Медіація західно й східнохристиянської богословської думки як репрезентація діалогу культур

Размещено на http://www.allbest.ru/

Медіація західно й східнохристиянської богословської думки як репрезентація діалогу культур

Е. В. Мараховська

Анотація

Представлено спектр сучасних католицьких богословських уявлень щодо східнохристиянської традиції в контексті їхньої можливої співпраці. Виявлено особливості ставлення видатних католицьких теологів Івана Павла ІІ, Йозефа Ратцингера до проблеми оновлення християнства, важливу роль у якому має відігравати східна християнська традиція. Виявлено причини поліпшення ставлення до східних традицій у процесі аджорнаменто Католицької церкви. Обґрунтовано необхідність співпраці католиків і православних для вирішення глобальних проблем людства.

Ключові слова: екуменізм, східнохристиянська традиція, «церкви-сестри», модернізація, традиціоналізм, прозелітизм.

Постановка проблеми

Важливою частиною духовної культури людства є теологічний дискурс, який має специфічне дослідницьке поле, проте розвивається у тісному зв'язку з тими процесами, що притаманні певному історичному періоду. На сьогодні перед людством постає важлива проблема збереження культурної ідентичності і налагодження діалогу між культурами і цивілізаціями в межах глобалізованого світу. Такий діалог сприятиме порозумінню між людьми і, врешті-решт, пом'якшить чи взагалі унеможливить конфлікти між ними. Завданням конфесіональної теології завжди було обґрунтування правдивості певного віросповідання і значущості (або універсальності) типу культури, що був ним сформований. Але тепер часи змінилися. Довести істинність будь-якої ідеї (конфесії) в умовах панування постмодерної парадигми доволі складно. Тому представники сучасної богословської думки повинні не стільки захищати основи, скільки шукати можливі компроміси між власним віровченням і його опонентами, що в перспективі посилить співпрацю між культурами.

У контексті діалогу культур можливо вирішити й суто конфесійні питання. Так, на сучасному етапі розвитку західного християнства постає проблема його оновлення: католики повинні визначити методи цього оновлення: чи долучатись до протестантизації (що значною мірою відбувається зараз), чи вивчити східнохристиянську традицію, процес оновлення основувати саме на ній. Нині Католицька церква намагається балансувати між протестантизацією і орієнталізацією, її позиція залежить від регіону поширення католицизму. Так, у країнах з переважно православним населенням католики можуть використовувати елементи східної Літургії, а в оформленні храмів - східної іконографії. Для осмислення такої практики необхідно вивчити східну традицію і представити вірянам ті її надбання, які сприяють удосконаленню християнського життя. Процес взаємодії сучасного католицизму і протестантизму дуже цікавий, проте в цьому дослідженні ми майже оминаємо цю тему, оскільки доцільнішим буде аналіз саме католицько-православних богословських взаємин.

Аналіз останніх досліджень і публікацій

Публікації з цієї проблематики можна розділити на дві частини. Перша - дослідження історії взаємин католицизму і православ'я, друга - церковні документи, у яких викладена позиція церкви і настанови вірянам щодо ставлення до східнохристиянської традиції. Так, папа Іван Павло ІІ оприлюднив три такі документи - Апостольські листи «Світло Сходу», «Апостоли слов'ян», Енцикліку «Всі да будуть єдиними». Тут треба згадати також Декрет «Про екуменізм» Другого Ватиканського собору, у якому проголошуються принципи єднання всіх християн. Крім офіційних документів сучасні церковні ієрархи висловлювали своє ставлення до православних у численних інтерв'ю церковним і світським мас-медіа, виступах та коментарях. Налагодженню діалогу між католиками і православними сприяє публікація у 2017 р. ґрунтовного теологічного дослідження Й. Ратцингера «Богослов'я літургії», цей богословський текст обґрунтовує примат Бога в літургії, що співпадає з православним розумінням служби Божої. екуменізм східнохристиянська традиція католик

Мета статті -- виявлення особливостей осмислення східнохристиянської традиції видатними сучасними католицькими теологами - Іваном Павлом ІІ, Йозефом Ратцингером для розширення діалогу між ними, що сприятиме поглиблення співпраці між культурами в сучасному світі.

Виклад основного матеріалу дослідження

Питання взаємин між західним (зокрема католицтвом) і східним християнством висвітлюється в декреті «Про екуменізм» Другого Ватиканського собору (1962 - 1965 рр.), опублікованому 21 лютого 1961 р. Отці Собору підкреслюють, що досягнення єдності всіх християн є найважливішим завданням діяльності цього зібрання і Католицької церкви загалом [1]. Обґрунтовуючи свою думку волею Христа про необхідність єдності всіх його послідовників, Собор закликає всіх католиків усіляко підтримувати екуменічний рух і брати в ньому участь. Екуменічним рухом Собор уважає діяльність, спрямовану на досягнення єдності всіх християн, підкреслює, що ступінь близькості католиків до різних християнських общин неоднаковий: найближче до Католицької церкви перебувають православні церкви, до яких католикам треба ставитися з особливою повагою. Собор указує, що східне християнство є тією скарбницею, з якої західна традиція взяла багато важливого і цінного в літургійному й богословському аспектах. Собор пояснює причину розділення християнства тим, що спільна догматична спадщина тлумачилася

по-різному в окремих частинах християнського світу завдяки утвердженню в них своєрідних культурних традицій. Розділення християнської церкви має внутрішні й зовнішні причини. Безумовно, головними є саме причини внутрішні, зумовлені різними культурними традиціями Сходу і Заходу. Проте, на думку Отців собору, цей розкол не є остаточним. Сучасний світ актуалізує діалог культур і релігій. Ознайомлення зі східнохристиянською спадщиною і повага до неї сприятимуть досягненню єдності. Собор ставиться з повагою до східнохристиянської духовної спадщини, закликає вивчати її і застосовувати в духовному житті західних християн, водночас він не ігнорує суттєвих розбіжностей між християнським Сходом і Заходом у христологічній та еклезіологічній сферах. Після Другого Ватиканського собору набуває поширення термін «церкви-сестри», який підкреслює близькість між католицизмом і православ'ям, а також рівнозначність католицької й східнохристиянської традицій. Проте 30 липня 2000 р. кардинал Йозеф Ратцингер, на той час префект Конгрегації віровчення Римо-католицької церкви, (у 2005 р. обраний Папою Римським), опублікував листа до голів Конференцій католицьких єпископів, у якому роз'яснює, що термін «церкви- сестри» не означає рівності між християнськими церквами, об'єднання яких можна досягти суто механічним способом. Теологічне використання цього терміна, як зазначає Ратцингер, нині спотворене, воно не відповідає своєму первісному смислу. Історичний термін «церкви-сестри» з'явився в площині східної християнської традиції, де існувала система пентархії, й церкви- патріархати фактично мали однаковий статус. У цей час Римська церква була лише першою серед рівних, але претендувала на вищий статус. Тому термін «церкви-сестри» її не влаштовував. Після церковного розколу 1054 р. посилилася ворожнеча між гілками християнства, і цей термін узагалі став не актуальним. У Новітній час термін «церкви-сестри» відродився, чому сприяв патріарх Константинопольський Афінагор (1949-1942), який використав цей термін для налагодження дружніх стосунків між православ'ям і католицизмом. У документах Другого Ватиканського собору словосполучення «церкви-сестри» описує неповну еклезіологічну рівність церков та підкреслює близькі відносини між ними. Поняття «церкви-сестри» в післясоборний період почало активно використовуватись у папських виступах і документах, особливо це стосується Павла Vi та Івана Павла ІІ. Так, Папа Іван Павло ІІ в енцикліці "Slavorum apostoli” зазначає, що Кирило і Мефодій є прикладом і водночас покровителями екуменічного діалогу церков-сестер Сходу і Заходу, щоб «за допомогою діалогу і молитви християни знову отримати видиму єдність у досконалому й повному спілкуванні» [3]. Папська енцикліка «Ut unum sint» закликає постійно застосовувати термін «церкви-сестри» з метою пропагування ідеї про об'єднання православних церков з Католицькою [4]. Проте кардинал Ратцингер (майбутній Папа Бенедикт XVI) у 2000 р. пояснив, що термін «церкви-сестри» можна застосовувати лише до помісних церков як до частин єдиної святої соборної апостольської церкви, тобто до тих церков, що зберегли справжній єпископат і євхаристію, а не до всіх християнських спільнот[7].

Осмислення східнохристиянської спадщини є одним з найважливіших завдань богословської творчості папи Римського Івана Павла ІІ. В

Апостольському листі «Світло сходу» Папа Іван Павло ІІ наголошує на важливості вивчення західними християнами традиції східних церков. Метою такого пізнання є актуалізація співпраці церков у сучасному світі, посилення їхньої взаємної пошани. Іван Павло ІІ у своїх орієнталістських роздумах звернувся до досвіду папи Льва ХІІІ, який у 1894 р. оприлюднив Апостольський лист «Гідність східних», у якому він обґрунтував сенс і значення східнохристиянської традиції. Папа Іван Павло ІІ підкреслює, що стародавні традиції східних церков є невіддільною частиною спадщини Христової церкви. Католикам необхідно знати її для власного духовного збагачення і з метою можливого об'єднання церков, уважає Папа. Існування Східної традиції означає, на думку Папи, повний образ Вселенської церкви. Наявність різних традицій у церкві не є недоліком, а навпаки, має позитивний сенс. Негативними є випадки непорозуміння й ворожнечі між православними і католиками, але існування різних церковних традицій - ознака повноти й універсальності християнства. Папа виступає за єднання церков, проте це єднання не означає інституційного об'єднання. Єдність православних і католиків необхідна в сучасному світі як координація їхніх дій для вирішення екзистенційних проблем людей, які шукають сенсу свого життя. Папа підкреслює що, «ми сьогодні покликані вказати сучасними словами і жестами на ті безмірні багатства, що їх наші церкви зберігають у скарбниці своїх традицій» [2]. Ставлення Івана Павла ІІ до православ'я можна висловити так: треба зосередитись на головному. Це означає, що Папа вбачає в східно- і західно-християнських традиціях більше спільного, ніж відмінного. Загалом сучасна католицька думка мінімалізує розбіжності між православ'ям і католицизмом, водночас православні, навпаки, уважають їх принциповими. Так, православні сьогодні вважають неприпустимим прийняти католицьку доктрину про філіокве, чистилище і папський примат. Навіть католицька традиція використання в Євхаристії прісного хліба рішуче осуджується православними. Католики навіть стверджують, що події 1054 р. не були розколом Церкви, оскільки латинська Церква не відлучала грецьку, а грецька, водночас, не екскомунікувала латинську. Документи про відлучення стосувалися не церков як таких, а окремих осіб - Патріарха Михаїла Керуларія і папських легатів. Тому офіційного «розлучення» церков не існує. Вони розійшлись після зростання соціокультурних розбіжностей між східною і західною частинами християнського світу, як це переконливо довів католицький теолог Ів Конгар у своїй роботі «Дев'ять століть потому. Замітки про східну схизму» [5]. За століття розколу Західна і Східна церкви накопичили багато непорозумінь, неприємних почуттів і спогадів. Проте вони, на думку Івана Павла ІІ, не повинні стати каменем спотикання у діалозі між церквами. Цей діалог, зазначає Папа, може базуватись лише на глибокому осмисленні і пізнанні особливостей кожної традиції. Осмислюючи традиції, їх доктрину і літургійне життя, Папа доходить висновку, згідно з яким християнські традиції не опонують, а навпаки, доповнюють одна одну. Іван Павло ІІ зазначає, що саме християнський Схід є «колискою первісної церкви», і східні християни мають право на своє розуміння і переживання віри в Бога. Специфікою східнохристиянської традиції Папа вважає прагнення до «співучасті людини у Божій природі» - обоження, що

реалізується через Євхаристію. Прихильно ставиться Папа до східнохристиянського чернецтва, убачаючи в ньому джерело західнохристиянського монашого устрою. Іван Павло ІІ закликає західних ченців і черниць залучати східнохристиянські духовні практики до монашого життя. Захоплюється Папа шанобливим ставленням православних до різних культур, їхнім прагненням, «щоб Слово Боже і прослава могли звучати рідною мовою». Діяльність святих Кирила і Мефодія, на думку Папи, важлива для християнства, оскільки уособлює поєднання принципів мультикультуралізму й універсальності. Нині проблема інкультурації християнства є надзвичайно важливою, тому досвід просвітителів слов'ян постійно актуалізується, підкреслює Папа. Цінним для сучасної людини є розуміння історії, притаманне східним церквам. Оскільки люди зараз живуть переважно сьогоденням, духовне надбання християнського минулого (патристика, літургія), втілене в східнохристиянській традиції, сприяє утвердженню єдності християнського вчення від перших століть і до наших днів, убезпечує його від надмірної модернізації. «Тільки побожне засвоєння, підпорядковане вірі, того, що церква називає Переданням, дозволить їй (церкві) пристосуватися до різних культурно- історичних умов та ситуацій», підкреслює Іван Павло ІІ [3]. Східнохристиянське церковне Передання, таким чином, визначається католицьким ієрархом як універсальний засіб розвитку християнства, оскільки «приходить до нас від Духа... і чинить нас свідками великих зусиль, увінчаних успіхом...» [2]. Заглиблюючись у Передання, сучасна людина, на думку Івана Павла ІІ, «може відчути себе менш самотньою, менш замкненою у вузькому колі особистої діяльності» [3].

Папа Іван Павло ІІ звертає увагу католиків на проблему духовного керівництва, на її вирішення в східній традиції. Справжній духовний керівник, зазначає Іван Павло ІІ, працює зі своєю духовною дитиною персонально, враховує особливості її вдачі, темпераменту, освіченості і ціннісних орієнтацій. Наявність духовних керівників є яскравою особливістю монашого (й світського) життя, оскільки саме таким чином можна передати християнські цінності. Не зменшується значення духовного керівництва й нині. Іван Павло ІІ закликає католиків активно застосовувати досвід східнохристиянського духовного керівництва, підкреслюючи, що сьогодні саме індивідуальний підхід до вже віруючої і ще шукаючої Бога людини більш дієвий. На думку Папи, «Схід допомагає нам окреслити християнське значення людської особи, що співпадає з прагненням сучасного світу осягнути справжню цінність особистості, її прагнень і почуттів» [2]. В Апостольському листі «Світло Сходу» Іван Павло ІІ закликає західних християн ретельно вивчати східнохристиянську духовну і літургійну традицію, а з'єднаних з Римом східних (греко-католиків), всіляко підтримувати свою ідентичність.

Аналізуючи духовний сенс східнохристиянської Літургії, Іван Павло ІІ підкреслює єднання вірян з Христом через богослужіння, їхнє обоження, належність до небесного Єрусалиму. Папа характеризує зовнішні прояви східнохристиянського Богослужіння - літургійну красу слова, співів, архітектури як необхідні й важливі, тому що ототожнюють образ з таїнством. Навіть тривала Літургія з її багаторазовим повторенням молитов схвалюється Іваном Павлом ІІ, оскільки є образом небесного Богослужіння, учасники якого прославляють творця у вічності.

Досвід східного християнства, на думку Івана Павла ІІ, актуалізується нині ще й тому, що в ньому наявна потужна традиція духовного опікування досвідченою людиною не лише неофітів, але й всіх, хто прагне вдосконалити своє життя. Такого проводу потребує сучасна людина, самотня і недостатньо досвідчена в царині духовного життя. «Наш світ має крайню потребу духовних отців. Він часто їх скидав, бо вони здавались йому такими, що не викликали довіри, або їхній спосіб навчання виглядав застарілим і мало захоплюючим для тогочасної ментальності. Тепер, однак, світ намагається знайти нових і тому страждає у страсі і непевності, не маючи а ні живих духовних зразків, а ні певних орієнтирів» [2]. Таким чином, Іван Павло ІІ у різних документах, присвячених християнській єдності, «Orientale Lumen» «Ut unum sint», «Slavorum apostoli» пропагує не просто приязне ставлення до східнохристиянської традиції, долучення її духовного і літургійного досвіду до життя християн - римо- католиків [3,4].

Наступний після Івана Павла ІІ Римський Папа - Бенедикт Х7І суттєво не змінив богословських принципів свого попередника в ставленні до східнохристиянської традиції, проте практика відносин між гілками християнства модифікувалася. Православні обвинувачували Івана Павла ІІ в прозелітизмі, діяльність Бенедикта XVI, який відмовився від практики прозелітизму в країнах з переважно православним населенням, сприяла поліпшенню взаємин між православними і католиками. На думку Бенедикта XV[ католики і православні повинні не ворогувати, а працювати разом заради утвердження християнських цінностей у сучасному світі, які нині активно критикуються. Ще на початку понтифіката Бенедикта XVІ в православних колах лунали слова про можливість поліпшення стосунків між православ'ям і католицизмом завдяки помірно консервативним поглядам Папи, близьким православній думці. Діалогу між православними і католиками сприяє публікація книги Бенедикта ^І «Богослов'я Літургії», [6], оскільки літургійна тематика є актуальною в православній традиції.

На нинішньому етапі розвитку християнства актуальним стає його оновлення, так би мовити «перезавантаження», тому основні його напрями повинні осмислювати богословську спадщину своїх опонентів і творчо використовувати її. Якщо православні зазвичай критично осмислюють західну, зокрема католицьку, традицію, то в католиків, навпаки, підсилюється інтерес до православ'я. Так, у 2016 р. лауреатом Премії Йозефа Ратцингера, спеціально започаткованої Фондом Ратцингера для заохочення сучасних християнських теологів, став православний грецький богослов Іоанніс Куремпелес - професор Салонікського університету Аристотеля. Французькі католицькі теологи ще з XVІІІ-XІX ст. виявляють значний інтерес до патрології, ця зацікавленість посилилася в останні роки. Так, відомий французький теолог, котрий спеціалізується на патрології, Жан-Клод Ларше нещодавно прочитав лекцію на факультеті філософії і теології Католицького університету Ліона на тему антропологічних рефлексій святого Максима Сповідника. Діалог між Католицькою і Православною церквами поглиблюється завдяки діяльності спеціальної змішаної комісії, яка працює під папським керівництвом. Проте сучасні папи (Бенедикт XVI, Франциск) не ігнорують той факт, що теологічні дискусії є непростими, порозумітися католиками і православними складно. Ця складність зумовлює, на їхню думку, необхідність подальшого поглиблення такого діалогу. З-поміж православних інтелектуалів на необхідності богословського діалогу між православними і католиками наполягає відомий сучасний філософ, філолог і перекладач Ольга Седакова. В одному з інтерв'ю, присвяченому зустрічі Папи Франциска і Патріарха Кирила (Гавана, 12 лютого 2016 р.), О. Седакова зазначає, що такий діалог ускладнюється завдяки жорсткій позиції православних, які визначають католицтво як «ворожу конфесію» [8]. Тому в контактах з нею православні намагаються показувати силу і незалежність. Проте в спільній заяві Папи Франциска і Патріарха Кирила прописана ідея про братерські відносини і необхідність поглиблення співпраці між церквами [9].У православних колах зустріч Папи з Патріархом Московським оцінювалася неоднозначно: поряд зі схвальними відгуками існує немало критиків таких контактів. На думку О. Седакової, негативне ставлення православних до католиків необгрунтоване, воно базується на недостатній обізнаності православних з особливостями західно-християнської духовної традиції. Інколи, зазначає дослідниця, католики краще знають православ'я, ніж самі православні, оскільки на Заході є велика потреба оновлення християнського життя, і це оновлення часто пов'язують з необхідністю посилення східних впливів на західну церкву (зокрема католицьку) [8]. Нинішній Папа Римський Франциск загалом прихильно ставиться до православ'я. На думку Папи, православні зберегли автентичну практику поклоніння Богу у своїй Літургії, вони не скорочують її, як католики, не зважають на час. Для православних центром їхнього літургійного життя є Бог. Західна традиція потребує суттєвого оновлення, Папа переконаний, що воно має прийти зі східного християнства.

Висновки

Традиція богословського осмислення католицькою думкою східного християнства є давньою і ґрунтовною. У сучасному світі актуалізується проблема діалогу культур, тому важливими стають пошуки порозуміння між основними гілками християнства. Такому порозумінню сприяють теологічні студії найвідоміших сучасних богословів християнського Сходу і Заходу. У католицьких колах критичне ставлення до православ'я змінилося на схвальне, а православні, навпаки, уважають неприпустимими католицькі богословські впливи на свою традицію, проте висловлюються за поглиблення співпраці з католиками в гуманітарній сфері. Позитивне ставлення папства до православ'я можна пояснити загальною лібералізацією католицького розуміння Церкви, фактичною відмовою від виключного права вважатися справжньою Церквою.

Перспективи подальших досліджень. Сучасна західнохристиянська теологія робить значний внесок в осмислення культурних явищ, як минулого, так і сьогодення. Культурологічний підхід до теології характеризує її як репрезентацію духовних процесів, що притаманні певному історичному періоду. У цьому аспекті необхідно досліджувати богословські впливи одна на одну різних традицій у контексті актуального нині напряму діалогу культур і цивілізацій.

Список використаних джерел:

[1] Документы ІІ Ватиканского собора . Москва: Паолине. 2004.

[2] Іван Павло ІІ. Світло Сходу. Orientale Lumen. Львів: «Місіонер». 2011.

[3] Иоанн Павел ІІ (2005). Апостольское послание «Slavorum apostoli». Православие и католичество: от конфронтации к диалогу: Хрестоматия. Москва: ББИ св. апостола Андрея. 2011. С. 324-351.

[4] Иоанн Павел ІІ (2005). Энциклика «Ut unum sint». Православие и католичество: от конфронтации к диалогу: Хрестоматия. Москва: ББИ св. апостола Андрея. 2005. C.429-500.

[5] Конгар, И. Девять веков спустя. Записки о Восточной схизме. Київ: Дух і літера. 2001.

[6] Ратцингер, Й. (Бенедикт ХМІ) (2017). Богословие Литургии. Москва: Благотворительный фонд имени святителя Григория Богослова.

[7] Ратцингер, Й. (2005). О выражении «Церкви-сестры». Письмо к председателям Конференций католических епископов. Православие и католичество: от конфронтации к диалогу: Хрестоматия. (С. 551-556). Москва: ББИ св. апостола Андрея.

[8] Седакова, О. (2016). О совместном заявлении Патриарха Кирилла и Папы

Франциска. Портал «Православие и мир». Восстановлено из

https://istina.msu.ru/publications/article/39206563/

[9] Совместное заявление Папы Римского Франциска и Святейшего Патриарха Кирилла. Восстановлено из http://www.patriarchia.ru/db/text/4372074.html

Размещено на Allbest.ru