Житіє митрополита Київського Петра (1260-1326)

Размещено на http://allbest.ru

Митрополит Кипріян

Переклад з давньоукраїнської та коментар Світлани Шуміло

Метою публікації є актуалізація постаті митрополита Київського Кипріяна (1330-1406) в українській медієвістиці. Житіє митрополита Київського Петра (1260-1326), написане митрополитом Кипріяном, ніколи не видавалося в академічних збірниках давньоукраїнських літературних творів і не мало перекладу сучасною українською мовою, що суттєво ускладнювало його дослідження. Митрополит Кипріян є видатним культурним діячем, перекладачем, письменником пізнього середньовіччя, провідником Євтимієвої філологічної реформи на нашій землі, тож його творчість заслуговує на всебічне вивчення. Житіє митрополита Петра є вершиною художнього доробку митрополита Кипріяна. Новизна публікації полягає у виданні оригінального тексту Житія та перекладу його сучасною українською мовою.

Ключові слова: митрополит Кипріян Київський, Житіє митрополита Петра, давньоукраїнська агіографія, пізнє середньовіччя.

житіє митрополит київський петро кипріян переклад українська

Митрополит Київський Кипріян (1330-1406) є видатним церковним та культурним діячем, перекладачем, письменником пізнього середньовіччя, провідником Євтимієвої філологічної реформи на нашій землі, тож його творчість заслуговує на всебічне вивчення.

Він народився в Болгарії близько 1330 р., першу половину свого життя провів у Кіліфаревському монастирі, заснованому відомим болгарським ісихастом Теодосієм Тирновським (1300-1363), потім у Костянтинополі та на Афоні, був близьким до тодішнього Констянтинопільського патріарха Філофея Коккіна (1300-1379). Приблизно в 1373 р. вперше приїздить на Русь, за дорученням патріарха, а в 1375 р. литовські князі на чолі з Ольгердом відрядили Кипріяна до Костянтинополя з проханням висвятити його на митрополита, але саме навколо цього висвячення сталася напружена боротьба, бо патріарх висвятив Кипріяна на «митрополита Київського, Руського та Литовського», як сказано в ставленій грамоті, із тим, щоб після смерті митрополита Алексія (Бяконта; 1296-1378), який посідав кафедру в Москві, Кипріян взяв під своє управління й тогочасні російські єпархії¹. Тим часом після смерті в 1378 р. митрополита Алексія на цей пост був висвячений архімандрит Пімен, а Кипріян отримав титул митрополита «Малої Русі та Литви», і це означало розділення Київської митрополії на дві частини, що відповідало існуванню двох самостійних держав, які сформувалися вже на той час Великого князівства Литовського та Великого князівства Московського. Однак розділення Митропоії ніколи в історії Церкви не проходило швидко та легко, виявляються як зацікавлені в цьому люди, так і противники розділення, відтак увесь цей період закономірно стає болісним для обох сторін, і тим більш для обох митрополитів, тим паче, що московський князь Димитрій Донський взагалі бажав бачити на цій кафедрі третю особу Михаїла, який увійшов до історії Церкви під прізвиськом «Мітяй». У цій складній історії із визначенням правонаступника Київського митрополичого престолу, докладно описаній Г.М. Прохоровим Пелешенко Ю.В. Українська література пізнього середньовіччя (друга половина XIII-XV ст.): Джерела. Систе-ма жанрів. Духовні інтенції. Постаті. Київ: Стилос, 2012. С. 232. Прохоров Г.М. Митрополит Киприан. Русь и Византия в эпоху Куликовской битвы: статьи. Санкт-Петербург: Алетейя, 2000. С. 263-284., фігурують такі відомі особистості тієї видатної епохи, як Сергій Радонезький, Діонісій Глушицький, князі Ольгерд та Димитрій Донський та ін. Після Куликовської битви, точніше, як стверджує Л.В. Соколова Соколова Л.В. Как складывалось литературное предание о благословении Сергием Радонежским Димитрия Донского на Куликовскую битву. Пятые Лихачевские чтения: материалы международной научной конференции. Ясная Поляна, 2016. С. 220-230., після благословіння, яке митрополит Кипріян надіслав князю Димитрію перед цією битвою, московська митрополія перейшла нареші під очолення Кипріяна, відтак розділення руської Церкви (Київської митрополії) на Київську і Московську тоді не сталося. Зараз ми можемо говорити про те, що це було помилкою митрополита протистояти цьому розділенню, але оцінка цих обтавин виходить за межі нашої статті.

На посту митроплита Київського Кипріян провадив активну діяльність із перекладу грецьких богослужбових книг і фактично самотужки провів першу книжкову «справу» в руській Церкві виправивши більшість накопичених за десятиліття помилок та неточностей перекладу, очолив коло талановитих церковних діячів, що свідчить про неабиякі організаторські здібності митрополита.

Із письменницької спащини Кипріяна збереглося небагато він був швидше перекладачем та укладачем богослужбових текстів, ніж власне письменником, однак один із агіографічних творів митрополита увійшов до скарбниці давньоукраїнської агіографії Житіє митрополита Київського Петра. Знаменно, що текст житія написаний у відповідності до книжної реформи патріаха Евтимія Тирновського (біля 1325-1402), яка саме в ті роки була проведена в Болгарії та завдяки митрополиту Кипріяну почала поширюватися й на наших землях. Особистість Петра Ратенського (1260-1326) вибрана Кипріяном не випадково: митрополит Петро так само, як і Кипріян, зазнав неабияких гонінь та скорбот у період між рішенням про висвячення його на митрополита та фактичним очоленням Митрополії. Автор подекуди порівнює себе з Петром Ратенським та закликає святого допомогти і йому, Кипріянові, впоратися з протистоянням Московського князя Димитрія та непоразумінням із ним. Цей агіографічний твір носить, таким чином, і дещо агітаційний характер, тож є по-своєму новаторським та цікавим не лише для філологів, але й для істориків.

* * *

Жытие и жызнь и мало исповедание от чюдесъ иже въ святыхъ отца нашего Петра, архыепископа Кыевьскаго и всея Руси. Списано Кыприаном смЪренымъ митрополитом Киевьскымъ и всея Руси Текст друкується за виданнями: Седова Р.А. Святитель Петр митрополит Московский в литературе и искусстве Древней Руси. Москва, 1993; Клосс Б.М. Избранные труды. Т. 2: Очерки по истории русской агиографии XIV-XVI вв. Москва, 1998..

Господи, благослови, отче. Праведницы в вГкы жывуть и от Господа мзда ихъ, и строение ихъ от Вышняго. И праведникъ, аще постигнеть скончатися, в покои будеть. И похваляему праведнику, възвеселятся людие, зане же праведным подобаеть похвала. От сих убо единъ есть и иже нынГ нами нохваляемыи священноначалникъ. И аще убо никто же доволенъ нынГ есть похвалити достоиное по достоиньству, но пакы неправедно судих, таковаго святителя вінець неукрашенъ ніжако оставити, аще и преже нас бывшии самохотиемъ преминувша. Смотрение и се нікое Божие, мню, и святаго дарование, яко и мы малу мъзду приимем, яко же и вдовица она, принесшиа дві мідь ници.

И азъ убо многыми деньми томимъ и привлачим любовию къ истинному пастуху, и хотящу ми малое нікое похваление принести святителю, но свою немощь сматряющу недостижьну къ оного величьству, удержаваахся. Пакы же до конца оставити и обмінитися тажчаиша вміних. Сего ради на Бога всю надежду възложивъ и на Того угодника, по діло выше мірьі нашея приях ся мало убо ми от жытиа его повідати, елико Богъ дасть и елико от сказателеи слышах, мало же и от чудесъ его. Ни бо аще не может кто всю глубину исъчрипати, оставити тако и ни поне малою чашею прияти и прохладити свою жажду. Тако и о сем недостоино судих, на его ми місте стоящу и на его гробъ зрящу, и того же ми престола наслідьствовавшу, его же онъ преже літ остави и къ небесным обителемъ преиде. Начну убо еже о немъ пові сть, рождение же его и въспитание, и еже из мира изъшествие.

Съи убо блаженыи Петръ родися от христиану и благоговіину родителю въ единомъ от мість земля Велынскыа. Прилучиже|ся] нічто сицево и прежде рождениа его, еже не достоит молчанию прідати. Еще бо ему сущу въ утробі материи, въ едину от нощыи, свитающы дневи неділи, виді видіние таково мати его. Мніше бо ся еи агньца на руку держати своею, посреді же рогу его древо благолиствно израстъше и многыми цвіти же и плоды обложено, и посріді вітвеи его многы свіща свГгящых и благоуханна исходяща. И възбудившися, недоуміяшеся, что се или что конець таковому видінию. Обаче аще и она недомышляшеся, но конець посміді съ удивлением яви, еликыми дарми угодника Своего Богъ обогати.

Рождьшужеся отрочати, и седмаго літа възрасти достигшу, вдано бывает родительми книгамъ учитися. Но убо учителеви съ прилежанием ему прилежащу, отроку не спішно учение творяшеся, но косно и всячьскы не прележно. О семъ убо немала печаль бяше родителем, немалу же тщету се вміняаше себі и учитель его. Единою же яко во сні виді отрокъ нікоего мужа въ святительскых одеждахъ пришедша и ставша над ним, и рекша ему: «Отверзи, чадо мое, уста своя». Оному же отверзъшу, святитель десною рукою прикоснуся языку его и благословившу его, и яко же нікоею сладостию гортань его нальявъшу. И абие възбудися отроча и никого же виді. И от того часа вся, елико написоваше ему учитель его, малым проучениемъ изъучааше, яко и в малі времіни всТхъ съверьстьинкъ своих превзыде и предвари.

Бывъшу же ему двоюнадесятим літом, иде къ прележащеи тамо пустыни въ единъ от монастырь, и от тамо сущаго игумена постризается и къ братии причитается. И съ отъятиемъ убо власныимъ и всяко мудрование сьотрізает плотьское, и бывает свершенъ [въ] всемъ послушникъ, духовному отцю своему последуя. В поварню убо воду на раму своемъ и дрова нося, и братия власницы измывая, зимі же и літі се творя безъпрестанно. Ни же се остави правило, еже по звону церковному пръвому обрітатися въ церкви въ нощьныхъ и въ дневных правиліх, и по скончани посліжде всіх исходити. Но и стоящу ему въ церкви и съ благоговіниемь послушающу божественаго писаниа съ всякымъ прилежаниемъ, николи же въсклонися къ стіні. И літа убо доволна въ таковомъ устроени проводи день от дне, яко же нікоею ліствицею въсхождениа въ сердци полагаше, по Ліствичника указанию же и слову. Всегда убо наставника во всемъ послушая и братиамь без ліности служа, не яко че.ловЪкомъ. но яко самому Богу. И вс1>мъ образъ бываше благъ къ добродетельному житию смірениемь и кротостию, и молчаниемъ.

По времені же и диаконьское служение приемлет разъсужениемь наставничимь, потомъ же и презвитерьскому сану сподобися, и ни тако пръваго служениа не преста, еже служити братиамъ съ всякымъ смірениемь въ скрушени сердца. Но в желание приходить учению иконному, еже и въскорі навыче пове.лЪниемъ наставника. И сему убо ділу прилежа, и образъ Спасовъ пиша и Того всенепорочныя Матере, еще же и святыхъ въображениа и лица, и отсуду умъ всякъ и мысль от земьныхъ отводя, весь обоженъ бывааше умомъ и усвоевашеся къ воображениемъ оніх, и большее рачение къ добродітельному житию прилага же, и къ слезамъ обращаашеся. Обачаи бо есть въ многых се, яко егда помянеть любимаго лице, абие от любве к слезамъ обращается. Сице и съи божественыи святитель творяше, от сихъ шаровныхъ образовъ къ первообразным умъ възвождааше. И убо преподобныи отець нашь и Божии человТкъ без ліности иконы ділааше, наставникъ же сих приемля, раздавааше, ова братиамъ, ова же и нікьіим христолюбивымъ, приходящымъ въ монастырь благословениа ради.

По времіні же благословениемъ и повелінием наставника своего исходит от обители, ни бо достояше таковому человіку не преже проити въся степени и потомъ на учительскомъ сТдалищы посадитися. Исходит убо от обители и обходить округъ міста она пустыннаа, и обрітает місто безъмолвно на ріці, нарицаемои Рата, и ту жылище себі водружает. И труды многы подъемлет, и болізни къ болізнемъ прилагает, и поты проливает, и церковь въздвизает во имя Спаса нашего Исус Христа, и келии въставъляет въ пребывание къ приходящеи к нему братии. И в малі времени събрася к нему немало число братии. И съи убо блаженыи печашеся о их спасении, яко отець чадолюбивъ, и не точию словом учаше сихъ, но и дкломъ большее наказуаше тіх. Бяше бо нравомъ кротокъ, молчаливъ же во всем, и не яко старіишина показуашеся братии, но послідни всіх творящеся. Ни же когда разъяряся на кого согрішающа, но с тихостию и словомъ умиренымъ [учаше]. Біаше же и милостивъ толико, яко николи же просящаго убога или странна не отпусти тща, но от обрітающыхся в них подааше, множыцею и вътаи братии, поминая рекъшаго: «Милуяи нищаго, Богу в заимь дает». И самого Господа послушая, повелівающа: «Будете щедри, яко же Отець вашь небесныи щедръ есть». Множыцею бо, не имы что ино дати просящымъ, дааше от иконъ писомых от него, иногда же и власаницу сънемь себе, дасть на пути убогому, томиму зимою.

И в сицевыхъ убо пребывая подвигох же и исправление. Не мощьно бі граду укрытися, на горі добродітели стоящу, но и князю тогдашьному въ слух прииде добродітельное мужа жытие. и вельможамъ тако же, и просто рещы, всеи страні и земли онои. Тогда бо бяше въ своеи чьсти и времени земля Велынская, всякымъ обильствомъ преимущи и славою, аще и нынТ по многых ратех не такова, обаче въ благочестии. Всіми убо чтомъ и славимъ бі дивныи съи человіку княземъ убо и славными вельмужы, и вси слово и учение его приимааху.

Тогда убо прилучися и святителю оному Максиму, иже въ она літа престолъ всея Рускыя земля украшаше, проходити землю ону, поучаа люди Божиа по преданному уставу. Приде же и Божии человГкъ Петръ съ своею братиею благословениа от святителя приати, и образъ Вречист'ыя Владычица нашея Богородица, иже бі самъ написалъ, принесе ему. Святитель же Божии оного убо съ братиею благослови, образъ же Пречыстыа с великою радостию приемъ и, златом и камениемъ украсивъ, у собе дръжаше. Въ дни и в нощы моляшеся еи непрестанно о съхранении и съблюдении Рускоя земли, даже до своего жывота. И жытиа убо сего конець премени архиепископъ Максим, и тіло его въ гробі положено бысть въ славнои церкви Пречистыя Владычица наша Богородица, приснодівица Мариа, въ преименитом граді Володимери.

Геронтии же нікто, игуменъ сы, дерзну дерзостию восхытити, хотя санъ святительства, не віды, яко всяки, даръ свершенъ свыше есть, сходяи от Бога, отца світом, ни бо слыша Писание, глаголющее: «Ни хотящему, ни текущему, но милующему Богу». Но тако самовластиа недугом объят бывъ, своеумием на таковую высоту дръзну. Нікако и время благополучно себі творяше, никому же възбраняющу ему от таковаго бессловесиа. Подъемлет убо подвигы, приемлет же и святительскую одежду и утварь, еще же и ту самую икону, ю же бі своею рукою отець нашь Петръ написалъ и Максиму принеслъ, поемъ же и жезлъ пастырьскыи и церковныа сановникы, поиде къ Константинуграду, яко готово имія чаемое.

Се же услышано бысть по всеи земли Рускои, даже и до Велыни, еже и мнози негодоваху. Князь же Велыньскыа земли съвТщеваше світ не благь, въсхотЪ Галичьскоя епископии в митрополью претворити, извітом творяся, Героньтиева высокоумиа не хотя. И нападаеть на Петра словесы, подъыгЬщая его къ Царюграду. И се убо творяше на многы дни, овогда самъ князь собою глаголя Петрови, овогда же боляръ и съ'Ьтьникъ своих посылая к нему. И святыи прекланяеться, исходить къ словесемъ их, и самъ убо къ путеви управляшеся. Князь же втаи Петра написует писаниа съ молениемъ къ святому патриарху и къ всему священному сбору, прося молениа своего не погрішии, но того самого Петра на святительскомъ престолі виділи прошаше. И посла убо с писаньми посылает съ Петром.

Геронтиеви же на море пришедшу, на карабль въсходит и къ Царюграду устремляется. Преподобному же отцу нашему Петру море достигшу, таже и на ином місті въ корабль вшедшу и тому же Царюграду поплувшю. Но Горонтьеви злополучьно нікаково плавание случися, буря бо велика в мори въздвижеся, и съпротивънии вітри от носа кораблеви опрішася и нужу велику кораблеви творяху, и влъны великы двизахуся. Петрову же кораблеви тих пікии и хладенъ, яко же зефиръ, и пособенъ вітрь бысть и яко же во сні море прешедшу, къ стінам Констанътинаграда прелетівше.

Геронтиеви же въ печали сущу, в нощы явися ему икона Пречистыа Богородица, ю же бі, яко же преди сказахом, своима рукама Петръ преподобныи написалъ, глаголющи ему сице: «Всуе тружаешися и толику путеви вдалъся еси, не взыдеть на тя святительскыи великыи санъ, его же въсхытити въсхотЪлъ еси, но иже Мене написавыи Петръ игуменъ Ратьскыи, служытель Сына и Бога моего и Мои, тъи възведень будет на высокыи престолъ славныя митрополиа Рускыа, и престолъ украсить, и люди добрі упасеть, о них же Христос, Сынъ Мои и Господь, кровь Свою, от Мене заимованную, пролиа. И сице богоугодъно иожывъ. въ старости маститі къ желаемому Владиці и Первому святителю преидеть радостно». Таковое бо видіние Горонтии видівъ и словеса услышавъ от честнаго и славшая I [речистыа образа, абие възбудися, начат сказовати вс1>мъ сущымъ с нимъ, сице глаголя: «Въсуе тружаемся, братие, желаемаго не получымъ». Онім же вину въпрашающым увидіти, всім видіниа и слышаная сказуеть. И тако по мнозі истоплени и буряхъ, едва възмогоша Царяграда доити.

Но убо, яко же ріхом, преподобному отцу Петру Константинаграда предваривъшу, исходит ис корабля и къ святому патриарху въ преименитыи храмъ свят'ыа Премудрости Божиа Слова въсходит. Бі же тогда патриаршьскаго вселеньскаго престола украшевая свят'ыи Афанасии дивныи. И Петру убо въ двери входящу, иде же бі патриархъ сідя, благоухание нікое исполнися храмина она. И разумі Духом Святымъ патриархь, яко при ходом Петровымъ благоухание оно бысть, и прият его радостьні, благословлению сподоби его съ веселиемъ. Потомь же, яко вину пришествиа их увіді, абие сборь съзывает священніиш^іх митрополитовъ, и избрание по обычаю сътваряют. И явися достоишь иже и преже рождениа нареченыи Петръ, и в мори тако же образом Пречистыа Богородица. И патриарху убо съ священным сбором божественую таиную службу свершающу, свещает и дивнаго Петра, св'Ьтшшикъ на свіщьниці поставивъ, яко да всЬмъ сущым въ храмині світит, и учителя того и пастуха земли Рускои уставляет. Тогда убо, яко же от ні^тих истшшыхъ [слышах] повідающых, лице его, рече, просвітися, яко всім служащымъ с патриархом удивитися. От сего убо болшее извещение патриархъ съ всім сбором приимъ, глаголаше, яко «Сеи челов.'Ькъ повеліниемъ Божиим приде к нам, и. Того благодатию добрі стадо упасет, порученое ему». И бысть веселие духовное въ день онъ.

По ма.тЬхъ же днехъ и Геронтии приде къ Царюграду по многых истомлених, яко же преди написахом. И въсходит и тъи къ святіишему патриарху и, не хотя, вся прилучьшаяся ему сказует, еще же и сонное видіние. Патриархъ же доволна словеса извіща, еще же и от правилъ богоносных отець нашыхъ прирекъ, яко не достоит миряном изъбраниа святительска творити, ни же кому сміти самому на таковыи санъ дръзати, не преже от святаго сбора избранъ, паче же от Пресвятаго и Живоначялнаго Духа назнаменанъ. И ина многа словеса от свят'ых правилъ и божественыих писании изрече ему, абие препокои слово. Ризы же святительскыа с честъною иконою и пастырьскыи жезлъ, тако же и церковныа сановникы прием, в рукы предает истинному святителю и Божию человіку Петру, сице рек: «Приими Богородичныи свят'ыи объразъ, иже т'ы своима рукама написалъ еси, сего бо ради и вздарие тебі дарова сама икона, о тебі прорекъ».

И оттоле убо свят'Ьишы патриархъ Афанасии на всякъ день бесіді.! душеполезныа простирааше къ святителю Петру, глаголя сице: «Блюди убо, чадо и брате о Христі възлюбленыи, въ каковыи и т'оликыи подвить вшелъ еси. Се тебі великыи корабль Христос Богъ иорсчыл есть наставляти и правити и къ пристанищемъ спасениа привести. Да не обліниш^іся никогда же, да не ун^іеш^і, да не оляколишыся великымъ попечениемь величьства и множьства земля Рускиа. Се приемникъ бысть апостолскаго служениа, ділателя тебе Христосъ винограда Своего постави. Буди подражатель апостолом, буди ученикъ ислинныи Спасовъ, яко да и ты съ дръзновениемъ въ второе пришествие Его станеш!.!, взывая: «Се азъ и діти, еже ми еси дал». И таковыми словесы и иными множаишыми всегда блаженнаго поучаа, по днех славно Константинаграда отпусти.

Оному изъшедшю и море благополучні преплувъшу, и къ святіиши митрополи Рускаго престола пришедъшу, и миръ и благословление всім подавшу, начат учити Богом порученое ему стадо, преходя от міста до міста, с великіми аще кто речет, смірением же и трудом, и кротостию, поминая рекшаго: «Въ сердці кролкых почиет Богъ». И пакты: «Сердце скрушено и смирено Богъ не уничижыть».

Симъ же тако имящым, не бі лукавому тр^Гти, но яко изъначала человічьскому роду врагъ и ратникъ, не хотя никогда же человічьскую ползу виділи, малу спону святому створи: ні^тих подгніти не хотіти того пришествиа. По времени же себі зазріша и святителя приаша, и со смирением тому покоришася. Онъ же не токмо зло помни, но и от душа тім отдасть и о них молитву створи, и своему ділу прилежаше.

По времени же пакы зависти ділатель врагъ завистию подходит Андреа епископа суща Тифірьскаго приділа, легъка убо суща умом, легчаиша же и разумом и изумлена суща, и о суетьніи сеи славі зинувша, и поостривша языкъ свои глаголали на праведъши'о безаконие. И съплетаетъ ложьная и хулная словеса, и посылает во Царьствующыи градъ къ святіишему и блаженому патриарху Афанасию. Онъ же удивися, невірна та вміни, обаче яко многа суща наваждениа она. Посылает единого от клирикъ церковных свялыи Афанасии съ писанием, глаголя сице: «Всесвященніиши митрополит Кыевьскыи и всея Руси, о СвятРмъ Дусі возлюбленыи брате и съслужытель нашего смірениа Петръ. Віси, яко изъбранием Святаго Духа поставлень еси пастух и учитель словеснаго Христова стада. И се нынР придоша от вашего языка и твоего предала словеса тяжка на тя, яко же следы моя исполниша и помыслъ мои смутиша. Подщыся убо сие очистити и исправити».

Таковое убо писание и словеса посланыи от патриарха клирикъ приемъ, Рускоя земли достизает. Но убо шеперная Андреева не утаишася преже того пресвященному святителю Петру. И на Бога всю надежу възложив, глаголааше: «Терплю, потерпТхъ Господа, внят ми», и «Аще Богъ по нас, то кто на ны?» И яко убо патриархом посланыи клирикъ прииде на Русь, сборъ сбирается въ граді Переяславли. Приходит и боголюбивыи епископъ Ростовьскы Сумеонъ, и преподобныи Прохоръ, игуменъ тогда сыи. Призвану сущу и Андрію епископу Тферьскому, иже бяше самоділатель всГмъ тогдашнимъ молвамъ. Князю бо Михаилу самому въ Орді сущу, но сынове его приидоша, Дмитрии и Александро, и иныхъ князеи довольно, и вельмужыи много, еще же и лучьшии от игуменъ и чернець, и священникъ множество.

Тогда посланыи патриархомъ клирик писаниа и словеса преподобному святителю Петру пред всіми являет, и велику мятежу бывшу о лживом и льстивом оклеветани на святаго. Толико бо молва бысть, [яко вмале не безместьно что бысть], аще не бы самыи святитель Божии человбжъ вепль уставилъ, подражая своего учителя Христа, внегда к Петрови рече: «Вонзи ножь свои в ножницу». Кротъка убо учителя кроткыи ученикъ, въ всемъ Ему послідуя, глаголаше бо ко всімк «Братие и чяда о Христі възлюбленная! Не уншы есмь азъ Ионы пророка. Аще убо мене ради волнение се великое, иждените мене, и уляжет молва от васъ. Почто убо мене ради подвижетеся толико?» Обаче онім учителя ради и пастуха добраго іісім'ї. спирающымся, изыскати дотящымъ. кто и откуду есть, иже таковаа словеса лживая на отца нашего и святителя възведыи. Обаче злому ділатель не утаися, но 1!с1>мъ въ явление [прииде неправедное еже на святаго Андреево облъгание], и пред всіми посрамлен и уничыженъ бысть. Свят'ыи же Петръ ничто же не створи ему зла, но предъ всіми словесы учителныими поучивъ его, рече ему: «Миръ ти о Христі, чадо! Не ты се створи, но изначяла роду человічьскому завидяи диавол. Ты же отн^іні съблюдаися, мимошедшаа Господь да отпустить ти». Князя же и весь причетъ же, и народ тако же довольні поучивъ, с миром отпусти. Сам же къ трудом труды прилагааше, данныи ему талантъ во сто хотя умножыти, смірение же тако же къ смирению приложы, и безъ ліности прохождааше грады же и веси, поучавая порученое ему Богом стадо, ни труда убо, ни же болізнеи телесныхъ ощущая. Тако и въ старость приходя бяше, сирым же убо и вдовицам, и убогымъ, яко присныи отець являашеся.

В тожде время и Сеитъ еретикъ явися, туждаа церкве Христовы и православныя віры мудрьствуя, его же свят'ыи препрі, и не покаряющася того, проклятию предася, иже и погыбе.

И яко убо прохожаше міста и грады Божии человіга Петръ, прииде въ славныи градъ, зовомыи Москва, еще тогда мало сущу ему и не многонародну, яко же нып'Р видимъ есть нами. Въ томъ убо граді бяше обладуя благочестивыи великии князь Иоанъ, сынъ Даниловъ, внука блаженаго Александра. Его же виді блаженыи Петръ въ православии сиающа и всякыми добрыми д!>лы украшена, милостива суща до нищых. честь подавающа святыимъ Божиимъ церквамъ и тТжъ служителемъ, любочестива къ божественымъ писаниемъ и послушателя свят'ыд учении книжных, и зіло възлюби его Божии святитель и начать большее иніх містт> жыт'и в том граді.

^віщевает сыИ/гъ благъ князю, гавітуя ему, яко да створит церковь каменем ставлену во имя Пречистыа |Владычица| нашеа Богородица, приснодивица Мариа, пророчествовавъ сице, яко: «Аще мене, сыну мои, послушаеши и храмъ Пречистыя Богородици въздвигнеши въ своем граді, и сам прославишыся паче иніх князии, и сынове и внуци твои в роды, и град съи славенъ будет въ всіх градіх Рускых, и святители пожывед в нем, и взыдуть «рукы его на плеща враг'ъ его, и прославится Богъ в нем. Еще же и мои кости в немъ положени будут». Сиа бо словеса князь от учителя с радостию великою прием, начат со тщанием о церкви прилежати. И основанніи бывши, начат день от дне спіяти и въздвизатися. И самому святителю прилежати на всякъ день спіш^іти. И бяше убо веселие непрестанно посріді обоих духовное. Князю убо въ всем послушающу [и честь велию подавающу] отцу своему, по Господнему повелінию, еже рече къ Своимъ учеником: «Приемляи вас, Мене приемлет». Святителю же пакы толико прилежащу сынови съвоему князю о душевных и тілесных, яко с Павлом ему глаголати.

И яко убо начать церковь свершатися, проувиді свят'ыи смерть свою Божиимъ откровениемъ, и начат святыма своима рукама гробъ себі творити близъ святаго жертвеника. И по свершении его пакы виді видіние, възвіщающее ему жыдиа сего исхождение и къ Богу, Его же изъмлада возлюби, прехождение, и весь радости исполнися. И дневи бывшу, самъ входит в церковь и божественую службу свершает. Помолився о православных же царехъ и князех, и о своемъ сыну, его же возлюби, благочестиваго, глаголю, князя Иоана, и за все благочестивое христианьское множество всея Рускиа земля, и о смрвшых тако же воспоминание створи, и святымъ таинамъ причастивъся. По исшествии же его изъ церкве призывает весь причетъ и доволно поучивъ их, яко же обычаи бяше ему тво рити. От оного убо часа не преста милостыню творити в^мъ приходящым к нему убогым, такожде же и монастыремъ, и по церквамъ ереомъ.

И яко убо позна свое еже из мира исхождение и час увіді, призывает нікоего именемъ Протасиа, его же бі князь старіишину града поставилъ. Князю бо тогда не прилучися въ граді. Бі же Протасии онъ мужь честенъ, и віренц и всякыими добрыими ділі.! украшенъ. И рече ему: «Чадо, се азъ отхожу жытиа сего, оставляю же сыну своему возлюбленому князю Иоану милость, миръ и благословление от Бога, и сімени его до віка. Елико же сынъ мои и мене упокои, да въздасть ему Г осподь Богъ сторицею в мире сем, и жывот в!>чиыи да наслідить, да не оскудіеть от сімени его, обладая містом его, и память его да «простраиится». Таже елико имяше влагалище, дасть ему, зав^авъ на церковное свершение ист-ыцити то. И всім вкупі миръ давъ, начат вечерню піти. И еще молитві сущи въ устіх его, душа от тіла его исхождааше. Самому рукы на небо вьздівшу, и тіло убо на земли оста, душа же на небеса вьзлеті къ желаемому Христу.

И князю убо с великою скоростию в град приспівшу съ всіми велможы своими, о преставлении добраго отца и благаго учителя велми тужаше, и на одръ святаго поставлеше, къ церкви понесоша, яко же обычаи есть мертвым творити. Страшно же нічто прилучися тогда и всякого ужаса исполнено. Человікт піквіи невірие имія къ святому пріжде, и тъ приде посреді народа оного, в помысле своемъ поношая его, глаголя: «Почто самыи князь и толико народа прідходять и послідують единому человіку мрьтву и толику честь дають ему?» И оному убо таковая по[мы]шляющу въ сердци своемъ, абие виді, яко же посліжде съ изв'Ьщениемъ сказа, святаго на одрі оном сідяща и со обою страну одра народ благословляюща, и князя предидущаго, и послідующ^іи народ. И одръ убо с мощьми къ гробу принесше, иже самъ себі біше уготовалъ, поставляють его в немъ місяца декабря 21 день, иде же и тші лежытс чюдеса различная точя иже с вірою приходящымъ.

По двадесятихъ же днехъ еже въ гробі положениа его уноша нИклыи. от рожениа своего имія руци раслаблении отнудь недвижимы, яко ни къ устом мощы принести ихъ, съи убо с теплою вірою къ гробу святаго притече, съ слезами моляся, и абие исціление получы. Потом же слукому исцілениа дарова, сліпому же зріние подасть.

Сия убо тогда явленні сдіяшяся у гроба святаго в маліх днех, яже благовірн^іи князь Иоанъ написавъ, принесе въ славныи град Володимерь. И зборну убо тогда и празничну дневи сътворшуся, на ам'ввоні посреди церкви прочтени быша. Тогда и онъ тамо прилучися, иже преже невірие имія [к святому], яко же пред и писахом, повіда посреді народа, како виді его на одрі сідяща и благословляюща народы, вънегда къ церкви несом бі. Сиа убо князь услышавъ, и причет, и весь народ, единогласно прославиша Бога и Того угодника. «Прославляющых бо Мя, рече Господь, прославлю». Не преста бо Господь от оного дне даже и донынГ знамениа и чюдеса творя у гроба святаго. Приходящеи бо с вірою независтьні приемлють исцілением дары. Болшаа же исцілениа и втаи бывають, и в семъ и по смерти смирение дръжа Божии угодникъ, и таиныя и скровеныя болізни исцілівая.

По времени же прииде Феогностъ пресвященныи митрополит Киевьскии всея Руси, поставленъ святЪишым патриархом Исаиемъ. И обріте у гроба святаго Петра толика исцелениа бывающа, посылает къ Царюграду и възв^ает патриарху и всему сбору о чюдесіх святаго. Патриархъ же сборъ сбирает, и писанию митрополичю прочтену сущю, вси единЬмъ гласом прославиша Бога, прославляющаго святых Своихъ. И восписуеть патриархъ Феогностови съ всТмъ сбором сице: «Пресвященныи митрополить всея Руси и всечестныи о СвягЪмъ Дусі в'ъзлюбленыи брате нашего смирениа и служытель! Благодать буди и миръ [от Бога] твоему святительству. Писание приахом твоего святительства, повідающее убо и извіщающее о прежде тебе бывшаго святителя Петра тоя же святіишиа церкве, како прославленъ бысть по смерти от Бога, и ближнии Его служытель бысть и угодникъ, яко и чюдесемъ великымв свершатися от него, и всякиа болізни исцілити. Възрадовахомся убо и възвеселихомся Духом о семъ и долъжное Богови въздахом славословие. А поне же от нас въпрашает увидіти твое святительство, како створити о таковых святыхъ мощех, віси и самъ, каковыи чинъ в таковых имать святая Божиа церковь. Извіщение о том приимъше извістно и неизмінно, таковому церковьному прииметься уставу святительство твое и о том, и піньми священными и славословленми почтет Божиа угодника, и къ предним літом предасть въ хвалу и славу прославляющаго Бога Того славящимъ, Его же благодать буди с твоим святительством».

Таковое убо писание принесено бысть святителю Божию Феогносту. Онъ же въ явление князю и всім сотворяет, и праздник свГгелъ святому створяют. И оттоли даже и донын!. празнуемь есть [святыи] по достоиньству. И яко же источникъ чреплемыи болшее истікает, сице и гробъ чюдотворца новаго Петра с вірою приходящим исцілениа истікает душевная и телесная.

К сему же и азъ малу нікую душеполезную повесть приложу, таже слово препокою. Преже сихъ літ, не вімж како судбами, ими же вість Богъ, и азъ см'Ьреныи възведенъ бых на высокыи престолъ сиа митрополиа Рускоя святіишим патриархом и дивным Филофіемь и еже о немъ священнаго сбора. Но къ Рускои земли пришедъшу ми, мало что съпро тивно съприлучити ми ся ради моих гріховк И третиему літу наставшу, пакы къ Царюграду устремихся. И тамо ми достигшу по многыхъ трудів и искушених, надіющу ми ся нікое утішение обрісти, обрітох всяко неустроение въ царех же и въ патриаршьстві. На престолі бо бяше патриаршьском сідя з.л'Ив'вз.в.еденыи Макарии безумныи, деръзнувыи кромі изъбраниа [сборнаго, паче же назнаменаниа] Святаго Духа, наскочити на высокыи патриарьшьскыи престолъ царьскым точию хотіниемж СвятЪишы бо блаженыи онъ патриархъ Филофии бяше преже, тогда украшая престолъ великаго вселеньскаго патриаршьства, иже літа доволна добрі стадо Христово упасе, и на ересь Акындонову и Варламову подвизася, и сихъ учениа раздрушывъ поученми своими, еще же и Григору еретика словесы своими духоносными поправъ, и учениа и списаниа его до конца низъложывъ, и самых проклятию предасть. Книгы многы на утвержение иравославнымъ написа и словеса похвалная, и каноны сложы многоразличны. Но сего яко свята, и велика, и дивна суща ділом и словом, тогдашнии царь не в^хот! но того ложьными и оболгательными словесы престола сводить и в монастырь затваряет. По своему же нраву избираеть Макариа нікоего безумна и всякого разума лишена, и кромі церьковнаго преданиа же и устава посаждает. Мерзость запустіниа на місті святЪмъ! Изгоняеть бо ся Иаковъ, вводить же ся Исавъ, иже и прежде рождениа възненавидЬныи. Яко же Аркадии, жены своея послушавъ, заточи Златогласнаго Иоана, Арсакиа же оканнаго престолу его приемника стваряетъ. Но убо дивныи Филофіи и Божии человікщ и медоточныи языкъ, в таковомъ истомлении, болізнехъ нестирпимых, славословя и благодаря Бога не преста. И по літі усну сном блаже ннымъ, душу же в руці Бога живаго предасть. И причтенъ бысть лику патриаршьску, их же и житию поревновавъ.

Царь же, озлобивыи его, царьство напрасно погуби. Макарии же, иже от него поставленыи, судом Божиимъ сборні измітается и извержению, яко злославенъ, и заточению преданъ бывает. На том же убо сборі и азъ со иными святители бых, в том же свитьці изьвержениа его подписах.

Пребых же убо въ оное время въ Константиніграді тринадесять місяць, ни бо ми мощно бяше изыти, велику неустроению и нужы належащы тогда на Царьствующыи градъ. Море убо латиною дръжымое, земля же и суша обладаема безбожными туркы. И в таком убо затворі сущу ми, болізни неудобьстерпимыи нападоша на мя, яко елі ми жыву бы быти. Но едва в себі преидох, и призывах на помощь святаго святителя Петра, глаголя сице: «Рабе Божии и угодниче Спасовъ! Вімь, яко дръзно вение велико иміеши къ Богу и можеши напаствуемым и болным помощы, иді же аще хощеши. И аще убо угодно есть тебі твоего ми престола доити и гробу твоему поклонитися, даи же помощь и болізни облегчание». Віруите же ми, яко от оного часа болізни оны нестерпимый престаша, и в маліх днехъ Царьствующаго града изыдох и, Божыимъ поспішениемь и угодника Его, приидох и поклонихся гробу его чюдотворивому. Внегда убо приятъ нас радостию и честию великою благовірньїи великыи князь всея Руси Дмитреи, сынъ великаго князя Иоана, внука Александрова.

Такова убо великаго сего святителя и чюдотворца исправлениа, сицевы того труды и поты, ими же измлада и от самыя уности Богу угоди, их же ради и Богъ того прослави, въздарие ему даровавъ. Се тебі от насъ слово похвално, елико по силі нашеи грубои, изрядныи въ святителех, о них же потеклъ еси, яко безътруденъ апостолъ, о стаді порученомъ ти словесных овцах Христовыхъ, их же своею кровию искупи, конечным милосердием и благостию. И ты убо сице віру сблюде, по великому апостолу, и течение свершы, ясніише наслаждаешыся невечерняго Троичьнаго світа, яко, небесная мудръствовавъ, възлетЪ благоуправленъ. Нас же, молимъ тя, назираи и управляи свыше. Віси бо, колику тяжесть имать жытие се, в том бо и ты нікогда трудился еси. Но убо поне же тебе предстателя Руская земля стяжа, славныи же град Москва честныа твоя мощы, яко же нікое скровище, честъно съблюдает, и яко же тебі жыву. на всякъ день православнии світлии нашы князи с теплою вірою покланаются и благословение приемлют съ всіми православными, вздающе хвалу Живоначалнои Троици, Ею же буди всім нам получити о самом Христі, о Господі нашем, Ему же подобает слава, честь и держава съ безначалным Отцем, Всесвятым благымъ жывотворящим Духом шыТ и в бесконечныя віш, аминь.

За молитовъ святаго отця Петра, новаго чюдотворця, Господи Исус Христе, Сыне Божии, помилуи мя грішника.

В перекладі українською мовою:

Житіє та життя і мале сповідання від чудес у святих отця нашого Петра, Архиєпископа Київського та усієї Русі, списано Кипріяном, смиренним митрополитом Київським та усієї Русі.

Господи, благослови, отче.

Праведники вовіки живуть та від Господа нагорода їх, і зміцнення їх від Всевишнього. І праведник, коли прийде час кончини, у спокої буде. І прославляючи праведника, звеселяться люди, бо ж праведним належить хвала. Від цих саме один є і священоначальник, якого ми нині прославляємо. І ніхто ж нині не є гідним похвалити достойне по достоїнству, а ще несправедливо, гадаю, такого святителя вінець без прикрас залишити, який і ті, хто перед нами були, свавільно проминули. Бачу в цьому певний Божий замисел і святого дар, від якого й ми малу частку приймемо, як та вдовиця, що принесла два мідяки.

І я багато днів млів, бо манила мене любов до істинного пастуха, і, коли хотів якусь малу хвалу принести святителю, але, споглядаючи свою нікчемність у порівнянні з його величчю, утримувався. А ще, щоб не звинуватили в недбальстві та лінощах. Цього ради на Господа сподіваючись і на Того угодника, за справу, понад сили наші, взявся маю бо трохи про життя його повідомити, скільки Бог дасть та скільки від оповідачів чув я, а ще маю трохи сказати й про чудеса його. Бо ж той, хто не може всю глибінь вичерпати, не полишить справи, щоб бодай малою чашею не зачепнути води та остудити спрагу свою. Так і про це (щоб залишити справу написання житія через власну мізерність С.Ш.) як про недостойне я розсудив, стоячи на його місці та його гріб споглядаючи, і престол успадкувавши, який він передчасно залишив та у небесну обитель відійшов. Почну ж повість про нього, народження його, виховання й відхід зі світу.

Цей блаженний Петро народився від християнських та побожних батьків ув одному з міст землі Волинської. Сталося ж щось таке до народження його, про що не варто мовчати. Коли він ще був в утробі материнській, однієї ночі, на світанку недільного дня, побачила видиво таке мати його. Здалося їй, що вона тримає агнця на руках своїх, посередині його рогів виросло дерево з листям, від якого добра тінь, і багатьма квітами та плодами прикрашене, і посередині гілок його багато свічок, які світять та гарно пахнуть. І коли прокинулася, не розуміла, що це та який сенс баченого. Однак, якщо вона і чудувалася, але згодом сенс із дивуванням уяснила: якими дарами угодника Свого Бог збагатив.

Коли ж народилася дитина й досягнула сьомого року, була віддана батьками книгам вчитися. Але ж попри те, що вчителеві він зі старанністю слідував, нешвидко давалося йому навчання, а важко та складно. Через це тяжко сумували його батьки. Докоряв себе цим і вчитель його. Якось уві сні побачив хлопець чоловіка у святительській одежі, який прийшов, став перед ним та сказав: «Отверзи, дитя моє, вуста свої». Коли ж він відкрив, святитель правою рукою доторкнувся його язи-

ка й благословив його, і ніби чимось солодким гортань його наповнив. І раптом прокинулася дитина й нікого не бачила. І відтоді все, що писав йому вчитель його, легко вчив, і швидко всіх однолітків своїх перевершив і випередив.

Коли було йому дванадцять років, пішов у пустинь, що була поряд, в один з монастирів, і від тамтешнього ігумена постригається та до братії приєднується. І разом із волоссям всіляке мудрування відтинає плотське, та сяє досконалим в усьому послушником, який слідує своєму духовному отцю. У поварню ж на плечах своїх воду та дрова носить, і братії волосяниці пере, взимку ж і влітку це робить безперестанно, ніколи ж не залишає це правило, щоб як тільки задзвонять, першому бути в церкві і вдень, і вночі, і по закінченні [молитов] останнім виходити. Але й коли він стояв у церкві і благоговійно й старанно слухав божественні писання, то ніколи не притулявся до стіни. І багато років цілі дні проводив у такому послухові, ніби яку ліствицю сходження у серце поклав за повчанням та словом Ліствичника. Завжди бо в усьому наставника свого слухав та братії без лінощів служив, не як людям, а як самому Богові, і усім образом був гідним добродійного життя через смирення, і лагідність, і мовчазливість.

Перегодом і дияконське служіння приймає за порадою наставника, а потім і пресвітерського сану сподобляється, і ніколи першого служіння не залишає, а служить братії смиренно у серця скрусі. Але приходить бажання до навчання іконного, і швидко цьому навчився, за повелінням наставника. І цим ділом зі старанням займаючись та малюючи образ Спасителя та Його всенепорочної Матері, іще ж і святих образи та лики, і від цього умом та думками від земних справ линучи, увесь обожений бував умом та натхнений зображенням тих [святих], і більше зусиль до добродійного життя додавав, і до сліз навертався. Бо багато хто зазвичай, коли обличчя любе згадає, раптом плакати починає. Так само й цей божественний святитель робив, від цих мальованих образів до первообразних (до святих, які зображувались С.Ш.) ум підносив. І преподобний отець наш і Божий чоловік без лінощів ікони робив. Наставник же, приймаючи їх, роздавав: ті братії, ті же і деяким христолюбивим, які приходять у монастир заради благословення.

Перегодом, з благословення та за велінням наставника свого, залишає обитель. Бо негідно такій людині перш, ніж пройде усі ступені, посісти учительське місце. Виходить бо з обителі та обходить навколо місця ті пустинні, та знаходить місце безмовне на річці, яка називається Рата, і тут житло собі ладнає, і багато зусиль докладає, і хворобу до хвороби додає, і піт проливає. І церкву споруджує в ім'я Спаса нашого Ісуса Христа, і келії будує для перебування братії, що приходить до нього. І скоро зібралося в нього немало братів. Цей бо блаженний турбувався про їх спасіння, як отець чадолюбний. І не тільки словом вчив, але й ділом виховував. Був бо норовом лагідний, мовчазний в усьому, і не як старійшина являв себе братії, але як найостанніший з-поміж них. Ніколи не розгнівався на того, хто згрішив, але з тихістю й словом розважливим учив. Був бо й милостивим настільки, що ніколи убогого, який просив, або мандрівника не відпустив з порожніми руками, але від бувшого у них подавав, часто й таємно від братії, згадуючи того, хто сказав: «Той, хто милує жебрака, Богові позичає», і самого Господа слухав, Який повелів: «Будьте щедрі, як Отець ваш небесний щедрий є». Часто, не маючи чого дати тому, хто просить, давав від ікони, що писав, іноді ж волосяницю, що зняв з себе, давав убогому, який страждав взимку.

І перебував у таких подвигах та каятті. «Неможливо місту укритися, якщо воно на горі добродіяння стоїть», але і до князя тодішнього дійшли чутки про добродійне чоловіка життя, і до вельмож також, одним словом до усього краю та землі тієї. Тоді ж бо була земля Волинська в усій своїй пишноті, достатком і славою перевершувала усіх, так що й нині, після багатьох воєн, вона не така, хоча й благочестива. І усі шанували та славили цю людину: князь і славні вельможі, і всі слово та вчення його приймали.

Саме тоді випало і святителю Максиму, який у ті роки престол всієї землі Руської прикрашав, проходити тією землею, повчаючи людей Божих по переданому уставу. Прийшов же чоловік цей Божий, Петро, зі своєю братією благословення від святителя прийняти, і образ Пресвятої Богородиці, що сам написав, приніс йому. Святитель же Божий його разом із братією благословив, образ же Пречистої з великою радістю прийняв і, золотом та камінням прикрасивши, у себе зберігав, вдень та вночі молився Їй безперестанно за збереження та оборону Руської землі, і робив це аж до своєї смерті. І життя цього кінець прийняв архиєпископ Максим, і тіло його, до труни покладене, було у славній церкві Владичиці нашої Богородиці і Пріснодіви Марії у славному місті Володимирі.

Геронтій же, ігуменом будучи, зухвало повівся, бажаючи викрасти сан святительства, а того й не знаючи, що «будь-який дар є згори, сходить від Бога, отця світла», не чув Писання, в якому сказано: «Все залежить не від того, хто бажає, не від подвижника, а від Бога, який є милостивим». Але, будучи одержимий недугом свавілля та гордині, на таку висоту зазіхнув. Дочекавшись зручної нагоди, коли ніхто не міг заборонити йому таке неподобство, наважується: приймає святительську одежу та начиння, ще й той само образ, який власноруч написав наш Петро та Максимові приніс, бере й жезл пастирський, і церковні чини, та рушає до Констянтинополя, сподіваючись отримати бажане.

Звістка про це розлетілася по всій землі Руській аж до Волині, і багато хто обурювався. Князь же Волинської землі на нараді приймає недобре рішення: захотів Галицьку єпископію на митрополію перетворити, говорячи, що не бажає коритися Геронтієвій гордині. І погрожує Петрові, змушуючи його йти до Царгорода. І це тривало багато днів, іноді сам князь звертався до Петра, іноді бояр та радників посилав до нього. І святий вклоняється, слухає слова їхні та сам до подорожі готується. А князь, таємно від Петра, пише лист, благаючи святого патріарха та увесь священний собор, прохаючи зглянутися на його благання, та саме Петра на святительському престолі бачити просячи. І посла відправляє з цим писанням разом із Петром.

Коли ж Геронтій приходить до моря, сходить на корабель та прямує до Царгорода. Коли ж преподобний отець наш Петро доходить до моря, також в іншому місці на корабель зійшов та до Царгорода поплив. Але для Геронтія якимось нещасним плавання стало, буря бо велика в морі піднялася, і зустрічні вітри з-перед корабля натискали та створювали велику небезпеку кораблеві, і хвилі великі йшли. Петровому ж кораблеві тихий та холодний, як зефір, і попутний вітер був, немов уві сні море перейшов, до стін Костянтинового міста перелетів.

Коли ж Геронтій був смутний, уночі явилася йому ікона Пречистої Богородиці, що, як уже було сказано, своїми руками Петро преподобний написав, кажучи йому таке: «Марно трудишся, у таку путь подався! Не зійде на тебе святительський великий сан, якого ти забажав. Але Петро, який мене написав, ігумен Ратський, служитель Сина й Бога мого та мій, той зведений буде на високий престол митрополії Руської, і престол прикрасить, і людьми добре буде опікуватися, за яких Христос, Син мій і Господь, кров Свою, від мене позичену, пролив. І так побожно проживши, у старості чесній до бажаного Владики та Першого Святителя прийде радісно». Таке видіння Геронтій бачив та словеса почув від чесного та славного Пречистої образа, раптом прокинувся та почав розповідати усім, хто був із ним, кажучи так: «Даремно трудимося, братіє, жаданого не отримаємо». Коли ж вони просили повідати їм причину цього, усім розповідав про те, що побачив та почув. І так після великих штормів та бур, ледве змогли досягнути Царгорода.

Тож, як було вже сказано, коли преподобний отець наш Петро Костянтина міста раніше досягнув, вийшов із корабля та до святого патріарха у славний храм Премудрості Божого Слова увійшов. Був же тоді окрасою патріаршого вселенського престолу святий Афанасій дивний. І коли Петро входив у двері, де сидів патріарх, пахощами наповнилась храмина та. І зрозумів натхнений Духом Святим патріарх, що через прихід Петрів пахощі ці були, і прийняв його радісно, благословення його сподобив із радістю. Потім же, коли про причину його приходу дізнався, відразу собор скликає священних митрополитів, і обрання за звичаєм творять. І явився достойним, яким і до народження був наречений, Петро, і в морі таким же Богородицею. І коли патріарх зі священним собором божественну тайну службу править, висвячує й дивного Петра, свічку на підсвічнику ставить, щоб усім у храмині світив, і вчителя того та пастуха землі Руській встановлює. Тоді ж, як ми чули від деяких істинних, які нам повідали, лице його просвітлилося, так що усі, хто служив із патріархом, здивувалися. Через це ще більше утвердився в думці патріарх із усім собором, кажучи, що «Ось людина повелінням Божим прийшла до нас, і Того благодаттю добре стадо буде опікувати, яке доручене йому». Було весілля духовне у день той.

Після кількох днів і Геронтій прийшов до Царгорода дуже втомлений, як раніше вже писалося. Та сходить і той до святішого патріарха й, знехотя, про все, що з ним сталось, говорить, і про сновидіння також. Патріарх же багато словес сказав, ще ж і від правил богоносних отців наших додав, що не варто мирянам обрання святительського творити, тим більш нікому не сміти самому на такий сан зазіхати, не будучи обраним святим собором, поготів від Пресвятого та Живоначального Духа відміченим. Та інших багато слів від святих правил та божественних писань сказав йому, і урвав слово. Ризи же святительські з чесною іконою та пастирський жезл, також і церковні чини прийняв, передав у руки істинному святителю та Божій людині Петру, і таке сказав: «Прийми Богородичний святий образ, що ти своїми руками написав. Цього ради і нагороду тобі дарувала сама ікона, про тебе прорікаючи».

Відтоді святий патріарх Афанасій щодня бесіди душеспасенні проводив, святителю Петру кажучи таке: «Пильнуй же, чадо і брате у Христі любий, у які й у скільки подвигів увійшов ти: це тобі великий корабель Христос Бог доручив наставляти, й управляти ним, до пристанища спасіння привести. Таж не розлінишся ніколи, та не почнеш сумувати, та не обтяжишся чималим опікуванням великої та незліченної землі Руської. Ось, спадкоємцем бути апостольського служіння та робітником Христос винограду Свого поставив. Наслідуй апостолів, будь учнем істинним Спасовим, і ти відважно в друге пришестя Його станеш, проголошуючи: “Ось я та діти, яких Ти мені дав”». І такими словами та іншими багатьма завжди блаженного повчаючи, по закінченню кількох днів славно відпустив його з Констянтинополя.

Коли же він пішов та море благополучно переплив, і дійшов до найсвятішої митрополії Руської, і усім благословення подав, почав учити Богом доручене йому стадо, переходячи від міста до міста, покірно або ж смиренно, і трудом, і лагідністю, згадуючи Того, Хто сказав: «У серцях лагідних спочине Бог», і також: «Серце скрушене і смиренне Бог не принизить».

Коли все було так, не міг терпіти лукавий, бо ж він споконвічно є ворогом та супротивником людському роду, який не хоче ніколи користь людську бачити, малу перешкоду святому влаштував: декого підбив проти того [Петрового] прибуття. Але перегодом засоромилися та святителя прийняли, і зі смиренням тому підкорилися. Він же не лише не злопам'ятний був, але й щиро тим відпустив, і за них сотворив молитву, і старанно виконував свою справу.