Перші кроки фізичної культури та спорту в СРСР

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. НА СПОРТИВНОМУ СВІТАНКУ СРСР

1.1 Політика Радянського Союзу у спортивній сфері та перші кроки до перемог

1.2 Теоретичні витоки радянської системи фізичного виховання

Розділ 2. видатні спортивні діячі та їх досягнення

2.1 Роль і значення діяльності П.Ф. Лесгафта

2.2 Володимир Петрович Куц - гордість СРСР

Розділ 3. РОЗКВІТ РАДЯНСЬКОГО СПОРТИВНОГО ЖИТТЯ

3.1 Становлення і розвиток радянської системи фізичного виховання (1917-1941 рр.)

3.2 Розвиток фізичної культури в Радянській Білорусії довоєнного періоду (1917-1941 рр.)

ВИСНОВКИ

Список використаної літератури

ВСТУП

Актуальність. У результаті війни радянський фізкультурний рух та спорт понесли великі втрати - загинуло безліч фахівців з фізичної культури і спорту, було зруйновано спортивні споруди, перестали існувати спортивні організації.

Виникла гостра необхідність забезпечити підготовку та перепідготовку кадрів з фізичної культури. У зв'язку з цим вже в 1945 році була створена розгорнута система курсів підвищення кваліфікації працівників по фізичній культурі та спорту різних органів державного і громадського апарату, починаючи від республіканського і кінчаючи районною ланкою. Відкрилися нові інститути та факультети фізичного виховання.

Почалося масове будівництво великих стадіонів; було побудовано безліч найпростіших спортивних майданчиків; збільшився випуск спортивного інвентарю та обладнання; багато роботи виконувалося на самодіяльній основі. Цей раптовий «спортивний бум » приніс в історію безліч нових починань, які й й до сьогоднішнього дня є класичним еталоном наслідування.

Мета: дослідити особливості розвитку спорту в СРСР.

Завдання:

- проаналізувати головні напряки діяльності влади у сфері фізичної культури;

- розглянути постаті видатних діячів спорту в СРСР;

- визначити методи фізичного виховання молоді у 1921-1970 рр.

Історіографія проблеми

Особливе місце займають наукові дослідження російських науковців К.А. Калиновича, В.А. Столбова, В.В. Соколова. Вагомий внесок має робота Голощапова Б.Р. « История физической культурі и спорта».

РОЗДІЛ 1. НА СПОРТИВНОМУ СВІТАНКУ СРСР

1.1 Політика Радянського Союзу у спортивній сфері та перші кроки до перемог

В історії ця тема є однією з найменш досліджуваних. Більшість науковців вдається до вивчення більш конкретних питань історії, таких як соціальних, економічних, політичних, тощо. Але дана сфера культури являє собою не менш важливий елемент людського прогресу.

Великі досягнення радянський спорт мав в оновленні всесоюзних рекордів. Цьому сприяло прийняття Радою Міністрів СРСР 2 липня 1947 р. постанови "Про заохочення зростання спортивно-технічних досягнень радянських спортсменів", згідно з яким докорінно змінилась система заохочення за досягнення рекордних результатів та завоювання першості країни у спорті.

У навчальних закладах відбулася перебудова викладання фізичної культури. У загальноосвітніх школах, училищах, технікумах фізичне виховання відновлено в якості обов'язкового предмета. Стали знову діяти кафедри фізичного виховання у вищих навчальних закладах [5, с. 56].

Починаючи з 1960 р. колективам фізичної культури при виконанні ними відповідних вимог стали присвоювати звання спортивних клубів. Підприємство повинне було культивувати 15-20 видів спорту, готувати громадський фізкультурний актив і кваліфікованих спортсменів, мати хорошу матеріальну базу. Спортивні клуби отримали право прямого представництва на всесоюзних змаганнях.

Важливим проявом нового підходу до розвитку фізкультури і спорту стало створення на підприємствах цехів здоров'я. Вони відали організацією активного відпочинку трудящих, використовуючи для цього спортивно-оздоровчі табори, групи здоров'я, спортивні секції.

Фізична культура і спорт активно розвивалися не тільки в містах, але і в селах. Число колгоспних фізкультурників росло. Багато осіб із сільської місцевості ставали спортсменами та чемпіонами союзних республік і СРСР, увійшли до складу збірних команд країни.

Великою подією в фізкультурної житті країни стала постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР (1972р) "Про запровадження нового фіз-культурного комплексу" Готовий до праці й оборони СРСР ". Новий комплекс ГТО покликаний відіграти важливу роль у підготовці всебічно розвинених і досконалих людей, стійких захисників Батьківщини.

У післявоєнні роки значно збільшилася кількість дитячо-юнацьких спортивних шкіл, які відіграли значущу роль у розвитку вітчизняного спорту. З таких шкіл вийшло чимало майстрів радянського спорту [1, с. 231].

У 1946-1948 рр. радянські спортивні організації були прийняті у склад міжнародних спортивних об'єднань футболу, важкої атлетики, баскетболу, боротьби, плавання, фігурного катання, легкої атлетики, шахмат, лижного спорту та волейболу. У 1951 році радянський олімпійський комітет був визнаний МОК, і радянські спортсмени отримали право брати участь в Олімпійських Іграх.

Справжніми кузнями майбутніх олімпійців стали дитячо-юнацькі спортивні школи.

Велику роль у розвитку фізичної культури і спорту відіграла I Спартакіада народів СРСР, яка пройшла в 1956 році. Серед гостей на трибунах були присутні члени МОК, президенти і віце-президенти Міжнародному федерацій. До відкриття фінальних змагань Спартакіади (5 серпня) радянські спортсмени отримали чудовий подарунок - Центральний стадіон імені В.І. Леніна в Лужниках!

Наймасовішою стала IV Спартакіада народів СРСР. У ній взяли участь 85 млн. фізкультурників. Спартакіада проходила в ювілейному, 1967 році, і була присвячена 50-річчю Великої Жовтневої Революції.

I зимова Спартакіада проводилася в березні 1962году в Свердловську і Бакуріані. Чудово виступили майстри фігурного катання І. Вороніна і Л. Скоблікова, лижниці А. Колчина і М. Гусакова. Через два роки вони всі стали чемпіонками IX зимових Олімпійських Ігор.

Літні та зимові Спартакіади народів СРСР, що проводяться традиційно, але один раз в чотири роки, стали значними суспільними і культурними подіями в житті країни, всенародним оглядом досягнень радянського спорту.

З 1954 року в СРСР проводилися Всесоюзні Спартакіади школярів. З них починався шлях у великий спорт В. Брумеля, Л. Петрик, Н. Чижової, Л. Жаркова, В. Борзова, Т. Лазакович і багатьох інших зірок вітчизняного спорту.

Таким чином, протягом семи десятків років в СРСР була створена одна з найефективніших систем фізичного виховання. Фізична культура і спорт стали доступними для всіх [4, с. 76].

1.2 Теоретичні витоки радянської системи фізичного виховання

Принципово новий етап розвитку фізичної культури в СРСР почався з 1917 р., після перемоги Великої Жовтневої соціалістичної революції, результатом якої було народження нового державного устрою - вперше було проголошено владу класу незаможних. Всі сфери діяльності були спрямовані на поліпшення життя народних мас: селян, робітників, бідної інтелігенції.

В основу створення радянської системи фізичного виховання був покладений досвід і теоретичні праці основоположників соціалізму, наукового комунізму.

Виникнення нового вчення про фізичне виховання як складової частини виховання робітничого класу і найбіднішого селянства і їхнього поколінь відноситься до середини XIX століття, коли умов для поширення фізичної культури серед трудящих не було. Тому кращі представники буржуазної інтелігенції намагалися знайти такі шляхи організації суспільства, які могли б запобігти розумову і фізичну деградацію народних мас. Величезний внесок у цьому ученні належить Сен-Симону (1760-1825 рр.), Шарлю Фур'є (1772-1837 рр.), Роберту Оуену (1771-1838 рр.) та ідеологам робітничого класу Карлу Марксу (1818-1885 рр.) та Фрідріху Енгельсу (1820-1895 рр.) [2, с. 79].

Шарль Фур'є вважав, що головним пороком буржуазної системи виховання є його недоступність для дітей трудящих. Ш. Фур'є була розроблена система, що передбачала всебічне виховання: з 3 до 9 років -трудові ігри, фізичне загартовування, основи механіки, рухливі ігри; з 9 до 16 років - освіта, що поєднується з фізичною та трудовою діяльністю. У 1830-40 рр. у Франції і США прихильники Фур'є зробили спроби створення виробничо-побутових громад. Однак, в умовах капіталістичного суспільства ці громади довго не протрималися.

Роберт Оуен бачив основну причину соціальних лих і важкого положення трудящих в недостатньому розвитку народної освіти. Будучи господарем паперової фабрики в Шотландії, Р. Оуен намагався здійснити свою теорію на практиці, навчаючи дітей робітників. Він відкрив школу, де вони отримували загальну освіту, займалися фізичною культурою і отримували основи виробничої праці. Робертом Оуеном були побудовані спеціальні майданчики для ігор, військових вправ, та гімнастики. Надалі в США він спробував залучити трудящих до побудови соціалістичної громади «Нова гармонія» (1825 р.), де мріяв здійснити свою теорію всебічного виховання дітей трудящих.

Карл Маркс і Фрідріх Енгельс, творці теорії наукового комунізму, відводили величезне значення в своїй ідеології вихованню. У «Маніфесті комуністичної партії» вони визначили завдання виховання пролетаріату в новому суспільному, вільному суспільстві. В інструкції делегатам на Женевський конгрес Міжнародного товариства робітників (1866 р.) Карл Маркс писав: «Під вихованням ми розуміємо три речі: по-перше - розумове виховання, по-друге, фізичне, таке яке дається дітям в гімнастичних школах, по-третє, технічне виховання, знайомство з основними принципами виробництва ». Надалі в систему виховання основоположником наукового комунізму було введено поняття «естетичного і морального» виховання. У своїй книзі «Становище робітничого класу в Англії» Фрідріх Енгельс назвав становище робітників (за станом здоров'я) «свідомим соціальним вбивством, організованим буржуазією». Це послужило поштовхом до створення робочих спортивно-гімнастичних клубів та об'єднань серед трудящих. Запроваджений Карлом Марксом і Фрідріхом Енгельсом термін «всебічне виховання особистості» - став основою формування підростаючого покоління в радянській системі виховання [8, с. 198].

Як висновок можна сказати, що незважаючи на всі перепони, які ставило правляче коло, країна не відштовхувала класичних теорій фізичного життя, інколи «вичерпуючи» деякі їх елементи навіть з економічних теорій.

РОЗДІЛ 2. ВИДАТНІ СПОРТИВНІ ДІЯЧІ ТА ЇХ ДОСЯГНЕННЯ

1.2 Роль і значення діяльності П.Ф. Лесгафта

В основу радянського фізичного виховання була покладена науково-методична та практична діяльність великого російського вченого Петра Францевича Лесгафта, якому належить вчення про суспільний значення фізичної культури.

П.Ф. Лесгафт на особисті заощадження і пожертвування, зібрані учнями, відкрив перше в Царській Росії спеціальний вищий навчальний заклад - «Курси виховательок і керівниць фізичного виховання» (1896 р.). У 1905 р. курси були перетворені у Вільну Вищу Школу (ВВШ). До П.Ф. Лесгафту приїздили вчитися з усіх куточків російської імперії: України, Кавказу, Білорусі, Фінляндії, Середньої Азії, Польщі. Навчальний заклад був більш суспільним і демократичним, в ньому навчалися люди різного віросповідання, майнового цензу, соціального становища [10, с. 96].

Все життя самого педагога-вченого, його погляди та вчинки були сформульовані в життєвому кредо Лесгафта - «ніколи і ні в чому не допускати насильства». Пізніше, радянський фізіолог Л.А. Орбелі назве систему фізичного виховання П.Ф. Лесгафта «олюдненою гімнастикою», а за видатні заслуги вченого перший радянський спеціальний вуз носитиме його ім'я.

Свою теорію фізичного виховання П.Ф. Лесгафт виклав у праці «Керівництво з фізичного виховання та освіти дітей шкільного віку» (1888 р.). У цій книзі він розкрив принцип наукової обґрунтованості фізичного виховання на базі використовуваних обов'язково педагогічних, психологічних, медико-біологічних методів дослідження; розробив принципи і підходи професійної підготовки фахівців; обґрунтував вікові підходи; представив класифікацію фізичних вправ. А також встановив і обґрунтував зв'язок фізичного і розумового розвитку; показав важливу роль рухових дій у всіх сферах життєдіяльності людини (трудової, побутової, культурної) [6, с. 23].

Отже, робота даного вченого має важливе значення. Мало хто знає, але його погляди справили істотне значення завдяки своїй адаптованості до соціалістичного світу.

2.1 Володимир Петрович Куц - гордість СРСР

Серед багатьох радянських спортсменів можна відзначити велику кількість надзвичайно талановитих осіб, ім'я яких відомі і сьогодні. До таких видатних діячів спорту можна віднести і Володимира Куца.

На Олімпійських Іграх у Мельбурні завоював дві золоті медалі на дистанції 5000 і 10 000 метрів, встановивши при цьому олімпійський рекорд. Ігри 1956 року назвали "Олімпіадою Куца". Володимир Петрович був прапороносцем нашої збірної на закритті Ігор в Австралії. Два рази поспіль - в 1956 і 1957 роках - Куц визнавався кращим спортсменом світу. У 1954 р. удостоєний звання чемпіона Європи з бігу на 5000 м. Куц був рекордсменом світу на дистанціях 5000 м (1954, 1955, 1957-1965гг.) та на 10 000 м (1956-1960рр.). Десятикратний чемпіон країни. Автор книги "Повесть о беге" [3, с. 56].

У 1954 році Куц потрапив на чемпіонат Європи. Небагато з присутніх на стадіоні в Берні вірили в те, що радянський спортсмен може стати чемпіоном Європи. Занадто сильними були на цей раз його суперник. Серед чотирнадцяти бігунів, які взяли старт у фіналі забігу на 5000 метрів, були спортсмени, що мали значно більші підстави для успіху. Симпатії більшості були на стороні Затопека не тільки тому, що два роки тому "залізний чех" був олімпійським чемпіоном. Глядачі знали, що саме в цьому, 1954 році Затопек вдалося зробити те, до чого протягом багатьох років прагнули бігуни на довгі дистанції, - поліпшити два світові рекорди. Крім того, велике враження справила його перемога в перший день змагань. Високими були шанси англійця Чатауейя.

Куц не звик "штовхатися" в загальній групі. З третьої доріжки, з якої Володимир почав біг, він негайно перейшов на другу. На початку бігу трибуни зустрічали лідерство Куца тишею. Мовчання публіки зрозуміло. Не раз любителям спорту доводилося спостерігати, як ось такі нерозумні новачки кидаються зі старту вперед, а потім, не розрахувавши сили сходять з дистанції.

Мабуть, найбільш критичним виявився третій кілометр. Тут особливо важко підтримувати високий темп бігу, змушувати себе бігти таким же широким і разом з тим легким кроком, як і перші кілометри. Краплі поту стікають по лобі, починає пощипувати очі. За який час за графіком потрібно було пробігти три кілометри? Він пам'ятає це чудово.

Зарубіжна друк не поскупилася на відгуки про виступ у Берні Володимира Куца. Французький журнал "Міруар спринт" так відгукнувся про його біг: "Цей біг на 5000 метрів став родзинкою чемпіонату. Це був вбивчий біг, що розгорнувся перед очима багатьох тисяч глядачів.

Багато хто припускав, що переможе Затопеку. Деякі пророкували перемогу англійцю. Але в цю неділю 29 серпня народився новий стиль бігу на 5000 метрів, і його творцем були не Затопек і Чатауей, а радянський спортсмен Володимир Куц, який побив рекорд світу на цю дистанцію.

Таким чином, СРСР і справді було багатим на талановитих людей, що підіймали планку Росії на міжнародній арені. Вони відіграли значну роль у становленні світового і національного спорту в цілому [7, с. 47].

радянський спортивний фізичний видатний

РОЗДІЛ 3. РОЗКВІТ РАДЯНСЬКОГО СПОРТИВНОГО ЖИТТЯ

3.1 Становлення і розвиток радянської системи фізичного виховання (1917-1941 рр.)

Становлення радянського фізичного виховання відбувалося на базі того, що вже було досягнуто в цій області. Однак, у рамках нового державного устрою принципи радянської фізичної культури повинні були бути іншими, ніж у західноєвропейських країнах. Тому стали пропонуватися різні шляхи та напрямки за змістом радянської системи фізичного виховання.

«Соціалістичний напрямок» зводився до використання тільки «сприятливої і корисної ігрової діяльності». Прихильники «медичного спрямування» відкидали заняття боксом, футболом, важкою атлетикою, гімнастикою і т.д., бо вважали їх шкідливими для ослабленого здоров'я трудящих. Їх кредо були гігієнічні вправи і лікувальна фізична культура, піший туризм. Специфічну форму радянської системи фізичного виховання пропонували прихильники «Пролеткульту» - фізична культура у них була представлена наслідувальними діями робочих рухів (загрібання вугілля, стругання, пиляння і т.п.) і називалася «трудовий гімнастикою». «Скаутський напрямок» будувалося на основі вже існуючого в Англії. У 1922 р. була змінена ідеологічна основа скаутського виховання і створено «піонерський рух», що включає і фізичну підготовку учнів шкіл [6, с. 34].

В обстановці існування різних концепцій радянського фізичного виховання 1917-1923 рр. було необхідне прийняття фундаментальної єдиної основи розвитку та змісту фізичної культури. Вона була викладена у постанові ЦК РКП (б) «Про завдання партії в галузі фізичної культури» (1925 р.). У ньому були сформульовані:

а) визначення соціалістичної системи фізичного виховання;

б) визначено її завдання;

в) зміст;

г) організаційна структура;

д) основні напрями

Всі подальші положення та рішення комуністичної партії і радянського уряду про фізичну культуру і спорт розвивалися на цьому керівному документі.

Поряд з цим варто зазначити, що незважаючи на всі труднощі постреволюційного періоду, уряд молодої радянської держави почав здійснювати ефективну організаційну діяльність у сфері розвитку та підйому фізичної культури. Були створені управлінські структури, без яких керувати радянською системою фізичного виховання було б неможливо. На початку цю функцію виконувало Головне управління загального військового навчання формування частин Червоної Армії (Всевобуч). З 1918-1920 рр. в його складі був відділ фізичного розвитку і спорту, який відав фізичною підготовкою в армії і підготовкою допризовників.

Після закінчення громадянської війни в 1920 р. створюється Вища рада фізичної культури (ВСФК), яка в 1930 р. була перейменований у Всесоюзну раду фізичної культури при Уряді СРСР. Починаючи з 1936 р., найвища структура управління одержала найменування Всесоюзний комітет у справах фізичної культури і спорту (ВКФКС). По суті, з того часу структура керівництва радянською системою фізичного виховання, заснована на принципі вертикальної підпорядкованості, не змінювалася аж до розпаду СРСР (1990 р.).

У період з 1917 по 1940 рр.. успішно розвивалися науково-методичні основи радянської системи фізичного виховання. Вже в перші роки радянської влади почала вирішуватися проблема підготовки науково-педагогічних кадрів. У 1919-1920 рр. почали роботу два перших вищих навчальних заклади: інститут фізичної освіти ім. П.Ф. Лесгафта в Петрограді і Центральний інститут фізичної культури в Москві. У цих вузах в 20-ті роки почалися серйозні наукові дослідження в галузі фізичного виховання. Заслуга в розробці медико-біологічних, психологічних і педагогічних проблем фізичної культури і спорту належала таким великим ученим, як Гориневському В.В., Орбелі Л.А., Крестовнікову А.Н., Рудику П.А., Бернштейну Н.А., Іваницькому М . Ф.

Величезне значення в плані розвитку науково-методичних основ радянської системи фізичного виховання мало відкриття видавництва «Фізкультура і спорт» (1923 р.). Видавництво стало випускати збірники наукових статей, а з 1925 р. щомісячний науково-теоретичний журнал «Теорія і практика фізичної культури». Таким чином був заснований центральний орган друку, що публікується новітні вітчизняні та зарубіжні експериментальні досягнення вчених у сфері фізичної культури і спорту [8, с. 90].

Неоціненний внесок у становленні радянської системи фізичного виховання вніс журнал «Фізична культура в школі», що видається з 1930 р. У 1933 р. в СРСР відкривається головна (провідна) наукова установа: Центральний науково-дослідний інститут фізичної культури в Москві, потім НІІФК в Ленінграді. Величезної шкоди науково-методичному розвитку радянської системи фізичного виховання завдало Постанова ЦК ВКП (б) 1936 р. «Про педагогічні збоченнях в системі Наркомпросса», у зв'язку з чим почалися гоніння на наукових корифеїв галузі фізичної культури і спорту. Багато з них були репресовані, інші змушені емігрувати. Рішення цієї Постанови були переглянуті лише через двадцять років, у 1956 р.

У радянській системі фізичного виховання передвоєнного періоду була зроблена спроба використання рухових тестів для визначення рівня фізичної підготовленості населення, тобто введений Всесоюзний фізкультурний комплекс «Готовий до праці й оборони СРСР». Ініціатором комплексу ГТО виступив Ленінградський комсомол. Ініціатива комсомольців знайшла підтримку серед широкої радянської громадськості. Тому в березні 1931 р. ВСФК при ЦВК СРСР затвердив фізкультурний комплекс ГТО I щабля, що включає нормативи з бігу, стрибків і метань, підтягування на перекладині і перенесенні патронного ящика (чоловіки), лазіння по канату (жінки), плавання, їзди на велосипеді, лижним переходам, веслування, пересування в протигазі. До вимоги відносилося вміння надати першу допомогу (санмінімум), знання основ самоконтролю, знайомство з основами фізкультурного руху СРСР, ударну працю на виробництві. Рік з невеликим роботи по комплексу ГТО I щабля виявив необхідність встановлення більш високих вимог до всебічної фізичної підготовленості. У зв'язку з цим був введений в практику роботи комплекс ГТО II ступеня (1933 р.), що складався з 22 норм і 3 вимог. У ньому більш широко були представлені види спорту і военнопрікладние вправи: стрибки на лижах з трампліну (чоловіки), стрибки у воду, фехтування на багнетах, подолання смуги перешкод та ін. У 1934 р. увійшов в практику роботи з дітьми комплекс «Будь готовий до праці й оборони СРСР ». Слід зазначити, що введення повного комплексу стало одним із засобів, що стимулюють всебічну фізичну підготовку дітей, молоді, дорослих [5, с. 18].

Досить сказати, що з 1931 по 1940 р. випробування на значок БГТО витримало близько 1,5 млн. учнів, ГТО I ступеня - більше 7 млн. людини і ГТО II ступеня - більше 134 тисяч чоловік. Фізкультурний комплекс по праву став програмно-нормативною основою радянської системи фізичного виховання.

Величезною популярністю передвоєнні роки в СРСР користувалися також комплекси на значок «Ворошиловський стрілок», «Готовий до протиповітряної і хімічної оборони» (ППХО), «Альпініст СРСР», «Парашутист СРСР», «Турист СРСР» та ін. Радянські фізкультурні організації наближали свою роботу до потреб оборони Батьківщини.

Особливу увагу з 1917 по 1941 р. приділялася розвитку спорту. Протягом 1922-1924 рр. комсомолом були створені спортивні організації «Мураха» (Москва і Московська губернія), «Спартак» (Петроград, Україна, Закавказзя), «Комсомольський флот» (Казань), «Червоний джигіт» (Середня Азія), «Червоний молодняк» (Білорусія) та ін. У 1923 р. було організовано перше добровільно-спортивне товариство «Динамо», а пізніше ДСТ «Спартак», «Локомотив» та ін. З 1927 р. в країні народилася традиція проведення Всесоюзних фізкультурних свят (літніх і зимових). Найбільшим спортивним торжеством розглянутого періоду стала Всесоюзна спартакіада (серпень 1928 р.). У ній взяло участь 7225 атлетів, з них 600 учасників - представники зарубіжних робочих спортивних організацій. Програма Спартакіади за своєю різноманітністю не знала рівною собі в світовій історії.

У 30-ті роки активно створюються дитячі спортивні школи (ДСШ). Першими з них були ДСШ «Юний динамівець» та «Юний спартаківець». До кінця 1937 р. в СРСР налічувалося вже понад 200 дитячих спортивних шкіл. Відкрилися всесоюзні секції (федерації) з різних видів спорту.

Радянські спортсмени в довоєнний період прийняли участь у польоті спортсменів в Парижі (1934 р.), Гетеборзі (1935 р.), в III Міжнародній робочій Олімпіаді в Антверпені (1937 р.). Тільки з 1938-1940 р. в СРСР приїхало 250 іноземних спортсменів і 175 радянських атлетів виїжджали у закордонні країни.

У 1935-1937 рр. створюється в СРСР Єдина всесоюзна спортивна класифікація, що включає 10 видів спорту: гімнастика, легка атлетика, плавання, ковзани, боротьба, бокс, важка атлетика, фехтування, теніс, мисливський спорт. Введення спортивної класифікації сприяло розвитку масового спорту і зростанню спортивних досягнень. Майстерність займаються оцінювалася не тільки за розрядами. Було введено також почесне звання «Заслужений майстер спорту» і «Майстер спорту» (1934-1935 рр.) [9, с. 32].

Таким чином, спорт в Радянському Союзі проходив цілком логічні етапи свого розвитку. Вони характеризувалися напруженими перипетіями з вищими колами влади та остаточним самоутвердженням фізичної культури як важливої ланки суспільного життя.

3.2 Розвиток фізичної культури в Радянській Білорусії довоєнного періоду (1917-1941 рр.)

Перші кроки білоруської фізичної культури після 1917 роки були нелегкими, так як велася боротьба з внутрішньою контрреволюцією та іноземною інтервенцією. У березні 1918 р. на території Радянської Білорусії починають активну роботу відділи і пункти всевобуча. Для підвищення фізичної підготовленості населення повсюдно організовуються спортивні гуртки. Першими були відкриті «Олімп» у Вітебську, «Єднання» і «Спорт» у Гомелі (1919 р.). Відновили свою діяльність буржуазні гуртки «Сокіл», «Маккабі», «Богатир». З'явилися комсомольські фізкультурні гуртки «Червона молодь», «Юні більшовики» в Сенно, Лепель, Улле, Орші, Полоцьку. Після I Всеросійського з'їзду по фізичній культурі, спорту і допризовної підготовки було затверджено статут спортивного клубу (квітень 1919 р.). Це стало підставою для створення широкої мережі військово-спортивних клубів у білоруських містах: Бобруйську, Орші, Мінську, Полоцьку, Борисові, Вітебську, Гомелі, Могильові. Під патронатом всевобуча організовуються фізкультурні паради. Була проведена I губернська олімпіада, в якій взяли участь 240 атлетів у змаганнях з легкої атлетики, верховій їзді, французької боротьби і футболу. У Могильові, Гомелі та деяких інших містах у 1923 р. організовані гуртки «Чирвони Маладняк».

У Вітебську 20 травня 1920 відбулася перша в Білорусії загальноміська естафета з фінішем на площі Свободи. У цьому ж році проведені перші змагання з лижних гонок. Велика увага Всевобуч приділяє і фізичному розвитку дітей [1, с. 54].

У 1920 р. в Могильовському, а потім Вітебському губернських управліннях на зміну відділам всевобуча приходять поради фізичної культури. Одним з перших постанов ВСФК Білорусії було введення в школах фізичного виховання як обов'язкового предмета. У зв'язку з цим стали готуватися інструктори, будуватися спортивні майданчики для занять з дітьми легкою атлетикою, баскетболу, футболу, лижного спорту. З'явилися перші шкільні спортивні гуртки «Юний Спартак». Вища рада фізичної культури Білорусії в лютому 1924 р. проводить перший Всебілоруського зимове свято фізкультури. У серпні1924 р. відбулося I річне Всебілоруське свято, в якому взяло участь 8 округів: Мінський, Вітебський, Бобруйський, Оршанський, Слуцький, Мозирський, Борисовський, Могилевський. Для участі в літньому святі з'їхалося 200 атлетів. Спортивні змагання проходили на майданчику «Профінтерн» і тривали 6 днів. Першими рекордсменами БРСР стали: Никифоров (біг 1500 м), Белевіч (біг 60 м), Волошніков (стрибок у висоту), Кузьмін (стрибки в довжину), Біргер (метання диска).

З 1924 р. також регулярно стали проводитися змагання з підняття важких, боротьбі і ковзанярському спорту. На той період, за рівнем розвитку фізичної культури, Білорусь займала одне з провідних місць в СРСР. Саме в Білорусії були зроблені перші спроби ввести спортивну класифікацію (1924 р.). Велике значення для розвитку фізичної культури СРСР мав випуск програми «Листок фізичної культури» до газети «Червона Редакція». У 1927 р. фізкультурні організації Білорусії розгорнули активну підготовку до Всесоюзної спартакіади. У ній взяли участь 185 наших атлетів, яким були показані наступні результати.

Величезне значення в масовості занять фізичної культури забезпечив введений в СРСР комплекс ГТО.

У 1936 р. на зміну Вищій раді фізичної культури Білорусії прийшли Комітети у справах фізичної культури при СНК БРСР, при обласних, міських і районних Радах депутатів трудящих. У передвоєнні роки в Білорусії стали проводитися Всебілоруських паради фізкультурників, перший відбувся в 1937 р. Широке поширення одержали добровільно-спортивні товариства (ДСТ) «Локомотив», «Динамо», «Полум'я», «Молния», «Більшовик», «Червона зірка ». Чисельність займаються в них перевищила 90 тисяч осіб. Всього на 1941 р. в БРСР було створено 3295 фізкультурних колективів, в яких підготовлено 154,4 тисячі фізкультурників, в тому числі 90 000 значкістів ГТО і 8 тисяч спортсменів розрядників. Була створена хороша матеріально-технічна база: 400 спортзалів, 450 лижних станцій, 2000 майданчиків, десятки стадіонів. Працювало понад 1203 фахівців[10, с. 84].

Отже, беручи до уваги спорт в Білорусії, нам вдалося переконатися, що розвиток фізичної культури на інших теренах СРСР був майже ідентичним до «ідеологічного центру», але, звичайно ж, він мав свої особливості, що пояснюється внутрішньоетнічною різницею двох країн.

ВИСНОВКИ

Історія вчить, що розвиток фізичної культури і спорту представляє собою об'єктивний, закономірний процес в житті людського суспільства. Цей процес відбувається не по сваволі людей, а в силу дії об'єктивних законів, що випливають з матеріальних і духовних умов існування того чи іншого суспільного ладу.

Історія фізичної культури і спорту показує, як на різних ступенях розвитку людства зміни, що відбуваються в галузі фізичної культури і спорту, обумовлюються певним чином виробництвом, політикою, культурою, ідеологією, наукою, військовою справою. В духовній творчості народу провідні громадські діячі, педагоги, лікарі та учені черпають свої ідеї, засоби і форми, створюючи наукові системи і методи фізичної культури і спорту. Це все ми бачимо на прикладі СРСР, де спортивне життя обмежувалося на партійній ідеології. Але все рівно радянський спорт був найрозвинутішим і найпотужнішим. Практично всі люди займалися фізкультурою на підприємствах і в навчальних закладах.

Спорт в Радянському Союзі - це насамперед історія великих перемог. Це біографії людей, чиї імена золотими літерами вписані в літопис світового спорту. Їх внесок у розвиток вітчизняного спорту і зміцнення міжнародних відносин справді є величезним. Кожною своєю перемогою і новим рекордом вони піднімали престиж своєї країни.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Голощапов Б.Р. История физической культуры и спорта / Б.Р. Голощапов - М: Академия, 2001. - 675 с.

Кулинович К.А. Развитие физической культуры и спорта в СССР / К.А. Калинович - М: Радуга, 1982. - 342 с.

Реализация государственной молодежной политики в Республике Беларусь // Институт социально-политических исследований при Администрации Президента Республики Беларусь. - Мн., 2004. - С. 16-18.

Соколов В. Олимпийское движение в Беларуси // Центральная газета. - №35, 1997. - С. 27-56

Столбов В.В. История физической культуры и спорта / В.В. Столбов - М: Академия, 1998. - 123 с.

Столбов В.В., Финогенова Л.А., Мельникова Н.Ю. История физической культуры и спорта: Учебник / Под ред. В.В. Столбова. - М.: ФиС, 2000. - 213 с.

Трубарин В.О. СРСР и наше время / В.О. Трубарин - М.: «Наука», 2008. - 296 с.

Фарисеенко О.С. СРСР в довоенный период / О.С. Фарисеенко - М: Радуга, 2008. - 58 с.

Янковский О.Д. Политика и спорт в СРСР. Интересные факты / О.Д. Янковский - Москва-Ленинград: Академия, 2004. - 185 с.

Яркина К.В. История СРСР с 1945г. / К.В. Яркина - М: Академия, 2002. - 312 с.

Размещено на Allbest.ru