Іспанці в Україні як ресурс етногенного туризму

Размещено на http://www.allbest.ru/

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКО

КАФЕДРА КРАЇНОЗНАВСТВА І ТУРИЗМУ

Контрольна робота

Іспанці в Україні як ресурс етногенного туризму

Виконала: Анохіна Тетяна

Київ, 2011 рік



Вступ

Етногенний туризм - вид туристичної діяльності який передбачає відвідання місць та об'єктів, пов'язаних з некорінним етносом.

Об'єктами показу в етнотуризмі є і населені пункти, засновані або заселені представниками інших народів, і споруди культового, громадського, промислового та сільськогосподарського призначення діаспор, і будівлі, авторами проектів чи власниками яких були іноземці, і місця, де народились або провели певний час видатні іноземці тощо.

Хоча на сьогоднішній день цей вид туризму тільки набирає обертів у своєму розвитку але має дуже великий потенціал і багате майбутнє, особливо в нашій державі.

Адже свій слід в українській історії залишили багато представників різних національностей.

Актуальність дослідженої теми полягає у таких складових як:

- самоідентифікація та патріотичне виховання населення;

- посилення уваги до нашої країни тих держав, які мають свої діаспори в Україні;

- розвиток в'їзного туризму;

- розвиток економіки на різних рівнях;

- покращення іміджу України на світовій арені;

- достойне представлення українського турпродукту під час Євро-2012;

- єднання культур, народів, держав.

Тема контрольної роботи висвітлена у таких завданнях:

- Дослідження потенціалу етногенного туризму в Україні;

- Дослідження зв'язку «Україна-Іспанія»;

- Характеристика об'єктів, пов'язаних з життям, діяльністю відомих представників іспанського народу.

Об'єктом дослідження є представники іспанського народу, які подорожували територією України, провели тут деякий час та зробили певний вклад у хід історії нашої держави. Предмет дослідження - туристсько-рекреаційні ресурси, пов'язані з даним етносом.



1. Методико-методологічні засади дослідження

Історія розвитку туризму протяжна, а сам цей розвиток лінійний, чим обумовлені значні територіальні відміни та різноманітність видів та форм. За час стрімкого розвитку, що припадає на новітню історію, туризм пройшов ряд етапів: як спосіб активного проведення дозвілля (до середини XX ст.), як ефективна галузь зовнішньоекономічного спрямування (друга половина XX ст.), а сучасний етап розвитку туризму (кінець XX - початок XXI ст.) можна охарактеризувати як етап переосмислення його ролі і значення в людській життєдіяльності, коли туризм перетворюється на соціокультурне явище, комунікативну складову глобалізаційних процесів.

Туризм - соціально-економічне явище, сформоване історично та представлене самодіяльністю конкретної особи з метою проведення вільного часу й діяльністю підприємств індустрії туризму з організації подорожі та споживання туристичного продукту, що визначається масовістю й організованістю процесу узгодження попиту та пропозиції на ринку туристичних послуг.

У законі України «Про туризм» (2003) зазначається, що «туризм - тимчасовий виїзд особи з місця постійного проживання в оздоровчих, пізнавальних, професійно-ділових чи інших цілях без здійснення оплачуваної діяльності в місці перебування».

Туризм як активна форма рекреації, сутністю якої є проведення вільного часу у подорожі для відпочинку, лікування, саморозвитку або з іншою некомерційною метою (наприклад, здійснення паломництва, відвідування батьківщини тощо) розвивається в тих країнах і серед тих прошарків населення, рівень життя та соціальний стан яких передбачає відповідний стиль життя.

Таким чином, об'єктивним підґрунтям розвитку туризму є суспільний поступ, який ґрунтується на здобутках науково-технічного прогресу і проявляється в зміні умов, характеру праці і життєдіяльності, у зростанні рівня і поліпшенні умов життя, підвищенні освітнього та культурного рівня, а науково-технічний прогрес на транспорті робить подорожування швидким та комфортним.

Національний туристичний ринок України є ринком країни перехідної економіки з середнім рівнем соціально-економічного розвитку, що формує ринкові структури та індустрію туризму відповідно до макрорегіональних (європейських) стандартів.

Сучасний етап характеризується відносно незначною участю у світовому туристичному обміні і переважанням експорту туристичних послуг. Розвиток національного ринку туристичних послуг України ґрунтується на її туристському потенціалі.

Мотиваційними цінностями для розвитку внутрішнього та іноземного туризму залишається класичне поєднання природних та культурно-історичних ресурсів, посилене етнорелігійною самобутністю регіонів країни. Ринок туристичних послуг в Україні ще остаточно не сформувався, оскільки економіка країни знаходиться в стані постійного реформування, що позначається й на розвиткові туристичної галузі.

Одним із видів туризму є етногенний туризм. Етногенний туризм передбачає відвідання місць та об'єктів, пов'язаних з некорінним етносом. (За О.О. Бейдиком) це специфічні духовно- та матеріально-історичні «комунікації», призначення яких - єднати культури, народи, держави.

На жаль, нині цей вид туризму - і не лише в нашій державі - тільки спинається на ноги, хоч потенціал має величезний. Об'єктами показу в етнотуризмі є і населені пункти, засновані або заселені представниками інших народів, і споруди культового, громадського, промислового та сільськогосподарського призначення діаспор, і будівлі, авторами проектів чи власниками яких були іноземці, і місця, де народились або провели певний час видатні іноземці тощо.

Зокрема, вітчизняним національно-культурним товариствам слід узяти до відома самоідентифікаційний та патріотично-виховний чинники цього виду туризму. Адже скільки не розводься, особливо перед молоддю, про потребу пошанування своєї історії, звичаїв, традицій, збереження своїх пам'яток матеріальної та духовної культури, слова ці будуть порожніми, якщо вони не підкріплені конкретними заходами.

Тим часом усіх іноземців, з якими доводиться спілкуватись, надзвичайно цікавить "етнічне намисто" нашої держави, зокрема такі народи, як гагаузи, караїми, кримчаки, ассирійці тощо. А також відомі особистості, що побачили світ в Україні, але є гордістю не лише нашої держави, зокрема нобелівські лауреати.

2. Потенціал для розвитку "іспанського" туризму в Україні

Представники іспанського народу залишили помітний слід в історії та культурі нашої держави.

На гастролі до Києва приїздили й зарубіжні актори: В 1842-1843 рр. Київ відвідав з гастролями Мадридський королівський театр, а також іспанський балет у 1841-1842 рр.

А у 1883 р. повертаючись з коронації Олександра ІІІ іспанський інфант, відомий гурман та кулінар герцог Монпансьє відвідав Київ. Він купив на Хрещатику кілька пудів київського варення у магазині Миколи Семеновича Балабухи, продукція якого була знаною у всій Європі.

Візити до старого майстра входили в програми важливих та навіть офіційних гостей міста.

Засновником одного з найбільших туристичних центрів України, міста Одеси є іспанець Хосе де Рібас.

Місто також завдячує брату Хосе де Рібаса Феліксу, засновнику одеського парку.

Абу Хамід Гарнаті, іспано-арабський письменник, місіонер і мандрівник зробив свій внесок в українську історію. Відвідав Угорщину, Волзьку Булгарію і Київську Русь.

За його повідомленням, брав участь у посольстві Гези II до «короля слов'ян». Зібрав цінні етнографічні матеріали про народи Сх. Європи. Згадує про вживання хутряних грошей на Русі.

Україну відвідали такі відомі письменники як Марія Тереса Леон, Рафаель Альберті, Королева Наталена Андріанівна.

Огюстен (Августин Августинович, 01.02.1758 - 26.07.1824) - іспанський інженер і вчений 1820 р., здійснив дослідницьку подорож по Криму й південній Україні.

Розробив цілісну систему транспортних зв'язків для економічного об'єднання регіонів України, особливо для розвитку річкового судноплавства.

Задля забезпечення виходу українських товарів на міжнародні ринки ініціював побудову від Керчі до Одеси портів, мостів та інших інженерних споруд приморської зони.

Освітні ідеї Бетанкура значно вплинули на організацію технічного навчання в Україні.

Брали участь в розвитку українського кінематографа такі відомі іспанські кінорежисери як Ібапьє-Фернандес та Бардем Муньос.

На сьогоднішній день присутність іспанського етнокомпоненту не особливо помітна.

Всього осіб в Україні на 2001 р. - 965. Частка від усього населення - 0.00%. Вважають рідною мову своєї національності - 15.1%.

Таблиця - Розподіл представників іспанського етносу по регіонам:

Адміністративно-територіальна одиниця	Всього осіб	Частка представників нацменшини від їх загального числа
Черкаська обл.	262	27,15
Дніпропетровська обл.	165	17,09
АР Крим	110	11,39
м. Київ	103	10,67



3. Інформаційне забезпечення туру "Іспанські адреси в Україні"

Програма туру:

1. День перший: відвідання центральної частини Києва, вул. Хрещатик, Володимирська, Інститутська, Городецького, бул. Лесі Українки, Майдану Незалежності;

2. День другий: приїзд до Канева. Відвідання Тарасової гори, історичного центру міста;

3. День третій: приїзд до Одеси. Відвідання вул. Дерібасівської, парку «Адмірала де Рібаса», будинку де розміщувалась канцелярія генерал-губернатора, що знаходиться на Дерибасівській, 24.

Малюнок - Маршрут туру:

Опис об'єктів показу.

Хрещатик.

Символом української столиці вже давно вважається Хрещатик, але головною вулицею Києва він став лише 200 років тому. Раніше на цьому місці протікала притока р. Либеді. Місцевість від сучасного майдану Незалежності до Європейської площі була вкрита лісом і не заселена. Називалась вона “Перевісище”.

Інспектор Інституту шляхетних дівчат М.М. Захарченко у книзі “Киев теперь и прежде” (1888 рік) пише: “Пересвісище - місце князівських полювань і ловів, що проводилися, крім різних інших способів... і за допомогою перевішування сітками тих місць, куди заганяється здобич”.

Назва головної вулиці столиці України викликає багато суперечок у сучасних дослідників.

На думку багатьох з них, “Хрещатик” - скорочена назва місцевості “Хрещата долина”.

Мистецтвознавець Ф.Ф. Ернст висловлюється так: “Сучасна головна вулиця міста Києва являє собою долину між старим містом та Печерськом. Долина ця була перехрещена іншими долинами... Звідси назва: перехрещена, або Хрещата долина, Хрещатик”.

Інша точка зору ріднить Хрещатик зі словами “хрещення”, “хрестити”. Києвознавець М. Леліков вважає, що Хрещатиком позначалось урочище і джерело в ньому, де Володимир охрестив усіх синів.

У 1830-х роках, коли почалася інтенсивна забудова Хрещатої долини, її початок з боку Дніпра вже мав назву “Хрещатик”, а місцевість “Козине болото”, де раніше існувало невеличке озеро, тепер іменувалася “Хрещатицькою площею.

Міський архітектор А.І. Меленський вірно побачив у майбутньому Хрещатику артерію, що поєднує між собою всі три частини міста: Верхнє, де містилися князівські палаци й Десятинна церква, ремісничо-торговельний Поділ, Печерськ (князівське селище Берестове).

На місці сучасної Європейської площі А.І. Меленський споруджує міський театр на 470 глядачів, де з початку 19 століття виступають російські, українські, французькі трупи (у тому числі М.С. Щепкін). У середині 19 століття будинок театру замінив триповерховий готель “Європейський” у стилі пізнього класицизму (за проектом О.В. Беретті). Саме від нього в наш час повернула собі назву площа. У цьому готелі бачили П.І. Чайковського, Т.Г. Шевченка.

У 50-60 роках 19 століття Хрещатик був одноповерховий, за винятком триповерхових будинків, а з 1870-х років він перетворюється на гомінку головну вулицю міста, де одна за другою з'являються нові будівлі.

У 1876 році за проектом архітектора О.Я. Білле був споруджений будинок київської міської думи. Будівля за своєю формою нагадувала розігнуту підкову.

Її чотирикутну вежу вінчав шпиль з фігурою небесного покровителя Києва архистратига Михаїла.

За радянських часів його замінила червона зірка, після війни напівзруйновану споруду вирішили не відновлювати.

У 1882 році з'являється нове приміщення для купців (сьогодні тут працює Національна філармонія), потім - біржа, готель “Національ”, будинок Слов'янського...

На початку 20 сторіччя споруджується величезний комплекс з кількох 4-х- і 5-типоверхових корпусів для Російського страхового товариства і адміністративних установ, банків, пасажу (зруйновано у 1941-му).

З кінця 1895 року було зайнято останню вільну територію на Хрещатику.

Подальший розвиток вулиці тепер можливий лише за рахунок знесення існуючих будівель. Формування Хрещатика як головної вулиці міста завершила бруківка з використанням гранітних кубиків, шов між якими заливався смолою.

Один іноземний журналіст в 1916 році в пориві захоплення вигукнув: “Київ - майбутня столиця Росії, Хрещатик - Бродвей, розмаїтий...”

Чернеча гора - це гора, що входить до Мошенського плато, що розтягнулось на 70 км. вздовж Дніпра. Ця гора - одна з найвищих у Каневі, являє собою заокруглений прибережний виступ з дуже крутими узбіччями між двома ярами - Меланчиним потоком і Крутим ярком, який одмежовує гору зі сходу.

З північного сходу і з півночі гора межує з Дніпровою долиною, а на півдні вона невиразно означеним сідлом переходить в тилову гору, яка двома приступками підноситься значно вище Чернечої і огороджується з півдня правою значною галуззю яру Меланчиного потоку Гнила Круча і північному схилі закінчується крутим більш-менш порізаними схилами до Дніпровської долини.

Проте Чернеча гора знана у всьому світі перш за все тому, що 22 травня 1861 року вона навіки прийняли у своє лоно прах великого українського письменника і художника, справжнього патріота України Тараса Григоровича Шевченка (1814-1861).

Кобзар знав і любив Канівські гори. Він бував тут у 1859 році, коли шукав собі ділянку під садибу і облюбував місцевість над Дніпром між Каневом і селом Пекарі (за 2 кілометри вниз по Дніпру від Чернечої гори). На горі, що мала назву Мотовиловщина (Велике скіфське городище), хотів купити землю. Проте мрія його не збулася. Тарас Шевченко помер у Петербурзі.

Та його друзі, славна українська громада, перевезла тіло Кобзаря на Україну. І так історично склалося, що місце для поховання було обрано саме на Чернечій горі.

Могилу було насипано високою, за козацьким звичаєм, на ній встановлено дерев'яного хреста і оскільки гора тоді була не залісеною, могилу було дуже добре видно з Дніпра.

Вірним охоронцем могили Кобзаря став місцевий житель Іван Ядловський. Біля могили було побудовано хату, де жила сім'я доглядача і де було створено перший народний музей „Тарасову світлицю”. Канівці згадували і наречену поета - Ликерію Полу смак, яка майже кожного дня підіймалась на Чернечу гору, прибирала могилу Тараса Шевченка, садила квіти. Доживала віку Ликера в Каневі, похована на цвинтарі Сельце.

У 1923 році на могилі поета був встановлений тимчасовий пам'ятник, автором якого став Калень Терещенко. У 1925 році постановою РНК УРСР територію могили Тараса Шевченка було взято під охорону держави - створено Державний заповідник.

21 листопада 1989 року постановою Ради Міністрів УРСР заповіднику надається статусу національного.

Сучасного вигляду меморіал набув влітку 1939 року із встановленням на могилі поета величного бронзового пам'ятника (скульптор Матвій Манізер, архітектор Євгеній Левінсон) і відкриттям літературно-меморіального музею (архітектори Василь Кричевський і Петро Костирко). Музейний ансамбль органічно доповнив неповторний за своїм архітектурним вирішенням гранітний комплекс сходжень, збудований в 1977 році за проектом архітектора Анатолія Мошенського і відтворена за первісним проектом у 1991 році „Тарасова світлиця” - перший музей Кобзаря.

Нині музейна колекція заповідника нараховує понад 20 тисяч пам'яток, серед яких меморіальні речі, офорти Тараса Шевченка, видання його книг, твори українських і зарубіжних митців.

Територія сучасного заповідника - 45 га землі, а охоронні зони заповідника, що охоплюють лівобережжя Дніпра нараховують близько 2 тис. га. Все це зона регульованої забудови і охоронюваного ландшафту.

Дерибасівська - найвідоміша вулиця Одеси, названа на честь засновника міста адмірала Хосе де Рібаса (у народі - Йосип Дерибас).

Це вулиця зі старовинними будинками, ресторанами та магазинами, разом з Грецькою площею є улюбленим місцем прогулянок жителів Одеси і гостей міста.

По вулиці Деребасівська знаходяться цікаві скульптури: пам'ятник Леоніду Утьосову, пам'ятник Уточніку, скульптури "Лев" і "Левиця", пам'ятник "Дванадцять стільців".

Життя тут вирує і вночі. Не менш відомі Потьомкінські сходи були побудовані в 1841 році графом Воронцовим для своєї дружини. Цей оригінальний подарунок обійшовся графу в 800 тисяч рублів. За радянських часів сходи назвали Потьомкінськими на честь повстання на броненосці «Потьомкін», так вони називається і до цих пір.

На вершині сходів стоїть пам'ятник першому одеському «меру» - герцогу Ришельє (в народі - Дюк).

Поруч розташовується знаменитий Приморський бульвар, звідки відкривається чудовий краєвид на порт. У кінці бульвару - Воронцовський палац.

Якщо ж спуститися сходами з 192-м ступенями, і перейти вулицю, потрапляєш на морський вокзал, де поряд з маленькими яхтами і катерами стоять гігантські пасажирські лайнери, а вдалині видніються вантажні судна.

Посеред порту стоїть розкішний готель «Одеса». А вздовж узбережжя Чорного моря тягнуться пляжі.

Міський сад.

Невеликий, але дуже затишний і красивий Міський сад знаходиться по вулиці Дерібасовській.

Цей сад був посаджений першим градоначальником Одеси Йосипом де Рібасом, на честь якого і названа вулиця Дерібасовська. А потім так же старанно займався садом його молодший брат Фелікс.

У 1806 році Фелікс де Рібас подарував кращий в місті сад одеситам. У листі до градоначальника Рішельє він писав: "Приймаю сміливість покірно просити Вашу Ясновельможність прийняти від мене без латки, назавжди, на користь міста Сад мій".

Тепер Міський сад - одне з самих відвідуваних місць Одеси. Тут люблять фотографуватися на дванадцятому стільці Ільфа і Петрова, біля бронзових статуй левів і в красивій альтанці, посидіти на лавці з Леонідом Утесовим, простежити за світломузичним фонтаном.

Горсад відреставрований і відкритий в оновленому вигляді після 9 травня 2007 року. На території саду відкрита нова ротонда і музичний фонтан, відремонтовані фасади.

Фонтан в Одеському міському саду фактично складається з 2-х різних фонтанів. 13 струменів одного б'ють вдень, другий - музичний працює з 21:00 до 23:30.

Щохвилини з 12 форсунок-насадок фонтану виливається більш 2-х з половиною тонн води, що подається в циклі. Встановлена складна система фільтрації, тому вода завжди залишатиметься прозорою.



Висновок

Отже, з вищесказаного можна зробити наступні висновки: Етногенний туризм - це вид туризму, пов'язаний з відвідуванням родичів або місць народження батьків або своїх предків, він займає важливе місце в міжнародному туризмі.

У цьому вкрай своєрідному виді туризму за останні роки відбуваються певні структурні зміни, що змінюють його характер. Етногенні тури містять у собі знайомство з побутом і укладом життя предків, відвідування житла і культових споруджень, можливу участь у фольклорних обрядах, барвистих фольклорних шоу.

Для конкретних груп населення етногенний туризм - це туризм для певного покоління, у пам'яті якого зберігається ореол батьківщини. Україна має потужний потенціал в області етногенного туризму. Грамотно його використовувати заважає застарілий підхід до цієї сфери.

Представники іспанського народу залишили помітний слід в історії нашої держави. І попит на етногенний туризм нині надзвичайно великий. Чимало іспанців на рубежі XIX-ХХ століть часом шукали кращого життя вдалині від батьківщини. Чимало іспанців можна було зустріти й у Києві, Херсоні, Одесі, Каневі і т. д.

Вони залишили помітний слід у ході української історії: захищали нашу землю від фашистських загарбників, будували та засновували міста, вшановували пам'ять великих українців…



Список використаної літератури

1. Енциклопедія історії України. Том 5. - К.: Наукова думка, 2008.

2. Митці України: Енцикл. довід. - К.:УЕ,1992. - 848 с.

3. Макаров А.Н. Киевская старина в лицах. ХІХ в. - К.:Довіра, 2005. - 878 с.

4. Рибаков М.О. Невідомі та маловідомі сторінки історії Києва. К.: Кий, 1997.

5. Макаров А.Н. Малая энциклопедия киевской старины. - К.: Довіра, 2002. - 558 с.

6. Большая енциклопедия в шестидесяти двух томах: В 15 т. - М.:«Терра», 2006. - 874 с.

7. Гаврилов, Е.М., Голубовский Ю.А. Краеведческий сборник «Есть город у моря». - О.:«Маяк», 1990. - 50 с.

8. Українська радянська енциклопедія: У 12 т. / За ред. М. Бажана. - 2-ге вид. - К.: 1974-1985. - 789 с.

9. За ред. Н. Михальської та Б. Щавурського енциклопедичний довідник «Зарубіжні письменники» том 1-Т.: «Навчальна книга - Богдан», 2005. - 82 c.

10. Кравець А. Канів - "Королівська столиця" польської дипломатії // Прес-Центр (Черкаси) №43 (327) від 26.10.2011 р.

11. Мирошевский В.М. «Екатерина II и Франсиско Миранда» - М.: Историк-марксист. 1940. - 128 с.

12. Франсиско де Міранда. Щоденник // Київська старовина. 1996. - 52-73 с., Пам'ять столітъ. 1996. - 6-38 c.

13. Миранда Ф. Российский дневник. Москва - Санкт-Петербург. М., 2000. - 65 c.

14. Основи наукових досліджень: Навчальний посібник / Цехмістрова Г.С. - Київ: Видавничий Дім «Слово», 2003. - 240 c.

15. «Суспільно-географічні дослідження: методологія, методи, методика» О.Г. Топчієв Одеса «Астропринт» 2005. 83-86 с.

16. «Туристичні ресурси України» навчальний посібник Любіцева О.О., Панкова Є.В., Стафійчук В.І. Київ «Альтерпрес» 2007 с. 7-8.

17. «Туризмознавство: вступ до фаху» підручник О.О. Любіцева, В.К. Бабарицька ВПЦ «Київський університет», 2008. с. 17.

18. Винниченко І. Єдність через різноманітність // Урядовий Кур'єр (Київ). - 2010, 9 лютого.

19. Невелюк Я. Іспанці // Етнічний довідник. Ч. ІІ Етнічні меншини в Україні. - К.: Фенікс, 2001 - с. 56-57.



Додаток 1



Додаток 2



Додаток 3

туризм екскурсійний відпочинок



Додаток 4



Додаток 5

Размещено на Allbest.ru

...