Православна церква як інструмент гібридної війни Російської Федерації проти України

Анотація

У статті здійснено стислий огляд ситуації, що сформувалася в останні десятиліття у Російській православній церкві та її ставлення до війни Російської Федерації проти України. Метою дослідження визначено з 'ясування об'єктивних і суб'єктивних чинників, які зумовили підпорядкування РПЦ державі, а також антиукраїнських настроїв у середовищі архиєреїв і рядових священнослужителів. Методологія наукового пошуку базується на врахуванні теоретико-концептуальних напрацювань провідних вітчизняних і зарубіжних фахівців у сфері відносин між державою та релігійними об'єднаннями, міждисциплінарних підходах до осмислення емпіричного матеріалу (насамперед інструментарію історії, релігієзнавства, політології, соціальної психології), а також сучасного термінологічного апарату. Наукова новизна історичної розвідки полягає у залученні та введенні до наукового обігу нових джерел, прирощенні наукового знання, а також авторській інтерпретації подій. Висновки. Після розпаду Радянського Союзу Російська православна церква отримала нові можливості для відновлення повноцінної діяльності та розвитку. Однак після обрання патріархом Московським Кірілла (Гундяєва) почався стрімкий дрейф РПЦ у бік влади. Саме в цей час відбувалося становлення та зміцнення авторитарного режиму президента РФ В. Путіна. РПЦ потрапила під повний контроль російських спецслужб та перетворилася на інструмент внутрішньої і зовнішньої політики правлячої верхівки, своєрідний орган рашист- ської пропаганди. Сконструйована у її надрах і всіляко поширювана Кіріллом концепція «русского міра» стала одним з напрямів індоктринації російського суспільства, -- з одного боку, та легалізації експансіоністського курсу Кремля зовні, -- з іншого. Особисто патріарх, більшість священнослужителів і майже всі архиєреї РПЦ підтримують агресію та окупацію частини території України, а багато хто -- й геноцид українців, виправдовуючи дії своєї злочинної влади. Поодинокі спроби демонстрації людської гідності, священницького обов'язку і гуманізму з боку окремих душпастирів супроводжуються їхнім переслідуванням, церковними дисциплінарними санкціями та цькуванням. Існує багато свідчень того, що чимало російських військовослужбовців сформували власний світогляд та відповідні моделі поведінки (злочинні і брутальні за своїм характером) під впливом священників та ієрархів РПЦ.

Ключові слова: Російська православна церква, патріарх Кірілл, путінський режим, рашизм, «русскій мір», війна Російської Федерації проти України.

Abstract

Oleksandr Lysenko, Doctor of Historical Sciences (Ph.D., Dr. hab.), Professor, Head of the Department of Military Historical Research, Institute of History of Ukraine of the NAS of Ukraine (Kyiv),

Ukraine

Oleksandr Marushchenko, Candidate of Historical Sciences (Ph.D.), Associate Professor of the Department of World History Carpathian National Vasyl Stefanyk University (Ivano-Frankivsk), Ukraine,

THE ORTHODOX CHURCH AS AN INSTRUMENT OF THE RUSSIAN FEDERATION'S HYBRID WAR AGAINST UKRAINE

The article provides a brief overview of the situation that has emerged in recent decades in the Russian Orthodox Church and its attitude to the Russian Federation's war against Ukraine. The purpose of the study is to identify the objective and subjective factors that led to the subordination of the ROC to the state, as well as anti-Ukrainian sentiments among bishops and ordinary clergy. The research methodology is based on theoretical and conceptual developments of leading domestic and foreign experts in the field of relations between the state and religious associations, interdisciplinary approaches to understanding empirical material (primarily the tools of history, religious studies, political science, social psychology), as well as modern terminology. The scientific novelty of historical research lies in the involvement and introduction of new sources into scientific circulation, the growth of scientific knowledge, and the author's interpretation of events. Conclusions. After the collapse of the Soviet Union, the Russian Orthodox Church received new opportunities to resume its full-fledged activities and development. However, after the election of Patriarch Kirill (Gundyaev) of Moscow, the ROC began a rapid drift toward power. It was at this time that the authoritarian regime of Russian President Vladimir Putin was being established and strengthened. The ROC came under the full control of the Russian special services and turned into an instrument of domestic and foreign policy of the ruling elite, a kind of racist propaganda organ. The concept of the "Russian world", constructed in its bowels and spread by Kirill in every possible way, has become one of the ways to indoctrinate Russian society, on the one hand, and to legalize the Kremlin's expansionist course abroad, on the other. Personally, the patriarch, most of the clergy and almost all the bishops of the Russian Orthodox Church support the aggression and occupation of part of the territory of Ukraine, and many of them support the genocide of Ukrainians, justifying the actions of their criminal government. Individual attempts to demonstrate the human dignity of the priestly duty and humanism on the part of individual pastors are accompanied by their persecution, church disciplinary sanctions and harassment. There is ample evidence that many Russian military personnel have formed their own worldview and corresponding patterns of behavior (criminal and brutal in nature) under the influence ofpriests and hierarchs of the Russian Orthodox Church.

Keywords: Russian Orthodox Church, Patriar

Про місце РПЦ в сучасній Росії українськими істориками написано небагато. До релігійних аспектів звертається Л. Якубова в контексті аналізу проєкту «русского міра» та його втілення в Україні Якубова Лариса. «Русский мир» в Україні: на краю прірви. Київ: ТОВ Видавництво «Кліо», 2018. 384 с.; Її ж. Рашизм: звір з безодні. Київ: Академперіодика, 2023. 318 с.. Експлуатація Православної церкви в антиукраїнській політиці Москви простежується у публікації Т. Євсєєвої Євсєєва Тетяна. Православна парадигма російсько-української війни 2014: історія та сучасність. Національне питання в Україні: виклики сучасності, уроки історії. Доповіді та матеріали всеукраїнської наукової конференції. 20 листопада 2014 р. Київ: Інститут історії України НАН України, 2016. С. 173-180.. Релігійних мотивів у формуванні концепту «русского міра» торкається у своїх дослідженнях С. Громенко Громенко С. Три джерела і 100 мільйонів складових рашизму. Частина ІІ: від

«Третього Риму» до «русского міра». Локальна історія. 2022. 6 вер. URL:

https://localhistory.org.ua/texts/statti/tri-dzherela-i-100-milioniv-skladovikh-rashizmu- chastina-ii-vid-tretogo-rima-do-russkogo-mira/ (дата звернення: 20.08.2023).. Окремі аспекти залучення російського православ'я до реалізації зовнішньо- і внутрішньополітичного курсу кремлівський правителів розглядаються у працях В. Ткаченка Ткаченко В. Росія: ідентичність агресора. Монографія. Київ: ВЦ «Академія», 2016. 256 с.; Його ж. Україна - Росія: на сконі «пропащого часу». Видання друге, доповнене. Публіцистика. Київ: «Політія», 2019. 548 с.; Його ж. Наративи історичної пам'яті в політичному транзиті України та Росії. Монографія. Київ: ДУ «Інститут всесвітньої історії НАН України», 2020. 144 с.; Його ж. Україна - Росія: на рубежі геополітичного розлому. Наукова публіцистика. Київ: «Політія», 2022. 440 с..

Серед напрацювань західних авторів слід виокремити книгу А. Бе- зансона «Свята Русь», що містить доволі цікаву історичну ретроспективу цього феномену, а також природи релігійності російського народу Безансон Ален. Свята Русь / Пер. з франц. Т. Марусика. Київ: Кліо, 2017. 112 с.. У монографії М. Епштейна простежуються «закутки» ідейно-політичних «шукань» у сучасній Росії та пов'язані з цим геополітичні ризики Эпштейн М. Русский антимир. Политика на грани апокалипсиса. Нью-Йорк: FrancTireurUSA, 2023. 248 с..

Найбільший масив публікацій з означеної проблематики спостерігається у самій Росії, причому її жанровий, змістовий і тематичний діапазон є настільки широким, що для його репрезентації не вистачить і великої монографії. То ж обмежимося згадкою лише про деякі публікації, що безпосередньо стосуються теми цього викладу. В інтерв'ю відомого опального вченого А. Зубова містяться доволі точні й рельєфні оцінки симбіозу РПЦ і путінського режиму, характеризується цинізм як світських, так і церковних правителів Росії Зубов А. Рождество на фоне катастрофы. Радио Свобода. 2023. 09 янв. URL: https://www.svoboda.Org/a/rozhdestvo-na-fone-katastrofy/32215397.html (дата звернення: 22.08.2023).. М.Суслов аналізує проєкцію концепту «русскій мір» на геополітичні уявлення у Російській православній церкві Суслов Михаил. «Святая Русь»: геополитическое воображение в современной Русской Православной церкви. Форум новейшей восточноевропейской истории и культуры. Русское издание. 2013. № 2. С. 311-327. URL: https://www1.ku.de/ZIMOS/forum/ inhaltruss20.html (дата звернення: 24.08.2023).. Критичними оцінками позначена характеристика неоєв- разійського релігійно-політичного проєкту у статті А. Митрофанової Митрофанова Анастасия. Блеск и нищета неоевразийского религиозно-политического проекта. Форум новейшей восточноевропейской истории и культуры. Русское издание. 2009. № 1. С. 148-165. URL https://www1.ku.de/ZIM0S/forum/docs/forumruss11/ 8Mitrofanova.pdf (дата звернення: 21.08.2023).. Ці та низка інших публікацій висвітлюють різні аспекти діяльності РПЦ у фарватері внутрішньої та зовнішньої політики Кремля, однак залишають простір і для нових емпіричних наповнень, і для концептуальних інтерпретацій.

Фальшива «симфонія» по-російськи: держава і православ'я в сучасній РФ

Практично одразу після розпаду Союзу РСР значний сегмент російського політикуму включно з оточенням президента Російської Федерації Б. Єльцина став перейматися проблемою повернення України в орбіту свого впливу. У надрах російських спецслужб і кабінетах політтехнологів та інтелектуалів розроблялися різні сценарії: від економічних «пасток», задля максимального узалежнення України від Росії, різноманітних форм провокацій, підривної діяльності, спецоперацій, що охоплювали усі найважливіші сфери функціонування державного організму до прямого збройного втручання. Ралізація деяких «лібретто» вилилася у «газові війни», інспірацію мовного питання, територіальні інтервенції (о. Тузла), електоральні технології, спрямовані на приведення до влади проро- сійських сил, організацію й активізацію антиукраїнських громадських об'єднань. Окремим напрямом діяльності російської пропагандистської машини стало формування негативного іміджу України у світовій громадській думці та у впливових колах політикуму за кордоном. Сукупність форм і методів цієї «роботи» дає переконливі підстави кваліфікувати їх як гібридну війну Російської Федерації проти України, що триває останні 30 років. Важлива роль у веденні підривних антиукраїнських операцій щодо нашої держави відводилася Російській православній церкві.

З часів самодержавства РПЦ залишалася надійною опорою держави. Імператива «самодержавство, православ'я, народність» відображає місце РПЦ в системі державницьких координат дореволюційної Росії. Навіть творці «диктатури пролетаріату», які з притаманним їм прямолінійним атеїстичним завзяттям взялися нищити релігійні структури, у розпал німецько-радянської війни (1943 року), пішли на зміну курсу і фактично поставили православних архиєреїв та клир на службу сталінському тоталітарному режиму. РПЦ як носій «російської ідеї» знадобилася вождю для формування нової ієрархії народів у СРСР, на вершині якої перебував російський народ, а також конструювання нової моделі патріотизму, історичного наративу й колективної пам'яті. До падіння СРСР роль РПЦ у складанні нової ідентичності -- homo soveticus -- була незначною. Та одразу після розвалу комуністичної імперії правителі Російської Федерації повернулися до ідеї «збирання руських земель» в єдиній державі (читай -- реставрації Російської імперії в оновленому форматі) й пошуку кон- солідаційної субстанції для російського населення. І тут ідеологема «Свята Русь» набула статусу однієї з несучих конструкцій теорії і практики розширення «русского міра», а РПЦ стала важливою «скрепою» для зшивання російського суспільства і держави, а також симфонії БезансонАлен. Свята Русь... С. 28. православної ієрархії і правлячих еліт. Цьому сприяла традиційна співпраця багатьох архиєреїв та кліриків з радянськими і сучасними російськими спецслужбами, а також щедра фінансово-матеріальна підтримка РПЦ з боку держави й олігархів аж до санкціонування сумнівної тіньової економічної діяльності цієї конфесії.

Ще за часів Сталіна РПЦ оповила мережа агентури та інформаторів. Перебуваючи під суцільним контролем спецслужб, Церква поступово втрачала відчуття власного призначення. Навіть у часи, коли вже не йшлося про виживання, архиєрейський корпус і вище церковне керівництво сформувало для себе зону комфорту, сплативши за нього повним підпорядкуванням волі правлячого режиму. Так було у 1970-80-ті роки, так продовжувалося і у 1990-ті, в часи Єльцина. Більше того, нові можливості, що відкрилися перед РПЦ після розвалу Союзу РСР (величезні «пожертви» різної «братви», організованого криміналітету, «нових русскіх», а незабаром олігархів), швидко перетворили цю організацію на своєрідний конфесійний клуб, приналежність до сонму священнослужителів якого (звісно, не в рядовому сані) забезпечувала не тільки статус, а й статки. Усвідомлюючи вплив РПЦ, російська влада не могла залишити цю інституцію поза своїм контролем. І найкращим інструментом для цього, як і десятиліття тому, стали спецслужби. Колишній співробітник 5-го управління КДБ СРСР Попов в інтерв'ю Д. Гордону на питання, «чи не є Українська православна церква відділом ФСБ Росії?» відповів: «Чому церкві приділялася увага і Сталін прозрів з початком Другої світової війни?... Це перш за все орган серйозного психологічного впливу на маси. Саме тому КДБ приділяв цьому таку увагу. Саме тому і Путін так прагнув до об'єднання церков Московського патріархату і Зарубіжної церкви. Саме для того, аби мати можливість впливу на маси людей, які проживають в інших країнах, ну і, зокрема, безумовно, в Україні. По суті справи так. Це як філіал ФСБ, можна сказати. Звичайно, це не зовнішня розвідка -- це ФСБ насамперед» Гордон Д. Колишній офіцер КДБ Попов: По суті, УПЦ МП -- це філія ФСБ. URL: https://gordonua.com/ukr/news/society/kolishnij-ofitser-kdb-popov-po-suti-upts-mp-tse-filija- fsb-1637808.html (дата звернення: 27.08.2023)..

Виступаючи на екуменічній конференції «Середземноморські богословські зустрічі» у хорватському місті Рієка із доповіддю про позицію Московського патріархату щодо війни в Україні, відомий православний діяч і богослов Кирило Говорун зазначив, що Московський патріархат ухвалив рішення повернути Російській православній церкві «центральне місце на російському громадському майданчику». На його переконання, така тісна співпраця між великою релігійною структурою і Кремлем призводить до «змішування між Церквою та державою» й появи «політизованої форми релігії».

«У нас у Православній Церкві довга історія співпраці між державою та Церквою, аж до поглинання Церкви, аж до змішування держави з Церквою та Церкви з державою. Таку модель взаємодії називаємо «симфонією», -- наголосив доповідач. «Симфонія» існувала у Візантії, де Церква і держава стали фактично єдиним цілим. «У Римській імперії релігія і політика завжди були разом. Неможливо було подумати, що вони поділені. Таким чином, коли прийшов Христос, він приніс послання, яке по суті розділило релігію і політику. Це було нововведенням для всього стародавнього світу, і християнські Церкви повинні зберегти це вчення», -- переконаний богослов. Релігія і політика, на його думку, мають бути розділені, оскільки це початкове послання Ісуса Христа, яке протистоїть політичній культурі Римської імперії, зокрема там, де народилося християнство. «На жаль, ідея «симфонії» спотворює послання Христа, і коли сьогодні православні Церкви намагаються встановити інший тип «симфонії», то це відбувається зазвичай у контексті диктатури. У ХХ столітті возз'єднання між Церквою та державою, зростання їхнього злиття, у більшості випадків відбувалися в обставинах диктатури» Ідея «симфонії» між державою та Церквою спотворює послання Христа. Духовний фронт України. 2022. 18 лип. URL: https://df.news/2022/07/18/ideia-symfomi-mizh- derzhavoiu-ta-tserkvoiu-spotvoriuie-poslannia-khrysta-hovorun/ (дата звернення: 27.08.2023)., -- наголосив архимандрит К. Говорун.

Російській ідентифікаційній моделі притаманна давня схильність персоніфікувати владу. В Росії останнього двадцятиліття вказана іманентна властивість набула нових характеристик. Апеляція до сильної влади виявилася у реанімації культу Сталіна та формуванні культу Путіна, а також мало проговорюваної у публічному дискурсі ідеї і практики вождизму (це псувало б старанно підбілюваний фасад російської псевдо- демократії та шкодило б іміджу самого російського лідера, який завдяки економічним важелям і шантажу таки домігся того, що його донедавна приймали у столицях провідних держав світу як рівноправного гравця). Російський варіант ресентименту у формі болісної ностальгії за втраченою величчю Союзу РСР тамується проголошенням так званої «союзної держави» РФ і Республіки Білорусь з неприхованою російською домінантою й перспективою повного поглинання Білорусі «старшою сестрою», а також «активною позицією» (а насправді відкритою експансіоністською політикою щодо держав на пострадянському просторі). Коли «пробні кулі» Кремля (у Придністров'ї та Грузії) залишилися без адекватної відповіді провідних країн світу, Путін переконався, що стартові можливості дають йому підстави розраховувати на більше. Так гібридна війна проти України у 2014 р. перейшла у гарячу фазу відкритої агресії. На тлі сприятливої кон'юнктури на ринку енергоносіїв російська економіка пішла вгору, що до часу закамуфлювало її сировинну орієнтацію та існуючі дисбаланси. Перелічені обставини в поєднанні з ретельно продуманою, забезпеченою величезними фінансовими і матеріальними ресурсами, розгалуженою назовні і всередині країни пропагандою сприяли конструюванню образу нового «збирача істинного руських земель», непохитного «державника» і захисника Росії від зазіхань численних її ворогів в особі Путіна. На відміну від українців росіяни персоніфікують владу до таких меж, що вже втратили спроможність обходитися простими й безболісними демократичними процедурами ротації керівників держави і віддали їм усі важелі й інструменти народовладдя в обмін на примітивний ситий спокій. Ця засаднича відмінність між апеляцією до Майдану у переломні моменти історії в сучасній Україні та сакралізацією «самодержців» в Росії позначили ту видиму частину цивілізаційного розламу, що історично розділяє два сусідні народи.

У тривалій історичній ретроспективі РПЦ стала генератором, носієм і практичним промоутером ідей рашизму. Фасадна завіса «Святої Русі» приховує тривалу історію російського месіянізму, шовінізму, зневаги до інших народів, організаційну і психологічну підтримку внутрішньо- і зовнішньополітичного курсу Кремля в різні часи. Концепт «русского міра» -- це не релігійне вчення, а імперська експансіоністська доктрина, спрямована не тільки проти України чи сусідніх з Росією держав, а й на ті анклави, де мешкають росіяни або де існують «російські інтереси».

Французький історик і філософ А. Безансон дуже точно характеризує «дві старі трансцедентальні цінності». Першу з них, православ'я, було методично повернуто до життя. «Церква» була знову поставлена в центрі держави, і для цього не потрібно було змінювати її ієрархів, які були ви- муштрувані в абсолютній слухняності. Церкви і монастирі були відновлені, а керівники держави не пропускають великих церковних відправ. Вони намагаються висунути православну віру (православную вєру) на роль ідеології-замінника. Церква Московського патріархату є одним із найбільш потужних засобів впливу російської держави поза її межами». Іманентною рисою російського православ'я А. Безансон вважає те, що воно стало «цементом російського народу». «Усвідомлення нерозривності російськості і православ'я все ще живе, і ця нерозривність проголошена з більшим завзяттям, ніж будь-коли, після сімдесяти років комунізму.

Солженіцин не допускає можливості, щоб росіянин покинув православ'я заради іншої християнської конфесії без одночасної обов'язкової відмови бути росіянином. Такою є нинішня позиція патріарха Кирила, гаряче підтримана Путіним і російською державою. Той, хто переходить в іншу Церкву, єретик, а єретиків не терпіли у Східній імперії. Він є одночасно зрадником батьківщини».

У російському православ'ї безроздільно панує чутливість. Ось цей люфт, а в більшості випадків -- провалля, між православною сентиментальністю і надзвичайно легким перевтіленням Богоподібної істоти у звіроподібну, на наше переконання, й становить сутнісний стрижень «таємничої природи російської душі» так необачно і незаслужено поетизованої апологетами російськості. А. Безансон здійснює таку проекцію крізь призму сприйняття іноземцями, які дивуються контрастам, що «розривають» російську людину, «її побожності, нападів лагідності, щедрості, її незначної прив'язаності до благ цього світу. А з іншого боку -- з її брутальності, нападів жорстокості, хижацької жадібності, її відрази до життя і до самої себе. З її матеріалізму і з її спірітуалізму, з її наївності, її довіри, а також з її хитрощів і її зрад. Ангел і звір одночасно, але насилу фіксується в цьому проміжному стані людини. Вони дивуються з її екстремізму в добрі і злі» Безансон Ален. Свята Русь. С. 27-28..

Психотип і ментальність сучасного пересічного росіянина мало чим відрізняється від щойно описаного прототипу, хоча він став ще й вибагливим споживачем товарів і послуг. Це дало підстави дотепним спостерігачам визначити поле, в якому можливий «антагонізм» для нього: між телевізором і холодильником. Примітивність цих критеріїв для оцінки якості життя та розуміння оточуючої дійсності доволі точно окреслює внутрішній світ величезної більшості мешканців Росії.

РПЦ спільно зі спецслужбами та пропагандистським апаратом щільно задіяна у технологіях формування ментальності сучасних росіян. Традиційний авторитет Церкви у середовищі вірян створив підґрунтя для некритичного сприйняття всього, що вона індоктринує у їхню свідомість. Враховуючи екзальтованість більшості православної пастви, консервативні (а більшою мірою -- реакційно-шовіністичні) священнослужителі та чернецтво легко домагаються повного підпорядкування собі волі пересічних мирян. Цей канал впливу максимально використовується для антиукраїнського налаштування прихожан, запрограмованого на певні процедури «самозбурення», що «легітимізує» агресивні дії російської владної верхівки на міжнародній арені, забезпечує їй моральну, політичну та мобілізаційну підтримку.

Прямим продуктом тотальної за характером пропаганди у сполученні з «християнізацією» по-російськи стала постійно зростаюча кількість радикально налаштованих росіян у яких крайній націоналізм /шовінізм помережений православними стрічками. Прикладом може слугувати неонацист А. Раєвський, який називає себе «русскім націоналістом православного віросповідання». Це -- найсвідоміша, найактивніша і найза- пекліша частина соціальної бази рашистського режиму, готова на будь-які злочини заради «ідеї». Та власне з «ідеєю» в Росії так і не склалося, попри наявність десятків, коли не сотень, «ідеологів» різного штибу: від І. Ільїна до Е. Лимонова та О. Дугіна і тисяч томів еклектичного набору, присвячених «призначенню Росії», її «особливому шляху», «російській цивілізації», «русскому міру» та євразійству як цивілізаційно-історичному феномену.

Так історично склалося, що закріплення Путіна при владі співпало з появою на чолі РПЦ Кірілла (Гундяєва). За оцінкою тодішнього свого помічника протодиякона, а потім протоієрея Андрія Кураєва попередник Кірілла, патріарх Алексій ІІ (Рідігер) очолив Церкву за кар'єрною інерцією. Він не мав власного кейсу реформ очолюваної конфесії, але не заважав іншим робити добрі справи. Гундяєв ішов до своєї мети цілеспрямовано, терпляче і все життя. І він був зовсім іншою людиною. Патріархом мав намір стати його духовний наставник -- митрополит Никодим (Ротов), у якого Кірілл запозичив багато ідей. Не дуже освічений, Никодим усвідомлював це і виявляв талановитих дітей та підлітків та підтримував їх. Однак серед багатьох талантів Кірілла був відсутній талант оточувати себе розумними людьми.

Вкрай несприятлива демографічна ситуація у Російській Федерації у перше десятиліття нового тисячоліття актуалізували проблему надцін- ностей для молоді, її християнізацію, набуття нею надійних життєвих орієнтирів. Здавалося, що новий патріарх усвідомлює виклики часу. Він зустрічався з ідолами молоді -- популярними виконавцями Ю. Шевчуком, К. Кінчевим та іншими представниками молодіжної масової культури. Кірілл виступав на концерті Ю. Шевчука на Хрещатику в Києві. Усе це підживлювало сподівання прогресивної частини православної громадськості на те, що він розуміє Місію не як пустий звук чи формальність. Але те, що він зробив далі, покладає на нього відповідальність за провал місійної діяльності РПЦ. Патріарх Кірілл ще більше відштовхнув молодь від Церкви та збільшив прірву між ними. За даними соціологічних досліджень, від 2012 р. до 2018 р. серед 2000 тис. опитаних студентів (переважно Московського державного і Петербурзького університетів) відсоток тих, які назвали себе православними, скоротився наполовину: з 53% до 32%. А. Кураєв з цього приводу зазначив, що патріарх Кірілл став виразником ідей «не для університетської молоді -- «креативної меншості», а людей з психологією жертви. Їм притаманна схильність бути веденими, ходити лавами під чиїмось командуванням. Вони мають стояти в шерензі, відчувати лікоть товариша. Для таких людей масовидне православ'я з примусом до нього це -- не травма, а порядок речей. ... Але питання в тому, що історію країни визначає креативна, освічена меншість. І от цю битву за університетські уми патріарх Кірілл програв».

Обравши курс на тісну співпрацю з владою, очільник РПЦ став нав'язувати відповідну поведінку усім архиєреям і клиру. Саме після того, як Кірілл став патріархом, з'явилася вимога до священників, що вони зобов'язані дотримуватися офіційної позиції Церкви, що репрезентувалася як «голос Бога». Але відомо, що у різні часи так звана «офіційна позиція» через років 20 вже викликала сором. Бесіда С. Сашлієва з А. Кураєвим і о. Саввою Мажуко. Церковна критика. Канал «Серафим». 2 червня 2021 р.

Тонко відчуваючи настрої у вищих владних коридорах, тодішній очільник відділу зовнішніх церковних зв'язків митрополит Смоленський і Калінінградський Кірілл ще у середині 1990-х років став артикулювати ідеї, що згодом оформилися в концепцію «русского міра». У 1994 р., виступаючи на засіданні ради із зовнішньої політики Російської Федерації під час обговорення «Шляхів наступної інтеграції в СНД та інтереси Росії», він наголосив, що в реалізації цього проєкту «є певна історична місія, в доброму сенсі, російського народу, що через його жертовність і самовідданість був створений цей російський світ, російська ойкумена, російський всесвіт, якщо хочете». Назвавши кордони пострадянських держав «карикатурними» і такими, що проведені «по живому», високий церковний сановник запевнив, що вони «ніколи не зможуть розділити наш народ» Интересы России в СНГ. Международная жизнь. 1994. № 9. С. 18-19..

Концепт «русского міра» мав подвійне призначення: внутрішнє і зовнішнє. У першому випадку він спрямовувався на консолідацію російських громадян довкола РПЦ та політичного керівництва РФ. За визначенням Л. Якубової, РПЦ «зависла у понятійній матриці домодерного світу, не відчуваючи жодного дисонансу. Для неї умоглядний «русский мир» простягався усюди, де мешкали її миряни, незалежно від їхньої етнічної належності. Таке потрактування ідентичності, точніше абсолютизація конфесійної ідентичності, поза контекстом громадянської та національної належності було не просто родовою відзнакою РПЦ, а, на жаль, перетворилося на інструмент політичних маніпуляцій та безсоромного втручання у внутрішні справи суверенних держав» Якубова Лариса. «Русский мир» в Україні: на краю прірви. С. 102-103.. Саме це й визначало зовнішній вектор націленості проєкту «русского міра». Його віртуальна географія, за словами численних адептів цієї теорії і практики, охоплювала усі локації світу, де застосовувалася російська мова.

Одним з ярих проповідників та провідників ідей «русского міра» є патріарх РПЦ Кірілл. Під час відкриття ІІІ Асамблеї фонду «Русскій мір» (2009 р.), він у традиційній для себе стилістиці наголосив, що глобаліза- ційний процес «кидає виклик насамперед концепціям культурно-національної ідентичності. Тому всім разом необхідно зберегти Русскій мір, розсіяний по різних куточках планети, щоб не втратити цінностей і способу життя, які цінували наші предки і, орієнтуючись на які, створювали, зокрема і Велику Росію». Викладаючи власне бачення концепту «русскій мір», патріарх зазначив: «Ядром Русского міра сьогодні є Росія, Україна, Білороусія... Саме це розуміння Русского міра закладене в сучасній самоназві нашої Церкви. Церква називається руською не за етнічною ознакою. Це найменування вказує, що Руська православна церква виконує пастирську місію серед народів, які приймають руську духовну і культурну традицію як основу своєї національної ідентичності чи в крайньому випадку, як її суттєву частину». Розкриваючи своє розуміння концепту «русскій мір», першоієрарх РПЦ виокремив кілька позицій. Перша: «В основі Русского міра лежить православна віра, якої ми набули у спільній Київській купелі хрещення. . Тобто мова йде про формування глибинних базових духовних цінностей, які стали реальністю в історичному житті нашого народу. Незважаючи на різні перипетії, ці цінності були незмінними орієнтирами для національного життя на всі часи, тому народ наш і став називатися народом-богоносцем. . Саме тому і земля наша стала називатися Святою Руссю» Текст речи Патриарха РПЦ Кирилла на открытии ІІІ Ассамблеи фонда «Русский мир». Русский мир. 2009. 9 нояб. URL: https://russkiymir.ru/fund/assembly/the-third- assembly-of-the-russian-world/ (дата звернення: 29.08.2023)..

Другою опорою «русского міра» Кірілл вважає культуру і мову. «Російська культура -- це явище, яке не вміщується у межі однієї держави й одного етносу і не пов'язане з інтересами однієї держави,. як і ця організація «Русскій мір» не є інструментом впливу Російської Федерації. Перш за все російська культура -- це самобутні способи і форми вираження цінностей, історичного досвіду народу Русі. Істинній російські культурі чужий дух ксенофобії і шовінізму, а також придушення інших культур. Якби це було не так, то ніколи з багатьох племен Київської Русі не виник би єдиний народ.» Там же.. У цих пасажах Кірілл грішить проти правди на кожному слові. В авторитарній путінській державі й сама РПЦ, і фонд «Русскій мір», та інші організації цілковито підпорядковані політичному курсу Кремля та підконтрольні спецслужбам. А що стосується міфу «великої російської культури», то як переконливо показали А. Безан- сон та інші автори, саме вона стала живильним середовищем рашизму у всіх його найпотворніших виявах. Також впадають у вічі аксіоматичні твердження про «єдиний народ Русі», що органічно припасовані до імперської історичної політики в РФ. Те саме стосується російської мови, яка завжди слугувала засобом панування в інформаційному просторі. У цьому сенсі заклик «допомагати випускати періодичні видання, створювати інтернет-сайти російською мовою, підтримувати діяльність наукових та освітніх центрів, сприяти вступу молодих співвітчизників у церковні й світські навчальні заклади Росії, України, Білорусії» сприймається як інструменталізація мови -- важливого засобу просування російських інтересів у інших, насамперед сусідніх державах.

Нарешті, третім підмурком «русского міра» позиціонується «спільна історична пам'ять та спільні погляди на суспільний розвиток. У результаті спільної творчості народів Русі і тих, хто складав з ними єдине ціле упродовж віків, виник спосіб суспільного життя, який у всьому світі асоціюється з російською традицією. У наших народів присутнє сильне усвідомлення неперервності й наступності російської суспільної традиції, починаючи від часів Київської Русі і завершуючи нинішньою Росією, Україною, Білорусією, Молдавією». Ось таке «зв'язування» «традиції» по- гундяєвськи, коли обґрунтовується історична «єдність» поневолюваних Росією народів, заперечення якої автоматично вважається «порушенням органічного історичного процесу, а прагнення вирватися зі смертельних «обіймів» «старшої сестри» -- розривом «по живому» Текст речи Патриарха РПЦ Кирилла на открытии ІІІ Ассамблеи фонда «Русский мир»....

Видаючи бажане за дійсне, очільник РПЦ завершив реконструкцію концепту «русского міра» такими словами: «За століття спільного існування виробилися спільні підходи до суспільного будівництва. Традиційно народи Русского міра творили суспільство на підставі таких цінностей, як відданість Богу, любов до Батьківщини, любов до людини, справедливість, міжнаціональний та міжрелігійний мир, прагнення до знань, працелюбність, повага до старших. У 2000 році Російська православна церква спробувала систематизувати весь накопичений досвід у сфері суспільного будівництва на основі православного світогляду, ухваливши «Основи соціальної концепції». У 2008 році був ухвалений ще один документ -- «Основи вчення Російської православної церкви про гідність, свободи і права людини»... Вони важливі не тільки для Церкви, а й для всього «Русского міра». Самобутність російської цивілізації, сформованої на основі Православ'я, а також за участю інших традиційних релігій, забезпечувала нашим народам свободу і незалежність у визначенні свої історичної долі» . З яким сарказмом читаються наведені рядки з огляду на дві Чеченські війни, події у молдовському Придністров'ї, Грузії, в українському Донбасі й Криму, а також на жалюгідний стан сучасного російського чи білоруського суспільств, що в основній масі підтримують власних тиранів.

У виступі на відкритті IV Асамблеї фонду «Русскій мір» (2010 р.) патріарх Кірілл зазначив, що «сама історія об'єднала і визначила особливе духовне місце Русского міра. Адже з моменту зародження в Києві державності російської до моменту віднайдення християнської віри на берегах Дніпра пройшло трохи більше ста років. І Російська православна церква несе відповідальність за духовне наповнення Русского міра». Першоієрарх РПЦ відзначив її особливу роль у справі збереження і поширення російської мови. «Мова Церкви -- це мова, якою Господь розмовляє з вірянами. Саме Російська церква визначила мовну формулу «Свята Русь», вклавши у таке визначення російської спільноти і духовну складову». На переконання промовця, Російська православна церква «повинна сприяти і щоденно, і щогодинно формуванню культури Русского міра. Церква є джерелом життєвої енергії всього суспільства».

Складовою «русского міра» є вся російськомовна діаспора та православні громади як РПЦ, так і Російської Закордонної Церкви, а в перспективі -- будь-яка країна, де російська мова є мовою міжнаціонального спілкування, розвивається російська культура, зберігаються російська загальноісторична пам'ять та єдині цінності. В ідеалі «русскій мір» має трансформуватися у особливий цивілізаційний суб'єкт на кшталт візантійської цивілізації, що стане «вищим, вселюдським рівнем суспільного буття». Насамкінець Кірілл заявив, що «русскій мір» під егідою Російської православної церкви «ніколи не знав релігійних воєнних міжусобиць. Русскій мір і РПЦ виконують функцію об'єднання націй та релігій, а не конфронтації» Текст речи Патриарха РПЦ Кирилла на открытии ІІІ Ассамблеи фонда «Русский мир». Патриарх Кирилл рассказал о смыслах и ценностях русского мира. Русский мир.

2010. URL: https://russkiymir.ru/fund/assembly/the-fourth-assembly-of-the-russian-world/

news/155553/ (дата звернення: 10.09.2023)..

Ці розлогі цитування наведені задля того, аби показати, наскільки далекими від реальності є заяви киріарха РПЦ і наскільки глибоко він інтегрувався у правлячу верхівку РФ, слухняно й водночас натхненно слугуючи Кремлю і проповідуючи не Слово Боже, а рашистські ідеї. Війна проти України показала, що в цьому єднанні з путінською державою не існує моральних меж, які б не переступив патріарх Кірілл та більшість архиєреїв і священнослужителів РПЦ.

У трактуванні С. Алєйнікової «русскій мір» постає як певна форма громадянської релігії, головною функцією якого є «формування в пострадянському суспільстві релігійно-політичної одностайності» Алейнікова С. Конструювання Російською православною церквою образу Великої Вітчизняної війни у контексті інформаційної безпеки Росії, України та Білорусі. Ґілея: науковий вісник. 2013. Вип. 77 (10). С. 314-318. Якубова Лариса. Рашизм: звір з безодні... С. 286.. Така формула доволі точно віддзеркалює сутнісні характеристики сучасного російського суспільства.

А. Зубов, якого звільнили з Московського державного інституту міжнародних відносин за критику і протидію політиці Путіна проти України, на початку 2015 р. заявив, що президент Російської Федерації розбудовує «корпоративну державу фашистського типу, запаковану в радянську ідеологію сталінізму». Внаслідок цього російський режим став дуже нагадувати італійський фашизм своїми «націоналізмом і єдністю з церквою» .

Церква війни

Як уже констатувалося вище, за відсутності (як це не парадоксально для Росії) чіткої ідеологічної конструкції цю місію виконує рашизм -- еклектична суміш ідейно-політичних меседжів, що відштовхується від архаїчних напрямних месіянства і «русского міра». Саме завдяки РПЦ вона то жевріє, то спалахує мілітаристською істерією, коли в Кремлі вирішують вдатися до чергової «маленької переможної війни». Замість того, щоб нести світло Божої любові, гуманізму і високої свободи духу, РПЦ стала зловісним символом кремлівського експансіоністського курсу, співучасником усіх злочинів проти власного народу (Голодомор 193233 рр., чеченські війни, ГУЛАГ та ін.) та інших народів світу (Афганістан, Сирія, Африка, Грузія, Молдова, Україна).

Не можна стверджувати, що партія війни в РПЦ охоплює всіх ієрархів та клир, однак більшість з них втратила інтелектуальну і моральну автономію, живе, незамулене нальотом кон'юнктури і пристосуванства відчуття правди життя. За прикладом свого першоієрарха -- патріарха Кірілла (Гундяєва) переважна частина єпископату і священників РПЦ ретранслюють у масову свідомість сконструйовані фахівцями ідеологічної війни меседжі. Хоча такими є не всі. Навесні 2023 р. майже 200 представників православного клиру РПЦ підписали заяву, в якій засуджується війна проти України. Однак вони становлять лише ... 0,5% від усього священницького корпусу РПЦ. Решта за переконаннями чи, пішовши на гріховний компроміс з власним сумлінням, продовжують «вірою і правдою» служити одіозному путінському режиму.

Культурно-освітній рівень більшості вірян РПЦ уможливлює щире і некритичне сприйняття такої брехливої інформації, яка у здоровому суспільстві викликала або гомеричний регіт, або різке несприйняття. Тим часом з амвонів російських храмів зі «скупою чоловічою сльозою» на «блакитному оці» несеться словесна «заметіль» про розіп'ятих українських дітей, продаж їхніх органів у інші країни, знущання над етнічними росіянами, «геноцид у Донбасі», «бандерівців», «київську хунту», «нацистів» тощо. Лише у «високо одухотвореному» російському суспільстві може сприйматися за «чисту монету» твердження про президента-єврея, який, нібито, є «нацистом».

РПЦ діє під час війни в унісон зі спецслужбами та пропагандистською машиною, постійно підвищуючи градус напруги і штучно стимулюючи ненависть росіян до українців. Щойно перестає «працювати» один пропагандистський штамп, на конвеєр ставиться інший. Так, на початку серпня 2022 р. керівники кремлівської пропагандистської машини надіслали на місця методичні рекомендації з вказівкою змістити акценти антиукраїнських інформаційних матеріалів на звинувачення наших співвітчизників у «безбожництві». Такими належало зображувати насамперед військовослужбовців Збройних Сил України, які, нібито, «приносять людей у жертву, здійснюючи ритуальні убивства». У негативізації образу захисників України всередині Росії та назовні простежуються послідовні зусилля, спрямовані на дискредитацію ЗСУ, військово-політичного керівництва нашої держави насамперед в очах зарубіжної громадськості, яка надає підтримку боротьбі українців проти російської агресії.

Патріарх Кірілл урочисто освятив у храмі прапор Росгвардії, залученої до геноцидних практик на території України. З амвонів православних приходів архиєреї і рядові священники РПЦ закликають вірян підтримувати політику Путіна й брати участь у війні, вбивати українців. Одним з таких глашатаїв режиму став протоієрей А. Ткачов. Свого часу він закінчив військово-політичне училище в Україні, а потім став священником, писав книги про релігійні чесноти, мав приход у Києві. Довкола популярного священника гуртувалася молодь і якась частина православної громадськості. А. Ткачов різко негативно сприйняв події на Майдані 2014 р. і з того часу його проросійське наставлення все більше оприявнювалося. Зрештою, він виїхав до Москви, посилаючись на по- грози українських радикалів. Там він отримав нову парафію і вже відкрито репрезентує свої імперські погляди.

У травні 2021 р. в одному зі своїх публічних виступів священник отримав записку від одного з присутніх такого змісту: «Ви у своїх проповідях закликаєте називати речі своїми іменами: біле -- білим, чорне, -- чорним. Невже Ви не бачите, що коїться у країні? Купка олігархів, що згуртувалася довкола Кремля, володіє левовою часткою багатств Росії, народ бідніє, безробіття, нечесні вибори, лукава статистика, брехня центральних ЗМІ. Я думаю Вам чесніше було би змовчати з приводу такого подарунка Росії». Коментуючи цей посил, проповідник наголосив, що на його особисте переконання, «Раб Божий Володимир (Путін. -- Авт.) перебуває на своєму місці у потрібний час і займається своєю справою». А далі йшов просторий пасаж про те, що вказані негативні явища народилися не щойно, а тягнуться з часів Єльцина, якого він поставив у лави інших негативних персонажів радянсько-російської історії -- М. Хрущова, Й. Сталіна і, причому в останньому випадку протоієрею не вдалося (а, можливо, він цього і не бажав!) приховати юдофобські обертони в емоційній складовій свого спічу.

Відповідаючи на питання одного з журналістів про те, чи володіє Росія достатнім потенціалом для того, аби стати християнською країною, протоєрей відповів: «Я впевнений, що у Росії існує свій замисел про Росію, інакше вона давно би вже зникла. ... Вона мала 3-4 гарних шанси зникнути упродовж ХХ сторіччя. Історичне буття Росії дає підстави стверджувати, що у неї є майбутнє. Географічне становище Росії переконує мене в релігійній геніальності російського народу. Немає іншої держави у світі, яка би межувала з усіма релігійними світами. Це означає, що жити з сусідом правильно, це важливіше, ніж жити у сім'ї. Повага до сусіда -- набагато важливіший маркер цивілізованості, ніж повага до родича. Росія не воює на кордонах» Демяник Дария. Московский патриархат объяснил россиянам, почему умереть на войне с Украиной очень почетно (видео). Главком. 2022. 26 дек. URL: https://glavcom.ua/ m/video/moskovskij-patriarkhat-objasml-rossijanam-pochemu-umeret-v-vojne-s-ukraimj- ochen-pochetno-video-897882.html (дата звернення: 01.09.2023).. Навіть дивно читати такі рядки, ніби і не було війн Росії проти своїх сусідів на пострадянському просторі.

Менш як за рік риторика Ткачова змінилася, точніше -- стала відвертішою. Протоієрей у храмі, з амвона звернувся до вірян з такою тирадою: «Війна не почалася, війна закінчується. І той, хто не знав, що вона почалася і давно йде, просто сволота! Тому що 8 років підряд, починаючи з «беркутят», яким з двостволки стріляли в обличчя з 5 метрів (вони тоді після двомісячних операцій приходили до мене сюди, в храм, з обличчями як у фільмі жахів). Це були перші жертви Майдану. Проклятий Майдан -- коріння і вина всього, що відбувається. Винен Майдан і ті, хто його влаштували. Зруйнували країну, яку я любив і в якій я жив, «забрали землю з-під ніг». Посіяли 8 років тому -- жніть. А як ви хотіли?» І додав: «Прийшов час воювати. Мужики повинні бути в окопах, а баби -- в храмах! Мужиків треба відпускати на війну благословляти» Демяник Дария. Московский патриархат объяснил россиянам, почему умереть на войне с Украиной очень почетно (видео)....

Ті священнослужителі, які не втратили сумління і намагаються зберегти людську гідність і честь душпастиря, переслідуються світською і цивільною владою.

3 лютого 2023 р. російська медіа-група «Підйом» повідомила про заборону, накладену патріархом Кіріллом на служіння священнику Іоанну Ковалю з підмосковного Любліно за те, що той самочинно змінив текст «Молитви за Святу Русь», обов'язкової для читання у всіх храмах РПЦ. Замість слів «Повстань, Боже, у допомогу людям Твоїм і подай нам силою Твоєю перемогу» він замінив останнє слово на «мир». Клирику заборонили здійснювати Богослужіння до завершення розгляду його справи дисциплінарною комісією РПЦ. Інформація про дисциплінарний розгляд цієї справи була розміщена на сайті РПЦ.

У січні першоієрарх Російської православної церкви рекомендував священнослужителям відправлятися на «спецоперацію» в Україну, а мирянам -- взяти активну участь у збірці засобів для фінансування воєнної кампанії. На початку СВО у 2022 р. він запевнював росіян, що йдучи воювати, вони здійснюють праведні вчинки, тому у випадку загибелі отримають прощення гріхів. У проповіді після літургії у день святкування Хрещення Господнього в одному з московських храмів киріарх сказав: «Сьогодні ми повинні особливо молитися за наше воїнство, пас- тирськи окормлювати військовослужбовців, підтримувати їх, чим тільки можемо». Водночас Кірілл без тіні сорому стверджує, що його конфесія перебуває поза політикою Молился за мир вместо победы РФ: патриарх Кирилл отстранил священника РПЦ. Фокус. 2023. 03 фев. URL: https://focus.ua/world/548373-molilsya-za-mir-vmesto-pobedy-rf- patriarh-kirin-otstranil-svyashchennika-rpc (дата звернення: 05.09.2023)..

Про те, який тип свідомості творить поєднання світської і православної пропаганди, свідчать не тільки важкі воєнні злочини злочини російських військовослужбовців, а й численні документи. У Національному музеї історії України в Другій світовій війні нещодавно з'явився новий потенційний експонат -- щоденник російського військовослужбовця Костянтина Н. Військовик з непростим психічним і моральним складом, очевидно, молодий, з вищою освітою, був задіяний російськими спецслужбами у війні проти України і брав участь у допитах полонених українських військовослужбовців та цивільних громадян. Про неоднозначність суджень Костянтина свідчать два різних пасажі зі щоденника (переклад з російської): «Не помилюся, якщо скажу, що вчора спільними стараннями вашого покірного слуги та співробітника (напевно, ФСБ чи військової контррозвідки. -- Авт.), були допитані 12 осіб, усі суціль нацисти. Вони були такою подобою воїнів, їхні очі бігали, весь вигляд закликав до пощади, але, як і має бути, я був безжалісним, розпинаючи їх перехресними, індивідуальними та нічними допитами. У черговий раз довелося допитувати священника, не можу сказати, що був м'яким, зовсім, суворість і професіоналізм мною були виявлені з особливою самовідданістю, що викликало захоплення спеців з ФСБ. Але внутрішньо я не спокійний: не те, щоб відчував себе Юдою, ні... просто..., адже це священник, а у мене до таких осіб з дитинства розвинений апріорний пієтет, тому складно позбавитися слизького та стійкого відчуття неправоти, .чиєї правоти, поки-що не розібрався! Допити йдуть успішно, інформативно, обіцяють надати для допиту протестантського пастора, якщо йому є що приховувати, я з'ясую це, як би він не хитрував, на таких товаришах, я, що називається, «собаку з'їв».

В іншому фрагменті читаємо: «.Погано й те, що у війні цій не знайшлося місця сердечній і гарячій проповіді миру, яку міг би виголосити Святійший (патріарх Кірілл. -- Авт.). Але він мовчить.. .Sirentium in carnatum (мовчазний во плоті (лат.). -- Авт.) -- ні, просто боїться! Pontifek maximus primus inter pares (найвеличніший понтифік, перший серед рівних (лат). -- Авт.) засудив дії Росії і закликав країни до примирення, а наш церковних справ майстер, magistr de ecklessia sint sicut sirentium (нехай учитель церкви буде, як ті, хто мовчить (лат). -- Авт.). Невдячна це робота -- бути речником режиму!

В наших же храмах повісять нас. І будуть праві!» Щоденник військовослужбовця Костянтина Н. Збройних сил Російської Федерації. 03.2022. Фонди Національного музею історії України у Другій світовій війні (НМІУДСВ). КН-285453. Д-75227..