Швидкісно-силова підготовка спортсменів

Размещено на http://www.allbest.ru/

Зміст

силовий борець тренувальний змагання

Вступ

Розділ 1. Огляд літературних джерел з проблеми силової та швидкісно-силової підготовки спортсменів

1.1 Особливості розвитку силових та швидкісно-силових якостей

1.2 Сенситивні періоди розвитку сили та швидкісно-силових здібностей

Розділ 2. Силова та швидкісно-силова підготовка борців греко-римського стилю

2.1 Особливості силової та швидкісно-силової підготовки борців

2.2 Визначення показників рівня розвитку сили і швидкісно-силових якостей борців греко-римського стилю високої кваліфікації

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Актуальність проблеми. Боротьба виникла в період первообщінном ладі. Вона зародилася як один з основних засобів єдиноборства первісних людей за своє існування. Людині доводилося відстоювати вподобана ділянка землі, ріки, озера, впійманого птаха або вбитого звіра. Пізніше боротьба втратила таку вузьку, утилітарну спрямованість і перетворилася в комплекс осмислених технічних дій, ставала самобутнім засобом фізичного виховання.

Офіційною датою виникнення греко-римської боротьби прийнято вважати 1895 рік. Греко-римська боротьба є єдиноборством і досить складним, у руховому відношенні, видом спортивної діяльності, обмеженої рамками існуючих правил змагань [7].

Міжнародна федерація спортивної боротьби (ФІЛА) прагне до широкого поширення боротьби у світі й постійно намагається зробити змагання з боротьби більше динамічними й видовищними.

Для реалізації цієї мети ФІЛА вже більше десяти років проводять радикальні зміни правил спортивної боротьби. Досить відзначити той факт, що змагальний двобій скоротився з10 хвилин до 4-6 хвилин.

Змінилася й бальна оцінка технічних прийомів, що значно позначилося на результаті двобою, на різноманітності технічного арсеналу й на методиці підготовки борців у цілому. У сучасних умовах велике значення придбав фактор видовищності: борець повинен орієнтуватися на демонстрацію не просто активної, але й зовні енергійної боротьби. Аналіз змагальної діяльності висококваліфікованих борців показує, що нині перевагу віддають спортсменам, що ведуть двобій у високій стійці з піднятою головою, що застосовує щільні захоплення. Гостро встало питання й про активність борців у проміжках між прийомами, видовищності цього "активного фону", елементами якого є стійки, переміщення, захоплення, стискання, тощо. Таким чином, сучасний борець греко-римського стилю повинен проводити технічні дії на фоні постійного пресингу [8].

У сучасному спорті питання про підвищення результатів у змаганні перебуває в тісному взаємозв'язку з оптимізацією засобів і методів тренувального процесу. Особливе значення в підготовці борців придбали співвідношення й склад засобів фізичної підготовки, тому що на перший план вийшла проблема розвитку сили й швидкісно-силової підготовки.

Проблема тренувального процесу _ це підбор засобів і методів для ефективної силової та швідкісно-силової підготовки борців [18]. Специфіка сили борця, як і інших фізичних якостей, відрізняється від сили штангіста, гімнаста. Борцеві необхідно мати силу в сполученні з витривалістю як загальної, так і спеціальної, а так само вміння застосовувати максимальне зусилля в кожній з моментів протягом всієї сутички, а іноді й декількох сутичок, де потрібно підняти темп і силовий тиск. Отже, методика розвитку швидкісно-силової здатності повинна мати подібність зі структурою рухів у боротьбі, тоді одночасно з потрібним нам якістю, будуть удосконалюватися техніка й інші необхідні якості борця [23].

Сучасна спортивна боротьба насичена швидкісно-силовими діями. швидкісно - силові рухи характерні для атакуючих дій. Спортсмени намагаються сполучити швидкість і скорочення м'язів з їхньою напругою.

Здатність генерувати потужність - найважливіша умова для успішного виступу на змаганнях. За інших рівних умов у виграшному положенні виявляється той спортсмен, що здатний виявити більші м'язові зусилля.

У юнацькому спорті, коли відбувається формування найважливіших систем і функцій організму, дуже важливо враховувати періоди, найбільш сприятливі для розвитку певних фізичних якостей. Виявлення закономірностей їхнього розвитку необхідно для правильної організації тренувального процесу дітей, підлітків і юнаків.

Об'єктом дослідження: навчально-тренувальний процес борців високої кваліфікації, які спеціалізуються з греко-римської боротьби.

Предмет дослідження: показники силової та швидкісно-силової підготовленості борців високої кваліфікації.

Мета дослідження: визначити та експериментально обґрунтувати показники які характеризують силову та швидкісно-силову підготовленість борців греко-римського стилю високої кваліфікації.

Завдання дослідження:

1. Узагальнити матеріали літературних джерел та дані передового досвіду особливостей розвитку силових та швидкісно-силових якостей.

2. Охарактеризувати сенситивні періоди розвитку сили та швидкісно-силових здібностей.

3. Виявити особливості силової та швидкісно-силової підготовки борців.

4. Визначити показники рівня розвитку сили і швидкісно-силових якостей борців греко-римського стилю високої кваліфікації.

Структура і обсяг роботи. Робота складається з вступу, двох розділів, висновків, списку використаних джерел. Матеріали дослідження викладено на 40 сторінках друкованого тексту, містять 1 таблицю. Перелік використаних джерел містить 47 найменувань.

Розділ 1. Огляд літературних джерел з проблеми силової та швидкісно-силової підготовки спортсменів

1.1 Особливості розвитку силових та швидкісно-силових якостей

Удосконалювання силових якостей

У результаті об'ємної й напруженої роботи силової спрямованості в спортсменів істотно зростає рівень максимальної сили, силової витривалості, швидкісної сили. Однак він проявляється переважно в тих рухових діях і умовах роботи, які мали місце в процесі тренування. Зрослий рівень силових якостей не завжди забезпечує підвищення силових можливостей при виконанні характерних для даного виду спорту прийомів і дій. Часто спортсмени, що демонструють високі силові показники в типово силових вправах, виявляються не в змозі досягти високих показників сили в силових компонентах ігор, єдиноборств, перегони, веслування, плавання, перегони на ковзанах і т.д. Це пояснюється відсутністю необхідного взаємозв'язку між силовими здатностями й різними компонентами техніко-тактичної й функціональної підготовленості конкретного спортсмена. Як відомо, кінцевим завданням силової підготовки спортсменів є саме досягнення високих показників сили й потужності рухів, характерних для даного виду спорту, тому в силовій підготовці виділяється розділ, пов'язаний з підвищенням здатностей спортсменів до утилізації наявного силового потенціалу в тренувальній і змагальної діяльності.

В основі методики вдосконалювання здатності до реалізації силових якостей у тренувальній і змагальної діяльності лежить принцип спряженості впливу, суть якого зводиться до підвищення різних складових, функціональної підготовленості й становленню основної складовою технічної майстерності спортсменів при одночасному розвитку силових якостей. Якщо принцип спряженості впливу підтримується, то зростаючий рівень силової підготовленості тісно погоджується з технічною майстерністю, та образовує досить злагоджену систему. Порушення цього принципу, навпроти, приводить до неузгодженості силових якостей з іншими найважливішими компонентами підготовленості спортсмена[9;22].

Визнаючи, що в системі силової підготовки можна знайти та застосувати всілякі методи й методичні прийоми, використовувати різноманітні вправи, обтяження й тренажери, широко варіюватися параметри навантажень при виконанні окремих вправ, а також сумарний обсяг силової роботи в різних структурних утвореннях тренувального процесу й т.д. Ніколи не слід забувати про необхідність строгої відповідності силової підготовки та різної специфіки в видах спорту. Це виражається насамперед у переважному розвитку тих силових якостей, у тих проявах і сполученнях, які диктуються ефективної змагальної діяльністю. Однак проявлені в змагальної діяльності спеціальні силові якості вимагають їхнього органічного взаємозв'язку з арсеналом техніко-тактичних дій, що може бути забезпечено тільки застосуванням змагальної і спеціально-підготовчих вправ, що сприяють сполученому вдосконалюванню силової й техніко-тактичної підготовленості. Разом з тим досвід показує, що при виконанні таких вправ неможливо домогтися повноцінного розвитку сили навіть у тих видах спорту, де силовий компонент відіграє провідну роль у забезпеченні спортивного, результату, наприклад у гімнастиці або різних видах боротьби. Таким чином, у сучасному спорті гостро стоїть питання базової силової підготовки й наступного вдосконалювання здатності до реалізації силових якостей у специфічній діяльності, характерної для конкретного виду спорту[29;35].

У межах окремо взятого тренувального року або макроциклу незалежно від виду спорту, структури тренувального процесу й особливостей силової підготовки є три фази взаємин між рівнем силових можливостей (результат спрямованої силової підготовки) і здатністю до реалізації силових якостей у процесі змагальної діяльності:

1 - фаза зниження реалізації;

2 - пристосувальна фаза;

3 - фаза паралельного розвитку [35];

Фаза зниження реалізації звичайно охоплює період від 4 до 6 тижнів після початку інтенсивної силової підготовки. Різко зростаючі силові якості в результаті широкого застосування засобів загальної й допоміжної підготовки входять у суперечність зі сформованою координаційною структурою рухів. Порушуються м'язова й внутрім'язова координація, що зложилися механізми регуляції рухів, знижується еластичність м'язів і зв'язок, погіршуються почуття темпу, ритму, що розвиваються зусиль і т.п.

Початок пристосувальної фази варто погоджувати з поступовим зростанням можливостей до реалізації силових якостей, що проявляється в збільшенні коефіцієнта використання силових якостей при виконанні основних елементів змагальної діяльності, характерних для даного виду спорту, відновлення спеціалізованих сприйняттів -- почуття часу, що розвиваються зусиллям та ін. Протягом цієї фази поступово поліпшується динамічна й кінематична структура рухів, техніка все більше підходить збільшуваному рівню силових якостей Тривалість зазначеної фази може досягати 3--4 тижнів.

Фаза паралельного розвитку тривала. Удосконалювання силових якостей здійснюється паралельно зі становленням технічної й тактичної майстерності. Широке використання спеціальних силових вправ дозволяє досить швидко й ефективно погоджувати возроший рівень силових можливостей з усім комплексом інших компонентів, що забезпечують кінцевому рахунку ефективну змагальну діяльність[34;35].

Розвиток максимальної сили

У сучасній практиці спорту вищих досягнень використовуються два щодо самостійних і досить ефективні шляхи розвитку максимальної сили.

Перший шлях припускає збільшення сили за рахунок удосконалювання нейрорегуляторних механізмів (удосконалювання імпульсації, усередині- і міжм'язової координації) і підвищення ємності, потужності й рухливості алактатного механізму енергозабезпечення м'язового скорочення.

У результаті реалізації можливостей цього шляху підвищення максимальної сили значного збільшення м'язової маси не відбувається. Адаптація м'язів пов'язана з оптимізацією процесу імпульсації й рекрутування МС-, БСа- і БСб-волокон, розвитком здатності й синхронізації діяльності рухових одиниць, збільшенням запасів АТФ у м'язах. Не менш істотно також підвищення активності Атф-ази (ферменту, що розщеплює АТФ і прискорює процес збагачення міозину енергією), а також концентрації КФ і зміст міоглобіну в м'язах [21;16]. При цьому зростає можливість розщеплення й анаэробного ресинтеза АТФ, тобто швидкого відновлення богатих енергією фосфатних груп, що також важливо для підвищення скорочувальних можливостей м'язів без збільшення їхнього поперечника.

Для прояву силових можливостей за рахунок нейрорегуляторних механізмів важливими є дві реакції: збільшення частоти імпульсів і рекрутування додаткових рухових одиниць. Э підстава говорити про те, що залежно від величини напруги прояв сили забезпечується складною взаємодією цих механізмів. При відносно невеликих проявах сили основним механізмом є рекрутування, а досягнення максимальних показників сили пов'язане з різким збільшенням частоти посилки імпульсів. При стабільному скороченні спочатку рекрутуються невеликі рухові одиниці, що мають низькі пороги порушення, а потім більші.

Другий шлях припускає приріст максимальної сили за рахунок збільшення анатомічного поперечника м'язів. У його складі лежить така організація тренувального процесу, при якій відбувається інтенсивне розщеплення білків працюючих м'язів. Продукти розщеплення білків стимулюють білковий синтез у відбудовному періоді з наступною суперкомпенсацією скорочувальних білків і відповідним приростом їхньої маси.

Важливо знати, що на першому етапі реалізації силової програми, спрямованої на приріст м'язової маси, має місце збереження або незначне збільшення маси тіла, тому що активний приріст м'язовий маси при раціональному харчуванні супроводжується зменшенням кількості жиру в організмі. Це переконливо продемонстровано результатами змін чоловіків, що відбулися в організмі, і жінок у результаті 10-тижневого напруженого силового тренування. У теж час приріст м'язової маси в чоловіків вірогідно більше, ніж у жінок, що обумовлено більшим вихідним рівнем м'язової маси в чоловіків і наявністю в крові чоловіків в 10 разів більшої кількості тестостерону, що стимулює м'язову гіпертрофію. Важливо відзначити, що величина м'язової гіпертрофії як у чоловіків, так і в жінок значною мірою обумовлена кількістю в м'язах волокон різного типу. Незважаючи на те, що гіпертрофії піддані всі типи м'язових волокон, однак найбільші зміни відзначаються в БСб-волокнах. Гіпертрофія БСа-волокон виражена на 20-25 % менше, а МС-волокон - менше в 3-4 рази. М'язова гіпертрофія може не супроводжуватися збільшенням обхвату, особливо якщо в м'язах спортсмена втримується велика кількість МС-волокон, що обумовлюється зниженням кількості жиру й незначною гіпертрофією МС-волокон у результаті тренування.

Кожний з відзначених шляхів розвитку максимальної сили знаходить застосування в спортивній практиці. Специфіка конкретного виду спорту, індивідуальні особливості спортсменів, вихідний рівень розвитку сили диктують необхідність переважного використання одного зі шляхів або комплексного їхнього застосування в тренувальному процесі. Наприклад, борці або важкоатлети легких категорій, перед якими гостро стоїть проблема збереження або навіть зменшення маси тіла, у процесі силової підготовки при розвитку максимальної сили змушені в основному орієнтуватися на використання першого шляху. У той же час у тренуванні суперважкоатлетів, метальників молота, штовхальників ядра часто використовується в основному другий шлях. Бігуни-спринтери, веслярі, хокеїсти в процесі розвитку максимальної сили звичайно орієнтуються на збільшення сили за рахунок приросту м'язової маси й удосконалювання усередині - і міжм'язової координації, підвищення потужності, ємності й рухливості алактатних джерел енергії.

При розвитку максимальної сили практично використовуються всі методи силової підготовки, крім пліометричного. Узагальнення спеціальної літератури й досвіду силової підготовки найсильніших спортсменів дозволяє визначити зразкове співвідношення вправ, виконуваних за допомогою різних методів: концентричний - 35-45 %, ексцентричний - 10-15 %, ізометричний - 5-10%, ізокінетичний - 35-45 %. Коли ставиться завдання збільшення поперечника м'язів, зростає обсяг вправ, виконуваних з використанням ізокінетичного й концентричного метода. При прагненні підвищити рівень максимальної сили за рахунок удосконалювання внутрім'язової й міжм'язової координації може бути на 5-6 % збільшений обсяг ексцентричної й ізометричної роботи при пропорційному зменшенні вправ, виконуваних за допомогою інших методів.

Охарактеризуємо основні вимоги, пропоновані до планування окремих компонентів навантаження при роботі, спрямованої на розвиток максимальної сили.

При розвитку максимальної сили без приросту м'язової маси величина обтяжень коливається в широких межах -- від 50--60 до 90-- 100 % рівня максимальної сили, при ексцентричній роботі -- від 70--80 до 120--130 %. Варто враховувати, що придільні й околопридільні обтяження кращі для вдосконалювання внутрім'язової координації, але малоефективні для поліпшення м'язової координації. Оптимальним темпом рухів є помірний - 1,5_2,5 з на кожне повторення. При використанні ізометричного методу оптимальними є напруги тривалістю 3-6 с.

Кількість повторень у кожному підході визначається величиною обтяжень. Коли обтяження становлять 90-100 % максимального рівня сили, кількість повторень у підході - від 1 до 3; зменшення обтяжень дозволяє збільшити кількість повторень. Наприклад, якщо обтяження становлять 60-70 %, кількість повторень у підході збільшується до 8-12 [34;35].

Паузи між підходами великі - до 2-6 хв - і в кожному конкретному випадку повинні забезпечувати відновлення алактатних анаэробних резервів і працездатності спортсменів. При визначенні пауз доцільно орієнтуватися на дані частоти скорочень серця, що відновлюється приблизно в один час із працездатністю. Паузи бажано заповнювати малоінтенсивною роботою, вправами на розслаблення й розтягування, самомасажем і масажем м'язів.

Методика збільшення максимальної сили за рахунок приросту анатомічного поперечника м'язів має свої специфічні особливості. Величина обтяжень, хоча й не досягає граничних величин, досить висока - 75-90 % рівня максимальної сили. У цьому випадку вдається забезпечити оптимальне співвідношення між інтенсивністю роботи м'язів і кількістю рухів в окремому підході (тривалістю роботи) [23;34].

При використанні ізометричного методу варто враховувати, що у кваліфікованих спортсменів тренувальний ефект, відзначається після порога напруги, рівного 70 % рівня максимальної сили, а найвищий ефект відзначається при напругах, що становлять 90-100 % рівня максимальної сили.

При розвитку максимальної сили варто орієнтуватися на невисоку швидкість рухів незалежно від того, який метод застосовується. Збільшення швидкості руху пов'язане з підвищенням швидкісно-силового аспекту в тренуванні й поступово зміщає ефект тренування убік розвитку швидкісної сили. Крім того, високий темп рухів дуже неефективний при використанні концентричного методу, тому що в цьому випадку максимальне або близьке до нього прояв силових якостей відзначається лише на початку руху, в інших фазах м'яза не одержують належного навантаження в силу інерції, створеної на початку руху.

При прагненні збільшити поперечник м'язів на виконання кожного повторення затрачається від 3 до 6 с. При виконанні більших обсягів роботи, спрямованої на розвиток максимальної сили за рахунок збільшення м'язової маси, потрібно стежити за тим, щоб вправи, виконувані в повільному темпі, сполучалися із вправами швидкісно-силового, вибухового характеру. У противному випадку може знизитися здатність БСб-волокон до швидкого скорочення внаслідок погіршення внутрім'язової координації. Якщо ця небезпека враховується, то розвиток максимальної сили буде одночасно забезпечувати гарні передумови для розвитку й прояву швидкісної сили.

При визначенні раціональної тривалості роботи в кожному підході необхідно враховувати, що приріст м'язової маси в основному стимулюється інтенсивною витратою АТФ, КФ, структурних (тридцятилітні частини міофібрілл) і функціональних (ферменти, гормони) білків. Це відбувається в тому випадку, якщо кількість повторень в окремому підході забезпечує інтенсивну роботу протягом 25-35 с. За цей період вичерпуються запаси фосфагенові відзначається значна витрата білків. Якщо робота менш тривала (5-10 с), що залишилися запаси креатинфосфата швидко відновлюють дефіцит АТФ, не відзначається й істотної витрати структурних і функціональних білків. При тривалій роботі (більше 45 с) опори відносно невеликі, відновлення ефективно відбувається за рахунок глікогену м'язів, процеси розкладання білків відбуваються в малій мері. Таким чином, тільки в першому випадку у відбудовному процесі вдається домогтися інтенсивного ресинтеза білкових елементів м'язів і досягнення вираженої суперкомпенсації. Повторення чергових порцій роботи в цій фазі є істотним стимулом для збільшення м'язової маси.

При виконанні вправ у динамічному режимі варто враховувати, що концентричну частину роботи варто виконувати приблизно у два рази швидше, ніж ексцентричну. На піднімання штанги варто затрачати 1-1,5 с, на опускання - 2-3 с. Таким чином, на виконання одного руху затрачається 3-4,5 с, а на підхід з 10 повторень - 30-45 с.

Існує певний оптимум сполучення величини обтяження й кількості повторень при розвитку максимальної сили за рахунок збільшення поперечника м'язів. Узагальнення численних літературних даних дозволяє встановити залежність між кількістю повторень (до відмови) і ефективністю тренування. Таким чином, тренування найбільш ефективне у випадку, коли в кожному підході виконується від 6 до 12 рухів.

Тривалість кожної напруги м'язів при виконанні вправ в ізометричному режимі визначається часом досягнення максимальних величин сили й здатності до збереження цих величин протягом певного часу.

Специфіка впливу ізокінетичного методу на м'язову систему визначає необхідність виконання трохи більшої кількості повторень у порівнянні з концентричним і ексцентричним методами. Найвища результативність методу при розвитку максимальної сили досягається у випадку, коли кількість повторень при одній і тій же швидкості рухів збільшується на 20-30 % стосовно раціонального для інших методів.

Слід зазначити, що в спортивній практиці широко застосовуються програми занять, що сприяють одночасному підвищенню як обсягу м'язової маси, так і вдосконалюванню внутрім'язової координації. У цьому випадку відбувається чергування підходів з різною переважною спрямованістю впливу: перші два підходи - вправи спрямовані на вдосконалювання внутрім'язової координації, наступні три - на збільшення поперечника м'язів. Виконавши вправи, спрямовані на підвищення силових якостей однієї групи м'язів, спортсмен переходить до пророблення м'язів іншої групи[35].

Розвиток швидкісної сили

При розробці методики розвитку швидкісної сили необхідно орієнтуватися на вдосконалювання основних факторів, що визначають рівень цієї якості, а також на особливості їхньої реалізації під час застосування до специфіки різних видів спорту. Варто пам'ятати, що основними факторами, що визначають рівень швидкісної сили, є внутрім'язова координація й швидкість скорочення рухових одиниць. Що стосується поперечника м'язів, те його роль визначається специфікою прояву швидкісної сили в різних видах спорту. Види спорту, змагальні дисципліни яки вимагають подолання найбільшого опіру (маса власного тіла -- бігуни-спринтери, стрибуни в довжину, висоту, із шостому й ін.; маса власного тіла й спортивного снаряда - важкоатлети, штовхальники ядра, метальники молота й списа, бобслеїсти й ін.; маса власного тіла й суперника -- борці, що спеціалізуються в різних видах), вимагають прояву швидкісної сили в умовах великих опорів. Природно, що тут велика роль поперечника м'язів. Однак у видах спорту, у яких потрібне багаторазовий прояв швидкісно-силових зусиль для подолання маси руки, ноги або легені спортивного снаряда (фехтування, настільний теніс і ін.), роль поперечника м'язів невелика [38].

Варто також ураховувати, що рівень прояву швидкісної сили найтіснішим образом взаємозалежний зі ступенем освоєння руху: чим вище техніка руху, тим ефективніше міжм'язова й внутрім'язова координація, раціонально динамічні, просторові й тимчасові характеристики руху. Тільки при гарній техніці рухів спортсмен здатний до повного прояву швидкісних можливостей м'язів.

Ефективна робота над розвитком швидкісної сили пов'язана з комплексним застосуванням різних методів. Планування окремих компонентів навантаження при використанні різних методів повинне забезпечувати предільних та околопридільних вимог до швидкісно-силових можливостей спортсмена. Великий арсенал і широка варіативність засобів силової підготовки, тренажерів, спеціального устаткування, різноманіття методичних прийомів надають тренерові широкі можливості для раціонального планування тренування, спрямованої на розвиток даної якості.

Однак віддаючи належне вправам з використанням власної маси тіла, необхідно враховувати, що при виконанні цих вправ дуже важко регулювати навантаження, тому перевага варто віддавати вправам з обтяженнями. Наприклад, при виконанні жиму лежачи спортсмен знімає штангу зі спеціальних власників і тримає на витягнутих руках. Із цього положення він згинає руки й, не даючи штанзі опуститися на груди, пригальмовує рух і вибуховий рух вичавлює штангу у вихідне положення [34].

Розвиток силової витривалості

Прояву силових якостей при ефективному здійсненні змагальної діяльності в різних видах спорту, інтенсивність і тривалість роботи в умовах змагань у кожній конкретній дисципліні того або іншого виду визначають особливості розвитку силової витривалості спортсменів. Залежно від специфіки виду спорту мовлення може йти про взаємозв'язок сили з витривалістю до роботи анаэробного алактатного, анаэробного лактатного або аеробного характеру, а також про прояви силової витривалості стосовно до ізокенетичних або ізометричних умов діяльності м'язів.

Силова витривалість грає винятково важливу роль для досягнення високих результатів у різних видах боротьби, у бігу на 200 і 400 м, у плаванні на 100 і 200 м, веслуванню, гірськолижному й ковзанярському спорті, фігурному катанні, спортивній гімнастиці й багатьох інших видах спорту і їхніх конкретних дисциплін. Однак величезні розходження в необхідному рівні прояву сили, тривалості й характері роботи викликають необхідність використання строго специфічних методик розвитку силової витривалості в кожному виді спорту [23;35].

Варто враховувати, що базовими здатностями, що визначають рівень силової витривалості, є потужність, ємність, рухливість і економічність систем енергозабезпечення, а також рівень максимальної сили. Природно, що розвиток цих здатностей займає своє місце в системі підготовки спортсменів, не пов'язане з розвитком силової витривалості. Ціль спеціальних вправ, спрямованих на розвиток силової витривалості, не стільки підвищення, наприклад, анаэробних або аеробних можливостей, скільки прагнення збільшити здатності спортсмена до їхньої реалізації в умовах виконання відповідної силової роботи. У зв'язку із цим при підборі вправ, що розвивають силову витривалість, варто виходити з необхідності створення умов, що відповідають специфіці змагальної діяльності. Це вимагає насамперед, застосування вправ близьких до зовнішньої й внутрішньої структури змагання. При їхньому підборі особлива увага варто обертати на наявність вираженого силового компонента.

Переважне використання тих або інших методів розвитку силової витривалості так само багато в чому визначається специфікою виду спорту, зокрема в плавців робота в основному виконується з використанням концентричного й ізокінетичного метода. Борці застосовують переважно концентричний, ексцентричний і ізометричний методи, гірськолижники - концентричний, ексцентричний, ізометричний і пліометричний і т.д.

1.2 Сенситивні періоди розвитку сили та швідкісно-силових здібностей

Вікові особливості зміни швидкісно-силових здібностей

Організм підлітків має свої анатомічні, фізіологічні й психологічні особливості. Їх необхідно знати й ураховувати. Цей вік найбільш сприятливий для розвитку таких якостей, як сила, швидкість, спритність, гнучкість, витривалість. Слід зазначити, що організм у цьому віці перебуває в стані розвитку й формування, у підлітків швидко наступає стомлення, менш стійка увага, недостатньо розвинена сила м'язів, вони більшою мірою реагують на ті або інші подразники.

У підлітковому віці спостерігається бурхливий ріст тіла в довжину (до 10 у рік). Довжина тіла неминуче спричиняє збільшення маси тіла окремих органів і загальної маси тіла. З віковою динамікою маси тіла зв'язаний ріст розмірів внутрішніх органів, зокрема легенів і серця. Відповідно збільшуються життєва ємність легенів, потужність скорочень серця, ударний обсяг крові, об'ємна швидкість викиду, хвилинний обсяг крові, фізична працездатність, вікова динаміка, ЧСС у спокої, показники потужності систем енергозабезпечення. Значення показників компонентного складу тіла.

Маса тіла неоднорідна. Існуючу інформацію про фізичний розвиток несуть показники компонентного складу тіла, що характеризують абсолютну кількість і частку жирового, кісткового й м'язового компонентів.

Різні тканини організму мають неоднакову метаболічну активність. Вона дуже низька в жировій і кістковій тканинах, а в м'язовій тканині висока. Наслідку цієї зміни компонентного складу озиваються змінами рівня рухових якостей і запиту до кисневого забезпечення.

Склад тіла служить одночасно й морфологічною й обмінною характеристиками організму. Зміни компонентних складів убік збільшення м'язового компонента і зниження жирового компонента уважаються показником поліпшення фізичного розвитку.

У юнаків 13-15 років окостеніння хребта не закінчується, тому необхідно застосовувати такі вправи для розвитку сили й інших фізичних якостей, щоб не перешкодити росту костей. У той же час більша еластичність зв'язкового апарата спонукає розвитку в підлітків гнучкості й рухливості в суглобах. Функціональні можливості м'язової системи нижче, ніж у дорослих, тому вправи на розвиток сили й витривалості варто чергувати, поступово нарощуючи навантаження.

У віці 13-15 років у людини закінчується формування рухового аналізатора. З положення про біологічну доцільність досягнення зрілості рухового аналізатора, узагальненої адаптивної функції на етапі полового дозрівання логічно треба існування прямої корекції між темпами розвитку вторинних полових ознак, з одного боку, і руховими можливостями - з іншої.

Є закономірність, що біологічний «половою» вік впливає сильніше, ніж календарний, на розвиток проявів м'язової сили, витривалості, продуктивності й економічності кардіораспіраторній системи й швидкості відновлення її функцій після фізичних навантажень.

Позитивний вплив полового дозрівання на розвиток рухових і вегетативних функцій є наслідком, насамперед, зростання концентрації андрогенів, що роблять анаболічний вплив, що сприяє розширенню резервів адаптації організму до фізичних навантажень.

Полове дозрівання як онтогенетичний процес, що відбиває розвиток не тільки репродуктивної функції, але й нейрогормональних регуляторних систем і тісно взаємозалежний з ростом розмірів функціональних систем і всього організму в цілому, привертає увагу як найважливіший критерій загального біологічного дозрівання.

У зв'язку із цим приблизно в 15 років варто починати цілеспрямований розвиток сили, тому що цьому сприяє й ріст поперечних розмірів тіла.

Різні рухи вибірково впливають на руховий апарат людини, тому окремі м'язи розвиваються нерівномірно. Наприклад, м'язова сила характеризується ступенем м'язової напруги й величиною протидії зовнішньому опору або обтяженню.

Вона проявляється у вигляді максимальної сили, швидкісно-силових якостей і силової витривалості. Морфологічною основою м'язової сили є зміст скорочувальних білків у м'язовому волокні.

Прояв м'язової сили залежить від типу м'язових волокон (швидкі або повільні волокна). Якщо в м'язах більше швидких волокон, то людина здатна розвивати максимальну потужність у швидкісно-силових рухах, а перевага повільних м'язів дає можливість тривалий час підтримувати м'язова напруга. Біохімічною основою м'язової сили є ефективність енергетичного обміну й пластичної функції білка, удосконалювання скорочувального акту. Систематичне тренування прискорює розвиток рухових якостей, але приріст їх у різні вікові періоди неоднаковий. Найбільше морфологічно сприятливі передумови створюються до 13-15 років (активний розвиток сили). Раннє прилучення дітей до цих фізичних якостей може привести до зміни постави, тому що в цьому віці йде формування кістяка.

Заняття фізичною культурою й спортом підвищують пристосувальні реакції організму, обумовлюють його правильне функціонування. Реакції на фізичні навантаження не проходять безвісти: вони супроводжуються специфічними поступовими зрушеннями, на базі яких відбувається збільшення структурних, енергетичних, а отже, і функціональних ресурсів організму. Це є найважливішим чинником підвищення надійного функціонування фізіологічних систем організму, що здобуває особливо велике значення в ході розвитку вікових змін.

Особливий інтерес дослідників до вивчення взаємозв'язку між швидкістю й силою м'язового скорочення пояснюється тим, що ці дві фізичні якості постійно пов'язані з рухом і визначають його.

Виявлення закономірностей розвитку швидкісно-силових якостей у віковому аспекті має важливе значення, тому що вже в дитячому і юнацькому віці формується руховий аналізатор, заставляється фундамент майбутніх спортивних досягнень. Окремими дослідженнями встановлено, що розвиток швидкісно-силових якостей необхідно починати в дитячому і юнацькому віці, а також виявлена вікова динаміка розвитку швидкісно-силових якостей у школярів, визначені періоди найбільш інтенсивного й уповільненого зростання швидкісно-силових показників і проведений аналіз взаємозв'язку рівня розвитку швидкісно-силових якостей і показників, що роблять вплив на розвиток цих якостей.

Уперше наведені дані, що характеризують рівень розвитку швидкісно-силових якостей дітей різного віку спостерігалось різке зростання цього рівня в 12-15 років [42]. Відповідно до досліджень [4], швидкісно-силові здатності значно зростають у період з 8-9 років до 15-16 років.

У літературі є вкрай нечисленні відомості про особливості розвитку швидкісно-силових якостей у юних спортсменів[9;13;35;38;42]. Лише з 1960 р. почали розроблятися методи розвитку швидкісно-силових якостей у юних спортсменів стосовно до окремих видів спорту. Дотепер ще недостатньо розроблена методика вивчення швидкісно-силових якостей у дітей, підлітків і юнаків. Більшість авторів уважає, що найбільш адекватне відбиття рівня розвитку швидкісно-силових якостей це показаний результат у стрибку у висоту з місця з відштовхуванням двома ногами [6].

Деякі автори, говорячи про прояв швидкісно-силових зусиль, застосовують термін «стрибучість» [13]. Установлено, що рівень розвитку стрибучості значно впливає на ріст легкоатлетичних досягнень школярів. Шляхом регресійного аналізу визначено, що в школярів 11-12 років поліпшення стрибучості супроводжується ростом результатів у бігу на 60 м, у стрибку у висоту, у штовханні ядра.

Дослідження дорослих і юних спортсменів показало, що, хоча стрибучість і є в якімсь ступені вродженою здатністю людини, спеціальний вплив фізичними вправами може значно підвищити рівень швидкісно-силової підготовленості що займаються. Але це можливо лише при правильному підборі засобів і методів тренування, відповідно до вікових і полових особливостей що займаються. Визначення вікових періодів, під час яких розвиток стрибучості протікає більш інтенсивно або більш уповільнено. - актуальне питання, від рішення якого багато в чому залежить ефективність спортивної підготовки дітей у різних видах спорту [35].

Взаємозв'язок у розвитку фізичних якостей досить складна й формується в результаті підсумовування всіляких біологічних змін в організмі спортсмена під впливом м'язової роботи. У процесі багаторічного тренування співвідношення в розвитку фізичних якостей перетерплює значні зміни. Наприклад, на етапі попередньої підготовки розвиток швидкості, швидкісно-силових якостей, м'язової сили приводить до підвищення рівня розвитку й інших фізичних якостей у юних спортсменів [42;47].

У міру росту підготовленості що займаються зростає значення раціонального підбора вправ і їхнього оптимального сполучення в тренуванні. Експериментально доведено, що результативність процесу фізичного виховання необхідно оцінювати не тільки за рівнем розвитку окремих фізичних якостей і функцій, але й по здатності індивіда ефективно використовувати їх у конкретній руховій діяльності. Це значить, що необхідно аналізувати взаємозв'язок функцій між собою й стосовно рівня показаних спортивних результатів [14;15].

Істотне значення для ефективного здійснення фізичного виховання має питання про взаємозв'язок і співвідношення фізичних вправ у розвитку швидкості, швидкісно-силових якостей і витривалості в спортсменів на різних етапах їхньої підготовки. У ряді біохімічних досліджень показано, що в процесі тренування спочатку зростають біохімічні показники, що мають відношення до аеробних процесів (тобто до розвитку витривалості), а потім уже, як би на цій основі, збільшуються показники, що характеризують анаеробні можливості організму спортсмена (що має пряме відношення до розвитку швидкості) [38]. Отже, розвиток швидкості пов'язане зі збільшенням загальної витривалості, тому що, не володіючи нею, не можна прибігати до великого тренувального навантаження, спрямованої на розвиток швидкості. При недостатньому рівні потенційних можливостей здійснення анаеробних біохімічних процесів величина й тривалість виконання швидкісно-силових навантажень повинні зростати поступово.

Важливе значення мають взаємозв'язку в розвитку фізичних якостей і формуванні основної рухової навички в юних спортсменів.

Був виявлений взаємозв'язок (у кількісному вираженні) динамічних, тимчасових і просторових характеристик формування рухової навички й показників, що характеризують рівень розвитку швидкісно-силових якостей у кожній віковій групі (з 11 до 18 років) у юних спортсменів.

Облік особливостей взаємозв'язку швидкісно-силових якостей і формування основної рухової навички у всіх вікових групах дозволить більш ефективно управляти цими сторонами рухової діяльності, досягати оптимального їхнього співвідношення.

Їхній прояв залежить від розвитку швидкісних і властиво силових здатностей школярів. У підлітковому віці з'являються реальні передумови (морфологічні, функціональні) для оволодіння практично самими складними руховими діями. Разом з тим у роботі з фізичного виховання з підлітками необхідно пам'ятати, що в період полового дозрівання виникає гостра необхідність диференціювати фізичне навантаження залежно від підготовленості, стану й половою зрілості що займаються. Як відзначалося раніше, у підлітків 15-літнього віку (у пубертатному періоді) виявлене відставання у фізіологічній зрілості внутрішніх органів і систем. Однак у цьому віці вже відзначаються передумови вдосконалювання окремих фізичних якостей. Наприклад, у віці 11-12 років відзначається інтенсивний приріст швидкісно-силових якостей як базису швидкісно-силових видів спорту й складних координаційних видів діяльності людини, у тому числі й окремій професійній діяльності [6]. У цьому віці для розвитку швидкісно-силових якостей (стрибучості) можна віддати перевагу динамічним вправам вибухового характеру, з використанням незначних по вазі обтяжень, у тому числі й ваги власного тіла (стрибки в глибину з наступним відштовхуванням, стрибки на ослін, козла й ін.).

Відзначено також, що у віці 12-14 років високими темпами росте швидкість пересування, за рахунок переважного розвитку швидкісно-силових якостей. У цьому віці створюються сприятливі умови для прогресивного розвитку цих якостей при широкому використанні кола засобів швидкісно-силової спрямованості [21].

До 13-14 років у підлітків досягається гранична частота рухів, що доходить до величин дорослих, чим створюються фізіологічні передумови для навчання техніці швидкісних, швидкісно-силових локомоцій (спринтерський біг, метання, складно-технічні види спорту й інша діяльність).

Варто мати на увазі й те, що до 14-15 років темпи вікових, функціональних і морфологічних перебудов знижуються (що обмежує приріст швидкості рухів). У цей віковий період падають і темпи приросту розвитку якостей у швидкісно-силових вправах. Їх можна підтримувати або незначно розвивати тільки спеціальними й цілеспрямованими вправами.

Наприкінці підліткового віку створюються сприятливі умови для виховання сили, що співвідноситься з високим рівнем морфологічної й функціональної зрілості рухового апарата школяра. Тому для учнів, що займаються фізичною культурою, 12-14 років необхідно включати в уроки вправи з невеликими обтяженнями, переважно розвиваючи в них швидкісно-силові якості. Для дівчат цього віку силові вправи обмежуються через падіння відносної сили м'язів (співвідношення абсолютної сили до маси тіла).

У підлітковому і юнацькому віці, у зв'язку з підвищенням стійкості їхнього організму до зміни внутрішнього середовища (удосконалювання механізмів гомеостазу), створюються передумови до використання фізичних вправ, що сприяють підтримці статичних поз, висів, стійок, упорів, тобто можливе застосування ізометричного методу тренування. У підлітковому віці з'являються гарні можливості для вдосконалювання якості - гнучкості. При вихованні фізичних якостей у цій віковій групі школярів строгої системи послідовності застосування засобів тренування немає. Однак є рекомендації: наприклад, вправи для виховання швидкості використовуються на початку основної частини уроку, потім сили й витривалості. В окремих випадках силові вправи можна виконувати й раніше швидкісних, а вправи на витривалість можна виконувати після швидкісних і силових вправ.

Біологічні перебудови організму підлітків, пов'язані з періодом полового дозрівання, жадають від педагогів виняткової уваги при плануванні фізичного навантаження в цьому віці.

Схильність до переоцінки своїх можливостей спонукує підлітка виконувати значні по навантаженню силові вправи, без попередньої на те підготовки зважуватися на виконання складних акробатичних, гімнастичних і інших вправ. З огляду на ці особливості підлітків, варто виключати на уроках вправи, які можуть бути джерелами перенапруг або, гірше того, спортивного травматизму.

Вікові особливості юних борців вимагають специфічного підходу до принципів спортивного тренування. У першу чергу необхідно враховувати, що для юного борця досягнення вищих результатів виступає як досить віддалена мета. Тому на ранніх етапах підготовки даремно й навіть шкідливо наголошувати на безпосереднім збільшенні змагального потенціалу, а максимально широку базу для його формування необхідно створити в більше пізній термін. Зрозуміло, форсовані вузькоспеціалізовані навантаження спочатку можуть забезпечити молодому борцеві більше високі спортивні результати в порівнянні з його однолітками, які тренуються з розрахунком на перспективу. Так. використання непропорційно більших обсягів швидкісної роботи збільшує показники швидкості виконання прийомів, але на їхньому тлі збільшується кількість помилок.

Відзначена закономірність юнацького спорту яка накладає істотний відбиток на реалізацію деяких принципів спортивного тренування [35]. Так, принцип індивідуального максимального досягнення повинен розглядатися як вимога граничного збільшення змагального потенціалу лише у віці, оптимальному з погляду специфіки виду спорту й індивідуальних особливостей спортсмена, тому й принцип поглибленої спеціалізації в юнацькому спорті стає значним на більше пізніх етапах багаторічного тренування.

Особливого значення набуває реалізація принципу єдності загальної й спеціальної підготовки спортсмена. Чим менше вік юного спортсмена й спортивний стаж, тим більше уваги повинне приділятися його різнобічній підготовці, тому що в юнацькому спорті особливо позначається необхідність у всебічному гармонійному розвитку дітей. Крім наведеного раніше обґрунтованого даного принципу можна вказати також на швидку стомлюваність юних спортсменів від одноманітної роботи й втрати інтересу до неї. можливість переходу в інший вид спорту, зміну ігрового амплуа й т.д.

Принцип єдності поступовості й тенденції до граничних навантажень у юнацькому спорті реалізується з аспектом на поступовості, при цьому ударні навантаження мають менше застосування в порівнянні із тренуваннями дорослих спортсменів.

Розділ 2. Силова та швидкісно-силова підготовка борців греко-римського стилю

2.1 Особливості силової та швидкісно-силової підготовки борців

Будь-який рух людини пов'язане із проявом сили, але способи її прояви різні й залежать від конкретного виду силових здатностей. Щоб перебороти суперника на килимі, необхідно перебороти його опір, провести прийом або контрприем, домогтися переваги у виграшних окулярах. Без достатньої фізичної сили зробити це не вдасться. Без застосування фізичної сили в борцовських переймам не досягнеш успіху.

Бажано, щоб борець володів рівномірно розвитий мускулатурою всього тіла, але таке буває рідко. В одних борців сильніше розвинені м'язи рук, в інших дуже сильні ноги, у третіх розвинена спина. От чому в тренувальних заняттях потрібно підбирати такі вправи, які ефективно сприяли б розвитку найбільш слабких груп м'язів. Однак не менша увага варто приділяти розвитку інших м'язових груп, особливо сильно розвинених, тому що для застосування їхньої сили підбираються й виконуються найбільш результативні й технічні дії.

У спортивній боротьбі сила являє собою динамічно статичні зусилля окремих груп м'язів у різних рухах і позах. При цьому сила характеризується потужністю, неоднаковим режимом розвитку силових зусиль, а також силовою витривалістю - здатністю протистояти стомленню. Силова підготовленість борців має складну структуру й включає відзначені види силових здатностей. Для борців більше характерним є розвиток спеціальної сили методами, що переборюють, за допомогою спеціальних вправ і при виконанні прийомів у переймах із супротивником. Борцям старших розрядів найбільше доцільно розвивати силу методами зростаючих опорів і більших і максимальних умов зусиль. Перший з них припускає проведення переймів, коли спортсмен через кожні 1-3 хв. бореться з більше сильним і важким супротивником. Другий метод означає проведення переймів із супротивником, що перевершує борця у вазі й силі. Силова підготовленість борців має складну структуру й містить у собі практично всі відзначені види силових здатностей. Значимість елементів цієї структури для борців різних вагозрістових груп різноманітна. Основними засобами силових здатностей є силові вправи. М'язові напруги при їхньому виконанні частіше відповідають змагальним вимогам або трохи перевершують їх. При цьому сила характеризується потужністю, неоднаковим режимом розвитку силових зусиль (наприклад, вибухового характеру), а також силовою витривалістю, здатність протистояти стомленню, викликуваному силовими компонентами навантаження. Імовірно, силову витривалість можна підрозділяти на властиво силову, статичну, швидкісно-силову, а також витривалість до комбінованих проявів сили.

Основні напрямки методики швидкісно-силової підготовки борців опираються на три наступних основних моменти фізіології рухів людини:

рівень і специфіку межм'язової координації;

рівень і специфіку внутрім'язової координації;

власну реактивність м'язів.

Для вдосконалювання межм'язової координації корисно використовувати вправи, подібні з основними змагальними вправами борця, тобто його «коронними» прийомами. Але це досить важке завдання. Наприклад, борці класичного стилю для підвищення результативності кидків прогином застосовують таку вправу: обхопивши тулуб варті на колінах партнера, відривають його від килима й, прогинаючись, відходять назад на 5-6 м, потім, не відпускаючи партнера, виконують кидок прогином. Виникає питання про ступінь подібності меж м'язової координації в цій вправі й кидку прогином, виконаній борцем на змаганнях.

Можна затверджувати, виявляється, що даної вправи мають високий ступінь подібності й освоєння їх на тренуванні буде сприяти вдосконалюванню необхідної для кидків прогином меж м'язової координації [1;8].

Для вдосконалювання внутрім'язової координації варто застосовувати такі вправи, які дозволять центральній нервовій системі:

одночасно включити в роботу найбільшу кількість рухових одиниць;

домогтися високої частоти импульсации мионов мотонейронами;

досягти оптимальної синхронізації функціонуючих мотонейронов.

Саме від погодженості роботи цих трьох нейрофизиологических «механізмів» залежить ідеальна внутрім'язова координація. Щоб викликати найбільші фізіологічні зрушення, застосовують навантажувальні тренувальні завдання (наприклад, вправи з більшими обтяженнями).

Для вдосконалювання власної реактивності м'язів застосовують силові вправи, де величина обтяження варіює в межах 7-13 ПМ (повторний максимум). Так, морфологічно показано, що при ПМ 7-13 збільшується власна реактивність м'язів, а при ПМ 1-3 і 4-6 удосконалюється внутрім'язова координація. Саме тому будь-яке обтяження культуристів становить 7-10 ПМ, при якому досягаються найбільші зрушення в катаболізмі (розпаді) і анаболізмі (синтезі) білкових фракцій [38].

В умовах змагального двобою борців сполучаються в різних варіантах всі три режими роботи м'язів - що переборює, що уступає, статичний. Цим визначається включення в тренувальний процес вправ, що відтворюють подібні сполучення режимів.

У здатності проявляти більшу силу вирішальне значення має злагодженість процесів нервово-м'язової координації й вольових зусиль. Тому борець повинен у переймах із супротивником розвивати здатність виявити силу в потрібному напрямку й вчасно переборювати опір супротивника для виконання прийому.

Ніж сильніше м'яза, тим легше й найуспішніше справляється він з роботою, і не тільки у швидких рухах, але й у ті, де потрібна витривалість.

Щоб силова підготовка сприяла підвищенню технічної майстерності, варто розвивати в першу чергу ті групи м'язів, які потрібні борцеві для виконання прийомів його арсеналу. При цьому співвідношення сили різних груп м'язів повинне перебувати в оптимальних межах, у противному випадку відбувається перекручування структури технічних дій. рекомендації, Що Зустрічаються в літературі, про особливу увагу до більше слабких м'язів, по наших поданнях, повинні бути адресовані починаючим борцям, коли питання гармонічного розвитку тіла є одним з головних. Для кваліфікованих борців такі рекомендації логічні, якщо мають інший зміст, тобто орієнтують спортсмена на вузьке місце, що порушує оптимальне для виконання певного прийому співвідношення силових показників різних груп м'язів.

У процесі підготовки кваліфікованих борців значне місце варто відводити силовим вправам з партнером, які не тільки ефективно розвивають силу, але й одночасно дозволяють удосконалювати окремі технічні елементи. Методи тренування при рішенні питань силової підготовки визначаються завданням підвищення намічених компонентів структури [4;9]. Відзначимо, що якщо на рівні низьких розрядів паралельний ріст сили й м'язової маси звичайно не розцінюють негативно, те в міру підвищення кваліфікації перевагу віддають методам, які не зв'язані зі значним збільшенням м'язів. Це можливо при формуванні умовно-рефлекторних зв'язків, що забезпечують м'язову й внутрим'язову координацію.

...