Методологічні аспекти досліджень якісного та безпекового потенціалу українського православ’я

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Кафедра філософії і соціально-гуманітарних наук

Хмельницький національний університет

Методологічні аспекти досліджень якісного та безпекового потенціалу українського православ'я

Віталій Вікторович Мудраков

кандидат філософських наук, доцент, стипендіат Коледжу

імені Фрідріха Ніцше (Фонд «Ваймарська класика»)

Анотація

Стаття пропонує приклад дослідницького підходу (формулювання інструментарію) і має стверджувальний характер методологічного потенціалу дослідження «Українське православ'я: національна ідентифікація церков під час російсько-української війни», яке вперше публікується у журналі Annals of the University ofBucharest. Political Science Series (ISSN1582-2486). Для автора вихідним пунктом є особлива роль релігії у гуманітарній сфері як безпековій царині національної ідентичності та у сучасних гібридних конфліктах, зокрема православ'я в російсько-українській війні. Автор пропонує концепт «національного паспорту православних церков» України як методологічний механізм перевірки якості та захисту власної ідентичності: в якій мірі поняття «українська» церква в православному просторі виявляє приналежність до народу України. Обґрунтовується особлива роль якісного методу аналізу документів. Автор встановлює чіткі межі кожного критерію методологічного механізму, що дає можливість визначити орієнтованість у своїй ідентичнісній даності, а відтак й висновувати про конструктивні та деструктивні моделі функціональності православних спільнот у житті українського суспільства.

Ключові слова: релігія, гібридність, війна, православ'я, УПЦ, ПЦУ, документи, методологія, «національний паспорт православних церков».

METHODOLOGICAL ASPECTS OF RESEARCH OF QUALITY AND SECURITY POTENTIAL OF UKRAINIAN ORTHODOXY

Abstract

The article offers an example of a research approach (formulation of tools) and has an affirmative character of the methodological potential of the study “Ukrainian Orthodoxy: National Identification of Churches during the Russian-Ukrainian War”, which is first published in the journal Annals of the University of Bucharest. Political Science Series (ISSN1582-2486). For the author, the starting point is the special role of religion in the humanitarian sphere as a security sphere of national identity and in modern hybrid conflicts, in particular Orthodoxy in the Russian-Ukrainian war. The author proposes the concept of the “national passport of Orthodox churches” of Ukraine as a methodological mechanism for checking the quality and protection of its own identity: to what extent the concept of “Ukrainian” church in the Orthodox space reveals belonging to the people of Ukraine. The special role of the qualitative method of document analysis is substantiated. The author establishes clear boundaries of each criterion of the methodological mechanism, which makes it possible to determine the orientation in their identity, and therefore to draw conclusions about constructive and destructive models of functionality of Orthodox communities in the life of Ukrainian society.

Keywords: religion, hybridity, war, Orthodoxy, UOC, OCU, documents, methodology, “nationalpassport of Orthodox churches”.

Вступ

Постановка проблеми та аналіз публікацій. Війна в Україні об'єктивувала увесь спектр проблем культурно-смислового простору як найважливішого поля безпеки власної ідентичності. Тому формування й укріплення серед усіх верств українського соціуму спільного культурно-смислового простору як безпекової цінності виказують актуальність різних сфер саме в аспектах якості їхньої функціональності: освіта й наука, культура й мистецтво і, безперечно, релігія. Оскільки ці сфери корегують поведінкові особливості колективної свідомості та відповідальні за процеси самоідентифікації, остільки використовуються й як засоби маніпуляції та дестабілізації у воєнно-політичному протистоянні. Їхню специфіку в підриві соціальної стабільності та безпеки визначено чималою кількістю спеціальних розвідок за тематикою «гібридна війна». Обмірковуючи такий спосіб «воювати», гібридність війни, дослідники вказують на зміну моделей конфліктів після закінчення холодної війни та з початком глобалізації: відхід від традиційної, притаманної вестфальській системі формули конфліктів, що означає появу нового типу організованої сили, що здійснює свою діяльність усередині держав. Тож цілком зрозумілою виявляється пропозиція Г Мюнклера, маркувати ці процеси поняттям «нових воєн та їхньої асиметричності» [Munkler 2002]. Важлива риса цих конфліктів надзвичайна складність та розмивання колишніх відмінностей між війною як формою сили в міждержавних відносинах, організованою злочинністю та масштабними порушеннями прав людини [Копійка et al. 2018: 10]. Тож суттєва особливість війн нового типу, тобто сучасних воєн складність, а звідси й гібридність. «Вони також включають наявність ЗМІ, що можуть перетворити конфлікт на шоу, за яким спостерігатимуть сотні тисяч телеглядачів у цілому світі в режимі реального часу. Також у них беруть участь гуманітарні організації майже з усього світу, інші неурядові організації, продавці зброї та [...] найманці, воєнні радники й можливі добровольці з діаспори. Тож ці конфлікти локальні, проте водночас і глобальні» [Копійка et al. 2018: 11].

Спроби визначити гібридність увінчалися доволі широким плюралізмом. У спеціальній літературі здебільшого зосереджується увага на описі елементів гібридної війни: хто втягнений у протистояння та яким є його перебіг. Окрім цього, виділяються ключові критерії до осмислення цього феномену: за способом (традиційна, нерегулярна) [Копійка et al. 2018: 19] ведення, за характеристиками суб'єктності (держави, приватні компаній тощо), [Munkler 2002: 57], за методом (традиційні та синергійного поєднання всіх можливих) дії, за рівнем системності чи агрегації операційного середовища [Копійка et al. 2018: 19]. Тож гібридність це відхилення від певних норм, яке поєднує різноманітні засоби задля підвищення результативності дій завдяки синергійному ефектові від цієї різноманітності форм деструкції, тобто цього поєднання.

Я переконаний, що основним завданням гуманітаріїв сучасної України є робота саме за методологічним критерієм, тобто відповідати на питання: які зі сфер духу поєднуються? у який спосіб це робиться? які особливості впровадження? чого від цього очікувати? Сукупність питань цього спектру оголюють проблематику, яку тематизовано цілою низкою дотичних питань та концептуалізацією гуманітарної безпеки [Мудраков 2018: 309-331], що є також орієнтиром для цієї статті. Оскільки релігія постає одним із ключових проблем гуманітарної безпеки та основним засобом згаданого синергійного ефекту, остільки виникає дуже строкате віяло описів ролі релігії в процесах різноманітних форм комунікацій та відносин: про глобальність релігії [Casanova 2019], про роль у світовій політиці та зміні системи міжнародних відносин [Єленський 2013], про необхідність «міжнародного політичного богослов'я» [Hatzopoulos 2003; Kubalkova 2003] і навіть про воєнний потенціал релігій [Zinser 2015]. «У будь-якому разі, релігія досить часто розглядається в теоріях міжнародних відносин як “м'яка сила”, а релігійні організації як дійові особи міжнародних відносин, що тим чи іншим способом впливають на конфігурацію світової або регіональної політики» [Scott 2000]. Це більше ніж явним стало в гібридному штурмові з 2014 р., на що в Україні заговорили про релігійну безпеку/небезпеку [Колодний (Ред.) 2019] й загострення проблем релігійних ідентичностей [Колодний et al. (Ред.) 2019].

Тож, війна в Україні виявила нагальність збільшення систематичної аналітики комплексної проблеми гуманітарної безпеки (=у зрізі збереження ідентичності) [Мудраков 2022: 317], що визначає тематичну скерованість цієї розвідки: аналітика одного із ключових засобів згаданого синергійного ефекту, який відповідає за творення поля власного ототожнення церковно-релігійне життя православних спільнот як продуцент культури й традиції українського народу, утверджувач національної самосвідомості. Зрештою ідентифікаційний аспект православних церков в Україні не тільки відкриває проблеми історичної ретроспективи відносин українського та російського народів, а, передовсім, актуалізує ці відносини в сучасних геополітичних стратегіях розвитку і безпековій ситуації в регіоні та світі.

Наголосимо, що у науковому дискурсі домінують все таки дослідження, присвячені аж ніяк не миротворчій ролі релігії, а навпаки. Спеціальні дослідження вказують, що іще станом на кінець минулого століття з наростаючою динамікою побідних матеріалів уп'ятеро більше [Rapoport 1991]. Тому актуальність опису деструктивних інтенцій в націотворчій перспективі надиктована не тільки дослідницьким дискурсом, але й реальним життям, адже «якщо не брати до уваги віроповчальний чинник в міжконфесійних відносинах України, то основним стрижнем протистояння в конфесійному середовищі України є питання ставлення їх до національного відродження нашої країни і свого місця в цьому процесі» [Колодний 2019: 23]. Так, релігійна динаміка в Україні історично не склалася на користь «національної церкви», чи, тим більше, на користь державної церкви, а характеризується плюралістичним розвоєм. Тобто цей плюралізм не сприяв монополізації чи бодай певному структуруванню діяльності в процесах націєтворення різними церквами. Але сьогодні, в час «війни за ідентичність» життєво важливо встановити параметри значення «українська» в назвах церков УПЦ і ПЦУ, слідкуючи за різноманітними активностями спільнот у справі національних інтересів, тим паче, якщо ці церкви репрезентують «цивілізаційний характер протистояння» [Ishchuk, Sagan 2018]. Чітке визначення належності це перевірка «національного паспорту православних церков» в Україні, від якої сьогодні залежить «національна чи державна безпека» [Саган 2019].

Зазначимо, що формулювання «національний паспорт православних церков» передбачає конкретні дані та однозначні позиціонування, тому, безумовно, тут дослідницьким матеріалом мають стати документи. Задокументовані позиції не тільки витворюють «Documentary realities» [Atkinson, Coffey 2011: 78], але й відображають саморепрезентацією. На думку Аткінсона та Коффі, документи можна розуміти як репрезентації себе або інших, тобто у нашому контексті ця репрезентація це віддзеркалення ідентичності, її якісних характеристик, а відтак окреслить й безпекові виміри. Однак, для початку варто встановити критерії «паспорту» та обґрунтувати методологічний потенціал підходу, що власне й становить мету цієї статті.

Виклад основного матеріалу

Запропоноване формулювання «національний паспорт православних церков» в Україні структурно відображає поняття «помісності»: «під впливом [...] політико-адміністративних інтерпретацій, поняття «помісності» сьогодні найчастіше розуміють як наявність певного внутрішнього самоврядування або цілковитої незалежності (автокефалії) православної Церкви. Проте, говорячи мовою еклезіології, Церква стає помісною, коли створена місцева спільнота християн, яка здійснила інкультурацію Євангелія у певну місцеву релігійну традицію, у національну культуру загалом» [Саган 2019a: 12]. Тобто йдеться про політичну незалежність та культурну самобутність. Проте якщо поняття «помісність» називає структуру, то поняття «національний паспорт православних церков» покликане конкретизувати її, ба більше, воно має чітко вказувати на критерії цієї незалежності та самобутності.

Тож фіксуємо, що з наведених дефініцій постає завдання визначити та засвідчити факт незалежності (конкретні дані) фактом автентичності (якістю ідентичності), а це означає, що необхідним є орієнтування на методологічне конструювання та симбіотичну творчість, які доводять продуктивність та ефективність в сучасних соціально-гуманітарних науках [Stahl 2010]: оскільки йдеться про аналіз документів для вивчення вимірюваних характеристик поведінки, остільки методологія дослідження має ґрунтуватися на кількісних показниках та якісних методах. Це дозволить на основі певної кількості задокументованих позицій-характеристик пояснювати специфіку проєкцій діяльнісного буття (конструктивність/деструктивність) православних церков в Україні і, щонайважливіше, дасть можливість визначати їхню мотиваційну складову.

Для ясності в застосуванні пропонованого підходу зазначимо: (1) кількісні показники це низка норм, визначень, позиціонувань та характеристик в запланованих до аналізу документах. Логічним й релевантним у цьому сенсі буде хронологічна рамка від початку анексії територій в Україні (2014) до сьогодні (2022). Це у свою чергу виводить до завдальницького напрямку, який в Research on Science Education називають порівнянням відносної ефективності готових концепцій [Amin et al. 2014: 64-66], що у пропонованій розвідці трансформується в порівняння відносної ефективності нормативної якості (православних церков). Тому в рамках цього методологічного вектору я визначаю завдання зібрати і порівняти набір задокументованих норм, визначень, позиціонувань та характеристик як наявність та певна функціональність «національних» ідентичностей церков. Йдеться, отже, про наявність «національного паспорту української церкви»; (2) загалом «якісні методи множаться в результаті відмінностей у предметі та процедурах. Крім того, сам хід дослідження зазвичай викликає зміну існуючих методів і створення нових» [Knoblauch 2013: 12]. Зрештою, слід припустити, що безліч якісних методів та їх динаміка більше не можуть бути піддані систематичному огляду жодного окремого «expert on qualitative methods» [Clarke 2005]. Це означає можливість, ба навіть вимагає методологічної творчості чи винахідливості. Тому при аналізі національно-ідентичнісних рис православних церков у відповідності до визначених критеріїв та у зв'язку із якістю їхньої діяльності не обійтися без інтерпретації. Тобто тут нам йдеться про так зване «скорочене поняття методу» (Reduzierter Methodenbegriff) [Strubing et al. 2018: 87].

Далі: завдання аналізу документів (на предмет незалежності та за національним ідентифікатором) ставить питання про те, які ж документи мають бути охоплені. Відповідь очевидна: визначальні нормативні акти життєдіяльності церков: (1) документи, які визначають незалежність ПЦУ ідентичнісний образ, а відтак й її діяльнісний абрис томос [ПЦУ 2019] 9-11 жовтня 2018 р. на Священному Синоді Константинопольської православної церкви було скасовано синодальний лист від 1696 р. про передачу Київської митрополії в тимчасове управління до Російської православної церкви, тобто повер-нуто в юрисдикцію до Константинопольської церкви, а відтак надано автокефальний статус. про автокефалію (від 06.01.2019) та статут (від 15.12.2018) [ПЦУ 2018]. Відповідно для аналізу суб'єктності УПЦ увагу необхідно звертати на документи, які позиціонуються представниками цієї церкви як такі, що містять ті ж функціонально-визначальні завдання в ідентичнісній та діяльнісній проєкції: Благословенна Грамота Святійшого Патріарха Алексія від 27 жовтня 1990 р. [РПЦ 1990] та статут про управління УПЦ (від 27.05.2022 р.) Нова редакція статуту УПЦ із згадкою про Благословенну Грамоту як посвідчення незалежності церкви з'явилася після засідання собору УПЦ у розпал війни як демонстрація власної суб'єктності унаслідок тиску громадськості. 27 травня після собору керівництво УПЦ обмежилось лише стислими релізом, в якому повідомлялось про зміни в статуті, а от тексту голов-ного документу, що регулює діяльність Церкви, оприлюднено не було.

Практично одночасно, старий статут зник з офіційного веб-сайту УПЦ, а в мережі з'явився текст на 29 сторінок «Статуту про управління Української Православної Церкви (з доповненнями і змінами)». На титульному аркуші - печатка і підпис ми-трополита Київського і всієї України Онуфрія (Березовського), а на звороті останнього аркушу - печатка митрополії і підпис завідувача канцелярією.

В ексклюзивному коментарі виданню «Главком» голова Державної служби України з етнополітики та свободи совісті Олена Богдан підтвердила, що відомство отримало офіційний примірник статуту 3 червня. Документ було опубліковано виданням вперше. Голова Держслужби підтвердила, що він відповідає тексту офіційного примірника статуту, отриманого відомством.

На сайті УПЦ текс Статуту, на момент підготовки цих матеріалів, розміщено не було, а всі зацікавлені можуть ознайоми-тися із ним на порталі Релігійно-інформаційної служби України [РІСУ 2022]..

Оскільки окремі норми і положення Статуту та Грамоти УПЦ визначаються Статутом Російської православної церкви (РПЦ), принаймні у ньому є ціла глава про УПЦ, остільки й цей документ мусить бути у фокусі аналізу; (2) Зазначимо, що, оскільки може й має йтися про проєкційну функціональність, то, звісно, до уваги мають братися й інші, підрядні документи, передовсім для підтвердження чи спростування самої проєкційності: журнали засідань, звернення, постанови тощо.

Звернемо увагу на загальну настанову в теорії методів (якісного) аналізу документів якомога точніше та конкретніше формулювати питання до документів як запоруку чіткішого висвітлення суті норми, позиції тощо [Krumm et al. 2009; Mayring 2016; Hoffmann 2018]. Тому для ефективного застосування пропонованого підходу конкретизуємо визначення незалежність та самобутність православних церков конкретними критеріями. В підборі критеріїв, що дали б змогу оцінити діяльнісну специфіку православних церков на предмет утвердження (чи шкоди) національної ідентичності, важливо орієнтуватися на дослідників, які працюючи за різними методологічними підходами, сходяться в позиції щодо набору критеріїв. У цьому сенсі варто звернутися до досліджень А.Колодного [Колодний 2019а] та О.Сагана [Саган 2021]. Безумовно, що орієнтування зумовлено й шириною та конкретністю їхніх досліджень: увесь спектр світоглядно-історичних й соціально-політичних факторів формування національно-релігійного як такого. Важливо наголосити, що як сучасні автори, так й ті, що працювали у цьому напрямку близько 100 років тому сходяться на тій якості національно-релігійного в українському православ'ї, що була до 1686 р. в Київській митрополії, тобто до її «анексії Московською церквою» [Іларіон 1944].

У зв'язку з тим, що може виникнути проблема ангажованої якості критеріїв, зазначимо: не варто ідентифікувати українське православ'я якимось націоналістичним ухилом у православ'ї, тим, що називають етнофілетизмом. Як пише О. Саган: «ідея Українського православ'я це наднаціональна цінність, бо Київ це те місце в історії і культурі, де вселенське і національне знаходяться в живій та органічній єдності. Місце, де неможливо забути про елліністичні чи візантійські джерела нашої нинішньої релігійної культури» [Саган 2021: 130-131]. Тож серед рис Українського Православ'я, поєднання і практична реалізація яких роблять його самобутнім національно-культурним явищем, виходячи із позицій згаданих вище дослідників, пропонуємо до застосування у якості критеріїв соборноправність, демократизм, євангелізація, відкритість [Колодний 2019а: 84-85; Саган 2021: 126]. До цих критеріїв методологічно виправданим буде додати критерій (а) самовіднесеності як суб'єктності, що у різних формах задокументовано в церковних документах як декларування самототожності: і юрисдикційна належність, і культурна самобутність. Власне запропонований набір й складає поняття «національного паспорту православних церков».

Наступним необхідним кроком постає уточнення семантичних меж кожного із цих критеріїв. Це дозволить не тільки чітко встановити ідентичнісні характеристики, але й наблизитися до розуміння мотиваційних рушіїв діяльності православних спільнот як факторів соціальної стабільності та безпеки країни: (b) соборноправність в традиції української церкви вказує на особливості організації виборчих процесів на всіх рівнях церковно-релігійного життя, яке співвизначалося й світським елементом: виборність, а не призначуваність чи самовладність, елекційні собори, правомірність мирян; (c) рівноправність мирян і духовенства у виборах, постійні оновлення складу духовенства сформували відкритий соціальний стан, відкриту систему. Відкритість сприяла вільному мисленню, тобто появі великої кількості богословів та мислителів, які навчалися в Західній Європі, що стало умовою формування і функціонування такого унікального явища як церковні братства, які в суспільному житті виконували роль церковно-культурних та освітніх організацій, тобто виконували просвітницько-ідеологічну функцію в розбудові громадянського суспільства на основі національної ідеї [Міщенко 2016]. Теперішня відкритість реалізується через діалог та наповнення традиції новими сенсами, що для обраного контексту означає те, що «відкритість» є і процесом самопізнання і маркером самоусвідомлення українського православ'я в реаліях ХХІ століття [Коваленко 2021: 52]; (d) демократизм в українській православній церкві визначався загальною традицією політичної культури виборності загалом, переплітаючись із нею, та соборноправності в самій церкві: духовенство в Україні не стало особливим, замкнутим прошарком, завжди брало активну участь у суспільних і політичних справах і, в свою чергу, допускало мирян до участі у церковних справах, а під час служб Божих священики, якщо їх було декілька, мали стояти в один ряд, а не висувати старшого за чином наперед, а Євангеліє читалось обличчям до вірних і майже завжди при відкритих дверях вівтаря; (e) євангелізація саме як критерій ідентичності національних прагнень це передовсім регулювання внутрішнього життя церкви на основі витлумачення першочергових та другорядних канонів церкви та їхня інкорпорація в місцеву культуру, а не виконання політичних замовлень світської влади (дотримання новозавітного принципу «Богові Боже, а кесареве Кесареві», тобто це несприйняття церквою цезарепапізму і формування такого канонічного устрою як незалежність від світської влади) а відтак, політизація проповідей та інших форм комунікації й донесення благої звістки.

Наведені риси є визначальним поштовхом для розуміння активних процесів онаціоналення обрядових форм: це у різній мірі є характерним майже для всіх християнських конфесій, бо тісно пов'язана з етноконфесійністю кожної національної культури і передовсім мовою служіння, а відтак і проблемою приживання і авторитету цієї конфесії на даній території. Тож процес онаціоналення як втілення християнського віровчення постає самобутністю обрядово-культової сфери, тобто витворенням українського православ'я.

безпековий православ'я національна ідентифікація

Висновки

Отже, окреслений підхід покликаний засвідчити, що не все українське православ'я в Україні є «українським». На жаль, сьогодні це проблематизується рівнем національної безпеки країни. Деструктивність проявляється на найфундаментальнішому рівні в автентичності самоідентифікації. Пропонований концепт «національного паспорту православних церков» це, передовсім, інструмент, який встановлює рамки до визначення якості, а відтак й об'єктивного вияву справжньої належності церков. Інакше кажучи, він уможливлює достеменний аналіз ідентичності церков, тобто визначає фактичність їхньої українськості, а відтак фактично припиняє розповсюдження надуманих взаємозвинувачень чи підозр в духовно-релігійному житті України, а також спекуляцій з боку як різноманітних журналістських розслідувань та блогопопуляристів: факт належності як не предмет дискусій. Така достеменність має засновуватися на документальних даних, тобто їхнього чіткого кількісного встановлення як цілого та якісного аналізу як відповідність цьому цілому за конкретними критеріями:

(a) критерій суб'єктності дасть можливість (1) встановити правомірність головних документів посвідчувати автокефальність ПЦУ та УПЦ; (2) проявити не/однозначність норм статутів церков; (3) виявити повноцінність церковної самостійності через міжнародне/міжконфесійне визнання та діяльність; (4) об'єктивувати незалежність церков як головну умову збереження та плекання власної національно-культурної тотожності;

(b) критерій соборноправності уможливить встановлення способу й форми вибору предстоятеля (виборність/призначення), зокрема й передовсім у стосунку до плекання питомо традиційних форм виборності в українському православ'ї як факт самокерованості;

(c) критерій відкритості дасть можливість встановити рівень (1) внутрішньо-церковної довіри та (2) суспільно-церковної комунікації, а відтак й описати характеристики відкритої/закритої системи православного ґатунку, (3) встановити якість міжцерковного діалогу та його явні і приховані інтенції: від заявлених декларацій до задокументованих фактів;

(d) демократизм як критерій покликаний встановити функціональну індивідуальність православних церков (1) у співвідношенні із іншими (зокрема материнськими) церквами відкрито, у публічному просторі й шляхом консультацій та дискусій, а не прямих директив, а також (2) як вільної та відповідальної діяльності духовенства всіх рівнів у соціальній та, щонайперше, ідентичнісній сфері;

(e) євангелізація як критерій дає можливість виявити та охарактеризувати (1) присутність у всіх можливих євангелізаційних формах ідеологізації політичного ґатунку, (2) рівень та якість деструктивності для соціуму та національної безпеки, а відтак й визначення способів запобігання цьому.

Крім усього, концепт «національний паспорт православних церков» слугує засобом вияву і якості ідентичності у фактах документальних норм (у визначальних документах), і їхньої проєкційної дії (у підрядних документах). Важливо, що концепт також виказує деструктивність в її засадовій формі, яка в практиці церковного життя постає цілою низкою подій, обертаючись різними проявами форм гібридності. У свою чергу, такий підхід постає ще й засобом класифікації функціонування релігії в міжнародних відносинах. У нашому випадку це використання православ'я як духовного впливу на колективну свідомість віруючих, їхню ідентичність задля створення синергійного ефекту у гібридній війні.

Бібліографічні посилання

Amin, G. Tamer, Smith L. Carol & Wiser Marianne. (2014). Student Conceptions and Conceptual Change: Three Overlapping Phases of Research. Handbook of Research on Science Education. eds. Norman G. Lederman & Sandra K. Abell, II(2). New York: Routledge. https://doi.org/10.4324/9780203097267

Atkinson, Paul & Coffey, Amanda. (2011). Analyzing documentary realities. Qualitative Research. 3.rd ed. David Silverman, 77-92. London: Sage.

Casanova, Jose. (2019). Global Religious and Secular Dynamics. Brill Research Perspectives in Religion and Politics 1(1): 1-74. https://doi.org/10.1163/25895850-12340001

Clarke, Adele. (2005). Situational Analysis: Grounded Theory After the Postmodern Turn. London: Sage

Hatzopoulos, Pavlos & Petito, Fabio. (2003). The Return from Exile. An Introduction. Religion in International Relations: The Return from Exile. Ed. Fabio Petito, Pavlos Hatzopoulos, 1-20. New York: Palgrave Macmillan.

Hoffmann, Nicole. (2018). Dokumentenanalyse in der BildungsundSozialforschung: Uberblick undEinfuhrung. Weinheim/Basel: Beltz Juventa.

Ishchuk, Nataliia & Sagan, Oleksandr. (2020). Confrontation of Orthodox Churches in Modern Ukraine: Reasons, Trends and Prospects of Reconciliation. Occasional Papers on Religion in Eastern Europe. 40(3): 8-33. https://digitalcommons.georgefox.edu/ree/vol40/iss3/4

Іларіон, митрополит. (1944). ^еологш Української Церкви. Холм: Свята Данилова Гора.

Knoblauch, Hubert. (2013). Qualitative Methods at the Crossroads: Recent Developments in Interpretive Social Research [31 paragraphs]. Forum Qualitative Sozialforschung / Forum: Qualitative Social Research, 14(3): Art. 12. https://doi.org/10.17169/fqs-14.3.2063.

Krumm,Thomas, NoetzelThomas & Westle Bettina. (2009). Dokumentenanalyse. Methoden der Politikwissenschaft, ed. Bettina Westle, 325-334. Baden-Baden: Nomos.;

Kubalkova, Vendulka. (2003). Toward an International Political Theology. Religion in International Relations: The Return from Exile. Ed. Fabio Petito, Pavlos Hatzopoulos. 79-108. New York: Palgrave Macmillan.

Mayring, Phillip. (2016). Einfuhrung in die qualitative Sozialforschung: eine Anleitung zu qualitativem Denken. Weinheim/Basel: Beltz Juventa.

Munkler, Herfried. (2002). Die Neuen Kriege. Hamburg: Reinbek.

Rapoport, C. David. (1991). Some General Observation on Religion and Violence. Journal of Terrorism and Political Violence. 3(3): 118-139. https://doi.org/10.1080/09546559108427119

RISU [Релігійно-інформаційна служба новин]. (2022). “Статут про управління Української Православної Церкви (з доповненнями і змінами) від 27.05.2022” Last modified 17 липня, 2022. https://risu.ua/statutpro-npravlinnya-ukravinskovi-pravoslavnoyi-cerkvi-z-dopovnennvami-i-zminami-vid-27052022_n130894

Scott, Thomas. (2000). Religion and International Conflict. Religion and International Relations. Ed. K.R. Dark, 7-24. Basingstoke: Palgrave Macmillan.

Stahl, Matthias. (2010). Sozialwissenschaftlicher Fachinformationsdienst (soFid). Methoden und Instrumente der Sozialwissenschaften, Band 1. Ed. Matthias STAHL, Stephan Lorenz, Matthias Groff, Tilo Beckers & Monika Taddicken. Bonn: GESIS Leibniz-Institut fur Sozialwissenschaften.

Strubing, Jorg, Hirschauer Stefan, Ayaff Ruth, Krahnke Uve & Scheffer Thomas. (2018). Gutekriterien qualitativer Sozialforschung. Ein Diskussionsanstoff. Zeitschrift fur Soziologie, 47(2): 83-100. https://doi.org/10.1515/ zfsoz-2018-1006.

Zinser, Hartmut. (2015). Religion undKrieg. Padebom: Wilhelm Fink.

Єленський, Віктор. (2013). Велике повернення: релігія у глобальній політиці і міжнародних відносинах кінця XXпочатку XXI ст. Львів: Вид-во УКУ

Коваленко, Юрій. (2021). Концепція «відкритого православ'я»: функціональність та перспективи розвитку [PhD Thesis]. НАН України: Інститут філософії імені Г.С. Сковороди.

Колодний, А., Филипович Л., Арістова А. (Ред.). (2021). Релігійні ідентичності в їх сутності і конфесійних виявах: український контекст. Київ: УАР.

Колодний, Анатолій. (2019). Національна самоідентифікація України: роль релігійного чинника в її процесах. Релігійна безпека/небезпека України. ред. Анатолій Колодний, 19-26. Київ: УАР.

Колодний, Анатолій. (2019а). Православ'я в Україні то не все українське православ'я. Релігійна безпека/ небезпека України. ред. Анатолій Колодний, 81-92. Київ: УАР.

Колодний, Анатолій. (Ред.). (2019). Релігійна безпека/небезпека України. Київ: УАР.

Копійка, Валерій, Дорошко Микола, Балюк Валентин. (2018). Гібридна війна в сучасних міжнародних відносинах. Гібридна війна Росії проти України після Революції гідності. ред. Микола Дорошко, Валентин Балюк. Київ: Ніка-Центр.

Міщенко, Марина. (2016). Братства XVI-XVII ст. в Україні: біля джерел громадянського суспільства та української національної ідеї. Історія релігій в Україні. ред. М. Капраля, О. Киричук, І. Орлевич. Ч.1: Церковна історія. 129-137. Львів: Інститут релігієзнавства філія Львівського музею історії релігії, «Логос», http://religio.org.ua/index.php/religio/article/view/290

Мудраков, Віталій. (2022). Гуманітарна безпека: від проблем галузевого визначення до особливостей дидактичної визначеності. Феномен безпеки: соціально-гуманітарні виміри, ред. Віталій Мудраков, 309-331. Хмельницький: ФОП Мельник А.А.

ПЦУ (2018) “СТАТУТ Православної Церкви України”. Accessed 15 грудня, 2018. https://www.pomisna.info/ uk/document-post/statut-ptsu/

ПЦУ (2019). “Патріарший і Синодальний Томос надання автокефального церковного устрою Православній Церкві в Україні.” Last modified 21 травня, 2019. https://www.pomisna.info/uk/document-post/patriarshyji-synodalnyj-tomos-nadannya-avtokefalnogo-tserkovnogo-ustroyu-pravoslavnij-tserkvi-v-ukrayini/

РПЦ. (1990). “Грамота Алексия Второго, Божиею милостию Патриарха Московского и всея Руси, митрополиту Киевскому и всея Украины Филарету” Last modified 14 січня, 2009. http://www. patriarchia.ru/db/text/525418.html

Саган, Олександр. (2019). Православ'я як фактор впливу на національну безпеку: український досвід нейтралізації загроз. Релігійна безпека/небезпека України. Ред. Анатолій Колодний, 92-99. Київ: УАР.

Саган, Олександр. (2019a). Православна церква України: конституювання та перспективи розвитку. Київ: Інститут філософії НАН України.

Саган, Олександр. (2021). Українське православ'я в контексті його ідентифікаційних ознак. Релігійні ідентичності в їх сутності і конфесійних виявах: український контекст. ред. Анатолій Колодний, Людмила Филипович, Алла Арістова, 122-131. Київ: УАР.

References

Amin, G. Tamer, Smith L. Carol & Wiser Marianne. (2014). Student Conceptions and Conceptual Change: Three Overlapping Phases of Research. Handbook of Research on Science Education. eds. Norman G. Lederman & Sandra K. Abell, II(2). New York: Routledge. https://doi.org/10.4324/9780203097267

Atkinson, Paul & Coffey, Amanda. (2011). Analyzing documentary realities. Qualitative Research. 3.rd ed. David Silverman, 77-92. London: Sage.

Casanova, Jose. (2019). Global Religious and Secular Dynamics. Brill Research Perspectives in Religion and Politics 1(1): 1-74. https://doi.org/10.1163/25895850-12340001

Clarke, Adele. (2005). Situational Analysis: Grounded Theory After the Postmodern Turn. London: Sage

Hatzopoulos, Pavlos & Petito, Fabio. (2003). The Return from Exile. An Introduction. Religion in International Relations: The Return from Exile. Ed. Fabio Petito, Pavlos Hatzopoulos, 1-20. New York: Palgrave Macmillan.

Hoffmann, Nicole. (2018). Dokumentenanalyse in der BildungsundSozialforschung: Uberblick undEinfuhrung. Weinheim/Basel: Beltz Juventa.

Ilarion, mytropolyt. (1944). Ideolohiia Ukrainskoi Tserkvy [Ideology of the Ukrainian Church]. Kholm: Sviata

Danylova Hora. (in Uukrainian)

Ishchuk, Nataliia & Sagan, Oleksandr. (2020). Confrontation of Orthodox Churches in Modern Ukraine: Reasons, Trends and Prospects of Reconciliation. Occasional Papers on Religion in Eastern Europe. 40(3): 8-33. https://digitalcommons.georgefox.edu/ree/vol40/iss3/4

Knoblauch, Hubert. (2013). Qualitative Methods at the Crossroads: Recent Developments in Interpretive Social Research [31 paragraphs]. Forum Qualitative Sozialforschung / Forum: Qualitative Social Research, 14(3): Art. 12. https://doi.org/10.17169/fqs-14.3.2063.

Kolodnyi, A., Fylypovych L., Aristova A. (Red.). (2021). Relihiini identychnosti v yikh sutnosti i konfesiinykh vyiavakh: ukrainskyi kontekst [Religious Identities in their Essence and Confessional Manifestations: Ukrainian Context]. Kyiv: UAR. (in Uukrainian)

Kolodnyi, Anatolii. (2019). Natsionalna samoidentyfikatsiia Ukrainy: rol relihiinoho chynnyka v yii protsesakh [National Samoidentification of Ukraine: the Tole of the Police in its Protests]. Relihiina bezpeka/nebezpeka Ukrainy. red. Anatolii Kolodnyi, 19-26. Kyiv: UAR. (in Uukrainian)

Kolodnyi, Anatolii. (2019a). Pravoslavia v Ukraini to ne vse ukrainske pravoslavia [Orthodoxy in Ukraine is not all Ukrainian Orthodoxy]. Relihiina bezpeka/nebezpeka Ukrainy. red. Anatolii Kolodnyi, 81-92. Kyiv: UAR. (in Uukrainian)

Kolodnyi, Anatolii. (Red.). (2019). Relihiina bezpeka/nebezpeka Ukrainy [Religious Security/Insecurity in Ukraine]. Kyiv: UAR. (in Uukrainian)

Kopiika, Valerii, Doroshko Mykola, Baliuk Valentyn. (2018). Hibrydna viina v suchasnykh mizhnarodnykh vidnosynakh [Hybrid War in Modern International Relations]. Hibrydna viina Rosii proty Ukrainy pislia Revoliutsii hidnosti. red. Mykola Doroshko, Valentyn Baliuk. Kyiv: Nika-Tsentr. (in Uukrainian)

Kovalenko, Yurii. (2021). Kontseptsiia «vidkrytoho pravoslavia»: funktsionalnist ta perspektyvy rozvytku [The Concept of “Open Orthodoxy”: Functionality and Prospects for Development] [PhD Thesis]. NAN Ukrainy: Instytut filosofii imeni H.S. Skovorody. (in Uukrainian)

Krumm,Thomas, NoetzelThomas & Westle Bettina. (2009). Dokumentenanalyse. Methoden der Politikwissenschaft, ed. Bettina Westle, 325-334. Baden-Baden: Nomos.;

Kubalkova, Vendulka. (2003). Toward an International Political Theology. Religion in International Relations: The Return from Exile. Ed. Fabio Petito, Pavlos Hatzopoulos. 79-108. New York: Palgrave Macmillan.

Mayring, Phillip. (2016). Einfuhrung in die qualitative Sozialforschung: eine Anleitung zu qualitativem Denken. Weinheim/Basel: Beltz Juventa.

Mishchenko, Maryna. (2016). Bratstva XVI-XVII st. v Ukraini: bilia dzherel hromadianskoho suspilstva ta ukrainskoi natsionalnoi idei [Brotherhoods of XVI-XVII Centuries in Ukraine: at the Sources of Civil Society and Ukrainian National Idea]. Istoriia relihii v Ukraini. red. M. Kapralia, O. Kyrychuk, I. Orlevych. Ch.1: Tserkovna istoriia. 129-137. Lviv: Instytut relihiieznavstva filiia Lvivskoho muzeiu istorii relihii, «Lohos», http://religio.org.ua/index.php/religio/article/view/290 (in Uukrainian)

Mudrakov, Vitalii. (2022). Humanitarna bezpeka: vid problem haluzevoho vyznachennia do osoblyvostei dydaktychnoi vyznachenosti [Identity security: from the Problems of Sectoral Definition to the Peculiarities of Didactic Definition]. Fenomen bezpeky: sotsialno-humanitarni vymiry, red. Vitalii Mudrakov, 309-331. Khmelnytskyi: FOP Melnyk A.A. (in Uukrainian)

Munkler, Herfried. (2002). Die Neuen Kriege. Hamburg: Reinbek.

PTsU. (2018) “STATUT Pravoslavnoi Tserkvy Ukrainy” [Statute of the Orthodox Church of Ukraine]. Accessed 15 hrudnia, 2018. https://www.pomisna.info/uk/document-post/statut-ptsu/ (in Uukrainian)

PTsU. (2019). “Patriarshyi i Synodalnyi Tomos nadannia avtokefalnoho tserkovnoho ustroiu Pravoslavnii Tserkvi v Ukraini” [Patriarchal and Synodal Tomos of Granting Autocephalous Church System to the Orthodox Church in Ukraine]. Last modified 21 travnia, 2019. https://www.pomisna.info/uk/document-post/patriarshyji-synodalnyj-tomos-nadannya-avtokefalnogo-tserkovnogo-ustroyu-pravoslavnij-tserkvi-v-ukrayini/ (in

Uukrainian)

Rapoport, C. David. (1991). Some General Observation on Religion and Violence. Journal of Terrorism and Political Violence. 3(3): 118-139. https://doi.org/10.1080/09546559108427119

RISU [Релігійно-інформаційна служба новин]. (2022). “Статут про управління Української Православної Церкви (з доповненнями і змінами) від 27.05.2022” Last modified 17 липня, 2022. https://risu.ua/statutpro-upra.vlinnya-ukravinskovi-pravoslavnoyi-cerkvi-z-dopovnennvami-i-zminami-vid-27052022_n130894

RPTs. (1990). “Hramota Aleksyia Vtoroho, Bozhyeiu mylostyiu Patryarkha Moskovskoho y vseia Rusy, mytropolytu Kyevskomu y vseia Ukraynbi Fylaretu” [Diploma of Alexy II, Patriarch of Moscow and All Russia by the Grace of God, to Metropolitan Filaret of Kiev and All Ukraine]. Last modified 14 sichnia, 2009. http://www. patriarchia.ru/db/text/525418.html (in Russian)

Sahan, Oleksandr. (2019). Pravoslavia yak faktor vplyvu na natsionalnu bezpeku: ukrainskyi dosvid neitralizatsii zahroz [Orthodoxy as a Factor of Influence on National Security: Ukrainian Experience in Neutralizing Threats]. Relihiina bezpeka/nebezpeka Ukrainy. Red. Anatolii Kolodnyi, 92-99. Kyiv: UAR. (in Uukrainian)

Sahan, Oleksandr. (2019a). Pravoslavna tserkva Ukrainy: konstytuiuvannia ta perspektyvy rozvytku [Orthodox Church of Ukraine: Constitution and Prospects of Development]. Kyiv: Instytut filosofii NAN Ukrainy. (in Uukrainian)

Sahan, Oleksandr. (2021). Ukrainske pravoslavia v konteksti yoho identyfikatsiinykh oznak [Ukrainian Orthodoxy in the Context of its Identification Features]. Relihiini identychnosti v yikh sutnosti i konfesiinykh vyiavakh: ukrainskyi kontekst. red. Anatolii Kolodnyi, Liudmyla Fylypovych, Alla Aristova, 122-131. Kyiv: UAR. (in Uukrainian)

Scott, Thomas. (2000). Religion and International Conflict. Religion and International Relations. Ed. K.R. Dark, 7-24. Basingstoke: Palgrave Macmillan.

Stahl, Matthias. (2010). Sozialwissenschaftlicher Fachinformationsdienst (soFid). Methoden und Instrumente der Sozialwissenschaften, Band 1. Ed. Matthias STAHL, Stephan Lorenz, Matthias GroB, Tilo Beckers & Monika Taddicken. Bonn: GESIS Leibniz-Institut fur Sozialwissenschaften.

Strubing, Jorg, Hirschauer Stefan, AyaB Ruth, Krahnke Uve & Scheffer Thomas. (2018). Gutekriterien qualitativer Sozialforschung. Ein DiskussionsanstoB. Zeitschrift fur Soziologie, 47(2): 83-100. https://doi.org/10.1515/ zfsoz-2018-1006.

Yelenskyi, Viktor. (2013). Velyke povernennia: relihiia u hlobalnii politytsi i mizhnarodnykh vidnosynakh kintsia XX pochatku XXI [The Great Return: Religion in Global Politics and International Relations of the Late XX early XXI centuries]. Lviv: Vyd-vo UKU. (in Uukrainian)

Zinser, Hartmut. (2015). Religion undKrieg. Padeborn: Wilhelm Fink.

Размещено на Allbest.ru