Військово-фізична підготовка в Україні (IX–XVIII ст.)

Размещено на http://www.allbest.ru/

Размещено на http://www.allbest.ru/

Військово-фізична підготовка в Україні (IX-XVIII ст.)

Автореферат

дисертації на здобуття наукового ступеня кандидата наук з фізичного виховання і спорту

Загальна характеристика роботи

Актуальність теми. Одним із найважливіших атрибутів держави є її Збройні Сили. Армія завжди була важливим чинником становлення багатьох держав, зокрема, в українській історії в часи Київської Русі (IX-XIII ст.) вона виступала як головний гарант свободи і процвітання.

Проголошення незалежності України 1991 року започаткувало нову сторінку в історії державності нашого народу і в історії Збройних Сил України, зокрема.

Політична стабільність держави грунтується на двох основних чинниках - військовому та економічному. Після розпаду Радянського Союзу Україна отримала у спадщину частину громіздкого, «радянського» військово-промислового комплексу, що базувався на її території, і армію, що у багатьох аспектах поступалася сучасному рівню армій провідних держав світу. Окрім цього, гостро стоїть проблема ставлення молоді до армії, її готовності до служби у Збройних Силах держави. Тому сьогодні, в умовах політичної нестабільності, складної геополітичної ситуації та нового розподілу сил у світі, важливим завданням державотворчого процесу в Україні є реорганізація Збройних Сил держави, творення на найкращих світових зразках і, зважаючи на самобутність українського народу, армії, здатної, якщо потрібно надійно захистити територіальну недоторканість і цілісність нашої країни. Чільне місце у цьому процесі належить військовим традиціям. Як свідчить історія, кожна армія виростала на військових традиціях свого народу. З найдавніших часів традиції були основним способом передачі культурних надбань, досвіду людства, формою трансформації культури загалом. Більшість сучасних армій високорозвинених держав світу має своє неповторне обличчя, незважаючи на певну схожість у системі військової організації, озброєння та атрибутики, що випливає із характерних рис і культурних традицій конкретного народу. Навіть народи, які запозичують передовий досвід інших країн, намагаються його зробити відповідним своїй ментальності, адаптувати до свого культурно-національного характеру. Армія тоді стає надійним підмурів`ям держави, коли у її «тіло» вкладений «кістяк» віковічних військових традицій і звичаїв народу.

Життєвість національних традицій у різних сферах діяльності суспільства засвідчує і сьогодення. Національні традиції відіграють важливу роль у фізичній культурі та спорті. І сьогодні деякі народи особливо «сильні» у своїх «традиційних» видах спорту, що історично склалися внаслідок географічних, етнічних, соціально-політичних та інших чинників. Наприклад, єдиноборства у народів Сходу, зимові види спорту у народів Півночі, легка атлетика, водні види - у народів Півдня тощо.

Важливою складовою фізичної культури є військово-фізична підготовка (ВФП) (К.І. Богаров, 1936; Н.І. Пономарьов, 1972; В.В. Столбов, 1989 та інші). Боєздатність армій і військових формувань в усі часи залежали не лише від досконалості військової техніки та зброї, адекватної тактики та стратегії дій, а й значною мірою від військово-фізичної підготовленності воїнів. Сьогодні важливими є пошук та дослідження національних традицій військово-фізичної підготовки Збройних Сил України попередніх епох, привнесення у заклади державної освіти, громадські та військово-патріотичні молодіжні організації, українську армію свого національного «зерна» і їхньої розбудови на цих засадах. Саме це і зумовлює актуальність дисертаційного дослідження.

Хронологічні межі дослідження охоплюють два великі періоди історії України - Давньоруський (IX-XIV ст.) і Козацький (XVI-XVIII ст.). Такі об`ємні межі дослідження пояснюються тим, що наявність та тяглість традицій ВФП можна встановити протягом значного історичного часу, і це, на нашу думку, дасть змогу скласти краще уявлення про повноту виявів форм, засобів та компонентів ВФП українського народу. Литовський період історії України розглядається побіжно у зв`язку з відсутністю джерелознавчої бази.

Зв'язок роботи з науковими програмами, планами, темами. Дисертаційна робота виконана згідно зі зведеним планом НДР Міністерства України у справах молоді і спорту на 1994-1998 рр. у межах теми 1.3.5. «Українська народна фізична культура (теоретико-методичні аспекти використання в сучасних умовах)», номер держ. реєстрації 0194 V 0035072 (УДК 796.011 (477)).

Мета роботи передбачає дослідження особливостей становлення і розвитку структури, форм, змісту військово-фізичної підготовки в Україні (IX-XVIII ст.) та розробку теоретико-методичних рекомендацій.

Задачі дослідження:

1. Виявити форми, засоби, компоненти військово-фізичної підготовки в Україні у IX-XVIII ст.

2. Встановити зв`язки між елементами системи військово-фізичної підготовки і на основі цього розробити їх класифікацію.

3. Порівняти системи фізичної підготовки воїнів періоду Київської Русі та доби Козаччини, щоб виявити тяглість традицій військово-фізичної підготовки українців.

4. Розробити теоретико-методичні рекомендації щодо використання традицій військово-фізичної підготовки у сучасних умовах.

В процесі роботи використані загальнонаукові та історичні методи дослідження, а саме:

метод аналізу і синтезу;

метод порівняння і аналогії;

історичний та порівняльно-історичний метод;

вивчення літературних джерел;

контентаналіз і елементи системного аналізу;

метод наукової екстраполяції.

Наукова новизна одержаних результатів:

- вперше у вітчизняній педагогічній науці зроблена спроба дослідити особливості становлення і розвитку ВФП в Укрвїні (IX-XVIII ст.);

- обґрунтовано, що національна ВФП мала чіткий поділ на народну і професійну, кожна з яких була відповідно структурована;

- здійснена спроба класифікації виявлених компонентів ВФП згідно статево-вікового критерію та військово-прикладної спрямованості;

- встановлена тяглість форм організації, засобів та форм реалізації ВФП IX-XIV і XVI-XVIII ст. ст., яка виражається у їх переважному збігові;

- зроблено спробу дати визначення ВФП.

Практичне значення одержаних результатів. Дослідження буде сприяти відродженню традицій та формуванню теоретичних і методичних основ сучасної національної системи ВФП у навчальних закладах і військових формуваннях України. Результати наукової роботи можуть бути використані як лекційний матеріал зі спецкурсу з цієї проблематики та як доповнювальний матеріал до курсів історії фізичної культури та теорії фізичного виховання.

Особистий внесок автора полягає в накопиченні фактичного матеріалу, аналізі та інтерпретації результатів дослідження, класифікації компонентів системи військово-фізичної підготовки (IX-XVIII ст.) та розробці теоретико-методичних рекомендацій з використання традицій бойового вишколу українців в сучасних умовах. Матеріал дослідження узагальнено у визначенні поняття ВФП. У працях опублікованих у співавторстві автору належать класифікація елементів системи ВФП.

Апробація результатів дисертації. Матеріали дослідження доповідалися на Всеукраїнських («Спорт і національне відродження». Львів, 1993; «Роль фізичної культури в здоровому способі життя». Львів, 1994; «Освіта в галузі фізичної культури: стан, проблеми, перспективи». Львів, 1996; «Молода спортивна наука України». Львів, 1997) конференціях та на щорічних наукових конференціях у Львівському інституті фізичної культури (1993-1997 рр.).

Матеріали досліджень використовувалися в навчальному спецкурсі для студентів ЛДІФК «Традиції народної фізичної культури українців», доповідалися у Львівському обласному науково-методичному інституті освіти для вчителів фізичної культури в межах семінару «Теорія і методика фізичного виховання».

Публікації. Матеріали дослідження висвітлені в 11 публікаціях, з яких одна стаття в науковому журналі, дві статті у збірниках наукових праць і решта - у збірниках матеріалів і тез наукових конференцій.

Структура і обсяг дисертації. Дисертація викладена на 204 сторінках машинопису і містить вступ, два розділи, висновки, практичні рекомендації і список використаної літератури - 170 джерел. Для кращого сприйняття матеріалів дослідження в дисертації наведено 6 рисунків і 2 таблиці.

Основний зміст дисертації

воїн фізичний козаччина русь

У вступі обґрунтовано актуальність роботи, висвітлено дослідженість проблеми та джерелознавчу базу дисертації, зазначені хронологічні межі дослідження, визначена мета, сформульовані задачі, визначено методи дослідження, розкрито наукову новизну, обґрунтоване практичне значення роботи, подані відомості про апробацію результатів дослідження та публікації.

У першому розділі «Традиції військово-фізичної підготовки в період Київської Русі» (IX-XIV ст.)» розглядаються особливості бойового вишколу східнослав'янських племен, що в подальшому склали основу українського народу.

У розділі розкриваються передумови та причини становлення системи ВФП східнослов'янських воїнів. Відзначається, що фізична культура українців, і зокрема, її військовий аспект - ВФП, формувалася під впливом багатьох чинників, зокрема, географічних, етнічних, соціальних та інших. Характер фізичного виховання давніх українців був суттєво зумовлений геополітичним розташуванням України. Розміщення в центрі Європи, помірний клімат, родючі ґрунти, відносна незахищеність зовнішніми, природними перешкодами (гірські масиви, моря тощо), наявність великих торгівельних шляхів, що сполучали країни Сходу та Заходу, Півночі і Півдня, з давніх-давен приваблювали інші народи і спричинили безперервність нападів кочівників на автохтонні племена праукраїнців. Особливо інтенсивно цей процес відбувався у час великого переселення народів (IV-VI ст. н.е.).

Внутрішні, міжплемінні конфлікти були також невід» ємною ознакою життя східних слов'ян. Тому природно, що в цих умовах військовий чинник був визначальним серед інших у розвитку фізичного виховання в Україні у її давній період історії, а фізична культура праукраїнців мала виразний військово-прикладний характер.

Відзначається, що ВФП давніх слов'ян формувалася як на основі власних, самобутніх традицій, так і під впливом культурного (військового) чинника інших народів (скіфо-сарматів, готів, скандинавів, печенігів, хозарів тощо).

Зроблено висновок, що відмінності у ВФП східнослов'янських племен були пов'язані, передусім, з географічним чинником і мали регіональний характер, що зумовлювало ті чи інші особливості ВФП воїнів. Так, ВФП гірських племен була дещо відмінною від такої у племен лісостепової зони України. Розташування на берегах річок, озер, боліт давало змогу пересуватися вплав і використовувати цю особливість у військових цілях. Відповідно у ВФП воїнів цих племен входили вправи, що мали забезпечити опанування водної стихії (плавання, веслування, пірнання та ін.).

На теренах, що межували зі степом, швидше набула поширення верхова їзда, яка стала складовою ВФП воїнів цих регіонів.

Виявлено, що давньоруська община, рід, усвідомлюючи необхідність військового вишколу, намагалися цілеспрямовано виховувати підростаюче покоління у військовому дусі, причому, в основу цього процесу було покладено статево-віковий принцип. Це положення обґрунтовується низкою обрядів та ритуалів у сфері ВФП (ІХ-ХІVст.) (Таблиця 1). Зазначені ритуали та обряди мають виразне мілітарне спрямування і складають систему, що, на наш погляд, відображає важливість ВФП у різні періоди розвитку та становлення людини аж до її смерті.

Встановлено, що реалізацію підготовки молоді до військової справи було покладено на народно-побутові та професійні форми організації, що склалися протягом попередніх віків. Під формами організації ми розуміємо структурні елемен

ти ВФП, в яких здійснюється цілеспрямоване набуття навичок бойового вишколу.

Первинними ланками традиційних народно-побутових форм організації ВФП були рід, сім» я, де особлива відповідальність за виховання майбутнього воїна-здобувача та захисника покладалася на батька, чоловіків - членів родини (старших братів тощо), старійшин роду. Так забезпечувалася передача знань, умінь та військового досвіду безпосередньо від батьків дітям. Передавалися «родинні» традиції бойового мистецтва.

Особлива роль у підготовці майбутніх воїнів відводилася старійшинам роду або найдосвідченішим його членам, нерідко спеціально призначеним вчителям, які займалися з повними гуртами дітей, підлітків та юнаків. Етнографічні та історичні матеріали свідчать про те, що виховання юнаків відбувалося у спеціально для цього організованих «домах молоді», або «мужських домах», де вони проходили спеціальну підготовку, засновану на народних елементах ВФП. Серед громадських утворень подібного спрямування можемо виділити і табори для ВФП молоді, так звані «лісові школи», що функціонували у межах чоловічих військових союзів, у яких відбувалися ініціаційні «посвяти» молоді. Під час перебування у «лісових школах», після багаторічної ВФП, коли молодь полювала, брала участь у сутичках з ворогом, вправлялася у володінні зброєю, жила «вовчим життям» далеко від поселень племені, їм слід було пройти певні випробування, після яких їх вважали воїнами, повноправними членами суспільства і вони вже мали право голосу у вирішенні громадських справ. Встановлено, що під час ініціаційних випробувань основна увага зверталася на перевірку фізичної підготовленості молодих слов'ян.

Завершальною народно-побутовою формою організації ВФП молоді та дорослих було народне ополчення, бойовий вишкіл якого мав тимчасовий епізодичний характер.

Протягом VІІІ-ХІІ ст. у Давньоруській державі формуються професійні форми ВФП молоді та дорослих. Однією з перших таких форм є інституція наставництва - приватні вчителі. У писемних джерелах достатньо повно відображено процес фізичного виховання підростаючого покоління у князівсько-боярському середовищі, де велику роль відігравав саме інститут наставництва.

Виявлено, що інститут наставництва був поширений і серед інших верств населення. Це було необхідне для формування повноцінного народного ополчення, яке відігравало значну роль у воєнному плані.

Окреме місце серед професійних форм організації ВФП у ІХ-ХІV ст. посідали освітні та виховні заклади. Найважливішим вмінням воїнів було досконале володіння різними видами зброї. Тому для тренувань у володінні зброєю у середньовічній Русі створилися організовані товaриства стрільців з лука і фехтувальні школи, що знаходилися у Києві та Новгороді.

Зроблено припущення, що подібні форми ВФП побутували і в інших центрах князівcтв Київської Русі.

Відзначено, що особливого значення ВФП набуває у структурі княжої дружини - професійного війська, що сформувалося у ІХ ст. Зроблено висновок, що ВФП у княжій дружині була доволі різнобічною за напрямами і залежала від роду війська, його цільового призначення, специфіки озброєння тощо.

Встановлено, що народно-побутові та професійні форми організації ВФП у своєму поєднанні становили своєрідну систему військового вишколу молоді та дорослих у зазначений хронологічний період. Вони, певною мірою, взаємно збагачували і взаємно доповнювали одні одних. Професійні форми організації ВФП випливали із народно-побутових та ґрунтувалися на народних традиціях. Незважаючи на те, що професійні форми були доступні тільки для дружинно-князівського середовища, все ж вони безпосередньо впливали на вдосконалення народних форм, вносили у них нові, раціональні елементи. Така система форм організації ВФП забезпечувала ефективну підготовку молоді та дорослих до військової справи.

Виявлено, що у процесі військового вишколу русичів використовувалося широке різноманіття засобів ВФП, що ґрунтувалися на народних традиціях, і у своїй взаємодії забезпечували адекватний рівень підготовленості воїнів до військової справи. Під засобами ВФП ми розуміємо різноманітні фізичні вправи, котрі безпосередньо чи опосередковано впливають на вдосконалення рівня бойової готовності воїнів. До них, на наш погляд, слід також віднести і природні чинники загартування (сонце, повітря, вода). Результати дослідження дозволяють віднести до засобів ВФП ІХ-ХІV ст.: ігри військового спрямування (гра» у війну», гра у «боротьбу родів» і ін); військові танці; фізичні вправи з використанням предметів (різновиди зброї (списи, луки, мечі, пращі тощо) та інші предмети, які можуть використовуватися як зброя (каміння, палиці, мотузки-аркани тощо)); фізичні вправи з використанням засобів пересування (човни, коні, лижі тощо); природні локомоції (ходьба, біг, лазіння, повзання, плавання та ін.); змагальні фізичні вправи (протиборства, боротьба, бої навкулачки, фехтування тощо).

Встановлено, що вищеописані засоби ВФП молоді та дорослих у період Київської Русі (ІХ-ХІV ст.) за військово-прикладною спрямованістю творять певну класифікаційну систему.

Показано, що ВФП молоді та дорослих у період Київської Русі (ІХ-ХІV ст.) здійснювалася через різноманітні форми реалізації (військові та побутові). Під формами реалізації ВФП ми розуміємо вияв та застосування здобутої у процесі військового вишколу бойової підготовленості. На підставі отриманих даних можемо виділити такі форми реалізації ВФП у ІХ-ХІV) ст.: військово-прикладна підготовка збройних формувань; змагальні форми («руські грища», лицарські турніри, різноманітні змагання - «потіхи»); полювання; військові походи. Виявлені форми реалізації ВФП утворюють класифікаційну систему, критерієм якої є їх військово-прикладна спрямованість.

Зроблено висновок, що у період Київської Русі (ІХ-ХІV ст.) функціонувала доволі ефективна система ВФП молоді та дорослих, з широким розмаїттям своєрідних форм організації, засобів та форм реалізації бойового вишколу русичів.

У другому розділі «Військово-фізична підготовка в добу Козаччини (ХVІ-ХVІІІ ст.) висвітлюються складові елементи, традиції бойового вишколу українців у козацький період історії України.

У розділі розкриваються передумови та чинники розвитку і становлення військово-фізичної підготовки в Україні у ХVІ-ХVІІІ ст. З» ясовано, що у зв'язку із складною геополітичною ситуацією і внутрішніми обставинами в Україні у ХVІ-ХVІІІ ст. у фізичному вихованні різних верств населення переважав військовий чинник, і воно мало, переважно, військово-прикладний характер, що зумовлювало необхідність збереження традицій ВФП воїнів.

Виявлено, що на початку ХVІ ст. у південній прикордoнній смузі України формується козацтво, характерною рисою якого було поєднання в одній особі виробника і воїна, трудової і військової діяльності.

Встановлено, що військове мистецтво козаків, ВФП внаслідок взаємовпливів збагачувалися елементами бойового вишколу сусідніх народів.

Зроблено висновок, що незважаючи на втрату своєї державності, традиція збройних сил України не переривалася і продовжувала розвиватися в нових історичних умовах аж до середини ХVІІІ ст.

У розділі відзначено, що поширення пороху та вогнепальної зброї протягом ХІV-ХVІ ст. внесло суттєві корективи у зміст ВФП воїнів, тактику і стратегію бойового мистецтва. Передусім вони торкнулися особливостей навчання нових видів озброєння. Вогнепальна зброя давала змогу вражати суперника з більшої віддалі і пробивала захисний обладунок. Це спонукало до зміни у захисному озброєнні воїнів - поступово зникають важкі лицарські панцирі, лати. Залишаються у користуванні тільки легкі нагрудні пластини та шоломи (переважно серед кавалерії). Але заміна старого озброєння новим відбувалася поступово. Тому протягом ХVІ-ХVІІІ ст. зустрічаємо поєднання в озброєнні воїнів старих і нових її зразків. Змінюється і тактика ведення бойових дій, котра отримала назву позиційної війни.

З'ясовано, що як і у період Київської Русі, в Україні у ХVІ-ХVІІІ ст. у процесі ВФП дітей та молоді застосовувався принцип статевовікової диференціації. Це твердження обґрунтовується цілою низкою обрядів та ритуалів у сфері ВФП і побуті, що збереглися, майже не змінившись, ще з докняжих часів, або зазнавши протягом тривалого періоду часу певної трансформації (Таблиця 2).

Вищеописані військові та народно-побутові обряди і ритуали у сфері ВФП творять певну систему, що охоплює практично всі етапи розвитку та становлення молодої людини (хлопця) і засвідчують тривалість та важливість військового чинника у житті багатьох верств населення в Україні у ХVІ-ХVІІІ століттях.

Виявлено, що як і у період Київської Русі, у ХVІ-ХVІІІ ст. в Україні реалізація підготовки молоді до військової справи була покладена на народно-побутові та професійні форми організації ВФП. Традиційні народно-побутові форми організації продовжували відігравати значну роль у процесі ВФП дітей та молоді, первинними ланками яких залишилися рід і сім» я.

Наступною народно-побутовою формою організації ВФП були парубочі громади, своєрідні об» єднання неодружених юнаків. Ці самостійні статевовікові групи, на наш погляд, були певною видозміною колишніх чоловічих військових союзів чи «домів молоді». Парубочі громади високо цінували в своїх товаришах силу, сміливість, бійцівські якості та кмітливість, і особливого значення надавали ВФП.

До народно-побутових форм організації ВФП слід також віднести і народні воєнізовані формування. Ці формування могли мати тимчасовий стихійний характер (наприклад, під час повстань), а також триваліший і постійний (в опришків та гайдамаків). У рамках цих формувань відбувалася і певна ВФП чоловіків. Зауважимо, що на початках козацтвo багато в чому мало риси таких народних воєнізованих формувань.

Отже, народно-побутові форми організації ВФП: родина, парубочі громади, народні воєнізовані формування (особливо дві перші з них), характеризуються стійким традиціоналізмом і, на загальнонародному рівні, задовольняли суспільну потребу у ВФП молоді та дорослих.

Протягом ХVІ-ХVІІІ ст. в Україні сформувалися і функціонували різноманітні професійні форми ВФП, у межах яких відбувався військовий вишкіл воїнів. До них, насамперед, слід віднести військові організації українців: запорізьке, реєстрове, охотнє чи «охочекомонне» козацтво.

Відзначено, що ВФП запорожців була особистою справою кожного козака зокрема, але суворо контрольованою з боку козацької старшини. На відміну від запорожців, реєстрове козацтво відбувало систематичну муштру, так звану «регулу», мало однакову зброю і однострої.

ВФП відводилося чільне місце і в середовищі «охотного» козацтва, але воно тут мало характер більше «запорізький», на відміну від регулярної муштри реєстровців.

Зроблено висновок, що ВФП усіх козацьких організацій українців за своєю спрямованістю була доволі різнобічною. Діючи разом, ці військові організації впливали одна на одну і забезпечували передачу позитивного військового досвіду.

До професійних інституцій ВФП віднесено виховні та освітні заклади, якими у ХVІ-ХVІІІ ст. виступають, насамперед, козацькі школи. Це, зокрема, січова і «старшинська» школи. Як стверджують науковці (Яворницький Д.І. та ін), одним із провідних завдань цих шкіл було навчання та підготовка молоді до військової справи, а також підготовка військових кадрів - козацької старшини.

Окрім вищезгаданих шкіл, у козаків існував ще один, давніший спосіб збереження військових традицій, який ми умовно можемо назвати «школою джур». Позаяк січова та старшинська школи були формальними інституціями у Запорізькій Січі, то «школа джур» функціонувала як неформальний спосіб передачі знань, військового досвіду та особливостей ВФП козаків. «Школа джур» у системі ВФП ХVІ-ХVІІІ ст. посідала те місце, що його у ІХ-ХІV ст. займала інституція «наставництва». Козацька «школа джур», по суті, «виросла» з цієї інституції, була однією з її широких, масових форм. Слід зауважити, що інституція наставництва (приватні вчителі), як і у ІХ-ХІV ст. також, існувала тільки в середовищі руських феодалів та козацької старшини високого рівня.

Встановлено, що як і у період Київської Русі (ІХ-ХІV ст.) народно-побутові та професійні форми організації ВФП взаємодоповнювали та взаємозбагачували одні одних і у своєму поєднанні становили систему військового вишколу різних верств населення та вікових груп в добу Козаччини. На відміну від попереднього періоду (ІХ-ХІV ст.), практично усі форми організації, як народно-побутові, так і професійні, включаючи навіть реєстрове козацтво та «старшинську» школу, були, загалом, доступними для широких верств населення України.

З'ясовано, що в процесі ВФП у різних формах організації (як народно-побутових, так і професійних) були усі характерні елементи народної педагогіки українців (відбір, підготовка, іспит-випробування, подальше вдосконалення бойової майстерності у війську).

Зроблено висновок, що численні свідчення, які характеризують різні сторони фізичної та військової підготовки визначних українців, вказують на особливе значення ВФП у житті і побуті українського суспільства у ХVІ-ХVІІІ ст.

Встановлено, що для забезпечення адекватного рівня підготовленості людей до військової справи, в Україні в ХVІ-ХVІІІ ст., застосовувалося широке коло засобів ВФП, що як і у ІХ-ХІV ст. грунтувалися на народних традиціях і значною мірою, випливали з періоду Київської Русі та ще давніх часів.

Виявлено певну тотожність засобів та форм реалізації ВФП як і в період Київської Русі, так і в добу Козаччини, хоча, як вже зазначалося, поширення пороху та вогнепальної зброї внесло суттєві корективи у зміст ВФП воїнів, а також у тактику і стратегію бойового мистецтва, однак ці зміни не торкнулися самої системи ВФП українців у ХVІ-ХVІІІ ст. і вона залишалася сталою.

Показано, що у добу Козаччини (ХVІ-ХVІІІ ст.) в Україні використовувалася ціла система засобів ВФП молоді та дорослих, що включала в себе такі складові: ігри військового спрямування; військові танці (гопак, козак, метелиця та ін.); фізичні вправи з використанням предметів (передусім різновиди холодної та вогнепальної зброї); фізичні вправи з використанням засобів пересування (човни, коні тощо); природні локомоції; змагальні фізичні вправи (бої навкулачки, різновиди боротьби (гойдок, спас тощо) та протиборств, фехтування та ін.). Відзначено, що суттєвим компонентом ВФП козаків було також загартування за посередництвом впливу чинників зовнішнього середовища (повітря, сонце, вода)

Встановлено, що, як і у ІХ-ХІV ст., реалізація ВФП молоді та дорослих у різних верств населення в Україні у ХVI-XVIII ст. здійснювалася через певні побутові та військові форми. Це, зокрема: військово-прикладна підготовка збройних формувань; змагальні форми реалізації (народні змагання, козацькі змагання та поєдинки - «герці»); полювання; військові походи.

Зроблено висновок, що у ХVІ-ХVІІІ ст. в Україні функціонувала ефективна система військово-фізичної підготовки різних верств населення і соціальних груп українців, що включала широке різноманіття своєрідних форм організації, засобів та форм реалізації бойового вишколу, і значною мірою грунтувалася на традиціях періоду Київської Русі та Галицько-Волинської держави.

У розділі розкриваються і народні традиції ВФП карпатських опришків. Встановлено, що під час утворення та організації опришківських загонів використовувалися такі елементи народної педагогіки, як відбір на основі випробування, навчання військовому ремеслу і його подальше вдосконалення. Виявлено, що військово-фізичній підготовці карпатських опришків сприяли засоби народної фізичної культури, зокрема такі, як бойові танці (аркан та інші), ігри військового спрямування (гра «забивання сокири») тощо. Зроблено висновок, що в процесі ВФП опришків реалізувалася і своєрідна психофізична підготовка.

Висновки

Результати дослідження військової фізичної підготовки в Україні у IX-XVIII ст. дають змогу зробити такі висновки:

1. Військово-фізичну підготовку означимо як педагогічний процес, спрямований на формування необхідних у військовій справі вмінь та навичок, техніко-тактичних дій, досягнення оптимального рівня функціональних можливостей організму людини, що забезпечує готовність до військової служби та високу боєздатність у воєнних умовах. У зазначений вище хронологічний період вона становить своєрідну розгалужену систему форм організації, засобів та форм реалізації бойового вишколу українців.

2. Джерела дають змогу вирізнити народно-побутову та професійну організацію військово-фізичної підготовки, кожна з яких має свої, характерні для неї форми. До народно-побутових форм організації IX-XIV ст. належать: а) родина; б) громадські організації (чоловічі військові союзи, «лісові школи», «мужські доми», народне ополчення). А до народно-побутових форм організації у XVI-XVIII ст. належать: а) родина; б) парубочі громади; в) народні воєнізовані формування (гайдамаки, опришки та ін.).

До професйних форм організації IX-XIV ст. належать: а) інституція наставництва (приватні вчителі); б) освітні та виховні заклади (школи фехтування, товариства стрільців); в) князівська дружина, що поділялась на «старшу» і «молодшу», і, відповідно, до професійних форм організації XVI-XVIII ст. належать: а) інституція наставництва, («школа джур»); б) освітні та виховні заклади (козацькі школи: січова, «старшинська»); в) військові організації (запорізьке, реєстрове і охотне козацтво).

3. На основі результатів дослідження до засобів ВФП IX-XVIII ст. відносимо: а) ігри військового спрямування; б) військові танці; в) природні локомоції; г) фізичні вправи з використанням предметів; д) фізичні вправи з використанням засобів пересування; ж) змагальні фізичні вправи.

До форм реалізації ВФП у IX-XVIII ст. відносимо: а) військово-прикладну підготовку збройних формувань; б) змагальні форми (різновиди змагань); в) полювання; г) військові походи.

4. Як засвідчує аналіз, системи військово-фізичної підготовки IX-XIV і XVI-XVIII ст. характеризується тяглістю форм організації, засобів та форм реалізації, яка виражається у їх переважному збігові.

Певну сталість і тяглість традицій в Україні (IX-XVIII ст.) засвідчують обряди та ритуали у сфері військово-фізичної підготовки. Так, деякі із важливих ритуалів зберігаються незмінними протягом багатьох століть (наприклад, обряд «постриги», молодіжні ініціації - «посвяти»); окремі, зберігаючи своє давнє призначення, суттєво відрізняються за змістом (обряд «тризна» та козацький поховальний обряд (відсутні ігри та змагання на честь померлого)).

Спільність багатьох характерних елементів у стилі, способах, тактиці і стратегії ведення бойових дій у IX-XIV ст. і XVI-XVIII ст («Руський бій», пересування у «таборі» тощо), окрім іншого, також підтверджують тяглість давніх військових традицій і безперервність їхнього розвитку.

5. Однак у системі військово-фізичної підготовки (IX-XVIII ст.) є і певні відмінності. Порівняльний аналіз форм організації IX-XIV ст. і XVI-XVIII ст. на основі отриманих результатів, свідчить:

а) про певну трансформацію чи видозміну деяких форм організації протягом IX-XVIII ст.;

б) про втрату свого значення (частково або повністю), внаслідок тих чи інши причин окремих форм організації та їх заміну новими, сучаснішими формами.

На зміну таким громадським організаціям як військові чоловічі союзи, «лісові школи» та «мужскі доми» приходять парубочі громади, що є, на наш погляд, відгомоном цих давніх громадських об'єднань. Народне ополчення, що у IX-XIV ст. було важливою складовою руського війська, поступово втрачає своє колишнє значення (народно-побутові форми організації), а його місце заступає професійна військова організація - охотне козацтво, що, як і колись ополчення, створювалося за потребою, але на професійній основі, хоча народне ополчення також існувало, зокрема у містах (міске народне ополчення).

«Інституція наставництва» із приватних вчителів IX-XIV ст., доступних тільки вельможам, трансформується у поширену серед верств українського народу форму - «школу джур».

На зміну освітнім та виховним закладам (IX - XIVст.) (шкіл фехтування, товариства стрільців) у XVI-XVIII ст. створюються нові універсальні козацькі школи (січова, «старшинська»), що окрім військового вишколу дбали і про розвиток освітнього рівня особистості.

На зміну княжій дружині протягом XIV-XVI ст. утворюються нові військові організації (запорозьке, реєстрове та охотне козацтво), що формуються, незважаючи на втрату державності, на традиціях руського війська. Певною мірою вони відповідають і його давній структурі («старша» й «молодша» дружина і народне ополчення - вої).

Стосовно засобів ВФП у IX-XIV ст. та XVI-XVIII ст. слід відзначити зміну окремих зразків озброєння з поширенням пороху та вогнепальної зброї, що внесло суттєві корективи у зміст ВФП та методику навчання нових видів зброї, а також у тактику і стратегію ведення бойових дій.

Протягом XIV-XVI ст. певної трансформації зазнають змагальні форми реалізації ВФП воїнів. Зокрема таким змагальним формам реалізації військово-фізичної підготовки у IX-XIV ст., як «руські ігрища» у XVI-XVIII ст. відповідають народні змагання, а професійним лицарським турнірам IX-XIV ст. - козацькі змагання та поєдинки - герці XVI-XVIII ст.

Список опублікованих праць за темою дисертації

Тимчак Я.В. Народні традиції військово-фізичної підготовки карпатських опришків // Рідна школа. -1997. - №12.-С. 14-16.

2. Тимчак Я.В. Традиції військово-фізичної підготовки в Україні (з найдавніших часів до кінця XIII століття) // Українська культура: минуле, сучасне, шляхи розвитку. Наук. зап. - Вип.3. - Рівне: Діва. - 1998.-С. 428-432.

Приступа Є.Н., Тимчак Я.В., Мазур Л.О. Зміст і форма військово-фізичної підготовки в Україні (з найдавніших часів до ХІІІ ст.) // Традиції фізичної культури в Україні: Зб.наук. статей.-К.:ІЗМН. -1997. - С. 35-44.

Тимчак Я.В. Військово-фізична підготовка в козацьких школах // Матеріали першої Всеукраїнської наукової конференції аспірантів галузі фізична культура і спорт «Молода спортивна наука України». - Львів: ЛДІФК, 1997. - С. 13-17.

Тимчак Я.В. Джерела військово-фізичного виховання українців (з найдавніших часів до кінця ХІІІ ст.) // Матеріали Всеукраїнської наукової конференції, присвяченої 50-річчю ЛДІФК «Освіта в галузі фізичної культури: стан, проблеми, перспективи».-Ч. 1. - Львів. -1996. - С. 69-72.

Тимчак Я.В. Історичне значення військово-фізичного виховання для самоствердження української нації // Матеріали міжнародної наукової конференції «Національна еліта та інтелектуальний потенціал України». - Львів. - 1996. - С. 97.

Тимчак Я.В. Особливості військово-фізичного виховання в Україні (з найдавніших часів до ХІІІ ст.) // Матеріали Всеукраїнської наукової конференції «Спорт і національне відродження», присвяченої 120-літтю від дня народження професора Івана Боберського. - Ч. 1.-Львів. -1993. - С. 98-101.

Тимчак Я.В., Мазур Л.О. Розвиток фізичної культури в Україні: від змагальної діяльності до визвольних змагань // Матеріали Всеукраїнської наукової конференції «Спорт і національне відродження», присвяченої 120-літтю від дня народження професора Івана Боберського. - Ч. 1.-Львів. -1993. - С. 136-140.

Приступа Є.Н., Мазур Л.О., Тимчак Я.В. Особливості військово-фізичного виховання в Україні за даними літописів // Тези Всеукраїнської науково-практичної конференції «Роль фізичної культури в здоровому способі життя.» - Ч. 1. - Львів. -1994. - С. 66-67.

Джунь В.В., Тимчак Я.В. Філософсько-культурологічний смисл впровадження української спортивної термінології // Тези звітної науково-практичної конференції викладачів інституту за 1993 рік «Фізична культура і спорт - важливий фактор виховання особистості та зміцнення здоров» я населення.» - Львів. -1994. - С. 16-18.

Тимчак Я.В Особливості військово-фізичного виховання в Україні (з найдавніших часів до кінця ХІІІ ст.) // Тези звітної науково-практичної конференції викладачів інституту за 1993 рік «Фізична культура і спорт - важливий фактор виховання особистості та зміцнення здоров» я населення.» - Львів. -1994. - С. 20-21.

Размещено на Allbest.ru

...