До сторіччя заснування УАПЦ у м. Києві: передумови відродження церкви (1917-1921 рр.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

До сторіччя заснування УАПЦ у м. Києві: передумови відродження церкви (1917-1921 рр.)

Олеся Житкова, кандидат історичних

наук, незалежний науковець

У 1921 році на Першому всеукраїнському православному церковному соборі у Києві було офіційно засновано Українську автокефальну православну церкву (УАПЦ), сформовано вищу церковну ієрархію, концептуальні та канонічні засади церкви. Відновлення незалежності українського православ'я стало можливим завдяки трансформаційним процесам в суспільстві доби Української революції, котрі обумовили боротьбу народу за політичну та культурну самостійність. Осередком автокефального руху стало місто Київ, де були створені перші національні православні парафії та звідки направлялися церковні діячі засновувати церковні громади на місцях. Саме в Києві проводилися важливі собори та зосереджувалося вище церковне керівництво, розташовувався кафедральний храм УАПЦ.

У статті здійснено аналіз внутрішньополітичної ситуації в Україні та в Києві впродовж 1917-1921 років, охарактеризовано вплив релігійної політики українських та більшовицького урядів на становлення УАПЦ. У праці розкривається роль суспільних, культурних діячів та православних вірян міста Києва у розгортанні автокефального руху в Україні.

Автор стверджує, що через політичну нестабільність революційної доби процес відновлення церковної самостійності загальмувався, а деякі дії з боку національних церковних діячів мали лише частково успішний результат. Водночас кількарічні спроби відновлення церковної окремішності сприяли пожвавленню національного дискурсу та дали можливість чітко окреслитися ідеологічній та організаційній структурі церкви. На Першому всеукраїнському православному церковному соборі проголосили автокефалію УАПЦ, обрали Митрополитом Київським та всієї України Василя Липківського. Собор ухвалив церковні канони, котрі були закріплені у документі під назвою «Діяння Всеукраїнського Православного Церковного Собору в м. Києві 14-30 жовтня н. с. 1921 р.». Згідно з «Діяннями», в уАПц запровадили українізацію та реформування внутрішньоцерковного життя, закріпили перехід від «єпископсько-самодержавного» устрою церкви до «церковно-соборноправного», визнали за Всеукраїнською православною церковною радою роль керівного органу церкви тощо. Собор мав вирішальне значення для запровадження усіх здійснених церковними діячами змін та офіційно закріпив статус церкви як окремої інституції.

Ключові слова: УАПЦ, Київ, автокефалія, Українська революція, автокефальні парафії, Перший всеукраїнський православний церковний собор, державно-церковні відносини.

TO THE CENTENARY OF THE UAOC FOUNDING IN KYIV: PRECONDITIONS FOR THE REVIVAL OF THE CHURCH (1917-1921)

Olesya Zhytkova, PhD, independent scientist

The Ukrainian Autocephalous Orthodox Church (UAOC) was officially established in 1921, at the First All-Ukrainian Orthodox Church Sobor in Kyiv. The highest church hierarchy was also designated while laying conceptual and canonic foundations of the church. The restoration of the independence of the Ukrainian Orthodoxy became possible thanks to the transformational processes in society during the Ukrainian Revolution, which brought about the people's struggle for political and cultural independence. The center of the autocephalous movement was the city of Kyiv, where the first national Orthodox parishes were created and from where clergymen were sent to create local church communities. It was in Kyiv that important councils were held and the top church leadership was concentrated. The city also hosted the main UAOC cathedral.

The article analyzes the internal political situation in Ukraine and in Kyiv during 1917-1921, characterizes the influence of the religious policy of the Ukrainian and Bolshevik governments on the formation of the UAOC. The paper reveals the role of public, cultural figures and Orthodox laypeople of the city of Kyiv in the development of the autocephalous movement in Ukraine.

The author claims that due to the revolutionary time's political instability, the process of restoring the church independence was slowed down, and efforts on the behalf of national church leaders had only partially successful results. At the same time, many years of attempts to restore the church's autonomy contributed to the revival of national discourse and allowed the ideological and organizational structure of the church to be clearly defined. At the First All-Ukrainian Orthodox Church Sobor, the autocephaly of the UAOC was proclaimed, and Vasyl Lypkivsky was ordained Metropolitan of Kyiv and All Ukraine. The Sobor adopted the church canons, which were fixed in a document entitled «The Acts of the All-Ukrainian Orthodox Church Sobor in the city of Kyiv, 14-30 October 1921» According to the «Acts», the UAOC introduced Ukrainization and reformation of internal church life, consolidated the transition from the «episcopal-autocratic» structure of the church to the «church-con- ciliar» one, conferred the role of the UAOC governing body to the All-Ukrainian Orthodox Church Council (Rada), and so on. The Sobor was crucial for the implementation of all the changes made by church leaders and officially consolidated the status of the church as a separate institution.

Keywords: UAOC, Kyiv, autocephaly, Ukrainian revolution, autocephalous parishes, the First AllUkrainian Orthodox Church Sobor, state-church relations.

У жовтні 2021 р. минає сто років від проведення Першого всеукраїнського православного церковного собору в м. Києві, на якому було відновлено автокефалію української церкви, створено її ієрархію на чолі з митрополитом Василем Липківським та офіційно засновано Українську автокефальну православну церкву (УАПЦ). Внаслідок суспільно-політичних реалій впродовж ХХ ст. українська православна церква втратила свою окремішність, і лише на початку ХХІ ст. разом із здобуттям політичної незалежності почалась відбудова незалежності церковної. Як на початку ХХ ст., так і на початку ХХІ ст., центром автокефального руху стало м. Київ. Саме тут були створені перші автокефальні парафії, функціонував керівний орган церкви - Всеукраїнська православна церковна рада (ВПЦР), проводилися загальні церковні собори УАПЦ, діяв кафедральний храм церкви - Софія Київська.

Питання передумов відродження національної автокефальної церкви розглянуте в українській світській та церковній історіографії крізь призму аналізу історії української церкви загалом та конкретно у часових рамках ХХ ст. Так, тема становлення незалежної церкви у контексті історичної тяглості українського православ'я розкрита у працях І. Власовського, Д. Гордієнка, В. Клоса, Ю. Мицика, І. Преловської, О. Драбинко.

Більш детально питання формування православної церкви у першій половині ХХ ст., її взаємовідносини з іншими церквами та з органами державної влади висвітлене у працях Б. Андрусишина, О. Ігнатуші та інших авторів. Безпосередньо діяльність автокефальних діячів із заснування та розбудови організаційної структури УАПЦ висвітлена у роботах Л. Пилявця, О. Житкової, О. Ткачук.

Дослідження передумов відродження УАПЦ у м. Києві впродовж 1917-1921 рр. дозволяє проаналізувати попередній досвід розбудови української православної церкви, на який зможуть спиратися релігійні та суспільні діячі на сучасному етапі. Завданнями статті є аналіз суспільно-політичних реалій в Україні, які зробили можливим відновлення незалежності православної церкви, розкриття заходів церковних діячів і мирян зі створення УАПЦ саме в межах м. Києва та аналіз основних наслідків Собору 1921 р. Джерельну базу статті складає комплекс опублікованих та неопублікованих матеріалів. Так, використані надруковані документи, котрі регулювали державно-церковні та внутрішньоцерковні відносини, а також мемуарна література. У дослідженні вміщені дані архівних матеріалів (зокрема, документів фондів ЦДАВО України) та інформація із періодичних видань.

Внаслідок впливу асиміляційної політики Російської імперії, до якої входила більша частина українських територій із переважаючою кількістю православних вірян, станом на початок ХХ ст. українське православ'я характеризувалося значною бюрократизацією та русифікацією церковного життя, занепадом національних релігійних традицій (Гордієнко, Клос, Мицик, Преловська 2018, с. 107). Піднесення самосвідомості у часи Української революції 1917-1921 рр., релігійна політика урядів Центральної Ради, Гетьманату П. Скоропадського, Директорії УНР та більшовиків стали ключовим фактором відродження самостійної української церкви. Культурні та суспільні діячі розглядали незалежність православної церкви як природну складову суверенності України. Разом із становленням української влади у 1917 р. почалася реалізація ідеї усамостійнення та реформування православної церкви. У першій половині 1917 р. на території Київщини проходила низка єпархіальних з'їздів, учасники яких наголошували на необхідності оновлення внутрішньоцерковного життя та скликання собору української православної церкви. Так, члени Київського єпархіального з'їзду (12-18 квітня 1917 р.), очолюваного протоієреєм В. Липківським, визнали необхідним існування самостійної православної церкви в Україні та запровадження українізації релігійної практики і духовної школи (Житкова 2018, с. 129). З'їзд ухвалив розпочати запровадження реформи церковного устрою, створення парафіяльних, окружних та повітових рад. Також на зібранні було обрано Комісію зі скликання всеукраїнського церковного собору на чолі з єпископом-вікарієм Уманським Димитрієм (Вербицьким), яка, однак, не досягла своєї мети внаслідок протидії з боку вищої ієрархії РПЦ (Власовський 1961, с. 14-15; Липківський 1959, с. 15-16). Незабаром питання скликання собору знову підняли на Третьому Всеукраїнському військовому з'їзді (20-31 жовтня 1917 р.). У постанові з'їзду наголошувалося на необхідності скликати Всеукраїнський православний церковно-парафіяльний з'їзд та створити самостійну автокефальну православну церкву. Задля реалізації ухвали створили Організаційний комітет для підготовки і скликання першого Всеукраїнського церковного собору на чолі з архієпископом О. Дородніциним і дияконом О. Дурдуківським (Житкова 2018, с. 129). 23 листопада (6 грудня) 1917 р. Організаційний комітет переформатували на Тимчасову всеукраїнську православну церковну раду (ВПЦР), котра мала діяти до проведення Собору. Формально в об'єднанні головував архієпископ О. Дородніциним, а фактично - капелан, член Всеукраїнської ради військових депутатів та діяч Центральної Ради О. Маричев (Ткачук 2006, с. 88).

Після декількох спроб національним діячам вдалося організувати собор. У 1918 р. за Центральної Ради та за Гетьманату Павла Скоропадського у м. Києві провели три сесії Всеукраїнського православного церковного собору. Однак усамостійнення церкви не було досягнуто через політичну нестабільність, відсутність взаєморозуміння серед церковних діячів та недостатньо ефективну співпрацю зі світською владою (Власовський 1961, с. 36). Відтак, українська православна церква стала, за твердженням дослідників, лише «наближена до статусу автономної, але не автономна» (Драбинко 2018, с. 322).

За Директорії Української Народної Республіки державна влада вжила більш рішучих заходів для забезпечення незалежності української церкви. Так, у м. Києві Рада Народних Міністрів Директорії УНР 1 січня 1919 р. ухвалила закон «Про вищий уряд Української автокефальної православної соборної церкви», який проголошував незалежність УапЦ від РПЦ та самостійний церковний устрій церкви (Андрусишин 1997, с. 39; Власовський 1961, с. 62-63). Проте в лютому 1919 р. Київ захопили більшовики, і відтоді церковна політика практично незмінно стала визначатися радянськими нормативно-правовими актами. З одного боку, атеїстичне законодавство більшовицької влади (декрет Тимчасового робітничо-селянського уряду України «Про відокремлення церкви від держави і школи від церкви» від 19 січня 1919 р. та інші документи) ставило функціонування релігійних об'єднань у жорсткі рамки, а з іншого - бажання більшовиків послабити позиції РПЦ в Україні надало переваги для автокефального руху. Більшовики проголосили світський характер держави, свободу віросповідання, націоналізували церковне майно, а відтак церковні об'єднання змогли створити матеріальну базу своєї діяльності та отримати юридичний статус (Витяг з протоколу засідання Тимчасового робітничо-селянського уряду України від 18 січня 1919 р., 2005 с. 41-42).

У 1919 р. у м. Києві була створена друга ВПЦр котра стала вищим органом із заснування українських православних парафій та керівництва ними. Головою Ради обрали М. Мороза, секретарем - І. Тарасенка, а заступником голови - В. Липківського (Пилявець 1997, с. 92-93).

Перші автокефальні парафії були офіційно засновані вже у 1919 р.: у м. Києві почали функціонувати Старокиївська парафія при соборі св. Софії, Печерська при соборі св. Миколи, Подільська - при соборі св. Апостола Андрія Первозванного та Либідська при церкві св. Пророка Іллі (ЦДАВО України, ф. 3984, оп. 1, спр. 5, арк. 2; Украинская церковная жизнь, с. 2). Станом на березень 1920 р. у м. Києві діяло 9 автокефальних парафій: Старокиївська, Подільська, Петропавлівська, Кирилівська, Пріорська, Либідська, Печерська, Видубецька та Куренівська (ЦДАВО України, ф. 3984, оп. 1, спр. 17, арк. 18зв.). Софія Київська стала осередком розміщення керівних органів церкви, а згодом і центральною святинею УАПЦ.

Водночас із формуванням мережі автокефальних парафій наростав конфлікт між керівництвом національної церкви та місцевими представниками РПЦ, що призвело до повного відмежування українського православ'я. Так, у ході зборів ВПЦР 5 травня 1920 р. було ухвалено «вважати Українську Православну Церкву звільненою від московської зверхности - автокефальною (незалежною) і соборноправною» (Мартирологія Українських Церков. Т І. Українська православна церква. Документи, матеріяли, християнський самвидав України 1987, с. 69).

Таким чином, впродовж 1917-1921 рр. склався ряд передумов, який зробив можливим офіційне заснування УАПЦ. Суспільні трансформації, викликані Українською революцією, обумовили піднесення національної свідомості. Політика українських урядів часів революції та окупаційна більшовицька політика створили базу для усамостійнення православної церкви в Україні. Неефективні або частково ефективні спроби отримати церковну незалежність до 1921 р. дали змогу культурним діячам отримати досвід боротьби за церковну окремішність та зробити висновки про доцільність певних заходів. Українське православне духовенство, спираючись на підтримку вірян м. Києва, почало формування незалежної православної церкви та нових засад внутрішньоцерковного життя, котрі засновувалися на ідеях самостійності, демократичності й українізації.

Водночас зі спробами здобути незалежність церкви, ВПЦР почала вживати заходів для утворення автокефальних парафій на місцях, для чого запровадили інститут інструкторів у справі українізації парафій. їх ключовими завданнями стали інформування місцевого населення (ЦДАВО України, ф. 3984, оп. 1, спр. 14, арк. 3зв., 8зв., 9), ініціювання скликання парафіяльних церковних зборів задля переходу громади до української православної церкви, підписання статуту (ЦДАВО України, ф. 3984, оп. 1, спр. 14, арк. 2зв., 3, 19, 34) тощо. Київщина була одним із регіонів, де в середовищі мирян та церковнослужителів активно поширювалася ідеологія автокефальної церкви. Інструктори у листах до ВПЦР подекуди вказували на популярність ідей автокефального руху серед населення. Так, про прихильне ставлення вірян до українізації зазначав 8 вересня 1920 р. у заяві до ВПЦР інструктор, член Старокиївської парафії, В. Шід- ловський (ЦДАВО України, ф. 3984, оп. 1, спр. 14, арк. 34). Так само на зацікавлення питанням українізації церковної громади у селян Київщини (Хотова, Велико-Дмитровичів, Обухова, Трипілля, Германівки) вказував інструктор М. Ницевич у листі до Церковної ради від 15 вересня 1920 р. (ЦДАВО України, ф. 3984, оп. 1, спр. 14, арк. 36). Водночас інструктори стикалися із низкою проблем, які насамперед були пов'язані із перешкоджанням їх діяльності з боку прихильників РПЦ або радянської влади, яка прагнула контролювати поширення автокефального руху. Відтак, питання набуття власної духовної ієрархії, розбудови церкви на принципах оновлення внутрішньоцерковного життя, разом із низкою інших завдань, з новою силою актуалізували задачу скликання загальноцерковного собору.

У 1921 р. оновлення церковного життя та створення незалежної церковної організації стали ключовими питаннями зборів духовенства та мирян на території Київщини. На Передсоборному з'їзді представників сільських православних парафій волостей Київської округи (27-29 березня 1921 р.) у м. Києві проголосили автокефалію церкви та виключну роль ВПЦР в управлінні церковною організацією, визнали що потрібне перетворити усі приходів волості на українські парафії, запровадити україномовні богослужіння, передати основну роль в церковному управлінні «православній людності», тобто парафіянам, утверджуючи таким чином принцип соборноправності (ЦДАВО України, ф. 3984, оп. 1, спр. 70, арк. 8-9) тощо. Рішення Передсоборного з'їзду підтвердили учасники Першого українського православного церковного собору Київщини 22-26 травня 1921 р. у м. Києві (Перший Всеукраїнський Православний Церковний Собор УАПЦ 14-30 жовтня 1921 року: документи і матеріали, 1999, с. 470, 473, 477, 482). На посаду митрополита Київського члени церковного собору Київщини одноголосно обрали архієпископа Парфенія Левицького, але незабаром Парфеній під тиском представників РПЦ відмовився від сану митрополита (Липківський 1959, с. 4). Церква знову залишилася без потенційного вищоієрарха, але, зрештою, це питання було вирішене на загальноцерковному соборі. Він мав ключове значення для формалізації трансформаційних процесів у середовищі українського православ'я, закріпив організаційну структуру та церковну ідеологію УАПЦ.

14 жовтня 1921 р. у Софії Київській розпочався Перший всеукраїнський православний церковний собор Української автокефальної православної церкви. На Соборі впродовж 14-30 жовтня церковнослужителі та миряни автокефальної церкви ухвалили догматичні й канонічні основи церкви, визначили її організаційну структуру та сформували церковну ієрархію. Почесним головою загальноцерковного з'їзду обрали протоієрея В. Липківського, головою - М. Мороза, заступниками голови стали В. Чехівський, К. Бей, Г Вовкушівський і Й. Цимбаленко (Пи- лявець 1997, с. 95). Переважаюча кількість учасників представляла Київ та Київщину (309 осіб з 445) (Пилявець 1997, с. 95), що засвідчувало ключову роль діячів регіону у розвитку автокефального руху.

Собор 14-31 жовтня 1921 р. ухвалив низку визначальних для української церкви рішень, котрі були закріплені у документі «Діяння Всеукраїнського Православного Церковного Собору в м. Києві 14-30 жовтня н. с. 1921 р.» (Ігнатуша 2004, с. 273; Липківський 1959, с. 61). У ньому розкривався зміст та механізм реалізації основних засад діяльності УАПЦ. Зокрема, було підтверджено автокефалію, проголошену 5 травня 1920 р. Церковною радою: українська православна церква розглядалася як самоврядна організація, яка «ніякому духовному урядові інших православних церков не підлегла», а відтак «сама порядкує своїм церковним життям за провідництвом Святого Духа» (Діяння Всеукраїнського Православного Церковного Собору в м. Києві 14-30 жовтня н. с. 1921 р. 1946, с. 6). На Соборі було створено незалежну духовну ієрархію УАПЦ. Митрополитом Київським та всієї України став Василь Липківський. Водночас висвятили Н. Шараївського, І. Теодоровича, О. Ярещенка, Ю. Міхновського, С. Орлика (Вла- совський 1961, с. 123, 125; Липківський 1959, с. 55-56, 58). У «Діяннях...» закріпили перехід від «єпископсько-самодержавного» устрою церкви до «церковно-соборноправного» (Діяння Всеукраїнського Православного Церковного Собору в м. Києві 14-30 жовтня н. с. 1921 р. 1946, с. 3), який передбачав ширші самоврядні права для парафій та більший вплив вірян на життя церкви (Липківський 1959, с. 59). Всеукраїнському собору належала вища церковна, законодавча, керівнича, судова й доглядча влада, а найвищим керівничим органом УАПЦ була Всеукраїнська православна церковна рада (Діяння Всеукраїнського Православного Церковного Собору в м. Києві 14-30 жовтня н. с. 1921 р. 1946, с. 18-20).

Собор ухвалив широко запроваджувати українізацію та реформування внутрішньоцерковного життя. Українізація богослужінь мала здійснюватися насамперед за допомогою вживання «живої української мови народу» та максимального впровадження перекладеної українською мовою релігійної літератури (Діяння Всеукраїнського Православного Церковного Собору в м. Києві 14-30 жовтня н. с. 1921 р. 1946, с. 10). Вдосконалення релігійної практики автокефальних громад мало полягати у використанні на відправах нових церковних творів, слідкуванні за виразністю читання і співів (Діяння Всеукраїнського Православного Церковного Собору в м. Києві 14-30 жовтня н. с. 1921 р. 1946, с. 11). Учасники Собору також визнали за потрібне зберегти та відродити українське церковне музично-хорове й архітектурне мистецтво (Діяння Всеукраїнського Православного Церковного Собору в м. Києві 14-30 жовтня н. с. 1921 р. 1946, с. 30-31), розпочати активну підготовку нових церковнослужителів (Діяння Всеукраїнського Православного Церковного Собору в м. Києві 14-30 жовтня н. с. 1921 р. 1946, с. 9) тощо.

Церковні діячі у спогадах стверджували, що Перший всеукраїнський православний церковний собор мав велике значення для української православної церкви. Так, В. Липківський у праці «Відродження церкви в Україні. 1917-1930» зазначав, що утворення на Соборі ієрархії УАПЦ «відновило першоапостольський спосіб хиротонії руками пресвитерства» та мало велике значення для українського та світового православ'я (Липківський 1959, с. 63-64).

Таким чином, у середовищі громадських та релігійних діячів м. Києва була зосереджена значна кількість осіб, котрі усвідомлювали важливість унезалежнення національного православ'я. Саме вони за короткий термін інтенсивної праці впродовж 1917-1921 рр. змогли відбудувати самостійність української православної церкви. Найбільш визначальними сприятливими умовами для цього стали піднесення національної самосвідомості та становлення державності у період Української революції. Водночас серед негативних факторів були непослідовність державної політики внаслідок динамічної зміни як урядів, так і державних формувань на території України, які вони представляли. Інтенція до усамостійнення української церкви була реалізована на Першому всеукраїнському православному церковному соборі 1921 р. у м. Києві. На Соборі обрали вищу церковну ієрархію, затвердили засади церкви на основі соборноправності та українізації внутрішньоцерковного життя. Відтак, саме ця подія стала формальною відправною точкою існування УАПЦ.

автокефальна православна церква

Список джерел та літератури

АНДРУСИШИН, Б., 1997, Церква в Українській Державі. 1917 -1920 рр. (доба Директорії УНР). Київ: «Либідь».

2005, Витяг з протоколу засідання Тимчасового робітничо-селянського уряду України від 18 січня 1919 р. З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ /Упоряд./ І. Бухарєва, С. Кокін, І. Преловська, Г Смирнов. № 1/2 (24/25). Київ: Б. в.

ВЛАСОВСЬКИЙ, І., 1961, Нарис історії Української Православної Церкви: У 4 т., 5 кн. Т. 4. Частина 1 (ХХ ст.). Нью-Йорк, Бавнд Брук: Українська Православна Церква в США.

ГОРДІЄНКО, Д., КЛОС, В., МИЦИК, Ю., ПРЕЛОВСЬКА, І., 2018, Історія Української Православної Церкви. Харків: Фоліо.

1946, Діяння Всеукраїнського Православного Церковного Собору в м. Києві 14-30 жовтня н. с. 1921 р. І. Канони. ІІ. Ухвали. Франкфурт; Майн: Б. в.

ДРАБИНКО, О., 2018, Українська Церква: шлях до автокефалії. До дискусій навколо канонічного статусу, богослужбової мови та історії Української Церкви. Київ: Фонд пам'яті Блаженнішого Митрополита Володимира, Дух і Літера.

ЖИТКОВА, О., 2018, Київ як центр автокефального руху в роки Української революції, Наукові записки. Серія: Історичні науки, 23, 128-137.

ІГНАТУША, О. М., 2004, Інституційний розкол православної церкви в Україні: ґенеза і характер (XIX ст. - 30-ті рр. XX ст.). Запоріжжя: Поліграф.

ЛИПКІВСЬКИЙ, В., 1959, Відродження церкви в Україні. 1917-1930. Торонто: Українське видавництво «Добра книжка».

1987, Мартирологія Українських Церков. Т І. Українська православна церква. Документи, матеріяли, християнський самвидав України /Упоряд./ О. Зінкевич, О. Воронин. Балтимор; Торонто: Українське Видавництво «Смолоскип» ім. В. Симоненка.

1999, Перший Всеукраїнський Православний Церковний Собор УАПЦ 14-30 жовтня 1921 року: документи і матеріали /Упоряд./ Г. М. Михайличенко, Л. Б. Пилявець, І. М. Преловська. Київ-Львів: Б. в.

ПИЛЯВЕЦЬ, Л., 1997, Всеукраїнський Православний Церковний Собор Української Автокефальної Православної Церкви, 14-30 жовтня 1921 р. (до 75-річчя з дня відкриття), Український історик, Т ХХХІУ, ч. 1-4 (132-135), 91-104.

ТКАЧУК, О., 2006, Всеукраїнська православна церковна рада: створення та діяльність, Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. Серія: Історія, 83, 88.

1919, Украинская церковная жизнь. Известия Киевского губернского революционного комитета. 10. 2.

Центральний державний архів вищих органів влади та управління України, ф. 3984, оп. 1, спр. 5, 62 арк.

Центральний державний архів вищих органів влади та управління України, ф. 3984, оп. 1, спр. 14, 42 арк.

Центральний державний архів вищих органів влади та управління України, ф. 3984, оп. 1, спр. 17, 63 арк.

Центральний державний архів вищих органів влади та управління України, ф. 3984, оп. 1, спр. 70, 41 арк.

References