Сакральності космічних елементів та природних предметів

candidate of philosophical sciences, Associate Professor Department of religious studies Taras Shevchenko National University of Kyiv (Ukraine, Kyiv)

All religious traditions & beliefs share the sacred perception of cosmic elements & natural objects. The aim of this research is to trace the roots of such perception & its peculiarities as deeply as possible. The object of this research is the perception of cosmic elements & natural objects within religious traditions, with their description in religious teachings being the subject. In addition to it, we're aiming to determine the origins of the notion about the sacrality of cosmic elements & natural objects within religious worldview.

The sky itself has a deep religious & mythological meaning, with higher beings of primitive peoples and gods in ancient civilizations sharing close ties with the skies, atmosphere, and meteorological phenomena. They embody something more benevolent eternal beings, who have created universal laws and monitor their implementation. The Sun played an important role in funeral rites and everything else related to posthumous fate of a human as it doesn't know death, passing through the underworld every night and reappearing every morning, eternal & identical to itself. Therefore, sunset was not considered as death but rather as a descent to the underground realms of the dead. Countless archaic hierophanies of the Sun are still present in folk traditions, having found their place in new religious systems. Water represents fullness, the totality of all potentials, it's the foundation of the world & the first principle of any growth; placed in the foundation of any healing, it was viewed as elixir of immortality granting longevity and fertility. Everything begins with water and ends with its return at the conclusion of any historical or cosmic cycle; it always exists but never alone on its own as it's viewed as the essence of birth whose undivided unity conceals the possibility of all forms. In folklore water symbolizes life, such as the “water of life” trope. The soil is viewed as a patroness of childhood, childbirth, and a source of all power, with many cultures defining the fields as a female womb and agricultural work being seen as fertilization; it's a womb that never ceases to give birth, hence the soil is considered to be alive thanks to its fertility. Stones on the other hand are consecrated with the presence of superhuman powers due to their functions (guarding the dead, temporary shelter for the souls of the deceased, marking the agreement between people or a human and God, marking the center of the world).

Keywords: sky, sun, water, soil, sexuality, stone, sacrality, hierophany.

Сакральне сприйняття космічних елементів та природних предметів притаманне всім без виключенням релігійним традиціям та віруванням. Мета даного дослідження простежити, наскільки це можливо, витоки та особливості такого сприйняття. Об'єктом дослідження є сприйняття космічних елементів та природних предметів в межах релігійних традицій, предметом вчення, що описують їх в цих релігійних традиціях. Також ми вважаємо важливим встановити витоки уявлень про сакральність космічних елементів та природних предметів в межах релігійного світосприйняття.

1. Небесні сакральності та їх маніфестації. Вже за своїми фізичними характеристиками небо являє собою трансцендентність, силу та сакральність. Це дещо «абсолютно інше» в порівнянні зі звичним життєвим простором людини. Недосяжні сфери, де живуть боги і куди можуть потрапити люди завдяки певним ритуалам або після смерті (як стверджують численні релігійні вірування). Символіка і релігійне значення неба не виводяться логічним шляхом зі спокійного, «об'єктивного» споглядання небес. Вже в імені слово «Всевишній» або «той, що зверху» наділяє сакральністю. Небесні божества з самого початку вищі [2, с. 59]. Небесна сфера, таким чином, «перестає бути просто вмістилищем і набуває значення гіпер-простору, або, точніше, транс-простору» [3, с. 336]. Наведемо декілька прикладів уявлень про божеств, що заселяють небо в різних релігійних віруваннях.

Австралійські міфи. Верховний бог Байаме, живе на Небі поряд з потужним водним потоком (Чумацький Шлях) і приймає там душі невинних [2, с. 60]. Він сидить на кришталевому троні, Сонце та Місяць його «діти», вісники на землі (можливий варіант тлумачення очі). Грім його голос, за його волею йде дощ, запліднюючи землю. Все бачить і чує. Варто зазначити, що божествені істоти австралійців зберігають зв'язок з небом. Під час перебування на землі Байаме навчає людей, відіграє важливу роль під час обрядів ініціації [2, с. 61].

Андаманські острови. Верховна істота Пулугу, має антропоморфний вид. Живе на небесах, грім його голос, вітер дихання, буря гнів. Блискавка покарання. Знає все, але в людські думки може проникати лише вдень (всезнання асоціюється зі всебаченням). Коли спить посуха. Сонце (жіноча істота) і Місяць (чоловіча істота) живуть поряд з ним разом з дітьми (зірками). Створив світ та першолюдину Томо, після смерті якого люди почали забувати свого творця [2, с. 63]. Гнів Пулугу викликав потоп, відбулось знищення людства окрім трьох людей. Він нагадав людям про заповіді та віддалився з того часу його ніхто не бачив. Таким чином можемо констатувати практично повну відсутність культу, присвяченого небесному божеству.

В африканських міфах ми бачимо сліди верховного небесного бога, що зник (або майже зник) з реальної культової практики. На зміну приходить культ предків, до яких звертаються у повсякденних справах. Великий бог неба, всемогутній творець відіграє в релігійному житті африканських племен досить незначну роль [2, с. 67]. Він надто далекий і надто благий щоб мати необхідність в культовій практиці.

М.Еліаде вводить поняття «Deus otiosus», тобто «байдужий бог», «бог, що відійшов від справ» [2, с. 66]. Це поняття відображає бідність культу, а також уявлення про трансцендентність та пасивність верховного божества, надто далекого від людини щоб займатись задоволенням її численних потреб. Таке божество не є об'єктом релігійного поклоніння у власному значенні слова. Лише під час великих катаклізмів звертаються до нього за допомогою.

На зміну вищим небесним богам приходять нові божественні «форми» релігійних вірувань. Так, у австралійців це тотемізм. Полінезія політеїзм або полідемонізм, поклоніння духам, фетишизм. В Індонезії божество неба зливається з богом Сонця. Логіка процесу прослідковується така: перехід від трансцендентності та пасивності небесних істот до динамічних, діяльних, близьких та легкодоступних релігійних форм. Можемо констатувати, таким чином, сходження сакрального до сфери конкретного.

Таким чином, підсумуємо основні риси небесних сакральностей:

1) Небо як таке має глибокий релігійно-міфологічний смисл. Висота, вищість, безмежний простір це ієрофанії перевершеності [5], недосяжної досконалості, зразкове втілення сакральності. Життя атмосфери та небесних тіл розкривається як невичерпний міф. Вищі істоти первісних народів (так само як і боги перших цивілізацій) зберігають зв'язок з небом, атмосферою, метеорологічними явищами.

2) Однак не можна обмежувати вищі істоти лише небесними ієрофаніями. Вони являють собою дещо більше, вони «благі», «ті що створюють», вічні істоти, що створили всезагальні закони та стежать за їх виконанням.

3) Ці божественні образи виявляють тенденцію до поступового зникнення зі сфери культу. Практично ніде вони не відіграють головної ролі, їх поступово витісняють інші релігійні сили: культ предків, духи та боги природи, демони плодючості, великі богині тощо.

4) В деяких випадках (виникнення землеробства та аграрних культів) небесний бог знову набуває релігійної актуальності цього разу в якості бога атмосфери та блискавки. Разом з актуалізацією це і обмеження (він вже не творець світу та людини, іноді лише партнер великої богині).

5) В деяких випадках на зміну богу неба приходить бог сонця.

6) Іноді всюдисутність, мудрість та пасивність небесного бога заново осмислюється, і цей бог стає епіфанією космічної норми та морального закону.

7) Деякі небесні боги зберігають свою релігійну актуальність в якості богів верховних властителів (Зевс, Юпітер).

8) Навіть там, де самі небесні боги вже не відіграють домінуючої в релігійному житті ролі, символіка неба, міфи та обряди сходження все ж таки зберігають панівне становище в загальній структурі сакрального.

2. Сонце та солярні культи. На початку існування релігієзнавства як науки вважалось, що культ Сонця відомий усьому людству (зокрема, можемо згадати М. Мюллера). Але наприкінці ХІХ ст. почали говорити що насправді він відомий лише в небагатьох місцях планети. Дж. Фрезер [4] відмічав бідність елементів солярного культу в Африці, Австралії, Полінезії, Мікронезії, Меланезії. Втім, у Єгипті, Азії та архаїчній Європі був розвинутий культ Сонця (сюди можна додати ще Мексику та Перу).

Можемо констатувати зв'язок між «цивілізованістю» народів та наявністю солярних культів. Існують різноманітні гіпотези для пояснення цього факту, розглядати які зараз ми не будемо. Слід зазначити, що у багатьох традиціях «крім випромінювання сонця та тепла, Сонце є джерелом вищих цінностей» [3, с. 484], що може бути одним з пояснень наведеного вище факту.

Наступний момент, який варто відмітити це поєднання солярних елементів та елементів плодючості [2, с. 152]. Відбувається поступова соляризація небесних божеств, що запліднюють землю. Також можемо говорити про злиття верховної істоти з сонячним богом або встановлення між ними споріднених зв'язків.

Міф про Сонце творця людини та безпосередніх зв'язках (сімейних) між солярним божеством та певною групою осіб. Це не означає особливих привілеїв сонячного бога (взагалі будь-який елемент космосу земля, вода, рослинність може набувати антропогонічних функцій, кожен з цих елементів людина може ототожнити з абсолютною реальністю та першоджерелом буття). Ця генеалогія відображає зміни, обумовлені соляризацією верховної істоти. Перетворення сонця в запліднювача, монополізованого окремими групами або навіть окремими сім'ями, наприклад, вождів та правителів. Також солярне божество може вважатись прародителем як племені так і окремого роду.

Сонце може відігравати важливу роль в сфері поховальних вірувань і взагалі в усьому, що пов'язано з посмертною долею людини [2, с. 161]. Сонце в даному випадку розуміється як прообраз померлого, який оживає кожного ранку. На відміну від Місяця, Сонце не знає смерті: кожну ніч проходить через царство смерті, а наступним ранком з'являється знову на небі, вічне і тотожне саме собі. Захід Сонця (на відміну від триденної відсутності Місяця) сприймається не як «смерть» а як сходження до підземної області, царства мертвих. Сонце перетинає його, не набуваючи при цьому стану смерті. Отже, простежується певна подвійність: Сонце, хоча і є безсмертним, кожну ніч сходить до царства мертвих, а отже, може вести за собою людей і після заходу передавати їх смерті, але, з іншого боку, здатне вести душі через область «пекла» та з настанням дня повертати їх до світла [2, с. 162]. Амбівалентна функція ієрофанта, що посвячує в таїнства.

Також варто відмітити і різну долю померлих (тобто тих, хто пройшов ініціацію і тих, хто не пройшов). Сотеріологічний смисл ініціації та причетності до таємних союзів: обрані відокремлюються від аморфної маси звичних смертних. Так, у Єгипті Сонце «обслуговувало» лише привілейовану групу осіб (родина фараона).

Численні архаїчні ієрофанії Сонця збереглися в народних традиціях, інтегрувавшись до нових релігійних систем. Так, ми можемо говорити про палаючі колеса, які скидали з пагорбів в дні сонцестояння, колісування людей в середньовіччі, заборона використовувати прялку в певні вечори і т.д. все це має солярну основу.

3. Водні сакральності. Вода символізує повноту, сукупність усіх потенцій. Це лоно всякого можливого існування. «Вода символізує земне, природнє життя» [3, с. 119]. Вода першооснова та фундамент світу, принцип всякого росту, еліксир безсмертя, забезпечує довголіття та породжуючу здатність, принцип всякого зцілення. Початкова субстанція, першоречовина, з якої народжуються всі форми та в яке вони повертаються (внаслідок катастрофи або поступового регресу). Вода була «на початку», вона повертається наприкінці всякого історичного або космічного циклу, вона буде існувати завжди, але ніколи сама по собі, в самотності, адже це сутність породжуюча, що приховує в своїй нерозділеній єдності можливість всіх форм. В космогонії, міфі, ритуалі, іконографії вода виконує одну й ту саму функцію, якою б не була загальна структура тих культурних комплексів, до складу яких вона входить: вода передує будь-якій формі та лежить в основі всякого творення, підтримує його [2, с. 218]. Занурення до води слугує символом повернення до попередніх форм становища, символом повного оновлення, очищення, другого народження, адже подібне занурення рівнозначне розкладанню форм, поверненню до недиференційованого, нерозрізненого способу прабуття тоді як вихід з води відтворює космогонічний акт створення та зовнішнього виявлення форм. Контакт з водою завжди передбачає очищення та відновлення по-перше, тому що за розпадом неодмінно слідує «друге народження», подруге, тому що занурення до води підвищує та активізує потенції життя та силу, що творить. Через ритуал ініціації вода дає «друге народження», через магічний ритуал зцілює, через поховальний забезпечує відродження. В фольклорі вода стає символом життя («жива вода»). Запліднює землю, тварин, жінок, лоно всякого потенційного існування.

Водні космогонії. В індійській міфології існують численні варіанти первісних вод, ними плавав Нараяна, з пупа якого виросло Світове Дерево. Числені варіанти міфу, заміна дерева лотосом, замість Нараяни Варуна, Пуруша, Брахман, Вішну і т.д. Ті води, де плавав Нараяна, символізують стан спокою та нерозрізненості, неоформленості, космічну ніч. Нараяна спав, в той час як з його пупа (тобто центра) народжувалась перша космічна форма Лотос [2, с. 221]. Взагалі міф про первісні води, від яких пішли небо та земля зустрічається в багатьох архаїчних космогоніях.

В основі подібних вірувань, як і всіх міфів про походження від землі, рослинності, каміння і т.д. лежить одна центральна ідея: життя, тобто реальність, концентрується в одній космічній першоречовині, з якого прямо або опосередковано, через символічну причетність походять усі живі форми. Водні тварини, особливо риби та морські чудовиська, стають сакральними символами, оскільки являють зосереджену в водах абсолютну реальність.

Вода життя. Прообраз води, який пізніше перенесли іноді в небесні області: так, існує небесна сома. Жива вода, джерела молодості, вода життя все це різні міфологічні вирази одного й того ж релігійного факту: у воді містяться життя, сила, енергія та вічність. Отримати її може _ не всяка людина, і не в який завгодно спосіб. Її охороняють страшні чудовиська, вона знаходиться у важкодоступних місцях, в володіннях демонів або божеств. Щоб досягти джерела «живої води» та отримати її, треба пройти через низку особливих «посвячень» та «випробувань». Так само як і пошуки «дерева життя». «Ріка без віку» знаходиться поряд з чудесним деревом (Упанішади). Апокаліпсис Іоанна: «І показав мені чисту ріку води життя, що сходить від престола Бога та Агнця...і по той та інший бік ріки дерево життя» [Одкр. 22:1-2]. Жива вода повертає молодість та дарує вічне життя, проте завдяки феномену причетності до першоводи, будьяка волога тою або іншою мірою володіє творчою, запліднюючою або цілительною силою.

Символіка занурення до води, очищення водою. В воді розчиняється, розкладається всяка форма, відміняється історія, ніщо не встоїть після занурення до води [2, с. 225]. На людському рівні рівнозначно смерті, в загальнокосмічному плані грандіозна катастрофа (потоп). Вийшовши з води, людина уподібнюється безгрішному немовляті, який може почати тепер нове життя. Читаємо у біблійній книзі Єзикіля: «І покроплю вас чистою водою, і станете чисті; зо всіх ваших нечистот і зо всіх ваших бовванів очищу вас» [Єз. 36:25]. Очищення відбувається тому, що вони здатні відновлювати (хай навіть на мить) початкову цілісність та чистоту.

В контексті занурення в воду слід розглядати і християнський обряд хрещення. Іоан Хреститель здійснював хрещення задля прощення гріхів [Лк. 3:3]. Головний засіб духовного відродження, занурення в хрестильну воду, що дорівнює погребінню Христа. Людина занурюючись до води, символічно помирає, а потім народжується знову, оновленою. Слід зазначити, що використання води в поховальній обрядовості відбувається з тим самим смислом.

В тому самому ключі варто розглядати і символіку потопу. Майже всі міфи про потоп пов'язані з ідеєю поглинання людства водою, створення нового людства та початком нової доби [2, с. 242]. В основі циклічна концепція космосу та історії, що має універсальний характер. Людство періодично знищується потопом із-за своїх «гріхів» або ритуальних помилок. Але людський рід ніколи не знищується остаточно.

4. Земля та сексуальність. Варто відзначити, що пара Небо-Земля один з центральних мотивів загальної міфології [2, с. 275]. В багатьох традиціях, де Небо відіграє роль верховного божества, Земля виступає в якості його дружини. В такому божественному шлюбі Земля відіграє пасивну роль. Для первісної релігійної свідомості земля безпосередня даність. Перше релігійне осмислення Землі нечітке, сакральне ще не локалізується, ієрофанії зливаються в одне нероздільне ціле. Материнство Землі, потреба приносити плоди. Еволюція від просто землі до аграрних богинь (Гею змінює Деметра). Земля розуміється як покровителька дітей, пологів та джерело всякої сили. В багатьох культурах поле тлумачиться як жіноче лоно, акт запліднення землеробська праця. Земля осмислюється перш за все з точки зору її здатності приносити плоди. Земля черево, яке безперервно породжує. Живою земля стає внаслідок своєї плодючості. Людина може бути живою істотою лише тому, що виходить від землі, народжується від неї та до неї повертається. Те, що ми називаємо життям та смертю лише два різних моменти в загальній долі Матері-Землі: життя ні що інше як відділення, вихід з земного черева, смерть повернення додому. Розповсюджене і в сучасності бажання бути похованим обов'язково в рідній землі профанна форма містичного «автохтонізму», потреби повернутись до власного дому.

5. Сакральні камені та їх різновиди. Твердість, жорсткість, непроникність та постійність матерії являє собою для первісної релігійної свідомості особливу ієрофанію [2, с. 249]. Камінь перш за все є, він завжди лишається самим собою. Скеля являє собою дещо, що перевершує випадковість та ненадійність людської долі, а саме абсолютний спосіб буття. Можемо згадати з цього приводу Новий Завіт: «І кажу Я тобі, що ти скеля, і на скелі оцій побудую Я Церкву Свою, і сили адові не переможуть її» [Мт. 16:18]. Люди поклоняються каменям лише постільки, поскільки камені являли не самих себе, а дещо інше. Каміння як знаряддя духовного впливу, як містилище енергії. Більшість каменів, що мали культове значення, використовувались в якості знарядь. Відзначимо, що це більше магічна роль, ніж власне релігійна.

Надгробне каміння. Можливий варіант закріпити душу померлого до певного місця, влаштувати для неї тимчасове житло, яке утримувало б її поблизу від живих дозволяючи позитивно впливати на плодючість полів за допомогою сил, властивих її духовній природі, і в той же час заважало б блукати та ставати небезпечною для людини. М. Еліаде зазначає щодо мегалітів: 1) пам'ятники пов'язані з культом померлих та мають на меті «заспокоєння» душ мерців; 2) пам'ятники розташовуються не безпосередньо над могилами а іноді на досить значній відстані від них; 3) коли мова йде про неочікувану або насильницьку смерть (блискавка, змія і т.д.), пам'ятник споруджується на тому самому місці, де відбулась подія [2, с. 251-252].

Останній випадок якраз говорить про справжній смисл кам'яних пам'ятників над могилами. Якщо смерть настає несподівано, то душа померлого приречена знаходитись біля свого земного місця життя той час, який їй було відмірено прожити. Таким чином камінь це засіб захисту життя від смерті, охорона живих від можливого шкідливого впливу померлих. Замкнена в камені душа вимушена діяти лише в позитивному смислі заради плодючості. Тому камені, в яких містяться «пращури» в багатьох культурних традиціях виступає як засіб запліднення жінок та полів.

Камені запліднювачі. Дух, що знаходиться в камені і робить камінь священним. В багатьох традиціях безплідні жінки труться тілом об такі камені [2, с. 255]. Якщо поряд з каменем опиняються жінки, які не хочуть народжувати, то вони зображають з себе старих: йдуть, опираючись на палицю і т.д. Можемо констатувати уявлення про те, що певні камені здатні запліднити безплідних жінок або завдяки духу предка, який в них живе, або в силу своєї незвичної форми або особливого походження.

В межах будь-якої традиції, камінь освячується присутністю надлюдської сили. Цим він зобов'язаний своїми функціями (охорона мертвих, тимчасовий прихисток для душ померлих, свідоцтво про договір між людьми або між людиною і Богом, центр світу). Культові камені є знаками та завжди виражають певну вищу реальністю. Ці значення можуть трансформовуватись, витісняти одне одного.

Висновки. Нами були досліджені наступні особливості сакральностей космічних елементів та природних предметів. Небо як таке має глибокий релігійно-міфологічний смисл. Життя атмосфери та небесних тіл розкривається як невичерпний міф. Вищі істоти первісних народів (так само як і боги перших цивілізацій) зберігають зв'язок з небом, атмосферою, метеорологічними явищами. Вони являють собою дещо більше, вони «благі», «ті що створюють», вічні істоти, що створили всезагальні закони та стежать за їх виконанням. Ці божественні образи виявляють тенденцію до поступового зникнення зі сфери культу. Практично ніде вони не відіграють головної ролі, їх поступово витісняють інші релігійні сили: культ предків, духи та боги природи, демони плодючості, великі богині тощо. В деяких випадках (виникнення землеробства та аграрних культів) небесний бог знову набуває релігійної актуальності цього разу в якості бога атмосфери та блискавки. В деяких випадках на зміну богу неба приходить бог сонця. Деякі небесні боги зберігають свою релігійну актуальність в якості богів верховних властителів (Зевс, Юпітер).

Сонце може відігравати важливу роль в сфері поховальних вірувань і взагалі в усьому, що пов'язано з посмертною долею людини. На відміну від Місяця, Сонце не знає смерті: кожну ніч проходить через царство смерті, а наступним ранком з'являється знову на небі, вічне і тотожне саме собі. Захід Сонця (на відміну від триденної відсутності Місяця) сприймається не як «смерть» а як сходження до підземної області, царства мертвих. Численні архаїчні ієрофанії Сонця збереглися в народних традиціях, інтегрувавшись до нових релігійних систем. Так, ми можемо говорити про палаючі колеса, які скидали з пагорбів в дні сонцестояння, колісування людей в середньовіччі, заборона використовувати прялку в певні вечори і т.д. все це має солярну основу.

Вода символізує повноту, сукупність усіх потенцій, це першооснова та фундамент світу, принцип всякого росту, еліксир безсмертя, забезпечує довголіття та породжуючу здатність, принцип всякого зцілення. Початкова субстанція, першоречовина, з якої народжуються всі форми та в яке вони повертаються (внаслідок катастрофи або поступового регресу). Вода була «на початку», вона повертається наприкінці всякого історичного або космічного циклу, вона буде існувати завжди, але ніколи сама по собі, в самотності, адже це сутність породжуюча, що приховує в своїй нерозділеній єдності можливість всіх форм. В фольклорі вода стає символом життя («жива вода»).

Запліднює землю, тварин, жінок, лоно всякого потенційного існування. Міф про первісні води, від яких пішли небо та земля зустрічається в багатьох архаїчних космогоніях. В воді розчиняється, розкладається всяка форма.

Очищення відбувається тому, що вони здатні відновлювати (хай навіть на мить) початкову цілісність та чистоту.

Земля розуміється як покровителька дітей, пологів та джерело всякої сили. В багатьох культурах поле тлумачиться як жіноче лоно, акт запліднення землеробська праця. Земля осмислюється перш за все з точки зору її здатності приносити плоди. Земля черево, яке безперервно породжує. Живою земля стає внаслідок своєї плодючості.

В межах будь-якої традиції, камінь освячується присутністю надлюдської сили. Цим він зобов'язаний своїми функціями (охорона мертвих, тимчасовий прихисток для душ померлих, свідоцтво про договір між людьми або між людиною і Богом, центр світу).

сакральність космічний природний культ релігійне світосприйняття

Список використаних джерел

1. Генон Р. 2002. Символы священной науки. «Беловодье», Москва.

2. Еліаде М. 2016. Трактат з історії релігій. ДУХ І ЛІТЕРА, Київ.

3. Керлот Х. 1994. Словарь символов. «REFLbook», Москва.

4. Фрэзер Дж. 2003. Фольклор в Ветхом Завете. АСТ, Москва.

5. Элиаде М. 1994. Священное и мирское. Издво МГУ, Москва.

Размещено на Allbest.ru