Регулювання церковного будівництва і зміни храмової мережі в єпархіях, до складу яких входили Південноукраїнські землі у 1734-1775 рр.

Размещено на http://www.allbest.ru/

РЕГУЛЮВАННЯ ЦЕРКОВНОГО БУДІВНИЦТВА І ЗМІНИ ХРАМОВОЇ МЕРЕЖІ В ЄПАРХІЯХ, ДО СКЛАДУ ЯКИХ ВХОДИЛИ ПІВДЕННОУКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ У 1734-1775 рр.

О.С. Коваль

У статті розглядаються зміни законодавчої регламентації храмового будівництва в Російській імперії та трансформації на їх підставі храмової мережі Південної України 1734-1775 рр. у прив'язці до змін єпархіальних кордонів.

Ключові слова: Південь України, церковне будівництво, єпархія, храм

O. Koval

REGULATION OF CHURCH BUILDING AND CHANGE OF THE CHURCH NETWORK IN THE DIOCESES OF THE SOUTHERN UKRAINE IN 1734-1775

The article deals with changes in the legal regulation of temple construction in the Russian Empire and with transformations of the temple network of Southern Ukraine of 1734-1775 in connection with the changes in diocesan borders.

Changes of the legal regulation, which were directly related to the Russian part of the Southern Ukrainian lands, on the one hand, had the priority of financing the construction and maintenance of churches by parishioners, in connection with which a number of obstacles were foreseen for excessive increase in the number of temple buildings. On the other hand, the expansion of the borders of the Russian Empire and the colonization of new territories led to the need for a number of exceptions, when, in order to provide the settlers with the opportunity to meet spiritual needs, legislators gave in to compliance with the requirements regarding the minimum number of parish courts. At the same time, the legislation still remained loyal in defining the requirements for the architectural features of the temples. The configuration of the church network and the dynamics of temple construction in the region largely reflected the changes in the state borders and the boundaries of the administrative-territorial units that took place in 1734-1775 and, in turn, were closely interconnected with the colonization of the land. The lands of the South, consisting of various dioceses (Kyiv, Voronezh, Belgorod and Pereyaslavl) and being under the superiority of various military and civilian teams, imposed their specificity on the practice of temple construction. The practice of building of churches in these lands of the Southlargely depended not only on legislative regulation but also on a number of other factors, including the specifics of the administrative-territorial entities to which they belonged.

Keywords: South of Ukraine, church building, diocese, church

У 1734-1775 рр. землі півдня України залишались не об'єднаними ні під зверхністю одного керівника держави, ні під владою одного православного єпархіального архієрея. Тож, по-перше, корінним чином відрізнялась регламентація православного храмового будівництва на тих землях регіону, що входили до складу Російської імперії і Кримського ханства. А, по-друге, практика зведення церков на тих землях Півдня, що перебували під зверхністю Петербурга, в чималій мірі залежала не тільки від законодавчого регламентування, але і від цілої низки інших факторів, включно із специфікою адміністративно-територіальних утворень, до складу яких вони належали. Саме дослідженню законодавчої регламентації храмового будівництва і змін храмової мережі у прив'язці до трансформації єпархіальних кордонів і присвячена ця стаття.

Хоча відповідна проблематика у такому формулюванні ще не ставилась, на сьогодні вже є доволі представницьким історіографічний доробок, який стосується її окремих складових. Останніми дослідженнями, в яких започатковано розв'язання даної проблеми і на які спирається автор, є праці І. Лимана [1-13].

Впродовж 1734-1775 рр. в Петербурзі було прийнято цілу низку законодавчих актів, які вносили зміни в регламентацію православного храмового будівництва на теренах всієї імперії, включно із підросійськими землями на півдні України. Суцільна евристика Повного зібрання законів Російської імперії дала результатом виявлення наступних узаконень:

Вже 10 червня 1734 р. імператриця Анна Іоаннівна підписала указ, яким на території всієї держави, як в містах, так і в селах заборонялось будувати каплиці. Ця заборона стосувалась зведення каплиць як на нових місцях, так і там, де раніше каплиці існували раніше. При цьому старі каплиця мали бути «залишені в передньому стані». На виконання волі імператриці 19 червня 1734 р. Синод видав відповідний указ, яким уточнювалось, що піклування про дотримання заборони на зведення каплиць в архієрейських єпархіях і престольних містах єпархіальними архієреями має покладатись на світських і духовних управителів архієрейських будинків; в інших містах і в селах - на тих осіб, яким архієреями доручено ведення духовних справ; у володіннях ставропігійних монастирів - монастирським властям [17, с. 355-356].

Невдовзі, 13 вересня 1734 р. побачив Світ указ Синоду, який констатував, що в низці православних церков імперії престоли були вельми непропорційні, тобто високі, через що священики піддавались небезпеці під час церковних служб. Тому наказувалось відтепер при будівництві церков неухильно стежити, аби престоли в них влаштовувались пропорційні, тобто довжиною в аршин і вісім вершків, шириною аршин і чотири вершки і висотою аршин і шість вершків[17, с. 407].

Генеральним регламентом, виданим 24 грудня 1735 р., що стосувався шпиталів, які мали бути влаштовані в резиденціях і головних портах, в пункті 8 спеціально обумовлювалось, що кожен шпиталь повинен мати церкву із одним священиком при ній. Це положення відповідало пункту 5 Адміралтейського регламенту[17, с. 663].

9 жовтня 1742 р. побачив світ указ Синоду, яким поміщикам дозволялось будувати нові церкви замість згорілих чи спорохнявілих тільки за умови, що вони дають зобов'язання забезпечити ці нові храми всім необхідним, а їх причти - достатньою кількістю земель. Спеціально оговорювалось, що якщо немає можливості продовжити служіння в спорохнявілій церкві, то вона може бути розібрана, а на її місці зведена «за подобою» інших церков нова, в те саме ім'я; причому та деревина старої церкви, яка була ще придатна, мала бути використана на зведення нової, а яка ні - використана виключно на опалення церкви і на випікання просвіток. Крім того, по завершенню будівництва і придбання всього необхідного єпархіальному архієрею мав подаватись при донесенні складений через духовне правління опис. Поміж іншими даними, цей опис мав включати інформацію про відведені під церкву орну землю і сінні покоси, чисельність дворів, а в них - чоловіків і жінок у складі парафії. Єпархіальні ж архієреї мали давати дозвіл на освячення цих храмів лише за умови, що через ці описи переконаються, що «ті церкви зі згаданим задоволенням повністю виявляться». Підставою для такого посилення контролю називалось те, що поміщики та інші іноді будували церкви «не шукаючи Божої слави, але для єдиної своєї честі», належним чином не забезпечивши цей храм і його причт, а просто зазначаючи, у клопотаннях, що новозведена церква до освячення ніби то у повній готовності[18, с. 668-669].

Синодальний указ від 12 листопада 1753 р. на виконання волі імператриці наголошував, що у всіх «соборних, ружних і парафіяльних церквах, а також повітових, сільських церквах» має підтримуватись належна чистота, всі спорохнявілої своєчасно виправлятись Якщо ж на звернення про відповідні виправлення «куди треба» не буде «ніякого успіху», то слід було повідомляти про це Синоду[19, с. 925-926].

Сенатський указ від 10 грудня 1756 р. про обмеження чисельності священно- та церковнослужителів при православних храмах підтверджувалась дія сенатського указу від 11 березня 1723 р., яким, зокрема, заборонялось будувати нові церкви в населених пунктах із недостатньою кількістю парафіян. Разом із тим, тепер, у 1756 р., спеціально оговорювалось, що в тих випадках, коли на нових місцях поселяться навіть кілька дворів, відстань від яких до найближчої церкви буде більше 20 верст, в разі бажання місцевих мешканців звести храм і їх згоди утримувати за свій рахунок членів причту, Синод може давати відповідну згоду[20, с. 688-690].

Відповідний аспект був скорегований вже указом Сенату від 15 листопада 1757 р. Адже Синод висловив незгоду із запровадженим у 1756 р. формулюванням, наголосивши, що при наданні згоди на зведення нової церкви слід брати до уваги не відстань до найближчого діючого храму, а цілу низку обставин, включно із наявністю природних перешкод, які ускладнюють дорогу до найближчої церкви. Ці перешкоди могли завадити священикам задовольняти нагальні духовні потреби їхніх парафіян. Тому Синод пропонував залишити питання доцільності влаштування нових храмів у компетенції єпархіальних архієреїв. Тож Сенат змінив формулювання, і тепер відповідний дозвіл міг давати не Синод, а саме місцевий єпархіальний архієрей. Щоправда, Сенат при цьому зробив приписку: «з урівняльною відстанню погостами». Пояснювалось, що церкви мали влаштовуватись на «урівняльній» відстані від «дєрєвєнь» (тобто поселень, які не мали храмів), «як зазвичай здавна від сіл і дєрєвєнь відстоять погости», щоб відстань до найближчого храму була не більшою за 10 верст[20, с. 824-825].

30 квітня 1759 р. Сенат видав указ про дозвіл розбирати старі фортеці із використанням їхньої цегли для ремонту казенних церков[21, с. 343].

5 березня 1762 р. Петро ІІІ підписав указ про заборону Синоду без його згоди давати дозвіл на влаштовування домових церков. Підставою для такого рішення називалось те, що корисним є «не примноження, а благочиння і утраминня» храмів, а влаштування домових церков йде не на користь «загальнонародним» соборам і церквам, відволікаючи від них парафіян і пожертви [21, с. 934].

Натомість Катерина ІІ, тільки-но прийшовши до влади, ініціювала скасування запровадженої її попередником заборони, і вже 15 липня того ж 1762 р. Сенат видав наказ розпечатати всі домові церкви, закриті згідно указу Петра ІІІ від 5 березня 1762 р. При цьому передбачалось, що на майбутнє, коли хто буде клопотати про дозвіл через слабкість здоров'я влаштувати церкву у себе вдома, Синод має діяти на підставі законів за власним розглядом чи за розглядом єпархіальних архієреїв[22, с. 20].

18 квітня 1765 р. Сенат видав указ про скасування, у зв'язку із запровадженням церковних штатів, плати за видачу грамот на будівництво і освячення церков. Відтепер ці грамоти наказувалось видавати безкоштовно, без найменшої зупинки і ускладнення, а при видачі антимінсів брати тільки по 50 копійок за холст, а старих антимінсів не замінювати, хіба що в разі їхнього цілковитого спорохнявіння [23, с. 117-118].

Указом Синоду від 10 грудня 1770 р. підтверджувалась чинність указу Петра І від 24 жовтня 1722 р. про заборону будівництва церков на нових місцях без дозволу Синоду. Що стосується місць, де церкви існували і раніше, але згоріли чи спорохнявіли, дозвіл на зведення замість них нових храмів покладався на єпархіальних архієреїв. Але і в цих випадках, якщо при парафії такого храму в селі буде менше 40 дворів, а в місті - менше 20, єпархіальний архієрей був зобов'язаний звертатись з поданням до Синоду[24, с. 176-177].

7 липня 1771 р. синодальним указом наказувалось щорічно присилати до Синоду докладні відомості про наявні в кожній єпархії домові церкви: про їхню кількість, з яких причин і для яких потреб влаштовані, а також кому їх дозволено мати[24, с. 287].

24 грудня 1771 р. Сенатом був виданий указ, яким губернаторам, губернським, провінційним і воєводським канцеляріям наказувалось при прийнятті рішень про відведення в містах спеціальних місць для кладовищ і при влаштуванні при цих кладовищах церков обов'язково входили у зносини з духовним відомством, адже останнє могло призначити для відповідних функцій і вже наявні храми[24, с. 409].

До цього ж питання Сенат повернувся в своєму указі від 14 жовтня 1772 р., уточнивши, що представники місцевої світської влади мають зноситись із духовними правліннями, які і мали визначати, чи потрібно влаштовувати при кладовищах нові церкви, або ж є можливість переносити туди вже діючі у місті храми[24, с. 587].

Нарешті, 5 травня 1774 р. Синод, реагуючи на скарги з місць, що єпархіальні архієреї іноді забороняють проводити без їхнього дозволу ремонт храмів не тільки зовнішній, але і внутрішній, ухвалив текст указу, за яким звертатись за дозволом керівника єпархії слід було лише при такому внутрішньому ремонті, який проводився всередині вівтаря з пошкодженням чи зрушенням престолу, після чого треба було проводити нове освячення храму. Інші ж види ремонтних робіт, як от виправлення підлоги у вівтарі чи у всій церкві, вікон і дверей, даху, ганку, паперті та дзвіниці, які можуть проводитись без нового освячення релігійної споруди, отримання архієрейського благословення не потребують, і єпархіальним архієреям треба такий ремонт не те що не забороняти, а всіляко заохочувати до нього як священно- та церковнослужителів, так і парафіян[24, с. 940-941].

Підросійські землі південної України, на які поширювались перелічені вище законодавчі акти щодо регламентації храмового будівництва, перебували у складі кількох єпархій.

Більша частина підросійської території регіону із більшістю ж наявних у ньому православних храмів впродовж зазначеного періоду формально знаходилась під зверхністю Київського єпархіального архієрея, хоча обсяги його повноважень щодо церковної справи деяких із адміністративно-територіальних складових регіону мали чималу специфіку. Йдеться передусім про Вольності Війська Запорозького. При цьому важливою тенденцією XVIII ст. було суттєві зміни кордонів Київської митрополії, що дало підстави О. Спінулу запропонувати не досить вдале формулювання «Київська митрополія втрачає свою відмінність у кордонах від інших єпархій і позбавляється значної кількості парафій» [26, с. 13].

Досліджуючи церковну історію так званих «Задніпрських місць», що знаходились під зверхністю Київського єпархіального архієрея, А. Пивовар пише, що у 1741 р. для храмового будівництва цих прикордонних земель було зроблене виключення, обумовлене втратами, що церковна мережа зазнала внаслідок російсько-турецької війни і дій поляків. Указом від 3 липня 1741 р. Синод зазначав, що в слободах і селах Задніпрських місцях Київської єпархії храмів і раніше було не достатньо, але і з наявних частина була залишена через війну, а інші поляками вивезені, розтягнуті чи спалені. Тому Синод наголошував, що «церков там повинна бути побудована достатня кількість з дозволу Київського архієрея». Причому опікуватись цим було доручено Київському губернатору І. Неплюєву, вимоги якого єпархіальний архієрей мав виконувати, не зносячись попередньо із Синодом, «аби через віддаленість не витрачати час» [15, c. 119].

Ще станом і на 1724 р., і на 1734 р. до складу Воронезької єпархії входили церкви Бахмута, Нового Айдару та цілої низки населених пунктів регіону [16, c. 169-170]. Загалом же у розлогій Воронезькій єпархії за даними 1736 р. налічувалось 333 церкви [16, c. 172], у 1742 р. - 493, а на початку 1760-х - вже більше 600 [16, c. 420]. Щоправда, така стрімка динаміка обумовлена не тільки темпами храмового будівництва, але і перекроєннями кордонів єпархій. храмовий південний єпархіальний духовенство

Частина земель Півдня вийшла з-під юрисдикції Київського єпархіального архієрея до складу Воронезької єпархії у 1754 р. Йдеться про Слов'яносербію. На початок 1760-х рр. Білгородська єпархія нараховувала вже 1093 церкви, тобто на 100 більше, ніж у 1742 р. [16, c. 431]. Втім, вже у 1764 р., коли Слов'яносербія була ліквідована, Бахмут як центр, якому підпорядковувалась 21 церква, вже фігурував у складі Воронезької єпархії [16, c. 429]. При цьому Новий Айдар і низка інших поселень регіону того ж 1764 р. значились у складі Білгородської єпархії [16, c. 420].

У 1756 р. зі складу Київської єпархії вийшла інша військова і адміністративно- територіальна одиниця, сформована на півдні України переселенцями з Балкан - Нова Сербія [16, c. 494]. Вона була віддана під зверхність Переяславського і Бориспільського єпархіального архієрея.

На початку 1770 р. від гирла Берди до річки Мокра Московка почала влаштовуватись Нова Дніпровська лінія фортець[14], яка в церковному відношенні була приписана до Білгородської єпархії. Ще коли фортеці будувались, і тільки в двох із них були влаштовані церкви, за зверненням генерала В. Черткова спеціально для цього переведений з Київської до Білгородської єпархії священнослужитель Савурський був призначений головним начальником духовенства всіх «теперішніх і майбутніх» церков Нової Дніпровської лінії [1, c. 109-110].

Чисельність православних храмів південної України, що знаходились у межах Російської імперії, зросла у зв'язку із підписанням Кючук-Кайнарджійського миру, за яким, між іншим, Російська імперія отримувала Керч і Єнікале на Кримському півострові. На той момент російські війська перебували в цих двох фортецях вже кілька років, але лише тепер храми цих населених пунктів були офіційно введені під зверхність Синоду. У березні ж 1775 р. так званим «албанським грекам» які на боці Російської імперії нещодавно воювали у російсько-турецькій війні, було дозволено оселитись у Керчі та Єнікале, причому була дана обіцянка облаштувати для них храми за рахунок державної казни, а самі ці храми підпорядкувати не комусь із вже діючих в Російській імперії єпархіальних архієреїв, а дати грекам дозвіл обрати свого архієпископа, який би підпорядковувався безпосередньо Синоду [1, c. 113; 25, л. 206-208].

Таким чином, зміни впродовж 1734-1775 рр. законодавчої регламентації храмового будівництва в Російській імперії, які напряму стосувались і підросійської частини південноукраїнських земель, з одного боку, мали пріоритетом фінансування зведення і утримання релігійних споруд самими парафіянами, у зв'язку з чим передбачалась ціла низка перепон для надмірного зростання чисельності храмових споруд. Разом із тим, розширення кордонів Російської імперії і колонізація нових територій зумовлювали необхідність цілої низки виключень, коли задля забезпечення переселенцям можливості задовольняти духовні потреби, законодавці поступались дотриманням вимог щодо мінімальної кількості парафіяльних дворів. Разом із тим, законодавство ще залишалось доволі лояльним в питанні визначення вимог до архітектурних особливостей храмів.

На конфігурації церковній мережі та динаміці храмового будівництва в регіоні великою мірою відбивались ті зміни державних кордонів і меж адміністративно- територіальних одиниць, що мали місце у 1734-1775 рр. і, в свою чергу, були тісно взаємопов'язаними із колонізацією краю. Перебування земель Півдня у складі різних єпархій і під зверхністю різних військових та цивільних команд накладало свою специфіку на практику храмового будівництва в регіоні.

Список використаної літератури

1. Єременко М. Військове духовенство на півдні України (1734-1853 рр.) / М. Єременко, І. Лиман. - Мелітополь: Видавничий будинок Мелітопольської міської друкарні, 2014. - 436 с.; Yeremenko M. Viiskove dukhovenstvo na pivdni Ukrainy (17341853 rr.) / M. Yeremenko, I. Lyman. - Melitopol: Vydavnychyi budynok Melitopolskoi miskoi drukarni, 2014. - 436 s.

2. Лиман І. Духовенство Південної України (ІІ половина XVIII - І половина ХІХ ст.) /І. Лиман // Наукові записки. Історичні науки: Збірник наукових статей Національного педагогічного університету імені М.П. Драгоманова. - Київ-Бердянськ, 2002. - Вип. 46. - С. 23-29; Lyman I. Dukhovenstvo Pivdennoi Ukrainy (II polovyna XVIII - I polovyna XIX st.) / I. Lyman // Naukovi zapysky. Istorychni nauky: Zbirnyk naukovykh statei Natsionalnoho pedahohichnoho universytetu imeni M.P. Drahomanova. - Kyiv-Berdiansk, 2002. - Vyp. 46. - S. 23-29.

3. Лиман І. Зведення церков на Півдні в 1775 - 1825 роках / І. Лиман // Історія релігій в Україні:праці ХІІ-ї міжнар. наук. конф., м. Львів, 20 - 24 травня 2002 р.-- Львів: Логос, 2002. -Кн. І. - С. 232-241; Lyman I. Zvedennia tserkov na Pivdni v 1775 - 1825 rokakh / I. Lyman // Istoriia relihii v Ukraini: pratsi XII-yi mizhnar. nauk. konf., m. Lviv, 20 - 24 travnia 2002 r. -- Lviv: Lohos, 2002. - Kn. I. - S. 232-241.

4. Лиман І. Іменування храмів півдня України за часів Нової Січі та в перші роки існування Слов'янської та Херсонської єпархії / І. Лиман // Козацька спадщина: альманах Нікопольського регіонального відділення НДІ козацтва Інституту історії України НАНУ. - -2005. -Вип. 2. - С. 100-102; Lyman I. Imenuvannia khramiv pivdnia Ukrainy za chasiv Novoi Sichi ta v pershi roky isnuvannia Slovianskoi ta Khersonskoi yeparkhii / I. Lyman // Kozatska spadshchyna: almanakh Nikopolskoho rehionalnoho viddilennia NDI kozatstva Instytutu istorii Ukrainy NANU. --2005. - Vyp. 2. - S. 100-102.

5. Лиман І. Культ Покрови і тенденції в іменуванні храмів Південної України (17341837 рр.) / І. Лиман // Культурологічний вісник. - 2006. - Вип. 16. - С. 12-16; Lyman I. Kult Pokrovy i tendentsii v imenuvanni khramiv Pivdennoi Ukrainy (1734-1837 rr.) / I. Lyman // Kulturolohichnyi visnyk. - 2006. - Vyp. 16. - S. 12-16.

6. Лиман І. Мотивація дій органів влади в питанні облаштування православних релігійних споруд / І. Лиман // Культурологічний вісник. Науково-теоретичний щорічник Нижньої Наддніпрянщини. - 2003. - Вип. 10. - С. 10-14; Lyman I. Motyvatsiia dii orhaniv vlady v pytanni oblashtuvannia pravoslavnykh relihiinykh sporud / I. Lyman // Kulturolohichnyi visnyk. Naukovo-teoretychnyi shchorichnyk Nyzhnoi Naddniprianshchyny. -- 2003. - Vyp. 10. - S. 10-14.

7. Лиман І. Особливості процедури влаштування храмів у населених пунктах Слов'янської та Херсонської єпархії / І. Лиман // Історія і культура Придніпров'я. Невідомі та маловідомі сторінки. - Дніпропетровськ: НГУ, 2007. -Вип. 4. - С. 114-120; Lyman I. Osoblyvosti protsedury vlashtuvannia khramiv u naselenykh punktakh Slovianskoi ta Khersonskoi yeparkhii / I. Lyman // Istoriia i kultura Prydniprovia. Nevidomi ta malovidomi storinky. - Dnipropetrovsk: NHU, 2007. - Vyp. 4. - S. 114-120.

8. Лиман І. Питання чисельності храмів Слов'янської та Херсонської єпархії в історіографії та джерелах / І. Лиман // Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету. -2005. - Вип. XEX. - С. 354-358; Lyman I. Pytannia chyselnosti khramiv Slovianskoi ta Khersonskoi yeparkhii v istoriohrafii ta dzherelakh / I. Lyman // Naukovi pratsi istorychnoho fakultetu Zaporizkoho derzhavnoho universytetu. - 2005. - Vyp. XIX. - S. 354-358.

9. Лиман І. Постать начальника запорозьких церков Володимира Сокальського в історіографії та джерелах / І. Лиман // Південний архів. Сер. Історичні науки. -2002. - Вип. 7. - С. 71-75; Lyman I. Postat nachalnyka zaporozkykh tserkov Volodymyra Sokalskoho v istoriohrafii ta dzherelakh / I. Lyman // Pivdennyi arkhiv. Ser. Istorychni nauky. - 2002. - Vyp. 7. - S. 71-75.

10. Лиман І. Упорядкування Анотованого тематичного покажчика актів Повного зібрання законів Російської імперії в контексті вивчення політики центральної світської та духовної влади щодо церкви на півдні України / І. Лиман // Науковий вісник Мелітопольського державного педагогічного університету. Історико-філософська серія. -- 2004. -Вип. 3. - С. 232-241; Lyman I. Uporiadkuvannia Anotovanoho tematychnoho pokazhchyka aktiv Povnoho zibrannia zakoniv Rosiiskoi imperii v konteksti vyvchennia polityky tsentralnoi svitskoi ta dukhovnoi vlady shchodo tserkvy na pivdni Ukrainy / I. Lyman // Naukovyi visnyk Melitopolskoho derzhavnoho pedahohichnoho universytetu. Istoryko-filosofska seriia. -- 2004. - Vyp. 3. - S. 232-241.

11. Лиман І. Церковний устрій Запорозьких Вольностей (1734-1775) / І. Лиман. - Запоріжжя: Тандем-У, 1998. - 180 с.; Lyman I. Tserkovnyi ustrii Zaporozkykh Volnostei (1734-1775) / I. Lyman. - Zaporizhzhia: Tandem-U, 1998. - 180 s.

12. Лиман І. Церковно-адміністративний поділ Південної України часів кошового отамана Петра Калнишевського / І. Лиман // Козацька спадщина: альманах Нікопольського регіонального відділення НДІ козацтва при інституті історії України НАНУ. --2006. -Вип. 3. - С. 255-258; Lyman I. Tserkovno-administratyvnyi podil Pivdennoi Ukrainy chasiv koshovoho otamana Petra Kalnyshevskoho / I. Lyman // Kozatska spadshchyna: almanakh Nikopolskoho rehionalnoho viddilennia NDI kozatstva pry instytuti istorii Ukrainy NANU. -- 2006. - Vyp. 3. - S. 255-258.

13. Льіман И. Запорожское казачество и церковь в период Новой Сечи / И. Льіман. - LambertAcademicPublishing, 2014. -188 с.; Lyman I. Zaporozhskoe kazachestvo i tserkov v period Novoy Sechi / I. Lyman. - Lambert Academic Publishing, 2014. - 188 s.

14. Молдавський Р.Л. Нова Дніпровська лінія укріплень (1770-1791 рр.) / Р.Л. Молдавський. - Запоріжжя: Тандем-У, 2007. - 85 с. -(Запорозька спадщина. Вип. 16) ;Moldavskyi R. L. Nova Dniprovska liniia ukriplen (1770-1791 rr.) / R. L. Moldavskyi. - Zaporizhzhia: Tandem-U, 2007. - 85 s. - (Zaporozka spadshchyna. Vyp. 16)

15. Пивовар А.В. Поселення Задніпрських місць до утворення Нової Сербії в документах середини XVIII століття / А. В. Пивовар. - Київ: Академперіодика, 2003. - 336 с.; Pyvovar A. V. Poselennia Zadniprskykh mists do utvorennia Novoi Serbii v dokumentakh seredyny XVIII stolittia / A. V. Pyvovar. - Kyiv: Akademperiodyka, 2003. - 336 s.

16. Покровский И.М. Русские епархии в XV-XX вв. Их открытие, состав и пределы:опытцерковно-исторического, статистического и географического исследования / И.М. Покровский.- Казань: Центральная типография, 1913. - Т. 2: (XVni-й век). -892 с.; Pokrovskiy I. M. Russkie eparkhii v ХУ1-ХІХ vv. Ikh otkrytie, sostav i predely: opyt tserkovno- istoricheskogo, statisticheskogo i geograficheskogo issledovaniya / I. M. Pokrovskiy. - Kazan: Tsentralnaya tipografiya, 1913. - T. 2: (ХУШ y vek). - 892 s.

17. Полное собрание законов Российской империи. Собрание І. - Санкт-Петербург, 1830. - Т. ІХ. - 1022 с.;PolnoesobraniezakonovRossiyskoyimperii. Sobranie І. - Sankt-Peterburg, 1830. - T. ІХ. - 1022 s.

18. Полное собрание законов Российской империи. Собрание І. - Санкт-Петербург, 1830. - Т.ХІ. - 988 с.; Polnoe sobranie zakonov Rossiyskoy imperii. Sobranie І. - Sankt- Peterburg, 1830. - T. ХІ. - 988 s.

19. Полное собрание законов Российской империи. Собрание І. - Санкт-Петербург, 1830. - Т.ХІІІ. -957 с.; Polnoe sobranie zakonov Rossiyskoy imperii. Sobranie І. - Sankt- Peterburg, 1830. - T. ХІІІ. - 957 s.

20. Полное собрание законов Российской империи. Собрание І. - Санкт-Петербург, 1830. - Т.ХГУ. - 863 с.; Polnoe sobranie zakonov Rossiyskoy imperii. Sobranie І. - Sankt- Peterburg, 1830. - T. XFV. - 863 s.

21. Полное собрание законов Российской империи. Собрание І. - Санкт-Петербург, 1830. - KXV. - 1050 с.; Polnoe sobranie zakonov Rossiyskoy imperii. Sobranie І. - Sankt- Peterburg, 1830. - T. XV. - 1050 s.

22. Полное собрание законов Российской империи. Собрание І. - Санкт-Петербург, 1830. - KXVL - 1018 с.; Polnoe sobranie zakonov Rossiyskoy imperii. Sobranie І. - Sankt- Peterburg, 1830. - T. XVL - 1018 s.

23. Полное собрание законов Российской империи. Собрание І. - Санкт-Петербург, 1830. -1117 с.; Polnoe sobranie zakonov Rossiyskoy imperii. Sobranie І. - Sankt- Peterburg, 1830. - T. XVB. - 1117 s.

24. Полное собрание законов Российской империи. Собрание І. - Санкт-Петербург, 1830. - Т.ХІХ. - 1081 с.; Polnoe sobranie zakonov Rossiyskoy imperii. Sobranie І. - Sankt- Peterburg, 1830. - T. ХІХ. - 1081 s.

25. Российский государственный архив древних актов. - Ф. 16. - Оп. 1. - Д. 689. - Ч. 1. - Л. 206-208; Rossiyskiy gosudarstvennyy arkhiv drevnikh aktov. - F. 16. - Op. 1. - 689. - Ch. 1. - L. 206-208

26. Спінул О.В. Київський митрополичий дім у кінці XVII - XVIII століттях: автореф. дис... канд. іст. наук: спец. 07.00.01 / Олександр Вікторович Спінул; Київський ун-т ім. Т. Шевченка. - Київ, 1998. - 16 с.; Spinul O.V. Kyivskyi mytropolychyi dim u kintsi XVII - XVIII stolittiakh: avtoref. dys... kand. ist. nauk: spets. 07.00.01 / Oleksandr Viktorovych Spinul; Kyivskyi un-t im. T. Shevchenka. - Kyiv, 1998. - 16 s.

Размещено на Allbest.ru