Національна складова служіння Української автокефальної православної церкви в період радянізації України (20-ті роки XX століття)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Кам'янець-Подільського національного університету імені Івана Огієнка

Національна складова служіння української автокефальної православної церкви в період радянізації України (20-ті роки XX ст.)

Михайлик Артур - кандидат історичних наук, доцент, докторант кафедри історії України

Філінюк Анатолій - доктор історичних наук, професор, завідувач кафедри історії України

м. Кам'янець-Подільський



Анотація

Мета статті - дослідити місце національної складової в служінні УАПЦ, висвітлити спроби опору радянізації України та насадженню комуністичної ідеології з боку її духовенства в 1920-х рр. Методологія дослідження ґрунтується на принципах історизму, об'єктивності і системності. У дослідженні використано методи аналізу і синтезу, індукції, дедукції та узагальнення, історико-порівняльний, історико-типологічний та проблемно-хронологічний методи. Наукова новизна полягає у спробі комплексного висвітлення опору кліру Української автокефальної православної церкви як ключової інституції українізації, впровадженню антицерковної політики та радянізації суспільства, здійснених упродовж 20-х рр. ст. радянською владою. Проаналізовано архівні документи, які визначали особливості діяльності основних релігійно-конфесійних спільнот християнського спрямування. На основі вивчення історичного, ідеологічного та політичного аспектів більшовицької влади, а також поглядів окремих священиків і мирян, визначено основні тенденції спротиву насиллю з боку державних структур. Висновки. У 1920-х рр. жителі українських територій були змушені жити в таких умовах, коли служба у храмі розглядалася комуністичною владою як «замаскована форма контрреволюції». Думки, слова і заповіді, які проголошувалися з церковних кафедр, йшли в розріз з тією політикою, яка провадилася в країні. Держава і церква виявилися антагоністами, особливо коли мова йшла про християнську конфесію із яскраво вираженим національним проукраїнським змістом. Особиста відповідальність за свої вчинки, любов до ближнього, родинні цінності та високі моральні якості жорстко перекреслювалися пануючою реальністю: голодом, арештами і розстрілами, депортаціями і позбавленням майна. І хоча опір радянізаціїз боку церкви не носив організованих відкритих форм, в умовах боротьби з опозицією, в часи державного примусу і свавілля, церква залишалася єдиною силу, яка чинила опір тій державі, яка спрямовувала свої зусилля на боротьбу з Богом і власним народом.

Ключові слова: Україна, церква, християнські конфесії, комуністична ідеологія, сталінізм.



Abstract

THE NATIONAL COMPONENT MINISTRY OF THE UK AINIAN AUTOCEPHAL ORTHODOX CHURCH DURING THE SOVIETIZATION OF UKRAINE (1920s)

MYKHAILYK Arthur - Candidate of Historical Sciences, Associate Professor, Doctoral Student of the Department of History of Ukraine, Kamianets-Po- dilskyi National Ivan Ohiienko University, 14 Tatars'ka Street, Kamianets-Po- dilskyi, index 32300, Ukraine

FILINYUK Anatoly - Doctor of Historical Sciences, Professor, Head of the Department of History of Ukraine, Kamianets-Podilskyi Ivan Ohiienko National University, 14 Tatars'ka Street, Kamianets-Podilskyi, index 32300, Ukraine

The purpose of the article is to investigate the place of the national component in the service of the UAOC and to highlight attempts to resist the Sovietization of Ukraine and the planting of communist ideology by its clergy in the 1920s. The research methodology is based on the principles of historicism, objectivity, and systematicity. The methods of analysis and synthesis, induction, deduction and generalization, historical-comparative, historical-typological and problem-chronological methods have been used in the research. The scientific novelty lies in an attempt to comprehensively highlight the resistance of the clergy of Christian denominations of Ukraine, primarily the Ukrainian Autocephalous Orthodox Church as a key institution of Ukrainization, the introduction of the anti-church policy, and the Sovietization of society, carried out by the Soviet authorities during the interwar period. The archival documents have been analyzed, which have determined the peculiarities of the activity of the main religious and confessional communities of the Christian direction. Based on the study of the historical, ideological, and political aspects of the Bolshevik government, as well as the views of individual priests and laymen, the main trends of resistance to violence on the part of state structures have been determined. Conclusions. In the 1920s, the inhabitants of the Ukrainian territories were forced to live in such conditions, when the service in the temple was considered by the communist authorities as a “disguised form of counter-revolution.” Thoughts, words, and commandments, which were proclaimed from church pulpits, were at odds with the policy that was taking place in the country. The state and the church turned out to be antagonists, especially when it came to a Christian denomination with a pronounced national pro-Ukrainian content. Personal responsibility for one's actions, love for one's neighbor, family values, and high moral qualities were harshly crossed out by the prevailing reality: hunger, arrests and executions, deportations, and confiscation of property. And although the church's resistance to Sovietization did not take organized, open forms, in the conditions of the struggle against the opposition, in times of state coercion and arbitrariness, the church remained the only force that resisted the state, which directed its efforts to fight against God and its people.

Key words: Ukraine, church, Christian denominations, communist ideology, Stalinism.



Постановка проблеми

Перші десятиліття ХХ ст. стали часом випробування для мільйонів людей у багатьох країнах світу. Розташована в центрі Європи Україна не була винятком: після невдалої спроби утворення держави в період Української революції 1917-1921 рр. вона була військових шляхом загарбана сусідньою Росією і включена до складу тоталітарного більшовицького СРСР, де у формі однієї з союзних республік перебувала до 1991 р.

Українців ніби випробовували на міцність. Через їх землю, їх оселі прокотився вогняний вал Першої світової війни, яка переросла у національно- демократичну революцію та іноземну інтервенцію. Нічим не кращими для них виявилися подальші роки, коли внаслідок трагічної поразки, якою закінчилися визвольні змагання 1917-1921 рр., закріплення в Україні більшовицької влади за допомогою мільйонної армії та грандіозного соціального експерименту з будівництва комунізму на політичній карті світу постала нечувана потвора тоталітарної держави, яка під гаслами звільнення від експлуатації і побудови раю на землі здійснювала страшні злочини як проти окремих українців та українських інституцій, так і проти всього українського народу.

Сталінський варіант тоталітаризму мав рису, властиву всім подібним формам державного правління: він зазіхав не тільки на життя та майно своїх громадян, але й прагнув будь-якими засобами витіснити Церкву з усіх сфер суспільного життя та цілковито ліквідувати релігію і Церкву (Киридон, 2020, с. 290), хотів заволодіти їх свідомістю та розумом, створити новий тип людини, який за мету свого існування та сенс всього життя мав служіння невеличкому колу «вождів» всупереч власним інтересам та прагненням своєї родини. На тернистому шляху до утвердження комунізму більшовики зіткнулися з таким могутнім соціальним інститутом як церква, яка здавна опікувалася людською свідомістю та її найвищим проявом - душею.

Важливим чинником релігійної ситуації в окупованій Україні була не лише богоборницька позиція більшовизму, але й свідома національно-спря- мована політика однієї із християнських конфесій, яка повстала внаслідок Української революції 1917-1921 рр. - Української автокефальної православної церкви. Боротьбі з нею більшовики надавали особливого значення, оскільки придушення національно-державницьких прагнень українців тут поєднувалося з прагненням «викорінити релігійність в народі» (Липківський, 1959, с. 153-154).

Аналіз джерел та останні дослідження

Джерельну базу дослідження складають документи, виявлені у фонді 1 («Центральний комітет Комуністичної партії України») Центрального державного архіву громадських об'єднань України. Розвідка спирається також на фактичний матеріал, який міститься у фондах Р-218 («Єлисаветградський повітовий виконавчий комітет ради робітничих, селянських і черв оно армійських депутатів, м. Єли- саветград Єлисаветградського повіту Одеської губернії»), Р. 111. («Зіно- в'євська база Українського акційного товариства у справі збуту сільськогосподарських машин і знарядь «Плугатар», Зінов'євськ Зінов'євського округу») Державного архіву Кіровоградської області. Значний фактичний матеріал також використано з низки документальних видань, спогадів і праць діячів 20-30-х рр. ХХ ст. В. Біднова, В. Липківського тощо.

Щодо історіографії, то означену у темі статті проблему вивчали В. Бер- нацький (Бернацький, 2017), В. Верига (Верига, 1996), Л. Демідова (Демідова, 2005), В. Єленський (Єленський, 1991), О. Ігнатуша (Ігнатуша, 2004, 2009), Киридон (Киридон, 2006, 2011, 2020), С. Кульчицький (Кульчицький, 2012), М. Михайлуца (Михайлуца, 2004), В. Нестеренко (Нестеренко, 2013), Пащенко (Пащенко, 1994, 2004), О. Рубльов (Рубльов, 2014), Н. Рубльова (Рубльова, 1998, 2000, 2008), Т. Савчук (Савчук, 2011, 2019), В. Силантьєв (Силантьєв, 2005), О. Тригуб (Тригуб, 2009), А. Фесенко (Фесенко, 2018), Л. Якубова (Якубова, 2016).

Окремо згадаємо О. Бойка (Бойко, 2007), який прослідкував протидію православної громадськості Південної України радянізації в міжвоєнний період і О. Бублик (Бублик, 2011), яка в своїй роботі дослідила опозицію православного духовенства і вірян України в 1920 - 1930-х роках. Утім, окремої комплексної роботи з названої проблеми досі не створено.

Мета дослідження - дослідити місце національної складової в служінні УАПЦ, висвітлити спроби опору радянізації України та насадженню комуністичної ідеології з боку її духовенства в 1920-х рр.

Виклад основного матеріалу

«Соціальні принципи християнства вихваляють боягузтво, презирство до самого себе, самоприниження, смирення, покірність - словом - всі якості черні, але для пролетаріату, який не бажає, щоб з ним поводились, як з черню, для пролетаріату сміливість, свідомість власної гідності, почуття гордості і незалежності - важливіші від хліба», - писав німець Карл Маркс у 1847 р. (Маркс, 1962, с. 27). Цього ж року в Україні було заарештовано і ув'язнено Тараса Шевченка за участь у таємній організації політичного спрямування, яка мала програму під назвою «Закон Божий» (або «Книга буття українського народу»). На жаль, приблизно через 70 років в українських землях були реалізовані на практиці ідеї Карла Маркса, а «Закон Божий» залишився лише на папері.

Остаточна перемога московського більшовизму в Україні започаткувала якісно нове ставлення до церкви (незалежно від релігійних напрямків і конфесій) з боку держави: вперше за всю історію релігійного життя на цих територіях її було оголошено ворогом держави та її громадян. Місце релігії мала зайняти комуністична ідеологія у вигляді земного бога. І. Лосєв цілком справедливо зауважив, що в Росії національну мрію про «Третій Рим» після 1917 р. став цілком заміняти «Третій Інтернаціонал». «Червона» Москва сприймалася як революційна столиця «прогресивного людства», всього «нового світу», що покликана врятувати всі народи від «скверни» капіталізму. Православна компонента виштовхувалася на узбіччя, замість неї впроваджувалося марксистське «святе письмо» (Лосєв, 2004, с. 41). автокефальний православний церква українізація

Причинами богоборництва в Країні Рад була не лише ідеологія марксизму, яка зводила релігію до класової боротьби (в марксизмі все зводиться до класової боротьби). Виявилося, що в самій Росії такі ідеї потрапили на благодатний ґрунт. Професор Університету Західного Онтаріо (Канада) Д. Поспеловський писав, що витоки ненависті до церкви в Російській імперії слід шукати у колективній свідомості народних мас. Хоча ворожими до церкви були всі комуністичні режими Східної Європи і Куби, ніде окрім ще хіба Албанії не було такого ґрунтовного розгрому церкви, як в СРСР. Вчений зауважив, що «не було ні в одній з цих країн і масових звірячих катувань, які випали на церкву і її служителів. Характерно, що московський Помісний собор 1917-1918 рр. говорив про них як таких, що «йдуть з глибини народної»» (Поспеловский, 1993, с. 42). Причини цих звірств, здійснюваних «благочестивим руським православним народом-богоносцем» проти власної церкви, слід шукати в історії Російської православної церкви, особливо часів Петра І, писав він.

На території України ситуація була іншою. Насамперед тут церковне життя завжди відзначалося існуванням багатьох християнських конфесій. Після окупації така тенденція збереглася й надалі, оскільки церковні розколи розглядалися більшовиками як дієвий засіб антирелігійної боротьби. До всіх напрямків християнства ставлення було вороже, однак воно дещо різнилося, виходячи з тих загроз, які, на думку партійних вождів, являла та чи інша конфесія.

Найбільш грізною для московського режиму видавалася УАПЦ (інші назви - Липківці, Самосвяти). Описуючи зміни в церковному житті наприкінці 1919 - на початку 1920 р., В. Біднов зазначав, що коли більшовики знову захопили Київ, «українці знову забрали собі церкви і знову стали з великим успіхом провадити свою церковну справу». Ті, що змушені були залишити столицю, щоб уникнути переслідування з боку денікінців, «поверталися назад і знову стали до роботи над переведенням українізації Церкви» (Біднов, 1921, с. 37, 39). Вчений, представник церковної інтелігенції В. Зеньківський згадував, що Україна дуже виросла, дуже дозріла в своїй національній свідомості, щоб можна було не рахуватися з фактом особливої української культури. На його думку, в селах жили прагненням до вираження в церковному житті свого національного обличчя, що «... потреба національного виявлення церковності в українстві є дуже сильною, а духовенство в Україні завжди було головним хранителем української свідомості. У більшовицької влади не було можливості угамувати церковний український рух». Він вважав єдиною вірною тактикою: «прагнути вносити по можливості більше духу церковності і цей рух перетворювати зсередини» (Зеньковский, 2011, с. 213-214).

Іван Огієнко ще на І Всеукраїнському Церковному Соборі у Києві 13 січня 1918 р. у двогодинному викладі застерігав не плутати українізацію та дерусифікацію, бо ж остання означала «відродження цілої тієї Церкви, що вже була в нас» (Огієнко, 1993, с. 272).

У період збройної окупації України більшовиками церковний клір часто брав участь у збройній боротьбі із загонами Червоної армії, забезпечуючи «ідеологічну основу» спротиву. Церкви, монастирі, оселі душпастирів ставали місцями зберігання зброї, боєприпасів, їжі для вояків української армії. Священники за рахунок церковного майна та грошей фінансували загони повстанців (Берелович, 2000, с. 34).

Гоніння на церкву розпочалися вже у перші дні після збройного захоплення України Червоною армію та встановлення «диктатури пролетаріату». Московська влада не гребувала жодними засобами: антицерковна кампанія супроводжувалася арештами священників, закриттям, грабуванням та руйнуванням храмів та утисками церковного «активу» з мирян. Гарним приводом до початку грабунку храмів та вилучення церковної власності слугував також голод 1921-1923 рр., під час якого «червону» пресу захлиснула ціла хвиля інформації про захмарні церковні багатства та небажання духовенства допомагати голодуючим Поволжя.

Важливим засобом тиску на церкву стало створення і розгортання в середині 1920-х рр. Спілки войовничих безвірників, яка головним своїм завданням визначала «винищити отруту релігійного дурману в мільйонах людей, щоб перевиховати колгоспника, великі кола трудящих в дусі матеріалістичного світогляду» (ЦДАГО України, ф. 1, оп. 20, спр. 5309, арк. 4). Тоді ж з переліку офіційних свят та вихідних днів почали викреслювати релігійні свята, їх відзначення стало забороненим. Дивне словосполучення - «релігійний фронт» - із резолюцій партійних нарад перекочувало на газетні шпальти, налаштовуючи суспільство на безкомпромісну боротьбу з церквою (Рубльова, 1998, с. 229). 1923 року в Україні виходить друком перше періодичне видання антирелігійного спрямування: журнал «Безвірник». Місячна підписка на нього коштувала 12 коп. для колективів і 15 коп. - для окремих читачів (Держархів Кировоградської обл., ф. 111, оп. 1, спр. 6, арк. 172).

Згідно офіційних даних, на початку 1925 р. в Україні існувало близько 6 тис. парафій Тихонівської церкви, 2,9 тис. - обновленської і 1,5 тис. - Лип- ківської автокефальної церкви. При цьому обновленство вирізнялося організаційною слабкістю і матеріальними складнощами. У зв'язку з таким його становищем перед більшовиками постало завдання знайти такі шляхи, які б призвели до розкладу тихонівців і липківців та зміцнення за їх рахунок обновленства (ЦДАГО України, ф. 1, оп. 16, спр. 4, арк. 86).

Російська православна церква (РПЦ) (Тихонівська церква) вважалася оплотом інтелігенції монархічного спрямування, відверто ворожої радянській владі. Багато священників РПЦ в Україні мали надію, що вороже ставлення радянської влади до церкви - явище тимчасове і пов'язане з її допомогою в боротьбі проти більшовиків під час громадянської війни. Один з її священників так висловився з цього приводу: «Дарма нас, тихонівців, вважають контрреволюціонерами. Ми чесніше «обновленства» у ставленні до влади. А коли це зрозуміє влада, тоді і легалізує. Нам піклуватися про це особливо і не варто» (ЦДАГО України, ф. 1, оп. 16, спр. 4, арк. 93).

Обновленська церква (або Синодальна церква, чи «Жива церква») з самого свого початку була пов'язана з комуністичною владою, її виникнення та діяльність всіляко підтримувалося партією, яка вважала розкол одним із засобів антицер- ковної боротьби. Вона займала міцні позиції в Ізюмській, Харківській, Сумській, Куп'янській, Первомайській, Бердичівській, Черкаській, Павлоградській і Миколаївській округах (ЦДАГО України, ф. 1, оп. 16, спр. 4, арк. 93).

Серед православних конфесій найбільш небезпечною через своє прагнення до т. зв. «розмосковлення» церкви та українізації служби вважалася більшовиками Автокефальна православна церква. На думку влади, вона була притулком «української інтелігенції, професорів, юристів, вчителів шовіністично-петлюрівського характеру» (ЦДАГО України, ф. 1, оп. 20, спр. 1772, арк. 13). У директиві пленуму КП(б)У (1922 р.) з національного питання автокефальна церква була віднесена до чотирьох націоналістичних цитаделей, здатних стати осередками українізації (Українізація, 2003, с. 38).

Для тиску на неї використовувалися різні методи: відмова або тяганина з реєстрацією статутів окремих парафій, передача храмів іншим церквам задля послаблення автокефалістів і створення напруженої ситуації у відносинах з іншими конфесіями, обмеження пересування священнослужителів, заборона проведення зібрань, розповсюдження релігійної літератури тощо. З середини 1926 р. почалися арешти вищих ієрархів УАПЦ, не зважаючи на постійне декларування ними лояльності до влади. Тоді за звинувачення у антирадянській агітації з церковної кафедри були арештовані єпископ Полтавський Ю. Жевченко, єпископ Чернігівський І. Павловський, єпископ К. Малюшкевич з Умані (Фесенко, 2018, с. 277). Масштабне винищення авто- кефалістів розпочалося у 1929 р. Після завершення справи «Самостійників», Полтавський відділ ДПУ заарештував 13 мешканців с. Новорощанки разом зі священником Жовницьким за спробу «групування українців для роботи над створенням незалежної України». Останній не приховував під час слідства, що є українським націоналістом і що його ідеал - незалежна Україна і народовладдя. Свідки по справі запевняли, що священник на церковних зборах закликав створити політичні організації, спроможні виступити під час війни з СРСР на боці інтервентів (Смолій, 2002. с. 311).

Радянська влада вважала ідеологом Української автокефальної церкви Симона Петлюру. Згідно агентурних даних ЧК, священник Войтович (Проскурів ська округа) на диспуті заявив, що українська церква Липківського всіляко підтримує Петлюру та ідеологічно з ним пов'язана. У часи Української революції у його квартирі збиралися засідання, де мова йшла про те, що у разі відступу військ Петлюри з України буде потрібно за допомогою української церкви провадити роботу з метою створення самостійної України (ЦДАГО України, ф. 1, оп. 16, спр. 4, арк. 105).

Зі свідчень звинувачених у скликанні нелегального з'їзду очевидно, що єпископи Ромоданов і Грушевський у проповідях закликали духовенство Катеринославщини «організовуватися проти радянської влади, предстати перед нею як могутня сила і змусити з нею рахуватися» (ЦДАГО України, ф. 1, оп. 16, спр. 4, арк. 105). Отець Шкіль (Катеринославська округа) в проповіді відверто повідомив: «Автокефальним служителем я став тільки тому, що це єдина тепер можливість працювати на користь самостійної України» (ЦДАГО України, ф. 1, оп. 16, спр. 4, арк. 106).

Із протоколу допиту заарештованого священника Сагайдачного (Конотопський повіт) дізнаємося: «Під час мого перебування на курсах богослов'я з розмов Липківського, Чехівського та ін. зрозумів, що церква має підіймати національний дух українського народу. Автокефальна церква має бути місцем не релігійним, а політичним, яка має звільнити український народ від усілякої влади, яка не бажає дати самовизначення українському народу» (ЦДАГО України, ф. 1, оп. 16, спр. 4, арк. 105).

Відверто богоборницька політика влади наштовхнулася на опір з боку духовенства та частини вірян. Сучасний дослідник О. Бойко зазначає, що представники духовенства вдавалися, переважно, до легальних методів опору владі, шукаючи компромісів і домовленостей. Проте, деколи вони вдавалися до організації активного спротиву у вигляді «волинок», організації масових виступів, «баб'ячих бунтів» і, навіть, збройних сутичок із силовими структурами (Бойко, 2007, с. 12).

Про опір окремих священників радянській владі повідомляв соратник Леніна, професійний революціонер, директор Українського інституту марксизму-ленінізму, голова центральної ради СВБ О. Шліхтер. Він визнавав факти систематичного нищення безвірницьких гасел, агітації проти ударництва і державних позик, переховування хліба «по вівтарях, ямах і могилах на цвинтарі». Навіть проповіді, сповіді та інші релігійні дійства, запевняв головний в УСРР безвірник того часу, не що інше, як «замасковані форми контрреволюційної боротьби проти соцбудівництва» (Рубльова, 2008, с. 212).

До пасивних форм опору владі з боку кліру православних конфесій належали їх спроби відродити братський рух, організувати гуртки, хорові молодіжні колективи тощо. Парафіяльні та єпархіальні документи УАПЦ сповнені фактів активної роботи духовенства з паствою, яка проявлялась в організації церковних хорів, «сестринського братства», «молодого сестринського братства» (Ігнатуша, 2009, с. 83).

Утворення релігійних гуртків було властивим не тільки для священни- цтва УАПЦ. Таку практику з кінця 1920-х рр. проводили також українські римо-католики. Лише на території Городоцького району Подільської округи налічувалося 46 католицьких релігійних гуртків, т. зв. «Ружанців» і «Терціярів». До кожного з них входило від 15 до 20 осіб. «Ружанцями» керували переважно жінки, а «Терціяріями» - чоловіки. Члени гуртків збиралися в хатах щовечора, закривали наглухо двері й вікна і співали релігійних пісень, а ксьондзи вели там «контрреволюційну роботу»... На квартирі Островського влаштовувалося голосне моління, так що релігійні співи було чути на всю вулицю» (ЦДАГО України, ф. 1, оп. 20, спр. 6838, арк. 17).

Вирішальним у справі ліквідації УАПЦ стала сфабрикована 1929 року московською владою справа «Спілки визволення України» (СВУ). Основним лейтмотив звинувачень проти цієї конфесії стала якраз її чітка національно спрямована позиція. Між УАПЦ та СВУ владою декларувалися такі тісні зв'язки, що ця церква була, на думку компетентних органів, скоріше не церквою, а штабом для майбутнього повстання і відокремлення України від СРСР. «Так звана автокефальна церква була використана для зв'язків і організаційної роботи серед юнацтва. Церква ця являлася по-суті замаскованим штабом майбутнього повстання, зосередивши в собі кулацький актив і попів, в основному, у минулому офіцерів петлюрівської і Білої армій» (ЦДАГО України, ф. 1, оп. 16, спр. 15, арк. 14).



Висновки

Таким чином, у 1920-х рр. жителі українських територій були змушені жити в таких умовах, коли служба в храмі розглядалася комуністичною владою як «замаскована форма контрреволюції». Думки, слова і заповіді, які проголошувалися з церковних кафедр, йшли в розріз з тією політикою, яка провадилася в країні. Держава і церква виявилися антагоністами, особливо коли мова йшла про християнську конфесію із яскраво вираженим національним проукраїнським змістом. Особиста відповідальність за свої вчинки, любов до ближнього, родинні цінності та високі моральні якості жорстко перекреслювалися пануючою реальністю: голодом, арештами і розстрілами, депортаціями і позбавленням майна. І хоча опір радянізації з боку церкви не носив організованих відкритих форм, в умовах боротьби з опозицією, в часи державного примусу і свавілля, церква залишалася єдиною силу, яка чинила опір тій державі, яка спрямовувала свої зусилля на боротьбу з Богом і власним народом.



Список використаних джерел і літератури

1. Берелович, А. & Данилов, В. (2000). Советская деревня глазами ВЧК-ОГПУ-НКВД. 1918-1922: док. и материалы (Т.1). Москва: РОССПЭН, 864 с.

2. Бернацький, В., Жилюк, С. & Шеретюк, В. (2017). Антирелігійна політика більшовиків на Волині-Житомирщині у 1920-1930-х роках. Рівне: О. Зень, 259 с.

3. Біднов, В. (1921). Церковна справа на Україні. Тернів: Вид-во «Українська автокефальна церква», 47 с.

4. Бойко, О. В. (2007). Протидія православної церковної громадськості антирелігійному наступу держави у 20-30-ті рр. ХХ ст. (на матеріалах Південної України): (дис. ... канд. іст. наук: 07.00.01 - Історія України). Дніпропетровськ, 253 с.

5. Бублик, О. І. (2011). Православне духовенство та віруючі радянської України в опозиційності атеїстичній теорії і практиці (1920-1930-ті рр.): (дис. ... канд. іст. наук: 07.00.01 - Історія України). Луганськ, 245 с.

6. Верига, В. (1996). Конфіскація церковних цінностей в Україні в 1922 р. Київ: Вид-во ім. Олени Теліги, 192 с.

7. Демідова, Л. С. (2005). Політика радянської влади щодо православної церкви в Україні в період непу (1921-1928 рр.): (дис. ... канд. іст. наук: 07.00.01 - Історія України). Київ, 200 с.

8. Державний архів Кіровоградської області. Єленський, В. (1991). Державно-церковні взаємини на Україні (1917-1990). Київ: Либідь, 72 с.

9. Зеньковский, В. В. (2011). Пять месяцев у власти (15 мая - 19 октября 1918 г.): Воспоминания / [под ред. М. А. Колерова]. Москва: Regnum, 468 c. URL: academia. edu/39600512Василий Зеньковский_Пять месяцев у власти_Воспоминания_Подг_ текста_и_ред_М_А_Колерова,М_2011 (дата звернення: 10.04.2022).

10. Ігнатуша, О. М. (2004). Інституційний розкол Православної Церкви в Україні: гене- за і характер (XIX ст. - 30-і рр. XX ст.). Запоріжжя: Поліграф, 440 с.

11. Ігнатуша, О. М. (2009). Закриття церков і релігійна свідомість: 20 - 30-ті рр. ХХ ст. Наукові записки Національного університету «Острозька академія». Серія: Історичне релігієзнавство, (1). Острог, 75-86.

12. Киридон, А. М. (2006). Державно-церковні відносини в радянській Україні (1917- 1930-тірр.): (дис. ... докт. іст. наук: 07.00.01 - Історія України). Київ, 523 с.

13. Киридон, А. М. (2011). Держава - Церква - суспільство: інверсна трансформація в Україні. Рівне: РІС КСУ 216 с.

14. Киридон, А. М. (2020). Політика радянської влади щодо релігії та Церкви (1917- 1930-ті рр.): основні етапи та тенденції. Церква мучеників: гоніння на віру та Церкву у ХХ столітті: матер. Міжнарод. наук. конф. Київ, 6-7 лютого 2020 р. Київ: Видавничий відділ Української Православної Церкви, 286-300.

15. Кульчицький, С. В. (2012). Національна політика Кремля щодо УСРР (1919-1922). Національне питання в Україні ХХ - початку ХХІ ст.: історичні нариси. Київ: Ніка- Центр, 155-186.

16. Липківський, В. (1959). Відродження Церкви в Україні. 1917-1930. Торонто: Укр. вид-во «Добра книжка». З друкарні оо. Василіян, 335 с.

17. Лосєв, І. В. (2004). Комуністичні цінності в російській та українській культурі: порівняльний аналіз. Наукові записки НаУКМА: Теорія та історія культури, (24). Київ: НаУКМА, 41-46.

18. Маркс, К. (1962). Комунізм газети «Rheinischer Beobachter» (Уривок). КПРС і Радянська Держава про релігію та атеїстичну пропаганду. Київ: Державне видавництво політичної літератури УРСР, 184 с.

19. Михайлуца, М. І. (2004). Здійснення органами ДПУ-НКВС України репресій проти Православної церкви на Одещині (1930-1940-ві рр.). З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ, (22/23). Київ: Ін-т історії України НАН України, 429-480.

20. Нестеренко, В. А. (2013). Злочин проти розуму і совісті: репресії сталінізму проти української інтелігенції та Церкви на Поділлі (нариси). Кам'янець-Подільський: ПП «Медобори, 2006», 104 с.

21. Огієнко, І. І. (1993). Українська церква. Нариси з історії Української Православної Церкви (в 2 т., Т.1-2). Київ: Україна, 284 с.

22. Пащенко, В. (1994). Свобода совісті в Україні: міфи і факти 20-30-х рр. XX ст. Київ: Інститут історії України, 252 c.

23. Пащенко, В. О. & Киридон, А. М. (2004). Більшовицька держава і православна церква в Україні. 1917-1930-ті рр. Полтава: АСМІ, 336 с.

24. Поспеловский, Д. (1993). Русская православная церков: испытания начала ХХ века. Вопросы истории, 1, 42-54.

25. Рубльов, О. & Якубова, Л. (2014). Органи етнополітичного регулювання в контексті політики коренізації: український досвід. Київ: Ін-т історії України НАН України, 405 с.

26. Рубльова, Н. С. (1998). Невідома ділянка «антирелігійного фронту»: боротьба владних структур УСРР проти римсько-католицької церкви, 1920-і роки. З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ, (1/2). Київ: Ін-т історії України НАН України, 228-244.

27. Рубльова, Н. С. (2000). Ліквідація в Україні ієрархії Римо-католицької церкви (кінець 1917 - 1937 рр.). З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ, (13/15). Київ: Ін-т історії України НАН України, 311-330.

28. Рубльова, Н. С. (2008) Репресії проти «церковників» і «сектантів» в УРСР, 19271939 рр. З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ, (28). Київ: Ін-т історії України НАН України, 205-219.

29. Савчук, Т. Г. (2011). Православне духовенство в 1920-1930-х рр.: між настановами Біблії та викликами століття. Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету, (XXXI). Запоріжжя: ЗНУ 243-246.

30. Савчук, Т. Г. (2019). Читацькі інтереси православного духовенства в Радянській Україні (1920-1930-ті рр.) (Вип. 147 (№ 8). Ч. 1. Історичні науки). Гілея: науковий вісник, 112-118.

31. Силантьєв, В. І. (2005). Влада і православна в Україні (1917-1930-ті рр.): (дис. ... докт. іст. наук: 07.00.01 - Історія України). Харків, 461 с.

32. Смолій, В. А. (ред.). (2002). Політичний терор і тероризм в Україні ХІХ-ХХ ст.: історичні нариси. Київ: Наукова думка, 952 с.

33. Тригуб, О. (2009). Розкол Російської Православної Церкви в Україні (1922-39 рр.): між державним політичним управлінням та реформацією: монографія. Миколаїв: Вид-во ЧДУ ім. Петра Могили, 300 с.

34. Смолій, В. А. (ред.). (2003). «Українізація» 1920-30-хроків: передумови, здобутки, уроки. Київ: Ін-т історії України, 392 с.

35. Фесенко, А. М. (2018). Репресивна політика радянської влади щодо церковної інтелігенції у 20-х рр. ХХ ст. Феномен української інтелігенції в контекстіглобальних трансформацій: матер. ІІ Всеукр. наук.-практ. конф. Покровськ, 19-20 квітня 2018 р. Покровськ: ДВНЗ «ДонНТУ», 275-280.

36. Фриз, Г. Л. (2012). «Вся власть приходам»: возрождение православия в 20-е годы. Государство, религия, Церковь в России и за рубежом. СССР, (3-4), 86-105.

37. Центральний державний архів громадських об'єднань України.

38. Якубова, Л. & Примаченко, Я. (2016). В обіймах страху і смерті. Більшовицький терор в Україні. Харків: КСД, 544 с.

References

1. Berelovych, A. & Danylov, V. (2000). Sovetskaia derevnia hlazamy VChK-OHPU-NKVD. 1918-1922 [Soviet village through the eyes of the Cheka-OGPU-NKVD. 1918-1922]: dok. y materyaly (Vol.1). Moskva: ROSSPEN, 864 s. [in Russian].

2. Bernatskyi, V., Zhyliuk, S. & Sheretiuk, V. (2017). Antyrelihiina polityka bilshovykiv na Volyni-Zhytomyrshchyni u 1920-1930-kh rokakh [Anti-religious policy of the Bolsheviks in Volyn-Zhytomyr region in 1920-1930]. Rivne: O. Zen, 259 s. [in Ukrainian].

3. Bidnov, V. (1921). Tserkovna sprava na Ukraini [Church affairs in Ukraine]. Terniv: Vyd- vo «Ukrainska avtokefalna tserkva», 47 s. [in Ukrainian].

4. Boiko, O. V. (2007). Protydiia pravoslavnoi tserkovnoi hromadskosti antyrelihiinomu na- stupu derzhavy u 20-30-ti rr. XX st. (na materialakh Pivdennoi Ukrainy) [Opposition of the Orthodox Church community to the anti-religious offensive of the state in the 20s and 30s of the XX century. (on the materials of Southern Ukraine)] (Candidate's thesis). Dnipropetrovsk, 253 s. [in Ukrainian].

5. Bublyk, O. I. (2011). Pravoslavne dukhovenstvo ta viruiuchi radianskoi Ukrainy v opo- zytsiinosti ateistychnii teorii i praktytsi (1920-1930-ti rr.) [Orthodox clergy and believers of Soviet Ukraine in opposition to atheistic theory and practice (1920s-1930s)] (Candidate's thesis). Luhansk, 245 s. [in Ukrainian].

6. Veryha, V. (1996). Konfiskatsiia tserkovnykh tsinnostei v Ukraini v 1922 r. [Confiscation of church property in Ukraine in 1922]. Kyiv: Vyd-vo im. Oleny Telihy, 192 s. [in Ukrainian].

7. Demidova, L. S. (2005). Polityka radianskoi vlady shchodo pravoslavnoi tserkvy v Ukraini v period nepu (1921-1928 rr.) [The policy of the Soviet government towards the Orthodox Church in Ukraine during the NEP (1921-1928)] (Candidate's thesis). Kyiv, 200 s. [in Ukrainian].

8. Derzhavnyi arkhiv Kirovohradskoi oblasti [State Archives of Kirovohrad Region]. [in Ukrainian].

9. Yelenskyi, V. (1991). Derzhavno-tserkovni vzaiemyny na Ukraini (1917-1990) [State- church relations in Ukraine (1917-1990)]. Kyiv: Lybid, 72 s. [in Ukrainian].

10. Zenkovskyi, V. V. (2011). Piat mesiatsev u vlasty (15 maia - 19 oktiabria 1918 h.): Vospomynanyia [Five Months in Power (May 15 - October 19, 1918): Memoirs] / [ pod red. M. A. Kolerova]. Moskva: Regnum, 468 s. Retrieved from academia.edu/39600512Василий Зеньковский_Пять месяцев у власт_Воспоминания_Подг_текста_и_ред_М_А_ Колерова,М_2011 [in Russian].

11. Ihnatusha, O. M. (2004). Instytutsiinyi rozkol Pravoslavnoi Tserkvy v Ukraini: heneza i kha- rakter (XIX st. - 30-i rr. XX st.) [Institutional split of the Orthodox Church in Ukraine: genesis and character (XIX century - 30s of XX century)]. Zaporizhzhia: Polihraf, 440 s. [in Ukrainian].

12. Ihnatusha, O. M. (2009). Zakryttia tserkov i relihiina svidomist: 20 - 30-ti rr. XX st. [Church closures and religious consciousness: 20s - 30s of the XX century]. Naukovi zapy- sky Natsionalnoho universytetu «Ostrozka akademiia». Seriia: Istorychne relihiieznavstvo, (1). Ostroh, 75-86. [in Ukrainian].

13. Kyrydon, A. M. (2006). Derzhavno-tserkovni vidnosyny v radianskii Ukraini (1917-1930- ti rr.) [State-church relations in Soviet Ukraine (1917-1930s)] (Doctoral thesis). Kyiv, 523 s. [in Ukrainian].

14. Kyrydon, A. M. (2011). Derzhava - Tserkva - suspilstvo: inversna transformatsiia v Ukraini [State - Church - society: inverse transformation in Ukraine]. Rivne: RIS KSU, 216 s. [in Ukrainian].

15. Kyrydon, A. M. (2020). Polityka radianskoi vlady shchodo relihii ta Tserkvy (1917- 1930-ti rr.): osnovni etapy ta tendentsii [The policy of the Soviet government on religion and the Church (1917-1930): the main stages and trends]. Tserkva muchenykiv: honinnia na viru ta Tserkvu u XX stolitti: mater. Mizhnarod. nauk. konf. Kyiv, 6-7 liutoho 2020 r. Kyiv: Vydavnychyi viddil Ukrainskoi Pravoslavnoi Tserkvy, 286-300. [in Ukrainian].

16. Kulchytskyi, S. V. (2012). Natsionalna polityka Kremlia shchodo USRR (1919-1922) [The Kremlin's national policy towards the USSR (1919-1922)]. Natsionalne pytannia v UkrainiXXh -pochatkuXXIst.: istorychni narysy. Kyiv: Nika-Tsentr, 155-186. [in Ukrainian].

17. Lypkivskyi, V. (1959). Vidrodzhennia Tserkvy v Ukraini. 1917-1930 [Revival of the Church in Ukraine. 1917-1930]. Toronto: Ukr. vyd-vo «Dobra knyzhka». Z drukarni oo. Vasyliian, 335 s. [in Ukrainian].

18. Losiev, I. V. (2004). Komunistychni tsinnosti v rosiiskii ta ukrainskii kulturi: porivnialnyi analiz [Communist values in Russian and Ukrainian culture: a comparative analysis.]. Naukovi zapysky NaUKMA: Teoriia ta istoriia kultury, (24). Kyiv: NaUKMA, 41-46. [in Ukrainian].

19. Marks, K. (1962). Komunizm hazety «Rheinischer Beobachter» (Uryvok) [Communism of the newspaper «Rheinischer Beobachter» (Excerpt)]. KPRS i Radianska Derzhavapro reli- hiiu ta ateistychnu propahandu. Kyiv: Derzhavne vydavnytstvo politychnoi literatury URSR, 184 s. [in Ukrainian].

20. Mykhailutsa, M. I. (2004). Zdiisnennia orhanamy DPU-NKVS Ukrainy represii pro- ty Pravoslavnoi tserkvy na Odeshchyni (1930-1940-vi rr.) [Implementation of repressions against the Orthodox Church in the Odesa Region by the DPU-NKVD of Ukraine (19301940s)]. Z arkhiviv VUChK-HPU-NKVD-KHB, (22/23). Kyiv: In-t istorii Ukrainy NAN Ukrainy, 429-480. [in Ukrainian].

21. Nesterenko, V. A. (2013). Zlochyn proty rozumu i sovisti: represii stalinizmu proty ukrain- skoi intelihentsii ta Tserkvy na Podilli (narysy) [Crimes against reason and conscience: repressions of Stalinism against the Ukrainian intelligentsia and the Church in Podillya (essays)]. Kamianets-Podilskyi: PP «Medobory, 2006», 104 s. [in Ukrainian].

22. Ohiienko, I. I. (1993). Ukrainska tserkva. Narysy z istorii Ukrainskoi Pravoslavnoi Tserkvy [Essays on the history of the Ukrainian Orthodox Church]. (Vol.1-2). Kyiv: Ukraina, 284 s. [in Ukrainian].

23. Pashchenko, V. (1994). Svoboda sovisti v Ukraini: mify i fakty 20-30-kh rr. XX st. [Freedom of conscience in Ukraine: myths and facts of the 20s and 30s of the XX century]. Kyiv: Instytut istorii Ukrainy, 252 s. [in Ukrainian].

24. Pashchenko, V. O. & Kyrydon, A. M. (2004). Bilshovytska derzhava ipravoslavna tserkva v Ukraini. 1917-1930-ti rr. [The Bolshevik state and the Orthodox Church in Ukraine. 19171930]. Poltava: ASMI, 336 s. [in Ukrainian].

25. Pospelovskyi, D. (1993). Russkaia pravoslavnaia tserkov: ispytanyia nachala XX veka [The Russian Orthodox Church: trials of the early Twentieth century]. Voprosy istoryy. 1993, 1, 42-54. [in Russian].

26. Rublov, O. & Yakubova, L. (2014). Orhany etnopolitychnoho rehuliuvannia v konteksti polityky korenizatsii: ukrainskyi dosvid [Ethnopolitical regulatory bodies in the context of in- digenization policy: Ukrainian experience]. Kyiv: In-t istorii Ukrainy NAN Ukrainy, 405 s. [in Ukrainian].

27. Rublova, N. S. (1998). Nevidoma dilianka «antyrelihiinoho frontu»: borotba vladnykh struktur USRR proty rymsko-katolytskoi tserkvy, 1920-i roky [An unknown area of the «anti-religious front»: the struggle of the USSR authorities against the Roman Catholic Church, 1920s]. Z arkhiviv VUChK-HPU-NKVD-KHB, (1/2). Kyiv: In-t istorii Ukrainy NAN Ukrainy, 228-244. [in Ukrainian].

28. Rublova, N. S. (2000). Likvidatsiia v Ukraini iierarkhii Rymo-katolytskoi tserkvy (kinets 1917 - 1937 rr.) [Elimination of the hierarchy of the Roman Catholic Church in Ukraine (end of 1917 - 1937)]. Z arkhiviv VUChK-HPU-NKVD-KHB, (13/15). Kyiv: In-t istorii Ukrainy NAN Ukrainy, 311-330. [in Ukrainian].

29. Rublova, N. S. (2008) Represii proty «tserkovnykiv» i «sektantiv» v URSR, 1927 - 1939 rr. [Repressions against «churchmen» and «sectarians» in the USSR, 1927 - 1939]. Z arkhiviv VUChK-HPU-NKVD-KHB, (28). Kyiv: In-t istorii Ukrainy NAN Ukrainy, 205-219. [in Ukrainian].

30. Savchuk, T. H. (2011). Pravoslavne dukhovenstvo v 1920-1930-kh rr.: mizh nastano- vamy Biblii ta vyklykamy stolittia [Orthodox clergy in the 1920s and 1930s: between the teachings of the Bible and the challenges of the century.]. Naukovi pratsi istorychnoho fa- kultetu Zaporizkoho natsionalnoho universytetu, (XXXI). Zaporizhzhia: ZNU, 243-246. [in Ukrainian].

31. Savchuk, T. H. (2019). Chytatski interesy pravoslavnoho dukhovenstva v Radianskii Ukraini (1920-1930-ti rr.) [Readers' interests of the Orthodox clergy in Soviet Ukraine (1920s - 1930s)], (Vyp. 147 (№ 8). Ch. 1. Istorychni nauky). Hileia: naukovyi visnyk, 112-118. [in Ukrainian].

32. Sylantiev, V. I. (2005). Vlada i pravoslavna v Ukraini (1917-1930-ti rr.) [Government and the Orthodox in Ukraine (1917-1930)]: (Doctoral thesis). Kharkiv, 461 s. [in Ukrainian].

33. Smolii, V. A. (Ed.). (2002). Politychnyi teror i teroryzm v Ukraini XIX-XX st.: istorychni narysy [Political terror and terrorism in Ukraine in the XIX-XX centuries: historical essay]. Kyiv: Naukova dumka, 952 s. [in Ukrainian].

34. Tryhub, O. (2009). Rozkol Rosiiskoi Pravoslavnoi Tserkvy v Ukraini (1922-39 rr.): mizh derzhavnym politychnym upravlinniam ta reformatsiieiu [The split of the Russian Orthodox Church in Ukraine (1922-39): between state political management and the Reformation]: monohrafiia. Mykolaiv: Vyd-vo ChDU im. Petra Mohyly, 300 s. [in Ukrainian].

35. Smolii, V. A. (Ed.). (2003). «Ukrainizatsiia» 1920-30-kh rokiv: peredumovy, zdobutky, uroky [«Ukrainization» (2003) 1920-30's: prerequisites, achievements, lessons]. Kyiv: In-t istorii Ukrainy, 392 s. [in Ukrainian].

36. Fesenko, A. M. (2018). Represyvna polityka radianskoi vlady shchodo tserkovnoi inteli- hentsii u 20-kh rr. ХХ st. [The repressive policy of the Soviet government towards the church intelligentsia in the 1920s.]. Fenomen ukrayins'koyi intelihentsiyi v kontekstihlobal'nykh trans- formatsiy: mater. II Vseukr. nauk.-prakt. konf. Pokrovs'k, 19-20 kvitnia 2018 r. Pokrovsk: DVNZ «DonNTU», 275-280. [in Ukrainian].

37. Fryz, H. L. (2012). «Vsia vlast prykhodam»: vozrozhdenye pravoslavyia v 20-e hody [«All power to the parishes»: the revival of Orthodoxy in the 1920s.]. Hosudarstvo, relyhyia, Tserkov v Rossyy y za rubezhom. SSSR, (3-4), 86-105. [in Russian].

38. Tsentralnyi derzhavnyi arkhiv hromadskykh obiednan Ukrainy [Central State Archive of Public Associations of Ukraine]. [in Ukrainian].

39. Yakubova, L. & Prymachenko, Ya. (2016). V obiimakh strakhu i smerti. Bilshovytskyi teror v Ukraini [In the arms of fear and death. Bilshovitsky terror in Ukraine]. Kharkiv: KSD, 544 s.

Размещено на Allbest.ru

...