рівнозначно церковному націоналізмові: «Як отже стоїть справа з національними автокефальними церквами? Форма національної автокефальної церкви:

1. просто суперечить єдности найвисшої власти в церкві Христовій, як також

2. єдности церкви т. є. церковної організації,

3. а в наслідок сього єдності Хрестової релігії не може удержатися,

4. доводить до зізвітчення Хрестової релігії,

5. апотеозує національність, а тим самим доводить до поганства та до фарисеїзму проти якого Христос Господь так остро виступав,

6. отже доводить до змарновання Христового діла» [10, с. 22].

За слушним твердженням І. Мірчук за логікою автокефалії кожен християнський народ повинен мати свого главу церкви -- папу чи патріарха. На цій основі могло б утворитися стільки незалежних церков, скільки є християнських народів. Це суперечить Святому Письму, адже Христос стояв вище національної винятковості: «національна вартість перед Богом не є вартістю» [10, с. 9]. «Релігію не можна робити національною ознакою, адже Христос створив її вселюдською. Це підтверджує і здоровий глузд, адже форма національної церкви прямо суперечить єдності церкви, єдності найвищої влади у церкві, єдності релігії, веде до обмирщения релігії, апофізує національність, чим веде до поганства та руйнування Христової справи» [10, с. 23].

Продовжуючи свою думку о. Гавриїл Костельник стверджує, що небезпека автокефалії в тому, що незалежна церква ставить на перше місце світську ознаку -- національність, народність, коли найвищими повинні бути Божі заповіді, чесність і людяність. Націоналізм ділить людство на різні групи, а релігія повинна об'єднувати, вона має бути наднаціональною, вселюдською [11, с. 36]. Він говорить, що «всі церкви повинні приєднатись до католицької церкви, яка існує від апостольських часів, яка завжди була вселенською» [10, с. 35], а від об'єднання виграли б обидві гілки християнства, і православні могли б у об'єднаній церкві зберегти свій урочистий обряд. Зрозуміло, що тут мислитель має на увазі спробу такого об'єднання церков із збереженням православного обряду -- греко-католицьку церкву. Продовжуючи свою думку протопресвітер бачить два шляхи майбутнього об'єднання церков у єдину: «Коли мова про злуку христіянських церков, то можна висунути два пляни: або всі христіянські церкви сполучаться на підставі взаїмних уступок (догматичних, юридичних, звичаєвих), або всі христіянські церкви прилучатся до одної історичної християнської церкви, і приймуть її догматичну науку без застереження, а все инше (обряд, канони, звичаї), оскільки воно непротивне тій догматичній науці, задержать» [10, c. 35].

Не можемо не звернути увагу і на той факт, що навіть відстоюючи позицію католицької церкви як канонічної, і навколо якої має об'єднатись увесь християнський світ, в силу історичних факторів, давності Риму та незмінності віри, обрядовості і таїнств, о. Гавриїл Костельник розумів важливість національної (автокефальної) церкви для консолідації українського народу, його історії, майбутнього та національної ідеї. Він стверджує: «Ось щойно тим розвинули ми наше властиве питання. Чи церковний націоналізм дійсно в згоді з наукою Христа Господа та зі здоровим розумом? Се питання особливо для нас, Українців, важне. В довгій а тяжкій національній боротьбі на дві сторони (з Москалями та з Поляками) націоналізм у нас став так пекучим, шо многі з нашого народу готові все для нього жертвувати. “Автокефалія української церкви” представляється яко обосічний меч -- заразом і проти Москалів і проти Поляків, тому вона для них ідеалом, який конче треба здійснити. Як довідуємось, в Америці тисячі, наших братів відпали від вселенської церкви, і прилучились досвіжо заснованої “української народної церкви”. А в недалекім будучности, коли зміняться теперішні політичні обставини, без сумніву сильно зможеться агітація за автокефальною церквою також у нас в Галичині. Далеко більша часть нашого народу православна, а нинішнє православіє узнає засаду церковного націоналізму. Отже для тісного зєдинення обох частей нашого народу, як також для рішаючого розмеження з Москалями та з Поляками, автокефалія української церкви буде дуже повабною» [10, с. 6].

Виходячи з логіки львівського вченого, ми можемо об'єднати його бачення розвитку та еволюції національної церкви у певну систему. Передумовою до цього є високий рівень просвіти серед певного народу, наявність шкіл, обов'язкової освіти (до якої, за думкою протопресвітера, має долучитись держава), народження вітчизняної науки та формування наукової інтелігенції. Іншим базисом виступає національна мова, яка має осягнути усі сфери суспільного, культурного та політичного життя народу. Ці дві передумови формують культурний націоналізм -- явище, яке охоплює почуття культурної гордості, яку люди відчувають у суспільстві. Ці спільні ідеали та норми можуть включати політичні ідеології, визнання свят, специфічної та неповторної кухні тощо. Наступним етапом виступає політичний націоналізм. Політичні нації характеризуються добровільним прийняттям спільних цінностей або цілей і цілеспрямованою політикою держави, зосередженою на формуванні загальнодержавної -- національної ідентичності. Завершальною ланкою у цій системі виступає національна (автокефальна) церква. Розуміючи, як працює дана система, виникає запитання: хто має стати рушійною силою в вище представленій схемі?

О. Гавриїл Костельник віддавав це місце священикам. Він стверджував, що «Церковна організація наче тисячевузлева сіть обіймає цілий народ, кожний закуток, кожний присілок. Всюди вона має свого постійного представителя, який виступає на свому, місці яко провідник, учитель, авторитет. Ані війт, ані учитель -- з природи річи -- не може мати такого впливу на нарід, як священик (розуміється: маємо тут на думці властиво становища, а не особи). Війт має власть, але не вчить.

Учитель учить лише діти. А священик учить всіх: і діти і старших. А його наука має далеко більший авторитет, чим наука учителя, бо священик учить яко божий посол. Звідти випливає також його власть, яка в широких верствах суспільства не є без значіння. В порівнянню зі світськими школами церкви можемо уважати “народними університетами”, в яких весь народ обучається через ціле життя. І колиб поставити питання: що було би ліпше для якогось народу: чи мати свої щиро національні “нормальні школи”? чи щиро національне духовенство? -- то тяжко було би дати влучну відповідь. Так н. пр. се ясна річ, що польський народ за часів його російської неволі удержало при життю тільки щиро національне польське духовенство (і не лише що воно свій народ удержувало при життю, але ще й прозелітів рік річно роздобувало споміж чужих народів)» [10, с. 4].

Цікаво, що однією із причин поразки Української революції 19171921 рр. протопресвітер вбачав у тому, що духовенству «Великої України» не вистачало національного патріотизму та єдності, і церква не стала тим наріжним каменем, навколо якого зміг би об'єднатись народ: «Се для кождого ясне, що церква має величезний вплив в народі. І нераз доля народу залежить головно від долі церкви: від релігійного виховання народу, від душевного етану духовенства ітд. Так н. пр. про се ледви чи можна би перечитися, що доля Великої України в останніх літах була би зовсім інакша, коли б тамошне духовенство було так перейняте українським патріотизмом та коли б мало такий вплив на народ, як наше галицьке українські духовенство» [10, с. 5].

Погляди стосовно ключового місця духовенства у суспільному та національну житті народу о. Гавриїл Костельник не поміняв і аж до подій так званого Львівського собору 1946 року. При підготовці до цієї події у 1945 р. у листі патріарху Московському він пише: «Обо всем этом правительство очень хорошо знает, поэтому с представителями правительства я пришел к такому соглашению, что нам следует вести работу в том направлении, чтобы весь состав нашего духовенства сразу присоединился к православной церкви, а за священниками пойдут и верные, ибо наши верные очень преданны вашему духовенству. Это абсолютно общее настроение наших верных, они желают только своих священников и говорят: “Присоединимся и к православию, но только с нашими священниками, а чужих не желаем”. С 1914 года и поныне наш народ в Галиции пережил вместе со своими священниками такие (драматические) исторические события, и никакое правительство не подчинило нашего духовенства: духовенство держалось только народа, жило для него, поэтому не удивительно, что и наш народ так сильно привязался к нашему духовенству» [2, с. 4].

Важливо наголосити на тому факті, наскільки чітко о. Гавриїл Кос- тельник прослідкував роль та внесок галицького духовенства у націє- творчі процеси в Галичині та прослідкував їх відмінність із православним церковним кліром «Великої України». Церква відіграла надзвичайно важливу роль в еволюції націєтворення східноєвропейських народів, -- більш ключову, ніж у Західній та Центральній Європі. У галицькому випадку конфесія була визначальним критерієм самоідентифікації українців (греко-католиків) і поляків (римо-католиків). Підписавши Берестейську церковну унію у 1596 р. з Ватиканом і долучившись до католицизму, галицькі русини зберегли свій східний обряд. У побутовому житті це розумілось, зокрема, дотримання юліанського календаря, який чітко відокремлював їх від інших жителів краю. В Галичині, разом із зародженням загальноєвропейських модерних процесів, це проявилося у швидкому зростанні національної свідомості, самоідентифікації, що супроводжувалося посиленням націоналістичних тенденцій.

Як вірно зазначили А. Заярнюк та В. Расевич, що «через неповноцінну соціяльну структуру українського суспільства (певні соціяльні групи, такі як аристократія чи підприємці, були фактично відсутні) греко- католицьке духовенство аж до середини ХІХ ст. відігравало в ньому роль національної еліти. Навіть наприкінці ХІХ -- на початку ХХ ст., попри глибоку секуляризацію українського суспільства, греко-католицькі священики залишалися важливим чинником національного руху. Представники духовенства висували свої кандидатури на всіх парламентських та сеймових виборах, а церковні структури були свого роду виборчими комітетами. В період політичної структуризації багато духовних осіб вступили до партійних організацій центру та правиці, а цим самим до певної міри визначили їхню консервативну спрямованість. На провінції партійними функціонерами дуже часто були саме священики. Всі ці моменти чітко показують, що процес націоналізації Церкви і розвиток національного руху були тісно пов'язані. Довший час Греко-Католицька Церква не мала рівного статусу з Римо-Католицькою, а тому вимога урівноправнення Церков стала складовою частиною національної програми українців» [7, с. 3].

Отже, як висновок, ми можемо стверджувати, що о. Гавриїл Кос- тельник ще у 1920-х рр. виробив власну схему розвитку національної (автокефальної) церкви. В основі цієї схеми стоїть нація, яка на базі власної мови і загальної просвіти та науки формує «культурний націоналізм». Він проявляється в спільності традицій, консолідації народу навколо власної, неповторної духовної культури. Також важливим чинником культурного націоналізму виступає наукова еліта (яка в Галичині здебільшого була представлена греко-католицьким кліром). На фундаменті культурного націоналізму формується політичний націоналізм, який декларує створення своєї незалежної держави, де будуть захищені усі права титульної нації. І останньою конструкцією є національна церква, яка виступає як основний фактор об'єднання нації. На думку протопресвітера тільки католицька церква може бути вселенською, національні ж церкви тільки посилюють процес розколу у християнстві, адже це суперечить Святому Письму, бо Христос стояв вище національної винятковості.

Прогностичні погляди о. Гавриїла Костельника є надзвичайно актуальними для українського сьогодення. Бачимо, що вчений ще на початку ХХ ст. реконструював та проаналізував ті суспільно-політичні, культурні та релігійні процеси, які відбуваються у нашій державі сьогодні. Тому виглядає надзвичайно доцільним подальше вивчення долі цієї непересічної для української історії особистості, опрацювання його величезної наукової спадщини, які б могли увінчатись у подальші біографічні та історичні розвідки.

Джерела та література

1. Вежель Л. Гавриїл Костельник як журналіст і літературний критик: дис. ... канд. філолог. наук (спец.: 10.01.08 -- журналістика) / Київ. нац. ун-тет ім. Тараса Шевченка. -- К., 2001. -- 190 с.

2. Вєдєнєєв Д. «Самый образованный священник Западной Украины.». Радянські спецслужби й о. Гавриїл Костельник у 1939-1948 роках / Д. Вєдєнєєв, О. Лисенко // Сторінки воєнної історії України. -- 2016. -- Вип. 18. -- С. 120.

3. Волошин Ю. Гавриїл Костельник: три листи до московського патріарха / Ю. Волошин // З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ. -- К., 2001. -- № 2. -- С. 416-428.

4. Гавриїл Костельник на тлі доби: пошук істини: зб. наук. праць. -- Львів; Ужгород: Гражда, 2007. -- 526 с.

5. Дашкевич Я. Гавриїл Костельник -- постать складна чи ускладнена? / Я.Р. Дашкевич // Гавриїл Костельник на тлі доби: пошук істини. -- Львів; Ужгород: Гражда, 2007. -- С. 293.

6. Загребельний І. Концепція «світу як вічної школи» Г. Костельника в оптиці богословської проблеми теодицеї / Ігор Загребельний // Філософські обрії. -- 2013. -- № 29 -- С. 154-161.

7. Заярнюк А. Галицьке греко-католицьке духовенство у Першій світовій війні: політичні, культурні та соціальні аспекти [Електронний ресурс] / Андрій Заярнюк, Василь Расевич. -- Режим доступу: http://bit.ly/1wjJPQw

8. Кашуба М., Мірчук І. Гавриїл Костельник: філософські погляди. -- Дрогобич, 2002. -- 140 с.

9. Костельник Г. Ultra posse. Вибрані твори / Г. Костельник; [упоряд. та передмова о. Олега Гірника; Дизайн серії Надії Пономаренко]. -- Серія Ucrainica: ad fontes. Книга ІІІ. -- Ужгород: Ґражда, 2008. -- 400 с.

10. Костельник Г. Народна чи Вселенська церква? / Г. Костельник. -- Львів, 1922. -- С. 39.

11. Костельник Гавриїл. Апостол Петро і римські папи або догматичні підстави папства // Костельник Гавриїл протопресвітер. Вибрані твори. -- К., 1987. -- С. 23-70.

12. Костельник Гавриїл. Римська церква і єдність Христової церкви // Костельник Гавриїл протопресвітер. Вибрані твори. -- К., 1987. -- С. 236-260.

13. Лисенко О. Релігійна ситуація на Україні в 1941-1946 рр.: дис.. д-ра іст. наук: 07.00.01 / Лисенко Олександр Євгенович; Нац. акад. наук України, Ін-т історії України. -- К., 1999. -- 480 л.

14. Мадей Й. Концепція української греко-католицької церкви Г. Костельника в контексті історії уніатських церков: дис. ... канд. іст. наук (спец.:09.00.11 -- релігієзнавство) / Львів. нац. ун-тет ім. Івана Франка. -- Львів, 2001. -- 187 с.

15. Мірчук І. Філософські погляди Гавриїла Костельника: дис. ... канд. філософ. наук (спец.: 09.00.05 -- історія філо-софії) / Ін-т українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України. -Львів, 2002. -- 138 с.

16. Мірчук Ірина. Концепція єдності Християнської церкви у працях Костельника // Матеріали Міжнародного круглого столу. -- Львів, 1998. -- С. 149-150.

17. Пагіря О. Гавриїл Костельник та ОУН: проблема стосунків (1941-1948 рр.) // З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ: науковий і документальний журнал. -- Київ: Сфера, 2009. -- № 2 (33). -- С. 387-416.

18. Петрук О. Гавриїл Костельник і радянська влада (1939-1941) // Гавриїл Костельник на тлі доби: пошук істини. -- Львів; Ужгород: Гражда, 2007. -- С. 182-195.

References

1. Vezhel, L. (2001). Havryil Kostelnyk yak zhurnalist i literaturnyi krytyk [Gabriel Kostelnik as a journalist and literary critic] (Candidates thesis). Kyiv. [in Ukrainian].

2. Viedienieiev, D. (2016). «Samuy obrazovannuy sviashchennyk Zapadnoi Ukraynu...» Radianski spetssluzhby y o. Havryil Kostelnyk u 1939-1948 rokakh. Storinky voiennoi istorii Ukrainy -- Pages of military history of Ukraine, 18, 120. [in Ukrainian].

3. Voloshyn, Yu. (2001). Havryil Kostelnyk: try lysty do moskovskoho patriarkha. Z arkhiviv VUChK-HPU-NKVD-KHB -- From the archives of VUCHK-GPU-NKVD-KGB, 2, 416-428. [in Ukrainian].

4. (2007). Havryil Kostelnyk na tli doby: poshuk istyny: zb. nauk. prats. Lviv-Uzhhorod: Hrazhda. [in Ukrainian].

5. Dashkevych, Ya. (2007). Havryil Kostelnyk -- postat skladna chy uskladnena?. Havryil Kostelnyk na tli doby: poshuk istyny, 293. [in Ukrainian].

6. Zahrebelnyi, I. (2013). Kontseptsiia «svitu yak vichnoi shkoly» H. Kostelnyka v optytsi bohoslovskoi problemy teodytsei. Filosofski obrii -- Philosophical horizons, 29, 154-161. [in Ukrainian].

7. Zaiarniuk, A. (n. d.). Halytske hreko-katolytske dukhovenstvo u Pershii svitovii viini: politychni, kulturni ta sotsiialni aspekty. Retrieved from http://bit.ly/1wjJPQw [in Ukrainian].

8. Kashuba, M., & Mirchuk, I. (2002). Havryil Kostelnyk: filosofski pohliady. Drohobych. [in Ukrainian].

9. o. Oleh Hirnyk (Ed.). (2008). Kostelnyk H. Ultra posse. Vybrani tvory. (Vol. III). Uzhhorod: Grazhda. [in Ukrainian].

10. Kostelnyk, H. (1922). Narodna chy Vselenska tserkva? Lviv. [in Ukrainian].

11. Kostelnyk, Havryil. (1987). Apostol Petro i rymski papy abo dohmatychni pidstavy papstva. Kostelnyk Havryilprotopresviter. Vybrani tvory. Kyiv. [in Ukrainian].

12. Kostelnyk, Havryil. (1987). Rymska tserkva i yednist Khrystovoi tserkvy. Kostelnyk Havryil protopresviter. Vybrani tvory. Kyiv. [in Ukrainian].

13. Lysenko, O. (1999). Relihiina sytuatsiia na Ukraini v 1941-1946 rr. [The Religious Situation in Ukraine in 1941-1946] (Doctors thesis). Kyiv. [in Ukrainian].

14. Madei, Y. (2001). Kontseptsiia ukrainskoi hreko-katolytskoi tserkvy H. Kostelnyka vkonteksti istorii uniatskykh tserkov [The concept of the Ukrainian Greek Catholic Church G. Kostelnik in the context of the history of the Uniate Churches] (Candidates thesis). Lviv. [in Ukrainian].

15. Mirchuk, I. (2002). Filosofski pohliady Havryila Kostelnyka [Philosophical views of Gabriel Kostelnik] (Candidate thesis). Lviv. [in Ukrainian].

16. Mirchuk, Iryna. (1998). Kontseptsiia yednosti Khrystyianskoi tserkvy u pratsiakh Kostelnyka. Materialy Mizhnarodnoho kruhloho stolu -- Materials of the International Round Table. Lviv, 149-150.

17. Pahiria, O. (2009). Havryil Kostelnyk ta OUN: problema stosunkiv (1941-1948 rr.).

Z arkhiviv VUChK-HPU-NKVD-KHB -- From the archives of VUCHK-GPU-NKVD-KGB, 2 (33), 387-416. [in Ukrainian].

18. Petruk, O. (2007). Havryil Kostelnyk i radianska vlada (1939-1941). Havryil Kostelnyk na tli doby: poshuk istyny. Lviv; Uzhhorod: Grazhda, 182-195. [in Ukrainian].

Abstract

Issues of the national autocephalia and the universal church: the vision of fr. Gavriel Kostelnik

Ivashikiv Volodymyr (Kyiv)

Postgraduate student, National Pedagogical University. M.P. Drahomanov

The purpose of the article is to reconstruct and analyze the system of views of Gabriel Kostelnik regarding the feasibility of establishing national churches, the role of the nation in this process and understanding, which church is canonical -- national or universal.

The scientific novelty of the work is that, based on a thorough study of the works of Gabriel Kostelnik, written on the theme of the national and universal church, an attempt was made for the first time to analyze and reconstruct his conception of the vision of this process, place of nation, clergy, society and state in this historical phenomenon.

The following fundamental principles are the methodological basis of the thesis. First, the principle of multi-vector (poly-perspective) history, which allows to distinguish from among the various contexts of G. Kostelnik's existence (religious, public, ecclesiastical) historical- philosophical views and to understand what significance they had in the work of this extraordinary personality.

Secondly, a biohistorical principle based on the study of phenomena and principles through the lens of life and creativity of prominent representatives of the era. The application of this principle is particularly fruitful in the studies of the realm of the history of ideas, as well as in the study of socio-political, historical and philosophical thought. The study also used historical and general scientific methods, such as hermeneutic, phenomenological, inductive and deductive, classification and periodization methods, as well as specific problematic methods.

The article highlights the views of Fr. Gabriel Kostelnik on the problem of difference between national (autocephalous) and universal (Catholic) churches and which one, according to the scientist, is true. The vision of the Protopresbyter on the main factors that shape the autocephalous church, the driving forces of this process, the role of the nation, society and clergy in the phenomenon of the emergence of national churches is analyzed. The basic ways of possible unification of the churches, which are separated by Fr. Gabriel Kostelnik.

During the research, we have obtained the following results: the creation of national churches is as follows: language -- education -- cultural nationalism -- political nationalism - church nationalism (autocephaly of the church). The national clergy, the state and society play a key role in this evolutionary scheme. According to Fr. Gabriel Catholic Church can only be a Catholic church, but national churches only exacerbate the process of division, because, in his view, it is contrary to Scripture, because Christ stood above national exclusiveness.

The materials of the research can serve as a further scientific development of the topic of the Ukrainian national idea, as well as the history of Ukraine and Ukrainian historical and philosophical thought.

Key words: national church, universal church, Fr. Gabriel Kostelnik, culture, nation, nationalism.

Аннотация

Вопрос национальной автокефалии и вселенская Церковь: видение о. Гавриила Костельника

Ивасикив Владимир (г. Киев)

Аспирант, Национальный педагогический университет им. М.П. Драгоманова

В статье освещаются взгляды о. Гавриила Костельника на проблему различия между национальными (автокефальными) и вселенской (католической) церквями и какая из них, по мнению ученого, является верной. Проанализировано видение протопресвитера на основные факторы, которые формируют автокефальную церковь, движущие силы этого процесса, роль нации, общества и духовенства в явлении возникновения национальных церквей. Исследованы основные пути возможного объединения церквей, которые выделяет о. Гавриил Костельник.

Размещено на Allbest.ru