Рекреаційне дозвілля та спорт у педагогічних інститутах УРСР доби "відлиги"

Размещено на http://www.allbest.ru/

Рекреаційне дозвілля та спорт у педагогічних інститутах УРСР доби "відлиги"

Лук'яненко О.В.

кандидат історичних наук, старший викладач кафедри культурології, Полтавський національний педагогічний університет ім. В. Г. Короленка (Україна, Полтава)

Ілюструється еволюція рекреаційного та спортивного типу дозвілля про освітян педінститутів УРСР періоду десталінізації (1953--1964 рр.). Застосування методу контент--аналізу педагогічної преси дозволило проілюструвати наповнюваність вільного часу студентів; відслідкувати співвідношення характеристик позаробочого часу викладачів відповідно до сучасних підходів теорії та історії дозвілля.

Ключові слова: повсякдення, студенти, рекреаційне дозвілля, спортивне дозвілля, вища педагогічна школа, десталінізація.

дозвілля рекреаційний спортивний викладач

Ми продовжуємо аналіз наповнюваності вільного часу освітян УРСР доби “відлиги” згідно з концепцією дозвіллєвих типів У. Алєманна, Р. Вейдера, К. Кармела та ін. У цьому дослідженні проаналізуємо, як висвітлювалося рекреаційне дозвілля освітян у профільному виданні - газеті “Радянська освіта” - упродовж 1953-1964 рр.

Часто рекреаційне дозвілля сполучалося з дозвіллям інтерактивним через залучення студентів до роботи керівниками спортивних секцій. Із способу заповнити вільний час спорт ставав засобом взаємодії між поколіннями та обміном навичками. Скажімо, вихованці наймолодшого у Кременецькому ДПІ факультету фізичного виховання чи не з перших місяців свого існування організували дитячу спортивну школу на громадських засадах. Як говорив декан В. Колодний, студенти прагнули привчити “з юних літ молодших друзів до краси, до бронзи мускулів і точності рухів” [1]. І хоча директором був викладач Т. Редлицький, усі інші - від завуча до тренера - були студентами.

Не обходилося у цій справі і без своїх негараздів. Викладачі Кременецького ДПІ, що у 1963 р. із захопленням говорили про педагогічні та спортивні уподобання своїх вихованців, уже за рік по-іншому оцінили ситуацію, подивившись на абітурієнтів. Їх обурювало багато речей. Найбанальніше - це перетворення спорту на аматорську діяльність. Для прикладу вони наводили уривок із діалогу вступників: “З якого виду спорту спеціалізуєтесь?” - “З волейболу”. “А який маєте спортивний розряд?” - “Два третіх?” “Як два третіх?” - “А просто - один в захисті, інший у нападі” [2]. Спочатку освітян обурювало те, що такі невігласи претендували на те. Аби стати учителем, згодом же вони переймалися, що після закінчення інституту судження випускників цього факультету про спорт залишалися майже незмінними.

У 1963 р. у згадуваній вище спортивній школі при Кременецькому ДПІ молодь опікувалася 250 дітьми, але їхній ентузіазм не зажди підтримувався. Невідповідною була матеріально-технічна база для занять, на що жалілися студенти, зауважуючи, що у сусідньому Дрогобицькому ДПІ вона була значно кращою [1]. Яскравим прикладом цьому слугувала ситуація з гандбольними майданчиками. Гандбол як вид спорту на Україні з'явився значно раніше, ніж в інших республіках і завоював численних прихильників. Але база для тренувань була у жахливому стані - майданчики були не пристосовані для проведення тренувань. Разом зі студентів викладачі з Кременецького ДПІ навесні 1963 р. обгородили, утрамбували ґрунт, завезли каміння для фундаменту двохметрової сітки. Та щойно молоді люди почали закладання, як каміння зникло “мов за велінням чарівної палички”. Перед 1 вересня 1963 р. на облаштуванні горезвісних гандбольних майданчиків працювали уже першокурсники, але вони не утрамбували ґрунт, тому навіть в лютому 1964 р. вітер продовжував гуляти не лише гандбольними, але й волейбольним та баскетбольним полем. Це було прикрістю, бо на облаштування спортивної бази доклали зусилля всі, хто тільки міг. Наприклад, ворота для гри у гандбол лаборанти зробили з відходів будівельної деревини. Абсурд, але у виші не було навіть достатньої кількості м'ячів для гри у гандбол, так що викладачі обурювалися: “деякі спортсмени, яким до вступу в інститут не довелося бачити гандбольного м'яча, так його й не побачать” [2].

Від гойдалок в економіці вишу страждала навіть гігієна спортсменів. Молодь інколи просто не могла помитися після занять спортом. Причина була банальною: бак з водою нагрівався 3-4 години, увечері теплої води не було взагалі, а до весни 1964 р. бак взагалі перестав працювати. Наслідком цьому стало зниження активності молоді під час занять, аби зекономити час на гігієні. Студенти почали менше падати, менше робити швидких вправ, а від цього страждала ефективність занять. Взимку спортивні заняття проводили на манежі. Як і “годиться” атеїстичній країні, манежем був колишній костьол. У приміщенні було холодно, панувала напівтемрява та вологість, піднімалася курява від землі. В очі кидалася невідповідність, коли молодим людям розказували на лекціях, яким мав бути спортзал, в реальності їх тренували в іншому. Не вистачало у виші і лиж для такого популярного спортивного відпочинку взимку. На увесь заклад знайшли лише 1 пару. Не дивно, що викладачі Кременецького ДПІ, який був єдиним центром спортивних сил на Тернопільщині, переймалися, що виш займав передостаннє місце в спорті України. Прикро. Але реакція керівництва в особі ректор реагувало просто: “Якщо наше приміщення вас не влаштовує, шукайте собі інше” [2].

Хоча загальна картина по країні не була такою песимістичною. В останній рік “відлиги” у педагогічних вишах УРСР кожен 4 студент ставав спортсменом. У спортивних клубах типу “Буревісника” вільний час проводили 170 тис. фізкультурників. Так, всього лише за 2 роки, з 1962 по 1964 рр., педінститути у своїх лавах підготувала більше 600 майстрів спорту. За дворіччя їхня чисельність зросла у 1,4 рази і на жовтень 1964 р. становила 863 особи. І це окрім того, що більше 7 тис. студентів стали спортсменами-першорозрядниками [3].

Аналіз публікацій у “Радянській освіті” часів десталінізації дозволив витворити загальний образ рекреаційного дозвілля, пропагований (а інколи і критикований) українською пресою.

Періодика торкалася різних видів діяльності освітян, що спрямовані на відновлення їхніх сил. З-поміж них була як активність, що задовольняла особистісні, так і суспільні потреби. Наприклад, під час літніх таборів та молодіжних зльотів у будинках відпочинку рекреація студентів перетиналася з розвитком навичок міжособистісного спілкування. Часто туризм (зокрема, зимові лижні походи) поєднував у собі розважальні заходи та виступи колективів самодіяльності, що сприяли підвищенню культурного рівня селян, з якими перетиналися освітяни у своїх маршрутах. Рекреаційне дозвілля мало свій вплив і на трудові звершення. Скажімо, екскурсійні тури закордон давали можливість окремим науковцям налагодити тісні наукові зв'язки з вишами країн соцтабору та стимулювали до посилення власної наукової творчості. Студент ж отримували поштовх до оволодіння іноземними мовами, а почасти й самі ставали викладачами. Рекреаційний компонент вільного часу неабияк сприяв формуванню нових рис особистості молодих педагогів. Особливо це ставало помітним тоді, коли власне спортивне дозвілля переростало в інтерактив зі шкільною молоддю. Робота у спортивних секціях виховувала у майбутніх педагогах наполегливість та відповідальність на додачу до того, що спорт уже сам по собі розвивав у них готовність до зростання та змін разом із високим самоконтролем. У спланованих екскурсійних турах містами молоді люди отримували й навички сприйняття культурних цінностей. Рівно як туристичні походи та тури під час географічних практик спряли формуванню схожої системи цінностей щодо світу природи.

Найменше уваги періодична преса приділяла проявам медико-біологічної функції рекреації освітян. Санаторно-курортне лікування та оздоровлення як шляхи зняття професійного психологічного баласту заслужили лише сухої констатації про таку діяльність. Більшого розголосу набула соціально-культурна функція рекреаційного дозвілля. За дванадцятиліття десталінізації культурні та духовні потреби студентів та педагогів 7 разів ставали осердям під час опису їхнього рекреаційного дозвілля. З-поміж них найпоширенішим було пізнання навколишнього світу (тури з вивчення акваторій Чорного та Азовського морів, Дніпровських плавень тощо). Рекреаційна діяльність освітян доби “відлиги” відкривала можливості для обміну культурними та соціальними цінностями з представниками різних регіоні як СРСР, так і світу (НДР, Франція, Польща тощо, як це було у стінах Запорізького ДПІ).

Рекреація ставала важливим засобом в системі виховання майбутніх учителів. Туризм студентів педвиші тісно переплітався із патріотичним рухом та любов'ю до Батьківщини. Цьому сприяли тури по знайомству із природою рідного краю херсонців, подорожі одеситів маренківськими місцями, маршрути шевченківськими стежками вихованців Луцького ДПІ або турне по визначним локаціям рево цієї 1917 р житомирян. Часто туризм сприяв інтернаціональному вихованню та формуванню міжнародної толерантності.

Поглянемо, яким типам рекреації періодична преса надавала преференції у пропаганді. За 1953-1964 рр. “Радянська освіта” оприлюднила 18 публікацій, що стосувалися відновлювального відпочинку. За тривалістю найпотужніший пласт статей стосувався так званої тривалої рекреації з нічлігом поза межами постійних населених пунктів (9 публікацій). На другому місці щоденна рекреація у спортивних клубах та секціях (8 згадок). Зауважимо, що преса не торкнулася взагалі теми повсякденної рекреації на території житла освітян, у паркових та пляжних зонах українських міст. Не було звернень і до прикладів короткочасної рекреації у міській та приміській зонах. Це означає, що короткі пішохідні та нетривалі транспортні маршрути студентів, хай навіть і визначними сусідніми місцями, очевидно, були цікавими лише самим рекреантам, а не широкому загалові.

За основним мотивом діяльність найбільша кількість статей була присвячена спортивному дозвіллю (12 статей тим чи іншим чином згадували спорт як частину рекреації). Часто спорт ставав суміжним іншим видам відпочинку. На другому місці за популярністю була пізнавальна рекреація (7 згадок). Лікувально-оздоровча мала 3 побіжні появи у пресі. Щодо розважальної рекреації, то ми розглядали її у межах іншої розвідки.

Найчастіше залежно від її правового статусу привертала увагу внутрішня (національна) рекреаційна діяльність педагогів та студентів. Описові мандрам освітян щедрою на визначні місця та туристичні перлини УРСР присвячено 13 публікацій. Інші 7 згадок - опис зовнішньої (міжнародної) сфери діяльності рекреантів, що включала у себе не лише УРСР, але й інші республіки СРСР та закордоння (Польща, Чехословаччина, Болгарія, НДР, Франції та ін.).

У залежності від територіального фактора найчисленнішими були згадки про дальню рекреацію (13). Це були здебільшого повідомлення про туристичні походи, екскурсійні тури, відпочинок на базах та у санаторіях, а також згадки про тривалі спортивні виїзні змагання. На другому місці була рекреація у межах населених пунктів, що були місцями постійного проживання (8 згадок). Всі вони стосувалися участі та роботі молоді у спортивних секціях та молодіжних спортивних школах. Приміська рекреація, що обмежувалася подорожжю у декілька годин, у кількості 2 повідомлень також стосувалася спортивних свят (зокрема, це спортивні турне Львів - Дрогобич, Івано- Франківськ - Дрогобич тощо).

Щодо розподілу відпочинку в залежності від його тривалості, то рекреаційна діяльність студентів та викладачів педінститутів у 10 публікаціях стосувалася тривалої, яка займала більше 1 доби та часто співпадала із описом туристичних походів освітян. Інші 8 згадок належали описові короткочасної рекреації, що займала менше 1 доби та проводилася ними здебільшого у межах їхнього постійного проживання. Це, в основному, була спортивна активність. Нажаль, ми не можемо встановити точно чиною вона була - щоденною чи щотижневою, проте стабільність її періодичності її точно визначалася пресою.

За видами рекреаційної діяльності, найчисельнішою у висвітленні кореспондентами була рекреаційна діяльність, пов'язана із зайняття спортом та фізичною культурою (9 повідомлень). У 4 інших мова йшла про активність, що так чи інакше була пов'язана про діяльність, яка була пов'язана із фізичними навантаженнями. До так званої фізичної рекреації ми віднесли не спеціальні спортивні туристичні походи, що включали у себе лижні походи, велопоходи або інші навантаження на організм. У 5 публікаціях сюжети оповідали про діяльність, пов'язану з розвитком особистості. В основному це стосувалося екскурсійного поля. Не було на сторінках газети згадок про любительські заняття освітян (полювання, збирання ягід, грибів, садівництво тощо). Щодо інших видів рекреації, які сучасна теоретична наука відносить до неї (фотографування, художня творчість, танці; відвідування видовищ у кінотеатрах, клубах тощо), то ми розглядали їх у межах культурного та розважального дозвілля.

Щодо туристичної активності у педінститутах, то у пресі доби десталінізації, найповнішого висвітлення знайшли пізнавальний та спортивний туризм. Цілком логічно, що релігійний туризм був татуйованою темою, тим паче на сторінках освітянського видання. Хоча робота з архівними матеріалами говорила про наявність такого у колі студентів та викладачів. Нецікавими періодиці був оздоровчий та лікувальний туризм, очевидно, через індивідуальність цього виду відпочинку. У країні колективізму це демонструвати було зась.

Щодо частото ти згадок рекреації відповідно до форм її організації,найбільше повідомлень стосувалося організованої рекреації - 13 статей. Такі заходи проходили згідно із заздалегідь розробленим маршрутом та часто попередньо оплачувалися самими рекреантами. Це здебільшого були екскурсії у межах СРСР та за його кордонами. Неорганізовані рекреанти ставали героями 4 окремих публікацій. Це були заходи, у яких студенти та викладачі не мали жодних домовленостей з посередниками, а здійснювали свою діяльність на принципах самодіяльності і самообслуговування. Це були здебільшого лижні походи.

Щодо опису відпочинку у педінститутах за кількістю учасників, то найчисельнішою була групова рекреація, що об'єднувала від 10 осіб. Були згадки і про масову рекреацію (4). Але вони в основному стосувалися опису великих спортивних свята та змагань, де кількість учасників була великою через те, що групова рекреація окремих вишів перетворювалася на масову у межах УРСР або Європи (чемпіонати у Франції). У 4 публікаціях заходимо згадки про індивідуальну рекреаційну діяльність, що об'єднувала від однієї до п' яти осіб. Сюди входили нотатки про направлення у санаторії та профілакторії, а також повідомлення про спортивне дозвілля окремих студентів. Сімейне дозвілля освітян у пресі взагалі не висвітлювалося.

На превеликий жаль, ми не можемо охарактеризувати кількісну вагу рекреації згідно із віковими категоріями. У періодичній пресі поняття вікової категорії, окрім як “студент” та “викладач”, було відсутнє. Можемо лишень припустити, що рекреаційна діяльність, описана у “Радянській освіті”, стосувалася у більшості своїй молодіжної (15-29 років) та осіб середнього віку (30-60 років). Прикметно, що у періодиці з'явилися публікації і про дитячу рекреацію (до 14 років), що постала як наслідок тренерської діяльності студентів та викладачів педагогічних вишів УРСР. Щодо рекреаційної діяльності осіб третього віку (60 і більше років), можемо лише чисто теоретично зарахувати її до тої, про яку згадували у межах туристичних або екскурсійних турів освітян.

Залежно від форм фінансування, профільна газета педагогів за дванадцятиріччя лише 2 рази згадала про соціальну рекреацію у санаторіях та профілакторіях. Вона надавалася через систему соціального страхування та дотацій від держави. Всі інші приклади стосувалися так званої комерційної рекреації, яка здійснювалася за власні кошти освітянами-рекреанта.

Щодо сезонності, то лише 5 публікації стосувалися сезонна рекреації (тієї, що здійснювалася при наявності відповідних погодно-кліматичних умов: лижні походи, літній табір, круїз пароплавом). Більшість прикладів стосувалася поза сезонної рекреації, що у більшості своїй співпадала із пізнавальними екскурсійними маршрутами. Єдиною прив'язкою до сезонності у дозвіллєвій площині освітян можна назвати прив'язку до зимових та літніх канікул, коли педагоги та студенти отримували максимум часу для задоволення своїх рекреаційних потреб.

У залежності від способу пересування, найчастіше мова заходила про активну рекреацію (13 публікацій). Інші 6 стосувалися комбінованого типу (об'єднували як використання фізичної сили, так і використання різних видів транспорту). Серед таких були автобусні, залізничні, морські та річкові тури.

Тож, бачимо, що періодична преса доби “відлиги” намагалася витворити образ активного, фізично загартованого, інтелектуально ат культурно спраглого освітянина, який не сидить на місці і не дає засиджуватись іншим.

Список використаних джерел

Мордань В. Вершини долаються в наступі // Радянська освіта. - 3 квітня 1963. - №26. - С.2.

Ніколаєв О. Кого ми готуємо? // Радянська освіта. - 4 березня 1964. - №19. - С.2.

Пітов В. Гармонія інтелекту і сили // Радянська освіта. - 10 жовтня 1964. - №81. - С.2.

Поколодна М. М. Конспект лекцій з дисципліни “Рекреаційні комплекси світу (в тому числі турресурси України)” (для студентів 3 курсу денної та заочної форм навчання за напрямом підготовки 6.140101 “Готельно-ресторанна справа”) - Харк. нац. акад. міськ. госп-ва. - Х.: ХНАМГ, 2012. - 174 с.

Размещено на Allbest.ru