Письмова спадщина істинно-православної церкви: поетичний альбом схиігумені Софії Гриньової

В моей душе ни злобы нет, ни мщенья,

Прими меня под твой смиренный кров! Апухтин А.Н. Сочинения. М.: Типография А.С. Суворина, 1896. С. 2.

Ігуменя Софія зовсім інакше сприймає монастир, ніж О.М. Апухтін, для неї це не «Обитель мира, смерти и забвенья», а «Обитель чистого, святого утешенья». У преподобносповідниці був зовсім не той досвід знайомства з монастирем, що у ліричного героя Апухтіна, і все ж схожість з апухтінським твором настільки сильна, що, здається, в цьому є свій сенс. Читаючи такий твір, В.О. Верховцев, його адресат, не міг не згадати зміст поеми Апухтіна.

Поема написана у вигляді щоденника молодої людини, яка раптом, нічого не сказавши рідним, прийшла в монастир і ревно взялася за чернечий послух. На перших порах юнак натхненний, веселий, щиро радіє монастирським порядкам та спілкуванню зі святими старцями. Але через деякий час з'ясовується, що не святий потяг спонукав його залишити світ, а складні взаємини з коханою жінкою. Думки про це все сильніше опановують розум нещасного послушника, і через рік, напередодні свого постригу, він отримує лист від цієї жінки та вирішує ганебно втекти з монастиря. Совість зупиняє його, але тепер уже монастир здається йому якоюсь моторошною карою, мертвотним склепом, в якому він буде приречений доживати свої дні, не живий і не мертвий. Автор добре описує помутніння, пристрасний стан героя, його душевні муки, страждання від зневіри. Вони здаються ще страшнішими від того, що кількома рядками вище герой був захоплений чистотою монастирського життя та радів своїй новій оселі.

Ця сумна історія з модної у той час поеми Апухтіна, напевно, мала спасти на думку Всеволоду Олександровичу, коли він отримав матушчиного вірша. Вірш закликав Всеволода Верховцева повернутися до Церкви, від якої він відпав у юнацькі роки, і тепер мучиться, як герой апухтінської поеми. Історія Всеволода Олександровича дуже зворушлива та знаменна для розкриття характеру преподобної Софії.

Всеволод Олександрович ріс благочестивою та дуже веселою людиною. В юнацтві спілкування з вищим світом, захоплення «передовими ідеями» та початок стрімкої кар'єри зробили переворот у душі Всеволода. Він став сповідувати атеїзм, порвав стосунки з глибоко віруючою матір'ю і поступово перетворився на замкнуту, душевно страждаючу і, нарешті, нервово хвору людину. Його мати, важко переживаючи відпадіння сина, одного разу вирішила разом з дочкою провести зиму в обителі «Відрада і Втіха». В цей самий час приїхав додому Всеволод Олександрович, нікого не застав удома і був змушений для зустрічі з рідними поїхати в монастир. Там він познайомився з ігуменею Софією. Остання, дізнавшись історію Всеволода і побачивши на його обличчі відображення важких душевних переживань, дуже хвилювалась за нього й гаряче молилася про його навернення. Молилися про це й усі сестри обителі, які згодом також дізналися про душевну трагедію та встигли полюбити його за порядність і доброту. У м. Софії навіть стояла на столі фотографія Всеволода Олександровича, яку їй подарувала його мати для посилення молитов за сина. Одного разу, запросивши Всеволода до себе в келію, ігуменя при ньому приклалася губами до його фотографії і після цього попросила виконати одне її прохання. Всеволод, розчулений таким вчинком матушки, відразу ж погодився. Тоді ігуменя попросила його на всенощній прикластися до святого лику преподобного Серафима Саровського так само, як вона зараз приклалася до його фотографії. Всеволод був засмучений цим проханням, але відмовити не зміг. Під час всенощної увесь храм був свідком його глибокої внутрішньої боротьби, з якою він то підходив до ікони, то в невпевненості відступав. На його обличчі відбивалися найсильніші муки сумління, внутрішня боротьба була дуже велика, і всі з завмиранням серця чекали та сподівалися на благополучний результат цієї боротьби. І все ж таки він перехрестився і приклався до образу. З цього моменту почалося його повільне повернення до Церкви. Згодом він став послушником в одному з чоловічих монастирів і помер дуже рано, у віці 35-ти років, закінчивши свій життєвий шлях благочестиво Докладніше див.: Милосердие Божие: Из воспоминаний Н.А. Верховцевой // Даниловский благовестник (Москва). 1998. № 9. C. 102-106..

Вірші ігумені Софії прості й нехитрі, ми не знайдемо в них якихось особливих вишукувань словесного мистецтва, дуже популярних у поетичному середовищі початку XX ст. Ми не знайдемо в них і того дбайливого ставлення до авторського права,

до точності написання та відтворення, що притаманні для людей, які професійно займаються поезією. Вочевидь, поезія преподобносповідниці далека від прагнення до того, щоб «сказати своє слово в мистецтві», вірші для м. Софії - це спосіб роздумів, молитовної «медитації», спосіб написання листів та витончених послань друзям, тип щоденникових записів. Саме тому авторське право в поетичному альбомі не відіграє жодної ролі: вірші переробляються, запозичуються в інших поетів, редагуються, переадресовуються, отримують нову назву, автор може бути не завжди підписаний під віршем... Але саме цей спосіб «вільного віршованого мислення» становить особливу принадність альбому, робить його закінченим поетичним твором у всій повноті світового літературного досвіду, до якого вдається схиігуменя Софія.

Окремо варто сказати про ті вірші альбому, що не належать схиігумені та не перероблялися нею, а просто були переписані в альбом. Таких творів тут дуже багато, особливо у другій частині альбому, коли він перестає бути ретроспективним і стає своєрідним поетичним щоденником матушки. Серед поетів, вірші яких переписує ігуменя, зустрічаються Михайло Юрійович Лермонтов, Яків Петрович Полонський, Олексій Костянтинович Толстой, Олексій Степанович Хомяков, Костянтин Костянтинович Романов, маловідомі сучасному читачеві духовні поети кінця XIX - початку XX ст. Олена Федотова, Костянтин Фофанов, Віктор Жуков і багато інших. Звернення до віршів великих російських поетів свідчить про хорошу інтелектуальну та естетичну освіченість матушки й цілком поєднується з її біографією вихідця з аристократичної сім'ї, студентки консерваторії, яка подавала великі надії. Набагато дивнішим є той факт, що в альбомі неодноразово зустрічаються ті поети, які за часів чернецтва та ігуменства преподобної тільки починали ставати популярними, ледь встигнувши надрукувати свої перші вірші в літературних журналах. На початку XX ст. сходить на пік своєї слави В.С. Соловйов, стає популярним Д.С. Мережковський, друкує свої перші твори Т Л. Щепкіна-Куперник. Іншими словами, вже будучи черницею й ігуменею, Софія Гриньова продовжувала цікавитися живим літературним процесом, читала популярні літературні журнали, спілкувалася з митцями (давала їм альбом для автографа). Так, в альбомі вміщено вірші, які на початку століття друкувалися в журналі «Нива», газеті «Утро России» та в інших виданнях. В альбом переписаний ранній варіант вірша «Слово» Поліксени Соловйової, якого немає в доступній періодиці, оскільки автор в інші збірники давала скорочену редакцію твору. Потрібно було жити в руслі своєї поетичної епохи, щоб стати власником ранньої редакції вірша знаменитої авторки, якою тоді ставала П.С. Соловйова. Таким чином, перед нами вимальовується чудовий портрет преподобносповідниці: активної, енергійної, турботливої, ніжної й люблячої людини, що невпинно молиться і дорожить своїми близькими.

Можливо, цей образ не цілком поєднується з класичними уявленнями про чернече аскетичне життя, про смиренне і самозаглиблене мовчання, про неспішність ченця, який відрікся від світу. Це відчуття деякої невідповідності ригористичним уявленням про чернецтво і тим, якою ми бачимо схиігуменю Софію, не є випадковим.

Дійсно, на початку XX ст. у Православній Церкві на теренах Російської імперії почав формуватися дещо новий тип монастирів, який, якби не сталося революції, ми могли б з часом побачити в усій красі. Зараз же можна лише констатувати, що на рубежі епох православне чернецтво, особливо жіноче, вийшло на новий етап розвитку. Монастирі припинили бути суто відлюдницькими аскетичними закладами для молитвеників і нестяжателів, обителі почали нести активне соціальне й місіонерське служіння, жваво брати участь у житті свого народу. Найяскравішим прикладом такого служіння може бути знаменита Марфо-Маріїнська обитель великої княгині Єлизавети Федорівни, дружини вбитого терористами великого князя Сергія Олександровича Романова. При обителі засновниця влаштувала притулок для безхатніх, лікарні, лазарет, курси для дівчаток. Обитель займалася тим, що підбирала на вулицях безпритульних дітей. Інакше кажучи, була організована діяльна християнська допомога всім нещасним та знедоленим, що вимагала від засновниці величезної фізичної і душевної праці. Велика княгиня, відчуваючи деяку новизну, привнесену нею в чернече улаштування обителі, дбала про відродження древнього чину дияконіс, який найбільше відповідав такому активному способу життя і спілкування зі світом.

Єлизавета Федорівна була в цьому не самотня: ціла хвиля подібних перетворень охопила тоді монастирське життя. У монастирях створювалися будинки праці (згадаємо досвід отця Іоанна Кронштадтського), лазарети, школи для сиріт. Найчастіше це стосувалося саме жіночих монастирів, і чин дияконіси дійсно став необхідністю для них. Про відродження цього чину опікувалася ще одна молода та діяльна ігуменя - преподобна Катерина (Єфимовська). Вона також при Леснинському монастирі в Польщі, що тоді входила до складу Російської імперії, де створила притулок для сиріт, організовувала дитячі свята, ввела в традицію монастиря турботу про знедолених дітей, організувала школу та училище для дівчат-сиріт тощо. У 1909 р. в Сергієвому Посаді вийшла робота ігумені Катерини «Дияконіси перших століть Християнства» П. Е. (Послушница Екатерина). Диаконисы первых веков христианства. Сергиев Посад: Типография Свято-Троицкой Сергиевой Лавры, 1909. 56 с.. Ігуменя Катерина присвятила роботу одній головній ідеї: чин дияконіс є необхідний нинішньому християнському суспільству, він перевершує собою чернечий подвиг і є більш високим ступенем досконалості. Авторка досить різко критикує тогочасні російські монастирі за їхню бездіяльність, неосвіченість керівництва і насельниць. «Росія, - пише ігуменя Катерина, - ... невже в плодовитому лоні твоїм не виявиться жодної істинно-православної дочки на зразок тих, яких нам уже подарувала Церква [авторка має на увазі дияконіс перших століть християнства. - Авт.] ... Ні, багато їх, ... знають вони, що наступили рішучі часи, що тепер, може бути, так само, як і тоді, потрібні мироносиці, потрібні дияконіси» Там само. С. 49.. Сама ігуменя Катерина створювала свій монастир саме як давню обитель дияконіс - за образом діяльності та соціальної активності Див. докладніше: Преподобная Екатерина Леснинская: Наставница современного женского монашества. Провемон (Франция): Свято-Богородицкий Леснинский монастырь, 2010. 200 с., ил..

По тому ж типу вибудовувала обитель і велика княгиня Анастасія (Романова). Вона стала ініціатором створення в Київському Покровському монастирі лікарні, яка незабаром стала однією з кращих в країні, притулку й інших богоугодних закладів. Схиігуменя Софія продовжила цю справу, активно працюючи над освітою дівчаток з притулку (вони закінчували хліборобську школу при монастирі), дбаючи про обладнання монастирської лікарні за останнім словом медичної техніки тощо. Діяльний подвиг допомоги всім нужденним став стрижнем монастирського життя за часи ігумені Софії.

Усіх згаданих святих: преподобномученицю Єлизавету, ігуменій Катерину Леснинську, Анастасію Київську та преподобносповідницю Софію - єднає кілька спільних рис. Це аристократичне походження, прекрасне інтелектуальне та естетичне виховання, потяг до краси природи та слова, турбота про знедолених, особливо ж про дітей, і активне, діяльне монастирське життя. Пояснюючи суть життєвого принципу дияконіси, Катерина Леснинська писала: «Монашество для дияконіси було першою умовою, необхідною для посвячення в цей сан. Другою умовою була певна освіта, певні пізнання, без яких вона, при всьому бажанні, не могла б не тільки нести численні обов'язки, що накладаються на неї рукоположенням, але не зуміла б й приступити до них [вочевидь, ігуменя Катерина має на увазі обов'язок дияконіси проповідувати та виховувати й навчати дітей. - Авт.]. Третьою умовою була повна неможливість вести відокремлене, самітницьке життя, через ті ж обов'язки...» Там само..

Робота ігумені Катерини, що розійшлася в Російській імперії великим накладом, та нові «діяльні» обителі - Марфо-Маріїнська, Леснинська, Покровський монастир у Києві, Трудовий будинок Іоанна Кронштадтського - готували певний переворот у житті православного чернецтва, який, можливо, зробив би значний вплив на культуру. Новий тип жіночого чернецтва лише починав розцвітати на початку XX ст. і, не встигнувши досягти вершини - відродити чин дияконіс, знову увійти в традицію Православної Церкви, - загинув через політичні катаклізми.

Разом з монастирською традицією загинув і той пласт культури, відлунням якого є альбом схиігумені Київського Покровського монастиря Софії (Гриньової).

Наведені твори схиігумені Софії цитуються за єдиним рукописом, що дійшов до нас, про який говорилося спочатку. Рукопис зберігається в приватному архіві.

References