Семантика української народної релігійної культури

Размещено на http://www.allbest.ru/

Семантика української народної релігійної культури

Для з'ясування поняття «українська народна релігійна культура» ми скористувались одним із методологічних принципів абстрагування -- ізолюванням, і виокремили феномени, що функціонують у полі української культури, -- народну культуру і народну релігію, надавши їм статусу самостійних явищ. Такий підхід дозволяє розглянути народну релігійну культуру як цілісну систему, що сформувалась унаслідок взаємодії двох субстанцій -- української народної культури і української народної релігії.

А втім, народну релігійну культуру не можна розглядати лише як результат інтегрування вказаних проявів життєдіяльності людей, оскільки сукупність субстанцій ще не формує систему. Це тільки набір явищ, кожне з яких має автономну структуру, власні форми й іманентне змістове поле.

Система утворюється лише внаслідок взаємодії її елементів, саме це ми спостерігаємо в українській народній релігійній культурі. Незважаючи на автономність, її елементи у процесі функціонування взаємообумовлюють один одного, набуваючи певної визначеності і формуючи властивості всієї системи. Трансформуючись у часі і просторі, вони, втім, зберігають свої базові цінності, інваріанти, що надає всій системі мультистійкості.

Отже, одна із субстанцій -- українська народна культура. Проведений аналіз цього феномену дозволяє зробити висновок: українська народна культура являє собою сукупність штучних порядків і об'єктів, створених українським народом у додаток до природних, заучених форм людської поведінки і діяльності, знань, образів самопізнання і символічних позначень оточуючого світу; сформувавшись у надрах селянського середовища на ґрунті етнічної культури, вона успадкувала зміст, основні риси, інваріанти (традиційність, колективність, синкретичність, символічність) української етнокультури, а також конвенціональний тип соціокультурної регуляції і ретрансляції досвіду соціуму.

Інша субстанція -- народна релігія -- виступає світоглядно-змістовою основою системи. Вона обумовлює «способи бачення світу і його сприйняття, прийоми засвоєння чуттєвого і надчуттєвого, емоційний лад і кодекс моральних критеріїв [13, с. 91]» народу. Пропонуючи пріоритет потойбічного вічного життя, вона виводить особистість за межі земної життєдіяльності й утверджує самоусвідомлення індивіда як безпосереднього учасника вселенського буття.

Побудована на ґрунті синкретизму язичницького і християнського світоглядів, буденної і сакральної свідомості, українська народна релігія не є конфесійною (зокрема православною, греко-католицькою або католицькою) за канонічними критеріями або судженнями церковної ієрархії. Вона сформувала власні форми релігійного життя, що мають лише посередній зв'язок із язичництвом і водночас не тотожні офіційному (канонічному) християнству.

Саме сприйняття світоглядного синкретизму як основного детермінанта єдності народно-побутових форм людської активності і релігійної практики дає ключ до розуміння типологічних особливостей української народної релігійної культури.

Отже, українська народна релігійна культура являє собою продукт взаємодії двох субстанцій -- народної культури і народної релігії. Вона поєднала християнські ідеї і буденне світорозуміння українського народу, ввібравши у себе не лише могутній пласт суто народної культури, а й християнську і язичницьку практики, що визначило її зміст і специфіку функціонування у соціумі.

Особливості української народної релігійної культури детерміновані специфічними способами людської життєдіяльності, що функціонально пов'язані з розвитком суспільства. Результати цієї діяльності акумульовані в цілісних системних комплексах, у яких тісно переплелися матеріальні артефакти і різноманітні прояви духовної культури українського народу, що розвивається в межах його релігійної свідомості.

Для з'ясування окремих її проявів пропоную в якості операційної моделі скористатися концепцією динамічного співвідношення офіційної і народної релігійних практик. Як відомо, релігійна практика за своєю суттю є сукупністю способів відправлення богослужіння, організації церковного життя, системи свят, обрядів, проповідей, молитов тощо. її офіційний варіант строго підпорядкований стійким християнським догматам.

Як зазначає Т. Бернштам, «православна церква, на відміну від католицької, продовжувала зберігати в незмінності догмати стародавнього віровчення, які утверджують: божа істина, що належить до сутності учіння віри, надається в одкровеннях і формулюється лише церквою, авторитет якої для християнина незаперечний [13, с. 92]». Контроль за їх виконанням часто набував репресивних форм: прояв релігійних девіацій і інакомислення послідовно і суворо переслідувався ортодоксальною церквою. Однак канонічне відправлення обрядів «за християнським законом» залишалось, як правило, у межах митрополії або богослов'я, не знаходячи широкого відгуку в народі. релігія синкретизм язичницький християнський

Народна релігійна практика організована інакше: вона виникла внаслідок трансформації офіційних церковних традицій під впливом життєвого досвіду народу і має іманентну логіку. Через лабільність умов людського буття народна релігійна практика набула риси відкритої системи. Це виявляється, зокрема, у нестійкому обрядовому комплексі, який варіюється у часі і просторі, що, зрештою, цілком допускається церквою, оскільки обряд не ототожнюється нею ні з вірою, ні з догматом.

Особливий інтерес для розуміння процесів змішання канонічної церковної практики і народної релігійності являють собою локальні прояви народної релігійної культури. Регіональність життєвого укладу українського народу, відсутність одностайної релігійної практики, слабка спрямованість на релігійну книжність (а через це -- неоднаковість тлумачення християнських догматів і низький рівень освіченості служителів місцевих церков), широке розповсюдження місцевих апокрифів обумовили просторово- часову гетерогенність народних релігійних традицій і сакрального простору, який заповнили локальні пантеони свя- тих-заступників, чудотворні ікони, святині.

Глибокий слід в українській народній релігійній культурі залишив поділ українського християнства на православ'я і греко-католицизм, що спричинило її регіоналі- зацію за конфесійною ознакою (на західно- і східноукраїнську) і похитнуло уявлення про єдність православної віри, показало її рухомість. І хоч греко-католицька конфесія зберегла звичну для православ'я практику богослужіння, обрядовості, підґрунтям нової гілки української культури став синкретизм язичницького, православного і католицького світоглядів.

Отже, внаслідок адаптації до конкретних етнокультурних і соціальних умов, у західних регіонах України формується новий тип українського християнства. Через експансію культурних форм, які змістовно відповідали потребам католицької церкви, руйнуються традиційні для народної православної культури канони, вносяться корективи в сонм святих, сакральні образи і сакральну символіку, що століттями існували в межах народного православ'я.

Взаємозв'язок раціонального і трансцендентного світоглядних компонентів, життєвого досвіду і релігійної практики українського народу особливо яскраво простежується в художній релігійній культурі як фундаментальній основі для формування самосвідомості індивідів. З одного боку, вона вирішує завдання чуттєвого відображення трансцендентного в художніх образах, з іншого -- забезпечення цієї діяльності, інтегруючи всі процеси створення, зберігання, трансляцію і використання художніх релігійних творів.

Генетично пов'язана з етнічною культурою, вона успадкувала різноманітну палітру культурних інваріантів -- колективність (соборність), анонімність, традиційність, синкретизм, символічність. Важливим її формоутворюю- чим елементом є також християнський канон. У сукупності ці компоненти становлять цілісну інваріантну основу української народної художньої релігійної культури.

А втім, структуризація народної художньої релігійної культури ускладнюється внаслідок розмитості і рухомості меж культурних полів її головних складових -- релігійного фольклору і народного релігійного мистецтва. Не буду обговорювати всі форми релігійної фольклорної культури (за теоретичною концепцією «системи субкультур» М. Кагана -- «селянська, фольклорна» [134, с. 99]) -- це прерогатива фольклористики, зверну лише увагу на такі її прояви, як духовні вірші, християнські легенди, народні апокрифи, неканонічні співи і міфи, що міцно ввійшли в релігійну практику українського народу.

І все ж змістовим ядром народної художньої релігійної культури залишається релігійне мистецтво, що відіграє центральну роль у культовій діяльності. Мистецтво проектує і об'єктивує чуттєвий і надчуттєвий світ, відтворюючи його образно-символічними засобами, і акцентує увагу на актуальних для страти моральних, етичних, естетичних та інших проблемах. Його окремі види (архітектура, живопис, скульптура, декоративно-прикладне мистецтво, музика, спів, література) перебувають у синкретичній єдності, формуючи специфічну ауру релігійного простору для психоемоційного впливу на людину.

На ґрунті християнських художніх канонів і художніх традицій українського народу сформувалася синкретична релігійно-художня система, властивості якої детерміновані виразними засобами кожного виду мистецтва (зокрема композицією, ритмом, архітектонікою, масштабом, пластикою -- в архітектурі; композицією, малюнком, кольором, перспективою, світлотіньовим моделюванням -- у живопису), а також їх образно-символічною специфікою. Співвідношення між релігійним і естетичним компонентами системи обумовлюється потребами суспільства і варіює у культурно-історичному полі.

Слід зауважити, що релігійно-художня система -- це живий, динамічний організм, спроможний варіювати у часі і просторі, що дозволяє розглядати її протягом ґенези шляхом порівняння традиційних і інноваційних тенденцій. Під час свого існування в межах тієї чи іншої художньої стильової епохи українське народне релігійне мистецтво неодноразово зазнавало формального, змістовно-стильового, безпосереднього і опосередкованого впливу загальноєвропейських культурних тенденцій, але засвоювало лише окремі елементи стильової системи, зберігаючи свій гено- код.

Процес її формування має вибірково дифузний характер -- у взаємодію вступають лише ті елементи, що найбільш відповідають ідеалам, нормам, українського народу. Народне світобачення є тим фільтром, який регулює процес засвоєння нової інформації і створення культурних цінностей, що найбільш відповідають потребам суспільства у конкретному часі.

Уявлення про українську народну релігійну культуру буде неповним, якщо не ураховувати її ціннісно-нормативну систему, що впливає на усі форми життя релігійної спільноти. Вона складається з комплексу релігійних цілій, цінностей, правил, звичаїв, соціальних стандартів, технологій соціалізації особистості і відтворення релігійної спільноти як стійкої функціональної цілісності. Концентруючи у собі соціальний досвід народу, вона є дієвою формою контролю життєдіяльності соціуму.

Провідним її елементом є моральна релігійна культура, що являє собою проекцію народного досвіду на матрицю християнського віровчення і визначає обов'язки люди- ни перед Богом, суспільством і перед собою. Спрямована на встановлення і закріплення соціально-значимих психологічних домінант, вона детермінує моральне світосприйняття, моральні почуття і стереотипи поведінки релігійного суб'єкта. Християнство було сприйняте українським народом як система моральних імперативів, однак народ розглядає їх через призму свого життєвого досвіду, підпорядковуючи об'єк-тивним потребам суспільства на конкретних етапах його розвитку, що надає феномену гнучкого, рухливого характеру.

Як приклад, розглянемо ті зміни, які відбувалися в українській народній культурі в часи, коли в натуральне господарство почали упроваджуватись елементи стихійного ринку. Специфіка моральної культури цього періоду пов'язана з переосмисленням її ціннісно-нормативної основи, що спричинило трансформацію уявлення про природу моральності людини і критерії її доброчинної поведінки.

На зміну релігійним, надособистим ідеалам добра приходять інші. Релігійний контроль за поведінкою із зовнішнього переходить у внутрішній -- самоосуд, новим мірилом моральної регуляції стає совість. На відміну від почуттів, характерних для середньовічного суспільства, -- сорому і честі, що примушують людину дивитись на себе очами інших, -- совість стає індивідуально-особистісним контрольним механізмом.

Зміни визрівали повільно. Безперечно, християнська мораль не зникала із життя людей, але народна мораль набула розумного, практичного характеру, передбачаючи набір таких доброчинностей, як вміння поєднувати свої власні інтереси з інтересами церкви і суспільства. Моральні норми все більш підкорялися вимогам економічної доцільності. Середньовічне уявлення народу, що господарська діяльність здійснюється за волею небесного господаря, змінилося думкою про те, що людина не може розраховувати на Божу благодать у повсякденному житті і повинна власноруч розв'язувати свої проблеми. Відхід від традиційних релігійних настанов призвів до соціальної значимості мотивів прибутку, пожитку, господарської користі.

Отже, українська народна релігійна культура за своєю природою варіативна. її динаміка має іманентний ритм, що часто не збігається зі змінами у часі «високої» культури. Протягом історії трансформація набуває різного характеру -- від прогресивного розвитку до деградації і застою. Цей процес «супроводжується не ліквідуванням традиції як такої або (що в даному випадку одне і те саме) культури як такої, а зміною однієї системи традицій іншою, одного типу культури іншим [333, с. 19]». Різниця між ними виявляється у відмінності змісту того, що ретранслюється, у наборі стереотипів і темпах їх поновлення.

Породження нових форм (за К. Чістовим, «вторинних», тобто тих, «що знаходяться у більш складних зв'язках із традицією, яка сягає архаїчних глибин історії, або зовсім з нею не зв'язаних, однак в чомусь схожих з «первісними» [333, с. 125]») й інтеграція їх у соціальну практику детермінована цілим спектром чинників. Найбільш вагомими з них, на мій погляд, є: культуроґенез, що відбувається протягом всієї історії людства і відбиває адаптивну пластичність української народної культури в мінливих умовах буття; модернізація культурних конфігурацій при ретрансляції традицій, у процесі якої деякі старі форми втрачають соціальну актуальність і зникають із практики; дифузія в її систему «чужих» культурних форм у результаті взаємодії культур; регіоналізація форм внаслідок локальної диференціації життя українців за соціокуль- турним, політичним, конфесійним та іншими параметрами; реінтерпретація форм через зміну їх змістових і символічних характеристик.

Функціонування української народної релігійної культури у соціумі здійснюється завдяки культуротворчої діяльності суб'єктів (індивідуальних, групових). Це -- віруючі індивіди, спільноти людей, які об'єднані однаковими релігійними ідеями, поглядами, екзистенціональними орієнтаціями, соціальними проблемами і досвідом сумісної життєдіяльності (загальноприйнятими нормами, правилами їх задоволення), а також релігійні інституції, що організують релігійну діяльність, охоплюючи практично всі сфери народного життя. Керуючись релігійними, а також соціальними інтересами, суб'єкт виконує функції творця, носія, охоронця і кінцевого адресата народної релігійної культури.

У процесі етногенезу українська народна релігійна культура перетворилась у складну поліфункціональну систему, основними функціями якої є світоглядно-сенсо- твірна, соціально-регулятивна, комунікативно-трансляційна. Формуючи світоглядну орієнтацію індивіда, українська народна релігійна культура дає розуміння сенсу життя, сприяє його інкультурації, засвоєнню існуючих у культурі знань, вірувань, цінностей, норм і паттернів поведінки, детермінуючи його самоідентифікацію зі спільнотою. Це стосується не лише релігійної практики, а й соціальної, комунікативної, художньої та інших видів його діяльності.

Проектуючи отримані результати у площину об'єкта дослідження, доходимо висновку, що поняття «українська народна релігійна культура» визначає субкультуру страти українського народу, в якій домінує конвенціональний тип соціокультурної регуляції і ретрансляції колективного досвіду, свідомість і поведінка членів якої мотивується вірою у трансцендентне, релігійними інтересами і соціальними потребами. Це -- суверенна цілісна сфера української культури, що проявляється, зокрема, у формі вірувань, традицій, звичаїв, обрядів, норм моралі, художньої культури, і основана на ірраціональних засадах, емоціях, вірі людини в надприродне.

Сформувавшись унаслідок взаємодії побутових форм людської активності і релігійної практики українського народу, вона поєднала зміст, основні риси, інваріанти (традиційність, колективність, синкретичність, символічність) української народної культури зі світоглядно-змістовою основою української народної релігії, яка ґрунтується на синкретизмі язичницького і християнського світоглядів, буденної і сакральної свідомості. Викладені положення становлять категоріальну основу методологічного базису подальшого дослідження народної релігійної культури.

Размещено на Allbest.ru