Методика розвитку витривалості

Размещено на http://www.allbest.ru/

Міністерство освіти і науки України

Національний педагогічний університет імені М.П. Драгоманова

Інститут фізичного виховання і спорту

КУРСОВА РОБОТА

з дисципліни: "Теорія і методика фізичного виховання"

на тему: "Методика розвитку витривалості"

Виконала: студентка 3-го курсу

групи 35-ФФ

Дубицька Ірина

Керівник: Арєф'єв В.Г.

Київ - 2013

План

Вступ

Розділ 1. Виховання витривалості - одне з найважливіших завдань фізичного виховання

1.1 Фізіологічна характеристика витривалості

1.2 Фактори, що зумовлюють витривалість людини

Розділ 2. Методики розвитку витривалості у дітей шкільного віку

2.1 Розвиток витривалості у дітей молодшого шкільного віку

2.2 Методики розвитку витривалості у дітей середнього шкільного віку

2.3 Методики розвитку витривалості у дітей старшого шкільного віку

Висновок

Список використаної літератури



Вступ

Фізична тренованість - це степінь можливості виконання фізичних навантажень, які вимагають витривалості, сили або гнучкості і зумовлені поєднанням фізичної активності з генетично переданими здібностями. Термін "фізична якість" віддзеркалює рухові можливості людини в основі яких лежать її природні задатки. Фізичні якості - це розвинуті у процесі виховання і цілеспрямованої підготовки рухові задатки людини, які визначають її можливості успішно виконувати певну рухову діяльність. Наприклад, для подолання великого зовнішнього опору потрібна, перш за все, відповідна м'язова сила; для подолання короткої відстані за якомога менший час потрібна прудкість; для тривалого й ефективного виконання фізичної роботи потрібна витривалість; для виконання рухів з великою амплітудою необхідна гнучкість; а для раціональної перебудови рухової діяльності відповідно до зміни умов необхідна спритність.

До головних компонентів фізичної тренованості відносять: гнучкість, оптимальне співвідношення жиру і м'язової тканини в організмі, фізична витривалість, м'язова сила, тренованість серцево-судинної системи, іншими словами до головних компонентів фізичної тренованості відноситься різні фізичні якості людини.

Витривалістю називається здатність людини тривалий час виконувати роботу без зниження інтенсивності. Якщо кільком учням запропонувати одну і ту ж вправу, то через деякий час одні з них припинять її виконувати, а інші будуть продовжувати.

Різні можливості учні у виконанні певної роботи можна пояснити різним рівнем фізичної витривалості. Зниження ефективності виконання роботи, а з часом і повне її припинення пояснюється тим, що в організмі накопичується втома. Втомою називають тимчасове зниження оперативної працездатності, що викликане інтенсивною або тривалою роботою.

Ступінь розвитку витривалості визначають за низкою показників. Вибір їх залежить від особливостей тої діяльності, по відношенню до якої визначається витривалість, але одним із обов'язкових параметрів є час, у межах якого здійснюється діяльність. При цьому в одному випадку враховується час, протягом якого вдається здійснити її без зниження заданого рівня ефективності (оцінка здійснюється за якісними і кількісними критеріями), а в іншому - максимально можливий час виконання роботи "до відмови". витривалість методика фізіологічна шкільний

Фізична витривалість має велике значення для життєдіяльності людини, бо дозволяє тривалий час підтримувати високий рівень інтенсивності рухової діяльності; виконувати значний обсяг роботи; швидко відновлювати сили після навантажень.

Залежно від об'єму м'язів, які беруть участь у роботі, розрізняють три види фізичної втоми, а отже, витривалості:

* локальну, якщо до роботи залучено менше третини загального об'єму м'язової маси;

* регіональну, коли в роботі бере участь від третини до двох третин м'язової маси;

* тотальну, якщо одночасно працює більше двох третин скелетних м'язів.

Між названими видами втоми (витривалості) немає прямої залежності. Найчастіше у професійній, побутовій, спортивній діяльності ми стикаємось із тотальною втомою, що вимагає функціонування більшої частини опорно-рухового апарату.

Втома розвивається поступово, і в її розгортанні можна умовно виділити три фази:

* фаза звичайної втоми;

* фаза компенсованої втоми;

* фаза декомпенсованої втоми.

З педагогічних позицій, витривалість поділяють на загальну та спеціальну. Загальна витривалість характеризується роботою 2/3 всіх м`язових груп. Спеціальна витривалість проявляється у різних (специфічних) видах діяльності, в яких, зазвичай, задіяні менше 2/3 всіх м`язових груп.

Фізіологи розглядають витривалість з позиції специфіки енергозабезпечення працюючих органів та систем організму. Вони поділяються на аеробну, анаеробну та змішану (аеробно-анаеробну) витривалість. Метою роботи є дослідження методик та методів розвитку витривалості у дітей шкільного віку.

В курсовій роботі зроблено спробу визначити та проаналізувати методи та засоби розвитку витривалості в учнів шкільного віку. При написанні цієї роботи було опрацьовано статті та монографії вітчизняних вчених, що займаються розробкою питання, щодо розвитку витривалості у дітей різного віку: Ареф'єва, Шияна, Гужаловського, Вільчковського та інших.



Розділ 1. Виховання витривалості - одне з найважливіших завдань фізичного виховання

1.1 Фізіологічна характеристика витривалості

Витривалість - це спроможність організму людини переборювати наступаюче стомлення. Розрізняють фізичне, емоційне, сенсорне і розумове стомлення. Фізичне стомлення підрозділяється на локальне, регіональне і глобальне, гостре і кумулятивне (накопичене) і, нарешті, компенсоване (без зниження працездатності) і декомпенсоване (коли крива працездатності неухильно знижується).

Види витривалості відповідають різновидам м'язової роботи. Наприклад, локальної, регіональної і глобальної м'язової діяльності відповідають локальна, регіональна і глобальна витривалість і т.д.

Витривалість визначається властивостями центральної нервової системи і процесами, що відбуваються в ній при м'язовій діяльності, а також енергетичним обміном в організмі.

Енергообмін в організмі людини базується на законі зберігання енергії, на перетворенні хімічної енергії в механічну і визначається такими чинниками: потужністю м'язової роботи, тобто максимальною кількістю енергії, виділеної організмом в одиницю часу; об'ємом, тобто загальною кількістю роботи, виконаної за рахунок того або іншого джерела енергії; ефективністю, тобто ступенем корисності енерговитрат при м'язовій роботі.

Органами, що лімітують в організмі виділення і постачання тканинам кисню і живильних речовин, є серце, печінка м'язи. Від потужності роботи серця залежить кількість доставленого до тканин кисню, а отже, і кількість продуктів харчування, що окислюються. Печінка містить визначену кількість глікогену, від швидкості й ефективності розпаду котрого (процеси гліколізу) залежить розмір виділеної енергії. М'язи містять енергетичне багаті фосфатні з'єднання, розпад яких миттєво виділяє енергію.

Якщо серце працює в аеробному (кисневому) режимі, то печінка і м'язи використовують анаеробну енергетику, при якій різноманітні біохімічні перетворення здійснюються без участі кисню.

Тому, спираючись на механізми енергетичних перетворень, варто розрізняти три види витривалості (м'язової працездатності): аеробну, анаеробно-лактатну і анаеробно-алактатну. Перший із них ще іменують вегетативною витривалістю, а другі дві - м'язовою витривалістю. [14]

При розвитку витривалості необхідно вирішення таких завдань:

1. Удосконалювання витривалості до локальної, регіональної і глобальної м'язової роботи.

2. Удосконалювання статичної і динамічної витривалості.

3. Удосконалювання витривалості до рівномірної і нерівномірної м'язової роботи.

4. Удосконалювання витривалості до м'язової роботи: максимальної (10-30 секунд), субмаксимальної (30 секунд - 4 хвилини), великої (4-30 хвилин) і помірної (більш ЗО хвилин) потужності.

У процесі удосконалювання витривалості необхідно враховувати, що вона залежить від рівня функціональних можливостей різноманітних систем організму і від ступеню стійкості до несприятливих чинників його внутрішнього середовища. Тому варто приділяти увагу підвищенню стійкості до несприятливих зрушень у внутрішньому середовищі.

Підвищення рівня утримання молочної кислоти в організмі при м'язовій діяльності призводить до зсуву крові в "кислу" сторону, при цьому включаються буферні системи крові для нейтралізації кислоти, але їхня ємкість незначна і стомлення буде наростати. Тому працездатність буде залежати також від фізіологічних меж стійкості і психологічних чинників.

Завдання підвищення стійкості організму до несприятливих зсувів у внутрішньому середовищі може вирішуватися за допомогою спеціальних прийомів, таких, як дозовані затримки подиху при виконанні тренувальних завдань, штучне збільшення простору легень, тренування в гірських умовах.

Звичайно під витривалістю розуміють здатність працювати не стомлюючись і протистояти стомленню, що виникає в процесі виконання роботи. [2;13]

Витривалість виявляється в двох основних формах:

- у тривалості роботи на заданому рівні потужності до появи перших ознак вираженого стомлення;

- у швидкості зниження працездатності при настанні стомлення.

Будучи багатофункціональною властивістю людського організму, витривалість інтегрує в собі велике число різноманітних процесів, що відбуваються на різних рівнях: від клітинного і до цілого організму. Однак, як показують результати сучасних наукових досліджень, у переважній більшості випадків ведуча роль у проявах витривалості належить факторам енергетичного обміну.

Жоден рух не може бути виконаний без витрат енергії. Єдиним універсальним і прямим джерелом енергії для м'язового скорочення служить аденозинтрифосфат (АТФ). Але для того щоб м'язові волокна могли довгостроково підтримувати свою скорочувальну здатність, необхідне постійне відновлення (ресинтез) АТФ із тією ж швидкістю, з якою він витрачається. Ресинтез АТФ у процесі м'язової діяльності здійснюється за рахунок метаболічних процесів трьох видів:

1. Аеробного (окисного, за рахунок кисню повітря);

2. Гліколітичного анаеробного (за рахунок розщеплення глікогену, що утримується в основному в печінці й у м'язах, до молочної кислоти);

3. Алактатного анаеробного (за рахунок розщеплення фосфорних з'єднань, що утримуються й утворюються безпосередньо в м'язах).

Аеробні здібності дозволяють тривалий час виконувати роботу аж до того рівня інтенсивності, поки є можливість повного задоволення кисневого запиту організму в процесі самої роботи. Це стійкий, "стаціонарний" стан може підтримуватися досить довго. [14]

Посилення інтенсивності фізичного навантаження вимагає більш швидкого надходження кисню і глюкози в м'язи. Тому швидкість кровотоку може збільшитися в 20 разів у порівнянні з рівнем спокою за рахунок місцевого розширення кровоносних судин, а хвилинний обсяг подиху і частота серцевих скорочень - у 2-3 рази.

При виконанні короткочасних могутніх, ривків, стрибків, серій ударів, тобто у швидкісно-силових вправах максимальної потужності, ресинтез АТФ здійснюється за рахунок анаеробного гідролізу креатинфосфату, рівень концентрації якого в м'язах швидко знижується і практично через 20 секунд доходить до фізіологічної межі. Досягнення максимуму анаеробної алактатної продуктивності відбувається до 5-6-ої секунди роботи, а рівень 80-90 % від максимального досягається вже на 1-2-ій секунді при роботі максимальної потужності.

Інтенсивна м'язова діяльність в анаеробному режимі приводить до вичерпання внутрішньо-м'язових енергетичних ресурсів, і організм працює при цьому як би в "борг". Відновлення витрачених енергетичних субстратів може відбуватися вже в ході самої роботи при короткочасному зниженні її інтенсивності, або по закінченні вправи. Споживання кисню при цьому приблизно відповідає тій кількості енергії, що було перетворено анаеробним шляхом на початку або під час м'язової діяльності і не компенсувалося за рахунок аеробних джерел енергії. Виникаючий у такий спосіб "кисневий борг" може досягати 4 літрів. Цілком компенсація кисневої заборгованості після інтенсивних вправ швидкісно-силового характеру здійснюється в період відпочинку.

Відповідно до наявності в людини трьох різних метаболічних джерел енергії виділяють і три складові компоненти витривалості: аеробний, гліколітичний і алактатний, кожний з яких може бути у свою чергу охарактеризований показниками потужності, ємності й ефективності.

Показником потужності оцінюють ту максимальну кількість енергії в одиницю часу, що може бути забезпечена кожним з метаболічних процесів. Показником ємності оцінюють загальні запаси енергетичних речовин в організмі або загальну кількість виконаної роботи за рахунок даного джерела. Критерії ефективності показують, яку кількість зовнішньої механічної роботи можна бути виконати на кожну одиницю виділеної енергії.

Прояв витривалості, таким чином, можна представити як результат різного сполучення трьох її компонентів: аеробного, гліколітичного й алактатного.

1.2 Фактори, що зумовлюють витривалість людини

Важливим для вчителя є знання факторів, що зумовлюють витривалість, оскільки їх вираховування, розвиток і вдосконалення лежать в основі методики виховання витривалості. Такими факторами є:

* структура м'язів. Люди, у яких переважають червоні м'язові волокна, мають генетичні задатки до тривалої роботи. Проте змінити структуру м'язів ми не в змозі, і тому цей фактор можна лише враховувати;

* внутрішньом'язова координація проявляється у почерговому залученні до роботи рухових одиниць м'язів при тривалому виконанні вправ із неграничною інтенсивністю. Вона добре розвивається при виконанні вправ на тлі помірної втоми. При жорстких режимах навантаження та відпочинку до роботи залучається щораз більша кількість рухових одиниць м'язів, що несуть основне навантаження у відповідній вправі. Це, в свою чергу, прискорює розвиток втоми;

* міжм'язова координація допомагає у залученні до роботи лише тих м'язів, що несуть основне навантаження при виконанні певної вправи. Це сприяє економії енергії, а, отже, забезпечує можливість виконувати більшу за обсягом і інтенсивністю роботу. Хороша міжм'язова координація зовні проявляється у плавності, злитості рухів, відсутності скутості. Мри недостатній тренованості на тлі втоми знижується активність основних (необхідних) м'язових груп і підвищується активність м'язів, які не повинні брати участі у виконанні даної рухової дії. Це призводить до зниження ефективності рухів, збільшення енерговитрат, поглиблення втоми і, як наслідок, падіння працездатності.

Міжм'язова координація удосконалюється при виконанні тренувальних завдань лише на тлі помірної втоми;

* продуктивність роботи систем енергозабезпечення. В досягненні високих показників витривалості важливе значення має фактор енергозабезпечення м'язової діяльності, яке досягається ефективним функціонуванням системи постачання кисню до організму (аеробне джерело).

Показниками ефективності роботи цієї системи є її потужність, ємність, рухливість та економічність:

- потужність - визначається рівнем МІЖ (провідні атлети світу у видах спорту на витривалість мають між: жінки 70 мл/кг/хв. та чоловіки 80 мл/кг/хв..);

- ємність системи енергозабезпечення визначається об'ємом запасів субстратів окислювальних реакцій, що можуть бути використані при тривалому виконанні напруженої роботи;

- рухливість системи аеробного енергозабезпечення характеризується швидкістю розгортання процесів окислення на початку інтенсивної і довготривалої роботи та при значних змінах інтенсивності виконання тривалої безперервної роботи (рваний біг). Чим швидше розгортаються аеробні процеси до оптимального рівня, тим економніше проходить енергозабезпечення і продуктивнішою є робота. У нетренованих осіб розгортання функціональних можливостей аеробної системи триває 3-5 хв., а у добре тренованих - починається в кінці першої хвилини;

- економічність рухових дій. Чим менше енергії витрачає людина на одиницю виконаної роботи, тим продуктивнішою вона буде.

Економічність рухових дій - це комплексний показник, що включає: функціональну економічність, обумовлену ступенем узгодженості в роботі вегетативних систем та здатністю тривалий час працювати у стійкому стані; технічну економічність, обумовлену раціональною структурою рухових дій і їх автоматизацією; фізичну економічність, обумовлену запасом сили, швидкості, гнучкості та координації рухів.

Значний вплив на прояв витривалості мають психічні якості, що характеризуються силою мотивів та стійкістю установки на результат діяльності.



Розділ 2. Методики розвитку витривалості у дітей шкільного віку

2.1 Розвиток витривалості у дітей молодшого шкільного віку

Витривалість, це спроможність організму протистояти стомленню при будь-який діяльності. Розрізняють витривалість загальну і спеціальну. Загальна витривалість - це спроможність до безупинної рухової діяльності з помірною напругою протягом тривалого часу (наприклад, тривала ходьба., біг, пересування на лижах, ігри). Спеціальна витривалість-витривалість у визначеній діяльності. У спорті, наприклад, може бути швидкісна витривалість, у якій поєднуються якості швидкості і витривалості (наприклад, у бігу на коротку дистанцію), силова витривалість-сполучення сили і витривалості (наприклад, багаторазового виконання присідання, згинання та розгинання рук у висі на перекладенні). Засобами для розвитку витривалості можуть служити різноманітні фізичні вправи, що потребують помірної напруги, але виконуються вони тривалий час (ходьба, чергування ходьби і бігу, біг, пересування на лижах, стрибки зі скакалкою, рухливі ігри та ін.).

Лазіння і перелазення. Ці вправи мають прикладне значення. Вони проводяться у всіх класах школи.

Вправи в лазінні і перелазенні сприяють розвитку сили, спритності, витривалості. Завдання навчання лазінню складаються в тому, щоб навчити школярів найбільш зручним і раціональним засобам пересування по гімнастичній стінці, східцям і т.п.

З огляду на, це вправи в лазінні і перелазанні виконуються на снарядах на деякій висоті, учителю необхідно забезпечити особливо чітку організацію занять. Підхід до снарядів і відхід від них, початок виконання вправ і закінчення їх повинні бути пояснені і показані з граничною точністю, особливо вправ, що мають вплив на формування постави. Вправи в лазінні і перелазанні важкі для дітей. Це зобов'язує вчителя поступово переходити від вправ щодо простих до більш складного.

Для проведення лазіння учні розбиваються на групи по числу наявних прольотів гімнастичної стінки або гімнастичних ослонів. Кожна група стає в колону по одному і займає місце проти прольоту стінки або проти ослона. Спочатку вправи виконуються по групах. Перша група виконує вправу, а інші спостерігають. Пізніше, коли діти набудуть навичок і необхідної організованості, учитель проводить вправи потоком, але з дотриманням визначених інтервалів. Наприклад, другий учень починає прямування по ослоні лише після того, як перший досягне середини ослона і т.д.

Для навчання лазінню і використовуються гімнастична стінка, ослони, колоди, канати, кінь, інші снаряди. [3; 5]

Переповзання. Переповзанням називається пересування по землі (по гімнастичному снаряду) на четвереньках або лежачи.

При виконанні вправ у переповзанні втягуються в роботу значні м'язові групи, відбувається позитивний вплив на серцево-судинну і дихальну системи.

Переповзання сприяє розвитку таких рухових якостей, як швидкість, спритність, витривалість, а також формуванню правильної постави. Вправи в переповзанні широко застосовуються в практиці роботи з фізичного виховання в дошкільних закладах і молодших класах школи.

Біг. У фізичному вихованні учнів, біг займає одне з головних місць. Біг сприяє розвитку м'язів, дуже впливає на серцево-судинну і дихальну системи, підвищує обмін речовин. При заняттях бігом розвиваються швидкість, витривалість, координація рухів виховуються наполегливість, витримка.

У процесі навчання бігу вчитель повинен забезпечити виконання двох задач: навчити дітей правильно бігати; використовувати біг як засіб гігієнічного впливу на організм.

На уроках діти повинні навчитися бігати м'яко, у чергуванні з ходьбою, один за одним і назустріч один одному, із гарною поставою, змінюючи темп,

в одному напрямку і зі зміною напрямку, із подоланням найпростіших перешкод, із різноманітною довжиною кроків, прямолінійно, із високого старту. При навчанні бігу, дітей варто ознайомити з узвичаєними в легкій атлетиці визначеннями - "поштовхова нога", "махова нога". Це потрібно для того, щоб під час занять можна було давати необхідні вказівки,. користуючись відповідними термінами поштовхова називається нога, що стикається з землею, махова - та, що уже відштовхнулася від землі. [4]

З учнями 1 класу біг частіше усього застосовується в іграх, де діти невимушено, вільно бігають у межах своїх умінь і можливостей. Водночас починаючи з 1 класу варто чергувати ходьбу і біг, привчаючи дітей до виконання прямувань у різному темпі.

На уроках треба звертати увагу на ритмічний біг. Ритмічність бігу найкраще досягається тоді, коли вчитель стає попереду колони і веде біг у потрібному темпі і ритмі, попередивши учнів про те, що вони повинні бігти один за одним, не обганяючи і не відстаючи.

У 1-11 класах дітей треба вчити вільному і невимушеному бігу з правильною поставою, без затримки подиху. З перших уроків необхідно звертати увагу учнів на правильне положення ніг, рук, тулуба і дихання. Учні 1 класу, як правило, спочатку не справляються з диханням за завданням. Дихання у них довільне. Тому треба стежити за тим, щоб при бігу діти дихали через ніс і не затримували подиху.

Щоб швидше навчити дітей вільному, м'якому бігу, слід багато уваги приділяти бігу на носочках. Спочатку біг проводиться в одному напрямку, а потім у різних. Для зміни напрямку бігу треба користуватися умовними звуковими і зоровими сигналами.

Педагоги всіх часів відзначали, що гра добродійно впливає на формування дитячої душі, розвиток фізичних сил і духовних здібностей. К.Д. Ушинський, А.С. Макаренко вказували на важливу роль гри у всебічному розвитку дитини. Вони розглядали гру як основний вид фізичної і розумової діяльності.

Відомий фахівець з фізичного виховання П.Ф. Лесгафт вважав, що за допомогою гри, дитина готується до життя. Школою підготовки дітей до життя називає гру А.С. Макаренко де підкреслював, що гра має виховувати якості майбутнього працівника і громадянина.

Насамперед дітям цікавий сам процес дій, миттєві зміни ігрових ситуацій. Доводиться самостійно знаходити вихід з непередбачених ситуацій. Намічати мету, встановлювати взаємодії з товаришами, проявляти спритність, витривалість і силу. Вже саме нагадування про наступну гру може викликати у дитини позитивні емоції, приємне хвилювання.

Проводяться конкурси змагань з рухливих ігор. Змагаються школи, спортивні сім'ї, дворові команди. За напруженням боротьби на майданчиках, сплеском емоцій на трибунах, духом чесного суперництва - ці маленькі поєдинки мало чим поступаються масштабним змаганням дорослих.

Рухливих ігор багато, вони різноманітні і мають таку перевагу: дитина може самостійно регулювати навантаження залежно від своїх можливостей. Відсутність у рухливих іграх чітко регламентованих (на відміну від спортивних) правил, складної техніки і тактики не вимагає спеціальної підготовки. Можливість використати будь-який майданчик приваблює до рухливих ігор усіх дітей різного віку, здібностей і підготовки. [3; 5; 7]

Одна поширена думка наголошує, що гра - структурна модель поведінки дитини, за допомогою якої вона пізнає навколишнє середовище і готується до активного його перетворення.

Отже, для дітей ігри - це їхнє безпосереднє життя, а дорослі за допомогою ігор формують їхній характер. У грі закладені невичерпні можливості для всебічного вивчення психології дітей.

Рухливими називають ігри, зміст яких складають різні види бігу, стрибків, метань та інших рухів. Рухливі ігри як засіб фізичного вдосконалення мають виховне, освітнє та оздоровче значення і взаємозв'язок з іншими засобами фізичного виховання. Розрізняють три основні групи ігор: творчі, рухливі та спортивні.

Визначальною особливістю творчих рухливих ігор є наявність у них фабули та сюжету, що самостійно створюються тими, хто грає. Відповідно до сюжету відбувається перевтілення учасників гри. їхні дії не регламентуються, оскільки правил гри не існує.

У тому випадку, коли зміст гри - це біг, стрибки та метання, відбувається розподіл рухливих ігор за ступенем інтенсивності навантаження, і вони належать до тих виявів ігрової діяльності дитини, в яких яскраво виражений ступінь рухової активності. Спонукальним мотивом є змагання між окремими учасниками та командами.

Між рухливими та спортивними іграми є багато спільного: і ті, й інші розвинулись шляхом народної творчості, являють собою ігрову діяльність, яка характеризується різними рухами, діями, взаємовідносинами учасників гри. І в рухливих, і в спортивних іграх є певні правила і суддівство. Рухливі та спортивні ігри взаємопов'язані, причому рухливі - більш елементарні і є первинним ступенем ігрової діяльності, тоді як спортивні найвищий її ступінь, який веде до майстерності.

Рухливі та спортивні ігри відрізняються насамперед за своїми завданнями - перші використовують більшою мірою для загальної фізичної підготовки, а другі, не вилучаючи того самого завдання, мають на меті поглиблення підготовки, яка веде до високих спортивних досягнень.

У рухливих іграх, які не потребують спеціальної постійної технічної та тактичної підготовки, може брати участь багато учасників. Такі ігри проводять у різних умовах на майданчиках різних розмірів тощо. Правила навіть однієї гри можуть бути неоднаковими, а мати багато варіантів. А в спортивних іграх для кожного виду суворо визначена кількість учасників, діють єдині суворо регламентовані і офіційно затверджені правила. У спортивних іграх суддівство суворо обумовлено правилами і має офіційний характер. Крім того, для спортивних ігор установлена система проведення змагань з подальшим присвоєнням учасникам спортивних розрядів і звань.

У педагогічній практиці всю різноманітність колективних рухливих ігор розподіляють за характером організації: а) на некомандні, б) на перехідні до командних, в) на командні.

Некомандні ігри побудовані на основі найпростіших взаємовідносин між учасниками гри. Правил частіше небагато, і вони прості, ігрові конфлікти розв'язуються просто. Такі ігри розповсюджені і популярні серед дітей дошкільного і молодшого шкільного віку.

В іграх, перехідних до командних, ускладнюються правила і взаємовідносини між учасниками, за рахунок чого створюються сприятливі умови для поступового переходу до командних ігор.

Командні ігри вимагають складніших взаємовідносин між учасниками, основаних на розвинутому почутті дружби і товариської згуртованості. У таких іграх ведеться боротьба між окремими групами (командами) за предмет. Наприклад: "Піонер бол", "М'яч капітану". [5]

Група засобів, пов'язаних тільки з бігом, є прекрасною базою для наступного розвитку швидкісної витривалості, розширює функціональні можливості органів дихання і кровообігу, привчає дітей і підлітків до бігових навантажень, але одноманітність цих засобів швидко стомлює, дає однобокий, тільки специфічний розвиток.

Використання вправ із багатьох видів спорту дозволяє різноманітити тренування, робить її менше стомлюючою, роблячи сприятливий вплив на емоційний стан учнів, всебічно впливає на фізичний розвиток у дитячому і підлітковому віці.

Таким чином, для виховання витривалості в дітей і підлітків рекомендується використовувати різноманітні засоби педагогічного впливу і різноманітні методи - рівномірний, повторний, перемінний. [13]

При рівномірному методі розвитку витривалості є можливість давати навантаження з урахуванням фізичної підготовленості школярів і легко регулювати її за часом. Вправи при даному методі виконуються в одному темпі, без стрибків, прискорень і сприяють розвитку загальної витривалості.

Регулювати навантаження кількістю повторень вправ при достатніх інтервалах відпочинку - дає можливість повторний метод. У цьому випадку учні декілька разів за урок пробігають (або виконують якусь іншу вправу) порівняно невеличку дистанцію з короткочасними інтервалами відпочинку після кожного відрізка. При цьому швидкість пересування повинна бути такої ж або вище швидкості, що потрібно показати під час здачі норми.

Перемінний метод полягає в тому, щоб вправи виконувалися в перемінному темпі. Що стосується інтервалів відпочинку між виконанням вправ на витривалість, то вони залежать від довжини залежності від фізичної підготовленості, складають від 140 до 180 уд/хв.

Інтенсивність виконання вправ при розвитку витривалості повинна бути вище критичної, приблизно на рівні 75-85 % від максимальної. Інтервали відпочинку, як правило, заповнюються малоінтенсивною роботою.

Введення в школі фізкультурно-оздоровчого режиму, широкий розвиток позаурочних форм, побудованих у значній мірі на ініціативі і самодіяльності учнів, викликають необхідність формування в них відповідних знань, навичок, умінь. Все це закладається на уроках. Тому урок вважається фундаментом шкільної фізичної культури.

Рухливі ігри в початкових класах варто включати в кожний урок. Як правило, вони входять у його основну частину.

У програмі по фізичній культурі спеціально подано ряд важливих вправ, що повторюються у всіх класах. Наприклад, стрибки у висоту і довжину з розбігу тими самими засобами. Пояснюється це, по-перше, тим, що організм школяра знаходиться в постійному розвитку: із віком збільшується маса і довжина тіла, змінюються силові можливості, підвищуються швидкісні якості, удосконалюється система керування прямуваннями. І отже, той самий засіб стрибка виконується по-різному, тобто при однаковій в основному схемі прямувань параметри цієї дії щораз інші. Звідси і різний рівень результатів. По-друге, умови шкільного уроку не дають можливості включати в програму зниження моторної щільності уроку, можна відразу виправляти помилки що припускаються школярами, вносити необхідні корективи. Щільність уроку не самоціль, а один з засобів рішення його завдань.

Одна з найважливіших вимог сучасного уроку фізичної культури - комплексний підхід до рішення основних завдань предмета, тобто на уроці вчитель повинний у комплексі навчати, розвивати і виховувати школярів.

Прості вправи (загальнорозвиваючі, ходьба, біг, вправи в рівновазі, у змішаних висах і упорах) часто школярі засвоюють відразу після показу і пояснення, практичного виконання. Більш складні (стрибки, метання, лазіння по канату, акробатичні вправи, вправи на гімнастичних снарядах) потребують застосування різноманітних методів і прийомів навчання.

При навчанні руховим діям необхідно пам'ятати: чим більший руховий досвід учнів, тим легше і швидше формуються в них нові рухові навики; тим швидше і якісніше формуються рухові навички.

Рухові навики успішно формуються на основі раніше вироблених. При цьому в навчанні важлива послідовність - від відомого до невідомого, від простого до складного.

Тому необхідно зацікавити школярів, пробудити в них творчу активність, наприклад, шляхом використання ігрового методу, методу змагання.

В ході навчального процесу вчитель може визначити стан витривалості того чи іншого учня з цією метою пропонуються контрольні вправи, які можна представити в вигляді п'яти основних груп:

1) виконання безупинного специфічного дозованого навантаження "до відмови". Контрольні вправи цієї групи частіше проводяться в лабораторних або природних умовах із використанням різноманітних лідируючих пристроїв;

2) виконання безупинного навантаження змагального типу, що відрізняється від основного по ряду параметрів. Тести цієї групи характерні для використання в єдиноборствах і спортивних іграх.

3) повторні виконання специфічного, дозованого по величині навантаження зі строго обмеженими паузами відпочинку. Наприклад, дане завдання провести максимальну кількість ударів, кидків "опудала", комбінацій і т.п. за зазначений час;

4) виконання тренувального контрольного завдання по досягненні найбільшої потужності роботи за визначений відрізок часу. Тести цієї групи, як правило, застосовуються в лабораторних умовах на енергометричних пристроях;

5) використання змагального методу.

Надаючи велике значення розвитку рухових якостей, у кожному розділі поряд із навичками й уміннями передбачене використання вправ, що сприяють підвищенню рівня фізичних якостей, що необхідні для кращого оволодіння видами програмних рухів. Кожна вправа не тільки удосконалює техніку, але і розвиває відповідні рухові якості. Проте це не виключає використання вправ, що мають переважну спрямованість на розвиток тієї або іншої рухової якості.

2.2 Методики розвитку витривалості у дітей середнього шкільного віку

У роботі з дітьми велике значення має гарне знання вчителем індивідуальних особливостей своїх учнів. Вчитель повинен добре знати стан здоров'я і фізичний розвиток кожного учня. Для цього він знайомиться з даними, наявними в особистій справі кожного учня, і з результатами медичного огляду. Дуже багато чого дає вчителю ознайомлення з домашніми умовами дітей, а також особистий контакт із батьками. Все це доповнюється уважним спостереженням за дітьми в процесі всієї учбово-виховної роботи.

У кожному класі учні мають різну фізичну підготовку. Слабко підготовлені діти часто соромляться своїх товаришів, тому неохоче займаються або уникають виконання вправ. У цих випадках учитель повинен бути особливо уважним, іноді полегшувати умови виконання, вселити надію і впевненість. Для таких учнів не варто створювати на уроці особливої обстановки, не зупиняти на них увагу класу, але працювати з ними індивідуально.

Індивідуального підходу потребують також діти, що мають гарну підготовку. Якщо вправи для них легкі, то вони виконують їх недбало і неохоче. До таких учнів необхідно пред'являти підвищені вимоги при виконанні завдань і частково ускладнювати вправи. Крім того, добре підготовленим учням варто доручати надання допомоги товаришам і залучати їх до показу вправ. Проте в будь-яких умовах учителю не варто виділяти таких учнів.

При індивідуальному підході обов'язково треба враховувати стан здоров'я дітей. Вчитель може при необхідності обмежувати кількість вправ і число повторень; полегшувати умови виконання; проводити на уроках спеціальні вправи, що рекомендуються лікарем; приділяти необхідну увагу техніці виконання і кількісних показників.

Методика удосконалення різних видів витривалості (загальної, анаеробної, силової). Методи удосконалення аеробної (загальної) витривалості З метою підвищення аеробної витривалості в практиці широко використовуються методи строго регламентованих вправ із стандартним безупинним та інтервальним навантаженням.

Метод строго регламентованої вправи зі стандартним безупинним навантаженням. Цей метод забезпечує стійке підвищення аеробної витривалості і сприяє створенню міцної бази для застосування різноманітних методів тренування. Тренувальні вправи, виконувані по методу строго регламентованої вправи, тривають від 10 до 30 хв., а ЧСС при даній інтенсивності роботи знаходиться в межах 150-175 уд/хв. Такий режим виконання вправ забезпечує високі розміри ударного обсягу серця і рівень споживання кисню. Варто врахувати, що надмірно-тривала робота, яка не відповідає можливостям тих що займаються, веде до зниження розміру споживання кисню і негативно позначається на очікуваному тренувальному ефекті. Даний метод рекомендується широко використовувати на ранніх етапах розвитку витривалості.

Метод строго регламентованої вправи з інтервальним навантаженням. Тренування по цьому методу спрямований на підвищення функціональних можливостей серця, тому що фізіологічною основою методу є збільшення ударного обсягу серця під час пауз відпочинку щодо напруженої роботи.

При інтервальному тренуванні з метою удосконалювання аеробної витривалості необхідно дотримувати ряду методичних вимог. Тривалість роботи варто планувати в межах 1-3 хв. Інтенсивність роботи повинна сприяти росту ЧСС до 170-180 уд/хв. до кінця вправи. Тривалість відпочинку, що знижує ЧСС до 120-130 уд/хв, у залежності від тривалості роботи і рівня тренованості складає звичайно 45-90 с.

Найбільший тренувальний ефект при роботі з описаного методу спостерігається через 6-12 тижнів. Приріст аеробної продуктивності при цьому може досягати 10-30 %.

Додатковим чинником в обох методах, що стимулює ріст аеробної витривалості, є зміна інтенсивності в процесі виконання вправи від ЧСС рівної 170 уд/хв. до кінця напруженого періоду роботи до 140 уд/хв. у низькоінтенсивній частині. [9; 11]

Методика удосконалення анаеробної витривалості. Ця методика спрямована на підвищення рівня потужності двох основних шляхів енергозабезпечення в анаеробних умовах: алактатного і лактатного.

Раціональне використання навантаження анаеробного характеру сприяє збільшенню в м'язах змісту креатин-фосфату і глікогену, росту активності ферментів анаеробного обміну, активізації інтенсивності гліколізу. У висококваліфікованих спортсменів ріст анаеробної витривалості протягом 8-12 тижнів досягає 15-20 %. [9]

Методика удосконалювання силової витривалості. Ця методика передбачає комплексний вплив на спроможність організму до ефективного використання кисню, на анаеробні й анаболічні процеси в м'язах, психологічну сталість спортсмена до хворобливих відчуттів, пов'язаним із значною концентрацією продуктів розпаду в працюючих органах.

Силова витривалість найбільше ефективно розвивається при виконанні спеціальних підготовчих вправ, що пред'являють підвищені вимоги до робочих груп м'язів, що несуть основне навантаження в змагальній вправі. При доборі таких вправ варто керуватися принципом сполученого впливу, що передбачає створення умов їхнього виконання, близьких за структурою до змагальних вправ.

У якості основного режиму роботи м'язів рекомендується динамічний у сполученні з долаючим та поступаючим характером роботи. У ряді випадків застосовують вправи в статичному режимі. Розмір обтяження в тривалих вправах субмаксимальної і великої потужності роботи коливається від 40 до 60 % від максимуму. При виконанні вправ максимальної і короткочасної субмаксимальної потужності опір може досягати 70-100 % від доступного в конкретній вправі.

Темп виконання вправ повинний бути близький до змагань. Тривалість виконання вправи обумовлюється підготовленістю осіб, що займаються. Як правило, тривалість роботи знаходиться в межах від 30 с. до 2 хв., в окремих випадках - до 5-10 хв.

При роботі статичного характеру - від 10 до 30 с. Тривалість пауз залежить від тривалості роботи і її характеру. При короткочасних вправах (30-60 с), визначаючи тривалості пауз відпочинку, можна орієнтуватися на показник ЧСС. Чергову вправу варто виконувати, коли ЧСС відновиться до 110-120 уд/хв.

У випадку значної тривалості вправи (до 2-10 хв.) інтервали відпочинку між повтореннями повинні забезпечити відновлення працездатності, близької до початкової. ЧСС у цьому випадку досягає робочого рівня або перевищує його на 3-5 %.

У результаті тренування по описаній методиці підвищення силової витривалості досягається внаслідок збільшення в м'язах утримання скорочувальних вивірок, числа капілярів і міоглобіну, удосконалювання функції передачі кисню від гемоглобіну до м'язових клітин, спроможності переносити високий рівень кисневого голоду за рахунок збільшення анаеробних спроможностей організму і психічної втоми до змін у внутрішньому середовищі організму. [13; 14]

2.3 Методики розвитку витривалості у дітей старшого шкільного віку

Аеробні можливості розвиваються ефективно при виконанні тривалих безперервних вправ, таких, як кросовий біг, ходьба на лижах, плавання. Можна для цих цілей застосовувати і спортивні ігри. Аеробні можливості відносно мало-специфічні і не дуже сильно залежать від виду вправи. Тому, якщо Ви, наприклад, у бігу або плаванні зуміли підвищити свої аеробні можливості, то це поліпшення позначиться і на виконанні інших вправ. Чим нижче потужність виконуваної роботи, тим менше її результативність залежить від досконалості рухової навички. Функціональні можливості вегетативних систем організму при цьому будуть високими при виконанні усіх вправ аеробної спрямованості. В зв'язку з цим витривалість до роботи такої спрямованості здобуває загальний характер і її називають загальною витривалістю.

Загальна витривалість є не тільки основою підтримки високої працездатності в двобої, компенсуючи несприятливі зрушення в організмі і відновлюючи енергоресурси в ході самого бою, але і забезпечує перенесення високих обсягів тренувальних навантажень, тобто фізичну працездатність людини. Вправи аеробної спрямованості, як правило, виконувалися в ранкові години. Це можуть були тривалі пробіжки тривалістю до 1-2 годин, іноді в сполученні з ходьбою.

В загальному обсязі тренувального навантаження цілеспрямовану роботу над розвитком загальної витривалості зручніше за все виконувати в ранкові години на фізичній зарядці. Така робота повинна бути "фоном", на який накладаються всі обсяги спеціальних вправ.

Рекомендується, у залежності від самопочуття і підготовленості, щоденна безперервна пробіжка 5-6 км у рівномірному темпі зі швидкістю від 6,0 до 4,5 хвилин на один кілометр. Чим вище рівень загальної витривалості, тим більш високою може бути і швидкість бігу. Один раз у 2-3 тижні, найкраще вихідного дня, можна пробігти і більш довгу дистанцію - до 10-15 км у рівномірному темпі з тією ж швидкістю. Періодично можна пробігати з більш високою швидкістю (3-4 хвилини на 1 км) дистанцію в 5-6 км, але така робота може виконуватися не частіше ніж 1 раз на тиждень.

У теплі літні дні бігове тренування можна замінити плаванням до 30 хвилин у відкритому водоймі, а в зимовий час - ходьбою на лижах до 1-2 годин. [11]

Змінюючи інтенсивність вправи, час її виконання, кількість повторень вправи, інтервали і характер відпочинку, можна вибірково підбирати навантаження по її переважному впливі на різні компоненти витривалості. Вдосконалення ж рухових навичок, підвищення технічної майстерності приводить до зниження енерговитрат і підвищенню ефективності використання біоенергетичного потенціалу, тобто до збільшення витривалості.

Особливості двобою полягають у постійно мінливій інтенсивності його ведення від низької до граничної, а дії суперників комплексуються на велике число різних епізодів, що чергуються періодами вибору позиції, пересуваннями, підготовки атак і переходів у захист, тобто діями відносно низкою інтенсивності. Витривалість в такій роботі буде залежати не тільки від того, які у енергетичні резерви і як їх буде витрачено, але і від того, наскільки швидко вони будуть при цьому відновлюватися після епізодів активних дій. Інтенсивне виконання атакуючих і захисних дій забезпечується анаеробними процесами, а швидкість протікання відновлення в ході двобою визначається потужністю аеробного процесу. При цьому бажано уникати тривалих серій прийомів у високому темпі, тому що це спричиняє швидке наростання стомлення, поступове зниження працездатності і необхідність тривалого відбудовного періоду для усунення значного "кисневого боргу" і молочної кислоти, що нагромадилася в працюючих м'язах. Зниження працездатності виражається насамперед у погіршенні реакції, зниженні потужності роботи, точності рухів, зменшенні швидкості виконання атакуючих і захисних дій та переміщень.

Цілком уникнути підключення анаеробного гліколізу в реальному двобої навряд чи можливо, а іноді і недоцільно в тактичному плані і до цього необхідно бути готовим. Але стратегія розвитку й вдосконалення спеціальної витривалості для рукопашного бою в цілому повинна ґрунтуватися на двох основних передумовах:

- вдосконалення спеціальної витривалості за рахунок поліпшення компонентів потужності і ємності алактатних анаеробних здібностей.

- розвитку й удосконалюванні компенсаторних механізмів: збільшення потужності аеробних здібностей.

Вдосконалення анаеробної потужності здійснюється при виконанні спеціальних вправ у серіях тривалістю 6-10 секунд, повторюваних 5-6 разів з відпочинком від 10-15 секунд до 1-3 хвилин. Всього в тренуванні можна виконати 2-4 таких серій навантаження з відпочинком між ними 4-5 хвилин. Чим менше тренованість, тим більше тривалими повинні бути інтервали відпочинку. Ці проміжки відпочинку необхідно заповнювати вправами на розтягування або плавним і повільним виконанням комплексів формальних вправ, за аналогією з комплексами оздоровчої гімнастики.

Якщо ж повторювати 10-секундні серії вправи з 10-15-секундними інтервалами відпочинку підряд 10-15 разів і більше, то можна змінити загальну спрямованість навантаження на вдосконалення аеробної потужності, а при збільшенні тривалості пауз відпочинку до 30 секунд навантаження буде спрямоване на збільшення аеробної ємності й ефективності використання енергетичного потенціалу. У такому режимі виконання серій вправ вирішуються не тільки задачі розвитку спеціальної витривалості, але одночасно і вдосконалення техніки, розвитку спеціальної сили і швидкості. При коротких інтервалах відпочинку заповнювати їх іншими вправами, звичайно, нетреба.

Для розвитку і вдосконалення спеціальної витривалості, що виявляється у здатності вести двобій на рівні своєї максимальної потужності, застосовують спеціальні і спеціально-підготовчі вправи в різному режимі м'язової діяльності: в основному рекомендується використовувати для цього "бій з тінню", виконання серій вправ на снарядах, у пересуваннях і ін.

Наприклад:

1. При тренуванні на снарядах необхідно виконувати: 10-15 "включень" по 3-4 могутньої і швидкої ударної або захисної дій тривалістю 1,0-1,5 секунди кожне включення і чергувати їх з більш спокійними рухами для відновлення організму у виді переміщень, зміни стійок і т.д. Всього варто виконувати 5-6 таких серій через 1,5-2 хвилини відпочинку.

2. При виконанні стрибкових вправ: 10-15 секунд інтенсивної роботи (або 10-15 стрибків) повторити 5-6 разів через 1,5-2 хвилини відпочинку або роботи малої інтенсивності.

3. Для вдосконалення гліколітичної анаеробної здатності й адаптації до ацидотичних зрушень у внутрішнім середовищі, що приводить до різкого зниження працездатності (в тому числі і точності дій) - виконувати спеціальні вправи на снарядах, "бій з тінню", сполучення ударів і пересувань: 5-6 серій по 20-30 секунд інтенсивної роботи в чергуванні з роботою малої інтенсивності протягом 1-3 хвилин. З ростом тренованості тривалість відбудовної роботи можна скорочувати рівномірно або зі зменшенням до кінця серії, наприклад - 90 секунд - 75-60-45-30 секунд відпочинку. Після такої серії потрібен відпочинок до 10 хвилин, протягом якого необхідно по можливості виконувати дихальні вправи, вправи на розслаблення і гнучкість.

Навантаження можна збільшити за рахунок додаткового обтяження при виконанні спеціальних вправ (у виді манжет, накладок, жилетів, поясів, гантелей і т.д.). Разом з тим для більш виборчої спрямованості вправ з вагами на той або інший механізм забезпечення локальної м'язової витривалості необхідно дотримувати наступних правил:

Для збільшення максимальної анаеробної потужності використовуються вправи з обтяженням 30-70 % від граничного з кількістю повторень від 5 до 12 разів. Виконувати їх треба з високою швидкістю, у максимально можливому темпі з довільними інтервалами відпочинку між підходами - до відновлення. Кількість підходів визначається дослідним шляхом - до зниження потужності виконуваної роботи, але звичайно виконується до 6 підходів.

Для збільшення анаеробної алактатної ємності і підвищення ефективності використання енергетичного потенціалу: вправи з обтяженням від 20 і до 60 % від граничного з кількістю повторень 15-30 разів з високою швидкістю і темпом рухів. Виконується 3-4 підходи з відпочинком 2-3 хвилини. У процесі роботи необхідний постійний контроль за технікою виконання вправи.

Для вдосконалення компенсаторних механізмів і адаптації до роботи в умовах різких зрушень повторити не більше 4 серій вправи у високому темпі з обтяженням 20-35 % від граничного і з роботою "до відмовлення" у кожній серії. При великих (до 10 хвилин) інтервалах відпочинку (протягом яких необхідно виконувати вправи на розслаблення, гнучкість, різні махи) робота буде спрямована переважно на вдосконалення анаеробної гліколітичної продуктивності, а при відносно невеликих інтервалах (1-3 хвилини) - на виснаження анаеробних внутрішньо-м'язових ресурсів і вдосконалення їхньої ємності. [11; 13; 14]



Висновок

Фізичне виховання молодого покоління спрямоване на досягнення фізичної досконалості, міцного здоров'я, правильного відповідно до віку фізичного розвитку, на оволодіння життєво необхідними руховими навичками і вироблення високої працездатності організму.

Фізична витривалість має велике значення для життєдіяльності людини, бо дозволяє: тривалий час підтримувати високий рівень інтенсивності рухової діяльності; виконувати значний обсяг роботи; швидко відновлювати сили після навантажень.

Таким чином, отримані дані показують, що відмінності в системі планування навантаження визначають істотний вплив на динаміку розвитку спеціальної витривалості. Витривалість розвивається лише в тих випадках, коли в процесі занять долається втома. Внаслідок цього, організм адаптується до функціональних зрушень, що зовні виражаються в покращенні витривалості.

При розвитку витривалості фізичні навантаження слід ретельно і чітко дозувати, регулюючи їх інтенсивність, тривалість, кількість повторень, характер і тривалість відпочинку.

При розвитку витривалості необхідно вирішення таких завдань:

1. Удосконалення витривалості локальної, регіональної і глобальної м'язової роботи.

2. Удосконалення статичної і динамічної витривалості.

3. Удосконалення витривалості до рівномірної і нерівномірної м'язової роботи.

4. Удосконалення витривалості до м'язової роботи: максимальної (10-30 секунд), субмаксимальної (30 секунд - 4 хвилини), великої (4-30 хвилин) і помірної (більш 30 хвилин) потужності.

Вирішення цих завдань неможливе без об'ємної, достатньо одноманітної і важкої праці, в процесі якої обов'язково доводиться продовжувати вправи не дивлячись на втому. В зв'язку з цим виникають особливі вимоги до вольових якостей тих хто займається. Розвиток витривалості відбувається разом з вихованням працелюбства, готовності переносити великі навантаження та важкі відчуття втоми.

Немає радикальнішого способу підвищити витривалість організму, ніж систематичне стомлення. Якщо позбавити організм втоми, витривалість поступово згасає. Стомлюючи організм, ми стимулюємо відновлювальні процеси, внаслідок чого підвищується наша витривалість.

...