Релігійна боротьба в Україні на початку XVII століття

Размещено на http://www.allbest.ru/

Українська інженерно-педагогічна академія

Релігійна боротьба в Україні на початку XVII століття

Гомела Олексій Анатолійович

Тавшунський Олег Михайлович Кандидат історичних наук

Стаття присвячена релігійній боротьбі в українських землях після укладання Берестейської церковної унії. Проаналізовані наслідки розколу Київській митрополії та особливості спротиву різних верств українського суспільства (православної шляхти, міщанства, духівництва та козацтва). Релігійний конфлікт призвів до довгої та кривавої боротьби на українських землях між прихильниками двох християнських конфесій, яка, проте, мала і певні позитивні наслідки. Ключові слова: релігійна боротьба, Україна, унія, козацтво, полемічна література. релігійний боротьба церковний унія

Актуальність обраної теми зумовлена тим, що християнська церква відігравала помітну роль у політичному та духовному житті українських земель. Сама церква була як важливим джерелом культури та ідеології, так і політичним інститутом, частиною державного апарату. Отже, християнська церква, з одного боку, була носієм ідеї державності, з іншого - джерелом духовно-морального життя суспільства. Вона розвивалася у співпраці з державою, а згодом стала силою, що об'єднувала мешканців різних земель у культурну та політичну спільність.

Саме в результаті релігійної боротьби, що розвернулася після укладання Берестейської унії, більш чітко оформилася спочатку етноконфесійна, а згодом і етнічна ідентичність населення українських земель Речі Посполитої, що відіграло вирішальну роль у збереженні цих ідентичностей під наступом окатоличення та ополячення.

Зазначений період через складність ситуації, що існувала на той час в українських землях Речі Посполитої, привертає постійну увагу науковців, зокрема питання релігійної боротьби піднімалося в роботах П. М. Жуковича, М. С. Грушевського, М. В. Довбищенка, О. П. Крижанівського, С. М. Плохія та багатьох інших.

Багато офіційних документів, пов'язаних з передумовами, процесом укладання, утвердженням Берестейської унії на державному рівні та їхніми наслідками: королівські універсали, папські булли, бреве, постанови конгрегацій, рішення церковних соборів, постанови братств, розпорядження митрополитів, декларації, що були підписані духовенством, документи сеймиків та вального сейму, репрезентативно представлені у ряді серійних публікацій ХІХ-ХХ ст., в періодичних наукових виданнях, в окремих виданнях, навчальних посібниках.

Метою даного дослідження був аналіз релігійної боротьби в українських землях Речі Посполитої на поч. XVII ст., її особливостей та наслідків.

У грудні 1596 р. було випущено королівський універсал, який визнав рішення Берестейського собору. Церковний клір розколовся на визнану офіційною владою уніатську церкву та нелегальну православну. Після собору 1596 р. постали Київська, Полоцька, Пінська, Луцька, Брестсько-Володимирська та Холмська єпархії.

Всі права та привілеї православної церкви були передані уніатській церкві, а духовенство, яке не приєдналося до унії, було фактично поставлене поза законом.

Унію визнала більшість єпископату, проте різке неприйняття виявилося серед середньої та нижньої ланки православного духовенства, чернецтва, а також мирян. Наприклад, ні більшість безпосередньо підпорядкованих митрополиту Михайлу Рагозі священиків, ні миряни Київської єпархії, ні більшість монастирів Києва не визнавали унію. Щодо останніх, то таке ставлення було також через конфлікти між настоятелями монастирів та архімандритами з одного боку та єпископами з іншого, які претендували на доходи монастирів [5, с. 47]. Особливу завзятість виявив Печерський монастир та його ігумен Никифор Тур, які чинили опір до 1603 року, коли було скасовано папську буллу про передачу Києво -Печерської Лаври греко-католикам.

На місцях частина православних церков та монастирів передавалася під юрисдикцію уніатської церкви. Закривалися парафіяльні православні школи. Православна шляхта обмежувалася у правах, православні міщани не допускалися до роботи магістратів.

Всупереч очікуванням Римської курії щодо перспектив унії в українських землях Речі Посполитої розгорнулася відкрита боротьба прихильників та противників унії (дизунітів).

Проти дій влади щодо переходу православних до унії виступили церковні братства. Їхні члени становили колективні протести щодо дії влади, уніатських ієрархів та їх патронів на місцеві сеймики та вальний сейм Речі Посполитої, вели судові позови за церковне майно. Підставою для таких дій братчики вважали дані королями привілеї православним до Берестейської унії.

Також опонентами унії були представники православної шляхти. Для них конфлікт мав ще й економічне та політичне підґрунтя: у власність церкви тепер переходили земельні володіння відповідного храму чи монастиря, настоятель якого перейшов до унії - фактично ліквідовувалася система приватного патронату, що природно суперечило інтересам православної шляхти.

Православна шляхта досить активно вела боротьбу за свої права на сеймах першої чверті XVII ст. Вже через два роки після укладання унії на сеймі 1598 року волинська шляхта виступила з категоричною вимогою скинути уніатський єпископат [3, с. 91-93]. Однак, слід зазначити, що й серед шляхти не було єдності. У тому ж 1598 році про свою підтримку унії заявило 33 представника волинської шляхти [2, с. 12]. Виступи шляхти проти унії відбувалися у Віленському воєводстві та Галицькій землі. Тож, унія не отримала беззастережної підтримки православної шляхти. Вона породила розкол не лише між духовенством, а й спричинила за собою, і значною мірою ускладнила наявний культурно-релігійний поділ шляхти.

З приходом на посаду митрополита Іпатія Потія у 1599 році почалася активізація проунійної політики порівняно з попереднім періодом. Спалахнули конфлікти у Вільно та у Києві.

Жорстоке протистояння виявлялося на сеймах початку XVII ст. На сеймі 1601 року було висунуто вимогу про зрівняння у правах католиків і некатоликів, яке зустріло сильний опір з боку сенату і короля [4, с. 400-405]; на сеймі 1603 року група послів виступила, вимагаючи повернути православній церкві її статус, а православному духовенству права та власність, що також зустріло вороже ставлення католицьких єпископів та сенаторів [2, с. 14]. Однак того ж року влада пішла на перші поступки: Києво- Печерський монастир вивели з юрисдикції уніатської церкви.

Розкол суспільства продовжував поглиблюватись. На сеймах 1605 та 1606 рр. проти натиску католицизму виступили протестанти та православні разом. З ініціативи останніх було ухвалено інструкції з вимогою гарантій для православної церкви, але через конфлікт шляхти та короля рішення не було прийнято.

У 1606 році на сеймі було фактично поставлено питання про скасування унії, проте остаточне ухвалення рішення на сеймі знов було зірвано [4, с. 471-486].

Після участі православної шляхти у збройному протистоянні з королем у 1609-1607 рр. - рокоше Зебжидовського - сейм все ж прийняв рішення про можливість відправлення богослужінь для православних та привілеях церковних братств. У 1609 р. сейм також визнав існування православного духовенства, хоча уніатська церква і надалі користувалася підтримкою уряду.

До 1609 року позиції унії дещо зміцнилися. Про це свідчить те, що на сеймі частина волинської шляхти вимагає підтримати митрополита Іпатія Потія. Але, на той час вже стало можливим перебування православних на церковних посадах і володіння ними церковними землями [4, с. 568].

Починаючи з 10-х років XVII ст., у боротьбу проти унії вступило козацтво. М. С. Грушевський оцінював протестацію козаків 1610 року проти уніатського намісника Антонія Грековича у Києві як перший прояв підтримки козаками православної церкви [1, с. 393-397, 399].

Проявом активної участі у релігійному конфлікті став вступ гетьмана Петра Сагайдачного та війська Запорізького у повному складі до Київського братства у 1615 р.

Саме завдяки козацькій старшині у 1620 році патріархом Єрусалимським Феофаном була відновлена православна ієрархія у Речі Посполитій. На прохання православних міщан, козаків та шляхти патріарх висвятив Київським митрополитом Йова Борецького, а також Луцького, Брестсько-Володимирського, Холмського, Перемишльського, Полоцького та Турово-Пінського єпископів [1, с. 126-137].

Козацтво, що набрало сили, стало вагомою політичною силою і опорою православ'я. Шляхта ж упродовж 20-х років XVII ст. дещо втратила колишню енергію щодо захисту прав православ'я в державних органах, хоча спроби залишалися. На кожному ординарному сеймі православні посли вимагали включення до порядку денного розгляду проблеми «грецької віри».

Відновлення православної ієрархи спричинило ескалацію міжконфесійного конфлікту, який обернувся насильством з обох боків. У листопаді 1623 року у Вітебську внаслідок релігійного бунту було вбито єпископа Полоцького Йосафата Кунцевича, який прибувши до міста, намагався боротися з православ'ям на цих землях. У 1625 році в Києві козаками було вбито прихильників релігійної війни війта Федора Ходика і священика Івана Юзефовича [6]. Ці факти свідчать про рівень релігійної напруги у суспільстві першої половини XVII ст. На цьому етапі розвитку конфлікту боротьба між опонентами виходила за межі полеміки, призвівши до взаємної ненависті та вбивств.

Тим часом смерть Сигізмунда ІІІ та обрання нового короля Владислава IV спричинили зміни у відношенні офіційної позиції польської влади до православної церкви. Потребуючи підтримки православних на сеймі і вбачаючи загрозу у промосковській орієнтації деяких православних, 1 листопада 1632 р. король підписав «Пункти заспокоєння народу російського», які фактично легалізували православну церкву в державі.

Відновлення православної ієрархії, загострення православно-уніатської боротьби, а також очолення з православного боку релігійного протистояння козаками, які набирали сили проти переважно католицької шляхти, підштовхнули Річ Посполиту до пошуку компромісу між конфесіями. Це стало особливо помітно з обранням короля Владислава IV на престол і висловлюванням ідеї універсальної унії - створення між Заходом і Сходом патріархату, в якому православні мали зберегти своє підпорядкування Константинополю і водночас визнати першість папи Римського.

Однак цього не відбулося через різке неприйняття такого плану у Римі. Незважаючи на зусилля, подолати розкол так і не вдалося, і в майбутньому боротьба проти унії стала однією з причин повстання Б. Хмельницького, яке переросло у першу українську національну революцію [5, с. 73-77].

Варто відзначити, що релігійна боротьба позначилася й на розвитку культури в українських землях Речі Посполитої. Це виражалося насамперед у появі та широкому поширенні полемічної літератури.

Поштовхом до її появи стала книга Петра Скарги «Про єдність церкви Божої» 1577 року. У відповідь на подібні проунійні роботи були написані анонімні памфлети православних літераторів Г. Смотрицького, Х. Філалета, І. Вишенського, С. Зізанія, М. Смотрицького, З. Копістенського, М. Андрелли й ін.

Наприклад, «Апокрисис», який був виданий в Острозі у 1597 р., написаний Христофором Філалетом у відповідь Петру Скарзі, гнівно виступає проти унії, політики папства та зради духовенства, застерігає, що така політика може спричинити народне повстання.

«Календар римський новий» Мелетія Смотрицького «бореться» за незалежність «руської віри» з єзуїтом Б. Гербестом, критикує католицьке вчення про божественне походження папської влади та відкидає григоріанський календар.

Проте полемісти не обмежувалися проблемою боротьби з наступом католицизму. У своїх творах вони порушували питання реформування самої православної церкви, колективного управління її справами, висміювали відсталість та консерватизм православних ієрархів. Крім того, піднімалися і соціально- політичні проблеми: нерівноправність людей, експлуатація людини людиною та одного народу іншим.

Практичний вираз ці ідеї реформування церкви знайшли за часів митрополита Петра Могили. Реформа церкви включала цілу низку завдань, які були сформульовані і поставлені ще в 90-х роках XVI ст.: зміцнення влади ієрархів, боротьба з впливом братств, підвищення освітнього рівня духовенства. Практично П. Могилою була реалізована програма православної ієрархії епохи до Берестейського собору.

Таким чином, в результаті Берестейської унії 1596 р. українське суспільство розкололося на два непримиренні табори. З цим розколом конфлікт між станами в Речі Посполитій набув релігійного забарвлення. Козацтво, що зміцніло, з початку XVII ст. активно підтримувало православ'я. Саме їхня участь у релігійно-суспільній боротьбі стала фактором, який змінив становище православної церкви в Речі Посполитій. Участь козаків у релігійних конфліктах 20-40 років XVII ст. набула системного характеру, а релігійні мотиви грали дуже значну роль у козацьких повстаннях.

Боротьба православних з уніатами мала надзвичайне суспільно-політичне, моральне, духовне та ідеологічне значення і значною мірою визначила подальший перебіг історії України, а 40 років боротьби допомогли українському православ'ю реформуватися, поставивши діячів церкви, нарівні з козацтвом, на чолі боротьби українського народу за незалежність.

Міжконфесійна війна у Києві повернула місту статус провідного українського міста, центру суспільно- політичного, інтелектуального, наукового, культурного та духовного життя України. До Києва, втікаючи від наступу католицизму, перенесли свою діяльність із Західної України Єлисей Плетенецький, Захарія

Копистенський, Памва Беринда, Лаврентій Зізаній, Йов Борецький та інші. Одним із проявів розвитку культурного життя була полемічна література, яка стала важливою ідейною зброєю у боротьбі за соціальне та національне визволення українського народу та сприяла піднесенню національно-визвольного руху.

Унія стала на заваді культурній гомогенізації еліт Речі Посполитої, а захист православ'я перетворився на важливе гасло національно-визвольної боротьби в першій половині XVII ст.

Джерела

1. Грушевський М. С. Історія України-Руси. Т. 7. Київ-Львів, 1909. 628 с.

2. Дмитриев М. В. Религиозные войны в Речи Посполитой? К вопросу о последствиях Брестской унии 1596 года. Петербургские славянские и балканские исследования. 2008. №1(3). Январь-Июнь. С. 3-22

3. Довбищенко М. В. Волинська шляхта у релігійних рухах (кінець XVI - перша половина XVII ст.). К.: ПП Сергійчук М. І., 2008. 882 с.

4. Жукович П. Н. Сеймовая борьба православного западнорусского дворянства с церковной унией (до 1609 г.) / [соч.] Проф. П. Жуковича. С.-Петербург : Тип. Гл. упр. уделов, 1901. XXII, 610 с.

5. Крижанівський О. П., Плохій С. М. Історія церкви та релігійної думки в Україні: навч. посібник: У 3-х книгах. Кн. 3: Кінець XVI - середина ХІХ століття. К.: Либідь, 1994. 336 с.

6. Фігурний Ю. Козацьке повстання восени 1625 року під проводом Марка Жмайла як важливий чинник українського етнодержавонацієтворення в українознавчому вимірі. Українознавство. 2012. № 1. С. 152-157.

Размещено на Allbest.ru