Діяльність благочинного православних монастирів у системі управління Київської єпархії синодального періоду

Размещено на http://www.allbest.ru

Діяльність благочинного православних монастирів у системі управління Київської єпархії синодального періоду

Олександр Чучалін

кандидат історичних наук, доцент кафедри історії України Уманського державного педагогічного університету імені Павла Тичини

Анотація

У статті досліджується проблема запровадження посади благочинного православних монастирів, простежується історія її появи та правового унормування. Окреслена наукова проблема немає належної історіографічної розробки та не стала предметом окремого наукового дослідження.

Встановлено, що відносини між інститутами Православної церкви, суспільством та державою в синодальний період регулювалися нормами церковного права, головною рисою яких був тотальний контроль держави. На православні монастирі єпархій, що розміщувалися на території України, поширювалося російське імперське законодавство. Існування монастирів регламентувалося низкою нормативних актів, у положеннях яких прописувалися повноваження і благочинного монастирів. З'ясовано, що інститут благочинних монастирів у структурі РПЦ з'явився в кінці XVIII ст. і виконував не лише релігійні, а й адміністративні, функції. Прийняття у 1828 р. «Инструкции благочинных монастырей» засвідчувало посилення адміністративного контролю за монастирями та чернецтвом з боку єпархіального управління. Кількість благочинних монастирів у єпархії визначалася її керівництвом.

Київська єпархія, територіальні межі якої було встановлено в кінці XVIII ст. налічувала у своєму складі близько 20 монастирів. Посаду благочинного монастирів тут офіційно було запроваджено у 1836 р. Ці обов'язки виконували за призначенням єпархіального архієрея настоятелі чоловічих монастирів. Головними завданням благочинних монастирів були контроль за здійсненням богослужіння, дотримання моральності та належним веденням обителями фінансово-господарської діяльності. Благочинні монастирів наділялися управлінськими, адміністративними і, найбільше, контрольно-ревізійними функціями.

Ключові слова: Православна церква, Київська єпархія, синодальний період, благочинний монастирів, інструкція, адміністративні функції, чернецтво.

Oleksandr Chuchalin

PhD in History, Associate Professor of the History of Ukraine Department, Pavlo Tychyna Uman State Pedagogical University, Uman, Ukraine

THE ABBOT'S ROLE IN THE KYIV EPARCHY ADMINISTRATION SYSTEM DURING THE SYNODAL PERIOD

Abstract

This article investigates the issue of the appointment of an abbot in Orthodox monasteries and tracks its evolution in terms of the legal framework. The problem in question has not been given sufficient historical analysis, nor has it been the topic of its own research paper.

The article reveals that the norms of ecclesiastical law, whereby the state had total control, were what regulated the interactions between the institutions of the Orthodox Church, society and the state during the synodal period. Orthodox monasteries situated in the eparchies of Ukraine were subject to Russian imperial legislation. The presence of monasteries was determined by a series of legal frameworks that defined the power of the abbot. Significantly, the article elucidates that the introduction of abbots in monasteries within the Russian Orthodox Church occurred in the late 18th century and served both religious and administrative functions. In 1828, the ratification of “The Instruction for Abbots of Monasteries” solidified the increased regulation of monasteries and monasticism by the eparchial authorities. The eparchy's leadership was responsible for determining the number of abbots of monasteries.

In the late 18th century, the Kyiv Eparchy was established, with its boundaries encompassing approximately 20 monasteries. Officially, the position of abbot of monasteries was established here in 1836. The eparchial bishop appointed the abbots of male monasteries to fulfil these duties. The primary duties of abbots of monasteries entailed monitoring religious activities, sustaining moral criteria and guaranteeing the accurate fiscal and economic management of the monastic groups. The abbots of monasteries were entrusted with administrative roles, notably involving oversight and auditing responsibilities.

Keywords: The Orthodox Church, Kyiv Eparchy, the synodal period, the abbot of monasteries, instruction, administrative functions, monasticism.

Постановка проблеми. Сьогодні історія Православної церкви в Україні загалом та історія її монастирів зокрема викликає значний науковий інтерес. Широкого обговорення вимагають питання ролі монастирів у сучасному суспільстві, їх економіко-правового статусу, здійснюється відновлення старих та заснування нових обителей. Серед них активно відроджуються і обителі Київської єпархії.

Однак, не дивлячись на існуючий інтерес до історії церкви, історія монастирів Київщини синодального періоду залишається маловивченою. Бракує спеціальних історичних досліджень, присвячених окремо взятим монастирям. Особливу актуальність також становить і проблема організації управління православними обителями, їх соціально-економічного, культурного і духовного життя, контролю за їх діяльністю.

Відносини в середині Православної церкви, а також її відносини з суспільством і державою в синодальний період її історії регулювалися нормами церковного права. Г оловною рисою цих відносин в ХІХ - на початку ХХ ст. були тотальний контроль держави за життям Православної церкви та її інститутів. Жодне серйозне питання управління Церквою не могло бути вирішеним без згоди на те російського імператора, а на місцях - без погодження зі світською адміністрацією губерній. На православні монастирі єпархій, що розміщувалися на території України в синодальний період, поширювалося законодавство Російської імперії. Існування чернечих обителей регламентувалося цілою низкою імперських нормативних актів, головними з яких були «Полное собрание законов Российской империи», «Свод законов Российской империи», «Указы Святейшего Синода», «Устав духовных консисторий», «Духовный регламент», «Инструкция благочинных монастырей».

У цьому контексті окремий інтерес представляє проблема діяльності благочинного монастирів загалом, окреслення кола його обов'язків та повноважень, а також вплив благочинного монастирів на організацію життєдіяльності обителей окремо взятої Київської єпархії синодального періоду (кінець XVIII - початок ХХ ст.).

Аналіз останніх досліджень і публікацій. Проблему історії управління православними монастирями в Україні можна віднести до малодосліджених тем. Хоча сучасний етап вивчення історії монастирів в українській історіографії характеризується зростаючим інтересом до питань історії церкви. З початку 1990-х рр. спостерігається комплексний підхід, що передбачає визначення культурно-історичної ролі монастирів, їх місця в розвитку економіки, а також значення як релігійно-культурних центрів [3; 4; 5; 6; 18]. Однак, практично за виключенням окремих досліджень [7; 17], проблематика становища монастирів саме Київської єпархії синодального періоду, організації управління ними практично не розроблена науковцями.

Суттєві прогалини в історіографії питання діяльності благочинного монастирів загалом та Київської єпархії зокрема компенсує використання наявного в Центральному державному історичному архіві України окремого фонду «Благочинні монастирів Київської єпархії», що хронологічно охоплює 1836-1919 рр. Джерельна інформація фонду сприяє розумінню суті покладених на благочинного монастирів єпархії обов'язків, рівня фінансово- господарського та матеріального становища обителей, діяльності настоятелів, проблем, з якими благочинному монастирів доводилося мати справу.

Мета статті - на основі інформації, отриманої з опублікованих джерел та розміщених в архівних фондах матеріалів, показати діяльність благочинного монастирів, окреслити його коло обов'язків та підкреслити місце в системі єпархіального управління монастирями Київської єпархії синодального періоду. благочинний православний монастир

Виклад основного матеріалу. Посада благочинного в ієрархії Православної церкви була адміністративною. Діючи в межах певної територіальної округи (благочиння), благочинний здійснював місцевий нагляд за духовенством. Сам термін «благочинний» уперше було запроваджено на рубежі XVII - XVIII ст. і остаточно закріплено в Російській імперії після монастирської реформи 1764 р.

До початку ХІХ ст. склалося два типи благочинь:

церковні, які об'єднували міські та сільські приходи за територіальною ознакою;

монастирські, що об'єднували монастирі певної єпархії.

Церковні благочинні в середині XVIII ст. прийшли на зміну існуючим на той час замовникам і церковним старостам. Їх дії визначалися інструкцією, створеною 1775 р. московським митрополитом Платоном (Лівшиним), яка отримала схвалення і була затверджена Святійшим синодом та стала обов'язковою для виконання православними церквами на всій території Російської імперії [1, с. 86].

Інститут монастирських благочинних у структурі РПЦ з'явився в кінці XVIII ст. і виконував не лише релігійні, а переважно адміністративні функції. Головним його завданням з часом ставав нагляд за монастирями та чернецтвом. Тут варто підкреслити, що православні монастирі синодального періоду являли собою досить складну структуру, яка включала як господарсько-економічну діяльність, так і соціальні взаємовідносини. Обителі мали певний розпорядок внутрішнього життя з відповідними нормами і регуляторами. У зв'язку з цим, важливими елементами цієї системи були внутрішня і зовнішня організація, яка забезпечувалася завдячуючи особливостям і характеру управління православними обителями.

Для нагляду за настоятелями монастирів і ввіреною їм братією єпархіальні архієреї ще здавна користувалися тими самими органами церковного управління та суду в округах єпархії, які було встановлено і для білого духовенства. У період підпорядкування округів світським архієрейським чиновникам - десятськими старостами, останні не тільки були слідчими та суддями винних у протиправних вчинках чернечих осіб, а й спостерігали за внутрішнім життям братії у стінах обителі.

Згідно з постановами Стоглава, десятські старости залишилися лише суддями чернечих з цивільних і кримінальних справ та слідчими у справах духовних, але нагляд за життям і діяльністю братії обителей зосередився у попівських старост під контролем протоієреїв та архімандритів. Не змінився цей порядок і після 1675 р., коли останні стали управителями духовних справ в округах єпархії або замовниками. В інструкціях замовникам, включаючи сюди й інструкцію патріарха Адріана, зазвичай обом разом, тобто замовнику і попівському старості, наказувалося спостерігати, щоб ченці і черниці не жили в мирських будинках. Зрозуміло, саме влаштування внутрішнього життя в обителях і постійний його контроль були у сфері компетенції настоятеля. Зовнішній нагляд за поведінкою ченців і, головним чином, поза монастирськими стінами, належав старостам і замовникам або духовним правлінням, до складу яких входили і ті, й інші.

Духовним регламентом 1721 р. особам, що займали посади благочинних парафіяльних церков, передбачалося спочатку доручити нагляд і за ченцями, що відправлялися з обителей у міста та села [12, с. 128]. Про це згадується в одній з неофіційних благочинницьких інструкцій 1744 р. Однак в офіційній друкованій інструкції благочинним вже ні слова не йшлося про монахів. Проте, окремими особистими розпорядженнями єпархіального начальства упродовж тривалого часу благочинним парафіяльних церков доручалося здійснювати нагляд за ченцями, які йшли до міст і сіл для збору пожертв на потреби обителей.

Згодом, для управління і контролю над монастирями почали призначатися окремі благочинні. Уся їх діяльність регламентувалася окремими інструкціями, які вперше стали з'являтися ще у 1775 р, а уже в ХІХ ст. їх було скореговано і доповнено. З часом процедура призначення благочинних монастирів ставала більш врегульованою. Так, згідно з височайшим указом 1797 р., для кращого виконання настоятелями монастирів своїх обов'язків, єпархіальні преосвященні мали призначати зі складу тих же настоятелів монастирів благочинних та забезпечити їх відповідними інструкціями для врегулювання також проблем та суперечностей, що виникали в житті монастирів [13, с. 81].

Уперше на офіційному рівні питання про заснування окремої адміністративної посади благочинних монастирів було порушено Святійшим синодом ще в кінці XVIII ст. Зокрема, синодальним циркулярним указом від 24 березня 1799 р. було наказано єпархіальним преосвященним звернути увагу на суворе виконання настоятелями монастирів своїх обов'язків з управління його мешканцями. Вони повинні були дбати про запобігання спокусам, про монастирське господарство, запровадження загальної трапези, чистоти в церквах та монастирських братських келіях, про простоту в одязі ченців і заходи до виправлення злочинців, яких направляли до монастирів на виправлення їх поведінки [9, с. 93].

Першу загальну для всіх обителей інструкцію благочинним монастирів за розпорядженням Святійшого синоду було видано 28 травня 1828 р. і розіслано до єпархіальних преосвященних при синодальному циркулярному указі від 9 липня того ж року для безпосереднього виконання [13, с. 81]. Згідно цієї Інструкції, благочинний монастирів призначався єпархіальним архієреєм для нагляду за монастирями і ченцями [14, с. 284]. Фактично ж, благочинний монастирів ставав органом зв'язку і контролю православних монастирів з боку єпархіального начальства та духовної консисторії. На посаду благочинного монастирів єпархіальний архієрей міг розглядати кандидатуру з числа настоятелів монастирів з урахуванням їх здібностей та досвіду управлінської діяльності. Залежно від розмірів єпархії та кількості монастирів, розміщених на її території, таких благочинних могло бути кілька осіб. Нагляд за жіночими обителями доручався благочинному чоловічих монастирів, хоча для виконання цих функцій «Інструкцією» дозволялося і обрання однієї з ігумень. Згідно з розпорядженням Державної ради від 27 грудня 1867 р., благочинні монастирів західних єпархій Російської імперії утримувалися на кошти, що виділялися щорічно державною скарбницею в сумі 5250 руб. [12, с. 162].

Київська єпархія, територіальні межі якої оформилися в кінці XVIII ст. і упродовж усього синодального періоду залишалися практично без змін [8, с. 813], налічувала у своєму складі близько 20 монастирів. Їх число упродовж ХІХ - початку ХХ ст. не було сталим, оскільки політика російського царизму щодо православних монастирів була мінливою, що впливало на матеріальне становище, стан, статус та чисельність обителей. Просторовий розподіл монастирів у Київській єпархії також не був рівномірним. Так, наприклад, станом на початок 1887 р. на території єпархії існував 21 монастир (16 чоловічих і 5 жіночих). Найбільше монастирів концентрувалося на території самого міста Києва (7 чоловічих і 3 жіночих). З 12 повітів тодішньої Київської губернії лише на території чотирьох (Київський, Канівський, Черкаський і Чигиринський) існували монастирі [2, с. 288-316]. Указом російського імператора Миколи І від 27 березня 1841 р. було затверджено «Статут духовних консисторій». Статтею 68 цього документа передбачалося «... благочинному над монастирями доручати в підпорядкування стільки монастирів, скільки йому буде зручно мати під своїм наглядом» [10, с. 231]. Виходячи з територіального розміщення обителей Київської єпархії та їх кількості, місцевим єпархіальним архієреєм призначався лише один благочинний монастирів, який, як правило, мав собі ще одного заступника. За увесь період існування посади благочинного монастирів Київської єпархії (1836-1919 рр.) ці обов'язки виконували настоятелі чоловічих монастирів. Згідно наявних архівних документів, першим офіційно призначеним у 1836 р. благочинним монастирів Київської єпархії був настоятель Мошногірського Вознесенського монастиря ієромонах Миколай [15, арк. 2].

Головними завданням благочинних монастирів були контроль за здійсненням богослужіння, дотримання моральності та належним веденням обителями фінансово-господарської діяльності. Зокрема, у питаннях здійснення богослужінь, на благочинного покладався контроль за їх проведенням згідно церковного та монастирського статутів. Благочинний мав контролювати відвідування богослужінь усією монастирською братією. Згідно з інструкцією, благочинний мав дбати про благоустрій монастирів та їх церков [14, с. 211].

У питаннях благоустрою монастирів та організації братії на благочинного монастирів покладалися завдання дотримання як традиційних правил чернечого співжиття, так і тих, що прописувалися Духовним регламентом 1721 р. та монастирськими статутами. Сюди відносилися регулярні здійснення ченцями сповідей, організація спільних трапез, дотримання простоти і порядку в одязі та келіях, проведення вільного часу за читанням та рукоділлям, правильні витрати коштів, дотримання обітниці чернечої слухняності [14, с. 288]. Прикладом для всієї братії у дотриманні всіх цих правил мали виступати настоятелі монастирів.

Зокрема, благочинним монастирів Київської єпархії порушувалося питання перед Київською духовної консисторією про виключення з монастирів ченців і послушників за п'янство, порушення монастирської дисципліни та обрядів, вимагання коштів у прочан [16, арк. 2].

У компетенції благочинного монастирів вагоме місце посідали обов'язки контролю за бюджетом, фінансами та належним ведення монастирями їх господарства. Цей контроль полягав у відповідальному збереженні коштів монастирів, їх цінних паперів та важливих документів. Благочинні монастирів також контролювали ведення описів майна монастирів, фіксацію руху коштів обителей у їх прибутково-витратних книгах, здійснювали нагляд за станом їх будівель тощо. Так, на контролі благочинного монастирів Київської єпархії були, наприклад, кошти в сумі 7 тис. руб., пожертвувані Лебединському Георгіївському монастирю у 1838 р. дворянином Я. Масловським [17, арк. 12], а також інші питання, що стосувалися приходів і витрат грошових сум, купівлі монастирями продуктів харчування тощо. Благочинний монастирів здійснював також нагляд за переданням в оренду монастирських земель та іншого майна.

Єдина адміністративно-правова система, що регламентувала діяльність православних монастирів остаточно склалася після прийняття у 1841 р. Статуту духовних консисторій. Цей документ чітко засвідчував формування ієрархії та єдиної управлінської вертикалі в РПЦ. Зокрема, у питаннях організації життєдіяльності монастирів єпархіальним керівництвом саме на благочинного покладався безпосередній обов'язок контролю за економічною та фінансово-господарською діяльністю обителей. Саме благочинні монастирів повинні були вести суворий контроль за обліком прибутків та витрат монастирів, належним ведення господарської діяльності. Звітуватися перед єпархіальним начальством про стан їх справ. У разі виникнення проблемних ситуацій в монастирях, для їх аналізу та врегулювання духовною консисторією призначалися особливі комісії, очолювані благочинними монастирів. Такі комісії діяли і під час зміни настоятелів обителей [10, с. 237].

В «Інструкції благочинному монастирів» виписувалися і його повноваження. Для контролю за життєдіяльністю і належним функціонуванням монастирів, благочинний мав право проводити ревізію кожної обителі не менше як один-два рази на рік та доповідати єпархіальному архієрею про її результати, вимагати від настоятелів звітів та пояснень їх діяльності, накладати епітимію за проступки тощо [14, с. 295].

З боку державних структур зберігався суворий контроль за чисельністю і поведінкою чернечих, грошовими засобами, що надходили на потреби монастирів. На підставі статей 118 і 126 Статуту духовних консисторій і п. 27 Інструкції благочинних монастирів настоятель самостійно за згодою рішень ради старшої братії управляв і розпоряджався економічною частиною обителі, здавав в оренду нерухоме майно обов'язково за нотаріально завіреними контрактами, попередньо погодженими і дозволеними благочинним монастирів. Для організації належної звітності розпорядженням від 23 лютого - 3 березня 1876 р. настоятелям монастирів і скарбникам приписувалося складати примітки до клірових відомостей у вигляді особливої відомості про рух церковних сум упродовж року. Відповідальність за неправильне ведення приходно-витратних книг покладалася на настоятелів і настоятельниць монастирів. Контроль за цим напрямом їх відповідальності здійснювався благочинним монастирів, як адміністративною особою, яка діяла від імені керівництва Київської єпархії.

Сферою контролю благочинного монастирів Київської єпархії також були і грошові суми, отримані монастирями від держави або пожертвувані приватними особами. Їх монастирі мали зберігати у банківських безперервно- прибуткових білетах. Згідно імператорського указу 1867 р., монастирському керівництву дозволялося купувати п'ятивідсоткові банківські білети на суми, що надходили за заповітами на користь обителей і призначалися для внесення до кредитних установ безстроково. Залежно від внесеної суми, монастир в кінці року отримував відсотки. Ці кошти монастирі витрачали на господарські потреби. Невитрачені засоби переходили на наступний рік і пускалися в обіг за статтями, які приписувалися державним банком і єпархією. Визначенням Святійшого синоду від 25 лютого - 9 березня 1893 р. державним банкам дозволялося видавати монастирям і церквам належні їм вклади, за умови пред'явлення необхідних документів, не вимагаючи особливого дозволу єпархіального начальства.

Висновки

Отже, посада благочинного монастирів була почесною, відповідальною і, разом з тим, досить клопіткою. Статус благочинного монастирів у структурі єпархіального управління був досить високим, однак виконання посадових обов'язків вимагало значних зусиль і забирало багато часу. Благочинні монастирів наділялися управлінськими, адміністративними і, найбільше, контрольно-ревізійними функціями. До сфери їх компетенції входила богослужбова і господарська діяльність монастирів. Об'єктом їх постійного контролю були моральний стан та повсякденне життя чернецтва.

Посада благочинного монастирів у Київській єпархії з'явилася у 1836 р. На неї єпархіальним архієреєм призначалися настоятелі монастирів, які проявили себе відповідальними управлінцям, мали високі моральні якості та користувалися авторитетом серед братії обителей. Благочинний монастирів Київської єпархії виступав зв'язною ланкою між єпархіальним керівництвом, духовною консисторією та монастирями. Про результати його діяльності в контексті церковного законодавства синодального періоду засвідчують щорічні звіти про рухоме і нерухоме майно монастирів єпархії, проведені ревізії, зібрані описи монастирів, послужні списки монахів, справи фінансово- господарського характеру, а також матеріали, що стосувалися організації життя монастирської братії та їх морально-етичної поведінки.

Література

Бердников И.С. Краткий курс церковного права. Казань, 1888. 294 с.

Денисов Л.И. Православные монастыри Российской империи. Полный список всех 1105 ныне существующих в 75 губерниях и областях России (и 2 иностранных государствах) мужских и женских монастырей, архиерейских домов и женских общин. М., 1908. 996 с.

Кравченко О.М. Історія вивчення монастирів Північно-Східної Слобожанщини. Праці Центру пам 'яткознавства. 2011. Вип. 20. С. 111-116.

Колесник О.В. Монастирі Полтавської єпархії (за матеріалами часопису «Полтавские епархиальные ведомости»). Наукові праці історичного факультету Запорізького державного університету. 2006. Вип. XX. С. 19-23.

Ластовський В.В. Між суспільством і державою. Православна церква в Україні наприкінці XVII - у XVIII ст. в історії та історіографії: монографія. К.: Фенікс: НКПІКЗ, 2008. 496 с.

Лесик О.В. Замки та монастирі України. Львів, 1993. 176 с.

Меша В.Г. Характер територіально-адміністративної структури православної церкви в Україні останньої чверті ХІХ ст. Наука. Релігія. Суспільство. 2008. №2. С. 207-211.

Полное собрание законов Российской империи. [Собрание 1-е. С 1649 по 12 декабря 1825 г.]. Т. 25: 1798-1799. СПб.: Тип. 2-го Отд-ния Собств. Е.И.В. канцелярии, 1830-1885. №19156.

Полное собрание законов Российской империи. [Собрание 1-е. С 1649 по 12 декабря 1825 г.]. Т. 26: 1800-1801. СПб.: Тип. 2-го Отд-ния Собств. Е.И.В. канцелярии, 1830-1885. №19337.

Полное собрание законов Российской Империи. [Собрание 2-е. 12 декабря 1825 - 28 февраля 1881 гг.]. Т. 16: 1841. СПб.: Тип. 2-го Отд-ния Собств. Е.И.В. канцелярии, 18301885. №14409.

Полное собрание законов Российской Империи. [Собрание 2-е. 12 декабря 1825 - 28 февраля 1881 гг.]. Т. 17: 1842. СПб.: Тип. 2-го Отд-ния Собств. Е.И.В. канцелярии, 18301885. №17558.

Сборник действующих и руководственных церковных и церковно-гражданских постановлений по ведомству православного исповедания. Т. 1 / сост. Т. Барсов. СПб., 1885. 663 с.

Собрание церковно-гражданских постановлений о монашествующих и монастырях / сост. протоиерей Иоанн Чижевский. Харьков: Типография «Печатное дело, 1898. 192 с.

Устав духовных консисторий / Первый полный с объяснениями сборник действующих по Духовному ведомству узаконений : Настольная книга / Изд. юристов под ред. адвоката Ф. В. Ливанова. Санкт-Петербург: тип. М. Хана, 1871. 609 с.

Центральний державний історичний архів (м. Київ) (далі - ЦДІАК). Ф. 183. Оп. 1. Спр. 13-а. 4 арк.

ЦДІАК Ф. 183. Оп. 1. Спр. 7. 3 арк.

ЦДІАК. Ф. 183. Оп. 1. Спр. 24. 15 арк.

Шмарьова Т.О. Релігійні інституції православної церкви за синодального періоду як юридичні особи. Наукові записки НаУКМА. 2016. Том 181. Серія «Юридичні науки». С. 77-81.

Яременко М. Київське чернецтво XVIII ст. К., 2007. 303 с.

References

Berdnikov, I.S. (1888). Kratkii kurs tserkovnogo prava [Short Course in Church Law]. Kazan, 294 s. [in Russian].

Denisov, L.I. (1908). Pravoslavnie monastiri Rossiiskoi imperii. Polnii spisok vsekh 1105 nine sushchestvuyushchikh v 75 guberniyakh i oblastyakh Rossii (i 2 inostrannikh gosudarstvakh) muzhskikh i zhenskikh monastirei, arkhiereiskikh domov i zhenskikh obshchin [Orthodox monasteries of the Russian Empire. A complete list of all 1105 currently existing in 75 provinces and regions of Russia (and 2 foreign states) monasteries and convents, bishops' houses and women's communities]. Moscwa, 996 s. [in Russian].

Kravchenko, O.M. (2011). Istoriia vyvchennia monastyriv Pivnichno-Skhidnoi Slobozhanshchyny [The history of the study of the monasteries of the North-East Slobozhanshchyna]. Pratsi Tsentru pamiatkoznavstva [Proceedings of the Center for Monument Studies], Vyp. 20. S. 111-116 [in Ukrainian].

Kolesnyk, O.V. (2006). Monastyri Poltavskoi yeparkhii (za materialamy chasopysu «Poltavskye eparkhyalnbie vedomosty») [Monasteries of the Poltava Diocese (according to the materials of the magazine "Poltava Eparchyal Bulletins")]. Naukovipratsi istorychnoho fakultetu Zaporizkoho derzhavnoho universytetu [Scientific works of the Faculty of History of Zaporizhzhya State University]. Vyp. XX. S. 19-23[in Ukrainian].

Lastovskyi, V.V. (2008). Mizh suspilstvom i derzhavoiu. Pravoslavna tserkva v Ukraini naprykintsi XVII - u XVIII st. v istorii ta istoriohrafii: monohrafiia [Between society and the state. The Orthodox Church in Ukraine at the end of the 17th - in the 18th century. in history and historiography: a monograph.]. K.: Feniks: NKPIKZ, 496 s. [in Ukrainian].

Lesyk, O.V. (1993).Zamky ta monastyri Ukrainy [Castles and monasteries of Ukraine]. Lviv, 176 c. [in Ukrainian].

Mesha, V.H. (2008). Kharakter terytorialno-administratyvnoi struktury pravoslavnoi tserkvy v Ukraini ostannoi chverti XIX st. [The nature of the territorial and administrative structure of the Orthodox Church in Ukraine in the last quarter of the 19th century]. Nauka. Relihiia. Suspilstvo [Science. Religion. Society]. №2. S. 207-211 [in Ukrainian].

Polnoe sobranie zakonov Rossiiskoi imperii [Complete collection of laws of the Russian Empire]. [Sobranie 1-e. S 1649 po 12 dekabrya 1825 g.]. T. 25: 1798-1799. SPb.: Tip. 2-go Otd- niya Sobstv. Ye.I.V. kantselyarii, 1830-1885. №19156 [in Russian].

Polnoe sobranie zakonov Rossiiskoi imperii [Complete collection of laws of the Russian Empire]. [Sobranie 1-e. S 1649 po 12 dekabrya 1825 g.]. T. 26: 1800-1801. SPb.: Tip. 2-go Otd- niya Sobstv. Ye.I.V. kantselyarii, 1830-1885. №19337 [in Russian].

Polnoe sobranie zakonov Rossiiskoi Imperii [Complete collection of laws of the Russian Empire]. [Sobranie 2-e. 12 dekabrya 1825 - 28 fevralya 1881 gg.]. T. 16: 1841. SPb.: Tip. 2-go Otd-niya Sobstv. Ye.I.V. kantselyarii, 1830-1885. №14409 [in Russian].

Polnoe sobranie zakonov Rossiiskoi Imperii [Complete collection of laws of the Russian Empire]. [Sobranie 2-e. 12 dekabrya 1825 - 28 fevralya 1881 gg.]. T. 17: 1842. SPb.: Tip. 2-go Otd-niya Sobstv. Ye.I.V. kantselyarii, 1830-1885. №17558 [in Russian].

Sbornik deistvuyushchikh i rukovodstvennikh tserkovnikh i tserkovno-grazhdanskikh postanovlenii po vedomstvu pravoslavnogo ispovedaniya [Collection of current and governing church and church-civil decrees on the department of Orthodox confession]. T. 1 / sost. T. Barsov. SPb., 1885. 663 s. [in Russian].

Sobranie tserkovno-grazhdanskikh postanovlenii o monashestvuyushchikh i monastiryakh [Collection of church and civil decrees on monastics and monasteries] / cost. protoierei Ioann Chizhevskii. Kharkov: Tipografiya «Pechatnoe delo, 1898. 192 s. [in Russian].

Ustav dukhovnikh konsistorii / Pervii polnii s obyasneniyami sbornik deistvuyushchikh po Dukhovnomu vedomstvu uzakonenii [Charter of spiritual consistories / The first complete collection with explanations of the legislation in force for the Spiritual Department]: Nastolnaya kniga / Izd. yuristov pod red. advokata F. V. Livanova. Sankt-Peterburg: tip. M. Khana, 1871. 609 s. [in Russian].

Tsentralnii derzhavnii istorichnii arkhiv (m. Kyiv) [Central State Historical Archive (Kyiv] (dab - TsD!AK). F. 183. Op. 1. Spr. 13-a. 4 ark. [in Russian].

TsD!AK [CSHA]. F. 183. Op. 1. Spr. 7. 3 ark. [in Russian].

TsD!AK [CSHA].F. 183. Op. 1. Spr. 24. 15 ark. [in Russian].

Shmarova, T.O. (2016). ReHgrim mstitutsn pravoslavno'i tserkvi za sinodalnogo periodu yak yuridichm osobi [Religious institutions of the Orthodox Church during the synodal period as legal entities]. Naukovi zapiski NaUKMA [Scientific notes of NaUKMA]. Tom 181. Seriya «Yuridichm nauki». S. 77-81 [in Ukrainian].

Yaremenko, M. (2007). Kyivske chernetstvo XVIII st. [Kyiv monasticism of the XVIII century.]. K., 303 s. [in Ukrainian].

Размещено на Allbest.ru