Історія світового туризму від найдавніших часів до ХVІІ ст.

Розвиткові системи гостинності сприяли в Середні віки чисельні ярмарки, свята, карнавали. Кожний університет, цех (об'єднання ремісників), соціальна верства мали свої свята, деякі з яких перетворювалися на пишні багатолюдні шоу, що привертало увагу не лише земляків, але й іноземців. До числа таких популярних видовищ відносились і лицарські турніри, які з'явилися у ІХ-Х ст., - ритуалізовані поєдинки лицарів, які з часом все більше перетворювалися на театралізовані вистави, і на які збиралися люди з різних міст та регіонів для участі та спостереження за учасниками.

Ще у XI ст. був створений перший з уславлених згодом університетів Європи - Болонський (Італія). У XII ст. засновані Оксфорд (Великобританія) і Сорбонна (Франція). Останній отримав назву від імені духівника Людовіка IX Святого - Роберта де Сорбона, який заснував спочатку богословську школу, на базі якої і виник університет. В ХШ ст. Париж називали “містом науки”, “Новими Афінами”.

В XIII ст. з'явилися університети в Кембриджі, Падуї, Неаполі, Лісабоні, Тулузі; у XIV ст. у Кельні, Римі, Відні, Празі, Кракові, і до кінця століття їх кількість у Європі сягнула сорока.

Практично в усіх країнах Європи офіційною мовою була латина, нею ж велося й викладання в університетах, що спрощувало спілкування між студентами і викладачами з різних країн. Студенти часто-густо переходили з одного університету до іншого, ставлячи за мету прослухати курс лекцій ще одного відомого вченого або богослова. Так стали звичайним явищем на дорогах Європи “мандрівні студенти”. Поява університетів сприяла відродженню та розвиткові освітніх подорожей.

Майже в усій Європі в університетах формувалися структури факультетів і “націй”. Молодший факультет мав “нації”, тобто земляцтва, що об'єднували студентів, які прибули в даний університет з одного міста або країни.

Три старші факультети - технологічний, права і медичний - “націй” не мали, оскільки студентів там навчалось небагато.

Найкращим медичним навчальним закладом вважалась медична школа в Салєрно (Сицилія). Побутувала версія, що засновниками Салєрнського університету були латинянин, грек, араб та іудей, що підкреслювало інтернаціональний характер цього навчального закладу. Саме тут була написана середньовічна медична енциклопедія “Салєрнський кодекс” Арнольдом да Вілановою.

Найпопулярнішим в Європі був Болонський університет, саме він першим почав називатися Alma mater studiorum (мати - годувальниця знань). В цьому університеті завершив свою освіту, отримав ступінь доктора філософських наук, а потім став його ректором в 1481-1482 рр. наш земляк Юрій Дрогобич. Він був родом зі Львова, спочатку закінчив Краківський університет, потім вдосконалював свою освіту в Угорщині, далі вивчав медицину і астрономію в Падуанському університеті, де зустрічав своїх земляків, що свідчило про космополітичність студентського життя в середньовічній Європі, поширеність освітніх подорожей, навіть на дуже великі відстані (з Русі до Італії, за тодішнього рівня розвитку інфраструктури подорожей!).

Завдяки поширенню з кінця XIV ст. латинських шкіл на українських землях (насамперед, у Галичині), кількість студентів-вихідців з цих земель швидко зростала у наступні століття в університетах Європи - в Празі, Падуї, Болоньї, Віттенберзі, Базелі, Лейдені. Звичайно, одним з улюблених місць навчання руських студентів був Краків, резиденція короля Польщі і Великого князя Литовського, місто, яке знаходилось недалеко від руських земель. Протягом XV ст. у знаменитому Краківському університеті було 73 слухачі зі Львова, 28 - з Перемишля, 21 - з Ярослава, 21 - з Сянока, 18 - з Преворська, 6 - з Самбора, 3 - з Бучача, З - з Мостиськ. Є згадки про те, що в європейських університетах того часу навчалися також студенти з Коломиї, Галича, Дрогобича, Городка та інших руських міст. Темпи зростання кількості студентів з Русі були дуже великими: у Краківському університеті зафіксовано лише 11 таких слухачів між 400-1410 рр., і вже 75 чоловік між 1490-1500 роками.

80% руських студентів походили з великих міст і, як правило, з сімей ремісників.

Університети присуджували вчені ступені незалежно від церковної та світської влади, що гарантувало науково-педагогічній діяльності певну свободу, якої не знали ані Візантія, ані арабський Схід.

У Візантії середня школа створювалась самими вчителями і була рідкістю навіть у великих містах. Бажаючі оволодіти певними науками відправлялись до вчених-ерудитів. Паралельно з приватними школами існували вищі навчальні заклади, які організовувались імператорами або від їх імені регентами. Навчання в них було безкоштовним, а отже доступним широкому колу осіб. Випускників, як правило, чекала кар'єра чиновників. Ці вищі державні школи носили світський характер. Перший подібний «університет» був створений в другій половині IX ст. при кесарі Варді. В середині XI ст. Костянтином IX Мономахом була створена ще одна вища школа, а в кінці XI ст. - “Патріарша академія”, яка готувала вищих церковних ієрархів.

Таким чином, у Європі поступово формувались центри науки, культури і мистецтва.

На Близькому Сході знаходились центри прочанства двох світових релігій - християнства та ісламу. А Єрусалим був вже тоді центром прочанства трьох релігій; крім згаданих вище - це центр іудейської релігії. Святинями іудеїв з V ст. є Стіна плачу, на місці зруйнованого храму Соломона. Святині християн - побудований над печерами у VI ст. храм Різдва Христового у Віфлеємі і побудований в Єрусалимі у IV ст. храм Гробу Господнього. Найшанованішими святинями мусульман в Єрусалимі були і є знамениті мечеті Омара (або мечеть Скелі) і Аль-Акса, в північному крилі якої знаходиться місце Маком Азіз - місце, де, згідно переказам, пророк Мухамед вознісся на небо. Головними центрами прочанства мусульман стали Мекка, (місто, де знаходиться Кааба, і кожен прочанин повинен обійти її сім разів і торкнутися чорного каменя) та Медіна (місто Пророка, де знаходиться Гробниця пророка Мухамеда).

У Візантії перші путівники для прочан грецькою мовою відносять до другої пол. VIII століття. Самий ранній з них - “Повість Єпіфанія Агіополіта про Сірію і Святий Град”, який був написаний автором завдяки власному досвіду подорожей по святих місцях.

У XII ст. візантійський прочанин Іоан Фока склав ще один путівник, під назвою: “Коротке сказання про міста і країни від Антіохії до Єрусалима, а також до Сірії, Фінікії та святих місць Палестини”.

Путівники складались не тільки для прочан, але й для усіх мандрівників. Перший з них був складений ще у VI ст., надрукований латинською мовою і носив назву “Град Константинополь - Новий Рим”. На рубежі Х-ХІ ст. вийшов більш докладний путівник - “Батьківщина Константинополь”, який складався з трьох частин. В першій було вміщено історію міста, в другій - топографію Константинополя, а в третій надавалась інформація про визначні місця, церкви, монастирі, шпиталі, лазні і т. ін.

Для здійснення подорожі до святих місць прочанам видавались паспорти, в яких церковна парафія, що відправляла прочанина, рекомендувала духовній та світській владі, а також усім християнам надати йому допомогу і прийняти його як гостя, щоб він повернувся живим і здоровим у свій дім. Такий документ слугував своєрідною охоронною грамотою.

В Центральній Європі перша дорога державного значення, дорога нового типу, була побудована між Майнцем і Кобленцем, завширшки 6 м. Всю Центральну Європу перетинала добра ґрунтова дорога “Виндобонська стріла”. Нею пролягав Бурштиновий шлях, яким із Прибалтики до гирла Німану і далі до Віндобони (Відня) везли бурштин.

Найкращі дороги у Візантійській імперії були на Балканах, вони йшли вздовж гірських хребтів від Дунаю до Чорного моря і далі до Константинополя.

На цих магістральних дорогах скрізь були караван-сараї, де мандрівники могли заночувати, поїсти, а також здійснити торгові операції. Як правило, вони розміщувалися один від одного на відстані одного дня їзди. Своїм виглядом караван-сараї нагадували великі комори. Люди розміщувались на ярусах, розташованих вздовж внутрішнього двору.

Що стосується розвитку транспортних засобів, то крім повозок для подорожей використовували портшези - комфортабельні закриті ноші, які несли слуги, а на далекі відстані в портшези впрягали по одному коню зпереду та позаду. Колесні кінні екіпажі були елітним транспортом. Про це свідчить, наприклад, наказ французького короля Філіпа Красивого (1294 р.) про надання права користування екіпажами жінкам князівського походження.

4. Подорожі та великі географічні відкриття в другій половині XV-XVI ст.

4.1 Соціально-економічна характеристика та чинники розвитку подорожей в епоху Відродження

Основними чинниками, що вплинули на розвиток подорожей в епоху Відродження, були:

соціокультурний (розвиток науки, культури); він був одним із визначальних в епоху Відродження;

релігійний, який, до речі, був значно послаблений; релігійні мотиви у здійсненні подорожей поступаються іншим (економічним, дослідницьким, культурним);

економічний (бурхливий розвиток економіки, особливо торгівлі змушує буржуазію шукати нові землі для збуту своєї продукції) - був одним із головних; у другій половині XV ст. середземноморська торгівля перебувала в кризовому стані, необхідно було шукати нові шляхи на Схід;

Причинами пошуку цих шляхів були:

наявність багатьох посередників у торгівлі Європи і Азії (араби, візантійці);

недоступність віддалених східних ринків для більшості купців із західних країн;

монополізація арабами єдиного можливого шляху з Європи до Індії, не захопленого турками, через Єгипет і Червоне море;

товарне виробництво Європи потребувало великої кількості кольорових металів; за екзотичні східні товари приходилось розраховуватись сріблом і золотом, а вартість європейських товарів (олова, сукна, продуктів сільського господарства) була значно нижчою; “проблема золота” перетворювалась на гостру економічну проблему;

мотиваційний (тобто в цей період, як ніколи раніше, відбувалася переоцінка цінностей, змінювалися пріоритети щодо відпочинку, отримання освіти; поїздки стали більш індивідуально-направленими);

політичний чинник також був дуже значним (політика в цей період дуже тісно пов'язана з торгово-економічними інтересами і релігією); засновувались торгові та дипломатичні представництва, релігійні місії в різних країнах, почала створюватись колоніальна система;

географічний (для такого бурхливого росту економіки, науки, техніки вже було недостатньо старих територій для торгівлі, а релігійній ієрархи необхідна була нова паства; все це сприяло пошуку нових територій, розширенню світового географічного простору, спонукало політиків, церкву і буржуазію організовувати морські експедиції з метою відкриття нових земель, що зрештою і спричинило Великі географічні відкриття).

Епоха Великих географічних відкриттів була обумовлена змінами, які відбулися в суспільстві та науці. Географічні уявлення Клавдія Птолемея, викладені ним у “Керівництві по географії у 8 книгах”, панували в географії XIV століття. В 1476 р. вийшло в світ перше друковане видання цієї книги. Але уявлення про оточуючий світ вже змінились. Ще на початку XV ст. з'явилися книги, в яких заперечувалася замкненість Індійського океану з півдня і підтримувалась ідея про те, що Земля - куля. Завдяки книгодрукуванню, в Європі почали видаватись країнознавчі твори стародавніх авторів, які описували казкові багатства країн Сходу - Китаю, Індії, Цейлону, Японії.

В XV ст. вийшла в світ компілятивна праця кардинала П'єра д'Альї (Аліасіуса) “Картина світу”, в якій були узагальнені знання його попередників щодо дослідження світового водного простору; вона була настільною книгою багатьох мореплавців, включно з Христофором Колумбом. На карті флорентійського картографа Паоло Тосканелі в кінці XV ст. Атлантичний океан був зображений, омиваючи з однієї сторони Європу, а з другої - Японію і Китай. Тосканелі був впевнений, що Земля - куля.

Першою європейською країною, яка активно займалась морськими дослідженнями та організацією експедицій з метою відкриття нових морських шляхів і земель, була Португалія. Найбільш вагомий внесок у цю справу зробив принц Генріх Мореплавець. Він особисто ніколи не був у морських експедиціях. Але завдяки йому був побудований великий флот, в Сагріші в 1438 р. заснована морехідна школа, створена обсерваторія, в якій навігаторів навчали орієнтуватись в океані по зорях, та зібрана багата колекція навігаційних карт і книг.

Генріх Мореплавець організовував експедиції, які досліджували західне узбережжя Африки. Але португальські моряки боялись плавати далеко на південь, оскільки в “Географії” Птолемея вся суша була поділена на 5 зон. На півдні та півночі - вкриті кригою зони, де жити неможливо. Далі йшли дві помірні зони, де і була сконцентрована життєдіяльність людей. На екваторі ж, вважалось, так спекотно, що вода кипить в океані. Звичайно, ніхто не хотів бути звареним живцем. Тому моряки всіляко саботували намагання відправити їх в екваторіальні моря.

4.2 Розвиток мореплавства та Великі географічні відкриття

Епоху Великих географічних відкриттів поділяють на два періоди:

1. Іспано-португальський період, який тривав з кінця XV ст. до середини XVI століття. В цей час було відкрито Америку, португальці здійснили плавання до берегів Східної Азії та Індії, починаючи з експедиції Васко да Гама. Завершився цей період навколосвітнім плаванням Магеллана.

2. Період російських і голландських відкриттів, який продовжувався з середини XVI ст. до середини XVII століття. Це був час відкриттів російських першопроходців по всій Північній Азії, час походу Єрмака і плавання Дежнєва, час тихоокеанських експедицій голландських мореплавців і відкриття австралійських берегів голландцями та англійцями.

У XV ст. з'явилося швидке та легке вітрильне судно - каравела (човен з вітрилами). Такі човни були дуже мобільні та вміщували багато вантажів та пасажирів..

На той час вже знали компас, за допомогою якого можна було визначати місцезнаходження корабля.

Найбільш привабливою країною для мореплавців була Індія, але торгівля з нею та Китаєм знаходилась під контролем арабів, які перепродавали європейцям східні товари в 8-10 раз дорожче, ніж платили за них самі. Східні шляхи до Індії та Китаю теж контролювались арабами.

Європейці намагались встановити прямий зв'язок зі Сходом, щоб цілком привласнити собі прибутки від торгівлі зі східними країнами.

З початку XV ст. португальські королі регулярно споряджали експедиції в Атлантичний океан, щоб, обігнувши Африку, дістатись берегів Індії. На пошуки нового шляху до Індії була відправлена експедиція на чолі з Васко да Гамою. Через 4 місяці португальці обійшли Африку, і в травні 1498 р. їхні кораблі вже були в індійському порту Калікут. З тих пір португальські експедиції та військовий флот постійно направлялись у цьому напрямку, змогли загарбати важливі міста на узбережжі Індійського океану, витіснивши звідти арабів.

Рухаючись далі на Схід, португальці досягли берегів Китаю та Японії. Загарбані території вони перетворювали на свої колонії.

Першим європейським мореплавцем, який намагався дістатись Індії, йдучи західним шляхом (тоді вже було відомо, що Земля - куля), був Христофор Колумб. Влітку 1492 р. три невеликі кораблі відправились від берегів Іспанії. Через 70 днів на горизонті з'явилась земля. Іспанці дістались до маленького острова. Потім, відправившись на південь, відкрили великі острови - Кубу та Гаїті.

Експедиція мала як торгово-розвідувальний, так і колонізаційно-загарбницький характер.

Після відкриття Колумбом нових земель на заході, в 1494 р. в місті Тордесільясі була підписана угода, згідно якої було визначено межу від полюса до полюса, яка проходила в 2053 км. західніше островів Зеленого мису, так званий “папський меридіан”. Всі нові землі, відкриті в подальшому, які знаходились західніше цієї межі, ставали колоніальними володіннями іспанців, а на схід - португальців.

Після цього Колумб здійснив ще три подорожі на Захід у 1493, 1498 та в 1504 рр., відкрив багато островів у Карибському морі та дослідив частину Американського узбережжя, але величезних багатств там не знайшов. До кінця свого життя Колумб не знав, що відкрив новий материк, всі відкриті землі він вважав Індією.

Відкриття і освоєння всієї континентальної Америки затягнулось майже на два століття і в загальних рисах було завершено російськими мореплавцями А. Чіріковим і В.Берінгом.

В подальші роки італійський мореплавець Амеріго Веспуччі довів, що відкриті Колумбом землі - новий материк. Описи подорожей Амеріго Веспуччі до нової землі викликали в Європі великий інтерес, і новий материк було названо іменем Амеріго - Америка.

Світова слава прийшла до А. Веспуччі після опублікованих в 1503 і 1504 рр. листів, в яких красномовно описувались відкриті землі, їх флора і фауна, життя місцевого населення. Ці листи були перекладені на декілька європейських мов.

Назва нового материка з'явилась з легкої руки Мартіна Вальдземюллера, який опублікував у 1507 р. книгу “Вступ до космографії”, де були вміщені вищевказані листи Амеріго Веспуччі, і Вальдземюллер запропонував назвати нові землі - “Землі Америго”, а потім за цими землями закріпилася назва Америка.

У 1519-1522 рр. іспанці здійснили одну з найбільш сміливих і ризикованих подорожей з метою досягти Азії західним шляхом. Очолював цю експедицію досвідчений мореплавець Фернандо Магеллан.

Флотилія з п'яти кораблів перетнула Атлантичний океан, Магеллан вів флот вздовж берегів Південної Америки, поки не відкрив протоку на Захід, яку пізніше назвали Магеллановою. Через цю протоку кораблі вийшли в новий океан. Погода під час 4-місячної подорожі була тихою, і океан назвали Тихим. Нарешті флотилія дісталась до Філіппінських островів. Тут в сутичці з місцевим населенням Магеллан загинув. Із п'яти кораблів на батьківщину повернувся один. Перша кругосвітня подорож остаточно довела, що Земля - куля.

В наступні століття був повністю загарбаний Американський континент, а його землі були перетворені в колонії, в основному іспанські та португальські.

Пізніше, після відкриття європейцями цивілізацій інків, стало відомо про високорозвинену інфраструктуру “імперії інків”, де якість доріг дозволяла здійснювати подорожі на далекі відстані. В імперії існували дві головні дороги, паралельні одна одній, так звані “імператорські”. Перша йшла вздовж узбережжя, а друга - в горах.

Одна з доріг, завдовжки 5000 км до початку XX ст. була найдовшою дорогою на планеті. Недарма інків називали римлянами Нового Світу, адже їх дороги були якісними зразками інженерно-будівничого мистецтва. Найбільш грандіозне дорожнє будівництво велось на рубежі ХV-ХVІ століть.

Дороги інків були досить міцними, з тунелями, гірськими серпантинами, а ширина їх на деяких відрізках була такою, що поруч могли проїхати шість вершників. Для підтримання в порядку доріг існували спеціальні служби з посадами управляючих і наглядачів доріг. Певний внесок у дослідження нових земель зробили конкістадори, серед особливо яскравих їх представників слід назвати Франсіско Пісарро (близько 1475-1541) та Ернана Кортеса (1485-1547). Пісарро відкрив частину узбережжя Південної Америки, дослідив Західні Кордильєри, заснував міста Ліму та Трухільо. Кортес освоював територію Мексики та Каліфорнії. Але діяльність конкістадорів завдала великі збитки культурі корінного населення - індіанців. Зустріч двох світів принесла величезні багатства європейцям і обернулась трагедією для самобутніх індіанських цивілізацій.

Великі географічні відкриття призвели до нечуваного розширення торгівлі. Встановились зв'язки між окремими материками - виникла світова торгівля. Торгівля з колоніями зосереджувалась в портах Нідерландів, Португалії та Англії. Головним центром світової торгівлі став великий порт в Нідерландах - Антверпен.

4.3 Нові складові у сфері гостинності в ХV-ХVІ століттях

У XVI ст. в Англії поширилися таверни для простолюдинів, вони називались ординарними; в них за загальним столом подавали чергові страви за фіксованою ціною. Постоялі двори в континентальній Європі поступались англійським по всім показникам. Навіть у ті часи, коли мандрівники були невибагливими до комфорту, більшість британців, подорожуючи Європою, вжахались від умов проживання в постоялих дворах, які були просто убогими в порівнянні з британськими.

В Англії у XVI ст. улюбленим видом транспорту для пересування на далекі відстані суходолом стала поштова карета. По дорозі поштова карета робила декілька зупинок у придорожніх тавернах або постоялих дворах, які в подальшому стали називатися поштовими станціями.

Серед інших закладів у системі гостинності можна назвати кав'ярні, які з'явились у XVI ст. у Венеції, де можна було випити чашечку кави та поспілкуватись. Кав'ярні з'явились в Європі завдяки успішній торгівлі зі Сходом і перейняттю європейцями деяких східних традицій. Після XVII ст. чай та кава стають традиційними гарячими напоями у Європі, спочатку в заможних домах, а потім і серед інших верств населення.

У 1528 р. Іспанія зустрічала конкістадора Ернана Кортеса. Серед дивних речей, привезених ним з Нового Світу, були дорогоцінні какао-боби і дарований ацтеками секрет приготування пряного какао-напою, що відновлював сили. Так почалася історія шоколаду - продукту, що довгий час залишався привілеєм королів і знаті. “Тільки багатий і благородний міг дозволити собі пити шоколад”, - писав у XVI ст. іспанський історик Овієдо. Аристократія обожнювала французькі “Бутіки гарячого шоколаду” і англійські “Шоколадні будинки”.

Першим закладом ресторанного типу вважається Tour d'Argent що відкрився в Парижі у 1533 р. і протягом століть залишався унікальним у своєму роді закладом.

Література

1. Бродель Фернан. Материальная цивилизация, экономика и капитализм, ХV-ХVШ вв.: В 3-х т. - М., 1992.

2. Воронкова Л.П. История туризма. - М., 2001.

3. Гуляев В.И. Доколумбовы плавання в Америку: мифы и реальность. - М., 1991.

4. Сапрунова В.Б. Туризм: Эволюция, структура, маркетинг. - М., 1997.

5. Соколова М.В. История туризма. - М., 2002.

6. Шаповал Г.Ф. История туризма. - Минск., 1999.

7. Уокер Джон Р. Введение в гостеприимство. - 2-е изд. - М., 2002.

8. Усыскин Г.С. Очерки истории российского туризма. - С-Пб., 2000.

9. Федорченко В.К., Дьорова Т.А. Історія туризму в Україні. - К., 2002.

Размещено на Allbest.ru